Текст книги "Інше ґроно проникнень і свідчень"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

Череп довбуша й зелені діти

Найактивніший період наукової діяльності галицького краєзнавця, філателіста й метафізика Мирослава-Любарта Левицького (у деяких біографів, що писали пізньої радянської та ранньої олігархічної доби – Любарта Вінцентовича Левинського, +1924 р.) припав, як відомо, на першу декаду XX століття. Сучасник Франка, старший товариш Василя Стефаника, Амвросія Гапусяка і ребе Земекіса, він присвятив своє життя пошукам доказів межово-прадавнього походження українських племен, що населяють край між Карпатами і Збручем.

Ідея «найпрадавнішого походження галичан» (далі – НПГ) виникла в Любарта Вінцентовича, як подейкують історики Галичини, зимовим вечором 1897 року під час відвідин популярної у ті часи колиби близ Заболотова, де майбутній класик галицького краєзнавства, маючи настрій, вживав різні напої. Після чергового вживання він раптом усвідомив несамовиту – немовби навмисно, пророчо і доленосно підкреслену вищими несплячими силами – потворність навколишнього веселого люду. Саме в цей мент Любарт Вінцентович зрозумів, що ці некрасиві питущі люди, ці власники відстовбурчених вух, прилиплих до перенісся маленьких очисьок, квадратових щелеп, могутніх надбрівних валів і пірамідальних потилиць є прямими нащадкам найдавніших мешканців Євразії.

Один з біографів Левицького наполягає на тому, що невдовзі перед цим НПГ-прозрінням краєзнавець в товаристві вільнодумного ребе Земекіса читав німецький науковий часопис, навіть не стільки читав, адже знав німецьку вельми недосконало, але роздивлявся малюнки, на яких зображені були кроманьйонці, неандертальці та інші викопні примати, й слухав коментарі ребе до цих зображень, витримані у радикальному дарвінівському дусі, притаманному тій модерній добі.

Явна схожість голів завсідників колиби з малюнками, ще й підкреслена посталкогольною гіперчутливістю правдивого галицького інтелігента, за словами біографа, настільки вразила Любарта Вінцентовича, що вже до кінця того пам'ятного вечора він втратив останні сумніви щодо місця, звідки почалася всесвітня історія. Саме Галичина, стверджував він відтоді й до кінця своїх днів, була колискою людства.

Щоби підтвердити теорію НПГ, Любарт Вінцентович почав досліджувати печери та різні особливі місця галицького краю. Зокрема, разом приблудним вірменським ерудитом Амаяком Возняком вони перекопали зо три сотки землі навколо капища у Бубнищі і знайшли там шматок черепа невідомого науці людиноподібного примата, якого дослідники за тодішньою науковою традицією назвали «русинантропом».

Знахідка фатальним чином позначилася на життєвій мапі краєзнавця. Сталося так, що в непросвітлені голови місцевих мешканців хтось вклав переконання, начебто викопна кістка є частиною черепа Олекси Довбуша. Ці прості люди вирішили заволодіти реліквією. Тим більш, що вже два села Болехівського куща мали черепи Довбуша і страшенно цим пишалися. В одному селі з превеликою пошаною зберігали череп Довбуша у дванадцятирічному віці, а в церкві другого парох ховав півчерепа дорослого Довбуша з вогнепальним отвором у скроні.

Отже, мешканці того анонімного села біля капища (яке – між іншим – називалося й називається тепер Скелями Довбуша) вирішили, що нарешті знайдено третього, найпрестижнішого черепа народного героя. Не шмаркатого віку й не зіпсованого дурною кулею. А вирішивши, сповнилися рішучості втерти носи іншим селам.

Всі спроби Любарта Вінцентовича та Амаяка Возняка пояснити пейзанам, що череп є свідком давніших епох, не привели до бажаної цілі. Роззлощені тубільці, чиї комунікативні здібності були значно звужені йододефіцитом місцевих харчів, не тільки відібрали в краєзнавця залишки русинантропа, але й під час реквізиції вийняли Левицькому око, а нещасному Амаякові скалічили ногу й геть чисто відгризли вухо. Таким чином вагомий речовий доказ, необхідний для рішучого виведення теорії НПГ на світову наукову орбіту, було втрачено. Й це сталося тим остаточніше, що ім'я місцевого жандарма збігалося з іменем народного героя. З тої поважної причини він співчував злочинцям.

