Текст книги "Паруси над степом"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Битва біля Чорної скелі

Неділя! Як найбільшого свята чекали хлопчаки вихідного. Їх відпускали з дому, і вони, зібравшись ватагою, гнали на пашу, за село, колгоспних коней. Цілий день на волі! Чого тільки не траплялося в цей незабутній день!

Раненько обидва Поліщуки бігли в Табунчанське до конюшні. З їхнього кутка були вже тут Грицько Хмельовий і Володька Шумило. З Нерубаївки приводив свою команду Адик Ліщинський, отой Адик, що накульгує на ліву ногу.

У кожного був свій Орлик чи Гнідий, і вважалося нечесним брати чужого коня. Старші, ті гасали на гарячих жеребчиках. А Льонька, наймолодший у цій компанії, вибрав собі найсмирнішу кобилу – Муху. Червоної масті, з великим і круглим, як діжка, черевом, вона ставилася до свого вершника з материнською поблажливістю. Коли хлоп’я підходило до неї, кобила тицяла м’якенькими губами в його щоку і весело форкала. Певно, сміялася з Льоньчиного картуза-мухомора, з-під якого виглядав лиш кінчик облупленого носа і гостре худе підборіддя.

І ось лунала команда:

– По конях!

Валько одним махом вискакував на Вихора. Незграбний і тонкий, як лозина, Адик стрибав на коня із воза. Відчайдушний шибайголова, гроза табунчанських садів Володька Шумило вже гарцював у дворі на жеребцеві, який хропів і рвався у степ. А Льонька все ще смикав за повід неповоротку Муху – тягнув стареньку до драбини.

Льонька знав кілька способів, як сідати на коня. Найкращим вважався «циганський». Лівою рукою треба вхопитися за гриву, відкинутись трохи назад, підстрибнути і… Словом, якщо переліт – можеш приземлитися десь аж під жолобом. Хто спритніший – вилазив на коня з розгону, хто слабак – просив підсадити. Льонька не любив підсадок: дивись, для сміху через Муху перекинуть. Єдиний був вихід – підвести кобилу до драбини. А там вже діло просте: стрибай з верхнього щабля та слідкуй, щоб в цю мить не рушила з місця конячина…

Нарешті, з превеликим трудом, забирався Льонька на широку Мушину спину і обома руками чіплявся за холку.

– Вперед, братва! – по-командирськи вигукував Шумило й пускав жеребця в галоп; хлопці оточували табун з обох боків і гнали коней до Грушевої балки. Густа курява здіймалась над шляхом, гула під копитами суха, мов камінь, земля.

Малий Поліщук хоробро вйокав, хльоскав кобилу лозиною, і здавалось йому, що це не якийсь там Льонька-восьмиліток, а червоний кіннотник із шаблюкою летить в атаку на білих. Хоч добре знав: і сьогодні на скачках спече такі «коржі», що ні сісти, ні лежати не зможе цілий тиждень – однак терпляче гицав, не хотів відставати від старших.

За курною завісою сховалося село, і табун розсипався по степу. Наперед вихопилися Грицько й Володька, а за ними, припавши до грив, мчали й інші хлопці – по сухій ковилі назустріч ранішньому сонцю. Та ось крізь легкий туман проглянули знайомі обриси Чорної скелі, сяйнула між очеретами річечка, закучерявився берег молодими лозами. Ось вона, Грушева балка!

* * *

Хлопці відпустили коней і зібралися біля скелі. Валько з Грицьком розіклали вогнище. Коли Льонька, перевалюючись з ноги на ногу (нестерпно пекло від їзди!), підійшов до гурту, якраз Володька Шумило і Адик Ліщинський мірялись на палиці. Сьогодні мала відбутися битва між Табунчанським і Нерубаївкою. Верховоди двох ворогуючих груп – Володька і Адик – вирішували питання: кому бути «червоним» і кому «білим».

– Цур, я перший! – сказав Шумило і затиснув нижній кінець вербової палиці в дебелому кулаці. Поверх його руки поклав свій синюватий кулачок Адик Ліщинський. Володьчина рука перескочила через Адикову, а той блискавично повторив рух суперника.

– Не відсувай назад! – зарепетував Адик, і його гостре обличчя скривилось від люті.

