355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Владимир Ешкилев » Інше ґроно проникнень і свідчень » Текст книги (страница 7)
Інше ґроно проникнень і свідчень
  • Текст добавлен: 20 сентября 2016, 19:19

Текст книги "Інше ґроно проникнень і свідчень"


Автор книги: Владимир Ешкилев



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

Оптимістична доля суджень

Це одна з вічних історій. Історія про скарб, який перестає бути скарбом. Історія про рукописи, які не горять, не згнивають й не губляться в темряві віків. Тому що вони чогось варті. Себто, це історія про справедливість.

В Арістотеля були певні проблеми з оприлюдненням тих творів, у яких мовилося про фундаментальні речі Буття. У 327 році до нашої ери він наказав писарям виготовити півсотні копій трактату «Про одиничність». З далекої окраїни населеного світу, з глибин Середньої Азії, з відрогів Гіндукушу його вінценосний учень Олександр Македонський прислав вчителеві докірливого листа. Великий завойовник, що був інформований царськими спецслужбами про всі діяння вчителя, зауважив у своєму посланні, що не варто Арістотелеві розголошувати профанам те, що має бути притримане для розуму й допитливості небагатьох обраних і посвячених мужів.

Вагомість царських докорів була тим очевиднішою, що Олександр щедрою рукою постачав Арістотелю зразки екзотичних тварин та рослин для дослідження і занотування на сторінках його «Природничої історії». Філософ, попри невдоволення численних прихильників, припинив розповсюдження своїх суджень про таємне. За своє життя, з 445270 рядків, написаних ним за свідоцтвом Діогена Лаертського, Арістотель оприлюднив лише чверть. Він вже в ті далекі часи розумів, що немає зброї страшнішої за судження і грішника, більшого за «батька суджень».

Після смерті філософа, згідно з чинним заповітом, його рукописи отримав у розпорядження Теофраст, керівник філософської школи Арістотеля. Його спадкоємці продали частину рукописів єгипетським царям (котрі виплатили астрономічну суму, більшу, ніж коштував військовий флот). На жаль, всі придбані Єгиптом оригінали загинули у знаменитій пожежі Олександрійської бібліотеки, яку влаштував Юлій Цезар для порятування юної Клеопатри. Друга частина рукописів (історики кажуть, що вона становила дві третини рукописів з первісного архіву) потрапила до рук Нелея з Афін, а його сини та онуки занедбали архів, залишивши його на горищі (інша версія – у підвалі) свого беотійського маєтку.

Далі починається детективна історія, гідна уваги голлівудівських продюсерів та сценаристів. Казково багатий та рафіновано освічений Пергамський цар Евмен, що збирав найкращу в світі бібліотеку, не гребуючи ані вбивствами, ані підкупами, ані найманням грабіжників, почав полювання за рукописним скарбом захланних нащадків Нелея. Тільки за одну звістку, що рукописи збереглися, він заплатив вивідувачам три фунти золота. Грецькі патріоти з роду Теофраста Афінського, натомість, вирішили зберегти скарб для синів Аттики й самі відшукали пергаменти Арістотеля, які до того сто тридцять років вкривалися пилюкою та пташиним послідом. Вони встигли вивезти архів до таємної схованки під Афінами за лічені години до того, як загін пергамських найманців оточив маєток Нелеїдів щільним кільцем. Подальші події були прикрашені гонитвами, перемовинами та розслідуваннями, а також кількома загадковими смертями осіб, посвячених у тайну.

В кінці тих античних пригод рукописи під великою таємницею потрапили до якогось глибоко законспірованого бібліофіла на ім'я Апеллікон, який за роки довгої кропіткої праці відчистив пергаменти, вивів з них хробаків і поновив чорнильні написи згідно з тодішніми техніками реставрації. Але реставратор не мав філософської освіти і при відновленні – не хотячи цього – спотворив частину текстів.

