Текст книги "Інше ґроно проникнень і свідчень"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Володимир Єшкілєв. Інше ґроно проникнень і свідчень

Передмова

«Это научный fuckT. Настоящий один я, а выше и ниже по списку фсе педорасы».

Віктор Пєлєвін. «Шлем ужаса»

Галицькі файли Озіріса

У принципі, появи цих текстів можна було сподіватися. Ще під час наших спільних з автором «Іншого ґрона…» прогулянок вулицями фатального для вітчизняної літератури міста Станіслава він погрожував написати щось із назвою «Книга українського масона». Якщо цей замір й досі залишається актуальним, то книжку, що її тримає в руках читач, варто розглядати як розвідувальну спробу вільномулярської селекції «від Єшкілєва». Це, так би мовити, про Світле Європейське Майбутнє постмодерністів-мічуринців з «івано-франківського феномену». Коли вичерпуються і «пафос», і «дезорієнтація на місцевості», і нектар земних бажань, залишається либонь стати непростим розенкройцером Северином Солтисом і мандрувати коломиями. З учнями Б. та М. Чи то К. і Г.

…Ставлення до івано-франківського культурника Володимира Єшкілєва завжди було двояким. Сам він, колишній вчитель історії у загальноосвітній школі, також іменував себе не менш, як екзеґетом і білінґвом. Натомість у спілчанських колах його вважали за шарлатана від літератури і руйнівника на кшталт О. Бузини, який заліз у священний город офіціозу. « Та ніякий він не інженер, а простий слєсарь», – висловлювались про нього в кулуарах реплікою персонажу з оповідання Г. Тютюнника «Віддавали Катрю». І не віддавались йому.

Оскільки там, де треба по-спілчанськи «к штыку приравнять перо», пам'ятаючи, що література в Україні заступає політологію, він Штоня прирівнював до П'єро, не забуваючи, що література – це насамперед гра. « Ешкилев, зтот павич и борхес украинских реалий, – пишуть про нього навіть в Росії, –  подавал живых людей как тайную монастырскую библиотеку или коллекцию насекомых, и многие перестали с ним здороваться». Хоч небезпека відщепенства і громадської анатеми, здається, не дуже засмучувала нашого самітника. «Я не думаю, – значив з цього приводу В. Набоков, – что художнику следует беспокоиться по поводу своей публики. Лучшая его публика – зто человек, которого он видит каждое утро в зеркале, когда бреется».

Втім, вже від початку 90-их В. Єшкілєв, минаючи вищезгадані називні інверсії, з мудрагеля і амораліста перетворюється на селекціонера і антропотехніка сучасного літературного процесу, що добре конотується з тими клясичними мутаціями, що врешті-решт перетворюють вчителів історії на гросмейстерів Рози і Хреста. Своїм завданням сей ентузіяст партизанської поетики буднів бачить не раціональне дослідження першопричин івано-франківського буття (як усім спершу здавалося), а концептуальне оформлення (зокрема у власному журнальному проекті «Плерома») естетичних намагань таких непересічних осіб, як Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, О. Гуцуляк, Я. Довган, В. Чернявський, за якими зберігався привілей медіюмічного спілкування з вищими істинами зі світу мистецтв. Також він – наче Лотман – був як лоцман дискурсивної навіґації у спілчансько-аупівському Морі борщів.

Риби, восьминоги, кальмари та інша затята фауна Моря борщів, відповідно, сприймали Єшкілєва за кіркеґорівського блазня, який з'являється на веселому святі Незалежности і кричить про довколишнє рабство. Себто намагається розтлумачити сучасному споживачеві суть літератури, вбраної – якраз на відміну від нього – у блазенські шати спілчанського закрою. І мовить при тому, наприклад, про те, що нехай там які важливі офіційні літературні постанови, але образи і поняття, якими в них оперують, сьогодні видаються безкінечно чужими – наївними, архаїчними і неоковирними, наче патріотична публіцистика Ю. Мушкетика.