Ліщинський був майже зверху – з його кулака виглядав лише кінчик вербової гілки. Нерубаївці переможно засопіли. Але Володька, мов кліщами, вхопився двома пальцями за слизький обрубок.

– Не вийде! Підкинь, підкинь! – закричали нерубаївці.

Палиця от-от могла випасти з Володьчиної руки. Невже зірветься, клята, і не полетить хоч метрів на два вгору?

Хлопці завмерли, нетерпляче звели очі на Володьку, від якого залежало тепер усе. Шумило – він, видно, хвилювався, бо аж посинів рубець на його щоці – розмахнувся і з присвистом жбурнув мережану мірку. Вона мелькнула в повітрі й шелеснула десь в очереті.

– Ура-а-а! Наша взяла! – дружно заревли табунчанці. – Вперед, на махновців!

«Махновці», цебто нерубаївці, уникаючи дошкульних стусанів, відступили до річки і сховалися за Чорною скелею. Останнім плентався понуро їхній командир – Адик Ліщинський. Раптом він зупинився й став упрошувати Володьку:

– Візьміть, хлопці, до себе… Білим не хочу. Хай он Грицько буде у них командиром…

– Е, ні! – показав йому кулак Шумило. – Зрадників нам не треба! Ти бач який – продавати своїх!

– Ви ще пожалкуєте! – пригрозив Адик. – Ми вам всиплемо!

– Давай, давай! – улюлюкали «червоні».

Зіщулившись, Адик пошкандибав до скелі.

Почалась підготовка до бою. Володька – тепер хлопці зверталися до нього: «Товаришу командир», – швидко розподілив обов’язки: Грицько Хмельовий – його заступник, Валько – кулеметник, Льонька – піднощик патронів, решта – хто в розвідці, а хто в кавалерії чи піхоті. Трьох «бійців» на чолі з Михайлом Зіньком Шумило виділив наглядати за табуном. Війна війною, а якщо коні забредуть у трясовину, однаково перепаде усім – і «білим», і «червоним». Та коли вже тут Зінько, можна бути спокійним за табун: він догляне.

Михайло не брав участі в таких баталіях. Це людина серйозна. Математик. У нього завжди за пазухою підручник з арифметики чи геометрії. Спитай Михайла: «Якщо 261 помножити на 35, скільки буде?» – він поморщить лоба і скаже: «Дев’ять тисяч сто тридцять п’ять». І не перевіряй – точно!

Дітлашня, знаючи Зінькову «слабину», треба чи не треба, смикала його повсякчас: «Помнож, Мишко!.. Поділи, Мишко!..» І він терпляче множив та ділив. І дозволяв глузувати з себе, хоч був найсильніший серед своїх однолітків і мав трохи дикуватий вигляд. Ходив Мишко по-ведмежому, вперевалку, зігнувши дугою важкі жилаві руки; на голові у нього стриміла копиця «соломи», віхті тої «соломи» закривали майже все лице, рябе від густого ластовиння. Та скільки б не скубли Мишка, він тільки мружив сірі спокійні очі й добродушно усміхався.

* * *

Загін «червоних» зупинився в густих очеретяних хащах. Володька виставив патрулів (щоб нерубаївці, бува, не підслухали секретну розмову) і виклав план бойових дій:

– Чуєш, Грицьку? Будеш командувати піхотою. І кулемет бери. Заляжете на горбі. Головне – більше галасу. Кричіть «ура», дражніть їх і взагалі… Хай думають, що ми всі там окопались. Адик, ось побачите, кине своїх на горб. А я з кавалеристами піду в обхід Чорної скелі і атакую з тилу. Ми їх, жовторотих, як курчат, переловимо! Ясно?

– Ясно! – гаркнули табунчанці.

Хлопці, підбадьорені командиром, з гиканням і свистом кинулись до складу зброї. З-під кущів верболозу витягли дерев’яні піки й шаблі, бузинові пухкалки, одягли рогозяні лати. Валько звалив на плечі кулемет – щось подібне до величезної рогатки. Між її ріжками стирчало дуло – двопудова чавунна труба. Дуло було зовсім не потрібне, навпаки, воно лиш обтяжувало кулемет, зате надавало йому страхітливого вигляду. А щоб налякати «білих», Валько ладний був перти на собі й цілого воза.

