Текст книги "Інше ґроно проникнень і свідчень"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Шняга

Так буває, що якесь слово оволодіває тобою на півдня, на день, на добу. Воно крутиться у голові, безупинно розмножує себе у правій півкулі і втомлює ліву повзанням нервовими закінченнями. Воно тебе хоче. Воно тебе має. Воно на тобі паразитує. Воно напружує твій мовленнєвий апарат і навіть проривається у побутове спілкування. Переплітається із твоїми меседжами, вистромлюється з твого матючиння, спотворює твої звертання і плющить клікухи подружок. Співрозмовники мружаться, підозрюючи «ізмєну». Ця словарна агресія майже ніколи не буває спровокованою. Просто з усього щоденно-щожиттєвого словопотоку якась дика молекула хоч-не-хоч, але зачіпається за береги волохатими мацачками, вистрибує на поверхню твого неврозу і крутить хвостом: «Ти мене запам'ятаєш!».

От вчора ще раз перечитав роман «Архе» Любка Дереша. Там багато зачіпливих та мацакатих слів. Позаяк текст хороший, іноді навіть блискучий. Але зі всіх тамтешніх «грицаних», «малімонів», «ґєдзів», «в'юків» у мої береги вчепилося лише слово «шняга». Але зате як вчепилося! Мертвим абордажем. Шняга-шняга-шняга-шняга і знову шня-я-я-яга у всеможливих поєднаннях, варіаціях і вар'яціях внутрішнього монологу. «Згинь!» – кажу тій причепі: «Шняг би тебе трафив!» Не трафляє. Либонь шняжить.

Кажуть, що один із найдосконаліших способів знищення будь-чого – його наукове дослідження. Тож помиємо руки, нагостримо академічного скальпеля, зробимо причепливій шнязі розтин. Це, звісно, тупо, але ж тра щось робити, нє?

Почнемо. Перший розріз – вертикальний. Що таке «шняга»? На перший погляд: якась п…дохрєнь із молодіжного арґо. Щось середнє між прикольним предметом, прикольною пригодою й не менш прикольною оповідкою. Річ буття. Метафізична фіґовина, одночасно – метафіґічна шизотина. А насправді (напружтеся, несплячі охоронці ментальних засад!) – ретельно замаскована під новотвір фонетична контрабанда з прабатьківської арійської мови. Позаяк для індоєвропейців, які п'ять тисяч років тому гасали між Піренеями і Амуром, звукосполучення «sh-п» було одним із синонімів «слави». Звідси українське «шана» і китайське «шен». Натомість група слів, фонетично схожих з «уа-g(u)», у ті часи позначала прояви усілякої мерзоти: кошмарні видіння, лісових потвор, пекельних переслідувачів, трункові рослини, зраду і бабу-ягу. Отже «шняга» – достеменна мовна катахреза, анігіляція змісту на штиб «преславної мерзоти», «кульгавої досконалості», «афродітокаки».

«Горизонтальний розріз» шняги концентрує нас на поєднанні звуків «ш» та «н» у вітчизняних та чужинських варіантах. Тут нібито відкривається ширший простір: «шнобель», «шніцель», «шнур», «шнир», «шнапс». На обрії виникають далекі тіні покійного Шнітке, забутого Шнайдермана і перетлілого Шнольде. Якась германофілія, шняха-муха. Між тим, поєднання «ш» та «н» – модна позиція, «вайт треш». Шиплячий звук такий гламурний, піниться і тече. Лоскоче язика й шерехатить усе ностальгійне. Натомість «н» затверджує і вимагає. Заводить мотоцикла і сурово обриває шипіння гаспида. Достатньо пообертати їх місцями і магія враз щезає. «Нишпорка», «наш», «ніштяк», «ношпа» – яка сумна граматологія, розсереджена голосними, які гидкі, спазматичні сенси!

