Текст книги "Паруси над степом"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Сорочка у Грицька відстовбурчилась, металева коробка приємним холодком лоскотала йому груди. Тепер головне непомітно вискочить з двору і – в степ. «Ну, прощавай, Дунько!..» Гриша хотів з’їхати з сіна додолу, як раптом брязнув за сараєм цеп, завив, загарчав Кудлань.

– Ать!.. Щоб тобі заціпило! – гримнув на собаку хрипкий голос.

Батько!.. Грицько відчув неприємний холодок на спині. А раптом загляне батько в сарай! Подумає: ага, зашкребло, забився-таки, бездомнику, під свою стріху. Ні, не діждеться він. Коли вже сказав Грицько: «Більше не повернусь», значить – все! Як там тяжко не було б, як не боліла б душа за домівкою – він перетерпить все. Назад дорога заказана. Досить! Вже гнули його: «Заробляй копійчину, окаянний!.. Не вір партєйним, вони дурять народ… Греби до себе, тільки сліпа курка гребе від себе… Земельки проси, кланяйся німцям, безбожник, бо за ними сила!..» Досить! Ременем, кулаками, прокльонами хотів батько привернути сина до своєї віри і, сам того не відаючи, обірвав ниточку, яка зв’язувала сина з рідною хатою. Давно поривався Грицько втекти з дому. І, нарешті, коли батько виклянчив у німців отой клаптик землі і, мов божевільний, гупнув перед іконами, засичав на сина: «Молись!.. Падай на коліна й молись, бо… задушу… і бог простить», – Грицько з жахом побачив: то був не батько, то була здичавіла людина, яка справді могла задушити його… Ця ніч розлучила їх, розлучила назавжди…

Знов загарчав Кудлань. На кого? Мабуть, прийшов чужий… Так і є. Двоє говорять: батько і хтось… голос ніби знайомий.

– Ой, дивіться за ним, дивіться, бо добра не буде, – прогугнявило зовсім близько («Чи не в сарай ідуть?..»).

– Сам бог знає, – одказав похмуро Хміль, – як я беріг його. Таж кого вони бояться, дітки наші? Кого шанують? Колись церква була – немає, зламали антихристи. Бога забули, батькові в очі плюють. Срамота!.. А все вони, отой Арсен, Карпо, і своїх розбестили, і мого, іроди, звели з пуття. Дому одцурався – де це видано?

– Еге ж, еге ж, – підтакнув гугнявий.

Отой наклеп, наче смола, обпік Грицькове серце. Перед ким це він юродствує?.. Повільно, щоб не шелеснула жодна билинка, Гриша зіп’явся на лікті, витяг шию, позираючи вниз. На порозі сиділо двоє – спиною до сіна. Гриші видно було тільки голови: одна – розкошлана, сива, посріблена тьмяним осіннім сонцем – то батькова; друга – лиса, гуляста. «Криворотько?.. Точно він! І голос його – гугнявий!» Криворотько тримав свою блискучу макітру прямо й нерухомо, а батько весь час неспокійно крутив жорсткими кошлами, сипав і сипав отруйні слова:

– Он Карпа візьміть, сатану безногого (наказав господь – і мало ще). Хіба ж було таке за старого режиму? Братову жінку взяв. З дитиною взяв – чуєте? І радується, на братових кістках награє, щоб чорти веселились. І мого зманув – туди… в сатанинське кубло.

– Ой, дивіться, – захитав Криворотько лисиною. – Кумпанія, скажу вам, неприятна. Все купчаться, все метушаться. Як на погибель. То до Шумила, то до сухотної – як її? – Поліщукової дівки. На гітарі брень-брень і на мигах, на мигах балакають. А то, знаєте, – зашепотів Криворотько, – вашого, значить, вночі запримітив. З Володькою і Зіньковим парубком. В лісосмузі крадуться, крадуться, – чого б то? – я за ними, і враз – шелесть! – наче крізь землю провалились… Ой, дограються! І каятимуться, і проситимуться, та пізно буде…

Грицько так напружено слухав, що й незчувся, як сіно під ним поїхало, посунулось; ще трохи – і він звалився б на спини тих, що сиділи на порозі. Аби сам звалився – біда не біда. Спав на сіні. Але під сорочкою… радіоприймач!

