Текст книги "Інше ґроно проникнень і свідчень"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Розділ ІІ. Есеїстика 2002—2006 років

На узбіччі всесвітньої змови

Що довшим стає мій список «особливих людей» сьогодення, то менше мені хочеться називати їхні прізвища, імена або псевда. Спроможності розвідок, папарацці та просто цікавих піплів зростають. Безпечніше казати «він», «вона». Принаймні гріха вибовкування чужих секретів таким робом можна уникнути. До пори до часу…

Отже, про «нього».

Він рідко з'являється на моїх обріях. Він – утікач і підпільник. Він твердо переконаний, що навколо нас відбувається таємна змова, він чує зловісні кроки майбутнього глобального володаря, він несе людям правду про близький прихід всесвітнього уряду та його господаря – Звіра. Як і належиться правдивому партизанові, він з'являється проти ночі, стукає у вікно парольним чином і ретельно перевіряє ситуацію поблизу будинку. Я пропоную йому вечерю, ванну й нічліг. Він сприймає це як належне, без подяк і вибачень. Він – на фронті, серед щоденних небезпек і згіршень. Люди доброї волі, як він вважає, зобов'язані допомагати партизанам. В його переліках сущого я належу до «цивільних» людей доброї волі. Наразі.

Після виконання всіх належних ритуалів конспірації, втікач сідає вечеряти у вітальні. З його взуття на мій антикварний паркет стікає брудна вода (а мені чомусь незручно сказати фронтовій людині: зніми свої гавнодави). Його засмальцьована куртка наражає оксамитову накривку крісла на позачергове прання. Моя подружка, налякана його виглядом (чи відлякана його запахом), ховається в найглибшому з крісел найдальшої кімнати. Від втікача линуть хвилі неспокою. Світ навколо нього змінюється і втрачає впевненість. Тепер лінія фронту поміж добром і злом проходить моєю вітальнею. Я цікавлюся фронтовими новинами. Мої запитання також ритуальні. Втікач мовчить. Він вирішує, що варто, а що не варто розповідати лохуватому цивільному симпатикові. Це теж частина ритуалу.

Він випиває перші сто грам. А це вже знак довіри. Я розумію, що розмова таки відбудеться.

Він починає розповідати чергову «главу» своєї історії. Історії того, хто йде проти течії. Вічну історію опозиціонера і дисидента. Ворогів він називає «вони» (можливо, з тих самих міркувань, що викладені на початку цього шкіцу). Я вже знаю, що «вони» в його уяві майже не персоніфіковані. Це просто сила. Незмірно могутня, всюдисуща. За якою стоїть якийсь таємний конклав нотарів і стратегів всесвітньої змови. Можливо, він навіть не вважає «їх» людьми. Можливо, для нього «вони» лише людиноподібні істоти, чий дух і чия плоть давно поглинуті потоками пекельних енергій. Такі собі «іґґви», демони, замасковані під людей, з марень Даніїла Андреєва, «регулятори», що зійшли зі сторінок «Темної вежі» Стівена Кінґа і розчинилися серед друзів і приятелів. До того часу X, коли… Краще про це не думати.

«Вони» незмінно перемагають. Вже три століття «вони» завдають поразки воїнам Світла, змушують їх утікати, ховатися від ока Звіра, змінювати імена та криївки. Воїни Світла відступають на марґінеси, збирають там сили спротиву, але всі їх контрнаступи приречені. «Вони» спираються на гроші, тисячолітню мудрість окультних орденів і технічну могутність правлячих верств планети. «Вони» купують і підкоряють собі уряди і конфесії, правоохоронців і мафіозі, «лідерів думок» і ЗМІ.

Що залишається партизанам Світла? Законспірована мережа однодумців, забуті монастирі, стежки суфіїв, гаражі байкерів, підвальні тусовки крайньо лівих і крайньо правих. А ще – прихильність дівчат-неформалок і рідкісні хвилини чудового колективного «надрозуміння». Хвилини, задимлені драпом, пропахлі збройовим мастилом, бензином, ремінною шкірою і томатними консервами.

