Текст книги "Паруси над степом"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

І гаркнув зненацька грім – блискавицею впав на ворога дід Гарба. Він був страшний в ту мить. Сяйнула в руках сапа – хруснув череп німця, що валив грушу. Струснулась земля від могутнього клекоту: «Не бери чужого – опечешся, собако!» – і другий фашист брязнув у траву. Їх був добрий десяток, фашистів, та вони заклякли од страху. Не ждали такої неймовірної помсти.

– Не бери чужого! – кинувся Гарба до гармати, де, вирячивши очі, притаїлась артилерійська обслуга. Високо звів руку – оглушливо бахнув за спиною карабін. Г-а-ах! – з кров’ю видихнув дід і розпоров сапою бридку тушу. Автоматна черга різонула повітря. Поточився Гарба, та, спершись плечем на грушу, встояв на ногах. Останні думки його були про онука Семена. Лишився хлопчик сиротою. Не догледів дитину. А втім, Семен вже дорослий…

Ще якась мить – і один з пістолетом підлетів до діда, випустив у груди йому цілу обойму…

Увечері приїхав сюди комендант. Він одхльоскав по морді переляканого командира батареї, скажено гримнув на вартових: «Арештуйте цього ідіота!» Обер-лейтенат аж тіпався від люті, його біленькі вусики стовбурчились, як наелектризовані. Комендант тикав солдатам під ніс пістолетом.

– Йолопи! Всіх пошлю у штрафну!

Він довго і жовчно лаявся. Нарешті, зморившись, наказав перевести батарею в інше місце, а діда повісити на груші.

– Я їм покажу, дикунам! – погрозив комендант у бік села.

Обер-лейтенант вліз у бронемашину і покотив до села. Але скоріше за нього полетіла в Табунчанське звістка про смерть діда Гарби.

Ніч, темна дрімотлива ніч окутала землю чорною плахтою. В небі – ані місяця, ані зорі. Тут, на дні балки, темрява така густа й непорушна, що її відчуваєш всім тілом – наче тебе обліпили вовною. Десь збоку блиснув тьмяний вогник – мабуть, закурили німецькі вартові. Грицько і Володька сторожко продерлися в сад. Весь час натикалися на купи землі, на повалені стовбури й корчі. Аж ось вона, крайня груша. Диви: ворухнувся горбик. Фашист?! Ні, хтось тихо схлипував. Семен… «Не треба, друже…» Фінкою перерізав Грицько вірьовку. Звалили на плечі важке тіло і, обливаючись потом, подалися вниз, до очеретів.

– Треба поховати діда… Завтра…

Це сказав Грицько у Поліщуковій хаті. По голосу відчувалось – він смертельно зморений. Ліда дзенькнула дужкою відра.

– Ходімо на двір. Умиєшся, Гришо.

Льонька прислухався до темряви. Ось-ось, здавалось, рипнуть двері, зашкрьобають здоровенні чоботи, і, кашлянувши в кулак, обізветься дід Гарба:

– Чого принишкли, як на похоронах. Бачите – живий я. Хе-хе, не такий Гарба, щоб його з ніг звалити. Ми ще дамо їм чосу!..

А в сінях – гарячковий шепіт Грицька:

– Доки ж сидіти склавши руки?

«Пам’ятаєш слова Ібаррурі?»

(Сторінки з щоденника Ассоль)

«Вони вийшли на палубу. Була темна беззоряна ніч. Ассоль сказала Грею:

– Вам треба помитися. У вас кров на руках.

– Це кров Егля.[3]3
  Так в Лідиному щоденнику названо діда Гарбу.


[Закрыть] Вона пропікає тіло, вона не дає спокою. Ми з Бітт-Боєм[4]4
  Бітт-Боєм (один з героїв О. Гріна) Ліда називає Володю Шумила.


[Закрыть] вирішили: завтра поховаємо Егля. І посадимо троянди. Багряні, як його смерть.

– Хлопчики, прошу, будьте обережні.

Грей різко повернувся до неї:

– Ассоль, ви пам’ятаєте слова (Ібаррурі)?

– „Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах“, – ви це хотіли нагадати?

– Так, саме це.

– І що ви хочете сказати? Кидайся в ополонку?

– Тільки те, що сказала (Ібаррурі).

Він взяв Ассоль за руку.

– Ми включили вас в свою групу…

– Дозвольте запитати: яку?

Грей непомітно перейшов на ти. Він хвилювався:

– Ти все знаєш. Майже все. Ми з Бітт-Боєм дещо зробили. На зеленому острові влаштували схованку (слід розуміти: в лісосмузі викопали з Володькою землянку). Є три (автомати). Є виб(ухівка). Треба дістати (радіоприймач). Я вже запримітив…

– Це буде штурмовий загін?

