Текст книги "Паруси над степом"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

У чорній пастці

Вони сиділи в напівзатемненій хаті.

Спорожніла сулія криво віддзеркалювала мідну фізіономію Федоренка; господар дому, глипаючи посоловілими очима, підсовував склянку Березовському; той пересичено гикав, стиснувши тонкі синюваті губи. Високий прямий Криворотько з презирством дивився, як Хміль ялозив по тарілці зім’ятою бородою. Мужлан, бидло!

Тут дозволялося говорити про що завгодно, тільки не про поразки «доблесного» вермахта. Однак Федоренко не втерпів, трахнув кулаком по столу:

– Їх проженуть, побачите!.. Ще насьорбаються більшовики дніпровської водички!

Березовський, ширший, ніж довший, навалився черевом на стіл:

– Добродії і добродійки! Вельмишановні! Пропоную тост за вільну неньку-Україну під германським орлом. Нумо, браття, «Ще не вмерла!..»

В’яло цокнулись, недружно затягли «Ще не вмерла».

Криворотько, роззявивши здоровенну пащу, мов із самого нутра вичавлював:

 
Ще нам, браття, усміхнеться
Щасливая доля…
 

Дід Хміль не міг спокійно дивитися в отой слинявий рот. Чорна злість закипала в його душі. Бач, завили, наче на похоронах! Де там «ще не вмерла»? Все загинуло, все пішло прахом: і земелька, і добро, і син. Згадав Грицька – скреготнув зубами: до чого ж ти, Хмелю, дожився? З ким злигався? Заради чого й кого одцурався сина? Твоя плоть, єдине твоє дитя – і те, як вовка, обминає отця…

Хміль уткнувся в тарілку, зіщулився, ладен був затулити вуха, щоб не чути гугнявого голосу поліцая. Як же ти, старий дурню, довірився оцьому покидькові?

Коли Гришу погнали в Німеччину, Хміль не міг навернутися до хати. Страшна пустка лякала його. Розбитий, спустошений, никав він по двору, заглядав у сарай, у клуню – і там порожнеча. Все вигребли німці, до зернини. За що ж його взятися? Вдень ще так-сяк: там підгребе сміття, там підправить стіжок. А прийде ніч – ставай за вуглом і вий. Та й хіба не вив од самотності? До ранку горбився під хатою, мозолив очима темряву. Тільки хрусне гілочка, «Гришо!» – скрикує старий і пригортає пітьму до грудей, і просить, молить привидіння: «Забудьмо все… Я простив тобі, сину, чуєш? Аби разом, аби вкупі…»

І тієї злопам’ятної ночі стояв Хміль за вуглом. По-осінньому хмарило, туманом облягало душу. І раптом – трісь! Десь близько, на стежці, тріснуло. Знов тобі, старий, причулося! Але ні, хтось-таки йшов. Зашурхотіло пожовклим листям, і сивий клубок проплив у тумані. «Гришо!» – як сам біль, вирвалося з батькових грудей. Постать на мить завмерла. «Гришо!» – простяг тремтячі руки. І тоді сталося щось неймовірне: син, загледівши батька, кинувся не до хати, а в берег, у пітьму, наче од напасті. «Гришо!» – біг і стогнав батько, аж поки не розтанув сивий клубок у тумані…

Старий впав на межі, захлинувся в прокльонах. Боже! Ти бачив таку жорстокість? Повернутись у село – і не провідати батька! Йти повз хату – і обминути! Зустріти отця – і жахнутися!..

Мабуть, все скаламутилося в голові, бо Хміль не пам’ятав, як брів городами, як постукав у вікно Криворотька:

– Він тут, Грицько, – прохрипів, – до Шумила, видно, пішов…

– Ви що? Звідки він узявся? – чухався сонний поліцай, натягуючи штани на довгі кістляві ноги.

– Тут, тільки що бачив, – трусив пом’ятою бородою.