Скалічений і пограбований краєзнавець, між тим не припинив своїх пошуків, що вказує на справжнє наукове завзяття цього славного сина Галичини. Нарешті доля всміхнулася Любарту Вінцентовичу. В 1913 році біля села Підгір'я, в глибокій крейдяній печері він знайшов дивовижних зелених дітей. Хлопчика й дівчинку з ніжною зеленою шкірою і дуже відстовбурченими великими вухами. Такими великими, що, побачивши ті вуха, Амаяк Возняк заплакав. Зеленошкірі діти говорили незрозумілою мовою, лише віддалено подібною до русинської і польської, та категорично відмовлялися їсти м'ясо.

Дітей було відведено до місцевого ксьондза, похрещено і залишено на церковному пансіоні. Спроби зацікавити дітьми місцеву владу не були вдалими.

Ребе Земекіс, який знав безліч стародавніх анекдотів, пригадав, що літописець Ральф з Когешелла, який мешкав у монастирі в англійському графстві Ессекс у часи короля Стефана (XII ст.), записав історію про зеленошкірих дітей з печери, що знайдені були в селищі Вулпіт у сусідньому графстві Суффолк. Ребе виписав поштою книгу з літописом Ральфа (це коштувало йому аж 120 крон) і переклав Левицькому зміст середньовічної оповідки.

Зелені діти з Вулпіта, так само, як і зелені діти з Підгір'я, не їли м'яса і харчувалися виключно зеленою квасолею. Згідно з повідомленням Ральфа, коли діти виросли і навчилися англійської, дівчинка розповіла, що її нарід живе в країні, де ніколи не світить сонце і всі люди зелені. В день, коли діти загубилися, вони пасли вівці і зайшли до печери, звідки чули церковний дзвін. Вони рушили в напрямі звуку і вийшли під яскраве сонячне світло. Богослов Вільям з Нюбурґа, коментуючи розповідь літописця Ральфа, стверджував, що зелені діти прийшли з побожної країни святого Мартіна.

Попри ці давньоанглійські свідчення й кабалістичні натяки ребе на множинність світів, Любарт Вінцентович сказав всім своїм друзям, що зелені діти є реліктовими неандертальцями, нащадками давніх мешканців карпатського передгір'я «русинантропів гігантськовухих». Він вирішив повезти зелених дітей до Парижа і зробити там наукову сенсацію, але поки збирав гроші, почалася світова війна. Зелені діти не витримали згіршень мілітарного періоду і померли чи то від тифу, чи то від пташиного грипу, відомого як «іспанка». Спроби Левицького викопати їхні кістяки з могили наштовхнулися на спротив ксьондза і католицької громади.

Левицький запив і почав надовго затримуватися в карпатських печерах. Після війни жандарми зловили його, хворого та побутово занедбаного, і відправили до санаторію. Амвросій Гапусяк і ребе Земекіс відвідували його, привозили книжки і слухали нові версії НПГ. Смерть краєзнавця була легкою. Він помер уві сні.

Проблема вампіризму у межиріччі Бистриць

Певні оповіді варто починати з узагальнення. Напевне усі міста, побудовані (хоча б частково) на болотах, мають загадкову здатність акумулював негативну енергію. Накопичувати негативні події. Щодо Буенос-Айресу це помітив письменник Борхес, щодо Петербургу – письменник Достоєвський, щодо задовбаного привидами містечка Деррі – письменник Стівен Кінґ. І я б не хотів, щоби поряд з назвою «Івано-Франківськ» в цьому контексті колись вказали моє прізвище. Але ж факти…

Колись це місце носило назву «Заболоття». І спальний мікрорайон із влучним псевдо «БАМ» стоїть на колишньому болоті. А ще: реальна кров політиків на підлогах франківських ресторанів «Слован» і «Баварія», резонансне вбивство заступника губернатора за якихось сто метрів від мого будинку. Ще: міські легенди, густо зафарбовані у криваве.

Одна з них – про вурдалака.

На старому станіславському цвинтарі є могила вампіра. Вона поруйнована й непримітна. Останній раз вурдалак залишав свою криївку у грудні 1974. Мені тоді було дев'ять. Я пригадую незайманий і спокусливий сніг на майданчиках сусідньої цегельні, кухонні перешіптування батьків про загадкові висмоктані трупи. І заборону виходити на вулицю. Й, навіть, гратися у дворі. Заборону, котру не здатні були подолати мої вишукані істерики з припадками, конвульсіями, носовою кровотечею та іншими симуляціями. А ще – дорослі конвої для школярів, що верталися з другої зміни. Коли вже темно.