З українських прізвищ, приналежних нашому аналізові, найекзотичніше – Шнягафтьонок. Знайшлося також кілька Шнагайленок та Шнягичок. Усі – з Полісся і приналежних теренів, що дозволяє припустити наявність там особливої резервації, де зберігаються фонеми і номіни прадавньої Євразії. Адже я майже впевнений, що у лексику сучасних українських гіпі слово «шняга» потрапило невипадково. Зовсім невипадково. Воно підіслано тими таємними Геометрами, про яких так переконливо пише Дереш. Воно було закорковане у сарматську лексичну пляшку ще до нашої ери. Перепливло у ній ґотські і татарські лексичні повені, збереглося серед словесного свинства новітніх часів, відстоялося у поліських болотах. Потім вітчизняні наркомани знайшли ту пляшечку посеред своїх приходів, глючень і в'ючень, відкоркували і… пішла шняга, побігла, застрибала. Збагачуючи собою солов'їну мову нашого народу. Тішмося, брацця.

Філософська кулінарія

1

Хоча б раз у житті, навіть найзаскорузліший кухар-позитивіст відчуває за лаштунками свого фаху щось містичне. Воно виникає як несподіваний смак паштету, як унікальний колір запіканки, як неповторна міцність підливки. Йому немає пояснення й виправдання у межах звичного. Воно може вбити випадкового дегустатора й до сліз зворушити душу гурмана. Профанові воно надається рідкісно й ненадійно. Справжній метафізик шляхом пізнання символічних сутностей може з часом досягти регулярності цього дива. Й це єдине, що насправді виправдовує сполучення технік філософії із кулінарним мистецтвом.

Одним із найяскравіших прикладів чіткої близькості Таємного є звичайний томат. В ієрархії салатних інгредієнтів він мешкає на третьому рівні шляхетності. Овоч-аристократ, він одночасно може слугувати картою світобудови. Розріжте томат навпіл і придивіться до його структури. Ви побачите там і подвійне коло ґрунтових містерій Гермеса Телурика, що їх оспівав у «Буколіках» Верґілій, і Троянду Розгорнення послідовників Розенкройцера, й номограму Ін – Янь. Над розрізаним томатом рекомендується концентрувати світлу внутрішню енергію «ао» й медитувати в день св. Івана Хрестителя та на Вершечку Літа. Особливо надаються до медитації дозрілі «цукрові томати» європейського півдня. Перший сеанс варто почати під час щирої літньої зливи.

Томат містично споріднений із символами проточної води і джерельної бадьорості. Духовно спожитий овоч корисно спожити вдруге, себто у звичайному сенсі. Покришений твердий сир, часник та майонез складуть томатові гідну свиту. Цей салат-апрофен, відомий утаємниченим як «Брама Лемурії», може бути супроводом для певного гастрономічного настрою («равликової спраги», згідно з трактатом Шао Вана). Цей настрій можна розвинути й поступово, гармонійно вгамувати живим пивом та «Македонським салатом», симфонія якого повністю базується на овочах третього рівня шляхетності (150 г зеленої квасолі, 150 г моркви, 150 г свіжих огірків, 80 г солодкого перцю, 100 г цибулі, 250 г цвітної капусти, 100 г оливкової олії, 50 г оцту, гірчиця, петрушка, чорний перець).