Після захоплення Афін римлянами переможці відвезли всю здобич до столиці Республіки. Серед багатющих трофеїв був архів Арістотеля. Рукописи потрапили спочатку до скарбниці диктатора Корнелія Сулли, потім до римських храмів. Неосвічені нащадки Ромула не зрозуміли значення скарбу. Якийсь грецький пройдисвіт Тиранніо, що шукав у Римі заробітків і розваг, скористався з їхньої дикості й за малу мзду отримав монопольний дозвіл на переписування та продаж копій з творів Арістотеля. Кажуть, що Тиранніо за кілька років став одним з найзаможніших торговців Вічного Міста.

Далі над рукописами працювали невігласи-перекладачі з грецької на латину, потім з латини на арабську, потім навпаки – з арабської на середньовічну латину. Тепер я читаю Арістотеля трьома мовами, що на них його переклали з середньовічної латини. І дивуюся тому, що попри всі підвально-горищні пригоди цих текстів, попри нетямущість перекладачів і невправність реставраторів, попри недолугість коментаторів і кумедні рубрикації, я можу насолоджуватися чеканним слогом Арістотеля: «Океан і Тефіду зробили люди батьками виникнення і клятвою богів стала у них вода, бо ж найповажнішим з усього є найстаріше, а клятва є найсвятішим з усього сущого…»

Запах дикого вепра

На «сексодромі» у вітальні лежать шкури впольованих тварин. Іноді – під вологу погоду – від них сильно тхне звіром. Цей запах перебиває парфумні аромати дівчат і мускусний дух африканських амулетів, розвішаних над ліжком. Цей запах збуджує, схиляє до пиття і сексу, провокує спогади про полювання та бажання взяти у руки зброю. Взагалі провокує.

…На кабана можна полювати лише з серйозною зброєю. Кабанячий панцир твердий, мозолястий. Шрот його не пробиває. Цього броньованого монстра лісів взагалі мало що пробиває. Найкраще виходити на вепра з автоматом Калашнікова і підлюфним гранатометом ГП-25. Жарт. Але, все ж таки, коли у твоєму арсеналі не роздовбана тульська «вертикалка», а, скажімо, карабін СКС, «заточений» Стєчкіним під автоматний патрон і з доброю цейсівською оптикою, кабаняча проблема стає не такою адреналіновою. Навіть не такою «кабанячою».

Минулого року в мене не було карабіну. Тому я не претендував на «номера», а тримався в другому ешелоні прикарпатських сквайрів, у фарватері лісничих. Зрештою, полювання має декілька форматів задоволення. Можна просто блукати карпатським лісом і відчувати себе крутим пацаном. Можна медитувати на дерева у передчутті «поляни», яку весело готують дружини й подруги мисливців. Можна спостерігати за самими мисливцями, з яких починає перти специфічний «філософський понт».

А дехто розповідає анекдоти. Тут виникає те, що я називаю «першим мисливським феноменом»: тупі несмішні анекдоти та недоречні жарти на полюванні здаються дуже смішними й доречними. Задовільного пояснення цьому феноменові немає. Кажуть, що один просвітлений мисливець зрозумів – чому. Але відразу й загинув, розпоротий від міхура до шиї здоровенним вепром. Це теж жарт. Ще тупіший за перший. Ага.

…Я блукав лісом, час від часу наштовхуючись на збуджених близькістю монстра і розігрітих оковитою «сквайрів». Першим на мене натрапив Полковник з могутнім «зубром» та блискучою флягою на ремені, розміром як невелика цистерна. В цистерні виявився вірменській коньяк. Непоганий. Полковник розповів, що був у Росії і стріляв там з автомата нового покоління «Абакан». Він пояснив мені, що цей витвір іжевських зброярів має «схему з накопиченням імпульсу віддачі» і що ще до того, як рухомий агрегат цього дивовижного автомата прийде в крайнє заднє положення, він встигає зробити два високоточні постріли у швидкісному режимі. Така от напрочуд корисна інформація.