Ще не збагнув Грицько, що він падає, та внутрішній голос збудив його: небезпека! Наче вибухова хвиля штовхнула його в куток. І коза, як підстрелена, шарахнулась за Грицьком на сіно, полізла, забила ногами.

– Тю! – крутнувся на порозі сполоханий Хміль. – Сумашедша! На копицю лізе! Тільки сіно жере, а польза? Заб’ю, шкура хоч буде.

Гриша лицем уткнувся в гаряче зіпріле сіно і, хоч дерло в горлі, не дихав. Попід стелею потягло їдким махорочним димом – засмалив Криворотько. Ось він гучно сплюнув, одкашлявся.

– Кажуть, після того… після стихійного лиха, – поліцай єхидно захихикав у кулак, – Поліщук вас смикав довгенько…

– Та ви теж добрі, – одмахнувся Хміль. – Зробили своє – і навтьоки. А мене за душу: «Як це так – лан загорівся? Де ви були, сторож колгоспний?..»

«Ну-ну, що далі?» – Гриша до краю нашорошив вухо. Пожежа в степу то був для Грицька неприємний, зловісно-таємничий епізод з довоєнного життя. Мимоволі пригадалося: повернувся батько з сільради чорніший хмари, тряс бородою, кляв Поліщука: «Бач, які люди! В тюрмі хочуть згноїти невинного чоловіка!..» Ні, не міг уявити собі Грицько, щоб то батько підпалив пшеницю…

«Як же воно було? Говори, батьку!.. Що значить: „Зробили своє і – навтьоки“?.. Хто зробив? Ти знав, хто зробив?»

Спокійно-байдужим голосом Хміль вів далі:

– Кричав на мене Поліщук: «Із неба, чи як, вогонь упав?» – «Може, й з неба, – кажу, – може, господь наказав… За гріхи наші».

– Істинно, божа кара, – хихикнув Криворотько.

– А ви як втекли тоді, пане поліцай?

– Та втік, – Криворотько знов зашепотів. – В лісосмугу, значить, вскочив, дивлюсь – горить, аж гуде. І в душі – вогонь. Ну що, наїлись чужого добра? Голота нещасна! Колись батькові в ноги кланялись, за сніп, як собаки, гризлись, а тепер, бач, розперезалися… Ви ж пойміть, сусіде: вся земля до Козацьких могил – чия? – Криворотькова! Забрали, загребли. І мене, хазяїна, за петельки і – на шахти. Глитай пилюку, давись казенними об’їдками… Пойміть, кипить на душі, кипить! Ночами було не сплю, очі рогом лізуть. Хто ж, думаю, в нашій хаті паскудить? Хто нашу земельку мучить? Не стерпів, сусіде, пойміть!.. Тягне мене до свого двору, життя нема. Значить, забився глухої ночі сюди. Як вовкулака, в балках од людей ховався. Ото з вами тільки душу одвів – коло куреня побалакали, а то – в балках більше, в реп’яхах. Діждусь, поки смеркне, – і в степ виповзаю. Пшеничка… Колоски налиті… І все це їхнє, жебрацьке. Не дам! – сказав собі. – Хай ріжуть, хай четвертують, якщо зловлять, – не дам! Ну, значить, пустив півня… Ви знаєте…

Грицька немов лихоманка била. Як не зціплював зуби, вони однак цокотіли. Це було страшно – на власні очі, зовсім поруч бачити вовкулаку. Хлопці, ви чуєте? Це ж він ходив за нами по п’ятах! Ми в грушевий сад, ми в «білих-червоних» граємо, а з кущів блимає вовче око. Ми до ставка – і він за нами, по очеретах, як мара, як дідько, реп’яхами обліплений. Чуєш, Володько? Ти казав, повернувшись з пожежі: бачив якусь тінь у лісосмузі. То він, вовкулака, був! То він скреготав зубами на нас, на наше життя! І батько мій знав, і мовчав, і кляв сусідів за те, що хочуть згноїть невинного!..