Овочі третього рівня містять, крім іншого, ефірні масла. У концентрованому вигляді вони можуть супроводжувати споживання салатних складових четвертого і п'ятого рівнів шляхетності, зокрема спаржу, артишоки, пастернак, картоплю, бурячки. Прості салати-бельвю з неблагородних складових мають пригнічувальні властивості. Картопля, до прикладу, активно продукує негативну енергію «мар», властивості якої детально описані у «Містеріях Бамбукової галявини» Дзентаро і в працях багатьох сучасних азійських містиків. Саме вона, ця енергія, залишила майже у всіх індоєвропейських мовах погрозливе літеросполучення «м-р». В українській, зокрема, збереглася прадавня лексема «мара», що колись була ім'ям однієї з пекельних богинь ностратичних народів Євразії. Мара протистояла земним божествам Яві, Наві і Праві, які втілювали у своїх символах світлі й наснажувальні принципи Сущого. В прадавні часи овочі Мари заборонялися, але картопля прийшла на наші столи вже після занепаду традиційного світу. Відповідно, ті люди, які харчуються картопляними стравами, поступово накопичують у собі руйнівний потенціал (замарюються, марять, стають омареними і змореними, намарними), зрештою, перетворюються на патологічних невдах. У кулінарів-метафізиків вони означаються як «марамолі», картопляні люди. Народи, в яких картопля посідає чільне місце харчової номенклатури, врешті-решт опиняються на марґінесі розвитку. Якби цей овоч у XVII столітті не потрапив з Америки до Європи, історія нашого континенту була б цікавішою і бадьорішою. Картоплю заборонено до вживання містикам. Відьом та окультистів легко визначити за вечерею – вони відмовляються від картопляних гарнірів і драників. Недарма Дзентаро благословляє колорадського жука як «істоту шляхетну, яка визволяє від прокляття». Картопляні салати рекомендують пропонувати ворогам і людям хворобливо нестриманим.

2

Воїн виникає на периферії Бога. У тих сумних просторах, де енергія Творця слабне і перетворюється на тьмяну липку матерію, зніяковілу від власної безпорадності, де згасає духовне світло, а космічні потоки волі міліють і стають свідомостями. Себто калюжами духу посеред матеріальної пустелі, яку більшість вважає єдиною і неподільною реальністю. Воїн вибудовує себе на її шакалячих барханах. Він – спроба вирватися до світлої вологи космосу, повернути собі вищий сенс існування, подолати відвічне сирітство двоногих істот. Як силова форма посеред безформності, як спалах концентрованої кшатрійської волі серед глинистої розгубленості рільницьких каст, воїн прагне до дії. Тіло воїна гартується для прориву, як гартується зброя. Жодного недбальства не потерпить ця мілітарна «метафізика тіла». Все в ній має бути прораховане. Все має своє призначення і своє виправдане місце. Не останню роль тут відіграє їжа.

Їдло воїнів буває зимовим і літнім. Взимку воїн накопичує силу й міць, влітку здійснює призначене долею. Тож саме літній мілітарний раціон оповитий містикою тисячолітніх ритуалів, приписів і реґуляцій. «Воїни світла» влітку харчуються рисом, часником, цибулею та іншими овочами з так званого «кулінарного канону Шамас», що позиціонує сімнадцять «шляхетних і благодатних рослин Артавар'ї». «Воїни темряви», які будують свою бойову форму шляхами інфернальних та місячних енергій, приділяють більше уваги м'ясу і крові. Ці шляхи принципово різні. Як «інь» і «ян», як темний і світлий схили небесної гори Тянь, як ліва і права сторони Святого Граалю.

Єдине спільне – це пиво. І «воїни світла» і «воїни темряви» мають запивати свою їжу ячмінним пивом з гіркою добавкою «аззарван» (освячена на вівтарі богині Анахіти суміш шафрану, анісу і перцю), яку сьогочасні пивовари замінюють хмелем. Пиво – «шаманське било» філософської кулінарії, містична вода вольових рішень і вчинків, «джерело волі Шесем», що без нього приречене на безвихідь будь-яке жрецьке камлання. Пиво є універсальним засобом, позаяк дружить і з шаманськими грибами і з таємничими «трунками ящірок», згаданими у карманійських і согдійських написах перших Ахеменідів. «Грибний прихід», тонізований світлим пивом, як відомо, завше дає відчуття зміненого простору. Немов Великий Степ розкривається в голові піпла і воїни-предки приносять йому на червоних щитах радісну «греблю». Недарма містики вважають світле пиво замінником священної соми у теперішньому профанічному світі, з якого вищі сили передбачливо вилучили майстрів божественого напою. Кожний нащадок аріїв, який випиває хмільний кухоль, свідомо чи несвідомо відбуває ритуал «днеґ-аратанг», гіркий, як прадавні закони Колеса Рата. Це ритуал скорботи за втраченим рецептом соми, панахида за вмерлим, таємним і солодким знанням ар-мґобадів – верховних жерців імперій Стародавньої Ар'яварти…