Хміль і ще щось говорив про землянку, яку вже давно вислідив, про гвинтівки, про Володьку Шумила…

Отямився Хміль тільки тоді, коли поліцай почепив на пояс важку кобуру.

– А ви… ви куди збираєтесь? – очі старого проясніли, і в глибині їх затріпотіли скалки жаху; тремтячими руками дід ухопився за кобуру. – Що ви зробите? Що ви зробите з сином?!

– Це вже не ваше діло, – поліцай безцеремонно одштовхнув сусіда («Псих! Жінку розбудить!») і зібрався йти.

– Не смійте!!!

Мабуть, оте безнадійне й відчайдушне «Не смійте!» Хміль викрикнув і тут, у старостиній хаті, бо гості Федоренка враз обірвали пісню. Криворотько, перевалившись через стіл, стусонув діда в плече:

– Ви що, нализалися? Людей лякаєте… Чи, може, за Грицьком пожалкували? – поліцай приховав у зморшках холодну усмішечку. – Сьогодні накриємо їх, голубчиків. Пойняли? І ви святе діло зробили.

Хміль затиснув у руці виделку. Та не встиг і поворухнутися – рипнули двері, в хату зазирнула запліснявіла мордочка, заморгав рудими очицями Швайка.

Староста загигикав:

– Дивіться, управитель мій пожалували… Геть, смердючка!

Двері злякано хляпнули.

Поліцай наздогінці:

– Ей, Швайко, вернись! І тобі діло знайдеться. Сьогодні всім парко буде!

* * *

Швайка звалився на мокру підстилку. Нічого не хотілося, тільки курити. Оце б хоч маленьку пучку тютюнцю, хоч самого пороху, хоч прілого; затягнувся б разок, щоб зашуміло в голові, і забути про все на світі.

Забути про все… Про собаче життя своє, про жінку, якій він укоротив віку, про покинутих дітей і про те, як уклонявся Люману, клянчив земельки. Чи простить земля йому все?

Знизу Швайці видно тьмяний квадрат вікна і крижану бурульку, що звисає із стріхи. Кап-кап – стікає вода по бурульці. Весною запахло.

І він, Швайка, як ота бурулька, повис між небом і землею.

Від своїх відбився, до німців не пристав.

Відтоді, як у селі з’явився Криворотько, панок Березовський та інші «надійні», Федоренко відшив Швайку. З посади управителя не звільнив, бо не мав сили, однак і в компанію свою не пускав. У вічі сміявся: «Ге-ге! Користь із тебе, як із цапа молока. Самогон даром дудлиш».

Та, якщо треба, залучав Швайку до «діла»: відбирати корів, людей в’язати. Любить пикатий чужими руками жар загрібать. І сьогодні гримнув: «Приходь, придурок, облава буде. Ох, і буде полюваннячко! За склад, що зірвали, німці нікого не пощадять».

І він, Швайка, поплентається, як слухняний пес. І буде ганятися за своїми… Тьху в твою морду, Швайко! Остогид сам собі. Колись, навіть не пам’ятає коли, мабуть, сп’яну, забрів у болото, і потягло тебе вниз, все далі й далі в гниле баговиння, а вирватись – ні сил немає, ні охоти…

Одне тільки хочеться – курити. Ось встане Швайка й загляне до сусіда, старого Зінька; скривиться, попросить хоч корінець самосаду. І, жадібно затягуючись димком, скаже між іншим: «Сьогодні хлопців ловитимуть». Скаже просто так – для годиться. Мовляв, от ви думаєте: Швайка собака, а в Швайки є ще людська дрібка за душею. Скаже і почовгає додому; а ви що хочете, те й робіть: або ховайтесь, або лізьте в зашморг. То вже не Швайчине діло…

* * *

Облава.

Ті, кому зараз сімнадцять, може й не знають, що це таке. А може, чували краєм вуха: облава – це коли люди полюють на звіра.

Для тих підлітків, що жили в окупації, слово те мало протилежний, зловісний смисл: це коли звірі полюють на людей.

