Текст книги "Паруси над степом"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Якийсь в окулярах і теж у білому говорив до Ліди по-німецькому, вона заперечливо хитала головою, і той, в окулярах, закричав, замахав руками.

– Чого лаєтесь? – стемніла мати. – Бачите, як свічка вона.

Ліда кволо усміхнулася:

– Він, мамо, не лається, він сердиться, – і пошепки, з ледь прихованою радістю: – Ось уже довідку дав.

Мати ще не второпала, чим же краще, що німець сердиться, а не лається, як лікар ткнув на неї пальцем:

– Матка? – і заджеркотів по-своєму, вимагаючи, щоб Ліда перекладала для матері.

– Він питає, чи не можна мені десь тут влаштуватися… на квартирі (Ой, не хочеться, мамо!). Буде присилати медичну сестру. (Я б додому поїхала). Каже, поклав би в лікарню, та не має права – тільки для німців лікарня…

Мати враз пом’якшала, випросталась, наче скинула гору з пліч, але тривога не розтала в її очах.

– От і добре… Знайдемо куток. Скажи спасибі йому. Видать, не кам’яне серце… Лишайся, лишайся, донько, мо’ підлікують. Назад в таку негоду – борони боже… Як же здоровля її? – це мати звернулась до німця і показала на дочку. Ліда благально зиркнула на лікаря, поспішила сама відповісти:

– Нічого, мамо. З легенями трошки… Запалення…

Поки хлопці споряджували сани, – треба ж квартиру шукати, – мати закутала Ліду, всадовила її на подушках. Замислена, зосереджена, Ліда дивилася в одну точку, ніби намагалася збагнути щось потаємне.

– Дивна людина, цей лікар, – тихо промовила вона. – Знаєте, що він мені сказав? «Бог створив, – каже, – людей для життя, а люди створили бога смерті». Я заперечила: не люди, а деспоти придумали війну. «Не знаю, – каже, – в політиці не розбираюсь. Знаю одне: мого сина вбили в Росії, а вас хочуть погнати в Німеччину… З тою ж метою»…

Ліду взяла до себе незнайома тітка, що жила недалеко від лікарні.

До Табунчанського поверталися під вечір. Вітер стих, підморожувало, і сани легко бігли по затверділому снігу. Льонька, який приповз у Компановку майже на колінах, лиш тепер додивився, яка ж то краса довкола. Здається, ніколи не бачив степу таким казковим. Лунким надвечір’ям степ був як море – голубий-голубий. Навіть легенькі тіні од кучугур були голубі. Неначе вітер гнав хвилі, і враз вони зупинилися, застигли хрумкими, як скло, бурунами…

Люди в печерах

На ночівлю їх загнали у вугільний склад Кіровоградського пивзаводу. Склад був дерев’яний, без вікон, тіснуватий для двох сотень «мобілізованих». Коли очі призвичаїлись до темряви, Володька Шумило вигукнув хрипко: «Братці, ого! Про нас тут подбали. Гляньте, яка перина». І він простягся на підлозі, встеленій товстим шаром снігу.

Вони брели весь день – під конвоєм, по снігу. Наскрізь пронизував вітер, від утоми підгиналися ноги. Та тільки Шумило помічав, що хлопці похнюпилися, одразу брався розказувати потрісканими до крові губами то анекдоти, то якийсь епізод з життя діда Швайки. Грицько Хмельовий – вже за Компаніївкою він кульгав, бо приморозив ноги – той ще посміхався вряди-годи, а Зінько ніби й не чув вимучених дотепів свого товариша. Не та ситуація та й Михайло не такий, щоб його просто розворушити. Останню порцію Володьчиного гумору – про снігову перину – Зінько не міг проковтнути. Роздратовано буркнув:

– Кінчай, Володько!.. З Грицьком щось треба. Задубне…

Шумило не образився, ні, хоч і дарма рикнув на нього Михайло. Може, саме тому Володька одбувався смішком, що хотів заглушити в собі тривогу за долю Грицька; він ще на півдорозі помітив: у Гриші розповзлися черевики, підошви хляпали й загрібали сніг. А йти їм, мабуть, не день і не два…

– Пробирайтесь в куток! – сказав Шумило і перший став проштовхуватися між людьми; хлопці й дівчата неквапливо, як бджоли на морозі, лаштували собі нари на ночівлю. В темряві Шумило намацав ящик, посадив на нього «капітана», потім чиркнув запальничкою й звелів:

– Скидай, друже, взувачку!