– Так ви той… наглядайте за хлопцями, – після паузи обізвався Криворотько. – Як не як, ми свої. Мій батько у вашого товар замовляли. Бувало, кажуть: «Добрячий хром у Хмеля. Пошив чоботи – зносу нема»… Дружили батьки, правда. І ви той… Хата близько, щось запримітите – до мене. Бо німці, знаєте, порядок люблять, а не так – і землю заберуть, і вас… Це не шуточки.

– Не допущу, пане поліцай, – глухо прохрипів Хміль. – Вже й так узяв гріх на свою душу. Все бачив, дурень старий, бачив і мовчав. Думав – схаменеться. А він, окаянний, своє… з бандитами… там нашкодить… там сховає… I от – проти батька пішов. Хіба то син? Хіба є в нього жалість до отця? Як перед хрестом скажу: не покається – амінь. Гнилий палець – відрубай, не жалій, бо сам згниєш. Ось моє слово: амінь!

«Так, батьку, амінь! – повторив у гарячці син. – Не зігнеш мене. Не зробиш кротом… Аби не Володька, не Ліда, не червоні вітрила, може б, оглух я, осліп… і падав ниць перед твоїми іконами, і стягав у сарай лахміття, і просив у німців земельки. Та я не осліп, не оглух, і краще ляжу під кулями, ніж себе живцем поховаю.

Все, батьку! Згоріло, по вітру розвіялось усе, що було колись, може, вчора ще, мені домівкою…»

* * *

Після того, як Поліщуки перебралися в курник, Карпо Іванович, йдучи до кузні, щоранку заглядав до них. Одного разу він сказав:

– Візьму я, кумо, Льоньку до себе. Хай підручним побуде, до хорошого ремесла привчається.

Робота Льоньці сподобалась. Підсипай у горно вугольок, качай міх, та не ривками, а плавно, щоб вогонь не роздмухати. А найцікавіше – сталити новенькі болти. Вихопиш із горна червоне розпечене залізо, бульк у воду – зашкварчить, як сало на сковороді, наче сердиться, що кинули з гарячого в холодне.

Добре Льоньці під рукою дядька Карпа. Бо коваль як батько: ніколи не гримне, не покепкує з твоєї невправності. Працюють вони з холодком, хоч і підганяє староста; більше про війну, про життя балакають. Правда, сьогодні не дуже погомониш: оно скільки наглядачів! Зібралися до кузні пани радники, поважно розсілися на колодах. Пан Березовський, що в школі поселився, любовно погладжує своє черевце, Хміль ретельно прополює бороду, а Федоренко широким жестом обводить степ, долонею рубає його на смужки, в далеч показує, як полководець на поле бою.

Витягуючи за поріг ошиноване колесо, Льоня потайки зиркає у двір: може, намуляло сидіти панам громадянам? Та ні, сидять, наче приросли до колод («Чиряків би вам на одне місце!»). Саме дід Швайка про щось ораторствує.

Раптом вскочив Льонька у кузню і стривожено:

– Дядьку! Володька ваш їде. Ох, перепаде йому!..

Карпо Іванович кинув молот під верстак, сперся плечем об одвірок. Грузькою осінньою дорогою, що рябіла від калюж, понуро пленталась із степу парокінна упряжка. Бочком, на циганський манір, їхав верхи Володька. Видно, не поспішав хлопець, ліниво потягував цигарку, пускаючи кільцями дим. «Бач, який козарлюга вигнався, – потепліли очі в коваля. – По землі ногами волочить».

– Тпру-у! – зупинив Володька гнідих біля дверей кузні, стрибнув на купу жужелиці, де було сухіше.

– Ти чого роботу кинув? – вовком піднявся Федоренко, і всі радники, як по команді, гнівно повернули голови.