Міськком партії тоді твердо визначив, що вампірів бути не може. Бо вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними. Після п'ятого чи шостого трупа несумісність була частково подолана (метафізичний бік тодішніх владних рішень бентежить мою уяву) і підозрілу могилу випалили військовим вогнеметом. Напалмом. Суворі були часи. Мілітарні. Чи, може, про напалм придумав я в медитативних (гм-гм) мареннях? Малоймовірно. Як би там не було, за легендою цей радикальний і популярний в ту добу засіб (ще, нагадаю, йшла війна у В'єтнамі і палали, нищені американським напалмом, хрестоматійні села в хрестоматійній сельві) порадив войовничим матеріалістам старезний тубілець. Такий собі стівенкінґівський алкоголічний абориген вулиці Київської, що пам'ятав попередні вампірські гастролі – у сороковому році, «за перших совітів». Могила сходила димом три доби, потім появи трупів припинилися.

Проминула епоха Брежнєва і доля влучними копняками(красіво написав, правда ж?) загнала мене, сімнадцятирічного, на терени ремзаводу. Там я працював електриком. Іноді заходив на територію військової механізованої колони, до заводу приписаної (на випадок нападу імперіалістів). Там була акумуляторна.

Вона жила своїм відрубним життям. В ній тхнуло самогоном і бійцями позавідомчої охорони. Серед свинцю й кислотно-лужних перетворень там працювали питущі персонажі. Вони були немолоді, сповнені філософії і передчуттями цирозних йожиків (не плутати з їжачками, тим більше – з білочкою; то – інше). Один з них – відставний емґебешний дідо Л. – мав тяжіння до похмільної бесіди. Його містичні розповіді були побудовані переважно на місцевому матеріалі. Якби якійсь краєзнавець записав їх, то в наші патріотичні часи ними б виховували любов до малої батьківщини.

Могила вампіра належала до золотого грона його оповідок. Дідо Л. травив про вурдалака з впевненістю теперішнього дистриб'ютора «Гербалайфу». Поряд з його описами висмоктаних трупів, передсмертних вищирів і чорних плям класики радянської детективістики відпочивали. Навіть не відпочивали, а просто лежали висмоктаними трупами на повних зібраннях своїх творів. Моя уява додавала подробиць і прагнула польових досліджень.

Двічі ми з дідом пили «пшеничну» на випаленій могилі. Пили без закусі, наповал, смершівськими стограмовими ковтками. Шаруділо. Чулися звуки. Літала підозріла сова. Її маршрути були трикутні і складалися у пентаграми. Дідо Л. запевняв і божився (скоріше – дідькував), що випаленому вурдалакові сподобалася наша різновікова компанія. Смеркало. «Прешся, падло?» – мурмотів я і вдивлявся у чорну діру під надгробком. Там щось таки перлося. Певно щури. На сусідній могилі можна було побачити свіжий портрет старої жінки. Вона посміхалася пекельною посмішкою. Жіночі обличчя взагалі здатні на страшніші гримаси, аніж чоловічі. Можливо, жіночій целюліт є пластичнішим. Колись-то попитаю в косметолога. І ще одного разу, вже в наші часи, ми поїхали до могили вночі. З приятелем і двома веселими дівчатами.

Тут я роблю відступ для розмишлізмів.

Що змушує людей протистояти монстрам? Йосип Бродський відповідав на це питання просто: «Долг смертных ополчаться на чудовищ». Отож, якщо політика та секс ще не висмоктали з вас усі життєві сили, необхідні для здійснення героїчного чину, ви завжди можете виконати свій священний обов'язок смертного (який, на моє глибоке, високе і широке переконання, є чимось близьким до священного обов'язку захисника Вітчизни). Зовсім легко вам це буде зробити, коли не десь в далекій Трансильванії, а поряд з вашою відключеною від теплоцентралі багатоповерхівкою мешкає потвора (головне не сплутати виплодка мороку з членом несимпатичної вам партії). Детальніші інструкції – в серіалі «Баффі, винищувачка вампірів». Особливо уважно прогляньте серії від четвертої до тридцять шостої включно. Окрім сімнадцятої. Сімнадцята – повна лажа.

Наявність в Івано-Франківську могили вурдалака, таким чином, відкриває небачені можливості для виховання цілої генерації справжніх героїв. Викладена нижче друга частина історії про вампіра з вулиці Київської могла б стати додатком до підручника з вурдалакознавства. Назва додатку: «Польові дослідження початку XXI століття». Цю ж історію можна було б також назвати «20 років потому», адже від часу наших пиятик з дідом Л. на старому міському цвинтарі (про що, нагадаю, йшлося у першій подачі «Проблеми вампіризму…») до описуваних нижче подій минуло два десятиліття.

Отже.