Часник є другим з найважливіших інгредієнтів їдла «воїнів світла». Він символізує очищувальний аспект космічних енергій. Часник, як вважали давні жерці, корисно вживати перед битвою. Не для того, звісно, щоби вбивати подихом ворогів. Містики стверджують, що часник, змочений пивом, запалює «силові чакри», живить «внутрішнє сонце волі», котре є джерелом мужності й мілітарної звитяги. Часник також відлякує вампірів і мантикор. Змочене у часниковому соку срібло захищає від нічних демонів і лікує застарілі рани.

Дещо нижче в ієрархії Шамс знаходиться цибуля. Порей використовують у військових «соляних містеріях», коли воїни перед битвою змочують зброю у ропі, висушують її на сонці і злизують з лез кристалики солі. Сіль – сонячний символ. Відповідно, цибуля супроводжує солярні кшатрійські ритуали Сат'ї та Армасда. Через солоний порей «воїни світла» сприймають променисту наснагу Сонця. До «сонячних овочів» належать також хурма і ґранат. Останній захищає воїна від ворожбитів ворожої армії. Ґранатовий сік і ґранатове вино пили арійські богатирі клану Курша перед битвою з китайськими військами Лі Айвея. Сунь-цзи радив полководцям гострити свідомість сумішшю кумису і гранатового вина. А що може бути для воїна необхіднішим за гостру свідомість? Хіба що гострий меч. Але це вже за межами кулінарії.

3

Іноді в простих малих побутових речах знаходимо образи і відлуння великих речей сього світу. Так класична овочева яєшня своєю архітектурою нагадує собор. П'ять жовтків – як п'ять куполів, світлоносно й блискучо підносяться над білим білковим дахом. Прямокутні шматки бекону потужними стовпами-пілонами підтримують жовті куполи яєшного «храму». Ніжні, ретельно висмажені, скибочки сала – це «вітрила центрального залу». А між ними – овочеві «приміщення». Нефи. Червоний томатний посередині і два бічні з жовтого солодкого перцю. Кожний «неф» щільно заповнено шпинатом й скріплено сирною пастою.

Я вважаю небуденним мистецтвом вміння правильно замислити та збудувати таку «їдлофорну» гарячу споруду. Чим досконалішою є її архітектура, тим смачнішою буде яєшня. Тому помиляються ті профани, які вважають яєшню «швидкою» плебейською стравою. За простими, на перший погляд, «технічними» параметрами яєшні ховаються безодні смакових і змістових можливостей, кулінарні відлуння найдавніших знаково-світоглядних систем.

Зокрема у кулінарній філософії побудова яєшні займає особливе місце. Адже для приготування цієї страви використовують яйця. А яйце – це відомий езотеричний символ «світового зародку». В багатьох метафізичних системах космічне яйце означає один з перших етапів існування буття. Це знак «нерозгорненого життя». Відповідно, акт руйнування курячого яйця і процес витоку його вмісту на пательню деякі містики розглядають як глибоко символічний ритуал, кухонну модель тої прадавньої і малозрозумілої для сучасних мислителів вселенської катастрофи «кліппот», яка породила зло і зруйнувала досконалий план Творця.

Відповідно, побудова яєшні, як не дивно це звучить для вуха звичайної людини, є віддзеркаленням таємних жрецьких «містерій Творіння».