Грицькові ноги стали фіолетові, ніби їх облили чорнилом. І такі набряклі, такі товсті, як подушки.

– Ну й ну! – похитав головою Володька. – Закинь, друже, свої черевики. Закутаємо твої п’яти, прямо скажу – ахілесові п’яти, закутаємо онучами, мотузком обв’яжемо, будеш завтра, як лялечка… Хоч на парад.

Поки Шумило натирав салом Грицькові ноги, Зінько витяг з торби сухі онучі; їх було мало, роздер вишиту матір’ю полотняну сорочку.

– Хлопці, – зіщулився «капітан», – як же так? Вийду, наче опудало…

– Дам зараз! – визвірився Михайло. – Жених! Свататься їде!.. Пристанеш в дорозі – застрелять, і твій фасон – під хвіст собачий…

Грицька морозило, і, щоб зігріти його, хлопці притислись до товариша. І так сиділи купкою, спина до спини, прислухаючись, як свистить вітер в щілинах, як сипе на голови пороша, як рипить сніг за стіною – то, мабуть, круг вугільного складу ходили вартові.

Вдень, коли їх гнали без перепочинку, здавалося: аби присісти хоча б на мить – провалився б одразу в солодкий дрімотливий спокій. А зараз сон відлетів геть, в голові роїлися думи, душу обсідали тривоги. Що завтра? Знов попереду мелькатимуть чиїсь закаблуки, вони то грузнутимуть у снігу, то підніматимуться, – і так без кінця; позаду – обвітрені роти, важке сопіння; а збоку – поліцаї на конях, і над колоною пронизливе: «Дайо-о-ош! Патяні-і-ісь!..» А потім – товарна станція, вагони, гуркіт коліс… і почнеться те, про що й думати не хочеться. Щоб не думати, хлопці завели тиху розмову. «Вчора забігав до Ліди, – хрипко почав Гриша. – Було пізно, мабуть, десята година вечора, а в хаті – нікого. Ій-право злякався. Пусто. Стою під дверима, чогось жду, а чого – сам не знаю»… Грицько замовк, ніби прислухається до скрипу за дірявою стіною. «Дивлюсь, – каже далі, – іде її мати з хлопцями. Сани тягнуть. „В Компаніївці Ліда“, – сумно хитає мати головою. Я їм нічого, а сам навпростець – в Компаніївку. До ранку, думаю, туди й назад змотаюсь. Знайшов Ліду. Вона страшна, хлопці. Зчорніла. Спочатку не пізнала мене. Потім спитала: котра година? Вже на другу повернуло, кажу, Ліда стріпнулась – од болю. Ніч для мене – прокляття, говорить. Вночі ми провели батька. І тепер… ну, вона згадала про тебе, Володю, і про тебе, Михайле… Тяжко їй буде одній…»

Стих Грицько, і ще настирливіше засичав вітер між дошками. Кожна щілина обзивалась по-своєму: одна – гула по-джмелиному сердито, друга – пищала мишачим голоском, третя – відлунювала далеким-далеким передзвоном. Похоронна пісня заколисувала, навіювала сон, а могильний холод мертвив вже немовби чуже тіло. «Я буду не я, – бурмотів Володька, – коли не придумаю щось для порятунку ваших душ. А тепер – нічичирк… Шумило думає», – і Шумило тієї ж миті захропів.

Ранком їх вишикували перед складом, розбили, так би мовити, по поліцайських кущах: табунчанських окремо, краснопільських, бобринецьких, компаніївських – теж окремо… А були тут невільники з усіх південних сіл Кіровоградщини. Почалась довга й нудна процедура – облік робочої сили, яку направляли до німецької імперії.

Цибатий Криворотько, гупаючи підковами, обходив своїх «земляків» і заклопотано лічив:

– Двадцять шість… Тридцять… Тридцять чоти… Хто там лишній, холєра?! По чотири, сказано, р-р-разберись!

Тільки Шумило розкрив рота, щоб «найтепліше» висловитись про Криворотька, як хтось не дуже ввічливо звернувся до них:

– Ей, лопухи, димок у вас є?