Він розповідає вже півгодини, але я не знаходжу в цій розповіді нічого принципово нового. Знову поразки, імена загиблих і втрачених однодумців. Одного знайшли з проламаною головою, другий повісився (або його повісили), третій прийняв клеймо Звіра і перейшов на бік ворога. Далі – розчаровані адепти, ненадійні неофіти, інфіковані подружки, провалені явки, вкрадені гасла і заслані козачки. Я відкорковую другу пляшку. Заспокоюю партизана: так має бути, друже. Світ згіршується і йде до загибелі. Ми не доживемо до очищувальної кризи.

«Доживемо!» – каже втікач і ми п'ємо за перемогу. За світло в кінці тунелю. За неназваного спасителя й за ту, яка його народить. Потім він стомлюється і ми мовчимо. Заради такого мовчання варто жити. Воно між минулим і майбутнім. Цим мовчанням долається вся наша Залізна Доба. Вся ця факана Калі Юґа.

«Сонце зійде!» – це наш останній тост і я йду до кабінету заспокоювати подружку. А він залишається у вітальні, під жовтим світлом люстри, з «Кодексом Бусідо» і розстеленим ліжком. Він ще буде курити, вичитувати з роздумів самураїв «схід Сонця» і проказувати мантри. Ранком він щезне. Можливо, я не побачу його ніколи. Втікачі не люблять повертатися. Адже час йде, а сила Звіра зростає.

Випадок з професором

Минуло півстоліття з дня смерті відомого в англомовному світі історика і письменника Джорджа Райлі Скотта, автора таких повчальних та актуальних досьогодні книжок, як «Історія півнячих боїв» (1928) та «Сексуальні проблеми у військовий час» (1935). У різноманітному доробку цього автора є книга A history of Torture (нашою мовою – «Історія тортур»), написана у 1940 році. Серед розділів цієї, популярної у свій час, монографії знаходимо, зокрема, й главу з інтригуючою назвою «Форми тортур, що застосовуються до тварин».

Скотт повідомляє читачам, що у 1457 році за вбивство п'ятирічної дитини була повішена свиня (кати, певно, намучилися і насміялися, шукаючи шию). У 1474 році у Бале півень за «протиприродний злочин відкладання яйця» був засуджений до спалення біля ганебного стовпа. У 1565 році одного симпатичного і веселого мула визнали винним у сексуальних домаганнях (здається, успішних) до заміжньої жінки. Копитного казанову засудили у Монпел'є на спалення живцем, а через те, що його було одностайно визнано не тільки розбещеним, але й злочинно налаштованим до всього людського племені, мулові перед стратою ще й відрубали усі чотири ноги. У 1557 році у Франції свиню, яка з'їла дитину, засудили закопати в землю живцем.

Як на мене, ці епізоди світової історії свідчать, що поступове відчуження людини від тваринного світу відбувалося драматично й не без правничих напружень. Але серед усіх тих жахіть, що їх зі смаком та відповідними подробицями наводить письменник Скотт, є й дещо прикольного. Так, до прикладу, він переповідає анекдот, що міститься в антикатолицькому опусі такого собі Дейвіда Ентоні Гейвіна, англійського полеміста першої половини вісімнадцятого століття. Гейвін розповів про таке:

В університеті Сараґоси (Іспанія) у часи короля Карла Другого працював професор Гвадалахара (Guadalaxara), якого студенти любили, як болячку в оці. Одного вечора ті злочинні студенти (певно, захланні двійочники з безнадійною кількістю відробок за пропущені заняття) підстерегли професора за містом, у полі. Що він там робив? Дивився на зірки? Вертався напідпитку від юної поселянки?..

Там, в полі, лежала здохла коняка. Труп коняки лиходійні спудеї вительбушили, а в розпороте черево поклали зв'язаного служителя науки. Шкіру ретельно зашили, ззовні залишивши лише голову Гвадалахари якраз під конячим хвостом. Остання подробиця свідчить про неабиякий цинізм тодішнього студентства.