В Табунчанському німці полювали методично – раз чи двічі на місяць. Спочатку, правда, була спроба заманути молодь на роботу в Німеччину. Чого тільки не обіцялося: всі принади західної культури, хрускітливі марки, «абсолютну» свободу…

Чужина… Коли на твоїй землі, у власному домі чатує на тебе голод і смерть, то що вже там, за похмурим Рейном, у самому зміїному кублі? Ні, облудним словом не проведеш степовика! І ховались дівчата в густих бур’янах, і тікали хлопці до Чорного лісу… Тоді німці взялися за найвірнішу свою зброю – за вогнепальну. Хапали спершу молодих, а потім і старих, і матерів з дітьми.

Та такої облави, як після знищення складу боєприпасів, ще не знало село.

…Від Поліщукової хати видно: на узвишшях, де вже розтанув сніг, стоять кінні загони власовців. Біля общипаного безкрилого вітряка завмерла колона автомашин. В кузовах, наче гора кавунів, – каски жандармів. В голові колони походжав Лінц з вівчаркою. Щось показував жандармам на купки хат. У старостин двір прошмигнув Криворотько, поплівся туди й Швайка.

Бабахнув постріл.

Заревли машини, і, шматуючи мокрий ніздрюватий сніг, повалили в центр; вигнувся чорний ланцюжок вершників: «Ата-та! Вперед!» – покотилось долиною, і два крила, зліва й справа, щільним кільцем охопили село. І пішло полювання… Брудна лайка, свист, улюлюкання…

Поліщучка, схрестивши руки на грудях, схилилась на пліт ні жива ні мертва. Голівка, мов засушена, під сивим пасмом волосся; глибоко запалі очі, якісь чужі, невидющі. Одна думка била каменем в скроні: як там Ліда? Чи встигне, чи сховається донька?

– Ей, карга, де твої вилупки?

Вусатий вершник, гладкий, вгодований, пришпорив коня і грудьми – на матір. Розгарячений кінь захропів їй в обличчя.

– Братва, сюди! – гаркнув вусатий.

Цілий десяток вершників, ламаючи пліт, вдерся у двір. Трах, дзень, хрусь! – тріщало в сінях і хаті; в одну мить все стало догори дном.

– Голодранці! Поживитися нічим!

– Тягни гітару!

– Рядно згодиться!

Поки одні потрошили хату, інші прощупували багнетами горище, сарайчик, погріб.

Вусатий витяг із-за діжки Валька.

– Це що за потвора?

Валько справді міг здивувати кого завгодно: він був… «дівчиною». Куценьке Лідине плаття, косинка поверх стриженої голови, на ногах отакенні чуні з автокамери.

«Дівчина» була незграбна, вугласта – просто колода! А підборіддя яке – тверде, мужицьке. А руки – жилаві, волохаті.

Вусатий отетеріло дивився на «дівку».

– Братва! Перевертня знайшов!

Мати поспішила рятувати сина.

– Облиште її! Корости наберетесь.

– Свербля-я-чка, – пропищала «дівка» і під ніс вусатому – струпуватий кулак (свинцем бідолаха натер; це біль пекельний!).

– Тьху ти! – вусатий – рраз! – турнув чоботом коростяву і скоріше в сідло…

Вже тягли до машин першу «здобич». За коси волокли якусь жінку – по бур’янах, по грязюці, вона звивалась в руках жандармів і не кричала, а надривно зойкала. Цупили сивочубого діда, очевидно, непритомного, бо він, звісивши голову, мішком волочився за вершником. «Ма-а-амо!» – дибки стало волосся від вереску, що долинув аж із другого кінця села – то був голос самого відчаю.

Льонька почув якийсь шум у дворі Федоренка. Диви!.. Той же вусатий на коні гарцює. Періщить нагаєм пикатого старосту, аж піджак у того тріщить. Примовляє:

– Я те покажу старосту! Я те прикинусь, сволота!

Два жандарми скрутили руки Швайці.