Дорогу переходив молодик, весь голубий, як море: голуба шинель до п’ят, голубий кашкет сповз на самі вуха. Володька пригостив голубого нахабу тютюном і прицмокнув язиком, розглядаючи його обмундирування:

– Ох, і шинелька в тебе!.. Казка! А пояс, а чоботи!

Голубошинельник показав тридцять два зуби:

– І ви, корешочки, можете прибарахлитися.

– Де ж таке щастя видають?

– Курінь бачите? – показав на цегляну казарму, що стояла напроти пивзаводу. – Отам в добровольці записують. На повне довольствіє.

– Наші душі, браток, – зітхнув Шумило, – в табелях прошнуровані…

Доброволець артистично сплюнув через губу:

– Єрунда! Жора всьо здєлає. Хто в мою шайку?

– Я і ці два орли, – Шумило кивнув на Зінька і на Хмельового. Спершу Грицько байдуже слухав розмову, та коли зрозумів, куди хилить Жора, побілів, заторсав Володьку: «Які добровольці? Ти що?» – «Мовчать! – зашипів Шумило. – Жирафи! Поки дійде до вас»…

Доброволець випнув груди, набундючився.

– Поліцай! – гаркнув командирським тоном. – Я забираю цих трьох. Мобілізую в німецьку добровільну армію.

Криворотько виструнчився перед голубою шинеллю:

– Слухаю, пан начальник!.. А списочки? Вони у списочку в мене…

– Плювать! Отмєтім! Здано-получено, порядок!

– А печатка буде?

– Печатка? Я те припечатаю, морда! – і розлючений Жора таки припечатав би, коли б Криворотько вчасно не присів.

Доброволець повів хлопців до казарми і дорогою не без хвастощів спитав:

– Як я вашого тютю, га? Хай знає Жору! Могорич з вас, лопухи!

У дворі казарми юрмилось чимало парубків. Товариство було як на підбір. В того підбите око, в того шрам на всю щоку, а в одного щетина росте не тільки там, де їй слід рости, а й на вухах, на лобі, і навіть кущик – на круглому, як бараболя, носі…

– Оце пики! – сказав Шумило. – По-моєму, тут бандити з усього світу.

Зінько з хутірським інтересом розглядав, чим займаються добровольці. Одні, вдягнуті у неймовірне дрантя, товпились коло прийомного пункту, інші виходили звідти з пакунками і тут же, просто неба, різалися в «очко», ставлячи на карти тільки що одержане обмундирування. Якийсь гравець-невдаха скидав з себе новенькі чоботи.

Жора, випустивши заряд блатних словечок, розштовхав чергу, просунув «свояків» поближче до прийому, а сам сів за карти.

– Хлопці, – моргнув Шумило. – Наче нас і не було…

Обігнувши чергу, вони вискочили за ворота казарми.

Ніхто й ока не підвів на них.

– Тепер згадайте, – сказав Шумило, – як Еней кивав п’ятами з Трої.

* * *

І знов темрява. Тільки це був не вугільний склад, а старе, без єдиного віконця горище. Тут, певно, хтось переховувався раніше, бо сіно було злежане й перетерте, простелена ватянка пахла махоркою. Гриша не курив, і той гіркуватий запах дер йому горло. Він лежав горілиць, заклавши руки під голову, лежав і думав. Доля кидала їх, як море тріски. Годину чи півтори тому вони, як говорить Володька, були прошнуровані в поліцейському табелі, готувалися до маршу, і ось поворот судьби – і вони на прийомному пункті серед головорізів, ще один стрибок – і вже на Кущівці, на південній окраїні міста. Тут, виявляється, живе дядько Володі Шумила, він сказав, що в його будинку повно німців, і все-таки провів їх на горище. Крізь стелю просочувались тихі, приглушені звуки; то, мабуть, внизу розмовляли німецькі солдати. Коли гуркали двері – здригався весь будиночок. Не те що страх, а неспокій ятрив Грицькове серце.

– Володь, твій дядько, хто він такий? – обережно поцікавився Гриша.