Грицько махнув рукою піхотинцям: «Гайда, хлопці, гайда, молодці!» – і повів своє воїнство на позицію. За ним гнувся під важкою ношею Валько, а Льонька ззаду підтримував окате і незугарне дуло, щоб воно не било кулеметника по ногах.

На узвишші Валько встромив у землю загострену ніжку рогатки, спрямував у бік Чорної скелі дуло. Потім «зарядив» кулемет сухою грудкою, натягнув гумовий пасок і з криком «Вогонь!» відпустив його. Грудка, фуркнувши в повітрі, ляснула по воді, здійнявши фонтан бризок. Злякано квакнули жаби і шубовснули з берега в темний річковий глиб.

– Ого, як дає! – роззявили роти піхотинці. Вони саме набивали свої пухкалки горохом.

– Льонько, патронів! – покотився балкою Вальків голос. Іншим разом Льонька пропустив би ті слова повз вуха, та зараз його брат був кулеметником, а наказ старшого по службі – закон. Льонька швиденько збігав до болота й там, де колись топталися коні, назбирав у картуз твердих грудок.

Коли Льонька повертався назад, за річкою почувся шум. Там щось ухкало, мекало й дирчало. Сонячні зайчики гойдались на хвилях, сліпили очі, та, примружившись, Льонька побачив: нерубаївці пішли в наступ! В рогозяних латах, з дерев’яними піками, вони були схожі на папуасів.

В ту ж мить знов пролунало грізне:

– Льонько, патронів!

«От гава! – схаменувся Льонька. – Валько сидить з порожніми руками, а я витріщив очі!»

Підняв хлопець картуз – і мерщій на позицію.

Але тут сталося те, чого не передбачив у своєму плані Шумило: «червона» піхота не всиділа на бугрі й кинулась до річки, назустріч «білим». Валько летів попереду з кулеметом, труба з дзенькотом волочилась по камінню. Нерубаївці пішли вбрід, змішалися з табунчанцями, і зав’язався рукопашний бій. Тріщали списи, бахкали горохом пістолі. Хтось стрибнув Льоньці на плечі, і він сторчма полетів униз; картуз все-таки не випускав, разом з ним звалився у річку. Мало не заплакав з горя: пропали боєприпаси!

В цей час із-за Чорної скелі почулося:

– Аля-ля-ля! Угу-гу-гу!

Це Володька з кіннотою вдарив по «білих» з тилу. Він налетів так несподівано, що нерубаївці розгубилися й дременули вздовж берега. Останнім біг, накульгуючи, Адик Ліщинський. За ним гнався з піднятою шаблюкою Шумило, а навперейми «махновцю» помчав Грицько. Ось вони вдвох насіли на довготелесого ватажка Нерубаївки.

– Скупать його, скупать! – горлали табунчанці.

Ліщинського за руки й ноги потягли до мілкої річечки.

Адик верещав, пручався, але хлопці розгойдали його, і – аж ляснуло, коли Адик бовтнув у воду.

Всі – «білі» й «червоні» – весело зареготали і собі, мов жаби, один за одним плюхнулись у річку. Бій, власне, закінчився, вже не було ворогів, а були сільські друзяки, яким після спеки захотілося побрьохатись в прохолодній воді. І це було б чудовим завершенням «бою», аби не зіпсував настрою Адик.

Мокрий, з обвислими рогозяними латами, виліз він на берег і заревів, як дівчисько.

– Дурні ви, дурні! – розмазував сльози Ліщинський. – Більше не граюсь з вами… Дурні набиті!

Схлипуючи, він пошкандибав лугом до села, залишаючи на траві мокрий слід. Хлопці одразу притихли. Стояли на піщаному березі мовчазні й здивовані.

– Кисіль, – буркнув Шумило. – Мамин синок… Аби мене скупали, хіба я скиглив би?

– Подумаєш, цяця! – знизав плечима Грицько. – Ну його, він завжди такий.

– Хлопці, гайда у воду! – махнув рукою Валько.

Табунчанці й нерубаївці розстелили на траві одяг, щоб підсихав, а самі знову до річки, де приємно пахло м’ятою.

* * *

Чим вище підбивалось сонце, тим лютішою ставала спека. Знесилений вітер принишк в рівчаках та байраках і звідти тяжко дихав курявою. Степ, здавалось, горів, над ним коливалось синє полум’я. Коні збились докупи, понуро звісили голови, ліниво помахували хвостами, відганяючи надокучливих мух.