– Стельвага лопнула, – одказав спокійно Володька.

– Саботуєте! – Федоренко стиснув пухлі кулаки, але тут же стрівся з прищуреним поглядом коваля – присів на колоду й грізно чмихнув: – Поладнай, і зараз же в поле, чуєш?

Володька потяг стельвагу в кузню.

Стріпуючись, немов виганяючи холод з-під ватянки, він пройшовся з кутка в куток, сіпнув Льоньку за козирок (Льоньчина голова пірнула в картуз), штовхнув малого під ребра.

– Ну як, батьку, підручний?

– Тямущий хлопець. Старається. Он всі дірки позатикав соломою, щоб дядька, значить, не протягло.

– У вас тепленько, – Володька потер задубілі руки над вогнем. – А в степу сиро й грязько, душа теленькає.

– І робота на общинному полі не гріє? – одвернувся коваль, ховаючи посмішку.

– Сам знаєш, як робимо. Аби день до вечора. Грицько теж обламався. Скоро притягне розбиту сівалку…

– То ви, хлопці, перестаралися. Краще одженіть коней в ті гони, так-сяк покрутіться. Не лізьте на очі прихвосням. – Шумило сердито бахнув молотом по наковальні. – От врем’ячко настало! Хіба ми навчали колись дітей, як од роботи тікати?

– Думаєш, мені не гидко? – стиха проказав Володька, і в голосі його вчувався притаєний біль. – Глянеш на степ – твоя ж земля пустує, до рук проситься: «Зори, засій!», а ти – дуриш її…

Льонька здивовано придивлявся до Володьки: це був уже не той безжурний балакун-жартівник, невтомний заводіяка, якому й море по коліна. По-дорослому сутулячись, він мовчки стояв коло віконця, перебираючи невеселі думи, і тоскно поглядав у степ.

– От що, батьку, – врешті сказав Володька, – звари стельвагу. Тільки так, щоб до вечора знов тріснула.

Батько похитав головою: «Наберусь клопоту з вами, хлопці». Проте не одмовився.

– Зараз ми з Льонькою склепаємо. А ти, сину, поки вільний, оці штучки випилюй.

Кожний взявся за діло. Льонька підскочив, на льоту піймав кінець жердини, відполірованої долонями, потяг ручку на себе – пузато надувся міх, засичало притушене горно. І кузня одразу ожила, заграла. «Ух, ух!» – зітхав старий зморшкуватий міх. «Дзень-дзелень!» – видзвонювала наковальня під молотом Шумила. «Вжи-вжи!» – вгризалася Володьчина ножівка в крихкий сріблясто-білий метал.

Володька зважив на руці кілька легких, щойно випиляних трубок. «Гм-гм, – наморщив він лоба. – Дивні штуковини виготовляє батько. Для чого ж вони? Ні до плуга, ні до сівалки»… У Льоньки аж язик засвербів, так і кортіло сказати, що дядько Карпо начиняє ті трубки жовтим порошком, і якщо трошки насипати порошку й камінцем вдарити – здорово бахкає. Проте Льонька не сказав, бо щось ніби смикнуло його: «Тссс!.. Держи язик за зубами».

А тим часом Володька, перекидаючи з долоні на долоню блискучі трубки, підійшов до батька; коваль з усього розмаху бив по м’якій, наче тісто, розпеченій до білого заготовці, він, здавалось, не помічав сина.

– Тату, – нерішуче пом’явся Володька, – і мені б десяток… трубок… готових.

– Ти звідки знаєш, що це таке? – Шумило холодно зиркнув на сина з-під смоляного чуба, та Володька не стушувався. Невинно округлив очі, повні лукавих смішинок. І батько не стримався – теж посміхнувся.

– От дітки! – посварився явно без злості. – Чого стоїте? До роботи!..

Розійшлися по своїх кутках, деякий час працювали мовчки. Володька, щоб, мабуть, перевести розмову на інше, показав рукою у двір:

– А чого це індики на колодах розсілися?