– По-перше, абись ви знали, – зашепотів у кулак Володька, – Шумили потомствені ковалі. Про Кіндрата Шумила чули? В Запорізькій Січі клепав шаблюки. Так от дядько Антон – славний нащадок його. Правда, не шаблюки, а плуги сталив на «Червоній зорі». Це тобі раз. А по-друге, про що говорить отака штукенція?

Грицько одсахнувся: чорним оком дивилось на нього дуло нагана.

– Де ти знайшов?

– Під сіном. Новенький чортяка, недавно змащений. І три обойми патронів… Це говорить що-небудь?

– Не пхай під ніс, – одвернувся Грицько. – І тихше…

Вони зарилися в сіно, кожний окремо, кожний зі своїми думами. Грицько знов побачив перед собою довгий шлях, по якому брели вони вчора; пригадалася ніч, тихі вулички Компаніївки, лікарня. Лідо, як ти себе почуваєш? Коли б ти поруч була, не гнітила б його самотність, не дратували б пусті балачки. Була б товариська спільність, душевна теплота і щось більш значуще, серйозніше.

Час для хлопців не ділився на дні й ночі. Був собачий холод, постійна темрява, і тільки там, внизу, життя йшло своєю чергою. Коли під ними западала тиша – значить, ніч, есесівці вклалися спати; гуркіт, регіт, гелготня нагадували їм, що прийшов ранок. Хлопці намагалися говорити пошепки, вдень лежали непорушно, аж поки терпла спина, і поодинці розминали тіло – підтягувалися на бантині. Найменша необережність – і звук, підсилений порожнявою, лунко одгукувався внизу. Треба тікати з цієї пастки – це було ясно. Але дві обставини затримали їх на горищі. У Грицька відкрилися рани, обморожена шкіра тріскалась і облазила; хоч дядько Антон і дістав якусь мазь – сверблячий, ниючий біль не давав життя бідолашному «капітанові». Отже, поки не стане Гриша на ноги, про втечу й думати нічого. Друга, не менш важлива обставина: якщо Криворотько з власної ініціативи дізнався, що «земляки» обхитрили поліцію, їх вже розшукують у селі, та, може, і в місті. Пройде час, все уляжеться і тоді – в дорогу.

Нарешті, куди їм податися? Володька, який зрідка спускався вниз, коли там не було німців, запропонував:

– Може, в Чорний ліс? Дядько проведе нас, зв’яже з партизанами.

Михайло одразу погодився. Про Чорний ліс вже давно говорили по селах; з вуст у вуста передавалися чутки про зухвалі нальоти червоних загонів…

Грицько, який досі мовчав, раптом випалив:

– Ідіть в чорний, ідіть в голубий, ідіть хоч до дідька в зуби! А я повернусь назад. Сам повернусь, ясно?

– Ясно! – процідив Михайло. – Поближче до неї…

– А хоча б, а хоча б до неї! – Грицько аж захлинався од хвилювання. – Хіба це порядно – лишити одну? Хіба розумно – кинути все, що задумано, кинути роботу, і в ліс, рятувати шкуру?

– Гришо! – зашарудів підстилкою Володька. – Ти наче в душу мою заглянув. Я абсолютно – за! Подамося ми в рідні степи… Знає Шумило одну місцинку за Козацькими могилами. Там такі підземелля – чорт з свічкою нас не знайде. Отож, орли, наш курс – на Табунчанське!..

Похід на Табунчанське залишався поки що мрією, а вони нудились на горищі та відлежували боки. Одного разу Володьку розбудив якийсь дзенькіт. Дзень!.. Дзень! – бриніло перед самим носом. Володька понюхав: запахло вологою і наче ніжною зеленню.

– Хлопці, капає! – підскочив Шумило. – Надворі березень!

На цю новину кожний відгукнувся по-своєму.

Грицько. Справді, весною повіяло. Вже, мабуть, перші проліски з’явилися.

Михайло. Саме пора боронувати ріллю. Ех, оце б пару коней, і пішов би степом…

Володька. Болотяка зараз – по коліна. Як ти, Грицьку, подибаєш додому?

Грицько. На животі полізу. Аби скоріше…

Випадок, дрібний випадок прискорив час їхньої втечі.