У безпорадному стані бідолашний професор залишався всю ніч, відганяючи криками та лайкою приблудних псів, які збиралися скуштувати фаршированого вченою плоттю падла. Вранці крики почули селяни, які – що зрозуміло, враховуючи освітній рівень цих побожних трударів – повтікали у великому страсі від дива черевомовної коняки.

За лічені години звістка про незвичний феномен досягла вулиць і площ Сараґоси. Жінки молилися, чоловіки мобілізовувалися. В ті часи кінця світу очікували щомиті і в дивних подіях та речах вбачали знаки Апокаліпси.

Натовпи городян рушили в поле й теж почули крики нещасного професора. Вони не наважувалися наблизитися до коняки, передбачаючи у феномені ознаки диявольської присутності, а хвіст заважав їм роздивитися голову Гвадалахари. Міська громада відрядила спеціального посланця до найближчого відділку святої інквізиції. Тамтешні експерти зацікавилися неблагодатним феноменом і наказали негайно допровадити вмістилище злої та лайливої сили до їхнього трибуналу.

Там, нарешті, було помічено голову жертви лиходійних спудеїв. Але голова була так вимащена кров'ю й нечистотами, що поважного Гвадалахару фатально не впізнавали. Окрім того, феномен вже був у юрисдикції святої інквізиції, себто – згідно з тодішніми «поняттями» – за межами ординарного плину подій та явищ. Незважаючи на пояснення й застереження професора, святі отці наказали піддати черевомовну худобину тортурам (тут в мене виникає безліч питань до полеміста Гейвіна, але він вже на жодне, на жаль, не може відповісти).

Коли кати почали стягувати на череві коняки мотузки (до феномену було, як здається, застосовано тортури типу pottaro – улюблені розваги романського середньовіччя, далекі родичі східноєвропейської «диби»), черево луснуло і звідти під ноги трибуналу вивалився високоповажний сіяч знань. «Так парадоксально, – підводить повчальний підсумок письменник Скотт, – тортури врятували людину від загибелі». Нам залишається либонь подякувати Богові, що ми живемо не в Сараґосі кінця сімнадцятого століття, а в демократичній державі Україні у столітті XXI.

Хоча, з іншого боку, шкода тих часів, коли ще можна було нелюбого прохвесора застромити до конячого падла. Нині вже – зась. Світ став холоднішим і коректнішим. Три крапки.

Риби істини. Висохле озеро

Коли восени 1091 східна частина озера Сіху в Інчжоу (тепер Фуян, провінція Анхой, Китайська Народна Республіка) випарувалася під несподівано могутнім вересневим Сонцем, сотні тисяч великих рибин застрягли в гливкій смердючій багнюці. Тоді Су Дунпо (1037—1101), що виконував там секретне доручення імператора, наказав збирати рибу в сітки і переносити до західної частини озера, де ще збереглась вода. Цим подіям він присвятив два віршовані тексти. Його сучасник Чень Шидао (1053—1102) відповів на них трьома посланнями. Перший рядок другого віршованого послання перекладають наступним чином: «Лапати рибу можна було просто руками, ніби збираєш грудки землі».

Знавці давньокитайської літератури знаходять в цьому рядку комбінацію ієрогліфів «е шуй цюй юй», яка виводить поетичний образ доступної риби на найвищий щабель філософського узагальнення. Ми можемо припустити: Чень Шидао зрозумів, що час від часу настають такі духовні «спекотні осені», коли з мутної води міркувань під тиском обставин випливають незбагненні «риби істини». Зазвичай невловимі й хитрі, вони раптом стають доступними і зніяковілими. Примітивні люди використовують впійману істину примітивно – кладуть на «пательню пліток та суджень», отримують просту насолоду відкритого обговорення таємних речей. Мудрі ж люди дозволяють рибам істини спокійно жити в західній частині озера.

Хоча звичайним людям обмежений доступ до таємного та потойбічного, якісь особливі рудиментарні органи сигналізують нам (тихо-тихо, майже нечутно) про кліматичні зміни в астральних світах. Останнім часом навколо з підозрілою регулярністю почали вистрибувати і плескати хвостами різнокаліброві риби істини. Що дозволяє мені припустити: десь там, в одному зі світів тонких енергій, настала «спекотна осінь в Інчжоу».