«Нам би такий „Абакан“ зараз не завадив, – сказав я старому вояці. – Таким „Абаканом“ можна того вепра прострелити від рила до сраки».

«Ета точна», – погодився Полковник і ми ще двічі ковтнули з його цистерни.

Коньячний запах принадив до нашої компанії Суддю. Слуга закону занюхав «конину» за півсотні метрів, бігме. Це, певно, був наслідок «другого мисливського феномену»: на полюванні у людини загострюється сприйняття, відроджуються первісні спроможності вух, очей і носа. Вайлуватий міський пентюх завдяки полюванню за три години перетворюється на чінґачґука.

Суддя виявився забагнюченим. Він розповів, що зашпортався і впав у якесь болото. Я чомусь сказав:

«Слоненятко йшло та впало, розтовкло собі є…ло».

Суддя не образився і навіть сміявся, що знов-таки було наслідком першого «феномену». Взагалі, місцеві судді на полюванні завше дуже добрі і зовсім не корумповані. Потім до нас приєднався Політик і зіпсував лісову ідилію балачками про вибори, списки, коаліції та усякі галімі распонятки. Полковник першим відчув лажу і сказав:

«А кагдата тут убілі кабана вєсом сто сємдєсят кіло. Такая била звєрюга!»

Політик глипнув сумними очима і сказанув повну фіґню:

«А я би й не хотів, щоби кабан на мене вийшов. Я не люблю стріляти у звірів. Він собі кабан, а я собі окремо».

Всі подивилися на нього, як на конченого.

«Тут люди все життя мріють, щоби на них вепр вийшов», – сказав Суддя.

«Французькі літописи стверджують, що вепр, який вбив на полюванні короля Філіпа Четвертого, важив чотириста кілограмів», – збрехав я задля виходу з незручного базару.

Мисливці замислилися над моїм повідомленням. Можливо, вони уявили скривавлений труп монарха і волохате чудовисько з іклами в лікоть довжиною над тим трупом. А можливо, все ще подумки «перетравлювали» відморожену заяву Політика.

«Такі викопні вепри вимерли ще у вісімнадцятому столітті», – заспокоїв їх я. Вони зрозуміли.

В цю мить почулися постріли. Вепр вийшов на номери. Завалили його з третього попадання. Потім усі по черзі сідали на мертвого кабана, фотографувалися і пили горілку. Потім здирали з нього панцир, рубали звіра на шматки і пили горілку. Потім їли канапки і смажені на вогні шпікачки, запиваючи все це горілкою. Було весело. Тільки от карабіна в мене тоді ще не було…

Зміст і форма

Зміст виходить з моди. Око ненадовго зупиняється на зрозумілому тексті або зображенні. Правильне і ясне використання слів викликає лише нудьгу та підозру у банальності мислення. Форма остаточно відлущилася від знання і почала жити самостійно, творячи зміст відповідно до своїх суверенних потреб. Будівлі проектуються під концепцію фасаду, романи і сценарії пишуться під стиль і структуру меседжової матриці, а ритм і текстовка сучасних пісень обумовлюються обличчями, зачісками й дупами виконавців. Андрій Жолдак працює виключно з формою і перемагає. Адже будь-яка оповідальність, трансльована з театральної сцени, тепер видається либонь блідим відлунням телесеріалів.