– Пан старший, пан гер! – Федоренко припав до чобіт Лінца. – Я ж свій, я староста… Ось, звольте, бомага… – і староста потряс папірцем. – За що ж мене, га?

Лінц гавкнув на власівця, і вусатий з явним незадоволенням відпустив Федоренка. Такого кабана вполював і маєш – пускай живого.

– Що, і це начальство? – вусатий показав нагаєм на Швайку.

– Хи-хи-хи, – облесливо захихикав староста. («Не повірять, що управитель, ще й мене скрутять»…) – Що ви, пане, що ви? Хи-хи… симулянт.

– Нє, слухайте сюди! – заборсався Швайка; його штовхнули обличчям у калюжу; скільки було старечих сил, вклав він у шийні м’язи, щоб повернути голову набік і глянути на старосту. – Христопродавець ти… іуда… Земля не прийме…

Запольованих стягли докупи і погнали з села.

Чавкали по грязюці розтоптані чуні, цвіркав ніздрюватий сніг під копитами. Важкі, ніби чавунні ноги не слухались Швайку, загрібали крижану воду, грузли. Швайка відчував, як на п’яти йому наступає кінь.

– Шнеллер, шнеллер! – вицьвохкувала нагайка.

Тупа байдужість до себе, до всього на світі скувала його. Перед ним хитнувся вітряк і, роздвоївшись, полетів у провалля; запахло відталим чорноземом і ніби перепрілим гноєм, і ще – тютюнцем. Оце б закурити…

– Вста-а-ать!! Марш!

Аби не зв’язані руки, може, Швайка і встав би. А втім… чи надовго? Закурити б…

– Та-тах!

Коротка черга – і щось пекуче вп’ялося в Швайчине тіло. Закружляли, затанцювали білі метелики, завихрило перед очима… Різкий запах землі, прілого перегною… «Пробач, сира матінко. Даром топтав тебе… Прийми, пригорни свого пасинка»…

* * *

– Добривечір, сусіде!

Криворотько. Гриша хотів метнутись в кущі – не встиг. Поліцай прилип до берестка, причаївся; в темряві не видно, де він, а де стовбур дерева.

– Давненько не виділись. Я, Гришо, знав, що ти в селі. Думав, прийдеш, побалакаєм… Сусіди, аякже!.. Хоч би на свято заглянув.

В Грицька від нетерпіння змокріли долоні. Ліда чекає. І хлопці. Опівночі разом – у путь. До фронту… Спитав, аби не мовчати:

– Свято? Яке свято?

– Двадцять третє лютого. Забув? Під Нарвою і Псковом?

– День… армії?

– О, знаєш! Аякже! Така подія… То як – по ковточку? По-сусідськи, га?

«Куди він гне? – силкувався збагнути Грицько. – Може, затягує, своїх очікує? А там – Ліда й хлопці»…

Криворотько по-компанійськи взяв Хмельового під лікоть і повів до своєї хати.

– Ех, Гришо, Гришо! Розумний хлопець, а в людях… ні дідька не розумієшся. Ти бачиш що? – поліцейську форму. А суть?

Криворотько витягнув шию і – впритул щетиною до Гришиної щоки; гіркуватий дух тютюну і ще чогось – холодцю й ніби квашеної капусти – неприємно лоскотав хлопцеві ніздрі.

– Своїх, брате, своїх треба відрізняти, – гаряче, довірливо шепотів Криворотько хлопцеві на вухо. – Хочеш, скажу, і ти ахнеш?