«Бійці» лежали у затінку під вербою. Але й тут не було порятунку: земля пекла, як розжарена черінь. Грицько Хмельовий ляснув себе по голому животі, мрійливо сказав:

– Ех, оце б кислячку хлебнути…

Хлопці ліниво підвели голови. А невсидющий Валько встав, порився в одязі, дістав з-під сорочки кілька печених картоплин. Одну картоплину дав братові, по половинці – Грицькові, Володі та Михайлові, решту кинув на гурт. Хлопці сонно зачвакали. Почорнивши сажею губи, загигикали:

– Ти що, сковорідку цілував?

– Питаєш… Об тебе, чорноротого, вимазався.

Погомоніли – і знов запала дрімотлива тиша. Льонька лежав проти Володьки і з повагою розглядав свіжий рубець на його щоці. Пригадалася Льоньці минула неділя, ставок у Табунчанському, стара верба на греблі. Шумило придумав нову розвагу. Він прив’язав до вербової гілки вірьовку; вчепившись за її нижній кінець, Володька розгойдувався і, високо злетівши в повітря, стрибав у воду. Каменем падаючи вниз, дригав ногами і голосно уакав, поки над ним не здіймався цілий сніп сяйних бризок. На це моторошно було дивитись. Тільки Льоньчин брат і Грицько Хмельовий відважились повторити Шумилів номер.

Захоплені розвагою, не помітили, як перетерлася гойдалка. І ось, коли Шумило птахом майнув над хлопчачими головами, вірьовка тріснула… Володька з розмаху гепнувся на греблю. Кров заюшила йому обличчя, а він стояв і розгублено усміхався. Ні, тільки подумати: у Льоньки від самого видовиська душа скочила у п’яти, а йому хоч би що, усміхається!

Тепер, приглядаючись до Володьчиного загорілого, обпеченого вітрами обличчя, Льонька подумав: вавка загоїлася, але, мабуть, її слід залишиться назавжди.

Володька солодко потягся, тріпнув густим смоляним чубом:

– Може, в грушевий сад махнемо, га?

Хлопці мовчали. Звичайно, затія спокуслива – поласувати соковитими запашними грушами. Але в цю мить виразніше за груші кожен бачив перед собою грізну постать діда Гарби – сторожа колгоспного саду.

Про діда Гарбу розповідали в селі справжні легенди. Колись застряла в болоті безтарка з капустою. Засіла по самі втулки, коні вибилися з сил, але витягти воза з трясовини не могли. І тут де не візьмись дід Гарба.

– Випряжіть оцих дохляк! – гаркнув старий.

Він накинув шлеї на круті плечі, рвонувся уперед – і безтарка, наче під нею тріснули ланцюги, з гуркотом вискочила на сухе.

І взимку, і влітку дід Гарба ходив в однім одязі, який шив сам собі з телячої шкіри – в грубих, покороблених штанях і в такому ж піджаку, його квадратне рябе обличчя було мідно-червоним, ніби видубленим; з-під гостроверхої шкіряної будьонівки вибивалися попелясті пасма, віялом стирчали густі брови, майже нависаючи над рудими козацькими вусами… Говорили, що дід воював у кінноті Будьонного, був знаменитим розвідником, і хоч відтоді минуло багато років, Гарба не розлучався з будьонівкою, ходив прямо, з гордо піднятою головою, як на параді.

В найлютіші морози купався старий у копанці. І онука свого Семена, теж рябого й широкого в плечах, привчав до козацького життя. Не знав Гарба, що таке хвороби й утома. «Дід-степовик» – з острахом та повагою називали його в селі. Бабусі лякали ним дітей: «Цить, горлопане, а то покличу діда Гарбу!»

Сторож в саду ніколи не сидів, а порався на горі біля своєї хати, звідки було видно зелені куполи старих гіллястих дерев. Здавалося, дід цілком заглиблений у роботу. Та в критичну хвилину котилося громоподібне: «Ого-го-го!» З піднятою сапою летів через балку дід Гарба. Він гнався за шибеником кілометрів з п’ять, а якщо траплявся дуже спритний – то й усі десять. Словом, не було ще такого випадку, щоб дід не зловив охочого до колгоспних фруктів.