Найкраще розглянути основні стадії побудови яєшні на прикладі старовинного іспанського рецепту «Фанданго». Для приготування цього кулінарного шедевру (якщо хтось із читачів – скорше читачок – раптом захоче випробувати запропоновану тут теорію практикою) потрібно 5—6 яєць, цибулина середнього розміру, 40 грамів масла, 60 – 70 мілілітрів світлого пива, ложка тертої скоринки чорного хліба, півтори ложки тертого сиру «чеддер» і трошки, зовсім трошки, меленого чорного перцю.

Кожну із стадій приготування «Фанданго» втаємничені розглядають як одну із символічних «хвиль життя», які так ретельно та образно описані у знаменитій доповіді Анні Безант «Драбина сущого», яку вона прочитала у листопаді 1904 року на засіданні Теософського товариства у Лондоні.

Перша стадія: цибуля підсмажується на маслі до світло-коричневого кольору, до неї додається перець. Ця стадія метафізично відповідає «першій хвилі життя» з доповіді Безант. Могутній хвилі спонукальної сили, що ускладнила матерію у древньому Всесвіті. Власне, саме ця стадія передує руйнуванню «космічного яйця».

Друга стадія приготування і є його символічним руйнуванням. Яйця (курячі) розбиваються на сковорідку. Жовтки мають бути один біля одного у центрі. Така архітектура яєшні підкреслює особливу структурність та центробіжність «другої хвилі життя». Ця хвиля, за переконаннями англійської теософки, «дарує матерії особливі риси та властивості, що дає їй можливість відгукуватися на зовнішні збудники, внутрішньо перебудовуватися у відповідь на виклики сущого».

«Третю хвилю» в кулінарній моделі символізує акт посипання тертими сиром та хлібною скоринкою яєць на пательні. Це відома і повторювана в містеріях багатьох народів і релігій символіка «часок божественності», остаточного набуття первісним життям координат і форми. Завершує приготувальний ритуал пиво, яким перед підігрівом у духовці заливають «Фанданго». Пиво тут символізує «правічні води», в яких життя починає свій процес ускладнення до вищих форм і над якими, за біблійною згадкою, «носився Дух Творіння».

Велику роль у побудові яєчні грає підбір овочів. Овочевих смажениць є багато. Це «Ліонська яєчня», «Трабаго», «Гусарська французька яєчня», грузинська яєчня «Длона», яєчня «Великий Брабант», «Ксарія», «Маргетор» тощо. Овочі, будівельні матеріали майбутньої страви, слід готувати на окремій пательні. «Чистова» головна сковорідка має бути лише «будівельним майданчиком». Тільки в цьому випадку корисні енергії яєшні збережуться в структурній рівновазі. І не варто захоплюватися соусами. Ритуали і захоплення є речами несумісними.

Проблема проникнення

«Ай!», – зойкнула приятелька. Якась запізніла жовтнева комаха несподівано атакувала її чарівну ніжку. Через секунду підлу терористичну істоту було розтерто на жовто-зелену смугу. Але істота свого таки встигла. Чорне щербате жало вистромлювалося з ніжки, навколо набрякло червоним. Півгодини знадобилося, щоби витягти з рани отруйне знаряддя. Конструкція жала була вельми досконалою – кожний щербатий виступ міцно вчепився у структури епідерміса. Виймалося воно дрібними частинами. Текла кров. Приятелька верещала. Набряк загрозливо більшав. Тридцять грамів вірменського коньяку було використано на дезактивацію місця ураження. Ще півпляшки – внутрішньо, в якості принагідного антидоту. Тільки після такої переконливої коньячної терапії приятельці покращало. І ми з легким серцем перейшли до легких напоїв.

Саме після цього випадку я замислився над проблемою незліченних гострих штрикал, що сидять у життєвих засідках. І чекають зручної нагоди проникнути в тебе. Вперто чекають. Терпляче.

Цю проблему проникнення ми пізнаємо ще у дитинстві. Колючі рослини, агресивні комахи, лікарі у медпунктах, іржаві цвяхи та арматура на закинутих будовах – все навколишнє тільки те й робить, що намагається пробити тобі ногу, руку, задницю, вибрати око, висмоктати кров, влити під шкіру бридку рідину чи підсадити маленького Чужого в твій довірливий організм. Дехто не витримує цієї шаленої атаки гострих предметів, капітулює й тихо згасає на світанку свого життя.