І це все подарувала нам Її Величність Свобода. Коли ми марили нею за Залізною завісою, то уявляли її білою-пухнастою й зовсім не думали про її споконвічні імперативи. Про звірячу морду Свободи (адже усяка абстракція, якщо уважно до неї придивитися, має десь на потилиці – як персонаж з «Гаррі Поттера» – вельми бридку морду). Ми наївно прагнули перетворити Свободу у служницю своїх ілюзій і мрій. Натомість опинилися у її володіннях. В її імперії, на кордонах якої кожна визначеність проходить візовий і митний контроль. З культурницьких валіз пильні митники викидають дидактику (бо вона репресивна), традицію (бо вона репресивна), переконання (бо вони репресивні) і навіть нормативну мову (бо вона, згідно з Р. Бартом, «завжди фашист» і тому репресивна). У валізах залишається лише те, що позначене знаками Гри (гра не репресивна) і Відкритості (ну, зрозуміло). Форма митний контроль проходить легко, а Зміст надовго застрягає у кімнаті особистого огляду перевірки. Поки його обшукують-перетряхують, шукаючи сліди і натяки репресивності, Форма веселим туристом мандрує неозорими просторами Імперії Свободи, трансформується і змінюється, змінюється і трансформується… Коли Зміст нарешті минає митні кордони, то він вже не впізнає власної Форми, не знаходить її і занепадає. Про це попереджав ще мудрий класифікатор Гегель: «Зміст, який своєчасно не набуває відповідної йому історичної форми, деактуалізується і гине». Чуєте у повітрі солодкуватий запах? Це гниє Зміст. Так пахнуть веселі беззмістовні епохи.

Хочемо ми чи не хочемо, але потроху стаємо «людьми чистої форми». Це хворобливо помічають представники старших генерацій, які сформувалися в умовах репресивного суспільства і звикли всі явища навколишнього сприймати переважно із змістового боку (себто: «І шо ж то воно значить і скількі років мені за це можуть впаяти?»). Вони тепер впевнені, що суспільство, цивілізація і культура на очах деґрадують, не розуміючи, що деґрадує насправді тільки Зміст і, разом з ним, усе те, що намертво-імманентно пов'язане із змістовим боком буття (родинність, спадковість, переконаність, закоріненість, відповідальність, релігійність тощо). Але це ще не кінець світу, панове, лише один з останніх антрактів.

«Люди чистої форми» (ЛЧФ) – теж люди. Їм теж важко жити і страшно помирати. І вони протистоять смертоносним вітрам історії за допомогою нового закорінення. Для цього вони намагаються вивести з крейзанутої Форми сякий-такий Новозміст. Іноді вони називають його «ситуацією постмодернізму», але це справи не міняє. Новозмістові одразу після народження пророкували швидку смерть, але втрапили пальцем у небо. Він пережив дитячі хвороби радикалізму і авангардизму, змужнів і став твердою реальністю сьогодення. Син Форми, він успадкував від мами здатність до швидких перетворень, коротку пам'ять на обличчя і феноменальне пристосуванство. Він дуже задоволений своєю безвідповідальністю і приймає у свої обійми всіх раздолбаїв. І культурних, і політичних.

Нова генерація мистецьких, культурних та політичних ЛЧФ веде своє походження з родових теренів Новозмісту. Спочатку ці діячі набувають форми, а потім вже заповнюють її відповідною модифікацією безвідповідальності. Вдала форма гарантує успіх. Жириновський з'являється не з ідеї чи переконання, а із словосполучення «син юриста». Фотогенічне обличчя чергової «Вікі» чи «Тані» гарантує успіх її поетичної збірки. Колишня подружка Іґлесіаса-молодшого може взагалі не виходити на корти, але залишиться найвидатнішою теніс-гьорл міленіуму. Не тому, що іноді перемагала. А тому, що існує геніяльне і неповторне місце для запасних м'ячиків, і це місце має у нашому випадку не менш геніяльну форму. Ширше: ЛЧФ ніколи не стануть смішними, адже хто буде сміятися з карикатури на карикатуру, обумовлену тотальною карикатурністю буття? Тільки карикатурніша карикатура. Закон двічі подвійного заперечення, панове…

Хтось захоче прискорити присмерки Новозмісту і запишеться у таліби. Ми не проти. Нам теж не завадить кілька міліграм адреналіну. Ми побажаємо цим прикольним екстремалам досконалої форми вибуху, красиво відірваних кінцівок і солодкого, як халва, гексогену.

Примітки (до електронної версії)

Перелік помилок друкованого оригіналу, помічених та виправлених верстальником електронної версії

Стор. 12: Це як смак ідумейських (фіників =>) фініків, який неможливо пояснити тому, хто ніколи не їв ідумейських (фіників =>) фініків.