Того вечора ми грали в більярд. Вчотирьох. Автор цих рядків (або як писали виховані гувернантками літерати XIX століття: ваш покірний слуга), плюс власник однієї з місцевих газет (не «Анонс-контракту», ні, ні…), плюс приємна дівчина А., плюс її подруга – найприємніша дівчина Н.

В небі стояв повний місяць. І колір його був пекельно-червоним. Як колір сукні, в якій Сельма Гайєк рекламує губну помаду «Avon». (А, може, це мені тепер так здається? Я ж бо просто тащуся від Сельми Гайєк, особливо після «Фріди»). Більярдний стіл був перекошеним і кулі мандрували бридкими траєкторіями. Досконалість не вичакловувалась. З відчаю я спробував втнути «массе від чотирьох бортів». Пши-и-ик. Ледве не порвав покриття. Після чергового фуксу, роззлощений і натхненний, я чомусь запропонував: «Їдьмо до вурдалака». Дорогою купили ліхтарик.

Тепер я намагаюся згадати: що ж стало тим поштовхом, тим фатальним імпульсом, котрий змусив мене сказати ці три слова? Може, хтось із дівчат нагадав мені чарівну Баффі? Але після коктейлів, усіх тих «маргарит», «кривавих мері» і «подвійних лонґів», ми всі були скорше «буххі», аніж «баффі». Може, сухий кістковий стукіт більярдних куль породив підсвідоме прагнення цвинтарної містики? Танцюючі кістяки там усякі, черепи, срака-дошка… Невідомо.

Цвинтар, у свою чергу, зустрів нас поганим освітленням. Не вистачало червоної лампи справа і синьої зліва. Себто, голлівуду. Я вирішив додавати пекельного настрою і час від часу вимикав ліхтарика. Наші баффі від того трохи попискували.

«Шо ти робиш?» – нарешті спитала приємна дівчина А.

«Пильнуй лівого борта, мала, – порадив я. – Ота нечисть підкрадається переважно зліва».

«Там щось є», – сказала найприємніша дівчина Н.

«Де?» – спитав власник газети.

В цей момент ліхтарі стали блимати.

«Га?» – спитала Н.

І ми побачили могилу вампіра. Й щось біля неї.

Потім кожний висував свою версію, але всі погоджувалися з тим, що нечисть лізла через кущі і була переважно чорного кольору. Кожний, безперечно, відчував щось своє. В мене виникли всі можливі асоціації від Барлоу з Салема до «Чужого-3» і Дракули від Френка Копполи. Така вже природа начитаної людини – що б не відбулося, робити посилання на відповідну сторінку відповідного тому. Це фатальніше, аніж постійне невезіння у подвійному карамболі. Ще я побачив мацаки тої істоти. Немов чорні кістки, загорнуті у зотліле дрантя. Виявилося, що ніхто, окрім мене, тих мацаків не бачив.

Приємна дівчина А. потім стверджувала, клялася і божилася, що чорна сила видавала звуки на межі людського сприйняття. І що всі втрати взуття при втечі якось пов'язані саме із цим феноменом. Ми сперечалися. Суперечки виникли також щодо того, хто ж, врешті-решт, почав тікати першим. Я взяв ганьбу на свої рамена. Ми повернулися під вогні та лямпи великого міста, пішли до нічного клубу і довели його персонал до тихої істерики. Горілка була теплою, до шампаньки накидали льодів. Салати виявилися невмотивовано дорогими, капустяними і замішаними на дешевому майонезі львівського жиркомбінату «Щедрий дар». Розмова мляво крутилася навколо лиликів і кажанів. Я пригадав щось з репертуару діда А., але успіху не мав. Всі думали про своє.

Ще пізніше приємна дівчина А. сказала:

«Я розповім про все це сестрі».

«Нащо?» – насторожився я.

«Вона про таке любить слухати».

Я міг би замислитися щодо строкатості людських уподобань, але найприємніша дівчина Н. запропонувала кращий варіант релаксації. Передранкові сни були сині. Й червонуваті праворуч.

Люки жорстокого світу

«Катя живе у жорстокому світі», – чую я крізь дрімоту рекламну настанову вікторини «Нє радісь красівой». Ще мить плюс півмиті – і я уві сні. Мені сниться лялька Барбі, яка тримає в тендітних пластмасових рученятах важкий кругляк каналізаційного люку. Іграшкового такого люку, з витонченою дизайнерською імітацією багнюки, бурої плісняви і залишків зеленої фарби.

Від такого екстремального барбі-арту мене знову виштовхує в реальність. Спальна кімната. На екрані телевізора головний персонаж відповідного серіалу – та потвора в окулярах з гросбухом, у яку жорстокі гримери перетворили симпатичну російську акторку Неллі Уварову. Я відвертаюся і мурмочу: «Чому люк, звідки той люк?» Звідки та Барбі, я чомусь не запитую. Ага.