Який ще розкол Спілки? О чем вы шепчете? І чим настирливіше оратори з НСПУ закликають до серйозности, тим частіше авдиторія (завдяки писанням Єшкілєва) сприймає це з усмішкою: яке захоплення Будинку письменників? яке відключення телефонів? які заблоковані банківські рахунки? Мовляв, дуже вражає, але ж все це – всього лише черговий міт чергового «перехідного періоду», а насправді ніщо інше, як просте рішення влади, яка ту Спілку й створила. Пригадуєте ситуативні ленінські подібності: банки, телефон, телеграф?.. І чому, мовляв, той Загребельний вважає, що ніде у світі суд не визнає: письменник ти чи ні? Згадаймо історію плаґіяту: М. Шолохов – Н. Крючков, М. Куліш – І. Еренбург, С. Сапеляк – Т. Мельничук… Якраз в суді такі речі й визначають, натомість членство у Спілці не є ознакою того, чи той самий Загребельний – письменник. Істеричні ж ламентації свідчать про те, що на злодії шапка горить, або – у пріоритетному, як каже Єшкілєв, контексті дихотомії література / спілчанство – хто порося вкрав, в того у вухах лящить.

Підґрунтям, на якому Єшкілєв розбудовує свої дослідження, стало чітке усвідомлення доволі простого факту: офіційна література спілчанського розливу перетворилася для нинішнього читача на Книгу, сенс якої абсолютно незрозумілий, оскільки вона оперує тією світоглядною мовою, що вважається остаточно зруйнованою – мовою радянської мітолоґії. В якій утилітарну назву «Неопалима купина» однаково успішно може мати і рубрика етнографічного журналу, і поетична книжка голови Харківського відділення НСПУ.

І тому єдиний спосіб, який дозволив би читачеві зрозуміти подібні свідоцтва доби – це їхня демітолоґізація. Паралельно автор «Іншого ґрона…» ретельно вибудовує свою власну мітолоґію. Де вампіри, масони, зелені діти і мантикори актуальніші за краєзнавців та активістів патріотичних згромаджень. Де революція з'являється в обіймах обкуреної і ваґінально стурбованої співачки. Де свобода легко виводиться зі старого мотлоху, знайденого під шафою. Де зміст не встигає за формою. А коли встигає, то всім робиться зле.

Загалом намагання ідентифікувати, чи пак розшифрувати, також постать самого Єшкілєва відбувались у вітчизняному і не лише літературознавстві неодноразово. У рішенні цієї проблеми дослідники йшли двома шляхами. Один – простежував історію впливів тих чи інших європейських авторів на творчість нашого івано-франківця, спираючись на ретельне дослідження нерясних фактів його біографії, розкиданих по нечисленних інтерв'ю здебільшого по, знову ж таки, загумінкових виданнях на кшталт «Молодого буковинця». Другий – проводив аналіз логічної структури Єшкілєвських побудов у літературознавстві, виявивши типологічну близькість його розробок до тих чи інших концепцій західної традиції. « Сам Володимир Єшкілєв – це щось на кшталт московсько-єкатеринбургського В'ячеслава Куріцина – відомого богемного тусовщика, теоретика постмодернізму та концептуалізатора сучасного російського літературного процесу», – вважав на початку 90-их А. Окара.

Прикметно, що сам піддослідний так само диференціював зокрема автора сих рядків у подібному проросійському руслі, пишучи, що « Ігор Бондар-Терещенко чимось нагадує (стиль? тип істеричної сублімації?) московську „акулу пера“ Отара Кушанашвілі». Розрадити дані інтенції може хіба що Вік. Єрофєєв у власному «Учении ЕПС»: « Папа Римский пригляделся к нам и ласково сказал: – Мировая литература всегда делается жадными подонками, маньяками, слизью, полупадалью, извращенцами».

Цією цитатою можна було б закінчити передмову до «Іншого ґрона проникнень і свідчень». Дамо читачеві заглибитися у чергову «галицьку галюцинацію», де Єгипет заступив Відень, а розенкройцери і франкмасони перфецьких і воццеків. Зрештою, про всі ці мутації читача було попереджено ще на світанку міленіуму. І діяльність невловимих терористів, як і справжні туристичні мандри єгиптами, тут, як здається, ні до чого.

Ігор Бондар-Терещенко

м. Харків

Розділ  І. Оповідання з циклів «Мандри у другому ступені» і «Галицькі краєзнавчі апокрифи»

Королівський колір

1

В середині II століття Шимон бар-Йохай, славетний упорядник традиції Кабали, друг і учень страченого римлянами великого раббі Акиби, мандрував зеленими пагорбами Галілеї і знаходив собі учнів серед залишків коліна Веніамінова.