Дехто рятується заштриками ширки, намагаючись зло проникнення перемогти подібним до нього злом. Й потім теж врізає дуба. Тільки найстійкіші «тверді горішки» доживають до поважного віку і падають під ударами тупіших предметів. Одного мого знайомого, до прикладу, якась алкоголічна приблуда закатрупила звичайною праскою. Зате як він в дитинстві лупив комарів! П'ятьох одним ударом! Хтось забобонний сказав би: це була доля…

Сексуальне спілкування, до речі, також обертається навколо проблеми проникнення. Тут проникнення перетворилося на цілу філософію. Себто, коли проникнення немає, то це – тільки еротика, а коли є – то вже порно. З відповідними наслідками для сповідника означеної філософії.

В тюрмах простий факт проникнення одного чоловіка в іншого відразу й назавжди відокремлює сойм порядних людей від зграї «опущених». Що наводить на ширші й глибші висновки. Серед них той, що всі люди фатально поділяються на проникних й непроникних. І кармічне згіршення починається вже від першого комариного проникнення в людину, а свого апогею воно іноді досягає за допомогою великої механізованої клізми, котру застосовують закордонні збоченці під час малознаних на теренах України коїтально-статевих практик.

Великими спеціалістами з проблеми проникнення були письменники куртуазного вісімнадцятого століття: французький маркіз Донас'єн-Альфонс Франсуа де Сад та англійський есквайр Джон Клеланд. Вони в своїх порнографічних творах дослідили всі можливі аспекти і формати тілесного проникнення однієї людини в іншу. Дехто з песимістів і консерваторів навіть вважає, що достойні порнографи доби рококо в певний спосіб «вичерпали тему». Але навіть побіжний огляд сучасних порносайтів переконує у протилежному.

Два письменники-дисиденти – болгарин Борис Марков та росіянин Олександр Солженіцин у часи «холодної війни» зазнали атаки отруйних штрикал, захованих агентами комуністичних спецслужб у парасольки. Марков помер, Солженіцина врятувало либонь те, що, лікуючись свого часу від раку, він набув імунітету до певного типу органічних отрут. Найчастіше такі «парасольки смерті» кілери застосовували у 70-ті роки минулого століття. Потім мода на цей вид таємної зброї минула. Причиною цього спеціалісти називають неможливість зробити заштрик парасолькою зовсім непомітним. Навіть у щільному вуличному натовпі кілер ризикує бути впійманим «на гарячому».

Література і проблема проникнення завжди поряд. Сучасні літератори соваються марґінесами цієї проблеми, немов коти навколо сметани. Московсько-німецький письменник-постмодерніст Володимир Сорокін присвятив десятки сторінок свого найвідомішого та найрезонанснішого роману «Блакитне сало» проникальній тематиці. Серед героїв цього твору є члени фантастичного «Ордену Російських Землейобів», головний релігійний ритуал якого полягає у проникненні відповідних органів жерців ордену в рідний російський ґрунт. Російські націоналісти образилися на цю алегорію і справа дійшла до суду. Постмодерніст, як повідомляли ЗМІ, суд програв. Символічною основою для скандальної фантазії Сорокіна стала, швидше за все, прадавня язичницька заборона – притаманна всім індоєвропейським рільницьким народам – лягати обличчям до ріллі. В цій позиції давні погани бачили образу Матері Землі, яку небезпідставно ототожнювали з жіночим природним первнем.

Як бачимо, проблема проникнення відкриває несамовитий простір для перформенсів, експериментів та мистецьких актів. Сподіваюся, що і наші краяни також зроблять свої внески у всесвітню справу проникнення. Успіхів та перемог вам, звитяжні лицарі клізм і штрикал!