– Долю твою вирішують. У кого, значить, наймитувати будеш: у пана Швайки, чи у пана Криворотька… Піди послухай.

Володька збив шапку набакир, руками – шурх у кишені, перевальцем посунув до радників. Поруч з колодами лежала дірява коробка безтарки, перекинута догори дном. На неї й присів Шумило.

– Тютюн у вас є, панове?

Пани громадяни враз притихли. Бач, поштивий став Шумилів годованець! Корчить усмішечку, а за пазухою, либонь, камінь. Чи, може, й справді за розум беруться голодранці?

Щоб позбутися сторонніх вух, Федоренко пробасив начальницьким тоном:

– Йди, йди, стельвагу ладнай. Сівбу кінчайте, бо й так затягли.

Але Швайка змилостивився – простяг хлопцеві засмальцьований кисет. І поки вдвох вони крутили цигарки, знов потекла обірвана розмова.

– Зважте, панове, – Криворотько особливо натискав на слово «панове». – Зважте на одне: вся земля до Козацьких могил – то моє кревне…

– Не можна так, пане Криворотько. Там добра сотня десятин…

– Пане Федоренко!..

– Пане Криворотько!..

Володька зручніше вмостився на безтарці («Таки точно! Землю ділять індики!»), пустив кільцями дим і раптом змахнув од очей сиву хмарку: з-за рогу кузні виткнувся німець. «Фю-у-у! – присвиснув Володька. – Зондеркомісар Люман!»

Високий німець у чорному плащі злим рішучим кроком наближався до гурту. Правою рукою висмикував із кобури пістолет. Очі його цілились на товсту м’ясисту шию Березовського.

Володька пригнувся, пальці самі намацали низ перекинутої безтарки, і він незчувся, як шмигонув під дашок, і тіло його прикрила простора дощана коробка. Підняв голову, вухом припав до щілини: розпалившись, радники випиналися один перед одним.

Повагом, з відчуттям власної гідності рече пан Березовський:

– Сьогочасний мент, вельмишановні, знаменує повернення маєтностей їх законним власникам. На руках у мене гербова бумага, якою пожалували мого отця сам гетьман Скоропадський (царство йому небесне!). Кожен мусить отримати те, що йому належить по праву…

– Нє, слухайте сюди! – вихопився Швайка. – Що ж получається? За царя я мав дулю з маком і теперечки..

Рип-рип! – вже коло безтарки проскрипіли чоботи.

– Встать! – наче молотом, бухнуло по головах радників. – Почему сідєть? Почему не работать?

Крізь чималу шпарину видно: немов кілки, виструнчились пани громадяни, роззявивши роти на Люмана.

– Саботір! – німець замахнувся пістолетом. Хрясь! – гепнувся Березовський на безтарку. Решта панів кинулась урозтіч.

– Наз-з-зад! – потряс пістолетом Люман. – За мною!

Втягнувши голови в плечі, побрели радники за Люманом. Йшли, як по тонкій кризі, не спускали очей з рипучих офіцерських чобіт. Лопотіли на вітрі поли плаща, пістолет раз у раз підбадьорював: «Марш! За мною!»

Коли конвойоване панство повернуло за кузню, ще тліли біля колод недопалки. Тихо стало в дворі. Та ось ворухнулась перекинута безтарка, з-під дашка викотився Володька. Встав, обтрусився і – в кузню.

– Бачили цирк?.. Лев і дресировані гавки.

Шумило з Льонькою давились од сміху.

– Куди ж він їх повів?

Льонька скочив на підвіконня і, мов горобчик, уткнувся носом у шибку.

– Он де вони! – аж підстрибнув.

У балці, де зібралось ціле озеро дощової води, застряв автомобіль «БМВ». Шофер люто крутив баранку, колеса буксували, чорне місиво струменем летіло з-під крил, машина з ревом сіпалась і все глибше тонула в багнюці.

Люман показав пістолетом: ану, берись, свинота!