Саме тоді римська влада почала виловлювати піратів, розбійників і повстанців на березі Самарії та на пустельних шляхах між Аполонією, Софорісом і Аскалоном. Намісник Сирії Гай Ліціній Квієт дав урочисту обіцянку перед золотими орлами Імператора, що в його щасливій провінції настане такий спокій, що навіть десятирічний хлопчик з повним гаманцем і без охорони зможе мирно пройти від гори Ліван до кордонів Аравії. Намісник поклявся, що до того часу не зніме панцира, не буде пити вина і торкатися жінок, доки останній в землях і водах його компетенції злодій не буде страчений.

Легіонери Ліцінія ловили усіх підозрілих і безжально допитували. Визнавши винними, їм одягали на ноги залізні чоботи з цвяхами, гнали пішки до самої Кесарії і тих, хто не помер дорогою, настромлювали там на портові гаки. Знаменитий грабіжник Домар – котрого ще називали бар-Нецахом за дивовижну витривалість – чудом втік від римської облави, перейшов пустелю і зустрів Шимона бар-Йохая увечері, коли той, сидячи на галявині Едрона, розповідав обраним учням про «таємницю тьмяного дзеркала» з талмудичної книги «Йєвамот». Він якраз дійшов до пояснення сенсу «відображень у дзеркалі Сходів і Арки», коли галявину наповнив запах гнаного розбишаки. Учні піднесли до носів сандалові козубики з розтертим кипарисом.

Домар вкляк на коліна перед мудрим другом Акиби і поклав до його ніг торбу, наповнену сріблом, золотом та перлинами.

«Незабутній раббі Акиба, – промовив до Шимона витривалий розбишака, – наш вчитель і провідник у святій війні проти знависнілих синів Едома, який тепер розмовляє з Мойсеєм в Шеолі та бачить завісу Сили Ашема (тричі слава йому!), казав мені і моїм загиблим братам, що життя – це рівновага поміж двома потоками, один з яких є потік любові Хесед і тече справа, а другий є обмежуючою силою Дін і тече зліва. Я надто збочив до лівої течії і тепер потребую твоєї допомоги в пошуках Хеседу, раббі. А ці нужденні цацки, – він плюнув на торбу зі скарбами, – я дарую жінкам і донькам твоїх учнів».

«В Притчах Соломонових, – відповів Шимон торборізові, – сказано: „Ті, що шукають Мене, рано знайдуть Мене“. Але тепер вже не ранок, Домаре, і Сонце хилиться до західного моря. В темряві золото не сяє і перлина не вбирає світло. Ти запізнився».

«Великі перлини з моря Йєсод вбирають навіть світ опівнічних зірок. Вони вбирають навіть світло темряви і світло джерел темряви. Навіть чорне світло батька джерел темряви вбирають у свої глибини перлини з моря Йєсод», – прошепотів Домар і виявив покору.

Довго мовчав Шимон, зітхав і накручував бороду на пальці. Потім спитав Домара: «Чого тобі від мене треба?»

Грабіжник очима показав на учнів, і раббі відіслав їх з добрими знаками. Коли під кедрами Едрону вони залишилися удвох, Домар сказав:

«Знаючі люди розповідали мені, що в кінці тої проклятої війни, під час останніх нападів на табір Десятого легіону, воїни Ізраїлю проходили крізь стіни і ставали невидимими. Премудрий раббі Акиба, розповідали ці знаючі люди, навчив тоді Елеазара, сина Йахи та Йєгошуа сина Рувіма, таємним закляттям, які дозволяли їм робити небачені речі. А ще знаючі люди казали, що Акіба довірив пам'ятати ці могутні заклятгя лише двом із своїх учнів: тобі і раббі Йосифу бар-Хозі. Шляхетний Йосиф вже мертвий, але ти ще живий. В Ім'я Ашема (тричі слава йому і три тисячі!), навчи мене цим закляттям і римляни не знатимуть спокою ані в Кесарії, ані в Газі».

І знову довго мовчав Шимон. А потім він сказав: «Те, чого не можеш пояснити іншій людині, називається „ністар“, себто „приховане“. Це як смак ідумейських фініків, який неможливо пояснити тому, хто ніколи не їв ідумейських фініків. Це ністар, Домаре, це вже ністар і ще ністар, тільки ністар і навколо ністару в Ім'я Ашема, Істинного, Прихованого».