Вони вже були в хаті, за столом. Знайома кімнатка, Лідина: тут стояла етажерка, отам висів портрет Шевченка… Але тхнуло чужим, неприємним… І гостро одгонило квашеною капустою, сморідом мерзлих буряків і самогону. Криворотько лівою рукою подавав тарілки, а правою по-приятельськи підтримував Гришу за лікоть. Хмельовий уперше бачив так близько сусіда, і вразили його не хвороблива, зовсім неприродна видовженість тіла Криворотька, не маленьке плоске обличчя, не вузький курячий лоб, а велика чорна бородавка під оком. Гриша весь час пильнував за нею: коли поліцай жував, бородавка підскакувала, то закриваючи, то відкриваючи око. Чомусь непереборно кортіло відщипнути отой рухливий наростень, бо він, як не дивно, заважав слухати. А Криворотько не вгавав:

– Ти розумний хлопець, помисли: чого поліцай Криворотько в ту ніч – пам’ятаєш, як ви звільнили краснопільських? – кудись щез, мов його й не було. Взяв і покинув комору. І пальцем нікого не зачепив, хоч в управі кишки мені вимотали… Це тобі раз. А друге: чого не було облав на печери? В селі були – німцям поперек горла не станеш, а люди – в норах… Думаєш: дурень поліцай, нічого не знає… Ги-ги, все знає! Ото ж бо й є. Ну, і останнє… Та куди поспішати? Хильнемо! За двадцять третє!

«Хоче, щоб я розпустив язика. Отже, ковток. Тільки до губ і назад… Смикнуть би його за бородавку… Справді, для чого покинув комору? І як вціліли „печерники“, як ми всі вціліли, коли знав – виходить, знав! – поліцай? І богу й чорту служив? Щоб потім, коли наші прийдуть, врятувати шкуру?..»

– І останнє, Гришо. Знає твій ворог – ти ж мене за ворога щитаєш, – знає про земляночку в лісосмузі. Такий собі горбик, травичка. Колупни – а там і музика, і різні штучки, ті що стріляють. Правда? І збирались там хлопчики – Шумило, Зінько і хто ще?.. Дівчатка, здається, були?..

Враз, як від сполоху блискавки, просвітліло в очах Грицька. Рвучко підвів голову, зіткнувся з холодним приціленим поглядом поліцая.

– Це як розуміти? Допит?

Око запливло бородавкою, сплюснуте обличчя ображено зморщилось.

– Чудний чоловік! Та якби хотів – давно б вас виловив. Як сліпих щенят… Хм, допит… Кажу, як друг, обережніше треба. От, коли склад зривали, налізло вас у землянку…

«Брешеш! – ледь не вигукнув Гриша; ясність того, що перед ним ворог, хитрий, підступний ворог, повернула свіжість думки і налила кожен мускул нетерплячою лютою силою. – Забрехався, хлющ! Нас і близько не було тоді коло землянки!..»

– Який склад? Хто зривав? – підвівся Грицько; пальці до болю в нігтях стисли краєць стільця.

– А той, що ви зірвали! – Криворотько судорожно стис його лікоть. І з шипінням: – Ззабув, ссво…

– Значить, так? – рвонувся Грицько, щоб звільнити руку.

– Так, тільки так… перетак! – ще міцніше притис його поліцай; він вже не володів собою. – Ну, говори!

– А так – не хочеш?!

Мелькнув в повітрі стілець. Чи він дістав сплюснутого черепа, Гриша не встиг побачити: з-за ширми шуліками впали на нього два поліцаї.

Вже на підлозі, відчуваючи, як під наваленою брилою прогинаються ребра, здавлюючи заніміле серце, Гриша гнав шалені думки до ковалевої хати: «Лідо, друзі мої! Прощавайте! Скоріше ідіть, скоріше! До фронту, до наших!»

* * *

Поліщуки не знали ще про арешт Грицька. Не знали, що за цим арештом потяглась ціла низка трагічних подій. Вони жили так, як жили.

Був холодний туманний ранок. То накрапав дощ, то сіяла нудна мряка. Кутаючись у благенькі свитинки, Льонька з Вальком попростували в степ. Валько, як завжди, ішов трохи боком, піднявши праве плече, ніби розтинав круту хвилю. В його тугій, добре збитій постаті, в його пружинистій ході було щось уперте, вольове, і Льонька навіть ходить намагався так, як брат.

Коли вітер відганяв туман, попереду, в сірій імлі, виринала темна цяточка. То була скирта полови. До неї хлопці й поспішали. А там – звична робота: перетрушуй гнилу полову, просівай, може, десь завалялась зернина.

Скирда зустріла їх дружним писком рудої мишви. Валько підковирнув ногою полову: вогке, злежане остюччя, нічого, видно, не витрусиш. Підійшов до кубла, щоб зсередини висмикнуть сухішої полови. І раптом – шах-шах! – ворухнувся клубок. Звірюка?! – бамкнуло серце.

Клубок, набитий остюками, випростав ноги, порачкував з нори. Тьху ти – Адик Ліщинський!

– Ти чого тут?

Запитання, власне, було дурним. В селі знали, як витончено катувала чорнорота сина – морила голодом, кидала в погріб, а коли пиячили, заганяла в підпіччя, щоб нічого не чув і не бачив, словом, мордувала його, поки він не втік з домашнього вертепу… «Німкеня» жила на широку ногу: щодня приймала «начальство». Товклись у неї поліцаї, німці, а найчастіше – зондеркомісар Люман. Нализавшись самогону, «начальство» любило гучно погуляти.

Ганяла по селу машина, ревли поліцаї, істерично реготав захмілілий зондер, полюючи за одинокими перехожими. «Чума, а не жінка… Сказилась!» – хитали головами люди.

Останнім часом Ліщинська зникла. Кажуть, подалась у Німеччину.

І хоч знали брати про це, однак були вражені, зіткнувшись з Адиком в голому степу, у вовчій норі. Він був страшний. Не те що худющий – здається, тіла зовсім не було на ньому. Одні синці та лишаї. Голова в рудуватому закучмареному волоссі, здичавіло блищать, як у вовченяти, запалені очі…

Ні зневажати Адика, ні співчувати йому Поліщуки не могли – просто дивились на нього, як на жалюгідний покидьок війни. І все ж, мабуть, ворухнулося минуле у Вальчиній душі.

– Ну, де твої машини, де цегляні будинки? Пам’ятаєш, казав: прийдуть німці…

Адик полохливо зігнувся, зіщулився, наче хтось намірявся смикнути його за повну остюків чуприну. Болісно скривив тонкі безкровні губи.

– Всі кругом – звірі. І мати, і німці, і люди – звірі… Всі брешуть, всі обманюють.

Тепер Вальку справді захотілось скубнути його:

– Дурень! До звірів тулився, сам озвірів. А кругом – люди…

Як не упирався Адик, Валько потяг його в село, до своєї хати. Попросив матір:

– Мамо!.. Там юшки трохи, насипте.

Дістав з печі полотняну сорочку:

– На, одягай. Та не комизуй: душа оно теліпається.

…Була вже восьма година ранку. Мати з синами ще нічого не відала. Вони жили так, як жили. Валько висипав на жаровню глейке проросле зерно, що злипалось докупи. Хай просохне в печі, тоді можна перебрати. Льонька забрався на лежанку, згорнувся клубком – його аж ламало від холоду. Зголоднілими очима слідкував він за матір’ю, яка накривала стіл: що ж придумає мати на сніданок? І раптом – двері навстіж. Не ввійшла, а влетіла тітка Катерина. Обличчя біліше крейди, навіть очі – білі-білі.

– Забрали! Забрали їх! І Ліду…

У них все було готове до відходу. Володька роздобув у німців плащ-палатку, компас, крупномасштабну карту Кіровоградської області; Михайло Зінько забезпечив групу зброєю; Ліда дістала медикаменти й харчів. Всі речі, потрібні для довгих і небезпечних мандрів у прифронтовій смузі, були сховані в степу.

Тепер залишилось чекати. Чекати, коли повернеться Гриша й скаже, де вони мають зустрітися з рештою підпільників, щоб далі йти разом.

Володька почав нервувати. Набух синюватий рубець на щоці, в очах – нетерпіння. Де Грицько, що з ним? До Козацьких могил і назад – півтори години. Хай тридцять хвилин на розмову… А вже третя година ночі.. Володька неспокійно ходив по кімнаті, поглядав на притихлу Ліду, на мовчазного Михайла.

Час ніби зупинився. Повільно, нестерпно повільно тяглись секунди… Чорт візьми, про що думає Михайло?! Сидить, наче мумія; хай потоп, хай пожежа – бровою не поведе. Ліда намагається бути спокійною, але Володька помітив: губи в неї зашерхли, скорботно стиснуті. І мати не спить. І коваль тривожно перевертається з боку на бік. І для них це чекання – гірше тортур. Сьогодні не врятуються діти, завтра – пізно буде…

Ліда почала вголос роздумувати:

– Надворі сльота, темрява, хоч око виколи… Чи важко заблудитися в степу? Збився Гриша з дороги, і сам нервує, і злиться… як ти, Володько…

Вона говорила, щоб заглушити в собі ниючий біль, і зі слів її виходило, що Гриша десь в степу, десь блукає, а серце її щеміло, ніби віщувало погане.

Володька підхопився:

– Посидьте, я вигляну…

Він шарпнув двері і, немов ужалений, відскочив назад.

– Поліцаї!!!

Ліда шарпнула рядно на вікні: через шибку холодно дивилось на неї дуло гвинтівки…

Їх повели з села вранці. Було вогко, холодно, густий в’їдливий туман сліпив очі, під ногами цвіркала мілка рідота. Гриша не міг йти, його тримали під руки Володька й Михайло. Ліді було видно їхні мокрі спини… Гришо, милий романтику Гришо! Про що ти думаєш зараз? Ще вчора марив: прорвемось до фронту, разом з нашими підемо на захід. А потім – життя, нове життя, Морфлот, червоні вітрила… Бідний, дісталось тобі найбільше. Аби змога, підійшла б і легенько, кінчиком хустки, утерла кров на щоці, і, може, уперше сказала б те слово, яке ми не сміли сказати… Гришо, люблю тебе, мій капітане…

– Давай, давай, шкрьобай! – підганяє Криворотько.

Він поспішає. Голова перев’язана, зате груди – вперед.

Аякже! Спіймати злочинців! О, Криворотько зуміє розписати в поліції, яку проявив диявольську спритність. Знешкодити злісних диверсантів – не проста штука, панове! Аби не він, Криворотько, оці жовтороті завдали б ще клопоту німцям. Хай знає начальство, що Криворотько не такий вже йолоп, як їм здавалося. «У тебе під носом, – кричав начальник поліції, – більшовицьке кубло, а ти, бовдур, вуха розвісив!» Тепер Криворотько сквитається за всі образи, що сипались на нього через цих шмаркачів. І хто б міг подумати! Йому ввижалась ціла партизанська банда. Боявся носа на вулицю виткнути. А то ж вони орудували, сусідоньки. Тихі та смирні, все на гітарі бренькали, все гульки справляли (на вірьовці б ви погуляли!). Спасибі загребущому дідові Хмелю, виручив, підказав йому, Криворотькові…

Вони вибились на дорогу, що вела на Краснопілки. Ось рівчак, берестки, принишклі кущі лісосмуги. За сірою завісою туману понуро горбилась Хмелева хата. У дворі хтось стояв, спершись на ціпок. Розкудланий чуб, борода віником. Батько…

Грицько притишив кроки. Батько, мов незрячий, застукав по стежці ціпком. Зупинився коло куща, підвів бороду. «Гришо!» – ледь чутно покликав. «Гришо!» – якийсь маленький, немічний, він боязко ступив на дорогу. В Грицька зарябіло перед очима; щось нестерпно важке стисло йому груди; зараз, при Ліді, він боявся одного – проявити малодушність. Боявся, що не витримає в останню мить і, забувши про всі гіркоти, підійде до батька, схилить голову на теплі груди. А він, старий Хміль, вже стояв поруч, щось поспіхом тикав у руки синові: «Візьми куфайчину, простудишся, – шепотів безладно: – Прости… вижив з ума… бога проситиму»…

– Ей, чого застряли! – гримнуло над головою. – Ти, трухлявий! З дороги!

І сиві кущі, і скрипучий бересток, і одинока постать батька, – все одсунулось назад, попливло за туманом, розвіялось…

В поліцейській дільниці, в темному вузькому коридорі, Ліда й Грицько обмінялись короткими поглядами. Гриша, весь побитий, з набряклим зеленкуватим обличчям, намагався посміхнутися. Гірко-сумною вийшла та посмішка. Лідо, чайко моя! Не дивись так жалісно! Аби ти знала, як завинив я перед тобою. Тим, що не дійшов до вас. Тим, що не вирвався з поліцейських пазурів. Тим, що так і не попливли ми з тобою під червоними вітрилами… по синьому морю… у казкові світи… Одне залишилось у мене: зробити все, що можна, все, що не можна, аби відвернути біду від тебе, Лідо. Тільки мовчи. Тільки тримайся. І хлопцям скажи: ані слова! Лідо, чайко моя! Махни на прощання крилом. Відпливає твій капітан… назавжди…

На першому допиті Грицько зрозумів: німцям мало що відомо про них. Тільки те, що була землянка, що там переховувалась зброя, радіоприймач, друкарська машинка. («Невже таки підслідив батько?» – обпекла мозок думка). Це він сам зробив, Грицько Хмельовий. Для чого? Ви убили мрію, ви хотіли убити мене самого. Я мусив оборонятись. Решта все – вигадки. Який нальот на комору, яка пропаганда, який склад? Де ваші докази? І ніяких помічників! Оті хлопчаки? Може, ще скажете, оте хворобливе дівча? – Грицько сміявся в обличчя ворогам. – Які ж ви боягузи! І куща жахаєтесь! Завойовники світу, з дітлахами воюєте!..

З поліцейської дільниці їх вивели трьох – Володьку, Михайла і Ліду. Гриші не було з ними. Відплив капітан… назавжди. Хай схиляться в траурі червоні вітрила. Хай мовчить твоє серце, Лідо. Не треба сліз. Море й так солоне від них. Війна ще триває, і ллється кров, і точиться боротьба. Бережіть свої сили, друзі. Попереду у вас – далека дорога, і сморід вагонних кліток, і чад концтаборів, і всі страхіття фашистського пекла. Незримо йтиме за вами четвертий, ваш капітан, і буде він вашою совістю: «Тримайтесь, друзі. Битва за мрію не скінчилась».

* * *

Мати вийшла на битий шлях, щоб побути на самотині із степом.

Вона дивилася в голубу далечінь, де шумувало, пінилось марево; чорніша землі, наче древня статуя, вирізана із сухого дерева, мати застигла в німому чеканні. Звідки виглядати тебе, донько, звідки дожидати тебе, чоловіче? Якими дорогами ви прийдете до рідного дому? І чи прийдете коли-небудь?..

Ніби весняний грім, гуркоче щось за обрієм. Чутливе серце матері ловить легке двигтіння степу. Гримить… Вже близько, вже зовсім близько!

І ластівки чують той гул. Струснеться повітря – чорним листопадом шугають вниз і, торкнувшись крилом землі, круто здіймаються вгору і кружляють колесом, аж рябіє в очах, і щебечуть, співають веснянок.

І бачиться матері, як вулицями села крокують червонозорі солдати, як галасливим птаством обліпила воїнів табунчанська дітлашня, як стрічають жінки мужів і синів своїх – бо вони ж такі рідні, свої, лиш незнайомі з лиця, що з того? – і не віриться матерям, що це правда, що це не обманливий сон.

…Стоїть сива мати на битому шляху. Застигла в німому чеканні. Прислухається до легкої дрожі землі. Гримить… Вже близько, вже зовсім близько!

На сонцем пробуджений степ, на кожну билинку, що пнеться до світла, на все живе ллється щебетання ластівок. Наче злива променистих веснянок.