Зінько лежав найближче до сходів і не спав, а дрімотливо мружив очі. Внизу, в першій кімнаті, пиячили німці, і Михайлові здалося, що вони сидять у нього над головою. Він чув навіть, як вони плямкають губами, як дзвенять чарками. А коли есесівці загорлали пісню – надсадно завібрувала ляда. Зінько підняв голову і зрозумів, нарешті, секрет акустики: очевидно, Володька забув причинити ляду – жовтим квадратом світився хід на горище. І – що за чортовиння! – в тому квадраті з’явився привид… кирпатий носик, тоненькі кіски, пара оченят. Ти ба! Мабуть, дочка дядька Антона. Дівчинка зі страхом, з дитячою цікавістю заглядала на темне горище. Михайло приклав палець до губ, хотів сказати: тс-сс!.. І чи Зінькові патли, чи його застереження настрахали малу – вона з пронизливим криком, немовби м’яч, покотилась по сходах. В коридор вибігли німці. Трах, бах! – захряскало на сходах.

– Пан, то кицька… кис-кис… – розгублено лепетав дядько Антон.

– Хлопці, назад! – Шумило стиснув рукоятку нагана, цілячись на світлий квадрат. Спіймав на мушку лису голову, і палець торкнувся курка… Німець закліпав осоловілими очима: темрява, тиша…

– Мяу, кис-кис, – писклявим голоском лисий покликав кішку і, реготнувши ні з того ні з сього, посунув униз.

Вгамувавши трохи шалений стукіт серця, Володька прошепотів:

– Тільки стихне – на землю. Все! Більше не граємось в піжмурки.

* * *

Ось вона, та місцина, про яку говорив Шумило!

За двогорбою спиною древньої Козацької могили починалося урвище – таке стрімке й обривисте, що й дикі кози його обходили. Внизу, коло підніжжя глинистої стіни, хлюпотіла річка, а далі широкою долиною розлилося смарагдове море очеретів і верболозу.

– Десь тут я бачив нору, – Шумило на «батькових» посунув з гори, гуркочучи крем’яхами, і приліпився на верхньому карнизі. За ним спустилися Грицько з Михайлом.

Праворуч карниз був ширший, і там приткнувся кущ дерези. За цим кущем чорним півколом зяяла діра. Колись, очевидно, була вона обмурована, але потім цегла поросла мохом, павуки заснували її тонкою марлею. Володька просунув залізний лом – лом повис у руці. Значить, глибоко!

– Ну, прощавай білий світ! – Шумило звісив ноги, помахав ними в порожнечі, підморгнув хлопцям і… – Ап! – долинуло з підземелля.

Настала тиша. Страхітлива паща, проковтнувши одного, немов чекала: хто там наступний?

– Володь! Де ти? – пригнувся Грицько.

Гуд-гуд-гуд, – задвигтіло в підземеллі.

І раптом гора озвалася:

– Хлопці, стрибайте!

Шшах! – полетів Михайло. Шшах! – полетів Грицько.

Під ногами твердо… Слизька багниста темрява… І холодно, як в льоднику… Ггга! – налетіло ззаду.

– Тю, це ти, Володько?

Темрява зареготала.

– Зараз таке побачите…

Блиснув ліхтарик (Володьчин трофей з Кіровограда), вузенький пучок світла поповз угору по замшілій стіні й уперся у високе склепіння.

– Ого, який зал!

– Що б це могло бути?

– Батько мені розказував, – Шумило повів ліхтарем убік, і синюватий промінь, витягнувшись, як комарине жало, ледь торкнувся протилежної стіни. – Батько розказував: колись над урвищем стояла козацька фортеця… Бачили – цегла деінде валяється на горі? Ото, мабуть, рештки… А печера… Я знаю для чого? Може, склади були…

Оглядаючи зал, хлопці наткнулись на східці. Ступили раз, вдруге, втретє і… вперлися в глуху стіну. Шумило знічев’я вдарив ломом – і лом провалився в порожняву. Розваляли замурований хід – нова галерея. Ще більша, ще просторіша. Тільки запах – як з гнилої бочки…

Загомоніли навперебій.

Грицько. Оце штаб-квартира!

Володька. Тарасу Івановичу скажемо: до нас, батьку, під землю! Бо там, в Краснопілках, згребуть собаки.

Грицько. А тут – столик для Ліди… Друкарська машинка. Листівки запустимо.

Михайло. Нари треба зробити. Краснопільських хлопців заберемо до себе. Та й наших чимало буде.