Після цих слів Шимон став невидимим і Домар його більше не бачив. Римляни розбійника не впіймали, і як закінчився його земний шлях – невідомо.

2

Влітку 2005 року, блукаючи Галичиною з двома учнями, старий розенкройцер Северин Уліс Солтис вподобав грати у шахи. Він грав з майстрами та аматорами на гроші і на «інтерес». Учень Б. та учень М. були завжди присутні при цих двобоях, уважно слідкуючи за грою. Немов дві колони стояли вони за спиною Вчителя і намагалися вловити у шахових комбінаціях потаємний сенс, адресований світові і всьому, до світу приналежному.

Одного разу Уліс Солтис грав зі справжнім майстром у маленькому сквері. Грав білими. Сутеніло. Глядачі розійшлися, і тільки два учня вперто дивилися на дошку, де ферзь майстра впевнено заганяв білого короля в пастку.

«От і все! Хап-хапс!» – сказав майстер, роблячи свій хід. В нього було кругле пласке обличчя і маленькі вусики, подібні на стрілки старовинних кишенькових годинників. Наступний його хід мав стати останнім і відвернути мат у Солтиса не було жодної можливості. Раптом учень Б. побачив, що ферзь майстра змінює колір. Ще за мить до того дерев'яна фігурка була чорного кольору, а тепер стала темно-червоною. Учневі М. здалося, що в глибині фігурки спалахнуло тьмяне пурпурове сяйво. Лакована поверхня ферзя стала свіжою, наче щойно вкритою новим шаром лаку. Учневі Б. здалося, що шахова дошка почала випромінювати тепло. В нього сильно закалаталося серце. Він подивився на Вчителя. Старий розенкройцер був у глибокій задумі. Ніщо не вказувало на те, що він помітив дивні трансформації ферзя. Так само й майстер продовжував сидіти з веселим обличчям і пригладжував свої вусики-стрілки.

Тим часом і фігурка Солтисового короля почала червонувато світитися. Крізь жовтуватий лак це світіння здавалося учням Б. і М. інтенсивнішим, аніж ферзеве. Було помітно, що воно пульсує. Обидві фігури огорнуло дивне затемнення, немов над дошкою і гравцями виникло щось непрозоре, що заважало вечірнім променям Сонця освітлювати чорно-білі квадратики і стовпчики фігур. Гравці продовжували поводитись так, немов нічого не відбувається.

Тим часом перетворення тривали. Учень Б. побачив, що на місці ферзя раптом виникла маленька людська постать. Чоловіча. Це було наче голографічне зображення, тривимірне і напрочуд живе. Король так само перетворився на постать старого з довгою білою бородою в білому одязі і з ціпком.

«Навіть чорне світло батька джерел темряви вбирають у свої глибини перлини з моря Йєсод», – раптом сказав майстер. Голос його був приглушеним. Він більше не посміхався і залишив у спокої свої старосвітські вусики.

«Це вже ністар і ще ністар», – сказав старий розенкройцер. Учневі Б. здалося, що його голос теж змінився. В ньому з'явилися незвичні владні інтонації.

«Шах і мат», – глухо сказав майстер.

Фігурка старого раптом щезла. Це зникнення супроводжувалося яскравим спалахом. Учень М. скрикнув і затулив рукою очі. Від цього звуку все змінилося. Тінь розсіялася і Сонце кинуло пласкі золоті промені на шахову дошку.

«Де фігура ділася?» – здивовано спитав майстер.

Білого короля на дошці не було.

«Це вітер», – сказав розенкройцер.

«Вітер?» – перепитав майстер. В нього був вигляд маленького хлопчика, на очах якого фокусник вийняв з капелюха живого динозаврика.

«Ви перемогли, – сказав Солтис, – це була чиста матова ситуація. Класика. Вітаю. Ви добре граєте».

Майстер тим часом шукав під лавою зниклого короля.

«Так не було ж вітру», – казав він, обмацуючи недопалки та дрібні камінці, розкидані у потоптаній траві.

«Був», – прийшов на допомогу Вчителеві учень М.

«Так-так, був вітерець», – додав учень Б.

«А чиї то шахи?» – спитав майстер.

«Мої», – сказав учень Б.

Майстер подивився на нього і знизав плечима.

«Все добре», – запевнив його учень Б.

Майстер посміхнувся і подав руку для прощання.

З

«Так якого кольору було те світіння?» – спитав Уліс Солтис учнів, коли вони залишилися без свідків.

«Червоного», – разом відповіли учні.

Солтис сказав:

«Сходиться».

«Що співпадає?» – наважився спитати учень Б.

«Колір, – відповів розенкройцер. – Червоний колір у містиків вважається королівським. Король мав набути саме червоного кольору. Королева також. Це ж монарші особи, як-не-як».

«А що таке „перлина з моря Йєсод“?» – спитав учень М.

«Це – ністар, частина ністару і більше за ністар», – відповів Солтис.

«А що таке „ністар“?»

«Це – перлина з моря Йєсод і всі її сестри».

Далі Уліс Солтис не став нічого пояснювати. А учні не стали питати. Бо вже знали, що є багато такого, про що питати не можна. Навіть, якщо дуже хочеться.

Звір повчальника Герма

1

Якийсь Герм (Ермас) згадується у привітанні св. апостола Павла римським християнам (Послання до Римлян 16:14), і дехто з визначних тлумачів цього тексту розглядав саме цього достойника як автора розлогого повчального твору перших століть християнської ери, відомого під назвою «Чередник Герма», в якому містяться видіння, заповіді і той вид цікавих оповідок, що його середньовічні писарчуки-латинники означували словом «similitudines».

Щоправда, канон Мураторі повідомляє: книгу написав той італієць Герм, який був братом Пія Першого, Римського Папи у 142—157 pp. Як би там не було, цей твір визнано чинною частиною християнського церковного передання такими авторитетами Церкви, як св. Іриней, св. Климент Олександрійський та Оріген, але пізніші – не менш авторитетні – упорядники канону відносили його до сумнівних джерел.

У Четвертому видінні«Чередника» Герм розповідає таке:

«(1) Через 20 днів після минулого видіння, бачив я, брати, образ гоніння, яке має настати. Йшов я полем біля Кампанського шляху, від великої дороги до поля майже десять стадій; через це місце ходять рідко. Мандруючи самотньо, я молив Господа, щоби Він підтвердив ті об'явлення, котрі явив мені через святу Свою Церкву, підтримав мене та дав покаяння усім рабам своїм, що спокусилися задля прославлення великого і доброчесного імені Його. І в той час, коли я славив Його і дякував Йому, ніби голос відповідав мені: „Облиш сумніви, Герме!“. Почав я думати і говорити собі: „Що мені сумніватися, коли я так укріплений Господом, і бачив предивні Його виконання?“. Пройшов я трохи, брацця, й уздрів пил, що стіною підносився до неба. І спитав я себе: „Невже це йде худоба і здіймає такі порохи?“. Відстань між нами була стадія. Між тим пил здіймався все густіший і це не вкладалося в межі звичного. Промкнулося сонце, і я побачив величезного звіра, подібного до кита. З пащі його виходила вогненна саранча. У довжину ця істота мала біля 100 футів, а голова нагадувала глиняний горщик. Загорнутий у віру Божу, сміливо виступив я назустріч звірові. Звір, натомість, рикаючи, виявляв таке могуття, що при нападі міг би зруйнувати місто. Я наблизився до нього, і така велика тварина розтягнулася на землі, і нічого, окрім язика, не показувала. Вона навіть не рухалася, коли я проходив повз неї. Цей звір мав на голові чотири кольори: чорний, потім червоний або кривавий, золотавий та білий».

Один із візантійських переписувачів цієї оповідки додав, що Бог послав на допомогу Гермові янгола, що керує звірами, на ім'я Еґрін, і той наслав на звіра параліч. Доктор богословія, професор Київської духовної академії о. Прєображенський дотепно зауважив у своєму коментарі, датованому 1885 роком, що ім'я янгола може бути недолугим поєднанням грецьких слів «теґрі» (збудження) і «агпін» (тварина). Сучасний дослідник припустив, натомість, що «Еґрін» походить від староеллінського «еґреґорос» – охоронець. Обидва припущення мають право на існування.

2

Влітку 2005 року, блукаючи Галичиною з двома учнями, старий розенкройцер Северин Уліс Солтис почув, що якась місцева дівчинка бачила дивне створіння. Солтис завжди вважав, що в чудовиськах заховано пайку педагогічного змісту і порадив учням детально і неквапно розпитати дівчинку про її пригоду. А потім скласти учнівське дослідження, необхідне – серед іншого – для підняття їх у вищі ступені Хреста і Троянди. Кожного з учнів було відряджено окремо. Учні виконали завдання, але їхні дослідження про дивне створіння кардинально відрізнялися одне від одного. Стало зрозуміло, що мова йде про зовсім різних дівчат, які, відповідно, бачили різне. Це засмутило учнів і породило в них сумніви. Але Уліс Солтис заспокоїв молодих пошукачів Істинної Рози, пояснивши, що у деяких випадках одне й теж саме явище набуває повноти ознак в кількох проявах, які не суперечать єдиній і цілісній природі феномену. Він уважно прочитав учнівські звіти. В них мовилося про таке:

Звіт учня Б.

Дівчинці Тетяні батьки купили «іграшку для ванни» китайського виробництва – маленьке китеня синього кольору. В інструкції, доданій виробником до іграшки (учень Б. знайшов її і долучив ксерокопію інструкції до свого звіту), повідомлялося, що у ванні синтетичний пористий матеріал «егрілен», з якого зроблено фіґурку китеняти, починає інтенсивно вбирати в себе підігріту (від 25 до 35 градусів Цельсія) воду і фіґурка збільшується в 10–15 разів. При висиханні, стверджувала інструкція, китеня знову набуває первісного розміру, а також залишається придатним до багаторазового використання. Інструкція не рекомендувала занурювати китеня в окріп, підносити до відкритого полум'я, ковтати цілим або частинами, застромлювати його в анальний та вагінальний отвори, розфарбовувати олійними і аніліновими фарбами та обробляти миючими засобами, що містять хлор або трихлорізціанурову кислоту.

Коли Тетянка поклала іграшкове китеня у воду, воно почало швидко і прикольно збільшуватися, як і передбачалося згаданою інструкцією. Батьків Тетяни в цей момент у ванній кімнаті не було, дівчинці процес подобався і вона сміялася. Чи застромлювала кудись Тетянка іграшку, учневі Б. вияснити не вийшло. Китеня, а радше – кит, все збільшувався, вбираючи воду з ванни. Кран було відкрито і після вичерпання ванни іграшка продовжувала рости. Вона притиснула дівчинку до облавку. Егріленова потвора була теплою і наче живою. «Вона дихала, мала велику круглу голову і круглу пащу з товстими губами. Очей у неї не було зовсім», – згадувала дівчинка на прохання учня Б.

Вона почала голосно верещати і кликати батьків. Ті швидко прибігли, витягли дівчинку з пастки і закрили кран. Але «кит» немов би навмисно ворухнув «хвостом» і зламав трубку душового пристрою. Він вбирав в себе усю воду, яка виривалася з підігрівача і заповнював собою кімнату з дивовижною швидкістю. Під вагою його плоті акрилова ванна тріснула і зруйнувалася мийка. Люди вистрибнули до коридору. Коли вони вимкнули систему водопостачання, егріленове чудисько вже встигло заповнити півквартири і виламало дві внутрішні стіни. Батько Тетяни намагався розрізати «кита» ножем і металевим ріжком для взуття. Відрізані шматки набували кулястої форми.

Коли притік води повністю припинився, чудисько охопили дрижаки і корчі. Замість того, щоби «висихати» згідно з інструкцією, воно нагло почорніло й почало смердіти гнилою рибою. Процес «розкладання» був несамовито швидким («ураганним» – написав у звіті учень Б., що здалося Улісу Солтисові зайвим для метафізика виявом життєвої захопленості) і супроводжувався виділенням глеюватої субстанції. Остання залила всю підлогу. Відмивати її було важко й бридко. Твердіші шматки «кита» винесли на смітник аж двадцятьма відрами. Сусіди були дуже розлючені смородом, який не розвіювався дві доби. Пси сильно заводилися і скиглили, а щурі і миші повтікали з будинку, де мешкала родина Тетянки.

Звіт учня М.

Дівчинка Ганна була старшою за Тетяну. Власне вона була вже не дівчинкою, а дівчиною, розвинутою фізично і досить кмітливою. Її пригода почалася в рейсовому автобусі, яким вона ввечері поверталася після відвідин подруги. Та вчилася у коледжі в районному центрі. В автобусі у Ганни сильно заболів живіт. Дуже сильно. Вона просила шофера зупинитися, але той в брутальній формі категорично відмовив. «Зрештою, його можна зрозуміти», – написав у звіті учень М. і Уліс Солтис після недовгих роздумів з ним погодився.

В певний момент біль став вже зовсім нестерпним і Ганна була змушена випорожнити кишківник безпосередньо в автобусі. Реакція шофера і пасажирів була передбачуваною. З легкими тілесними ушкодженнями і вимащена власними фекаліями, Ганна опинилася в дикуватій місцевості на правому березі Дністра. Вона ретельно вимилася в річці, випрала одяг та вирішила дочекатися ранку у схованці (дерев'яній буді невиясненого призначення), мудро розміркувавши, що нічна зустріч з аборигенами протилежної статі може мати не тільки позитивні наслідки.

Спати Ганна не могла, бо змерзла, а одяг висихав дуже повільно. Вона плакала і змучувалася. Під ранок дівчина визирнула з буди і побачила, що через Дністер переповзає дивне створіння. Воно нагадувало, за її свідченнями, гібрид кита і велетенської мокриці. Розміром воно перевищувало триповерховий гуртожиток, в якому мешкала подруга Ганни. Щось, схоже на грубу луску, вкривало істоту. В примарному ранковому світлі цей панцир вібрував і відблискував. Туман не дозволяв визначити довжину і форму хвоста. Голова потвори була схожа на баняк з круглою беззубою пащею, готовою поглинати цілі народи. Ганна вчила у школі зоологію і твердо знала, що не тільки в благословенній Богом Галичині, але й в усьому світі таких потвор немає і бути не може. Незадовго перед тою пригодою Ганна читала фантастичну книжку про паралельні реальності і дуже злякалася. Вона вирішила, що якісь мстиві небесні сили покарали її за неохайну поведінку в автобусі і перенесли в недобрий паралельний світ, де живуть різні хижі чудовиська. Вона знов сховалася у буді і ще раз всралася з переляку.

Там, у буді, вже надвечір наступного дня, її знайшли підпаски з села Побережжя. В районній лікарні психіатр прийняв навдивовиж фахове рішення, і Ганну не запроторили до стаціонару, призначивши їй валер'яну, медазепам та сечогінні для заспокоєння. Сільські діти трохи помордували її, пишучі на парканах «Ганька – психа і засранка», але тим біди дівчини і закінчилися. Мати швидко видала її заміж за старшого чоловіка. За сусіда, непитущого та заможного.

З

В день святих Апостолів Петра і Павла розенкройцер Уліс Солтис запросив обох учнів на те місце, де стражденна Ганна бачила чудисько і де ще зберігався широкий слід його маршруту. Там вони вирівняли чотирикутний майданчик, накреслили на землі Таблицю, запалили Світочі і поставили на сході майданчика символічну Арку. Здійснивши належні ритуали, Уліс Солтис зачитав учням Четверте видіння повчальника Герма, а потім запитав учнів: яку просувальну істину винесли вони із своїх мандрівок слідами потвор.

Учень Б. сказав, що появи чудовиськ завжди супроводжуються пилом, смородом та випорожненнями, і не отримав за цей висновок схвалення від посвяченого мужа. Учень М. довго розмірковував про те, що банячкова форма голови монстра є насиченим знаком Повноти Зла, і теж не отримав схвалення.

«Любі мої брати, – сказав Уліс Солтис учням, – ще жерці давньоримських святилищ знали, що світом совається Щось, назване ними Mater saeva cupidinum – Люта мати пристрастей. Це Щось – заблукане і гнане сторожевими янголами впоперек життю нашого світу. Воно сліпе і зніяковіле. Воно рідко виходить на стежки людської уваги. Коли Воно вам зустрінеться, тікайте. Адже, залишивши нас без героїв та пророків, що охороняли добрих людей у давні часи, Великий Архітектор дав нам швидкі засоби пересування». Він помовчав і додав: «І навчіться, нарешті, керувати автом».