– Ну… приблизно.

– В такій справі потрібна точність. Якщо… невдача, де ховатися?

– Чого відразу думати про найгірше?

– Так, про найгірше. Щоб бути готовим до нього.

– Пробач. Готуючись до весілля, не подумав про похорони.

– Не жартуй. Ти уявляєш роботу по книжному: увірвався ескадрою в бухту, трах-бах – потопив чорні кораблі і зник у морі… А в нас кругом – пустеля. Гола пустеля. Навіть миші – і тій нікуди подітися. Потрібний (далі зашифровано) не партизанський загін, а підпілля. Глибоке, добре замасковане підпілля. Так підказують старші.

Грей ввічливо, але холодно перебив її.

– Скажи, ти боїшся?

– Скажи, ти з головою?

– Що ти хочеш, Ассоль?

– Щоб нас не передушили відразу, як сліпих кошенят.

Гнітюча мовчанка. Можна було б знову розійтись ні з чим, та Ассоль, як могла, стримувала себе. Терпіння, більше терпіння!

– Чого ти, капітане, витаєш у хмарах? Опускайся на землю. Подивись: що маємо тут? Невеличка бухта, де мале і старе знають нас, як облуплених. Кожен крок наш – на долоні. Отже, не твоє розхристане геройство, а (конспірація). Найсуворіша (конспірація). І найвірніші люди.

– Такі є, – глухо озвався Грей. – Поки що четверо (зашифровано): ти, Володька, Михайло Зінько і я.

Мало. Є ще п’ятірка в Каперні.[5]5
  Тобто в Краснопілках.


[Закрыть]

Грей гаряче стиснув їй руку.

– І в Каперні? Здорово! Хто?

– Про це належить знати мені, як (зв’язківцю). І більше нікому.

– Не довіряєш, так?

– Ні, починає діяти закон (конспірації).

Грей ревниво заглянув їй в очі і в темряві помітив: вона не одвернулася, дивилась прямо, спокійно.

– Слухай, Ассоль. Ти говориш чужими словами. Хто наставляє тебе?

– Наш старший друг.

Видно, таємничість, загадковість того нового, до чого вони готувались, передалася і Грею. Він ожив, він запалився: в їхньому житті трапилось щось важливе.

– Хто в нас за старшого? – спитала Ассоль.

– Думаю (Володька).

– Добре, дуже добре! Я згодна. Цілком.

Так і стояли вони на палубі, тримаючись за руки. Густа темрява не могла роз’єднати їх. Навпаки, вони вперше відчули, як потрібні їм суперечки, безжальні, відверті – без них вони просто задихнулися б; і, може, тому, що нелегко дається їм кожен крок до зближення, до взаєморозуміння, вони усвідомлювали, що сьогодні, в цю темну ніч, стерто ще одну грань, і серця їхні торкнулися одне одного…

P. S. Ассоль довго не могла заснути. Думала про своїх друзів. Найперше – про Бітт-Боя (Володю). Так, йому бути за старшого. Він практичніший за Грея – обачливіший, хитріший, викрутиться з будь-якої халепи. Це те, що потрібно зараз. Можливо, він трохи сухий. Нічого, у кожного свої вади. В Ассоль – свої. Занадто вразлива і… тонкосльоза. Неприємно признаватися, але це так. Отже, спершу зламати себе, випекти з серця найдрібнішу порохню і віддати людям чисте золото.

Думала Ассоль і про Дюка.[6]6
  Михайла Зінька.


[Закрыть] Ех, ти, ведмедю клишоногий! Прибився-таки до нас. У школі жив якось особнячком. Страшенно боявся дівчат, вірніше – гострих дівочих язиків. Сховається на задній парті, в кутку, згорбиться – видно лише копицю жорсткого, немов сухий очерет, волосся на голові – і щось креслить, мудрує. Дівчата сміялися: поглиблює систему Лобачевського!.. Самітник, діяч науки!

Та зараз пригадалося не це. Пригадалося інше. Була непривітна осіння ніч. Повертаючись із школи додому, вони збилися з дороги, забрели в якусь балку. Накрапував холодний дощ, темрява була така чорна й густа, як і грязюка під ногами. Скільки не кружляли степом, знову і знов упиралися в крутий обрив невідомої балки. І тоді Дюк скинув свій піджачок – одежина була просмальцьована, бо він працював помічником моториста, – і сказав:

– Хлопці, паліть! Горітиме, як свічка!

Таким і врізався він у пам’ять: йде із смолоскипом у руках, мокра сорочка прилипла до грудей, вітер тріпає чуприну, а Дюк, бризкаючи вогненними іскрами, веде за собою однокласників.

Значить, і ти, самітнику, прийшов до нас у цю тривожну годину!»

Суд над Грицьком

Якось, блукаючи у шкільному саду, Льонька побачив Грицька Хмельового. Він копирсався в землі короткою саперною лопаткою (мабуть, поцупив у німців). Почувши легке шарудіння, Грицько сторожко покрутив головою і зник у кущах.

«Що він там робив?» – зацікавився Льонька.

Біля самої школи, під обчухраною вишнею, стояла зенітка, націлившись чорним дулом у небо. До неї німці нікого не підпускали, але тим більше кортіло подивитися на таємничого «звіра». Валько і Льонька тихенько підкрались до гармати, залягли в кущах. Земля пахла прив’ялим листям. Тут і там валялися порожні консервні банки, сіре шмаття німецьких газет, розбиті ящики. В шкільному саду стало бридкіше, ніж у свинарнику…

Десь над степом загуркотів літак, і німець, який сидів на високій підставці, гарячково закрутив коліщатка, повертаючи дуло зенітки. З натужним ревом прорізував небо чорнохрестий бомбовоз, і його до самого обрію проводжала роззявлена паща гармати. «Ти бач, і своїх бояться!» – кивнув Льоня братові.

Раптом зенітник крутнувся, витріщився на кущі, де залягли хлопці.

– Рус, рус!.. Цурюк! – підскочив солдат, наче його шилом шпигонули.

– Чого цурюкаєш, телепню? – огризнувся Валько. – Сам цурюкай… поки живий. Це наш сад, – і брати з незалежним виглядом побрели вниз до берега. Валько сердито зафутболив порожню консервну банку. – Напаскудили тут, кабани!

Стежка привела їх до густого вишняку, і Льонька нагадав братові, чого, власне, вони забралися у шкільний сад:

– Десь отут Грицько копався. Ага, під вишнями.

Валько пригнувся і заходився обмацувати руками траву.

Довга чуприна лізла в очі, заважала йому. Дивне волосся у брата! Взимку темне й жорстке, не розчешеш його; а за літо вигорить – стане біле й м’якеньке, ніби куделя. Повзаючи на колінах, Валько весь час поправляв непокірного чуба – сіпав головою, як та курка, що порпається в попелищі.

– Сюди! – гукнув старший. – Знайшов!

Він розгріб пожовкле листя – під ним була купка сирої землі. Грицько хитро замаскував свою схованку – утрамбував лопаткою чорнозем, притрусив зверху травою.

– Ану, що там! – підганяв Льонька брата. – Давай, скоріше!

– Може, не треба? Поліземо – а тут щось серйозне.

– Чого там! Подивимось – і цурюк… сховаємо.

Брат нехотя почав копирсатися в землі. Пальці натрапили на щось тверде. Фанера! Точніше – коробка. Невелика, але досить важка. Витягли її удвох, і Льонька з нетерпінням відхилив кришку: оце так штука! З провідками, з котушками!

– Фю-ю-у! – присвиснув Валько. – Радіо!

– Москву можна послухати?

Валько тицьнув малому під ніс кулака:

– Я тебе послухаю! Оглухнеш!.. Ти нічого не бачив, чуєш! – і ще раз пригрозив кулаком. – Тріпло!

«Тю на нього! – відсахнувся Льонька од брата. – Наче здурів! Чого це він розходився?» Іншим разом Льоня віддячив би Валькові, а тепер – йому було цілком ясно – не до гризні. Треба сховати Гришин радіоприймач. Негайно! І як можна краще! Отак поставити в яму коробку, загорнути землею, приплескать долонею, щоб дощем не залило. А поверх – трави і листя. Готово! Відійшли убік, глянули: слідів, здається, не видно.

«Де взяв Гриша приймач? – хотілось дізнатися Льоні. – І навіщо він Хмельовому?.. Тут щось не просте…» Можна було б запитати у Валька, але в нього одна відповідь: «Мовчи та диш – подумають, що спиш». Або ще так: «Будеш все знати – борода виросте».

Льонька вже запримітив: і Ліда щось приховує від них. Якось за вечерею вона сказала:

– Комендант вивісив у селі наказ… щоб злочинців допомогли зловити. Бачили їхніх важковозів? Здорові такі, товстоногі. Голландські коні. Так от, подохли.

– Не подохли, – буркнув Валько, наминаючи картоплю. – Їх просто обдуло… од прілого вівса. Німці в ставок загнали – не помогло. Пристрелили.

– Звідки ти знаєш?

– А ти звідки?

– Чула… В гаражі, кажуть, карбюратори з машин познімали… Німці гарчать, як собаки. Кожного дня – сюрприз. На Нерубаївці хтось кабель порізав…

– І в нас! – телепнув Льонька згарячу. – В лісосмузі, де я бичка припинав.

– І в нас? – Ліда пильно глянула на брата. – Не чула…

«Не все ж тобі знати!» – вже скочили у рота хвалькуваті слова, проте Льонька вчасно прикусив язика. З потаємною радістю подумав: «Значить, в селі хтось орудує!..» Хто ж це? Володька, Грицько? А може, Ліда? Тиха вона, мовчазна, а тиха вода греблі рве…

Не знав ще Льонька тоді, що в голубому зошиті Ліда записала таку розмову з Бітт-Боєм – Володею Шумилом.

Потрібні твої знання
(Сторінки з щоденника Ассоль)

– Непоганий початок! – сказав Бітт-Бой. – Пірати кусають себе за лікті. І ще довго кусатимуть! Ми підрубали канати і пустили їхні судна в розбурхане море.[7]7
  Тут натякається на випадок, що трапився в німецькому автогаражі.


[Закрыть]

Він був у доброму настрої, од його міцної постаті віяло силою, веселим завзяттям і, як завжди, трохи зухвальством. Він ладен був говорити без кінця. Ассоль перебила його:

– Ти прийшов у справах?

– О, звичайно! Про зорі з вами гомонітимуть інші.

Інші – це сказано на адресу Грея. Ассоль звикла до таких шпильок і пропустила їх повз вуха.

– Конкретніше. Що треба?

– Як володієте піратською мовою?

– А як вам потрібно?

– Можете перекласти невеликий текст?

– Смішно. Ще в школі навчилася.

– Тисяча пробачень! Забув, хто переді мною, – Бітт-Бой зігнувся у рицарському поклоні. – В такому випадку – одержуйте!..

Він передав Ассоль (зашифровано) зведення Радінформбюро, переписане від руки. В ньому говорилося, що найважливіші наші південні порти і місто білих ночей мужньо витримують натиск піратів.

Бітт-Бой перейшов на діловий тон:

– Це треба перекласти, додати наші коментарі і розповсюдити…

– Яким чином?

– О, ти знаєш, у нас є чудо-машина.[8]8
  Тобто друкарська машинка, яку хлопці витягли із німецького штабу.


[Закрыть]

– Добре! – Ассоль не могла приховати радісного збудження. – Сьогодні вночі зроблю.

– Може, ви думаєте розташуватися тут, на своєму трухлявому ковчезі? – посміхнувся він. – Ні, дорогенька, перебирайтесь на Зелений острів. Там затишніше. І ми прийдемо туди. Від руки перепишемо український текст. Ти приготуєш зеленим пілюлю – хай глитають! Хай не брешуть! А ми своїм – радісну звістку, щоб до землі не гнулись.

P. S. Грей питав колись: чи не занудить від іноземної?

Думаю, він одержав переконливу відповідь. Сам бачив, як метушилися по бухті зелені, а з ними й зурбаганські посіпаки, як ганялися за нашими ластівками. Значить, і артиклі воюють!

…Через кілька днів хлопці знов навідалися у шкільний сад: не давала їм спокою таємнича знахідка. Ось той кущ… Еге-ге, ямка пуста! Хтось забрав музику! Невже німці? А може, Грицько в іншому місці закопав? Хлопці залізли в гущину. Довго рачкували поміж вишеньками – одна лобода, калачики, оплетені павутинням. Очевидно, сюди, в комашине царство, давно не навідувались люди. Вже хотіли брати повертатись додому, коли це Валько торкнув носом лопуха.

– О, дивись, гніздо якесь!

Справді, під лопушаним листом притаїлося гніздо, не маленьке пташине, а велике, вистелене соломою і пухом.

– Та тут і крашанки! Раз, два, три… цілий десяток!

Яйця були курячі; либонь, вони довго пролежали в садку, бо вже й потемніли. Валько потряс одне яйце над вухом і скривився – бовтки.

– Льонь, давай картуз!

Малий підставив рябого «мухомора», і брат склав яйця в картуз. Від них, навіть крізь шкаралупу, тхнуло бридким. А якщо поб’ються?..

– Слухай, на дідька нам бовтки?

Брат постукав пальцем по Льоньчиній голові:

– Немає в тебе фантазії. Пуста макітра…

Валько взяв картуз обома руками за обідок, і хлопці, обминаючи зенітку, пішли вгору, до школи.

– Оно бачиш того фріца? – труснув брат чуприною.

Під школою, насунувши пілотку на лоба, сидів молоденький німець і жалібно пілікав на губній гармошці.

– Бачу… А що?

– Поклич сюди. Говори: ком гер, пан офіцер. Вони люблять, коли їх офіцерами величають.

– Ти що, бугили наївся? – зрозумів нарешті Льонька. – Забув історію з Адиком?

– Гукай. Пригостимо «пана» яєчнею.

Під ложечкою у малого засмоктало, проте спокуса була велика, і Льонька писклявим голоском покликав солдата.

– О, яйки! Карашо, карашо! – відгукнувся зенітник.

Вухатий німець з рожевими губками, з рожевими щічками – ну просто засватана дівка! – облизуючись, помацав смердючі яйця і не гарикнув, не замахнувся чоботом, а широко розставив кишеню. У Льоньки трусилися руки, коли він обережно перекладав бовтки з «мухомора» в бездонну торбу штанів. А фріц, ласо мружачись, повторював за кожним рухом:

– О, яйки! Зер гут, карашо…

Заглянув на дно картуза (чи не приховали, бува, Івани й для себе трохи добра?), переконався у їхній чесності й великодушно тицьнув братам по сигареті.

З відстовбурченими кишенями німець пішов до школи, весело витинаючи на гармошці. Хлопці наче приросли до землі: повернеться вухатий чи ні? Як тільки солдат зник за дверима школи, вони рвонули до річки – тільки лопотіла стежка під ногами, тільки мелькали над головою кущі. І весь час учувалось, ніби хтось гупає позаду…

Дома, коли страх пройшов, заходились реготати:

– Що він зробить з бовтками, отой капловухий?

– Уявляєш: запросить фріців. Скаже: «Камради, будемо їсти яйки!» – і на сковороду…

– А тоді комендантові – під самого носа…

– Той бере виделку і…

– Ве-е! – скривився Валько. – Іди під три біси з своєю яєчнею!

Насміялися донесхочу – аж під грудьми закололо. Вже були вгамувалися, коли це брат нюх-нюх облупленим носом:

– Ти бовток не роздавив?

– Та ні, віддали ж усі…

– Тьху! Це ж твій «мухомор» так смердить! Закинь його геть!

Довелося розпрощатися Льоні з картузом. А жаль, зручна посудина була. І рибу ловить можна, й вишні рвати, і землю носить, та й від сонця надійний захист.

Сидять хлопці дома, а думки їхні – там, біля школи.

– Може, сходимо, га? – нерішуче каже Льоня. – Переодягнемося – фріц не пізнає, їй-право!

Натягли дрантя на себе – і гайда в село. Стали віддаля, роздивляються. У дворі школи німці гирготять, а тут, на вулиці, нікого, крім якогось хлопчини, не видно.

– Здається, Адик, – приглядівся Льонька.

Підкралися ближче: справді – Адик! Сперся спиною на паркан, кулаком сльози розмазує.

– Чого ти ревеш? – гукнув йому Валько.

В Адика очі запухли, на щоках – брудні патьоки.

– Німець мене побив, – хлипає Адик. – Я осьо з котьолками… до кухні прийшов, – шморгає носом. – Один перестрів, з гармошкою. «Ком гер», – каже. Вийняв руку з кишені і… по морді… смердючим по морді мене. А тоді – чоботом, чоботом! – Адик заревів ще дужче.

– Ай-я-я! – Валько скрушно похитав головою. – За що ж він тебе?

– А я знаю? Я ж нічого… осьо з котьолками. Суп офіцерам.

Під парканом, дійсно, стояли три німецьких котьолки, а трохи збоку – Адиків… «мухомор». Точно такий, як у Льоньки! Ясне діло: рябого картуза не міг не запам’ятати німець! Хіба ж знав ласий до яєчні фріц, що в тутешньому сільмазі продавали картузи тільки одного фасону – рябенькі, з пиптиком угорі!

– А ти комендантові скажи! – порадив, стримуючи посмішку, Валько.

– І скажу. Аякже! Він йому дасть, вухатому! – І Ліщинський, обережно ступаючи, щоб не розхлюпати офіцерський суп, покульгав скаржитися комендантові.

* * *

Коли за терновими кущами витикаються дві чорняві голівки і на шляху лисичим хвостом тягнеться курява, Льонька вже знає: то біжать Лебедики. Вони не просто біжать, а вибрикують, наче лошата, один поперед одним збивають пухку, як борошно, пилюку.

Веселі забіякуваті близнюки Іван та Петро, хоч і живуть аж коло млина, частенько навідуються до Льоньки. Мабуть, сирітська доля й злидні поріднили хлопчиків.

Якось не вдвох примчали нерозлучні Лебедики, а сам Петро (Льонька відрізняв його од брата по смішному «вихорку» на маківці – наче корова лизнула язиком проти чуба). З хмаркою пилу вкотив Лебедик у двір, гукнув товариша:

– Гайда в школу, губатий! Завтра починаються уроки. Ну, чого витріщився?

А Льонька й справді витріщився на Петра. Яка школа! Які уроки і де будуть сидіти учні? На толоці хіба що? У шкільному ж приміщенні хазяйнують німецькі зенітники.

Та Петрові все було достеменно відомо. Ніяких класів не буде – навчатимуться гуртом в одній групі. І жовтороті перваки, і солідні п’ятикласники. Сидітимуть не на толоці, а там, де була раніше контора. А за вчительку буде Феліна Карлівна.

– Феліна Карлівна? – закліпав повіками Льонька. – Звідки ця птиця?

– Зві-і-і-дки! – передражнив Петро. – 3 Нерубаївки! Ліщинську хіба не знаєш?..

– Ліщинська?! Так вона ж Феля Карпівна.

– Була та загула. Перелицювалася. Щоб по-німецькому звучало.

Оце так новина! Льоньку найбільше потішало те, що їх вчитиме бухгалтерша, цебто – як її? – Феліна Карлівна.

Увірвавшись до Ліди в хату, – сестра щось писала в голубому зошиті, – Льонька заторохтів про школу. Ліда, підперши кулачком худеньке личко, мовчки слухала його. Коли Льонька переказав новину, суворо глянула на збудженого брата, наче холодною водою облила.

– Льонь, пора тобі розбиратись у житті. В школу не ходи, зрозумів? Хочеш вчитися – давай. Дома все влаштуємо. А німці… ясно, яку науку дадуть.

І все-таки Льоні дуже кортіло глянути, що ж воно буде в школі. Упросив сестру: піде на день, два, а коли щось не так – ауфвідерзеен![9]9
  Ауфвідерзеен (нім.) – до побачення.


[Закрыть]

Контора тісна, колись не вмістила б і половини учнів, але зараз було їх не густо. Льонька сів на задній лаві – довгій, грубо обтесаній дошці. Поруч вмостилися брати Лебедики, кругленькі, непосидючі, та ще п’ятірка їхніх друзів. Там-сям попереду між голомозих хлоп’ячих голів мелькали короткі дівчачі кіски.

Школа, якщо це можна назвати школою, мала досить своєрідний вигляд. Там, де слід висіти дошці, висів портрет Адольфа Гітлера – ховрашина мордочка з кущиком волосся під носом. Замість парт поперек кімнати стояли наспіх збиті лави. Замість книжок учні тримали на колінах відра – їм було наказано взяти їх з собою. Скидалось на те, що обідрана дітлашня прийшла сюди не вчитися, а просити хоч якоїсь бурди на обід. Сиділи мовчки, з пісними обличчями, зголодніло зиркали по кутках.

Гуркнули двері, і в контору поважно, як гусак, заплив Адик Ліщинський. Груди – колесом, ніс – догори. «У-у-у!» – джмелиним гудінням зустріли його хлопці. Адик, не повертаючи голови, показав їм дулю й сів попереду – біля єдиного столика.

Учні звично схопились на ноги, коли увійшла вчителька. Вона була у світлому платті, на сухій жилавій шиї – біле намисто, на зморщених щоках – чи то пудра, чи то борошно. Однак намисто й пудра не могли приховати землистості шкіри.

Ліщинська сперлась руками на столик, подалася вперед, націлилась на клас воронячим носом.

– Гутен таг![10]10
  Гутен таг (нім.) – добрий день.


[Закрыть] – каркнула вона.

Учні мовчали. Отетеріло дивились на Ліщинську.

– Ну-у-у! – загрозливо підняла вона голову. – Г-гутен-таг!

– Гутен таг! – одиноко пролунав Адиків голос.

– Цить, дурню! Хай вони отвічають. І – геть звідси в куток! Дома остогид!

Адик, наче побитий пес, лякливо посунув до вікна.

– Ну? Будете отвічать?

Дзенькнуло відро у Льоньчиних руках.

– Хто деренчить, питаю?

Дзенькнуло відро в іншому кутку. Забряжчали дужки зліва й справа.

– Ви що, іздіваєтесь? – пригнулась, ніби готуючись до стрибка, Ліщинська. – Ви що, забули – це не при совєтах! Розпаскудились! А оно – бачили? – і Ліщинська жестом показала на двері – вгорі на одвірку (як вони цього не помітили раніше?) лежав… жмуток різок. – Ну, бачили? Я так відшмагаю, не знатимете, де чухатись! І жаліться не буде кому! Затямте, виродки: це вам не при більшовиках! Розпаскудились!

На цьому, власне, урок закінчився. Ліщинська оголосила, що учні підуть збирати лікарські рослини. Грамота – всякий там правопис та арифметика – тепер мужикові ні до чого. Треба допомагати великій Германії; аякже, ви думаєте легко, повчала Феліна Карлівна, прогнати більшовиків за Урал; батьки – хлібом, а ми – зіллям будемо допомагати фронтові.

За клубом, де колись було артільне поле, а тепер лісом чорнів бур’ян, діти рвали ромашку, «ведмежі вушка», шпориш. Наповнивши відра зіллям, несли до контори. Тут за вагами сиділа Ліщинська, відзначала в табелі «успішність» своїх вихованців: замість оцінок ставила цифри кілограмів. У холодочку різались в карти два фріци; учні підходили до них і висипали зелень у фанерні ящики. Коли виповнювалось кілька ящиків, фріци ліниво піднімались і з криком «айн-цвай»[11]11
  Айн-цвай (нім.) – раз-два.


[Закрыть] кидали їх в кузов машини.

Коли учні купкою лягли в бур’яні відпочити, Льонька довго жував листок щавлю, аж поки не затерпло в роті од кислого, потім сплюнув сердито:

– Оце щоб побачив батько, сказав би: кому ж ви помагаєте, голубчики?

Почувши слово «батько», зітхнули обидва Лебедики. Видно, згадався пропахлий бензином тракторист, який орав десь землю танковими снарядами. А вони, солдатські діти, ще й підсобляють німцям.

І тут Льонька ляснув себе долонею по лобі. Він пошептався з Лебедиками, Лебедики передали його слова хлопцям. І закипіла робота! Ліщинська була здивована: що трапилось з учнями? То, мов неживі, ледь волочили ноги, все хитрували, аби ушитися з її очей, а це один поперед одного несуть зілля. Та ще як утрамбовують: в кожному відрі – по 4, по 5 кілограмів! Вже до обіду план був перевиконаний вдвічі.

Наступного дня Льонька старався за двох. Адик аж зеленів від заздрощів, він обливався потом, не розгинав спини, та все ж був останнім. Ліщинська гарчала на нього: «Ворушись скоріше, тетеря!» Все б ішло добре, якби не підслідкував Адик. Коли Льонька поставив відро на ваги і не без задоволення відзначив про себе: «Ого! Аж сім кілограмів!» – Адик шепнув щось матері.

– Та невже? – і Ліщинська умить запустила руку в відро.

У Льоньки потемніло в очах: під шпоришем лежить камінь. Важкий сірий камінь – їх багато за клубом.

Холодні пальці вп’ялися в його плече. Над вухом засичало:

– Ага, с-с-спіймався, виродок! Ну!.. Скільки каменів нано-с-с-сив?

Що ти їй скажеш? Не признаватися ж, що носили каміння гуртом, що вчора повезла машина табунчанський «подарунок» німецьким солдатам – повні ящики бур’яну впереміж з кам’яними головешками.

– Адик, поклич німців! Куди пішли? До ставка? Тоді сам неси різки.

Ліщинська за вухо пригнула настраханого Льоньку до землі.

– Бий!

Цьвохнула різка, вогнем пеконуло по литках.

– Креши, не жалій! Він жалів тебе, коли видирав годинника?!

По ногах, по спині – цьвох, цьвох, цьвох! Льонька весь зіщулився, стиснувся пружиною і, вкусивши Ліщинську за лікоть, виприснув з її судорожно чіпких рук.

Вже на дорозі почув дикі виляски – то захлинався писклявим сміхом Адик. А Ліщинська стояла з перекошеним ротом і сипала прокльони.

– Чорнорота!.. гадина! – скрикнув котрийсь Лебедик; брати витрусили в канаву зілля, вірніше камінь, притрушений зеленню, і подалися додому.

Учні, мов сполохані горобці, розлетілися у всі боки.

* * *

Відшуміли рясні вересневі зливи, легким павутинням спливло бабине літо. Люди із смутком дивилися на поля, що заростали бур’янами. Вже давно відсіятися пора, але руки ні до чого не бралися. І в душі хлібороба чорним осотом пробивалася тривога: прийде весна, загляне в комори – пусто. Німці вивезли все, що було на току; жінки вишкрібали із засіків останнє, щоб спекти дітям коржа. Чим сіяти? І як взагалі жити? Колгоспів, звісно, не буде: згадай при чужинцю слово «колгосп», як він, звірюка, за нагана хапається: «Большевік! Капут!..»

Кажуть, ніби в селах ладнають якісь земельні общини, а що воно таке, община, ніхто гаразд не знав. Федоренко об’явив: приїде з району зондеркомісар[12]12
  Зондеркомісар – представник німецької окупаційної влади.


[Закрыть] (староста шанобливо підкреслив: мовляв, дуже велике цабе!), і все вирішиться. Хто мріяв про земельку, – а такі знайшлися, – з дня на день чекали поважного гостя.

Готувався до зустрічі з отим «цабе» і Швайка.

Це був найбезпутніший чоловік на селі. Намучилася з ним жінка, померла. Залишилось троє діток; колгосп допомагав одягати й годувати їх. Не було тих зборів, на яких не соромили б Швайку, не вимагали, щоб взявся за розум. І він ще так-сяк тримався. А тепер, при німцях, зовсім спився, забув про свою домівку; люди підібрали дітей, і батько махнув на них рукою.

За літо його хата облупилась, посунулась; криша світила дірками, в печі гуляв вітер. Все, що було в хаті, Швайка пропив, лишив собі тільки старе відро і торбу з тютюном. Спав на соломі у кутку, а коли дощ хлюпотів у вибиті шибки, брав шинельку і плентався до конюшні; ранком сторож викидав із жолоба – разом з об’їдками – закошланого волоцюгу.

І чого йому хотілось земельки – Швайка й сам не знав. Інколи, зігнувшись на гнилій підстілці, він бачив себе хазяїном на широкому лану. Іде за плугом, погейкує на круторогих… Та видіння швидко зникло з важкої на похмілля голови. Хотілось водички, хоч маленький ковток, але ж треба вставати, іти до криниці… а тіло скувала така застаріла, така дрімуча лінь і байдужість до всього, що й вогнем його не підняти з холодної постелі. І тоді із темних закутків душі просочувалась ненависть до найсвятішого – до землі: «Ану її, розпрокляту!» Та Швайка знав: ранком, коли за пляшкою самогону Федоренко знов підбиватиме його, обм’яклого і захмілілого, йти на уклін в райуправу, він байдуже погодиться: «Раз, трясця його матері, треба – пойду. Аякже! Буде земелька»…

…Розбризкуючи грязюку, з шумом і свистом мчала по вулиці бричка. В ній, по-панськи розвалившись, сиділо двоє: короткий неповороткий Федоренко (пика кругла й червона, як мідний таз) і сухий, наче дишло, Швайка. Біля кожної хати вони хрипіли п’яно й начальственно-грізно:

– Гей, розтуди вашу!.. Завтра в обід до школи! Німців, чуєте, проважаєм! Уперьод, на фронт!

«Пан» староста іржав, як жеребець, а управитель Швайка тихцем підхихикував, ховаючись за широкою спиною свого благодійника. Так, благодійника, бо це ж за проханням старости його, Швайку, призначили управителем. Тепер вони вдвох – хазяї, пани над селом. Пий-гуляй, скільки душа бажає! Ось проведемо військо на фронт, буде гражданська власть – може, народ втихомириться. Кого за ребра візьмемо, кого земелькою задобримо. А то, бач, красна сволота, з німцями надумали шуткувать: там листочок паскудний підкинуть, там зіпсують машину, там кабель поріжуть. А комендант із кого нерви мотає? Із старости. «Пристрелю, – каже, – як собаку, коли диверсантів не зловите!» Еге ж, піди злови, коли усі вовком дивляться на германців. Та й мене, старосту, аби їхня воля, давно б із світу зжили. У-у-ух, сволота, до одного – в яму, нікого не пожалів би. Мене хіба пожаліли: за мішечок фуражу – в тюрму. Я їм не забуду! Я доберусь до них!..

Федоренко із присвистом хльоскає коней батогом, і бричка, мало не перекидаючись, летить по розгрузлій дорозі.

– Гей, розтуди!.. Німців проважаєм! – разом з грязюкою летять хриплі голоси…

Під вечір до Поліщуків завернув мотоцикліст – похмурий унтер-офіцер у темних окулярах. Не кажучи ані слова, вхопив Валька за руку і потяг до мотоцикла; із коляски викинув залізний коток, показав на мигах, як треба змонтувати телефонний кабель. «Айн кілометр – цвай ур!» – штурхнув хлопця в спину, погрозливо ляснув себе по кобурі з пістолетом. Мовляв, коли за дві години не змотаєш кілометр кабелю, погано буде…

Мотоцикл, буксуючи в калюжах, попетляв степовою дорогою і зник за Козацькими могилами. Валько турнув ногою коток, вилаяв себе:

– Ах, йолоп! Дався в руки цьому очкастому!

Він спересердя плюнув у той бік, куди поїхав німець, і з сумом подумав: як же тепер викрутиться? Втекти нікуди не втечеш: фріц припреться до їхньої хати, і якщо не йому, то матері бідній дістанеться. Виходить – змотувати кабель? Валько швидше відрубав би собі палець…