Грицько. Інтересно – приймач братиме? Через гемонську товщу? Принесу з лісосмуги, попробуємо.

Володька. Про нашу хату дамо знати поки що тільки Тарасу Івановичу. І Ліді, звичайно. Вона, так би мовити, на легальному становищі, це дуже зручно: зв’язківець. Без зв’язку ми ніщо, ми ховрахи під землею… Ну, й батькам перекажемо. Хай знають: ми повернулись, живі й здорові.

Михайло. Як?! І Хмелю скажемо?

Це слово само собою злетіло з Михайлового язика. Він спитав, і гарячий струмінь обпік йому щоки. І пригадалась школа, галасливі збори, коли приймали Гришу в комсомол. І тоді Зінько, не подумавши, ляпнув про те, що батько чи дід Хмельового колись прислужували куркулеві (Михайло й сам добре це знав). І тоді приголомшила його тиша, така ж нестерпна, як зараз в підземеллі. Зінько – це надовго врізалось в пам’ять – зловив на собі презирливий погляд Ліди. А потім піднявся класний керівник Тарас Іванович.

– Стало модно чомусь, – промовив хриплувато, – розбирати людей по кісточках. Жива людина, запам’ятайте, не бездумний прилад, не компасна стрілка: як не крути, а вона в один бік показує. Куди батько, мовляв, туди й син… Запам’ятайте: ви самі, ваш колектив ліпить характер кожного і… Гриші. Який у вас духовний заряд, такий і в нього. Не спішіть ганьбити когось – себе ганьбите.

Приголомшлива, нестерпна тиша запала в підземеллі. Вічна пітьма катакомб крижаними очима дивилась на Михайла. Яке маєш право не довіряти Грицькові? Ну, прямий ти, обтесаний, рівний, як дишло. Та чи не криється за цим твоя обмеженість? Твоя неспроможність зрозуміти товариша, у якого не таке просте життя? Може, він глибше почуває, де зло, а де добро, що вистраждав свої переконання, свою мрію, що відстояв їх в нелегкому двобої?

– Гришо, – спромігся нарешті заговорити Зінько. – Я не хотів… Я так випадково…

Михайло ждав: спалахне, розходиться Гриша. І про збори нагадає, і про сутичку в Лідиній хаті («Пам’ятаєш: „Не вірю йому, як і старому Хмелю“?»). Але Грицько, на великий подив, з гіркотою і безнадійністю вимовив:

– Чого ж? Про батька – правда… Ради бога, прошу: не потикайтесь на очі йому. І про мене – ні слова.

Михайло згріб обох, Грицька й Володьку, в оберемок і з дивною ніжністю пробасив:

– Лягайте, хлопці, спочиньте. Я… щось не хочеться. Повартую.

…Все складалося ніби добре. Де ще знайти надійнішу схованку? Про ці печери в селі мало хто знав. Але припустимо, німці дещо рознюхають. Підійти до урвища можна тільки степом, а степ тут голий, людину за три-чотири кілометри видно. Поки ворог сюди, хлопці сторчма в кущі, в очерети, в суцільне плетиво лозняка і – шукай вітра в полі… І все-таки… Якщо насядуть несподівано? Вихід з катакомб єдиний, і той – вузький, незручний. А закриють його, і вони опиняться мов у домовині.

Ці думки не давали спокою Зінькові. Із печери тягло споконвічним холодом, тхнуло цвіллю, і Михайло прикрив Грицька й Володьку своїм піджачком, – хай спочинуть з дороги, а сам не міг заснути, позирав на вузеньке «віконце», що ледь просвічувалось вгорі. Колись, очевидно, звідси вибирались по східцях; так, по східцях, інакше не можна – стіна висока. Східці, певно, були дерев’яні, отож давно згнили. А як же тепер? Поставити драбину? Ну добре, вони зроблять драбину. Скільки ж треба часу, щоб по одному вискочити з підземелля? А якщо їх збереться чоловік двадцять?..

Михайло заворушив губами, щось підраховуючи, і раптом, схопившись на ноги, став міряти галереї; перша була квадратна, приблизно дванадцять на дванадцять кроків, а друга, глуха – шістнадцять на двадцять. Поки спали хлопці, Михайло тихцем видряпався з печери, довго повзав над урвищем і, як признався згодом, власним животом виміряв схили гори, щоб уявити собі план розташування катакомб. Задоволений підрахунками, він розбудив Володьку й Грицька.