Отож пропозицію Володьки хлопці зустріли з холодком. Але Шумило не відступав. Презирливо скривився, смикнув за чуба Михайла, штурхонув ногою Грицька.

– Давайте на конях. Якщо той… втечемо.

Грицько й Михайло нехотя підвелися. Льонька – теж за ними.

– Ти куди, пуголовку? – визвірився Володька.

– Груш закортіло? На! – І Валько дав щигля, аж луснуло в голові.

– Задаваки, задаваки! – запхикав Льонька. – Не візьмете, видряпаюсь на гору, буду кричать, і дід зловить вас…

– От причепа! – буркнув Шумило. – Ну що з ним?

– Та візьмемо! – змилувався Грицько (він завжди жалів менших). – Хай стоїть збоку, наглядає…

Вони пішли до коней. Валько, лаючись, підсадив брата на Муху.

Жарота вже трохи спала, з річки віяло прохолодою, і вершникам приємно було скакати балкою, розтинаючи тілом тугі струмені вітру.

Коли з-за горба вигулькнув сад і віддалік блиснула вікнами сторожева хата, хлопці зупинили Льоньку, наказали: «Побачиш діда – свисни!» – а самі, обережно продираючись між чагарів, рушили далі. Хлюскала вода під копитами, тривожно фиркали коні, і тільки по цих звуках можна було визначити, де зараз хлопці.

Льонька, може, і стояв би на варті – підвела Муха. Нетерпляче затупцювала стара, мотнула головою й подалася слідом за вершниками. Правда, Льонька не дуже й упирався… Як лисиця на полюванні, сторожко оглядався, стишував Муху, поки не зловив носом терпкий запах груш. А тоді геть забув про небезпеку – пришпорив кобилу і мерщій до крайнього дерева.

В саду, темному, густому, блукали химерні тіні, вітер шумів у листі, ніби шепотів: «Стережись, стережися!» Льонька скочив на землю, і ноги його задубіли од страху. «Де ж це хлопці?» – розпачливо озирнувся довкола.

І тут над садом, над берегом прогриміло:

– Ого-го-го-го!

Дід Гарба! Заплющив хлопець очі, уявив: мчить вусатий з піднятою сапою, мчить, як вихор, – трава і кущі никнуть додолу.

Шмигнув Льонька до переляканої Мухи. Кобила здалася йому такою високою й неприступною, як скирда соломи. Малий безнадійно дерся на неї і скиглив. Щоб допомогти вершнику, Муха спіймала його зубами за штанці й підкинула вгору. Описавши мертву петлю, хлопець зарив носом у землю. В цей час хтось згріб його залізною п’ятірнею, дихнув у обличчя міцним тютюном:

– Ага, попався!

В щілинку приплющеного ока Льонька побачив: грізно стовбурчаться дідові вуса, віялом стирчать рудуваті надбрівки. В Льоньчиному горлі забелькотіло:

– Ой, не бу-буду! Ой, відпу-пу-стіть!

– Мовчать! – струсонулось повітря.

Льоньці одразу заціпило.

Дід взяв Муху за повід, полоненого – за комір і потяг їх вглиб саду. Кобила трохи упиралася, а Льонька – куди там! – і пальцем боявся поворухнути, дріботів слухняно за сторожем. «Що він зробить зі мною? – тремтів кожною жилкою. – Повісить на груші чи кине в трясовину?..»

Прив’язавши Муху, дід турнув малого до куреня. Поставив повне відро груш, сперся на сапку і наказав:

– Їж!

– Ой, не буду! – видзеленькав Льонька зубами.

Під кущами дідових брів блиснули холодні джерельця.

– Їж, кажу тобі!

Примочуючи грушу сльозами, Льонька почав їсти. Терпко звело йому рот, не було сил ні жувати, ані ковтати. Ледве домучив першу грушу. Ткнув голову у відро, щоб перепочити.

– Їж! – знов почулося страшне слово.

Після третьої груші напала гикавка. Тільки до рота – як смикне щось за кишки, от-от виверне всі нутрощі. Муха, дивлячись на Льоньчині муки, жалібно заіржала. Гарба ж стояв нерухомо.

– Дідусю, рідненький… Не можу…

– А красти – можеш?

Ще перековтнув Льонька кілька груш. Бридке місиво застряло в горлі, очі полізли на лоб.

– Пустіть, дідусю, більше не бу…

– Не будеш? – дід кинув до куреня сапку. – Отож дивись! І дітям, і внукам закажи: не беріть чужого – воно печеться.

Дід ляснув малого по штанцях, взяв двома пальцями за комір і, наче жабеня, підняв над собою. Льонька й не отямився, як опинився на Мушиній спині. Старенька з місця рвонула в галоп; вона так стрибала через кущі й рівчаки, ніби випорснула з вогню. Її підхльостували і гнали вперед якісь дивні звуки – схожі на вибухи грому. То сміявся дід Гарба.

Припавши до гриви, Льонька скакав без пам’яті в степ; певно, залетів би на край світу, аби із кущів терну не вигулькнули хлопці.

– Стій! Куди ти?

Володька за вуздечку спинив кобилу, Валько стягнув брата на землю. І тут Льонька, побачивши своїх, заревів на весь голос.

– Що таке? Де ти був?

– У діда Гарби…

– У діда? Чого ж тебе понесло?

– Я ж за вами…

Хлопці здивовано перезирнулися. Грицько помацав Льоньчиного лоба: чи не гарячка?

– Ми побачили діда на горі й крутнули назад.

– А він що, бив тебе?

– Не бив, грушами… гик… годував.

– Годував? – витріщились хлопці. – Хе-хе! А чого ж ти ревеш?

– Еге ж, аби вас так… гик… годували, – і Льонька так гикнув, що аж підкинуло його.

А хлопцям тільки подай – регочуть, дурні. Знали б, скільки страху набрався малий у грушевому саду. На все життя вистачить…

Аеросани

Льонька помітив: щось дивне коїться з Грицьком, коли поруч Ліда. То він скривиться, ніби кислицю з’їв, то раптом стає веселий-веселий, от-от вибрикувати почне.

Після уроків, бувало, скличе хлопців на толоку, що проти Поліщукової хати, широко розставить жилаві ноги, пригнеться і войовничо кине: «Ану, братва, налітай!» Низенький, пругкий, стоїть, як роздратований півень, готовий до бою. Кілька сміливців шуліками налітають на нього й тут же, мов снопи, валяться на землю. А він уже інших викликає на герць і краєм ока зиркає, чи бачить його гордовита сусідка.

А то вилізе на бересток, причаїться між густолистя. Ось іде стежкою Ліда з відром води. Тільки порівняється з деревом, раптом – шелесть! – просто під ноги їй звалюється Грицько.

– Тю, пришелепуватий! – відсахнеться дівчина.

А Грицько з реготом тікає в кущі. День, два не показується Ліді на очі, потім знову за своє…

Та Ліда ніби не помічала Грицька.

«От безсердечна! – думав Льонька. – Ну побалакала б з ним як годиться. Бо він же ноги зламає, коли отак стрибатиме».

Грицько взагалі був для Льоньки загадковою людиною. І весь його дім оповивала якась таємниця. Підкравшись глибоким рівчаком, Льонька інколи заглядав на подвір’я діда Хмеля (так у селі називали Грицькового батька). Біля хати розгулював на цепу здоровенний чорний пес. Зачувши шарудіння, він скажено гарчав і кидавсь на всі боки.

– Чого виєш, іроде? – чувся сердитий голос.

З хати виходив заспаний дід, низенький, присадкуватий, з рудою пом’ятою борідкою. Він з шумом втягував ніздрями повітря і підозріло озирався довкола, його маленькі очі нишпорили по всіх закутках.

Льонька злякано рачкував назад. Ще, чого доброго, запримітить його старий – собаку одв’яже. Хлопець боявся мовчазного й похмурого діда. Жив Хміль якось відлюдно. В гості не ходив і до себе нікого не кликав. Казали, цілий день, затуливши вікна ряднами, він стояв навколішки перед іконами.

Та коли заглядав Льонька у подвір’я Хмеля, його цікавив не дід. Між хлопцями ходила чутка, що Гриша з Володькою будують аеросани. І збираються на них здійснити подорож аж на Північний полюс.

Аеросани! Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!..

Якось у неділю зайшов Грицько до Поліщуків. Льонька саме ліпив чоловічка з глини. Такий у них, в третьому класі, урок задали. Присів Грицько, подивився на Льоньчину роботу.

– І хто вас учив? – хмикнув насмішкувато. – Голова більша за тулуб…

Взяв кавалок глини і швидко стулив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.

Грицько подав Льоньці чоловічка, таємниче спитав:

– Батьків немає?

– Немає.

– А Ліда?

– В хаті. Німецьку зубрить.

Худе, різко окреслене обличчя Грицька зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.

– А тобі чого?

– Та так, – глибоко зітхнув Грицько. – Фотографії приніс.

Пригадав Льонька, як він крутився коло його сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш – краля! Не знає Гриша, кого собі в друзі взяти. Сказав би Льоні хоч півслова – на край світа пішов би за ним. І, може, на аеросанях подалися б на полюс. А сестра, хіба зрозуміє вона хлопчачу душу?

Жаль стало Льоні сусіда.

– Покликати Ліду?

– Ні, ні, не треба! – підвівся Грицько. – Я сам…

Через мить він вискочив з хати червоний як рак. Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязнулось і розбилось. А потім ще одне, і ще…

– Ось я в школі скажу! – крикнула схлипуючи Ліда.

Льонька підібрав одне скельце. Сестрине фото, напис:

«На пам’ять Ліді». Скло обклеєне кольоровим папером. Навіть вушко прироблене, щоб вішати фото на стіні… Поспіхом згріб те, що лишилось від портретів, і – слідом за Грицьком. А він, як очманілий, біг, не вибираючи дороги. Наздогнав його Льонька у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками.

– Гришо, візьми, – Льонька легенько штовхнув Хмельового.

Той не дивлячись взяв осколки й мовчки поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети, пригорнув їх землею ще й притоптав.

– А тепер ходімо на капе! – сказав рішуче.

Льонька відчув, що зараз станеться щось надзвичайне.

– Повторюй за мною, – наказав Грицько. – «Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив…»

– Хай печуть… – залепетав Поліщук жахливі слова.

Вони повзли під суцільними шатами бузини, мов у зеленому підземеллі.

– Капе – що це таке? – спитав Льонька пошепки.

– Командний пункт. Теж мені… вояка…

В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт. Золоті цямрини, цинкова кришка – кусочок хмарини. Справді – колодязь від землі до неба!

– Дивись, – тихо мовив Гриша.

Малий підняв голову і завмер від захоплення. Перед ними на маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, ходив Льонька круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо – все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: «Сідай і лети!»

– Ну, як? – смутку наче й не було в Гришиних очах – вони світились радістю.

Льонька лиш хитав головою. Що тут казати – чудо! Чудо та й годі!

– Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді – готово!

– Шестірню? Яку? – аж підскочив хлопець: йому хотілось чимось, хоч дрібничкою, допомогти Гриші. – Може, я знайду?

– Таке, знайдеш… Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка…

Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на Поліщука.

– А ти вночі не боїшся?

– Я? Вночі? – образа стисла горло. – Та я ж кожну ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні.

– Добре. Тоді, як стемніє, давай підемо до кузні. Дістанемо шестірню…

Льонька ладен був йти за ним у вогонь і воду.

* * *

Солодом пахне берегове сіно. Льонька лежить під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Біля повітки ліниво ремигає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, мати. Вихлюпнула воду, скрипнула дверима. Стало тихо, глухо.

Нечутно підкрадається сон і хоче зліпити Льоньчині повіки. Та спати не можна! Бо скоро вони підуть до кузні… І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні – ціла гора трубок, коліщаток, пасів… Можна зазирнути вдень і вибрати все, що потрібно. Хіба дядько Карпо пожалкує для аеросаней якусь дрібничку?..

– Фюіть! – почулося з кущів.

Льонька здригнувся, підвів голову… Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Льонька мерщій схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і малий простягнувся на землі.

– Тс-с-с, не галасуй… – буркнув сердито сусід.

Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Льонька – за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.

– От помічник мені, – розізлився Грицько. – Закоти штани!

Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.

Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по іскристій гладіні ставка. Де-не-де скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було як удень. Лише тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чорно лежали на березі.

– Яка краса! – милувався Гриша. – Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати…

– Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, – зітхнув Льонька. – Картина вийшла б.

Грицько блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами.

– Картина… Придумав – моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальну апаратуру треба. Зрозумів?.. А втім – і мого вже немає…

– А де ж він? Обміняв на щось?

– Батько побив.

– Як – побив?

– А так. Взяв – і гепнув об поріг.

Над ними, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих – і почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі і брязкіт безжально розбитого фотоапарата… Все це не поєднувалось у Льоньчиній голові.

– Малий ти, багато чого не розумієш, – похитав головою Грицько. – Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно мені в хаті. Ікони та молитви – тільки й чуєш. Батько одне торочить: «Копійчину треба заробляти». Bсe йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: «Роби картки та продавай. Нічого байдикувати»…

– Ну й що? – підсунувся Льонька ближче.

– Відлупцював мене, як Сидорову козу, а фотоапарат – об поріг. Ще й пригрозив: «Вижену, – каже, – чортове насіння».

Грицько гупнув кулаком об землю, процідив крізь зуби:

– Ух, як я ненавиджу кротів! Самі світла не бачать й іншим застять.

Він ліг на спину, глибоко вдихнув повітря.

– Залишилось небагато – рік. Закінчу сім класів… А тоді махну до моря. Країна наша велика; знаєш, як хочеться помандрувати…

– На аеросанях?

– Побачу.

Розбурхана Льоньчина уява малювала той день. Все село прийшло проводжати Хмельового. Він одягає шлем, рукавиці і неквапливо підходить до машини. Заревів пропелер, піднялась біла снігова курява – і прощай, село! Темною смужкою проляже Бобринецьке шосе, гірляндами вогнів промайне Кіровоград, а попереду – цілий океан світів…

– Гришо… Мене візьмеш?..

Хмельовий критично помацав його руку вище ліктя.

– З глевкого тіста… Ти про матроса Лукіна чув?

Про такого матроса малий не чув і вважав за краще промовчати.

– Страшенної сили був чоловік. Візьме в руку підкову і – хрусь! – розпалась. Цвях до колоди приставить, одним пальцем – рраз! – по головку загонить. А в дитинстві, кажуть, слабачок був. Фізкультура, вона і горбатого розправить.

Гриша підвівся на ліктях.

– Хочеш – зі мною будеш тренуватись? Через місяць ніхто з хлопчаків тебе не поборе.

Звичайно, Льонька з радістю погодився. Домовились завтра ж зустрітись на річці.

Була вже глибока ніч; місяць сховався за гору, з берега тягло холодком. Льонька нагадав Грицькові про шестірню.

– А ну її! – махнув він рукою. – Іншим разом. Давай краще скупаємось. Вночі, знаєш, яка тепла вода!

Стежкою, що в’юнилась між лозами, хлопці побрели до ставу.

* * *

Попередні випробування аеросаней були призначені на неділю.

В суботу звечора Льонька виконав усі домашні завдання і взявся за книгу про матроса Лукіна. Приніс її Гриша. Книга була написана дрібненькими буквами, зустрічалось безліч невідомих слів, однак хлопчина терпляче «гриз» сторінку за сторінкою.

– Над чим ти потієш?

Так і знав – Лідка! Ніде не сховаєшся від неї!

– Знов – про Чапаева?

– Ні, про моряків.

– Це той приніс?

– Той.

Лідиною мовою «той» – Гриша Хмельовий. Вона удає, що сусід аж ніяк не цікавить її. А сама підглядає у віконце, коли він затіє ігрище на толоці. І тихенько прочитує всі книги, які Гриша приносить її меншому братові.

Особливо допалась Ліда до однієї книги – «Червоні вітрила» називається. Справді, знаменита книга. Жила біля моря дівчинка Ассоль, блукала по горах і все мріяла, мріяла про те, що припливе хоробрий принц і забере її у казковий світ. І що ви думаєте?.. Збулась її мрія! Так і написано в книзі: на кораблі під червоними вітрилами прибув до неї славетний капітан Грей…

Якось Льонька знайшов у цій книзі записочку, прочитав:

«Ассоль!

Чого ти сердишся на мене?

Капітан Грей».

«Хм! – подумав Льонька. – Чого це капітан Грей записочку у книгу підсовує?» Потім придивився: Грицьків почерк. Ловко придумав сусід! Це він, мабуть, себе капітаном величає. А хто ж бо Ассоль? Чи не Ліда?..