Відвернувся. На ліжку стоїть ноутбук. Посеред екрану мерехтить запитання: «Чому каналізаційні люки круглі?» Оу-вау! Я придивляюся до околиць мерехтіння. Інтернет-ресурс censor.net.ua. Тамтешній форум. Тему каналізаційних люків почав «Бегемот» ще у січні минулого року. За рік – майже тридцять тисяч переглядів, три тисячі з фостиком коментарів. Вірші, присвячені каналізаційним люкам і шахтам, філософські роздуми і приколи на ту саму тему. Оди і мадригали. Це вже навіть не «оу-вау», а ціле «о-о-оу ва-а-ау»!

«Ось чим ви насправді цікавитесь, люди!» – починаю розуміти я вологу правду життя. Отже, інтерес до примарного існування «підземних жителів» не врізав дуба разом із казковою чорною куркою. Цей інтерес, навпаки, квітне і розквітає (вибачте за тавтологію). Стомлені безглуздям «середнього світу», його мешканці шукають брами до «верхнього» і «нижнього» світів. Брами «верхнього», кажуть втаємничені, десь далеко-високо. Десь у Тибеті.

Зате з брамами «нижнього» жодних проблем – трошки завзяття та уяви і ми, шановне панство, рушаємо шляхами паралельного світу. Того, котрий за круглою чавунною накривкою банального каналізаційного люку. Цей «нижній світ» не такий теплий і зручний, як наш. Зате й не такий безглуздий. Там не живуть серіальні «каті». І не проводяться телевікторини. «Матриця» там не «форевер». Там тільки щурі і дігери. Себто, найближчий і, можливо, найсмердючіший варіант тої «справжності», якої останні кілька десятиліть декому бракує на стежках «середнього» світу.

Від виборів, серіалів, реприватизацій, «янголів чарлі» і помічних бабок світлан, олен і стефаній до цегляного перехрестя підземних хідників усього вісім метрів. Чотири метри металевої драбини і ще чотири – цементованої рури з написами тридцятирічної давнини. Там, на перехресті, наш гід сідає на роздовбаний ящик, закріплює на стіні шахтарську лампу і каже:

«Ось тут і бачили того велетенського щура. Тут він бомжа догризав».

У моєї подруги – живої довгоногої Барбі – більшають очі. Вона притискається до мене. Заради одного цього притискання я готовий увімкнути додаткові ресурси фантазії і уявити здоровенне щурисько, яке (он за тою залізною діжкою) відгризало волоцюзі кошлату голову. Лилася кров, жахливо ляскав стінами двометровий голий хвіст. Ні, триметровий. Двадцять сантиметрів у діаметрі біля сраки. А навколо пищали менші щурики, очікуючи недогризків… Тут царство Гадеса. І його слуг. Вони вартують того, щоби стати героями нових казок. Принаймні вартують того, щоби ними лякали дівчаток. Видобували адреналін з глибин їхніх досконалих і ніжних тіл. Тіло, виділяючи адреналін, пахне старою порцеляною.

Гід задоволений ефектом від своєї розповіді. Він посміхається і веде нас далі, на нижчі поверхи «нижнього» світу. Показує завалене устя старовинного підземного хідника «часів Потоцьких», освітлює нішу, в якій нібито знайшли кістяк та одяг жінки, зниклої три роки тому, заводить нас до великого круглого приміщення, яке дігери називають «храмом». Стелю тут підтримують грубі кам'яні колони, а посередині височіє щось на кшталт вівтаря. Жертовника. Гід виправдовує всі мої сподівання. Він починає розводити про «сатанистів», «чорні меси» та інші таємні страхіття підземних святилищ. Показує Барбі намальовані крейдою та вуглем перевернуті хрести і пентаграми на стінах «храму». Чесно відробляє п'ятдесят гривень. Молодець.

Повернення стає насолодою. Холодному і сірому зимовому небу «середнього світу» ми з Барбі радієм як найкращому видінню у житті. Барбі підстрибує від захоплення. Нам вже не треба ніякої «справжності». Ми готові дивитися «Нє радісь…» і навіть «Ніндзю з Беверлі-Хілз». Пити розчинну каву, їсти «мівіну» і любити ріднесеньку «матрицю». До чергової депресії, зрозуміло, коли тепла кава «середнього» знову почне вертатися до горла. Але тоді мене вже не спокусити люком. Краще потратити трохи баксів і таки відвідати Тибет. Завтра подзвоню в агенцію і спитаю «кіко то вартує до Лхаси». Про всяк випадок.