– Вставайте, роботка знайшлась!

Хлопці одбрикувались, сонно крутили головами. Яка там в дідька робота після тридцятикілометрового переходу! Дай людям спокій, ведмедю бездушний!.. Та Зінька не можна було ні розчулити, ні дійняти лайкою.

– Ви, хробаки! – торсав він хлопців. – У нас буде запасний вихід. Чуєте? Запасний вихід з другої галереї. – Зінько потяг напівсонних «печерників» у другий зал. – Якщо довбать оцю стіну… метрів десять, не більше – проб’ємось до сонця. Там зразу – круча…

– Гм… Кажеш, десять метрів? – Шумило, видно, тільки тепер прийшов до тями після наглого пробудження. – Десять – підходить. Хоч і земелька тут… зубами не вгризеш.

– Ломом візьмемо! – пожвавішав і Грицько. – Це ж, братці, не тільки вихід, а й вентиляція. Без вентиляції нам – капець. Поспав – наче камінь у грудях.

Селянські діти, вони змалечку були привчені до волячої роботи. Але так викладатися, як у підземеллі, їм ще не доводилося. Це був, за висловом Володьки, єгипетський труд. Удень вони довбали траншею, а вночі потайки пробиралися в село і на плечах несли цеглу, дошки, інструмент, різне майно. Нічні «прогулянки» ледь не скінчилися для Володьки трагічно: якось він наткнувся на Криворотька. Чи пізнав його поліцай, чи ні – важко сказати. Словом, «чорногуз» погнався за людиною, яка тягла на собі щось підозріло велике й кругле (то Володька пер діжку для води). Поліцай крикнув «Стій!», а коли утікач припустив щосили – кулю пустив навздогінці. Врятували Шумила довгі ноги й міцні легені…

Довбали поперемінно, довбали до нестями, до одуріння. І грунт же їм трапився – спресована глина, крем’яхи, камінь. Вдариш ломом – аж іскри скачуть, аж гуде підземелля. І чим глибшає траншея, тим важче: ні повернутися, ні розігнути спину. Страшна задуха. Пісок скрипить на зубах. Пилюка забиває горло. Та спочинку немає. Задихаєшся в норі – вилазь, бери сокиру. Теши кілки, забивай у стіни – це будуть нари. Трохи оклигав за такою роботою – знов довбай гору.

Спочатку хлопці одгортали землю на дно печери. Метр за метром росла траншея, і вищала купа вийнятого грунту. Куди ж подіти його? Михайло нарешті придумав: «Є в нас лантухи? Є! Виносити землю геть і в річку її, щоб не видно слідів…» Незграбний, вайлуватий, він з дивовижною спритністю дряпався по стрімкій кручі, де легко зірватися з пустими руками, а в нього ж на плечах – трипудовий лантух. Ні Володька, ні Грицько не могли позмагатися з Михайлом, – він був справжнім верхолазом, цей табунчанський ведмідь. Власне, він сам переніс оту гору землі, переніс її з печери в низину, кожного разу ризикуючи життям… І Грицькові пригадалося: «Нам такі, коли гризти землю – гризтимуть, перти мішки – пертимуть, нам такі підходять»… Михайло мав право сказати ці слова. Він мав повне право!

Настала мить, довгождана мить, коли якось раптом обвалився верхній шар землі і «печерники» вирвались на світло. Весняний промінь несміло ковзнув по стінах траншеї, подзьобаних ломом; він, тоненький, соромливий, замерехтів лише скраєчку, а хлопцям здалось, що їхньою штольнею скотилося в підземелля сонце і зупинилось здивоване: коли ж ви, хлопці, зробили все це? І дерев’яні нари вздовж стін, і столик, і навіть цегляна грубка і – дивись! – поличка, а на ній – радіоприймач, де притаївся голос Москви, і в кутку – збитий Михайлом ящик, а там – німецькі гвинтівки…

Потягло в катакомбах свіжим вітерцем.

Грицько порушив урочисту мовчанку:

– Отепер ми – підпільники. Тепер почнемо…