Першою рибою істини стали чутки про відступ. Сірі люди, які приятелювали з людьми зла, почали приходити до наших укріплень і казати: «Це фатум. В наших тилах не все спокійно, ян та інь знову зрушилися, а батальйонні відьмаки пророкують зради та згіршення». Потім сірих відчутно поменшало на вулицях і в кав'ярнях. Ті, що лишилися, вперто теревенили про родинні проблеми, хворих тет і неслухняних дітей. Вони заглядали в очі цивільним і просили педагогічних порад. Цивільні переважно сірим не співчували. Ми зрозуміли, що люди зла залишили якусь зі своїх стратегічних позицій. Цей раптовий відступ не приніс спокою нікому, але створив порожнечу й тимчасове місце для уможливлення. Так завжди буває, коли снайпери залишають хутір, але гільзи все ще блискучі, теплі і відлякують псів.

Другою рибою істини стали звістки від тих, хто загубився у західному поході. Вони повідомили, що вийшли на береги океану, але тубільці не знають мови атлантів і вже кілька століть вважають Атлантиду загиблою. В супермаркетах біля берега океану наші мандрівники не знайшли ані бульби, ані цибулі. Дефіцит круглявих харчів та дивний присмак у напоях змусив замислитися командирів та укладачів мапи. Вирішено було шукати Атлантиду північніше і переважно вночі. Що безнадійнішим ставав пошук, то приязнішали тубільці. Вони приносили до наметів кольорові скляні кульки і казали, що їх викинуло на берег океану з невідомих глибин, де живуть лиш восьминоги і кракени. Вони натякали, що кульки таємничо пов'язані із релігією атлантів, але ретельна перевірка не виявила в тих кульках жрецької магії. Дехто з мандрівників захворів від розчарування.

Третя риба істини виплила з монетного двору. Там несподівано почали відливати залізні ордени і вкривати їх блакитною емаллю. Збоченське поєднання заліза з блакиттю стурбувало художників і поетів. Багато з них звернулося до давніх оковитих ритуалів і вклякло перед вівтарями, очищеними медом. Вони молилися ревно і заглиблювались до сяйва в очах. Але з того знову не вийшло нічого путнього: до блакиті монетники почали підмішувати сірку.

Ми зібрали риб істини і віднесли до чистої води. Ми не стали пророкувати зрушення світу, адже світ зрушився задовго до нашого народження. Ми не відкликали мандрівників з берегів океану, адже не всі скляні кульки ще перевірені на присутність магії. І ми відмовилися від орденів, навіть не мотивуючи цієї відмови.

Ми лише чекаємо, коли осінь в Інчжоу перейде в зиму. У ту дощову зиму, що наповнить водою висохле озеро.

Світло між головами

Від подій, які увійшли в переліки суспільних збуджень під назвою «Помаранчевої революції», минув час. Вони ще не стали «історією» у повному розумінні цього слова. Але вони вже й не несуть у собі рушійного напруження творчих верств суспільства, притаманного «теперішньому».

Явища на такій «проміжній» відстані стають зручними для символічних трактувань. Треба знайти особливі знаки-закріплювачі, якщо хочемо колись ще раз відчути сьогоденний алхімічний смак «вудженої» революції. Ревсмак-2006. Специфічний смак вже розпруженого, нафаршованого спогадами «буття другої свіжості». Тої свіжості, котрої буцімто не буває…

Для європейських алхіміків сімнадцятого століття двоголовий орел означав «час». Або ж символізував «течію підземної ріки Алтей», що трошки складніше для розуміння сучасної людини. Яка погано знає давньогрецьку міфологію, дивиться шоу про «останніх героїв», слухає «Новиє пєсні о главном», двоголових орлів бачить лише на гербах Росії ті Албанії і відстоїть від засновників алхімічного Ордену Рожевого Хреста на чотириста років.