Стор. 13: «От і все! Хап-хапс!» – сказав майстер, (роблячі =>) роблячи свій хід.

Стор. 19: В інструкції, (доданої =>) доданій виробником до іграшки…

Стор. 20: Сусіди були дуже розлючені (сморідом =>) смородом, який не розвіювався дві доби.

Стор. 22: Учень Б. сказав, що появи чудовиськ завжди супроводжуються пилом, (сморідом =>) смородом та випорожненнями, і не отримав за цей висновок схвалення від посвяченого мужа.

Стор. 36: Він (полегшенно =>) полегшено посміхнувся, поплескав розенкройцера по плечах і сказав…

Стор. 42: Один з біографів Левицького наполягає на тому, що невдовзі перед цим НПГ-прозрінням краєзнавець в товаристві вільнодумного ребе Земекіса читав німецький науковий часопис, навіть не стільки читав, адже знав німецьку вельми недосконало, але роздивлявся малюнки, на яких зображені були (кроманьонці =>) кроманьйонці, неандертальці та інші викопні примати, й слухав коментарі ребе до цих зображень, витримані у радикальному дарвінівському дусі, притаманному тій модерній добі.

Стор. 47: Після п'ятого чи шостого (трупу =>) трупа несумісність була частково подолана…

Стор. 51: Така вже природа начитаної людини – (щоб =>) що б не відбулося, робити посилання на відповідну сторінку відповідного тому.

Стор. 58: Спроможності розвідок, (папарацци =>) папарацці та просто цікавих піплів зростають.

Стор. 59: За якою стоїть (якійсь =>) якийсь таємний конклав нотарів і стратегів всесвітньої змови.

Стор. 59-60: Такі собі «іґґви», демони, замасковані під людей, з марень Даніїла Андреєва, «регулятори», що зійшли зі сторінок «Темної (вежи =>) вежі» Стівена Кінґа і розчинилися серед друзів і приятелів.

Стор. 68: В супермаркетах біля (берегу океана =>) берега океану наші мандрівники не знайшли ані бульби, ані цибулі.

Стор. 72: (Тому то =>) Тому-то вони й невдячні.

Стор. 78: У східному бельведері (готеля =>) готелю він помітив красиву білявку і поклав свій рушник на третій від неї шезлонґ.

Стор. 93: Дехто рятується (заштрихами =>) заштриками ширки, намагаючись зло проникнення перемогти подібним до нього злом.

Стор. 94: Причиною цього спеціалісти називають неможливість зробити (заштрих =>) заштрик парасолькою зовсім непомітним.

Стор. 102: (Пистолет =>) Пістолет Wable@Sckott калібру 6,35 мм американські кулібіни 50—60-х вмонтовували у люльки, в пряжки брючного ременя, у підбори та чернецькі посохи.

Стор. 104: Можливо, що це є не випадковим збігом образів, а підсвідомим, (аффективним =>) афективним згадуванням якоїсь доісторичної битви, під час якої зміїні царі зрадили своїх союзників-людей і перейшли на бік сил мороку.

Стор. 112: Три (Івана =>) Івани.

Стор. 115: На жаль, всі придбані Єгиптом оригінали загинули у знаменитій пожежі Олександрійської бібліотеки, (які =>) яку влаштував Юлій Цезар для порятування юної Клеопатри.

Стор. 115: Тільки за одну звістку, що рукописи збереглися, він заплатив (вівідувачам =>) вивідувачам три фунти золота.

Стор. 118: На кабана можна полювати лише з (серьозною =>) серйозною зброєю.

Стор. 119: Полковник розповів, що був у Росії і стріляв там з (автомату =>) автомата нового покоління «Абакан».

Стор. 124: Спочатку ці (діячи =>) діячі набувають форми, а потім вже заповнюють її відповідною модифікацією безвідповідальності.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю