Текст книги "Паруси над степом"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Вибух серед ночі

Чим ближче до жнив, тим зліший голод.

Перед хлопцями баночка з кукурудзяним зерном. Льонька з братом сидить за столом і перебирає свою здобич. Наліво – прілі й пусті зернята, направо – ціленькі.

– Льонь, скільки в тебе?

– Дев’яносто три.

– А в мене – сто двадцять.

Валько дивиться у вікно. В прищурених очах – сизий туман; і щоки сизі, чи то від худорби, чи від густого пушку. Зітхає:

– Виходить – по сімдесят зерен на кожного. Малувато.

Вони цілий день рачкували на горищі свинарника. Порпались, мов ті горобці, в попелищі, яким колись утеплювали стелю. До війни тут зберігався фураж, і тепер деінде знаходилось кукурудзяне зерно. Цілий день давитися попілякою – і от 213 зерен на три голодні душі. На три, бо мати однак відмовиться. Чим вона живе, старенька, про це ніхто не може сказати.

Ліда чистить в кутку бурякові хвостики. Гриша приніс – на узвар. У Ліди підпухли очі, руки взялись пухирями. Вона, хвороблива, слабувата, найбільше страждає, але ж дивись – усміхається до братів! Усміхається, ніби говорить: «Нічого, хлопці, витерпимо!» Яких зусиль вимагає ота усмішка!

Мати відвертається, щоб діти не бачили сліз. В її горлі застряють слова.

– Сходи, Льонько, до Хмеля. Жито в нього дозріває. Може, позичить хоч жменю.

Збігати до Хмелівки й назад раніше було хлопцю за іграшку. А зараз ледве тяг обважнілі ноги; перед очима – чорнильні кола, на спині – холодний піт.

Вкрай стомлений і розбитий, ледь піднявся на гору.

Побачив: за Хмелевою хатою сизо половіє жито. Біля собачої будки, спершись на ціпок, стоїть дід. Ніби прислухається, як шелестить колос. Ось він повів головою, чиркнув по щупленькій постаті колючим поглядом. В ту ж мить пригнувся, брязнув цепом і мерщій в сіни. Злякався хлопця, чи що?

Льонька відчинив хвіртку – чорним клубком стрибнув на нього пес, вдарив лапами в груди. Падаючи, Льонька побачив перед очима люто роззявлену пащу звірюки і закричав – страшно, несамовито.

– Кудлань, назад!.. Назад! – Хміль потяг вишкіреного пса за вухо. – Ти чого? – до хлопця. – Красти прийшов? Говори!

Говорити Льонька не міг. Кожна жилка в тілі трусилась. Хапаючи пересохлим ротом повітря, щось проклацав зубами про жито.

– Яке жито? Не бачиш – зелене! Котись, чортове сім’я! Пущу пса – розірве…

За хвилину Льонька стояв у дворі дядька Шумила. Сорочка розпанахана, руки заюшені кров’ю. Вискочив з хати Грицько. (Ох, і необережний «печерник»!).

– Льонь, де це тебе?!

Почув про старого – хитнувся, стогнучи, присів, скліщив руки на голові і закляк на місці.

– У-у-умм, батько… Скільки муки через нього?..

Він плакав. Очі були сухі – дві палаючі жарини, але судорога скривила рот, і глухий безмовний плач давив його. Піднявся старече обм'яклий, з опущеними повіками.

– В мене є трохи ячменю. Для діла беріг, – і виніс із клуні невелику торбинку. – Не гребуй, візьми… Вам потрібніше…

* * *

З ранку до вечора гули в селі німецькі машини. Розтовкли пилюку на дорозі, перетерли на дрібний порошок. За кожним грузовиком тяглися довжелезні хвости бурої куряви. Здавалось, палало степове село, чорним димом стікала земля.

Машини з ревом розвертались коло току, де пашіла в купах пшениця.

– Шнеллер, шнеллер![13]13
  Шнеллер (нім.) – швидше.


[Закрыть] – підганяв зондеркомісар вантажниць; він почував себе Наполеоном: ноги широко розставлені, руки – за спину, а драглисті очі бігають по току.

Жінки, падаючи з ніг, кидали в кузов ящик за ящиком. Наче павуки, що напилися крові, відповзали машини, доверху навантажені зерном, і спроквола тяглись до Бобринецького шосе. За літо збудували німці під Компаніївкою велетенське зерносховище. Тут машини вивертали із своїх черев зерно і пожадливо бігли назад.

За три дні на «общинному» току стало чисто, немов хто пройшовся мітлою. Та німцям цього було мало. Вони підкочували машини до хат і, як сарана, нишпорили по дворах. Обшарювали горища, перетрушували солому, зривали дощані підлоги. Але що ти знайдеш, враже, у вдовиній оселі? Хіба що цвіль по кутках! Правда, витрусили пшеничку в Криворотька й Федоренка. Німцям плювать було на якогось поліцая чи старосту.

Кілька машин завернуло у Хмелів двір. Кудлань, зірвавшись з цепу, кинувся під ноги німцям. Гримнув постріл – і пес вистягся на стежці. Дід, розпатланий, жалюгідно улесливий, цуценям ткнувся в кітель зондеркомісара.

– Пан, пожалійте!.. Я здам, як годиться… Ради Христа – пожалійте!..

Німець гидливо тріпнув рукою, кресонув діда по скроні, і той відлетів до собачої будки… Він сидів під будкою, розкинувши ноги, тряс пом’ятою бородою і шамкотів: «Пан, пожалійте… ради Христа… пожалійте». А тим часом німці трощили клуню, волочили по двору мішки; слідом тяглася золотиста доріжка, і дід, плазуючи навколішках, згрібав тремтячими руками зерно і нишком запихав за пазуху…

Тривожно спало Табунчанське після цього нальоту.

Мабуть, не одній матері наснились колгоспні обжинки, наснилося, як збираються вони з чоловіками біля артільної комори, як із сміхом та жартами вантажать на підводи зароблений хліб, як везуть додому і здається їм – везуть не зерно, а радість у хату. А потім – клуб, гамірлива сільська гульня і Шумилова «Ойра», швидка, розкотиста. Усміхаються уві сні матері і не знають, що в цю ніч не сплять табунчанські, не сплять краснопільські хлопці. Балками, байраками відходять вони в степ, а за їхньою спиною палахкотить зерносховище на Бобринецькому шосе. Багряні язики лижуть темряву, і куці постаті німців безсило метушаться навколо вогню.

У Володьчиних очах – відблиск нічної пожежі; як завжди, важко сопе мовчазний Зінько; Гриша бурмоче про себе:

– Казав дід Гарба: «Не бери чужого – опечешся!»

* * *

Вдарили ранні заморозки.

Гола земля порепалась, вітер нагортав кучугури піску. Над степом завивали чорні бурі.

Знов село запрудили хрестаті машини й танки, знов над стріхами підвелись вищирені пащі самохідних гармат. Все частіше в небі сріблясто виблискували наші «яструбки», і шалено плювались вогнем фашистські зенітки. Відчувалось, що «непереможна» гітлерівська банда, побита, пошарпана в боях, відкочується назад.

…Хата Поліщуків стала прохідним двором; кожний день нові «гості» – то куховари, то обозники, то зв’язківці. Дим, гелготня, грюкіт… Мати відправила Ліду до Шумилів – там безпечніше. Та сім’я не зменшилась, а, навпаки, збільшилась – до Поліщуків перебрались брати Лебедики – в їхньому домі німці влаштували конюшню.

З усієї різношерстої маси, що перевернулась перед їхніми очима в дні тривог і чекання, найбільше запам’яталися двоє: гауптман Лінц і рядовий Отто, за Льоньчиним прозвиськом – Куцман.[14]14
  Куцман – від укр. куций і нім. ман – чоловік.


[Закрыть]

Лінц страждав, мабуть, давньою й невиліковною хворобою: він не міг говорити, він гарчав. Гарчав на підлеглих, на свою вівчарку, гарчав навіть уві сні. І коли з німцевого рота виривалося оте «Рряв», – клацала його важка квадратна щелепа і підскакував на голові жмут попелястого волосся.

Найдовіренішим співрозмовником Лінца була вівчарка – здорова і хижа, як вовчисько. Вона завжди лежала біля ніг господаря, пильнувала його сон. Ранком, потягнувшись на солом’яній підстилці, Лінц опускав розпатлану голову і повз до собаки; їхні морди зближувались, їхні ніздрі похітливо здригались. І тоді чулося Лінцеве:

– Гр-р-р… Рряв!

І собаче:

– Рряв!

Така розмова тривала з півгодини. І повторювалась вона регулярно, двічі на день – перед сном і після сну. Можливо, це була своєрідна зарядка і для есесівця, і для вовкодава.

Була у Лінца і своя улюблена розвага. Угледівши на печі дітей – в темному закутку жевріли тремтливі світлячки очей, – він наказував собаці:

– Ап! Фюіть, фюіть!

Натренована вівчарка одним стрибком вилітала на лежанку. Бризкала жовтою піною, вила, гризла комин. Ще мить – ввіп’ється зубами в горло. Хлопці прикипали до стіни, кричали од жаху. Та їхнє голосіння тільки під’юджувало німця; він реготав, він сам гарчав, захоплено ляскаючи себе по стегнах.

Та дитячий страх був ніщо в порівнянні з тим, як трусився перед гауптманом рядовий Куцман.

Холодного зимового вечора разом з клубами пари вкотилося в хату кругле казна-що: замість носа – пиптик, замість ременя з обнадійливим «Гот міт унс»[15]15
  «Гот міт унс» (нім.) – «З нами бог».


[Закрыть] – якийсь мотузок, замість голови – картатий вузол. Воно, оте кругле, понюхало повітря: «Нюх-нюх, де тут тепліше» – і посунуло до лежанки. Підібгало коротенькі ніжки та й захропіло відразу. З печі видно було хлопцям тільки велику блискучу лисину. Іван Лебедик взяв соломинку і, примруживши лукаві очі, потягся до німця.

Соломинка торкнулась шиї: еге, спить вояка, наче вбитий! Соломина забралась під комір шинелі: хропе, аж висвистує. Соломина затанцювала на лисині: – лясь рукою! Соломина за вухо – лясь по вусі! Соломина під ніс – лясь по носі!

Сміх розбирав малих пустунів. Іван не втерпів – пирснув в кулак. Німець плямкнув губами, повернувся на інший бік і захропів ще гучніше.

– Дай мені! – Івана замінив Петро.

Нарешті, «мухи» надокучили Куцману; він поморщив плюсклого носика, чхнув і проснувся. Заклопотано скотився з лежанки й подріботів до дверей.

Довго не повертався знадвору…

За вікнами гула хуртовина. На ніч брався сильний мороз, і давно нетоплена хата дихала крижаним холодом. Троє хлопчаків тулились один до одного, натягували на голі плечі свитку, одну на всіх, та холод все одно пробирав до кісток.

– Ма! Засвіти каганець – тепліше буде.

Блиснув каганець, заіскрились вкриті памороззю стіни, і від того стало ніби ще студеніше.

– Потерпіть, хлопчики, – винувато мовила ненька. – Мо, Валик принесе хоч сміття…

Дмухнуло снігом, затріпотів жовтий язичок каганця. Сінешні і хатні двері – навстіж… А в дверях – Куцман. Задубів – не ворухнеться. Шинель задерта на голову, штани заплутались.

– Двері, двері закривай! – мати на німця.

А той – ні звуку. Трясеться. Показує на пальцях: матка, допоможіть… замерзаю!

– Як?! Щоб з тебе душу видуло!..

Мовчить Куцман. Волочить по долівці підтяжки.

Ледь заліз на лежанку. Побачив на печі дітей, плаксиво закліпав безвіїми очима. Витяг фотокартки: «О, майн Ільза, о, майн кіндер».[16]16
  «О, моя Ільза, о, мої діти» (нім.).


[Закрыть] І довірливо – матері:

– Матка, война капут. Карошо!.. Отто цурюк – Тюрінгія… Му-у-у – коровка… Кіндер айн, цвай, драй – три кіндер. Такой маленький, – і показав на дітлашню, що виглядала із запічка.

Сповідь чужинця, мабуть, затурканого бідака, котрого війна відірвала від сім’ї й кинула в пекло, – ця щира сповідь зжалила материнське серце.

– То кінчайте війну. Ідіть з богом до своїх кіндерів. І нам дайте вже дихнути.

– Всьо! Война капут, матка… – з цими словами й заснув Куцман.

– Ладнай-бо, сину, плиту, – попросила мати. – Вже Вальчик скоро прийде.

Ох, і не хочеться злазити з печі! Долівка в хаті, як лід. Станеш босою ногою – дивись, так і прилипнеш.

Прицілившись, Льонька стрибнув з лежанки в розтоптані шкарбани. Аби пощастило знайти жарину. Коли ж воно топилося: вчора чи позавчора? Льонька одкрив дверцята – вітерцем потягло в трубу сизуватий пилок. Чорно й пусто в грубці, як і на душі в хлопця. Аж он в кутку – жменька попелу. Злиденний слід колишнього вогнища…

Льоньчині пальці, забруднені сажею, раптом завмерли: червоне вічко! Маленький полохливий вогник у купці попелу. Як він зберігся! Хлопець дмухнув – і жарина, наче зів’яла квітка, розкрила малинові пелюстки, кволо затріпотіла ними і… померкла…

Як побитий, взяв Льонька відро й пішов до старости. Більш ні в кого не розживешся зараз вогню. Вітер шарпав його за поли піджака, рвав з голови шапчину, білим помелом крутився під ногами, нагло штурхав у спину, з реготом обвивався круг тіла.

Тиша, якась незвичайна тиша стояла в старостиній хаті. Немов над покійником, схилилася в кутку Федорчиха. За столом, підпершись кулаками, сидів староста; в очах його – відчай зацькованого звіра. Що це з ними? Де їхня компанія, де гульня, де п’яне ревище?.. Тихо. Наче кісткою подавилися.

Побачивши Льоньку, товста й глевкувата, як недопечена перепічка, старостиха підхопилася, заохкала: «Бідна дитина! В отаку погоду по жар прибігло?» І староста зволив обізватись. Повагом звів закудлану голову, ворухнув пузцем і в кулак: «М-да, скажена погодка». З тою ж неквапливістю посунув до печі, власноручно вигріб кочергою купку вугілля, кинув його Льоньці у відро.

Спантеличений таким прийомом, Льонька вискочив на вулицю. Спрожогу ледь не тицьнувся носом у гуркітливе страховисько. Глибокою траншеєю повз німецький тягач. Гусениці вгризалися в спресовану товщу снігу, перемелюючи його на пісок; борошняний пил кружляв над гарматою, яка поволі сунулась за тягачем. Крізь білу завісу проглянуло зачохлене жерло. Гармата ще дивилась на схід, вона упиралася, погрозливо шкірилась, але якась нестримна сила штовхала її назад, звідкіль вона прийшла. Так задкує в свою нору хижак, рятуючись од заслуженої кари. «Он воно що! – подумав Льонька, згадавши незвичайні переміни в старостиній хаті. – Почули вовки: смаленим пахне».

Льонька обгорнув полою свій дорогоцінний скарб, а щоб зверху не задувало – шапкою прикрив цеберко. У щілинку видно: весело поблискують жарини. Немов підморгують хлопцеві: схились, погрієшся трішки. Ах, як приємно пахне димком, як лоскоче ніздрі духом жаркої черені!

Від матері не приховалося: прийшов Льонька з холоду, а щоки пашать, і в карих очах – вогненята. Радість? Звідки їй взятись. Може, то відбився блиск роздмуханих жарин, що пахкотять на дні відерця?..

А тут і Валько став на порозі. В саморобних чунях – повно снігу. Латана-перелатана фуфайчина взялась корою. Кинув спересердя на долівку оберемок хмизу. Пурхне він у печі – й духу не почуєш у хаті.

– Цурки ніде не знайдеш. Порубали німчаї, попалили.

Мати заходилась розпалювати плитку.

– Що, німця зігрівати? – Валько бликнув на Куцмана. – Скину!

– Який то німець? Горе одне…

* * *

В хату просунулась собача морда, за нею – Лінц.

Рядовий Куцман нюхом відчув появу офіцера, його ніби здуло з лежанки. Під ноги Лінцу покотилось щось кругле – шинель віялом і лисина зверху. Гауптман і пес гавкнули в один голос. Клацнув незграбно каблуками лисий.

– Гав! Ти вже тут, пень дубовий?

– Так точно, гер гауптман!

– І вже хр-р-ропеш?

– Так точно, гер гауптман!

– Тобі наказано стоять на вар-р-ті?

– Так точно, гер гауптман!

– І ти залишив склад збр-р-рої?

– Так точно, гер гауптман!

Лінц, замахнувшись, хряснув по лисині – і вона пірнула в шинель. Із-під поли висунулась куценька рука, хапнула в кутку рогач і в сіни.

– Наз-з-зад!

Рука поміняла рогач на гвинтівку – це робилось блискавично, – і сірий клубок виприснув на вулицю. За ним, як мишачий хвіст, тяглась мотузка.

Вдень Льонька бачив: на «общинному» току, де навихрило кучугуру снігу, чорніє жалюгідний горбик. За спиною Куцмана – гора артилерійських снарядів, штабелі ящиків з мінами та гранатами.

Уткнувши гвинтівку в сніг, стоїть вартовий. Чоботи діряві, розтоптані, задерли на морозі носи. Вітер полоще солдатські кістки.

Чого занесло тебе, Отто, в оці далекі холодні степи?

* * *

Льонька гадав застати у Шумилів тітку Катерину, Ліду і, можливо, Карпа Івановича. Ну, а Володька з Грицьком відомо де – переховуються за Козацькими могилами. Там, у таємничих печерах, відсиджувались хлопці 15–18 років, дехто з чоловіків, словом, ті, за ким полювали жандарми й поліцаї, щоб відправити в Німеччину. Були «печерники», які місяцями не виходили з темних сирих підземель, не бачили сонця, не дихали свіжим повітрям. Розповзався слизький одяг, ревматизм і простуда катували тіло, та люди воліли згнити в задушливих норах, ніж потрапити у ворожі лабети. Загострений слух ловив найпотаємніше двигтіння землі: може, то наші? Може, скоро вже?..

Та коли Льонька переступив поріг ковалевої хати, з-за столу схопилися… «печерники». Еге ж, Володька й Грицько. І третій – Михайло Зінько. А ще Ліда в кутку сиділа. Видно, була в них гаряча розмова, бо ніяк не могли пригасити в собі помітного внутрішнього збудження. Тільки вилицювате, сіро-холодне обличчя Зінька було, як завжди, нерухомо спокійним.

В Лідиній посмішці – і радість зустрічі, і докір.

– Ну й Льонька!.. Як Пилип з конопель…

– Казав же, свої, – Володька підсів до вікна. – То як, дослухаємо? – він уперся рукою в підвіконня, і, здається, нічого й не зробив, як раптом у стіні щось зашаруділо, тихо, боязко, наче миша зашкрябала, і забриніло тоненьким-тоненьким голоском. Музика… Далека, ледь чутна, як звук натягнутої волосинки на вітрі…)

– Вісті закінчились, – Володька прибрав з підвіконня руку. Хрусь! – обірвалась невидима волосинка.

– Радіо! – Льонька не сказав, а видихнув це слово з таким захопленням, як і тоді, в шкільному саду, коли з братом вони відкопали фанерний ящичок.

– Розвідник! Свій, доморощений! – сказав насмішкувато Володька. – Гляди ж, брате, нікому!..

– Та чого ви напались на хлопця! – заступився Грицько. – Хай знає! Чуєш, Льоню, наші перейшли Дніпро! Наші за Кіровоградом!

Наші! Наші за Кіровоградом!

Три роки вони пошепки вимовляли слово – наші. Вимовляли потай від сторонніх вух, вимовляли з болем, з тривогою, з надією. А в Гришиних вустах прозвучало воно зовсім по-іншому: радісно-нетерпляче.

Широким жестом, як це робить хазяїн святкового столу, Льонька витяг з-за пазухи окраєць хліба. Всі були приємно здивовані: хліб! Давненько не пахло ним у ковалевій хаті. Михайло зважив на широкій, як лопата, долоні отой брусок – важкий, землисто-темний, прицілився оком: по скільки ж на брата? Заскрипів ніж, відтинаючи від окрайця тоненькі скибки.

Володька з прицмоком відправив свою порцію за щоку; Гриша загорнув у папірець – і в кишеню; Михайло пучками збирав крихти зі столу, а Ліда з насолодою смоктала свою скибочку, ніби цукерку… Хліборобські діти – впалі груди, одяг мішком висить на гострих плечах, не шкіра, а зеленкувата плівочка, крізь яку набухлим галуззям просвічують жили – хліборобські діти святкують жданий прихід весни.

Тим часом Льонька розповідав «печерникам» про Лінца, його вівчарку, про Куцмана і хліб. Цей дивак Отто потай тицьнув матері шмат солдатської буханки.

Особа Куцмана дуже зацікавила хлопців. Вони влаштували малому справжній допит. Коли Куцман стоїть на варті? Коли змінюється? Точніше: в які години й хвилини? Чим озброєний? Як одягнений?..

Коли Льонька зібрався додому, Гриша провів його до сарая і піддав йому на плечі чималу в’язку дровець.

– Не жалійте! Напаліть лежанку, хай Куцману солодко спиться… Привіт Валькові від нас! Не забудь!

* * *

Гвинтівка Отто, геть запітнявіла, мирно стояла серед рогачів. Намерзлась на варті!

Сам Отто скоцюрбився на лежанці. В теплі його лисина аж зарожевіла. «Мухи» більше не повзають по ній. Сказано ж: хай солодко спиться солдатові!

І, видать, добре спиться! Нагрянув Лінц – не чує. То, бувало, ще тільки підходить гауптман до хати, Куцман – нюх-нюх! – і кулею в сіни, за діжку! А зараз хропе, висвистує в дві дірочки.

Лінц прогарчав зловтішно «зер гут»,[17]17
  Зер гут (нім.) – дуже добре.


[Закрыть] – спіймав на гарячому! Нищечком хап з рогачів гвинтівку, шарпнув затвор – куди там! Як прикипів! Німець шарпнув з усієї сили – чорта пухлого! Тоді каблуком – г-ге-е-п! Бряцнув затвор, одскочив назад. Лінц прискалив око і свиснув: у стволі сидів патрон. Сидів, мабуть, з перших днів війни, бо геть заіржавів, прикипів до сталі.

Він вишкірив зуби і, розчепіривши пальці, колодою впав на Отто. Його пальці намацали товсту шию, відчули судорожне биття скоцюрбленого тіла. Лінц вив, Лінц захлинався від люті, видавлюючи з перекошеного рота своєї жертви хрипіння.

– Доннер ветерр!.. Гвинтівку не чистив? Ніколи?!

– Так точно, гер!

– І не стр-р-ріляв з неї, не вбив руського?

– Так точно, гер!

– Тоді я тебе прр-р-рикінчу, одоробло…

– Так точ…

– Заткнись! Прикінчу, якщо не спр-равиш. Сьогодні ж! Зараз же!

– Так точно, гер!

– Прийду на пост – сам перевірю. На! – і Лінц жбурнув гвинтівку на купу зім’ятого лахміття.

Пішов з хати, витираючи об шинелю руки і відпльовуючись.

Клубок довго лежав нерухомо. Та от сіпнувся рукав, пухирем надулась спина і з-під коміра висунулась жовтою плямою лисина. Куцман стріпнувся: живий чи ні? Ніби живий… Підвів маленькі безвії очі на Валька, шукаючи співчуття: отак служити во славу… Гітлера, Герінга, Геббельса і… хто там ще на «г»?..

Пальці його ненароком торкнулись гвинтівки: брр, холодно! Солдатик з огидою поколупав мізинцем у стволі – сидить патрон. Благально глянув на Валька: слухай, синок, може ти справишся з оцим дрючком?

Валько охоче взявся допомогти. Чути було, як він клепав молотком у сараї, клепав заповзято, аж стіни здригались. Куцман задоволено морщив носика: рус молодець, рус що завгодно зробить!.. Та Валько повернувся похнюплений. Безнадійно розвів руками: бачите, загнав у ствол дріт, а назад – хоч круть, хоч верть – ніяк не лізе.

Куцмана ніби довбнею ударили по голові. Підняв догори руки:

– Хенде гох![18]18
  Хенде гох (нім.) – руки вгору.


[Закрыть] Здаюс.

Мовляв, тепер один порятунок – здатись в полон.

* * *

Вночі Льоньку збудив землетрус. Над селом здибилась вогненна лава, хмара диму і мерзлої землі впала на біле зимове покривало.

Курник заходив ходором, з дзенькотом посипались шибки. Після першого струсу почувся другий, ще сильніший, ще оглухливіший. А за тим – одиноке: бах-бабах-бах!

Мати кинулась з рядном до вікна, щоб закрити дірки. У відблисках червоної заграви постать її – наче палаюча свічка.

– На току горить!.. стріляють!..

Куцман оторопіло перехрестився. Висунув у вікно лисину і підняв руки:

– Здаюс!

Над током, де склад боєприпасів, то біло-сліпучі іскри, то снопи чорного диму.

Бах-бабах-бах!