Але насправді символіка орла не є недоступною для невтаємничених. Ліва голова орла повернута в минуле, права – у майбутнє. Посередині – таке собі «межичасся», відблиски примарного підземного світла на хвилях примарної підземної ріки часу. Ця ріка, переконують нас містики, тече з колишнього у невідоме «завтра» й ніколи не повертає… Відблиски на її хвилях важко вловити оком і думкою. Особливо коли око і думка звикли лише до банального бачення. Ще важче – втиснути це Світло Межичасся у рамки різноманітних класифікацій та визначень.

Так само і з подіями Помаранчевої революції. Можна означити їх простими словами. Мовляв, це була «революція зомбованих». Але це не скаже нам нічого суттєвого. Й мудрого теж. Можна сказати: революція породила небачене піднесення народного духу. І в цих словах важко буде знайти щось значущіше за підозрілий патос. Можна, натомість, пошукати глибші та змістовніші знаки та символи для визначень. Можна також спробувати розповісти кілька історій про помаранчеве світло між головами орла.

1

Перша оповідка буде про врятоване село. Це одна з популярних (і регулярних) історій. Вона проста й своєю простотою завжди приваблювала голлівудівських кіношників.

Зміст її такий: селище тероризують бандити, селяни наймають загін професійних бійців і ті дають бандитам прочухана. Більшість із найманців теж гине у бою, селяни повертаються до звичного життя й не відчувають вдячності. «Сім самураїв» Куросави, «Чудова сімка» Джона Еліота Стерджиса, «Червона ріка» Говарда Гоукса, «Дика банда» Самюєля Пекинпа, «Вовки Калії» Стівена Кінґа, «За дещицю баксів» Серджіо Леоне – великі притчі про врятоване село. Про подолання безвиході. Про спасіння.

Також це історія найманців. Людей, що йшли своїми заплутаними стежками і зупинилися аби підзаробити. Варіанти: спокусити сільську красуню, вициганити у місцевих чудодійний амулет, перепочити від грандіозних битв за грандіозну владу у сусідній країні чи у сусідньому світі. Зупинка має зворотний (дещо метафізичний) бік – село в очікуванні нападу стає передпокоєм пекла, «сірим інферно». І в тому передпокої найманцям затишніше, аніж селянам. Адже найманці – завше є мешканцями передпокоїв. Їх ніколи не назовуть героями і не пустять перепочити до вітальні. У них брудні чоботи і немиті руки. Руки, які робили зло. Після них у кімнатах залишиться запах неспокою.

В цій історії ніколи немає закінченості. Найманці ніколи не отримують стільки грошей, щоби врешті-решт зупинитися у своєму шляху через передпокої всесвіту. Бандити ніколи не зазнають остаточної поразки, і недобитий Кривавий Джо у далеких пустелях знову збирає банду і заліковує рани. Селяни ховають померлих, відбудовують зруйновані хати, підраховують збитки і б'ють жінок, які злягалися з найманцями. Згодом ці жінки народять дітей нетутешнього вигляду. Себто, життя триватиме.

Лише чудодійний амулет назавжди залишиться незайманим. Ватажок найманців невдовзі після перемоги загубить його, амулет повернеться до селища (його принесуть койоти, вітер або місцева бомжиха бабка П.). Амулет не допомагатиме рятівникам надалі. Інакше в бутті виникне «ефекті мультиплікації» і світ швидко переповниться врятованими селами. Що є небажаним з огляду на необхідність вселенської рівноваги. Зрештою, при врятуванні села не йдеться про перемогу добра над злом. І бандити, і найманці – слуги рогатого Князя світу сього. Навіть селяни розуміють цю немудрящу правду. Тому-то вони й невдячні.

Ця історія натякає на парадокси часу. Можливо, часова послідовність не є неперервною лінією, як здається більшості, а лише окремими відрізками – від врятування до врятування. Можливо, вся наша цивілізація є лише великим селищем, якому тисячоліттями загрожують ззовні. Час від часу до нас прибувають безсмертні найманці духу і рятують нас. Вони втілюються у тіла пророків, вчителів, поетів і політтехнологів. А потім повертаються на зоряні шляхи (до підземних річок) своїх мандрів і звітують командирам зоряних штабів (пекельних фортець). Можна лише здогадуватися, яку саме платню вони беруть за наше спасіння.

Ця історія також нагадує нам про необхідність пильно вдивлятися в обрії. Туди, де кожної миті може з'явитися хмарка пилу. Ознака наближення чергового Кривавого Джо і його хлопців. Але дехто цинічний стверджує, що бандити і найманці просто розігрують спектакль про врятоване село. А Кривавий Джо – режисер і сценарист тої вистави. Що насправді вони давно про все домовилися і всі загиблі – передбачене договором жертвоприношення. Найголовніше у цьому всьому – відсутність героїв. Адже герої – це персонажі іншої оповідки. Сумнішої і реальнішої. Про село, яке не встигли врятувати.

2

Друга історія – це історія шоу-гьорл з провінційного українського містечка. Дитятка природи. Співачки і танцюристки. Яка приходить на мітинг в обласному центрі послухати і подивитися. Вона раптом здогадується, що цей мітинг, усякий мітинг – це не просто натовп і згромадження людності. Вона починає відчувати його як прикольну велетенську сексуальну машину, складену з окремих незадоволених та спраглих тепла людей. Вона знає, що вусаті дядьки, які стоять на мітингу і кричать «Так!», не просто так тримають праві руки у кишенях. Вона розуміє, що слинявий старий селюк притискається до неї не від тисняви. Дідок кончений. Ага.

Вона почуває себе веселою та своєю у стихії мітингу і швидко збуджується. Ритми «крічалок» захоплюють її, фальцет оратора змушує пітніти її стегна. Вона бачить малолєток, розчервонілих, зчеплених та щасливих, руки яких заблукали під короткими курточками. Вона теж червоніє і відчуває, як невблаганно твердішають її ерогенні зони. Вона підхоплює чергову «крічалку» на якійсь нижній ноті, просувається ближче до сцени-трибуни. В перші шеренги мітингувальників, ближче й ближче до сяйва софітів, не звертаючи уваги на тверді лікті вусатих й на дідка, який вперто суне за нею.

На сцену тим часом виходить місцевий поет. Сивий та натхненний. Він каже мітингові: «Ми їх дотиснемо!» Це він говорить про долю політичних супротивників, але дитятко природи уявляє собі інший чин дотискання. Уявляє тим чіткіше, чим конкретніше слинявий дідок тисне її в тилові частини. Місцевий поет набирає в легені холодне груднева повітря і починає читати вірш.

 
Зловісна ніч насунула на нас,
Але промінням розітнуло хмари!
Пробудження настав священний час,
Коцюрбляться настрашені почвари!
 

«Учму-у ге-е-е-еть!» – реве у відповідь тисячорота сексуальна машина. Шоу-гьорл не дуже вже розуміє, що таке «учма», й це невідоме, вороже і зненавиджене прикольною машиною слово поєднується в її уяві з «настрашеними почварами» поета. Вона починає розуміти ще одне призначення велетенської мітингової машини – заганяти почвар у темряву, вивільняти простір для збудження та оргазму. Її починає пробивати на творчість. Вона шкодує, що не має при собі драпу. Драп – як додаткове життя в «броділкє». Сяюче золото серед сірих стін віртуального лабіринту. Без драпу їй не вийти на вищий рівень гри. На сцену. Не заспівати. Не відірватися. Не кінчити. Дідок хрипить за її спиною. От він то якраз і кінчив. Отож бо. Мудак.

Тут вона помічає на сцені знайомого товстого начальника. Вона бачила його в сауні разом із відомою львівською співачкою. Коли бавила там свого спонсора. Теж начальника. Ще товстішого. Тепер просто товстий підноситься над усім натовпом у монументальному пальті, з триметровим помаранчевим шаликом, котрий замітає сцену. Вона підстрибує, щоби начальник її побачив. Ще й ще. «Шо ти, курво, скачеш», – шипить за її спиною хтось із вусатих. Їй здається, що весь мітинг, уся та жива машина тепер шикується за її спиною, дивиться на її підстрибуючу гепу і застромлює руки в кишені. Сотні, тисячі спітнілих рук. Глибше й глибше. Це збуджує її ще більше. Вона шаліє.

Поет залишає сцену. Начальник нарешті помічає її, простягає їй руку і витягує під світло прожекторів. «Йе-е-е-е-ес!» – кричить вона і повертається до натовпу обличчям. Їй підносять мікрофон, обгорнутий помаранчевими стрічками. Тепер вона відчуває мітингову машину не гепою, а передом. Це відчуття гострішає, млосне тепло досягає міжніжжя і оргазм стає неминучим. Шоу-гьорл відчуває тепер вже усім тілом, кожною його частиною, що революція є не тільки молодшою сестрою вселенського збудження, але й люблячою мамою земної попси. Вона вдячна за це революції. Усім революціям всіх часів. Й-е-е-е-ес! Сталося!

І вона починає співати…

З

Наступна історія буде про Книгу і Гойдалку.

Є припущення, що світ навколо нас насправді м'який. М'якіший від пластиліну. Є також припущення, що люди незламної волі можуть дерти тканину реальності, як мавпа газету. Що вони вміють перетворювати «силові лінії», котрі тримають цю реальність, на продовження своїх задумів. Що усі ми мандруємо вздовж цих «ліній». Тільки люди-воїни роблять це свідомо, а люди-вівці великими соціальними групами йдуть туди, куди спрямували їх століття тому призабуті пророки. Куди тепер їх гонять ті, хто проголосив себе спадкоємцями тих пророків. Люди-вівці не знають, що світ знову змінився і що всі старі дороговкази брешуть. Що брешуть навіть дороги, на яких встановлено дороговкази. Але десь у глибинах колективної овечої підсвідомості вже оселився страх дезорієнтації.

Тому з рук у руки передають книгу без назви, без прізвища автора і вихідних даних видавництва. Її можна було б назвати «книгою змін», але багато століть тому таку назву вже отримала інша книга. Той, хто, прочитавши її, передає іншому, просить не копіювати цю книгу і передати наступним читачам це прохання. На першій її сторінці є номер – 15. Я підозрюю, що вона існує в небагатьох примірниках. Що вона призначена тільки для обраних. Я отримав її від людини, втаємниченої в техніку життя. Я передав її тому, хто відчуває «силові лінії» нашого світу. Книга написана не для всіх. Але ніхто не забороняє переповідати її зміст. Якщо цей зміст можна переповісти.

Книга розповідає про мандри. Про трьох людей, яких безіменний воїн вів до місця, означеного книгою як «Присутність». Ці люди йшли за воїном, і цей похід був для них самодостатнім. Супутники воїна не цікавилися Присутністю, їм було приємно йти за людиною, яка не боїться монстрів і має життєву мету. Але на закинутій залізничній станції, посеред пустелі, воїн чи то зникає, чи то гине. Себто, світ знову фатально змінюється. Супутники воїна залишаються самі і гадають на картах Таро. Їм випадають карти, зміст яких – добування. Тільки тепер супутників воїна починає турбувати думка про мету походу. Зброєносець припускає, що Присутності насправді не існує. Його син пропонує зберігати мету й напрям. Молода дівчина наполягає на пошуках воїна.

У сумнівах і пошуках минає кілька діб. Зброєносець проголошує себе воїном і призначає нову мету мандрів. З ним погоджуються. Його син стає «новим зброєносцем», дівчина віддається «новому воїнові» на знак покори і віри в мету походу. Невдовзі з'являється чергове чудисько, і самозванець отримує у двобої з ним смертельне поранення. Всі вирішують, що його покарано за самозванство. Перед смертю він заповідає супутникам воїна уважно придивлятися до всіх знаків, якими супроводжуються навколишні зміни. «Світ влаштовано як гойдалку – пояснює Самозванець. – Що ближче до Присутності, то менші зміни. Всі речі буття поважають себе лише через відсутність змін».

На останній сторінці книги намальовано цю гойдалку. Її вісь позначена літерою «С», а кінці довгої дошки літерами «М» і «Т». Мій приятель, який після мене прочитав цю дивну книгу, припустив існування таємничого Ордену Гойдалки. «Деякі люди-вівці, – сказав він, – спілкуючись із справжніми обраними, стають дуже вправними імітаторами обраності. Їм вже не місце серед отари. Але ж ніхто не має наміру приймати їх в істинні герметичні спільноти. От і придумали для овець-імітаторів Орден Гойдалки. Вони проходять від „М“ або „Т“ до „С“ і проголошують себе воїнами. Вони одягають на пальці козацькі персні, колекціонують трипільські горщики і ходять у турпоходи». «А там їх вже чекає революція, чудисько або пастка», – передбачив я наступний крок.

«Ні, – сказав приятель. – Там імітаторів чекає лише відсутність змін». Я подумав, що «відсутність змін» також, за певних обставин, може виявитися революцією, чудиськом або пасткою.

4

Четверта історія про зустріч двох громадян України. Вона відбулася в Єгипті, в курортній Хурґаді у січні 2005 року в пляжному комплексі готелю Dinnis resort.

Перший громадянин, назвімо його «А», вийшов до моря прийняти сонячну ванну. У східному бельведері готелю він помітив красиву білявку і поклав свій рушник на третій від неї шезлонґ. Відстань «через два» він завжди вважав найзручнішою для попередньої курортної розвідки. Невдовзі на тій самій відстані, але з іншого боку, прилаштувався ще один громадянин України, якого ми будемо називати «Б».

Погода була чудовою. Вітерець з моря приносив на терасу бельведера тепло, загорнуте у легкий запах йоду, і ворушив пальми. Білявка тим часом зауважила неподалік від себе двох солідних добродіїв (А. був з годинником Tag Heuer, а Б. мав на правій руці платиновий браслет deGrisogono з діамантовим столоном на застібці). Вона напружила м'язи довгих засмаглих ніг, розпустила довге доглянуте волосся, змінила позу і послабила бретельки купальника.

Визнавши білявку достатньо гарною для конкретного знайомства, А. придивився до потенційного конкурента. Спочатку він не впізнав його, але той раптом зняв чорні окуляри і А. побачив обличчі відомого політолога Б. А. познайомили з Б. на фуршеті в австрійському посольстві. З того часу вони час від часу обмінювалися політичними плітками. Останні три місяці мобільник Б. чомусь не відповідав.

А. підійшов до Б. і привітався.

«Красівая дєвачка, – змовницьки прошепотів Б. замість відповіді. – Но, ґаварят, безбожно дєрьот с клієнтов».

«Скільки?», – поцікавився А.

«С ґаспадіна Т., ґаварят, слупіла вчєрась стольнік євро».

А. знизав плечима. Нічого безбожного. Нормальні київські ціни. А для пана Т. сто євро – не гроші. П'ять років сидить біля труби. Якраз «через два» від Хазяїна.

«Як Вам останні події?» – спитав А.

«Рєвалюція?»

«Ага».

«Значітєльниє сдвіґі в маркєтінґє».

«Тобто?»

Б. на хвилину задумався. Як досвідчена людина, він знав, що такі як А. запам'ятовують влучні фрази, а потім, немов працьовиті бджоли, розносять їх у солідних тусовках, згадуючи, для понтів, автора як близького приятеля. Цим, врешті-решт, не варто нехтувати. Він півхвилини відливав вікопомну фразу, а потім сказав:

«Раньшє, Андрюша, нікто не заказивал рєвалюцій по Інтернету. Ето счіталось нє то чтоби нєвазможним, но комєрчєскі пошлим. А тєпєрь льод сдвінулся. Паплил. Такі да. Тєпєрь коє кто із лєсних турістов пазволіт сєбє покупать муравєйнікі в пакєтє с мєдвєж'їм ґавном».

Він зробив павзу і спитав:

«І шо, Андрюша, кто пєрвий дєрьот даму?»

Івано-Франківськ,

січень 2006