Першим плюхнув у калюжу пан Швайка, за ним поліз Федоренко. Березовський топтався на сухому, присідав на задні, як бичок, котрого силоміць штовхають у воду. Зондеркомісар, гикнувши, так піддав носаком, що Березовський сторчма полетів у болото. Криворотько не ждав особистого «запрошення» – сам ухопився за кузов.

– Пашол! – змахнув рукою Люман.

Затряслась машина, слизьким багном обдало хазяїв. Неначе жаби, греблись вони в мулі, й холодна твань текла за шию, хлюскотіла в халявах. Мотор аж вив, і пани радники підвивали: той смикав знизу, той штовхав ззаду, а машину як присмоктало.

Зондеркомісар підібрав широкі поли плаща, з котячою бридливістю ступив у воду. «Ать!» – огрів рукояткою поліцая по загривку. «Ать!» – підстьобнув охлялого старосту. «Па-шо-о-ол!» – і радники, витягуючи шиї, налягли з усіх сил, облиплий грязюкою кузов поплив-поплив по калюжі.

Володька вже сидів на коні, коли табунчанські верховоди, лаючись, повертались до кузні. Ненько рідна! Що сталося з панами! Хіба оце Березовський? Хіба кожушок на ньому? То жмут соломи, яким сажу трусили. А Швайка? Помийне мочало, вибачайте, пане! А Криворотько? А Федоренко? Підсуши і на город – птаство безвісти тікатиме.

– Ну, як, наїлись земельки? – зустрів їх Володька, зняв шапку, поштиво кивнув головою: «Моє шанування, панове!»

– Ти!.. Прикуси язик! – прохрипів староста, підняв кулака і сам злякався – чорний віхоть стирчав з рукава.

Шумило розвернув коней, весело вйокнув, скалки води полетіли з-під копит, і Федоренкові довго вчувалося, що то регоче Володька.

Частина третя
ЗЕМЛЯ НЕ МОВЧИТЬ

Подорож на аеросанях

– Охо-хо-хо-хо… Скажу вам, служба наша собача, – Криворотько тяжко зітхнув, обтрусився посеред хати, змахнув шапкою сніг з чобіт і, не діждавшись запрошення, вмостився на лаві.

Карпо Іванович наче й не помітив поліцая: сидів спиною до дверей і сердито гахкав молотком по залізному обрубку. В його зігнутій постаті, густому настовбурченому волоссі, в швидких рухах відчувалася така зла прихована сила, що Криворотько тихцем-тихцем одсунувся далі, на край лави. А тут обпекла його поглядом тітка Катерина; схрестивши руки на грудях, вона стояла коло печі і не зводила очей з поліцая. Ну, мовляв, кажи, по чию душу прийшов…

– Немає у вас тютюнцю? А то, знаєте, дають пайок – гнилі сигарети, – Криворотько хотів стулити усмішку, та тільки скривився; велика бородавка підсмикнулася, майже закрила прищурене око. – То як, питаю, нащот тютюнцю?

Шумило гахнув молотком, аж лава, на якій сидів поліцай, струснулася.

– Н-да, собача служба, – ще важче зітхнув поліцай. – Рад сусідам допомогти – не можу. Вже передали списочки…

Коваль підняв молоток і не вдарив. Опустив руку.

– Які списки? Хто передав? – процідив крізь зуби не повертаючись.

– Ваші, ваші передали. Ті, що людей знають. Федоренко з Швайкою. Я ж тут новий…

– Що за списки? – Шумило зиркнув поверх поліцая, відітнувши поглядом гулястий вершечок, оту жовту пляму на голові.

– А ви що, не чули? – жовта гуля присунулась ближче. – В Германію забирають… Я б допоміг вам, сусідоньки, та списочки та-а-ам, – тицьнув Криворотько на замерзле вікно. – Діло пропаще. Не піде Володька, вас обох поженуть.

Криворотько встав і бочком посунув до дверей. Немов з розп’яття, страдницькими очима дивилась на нього тітка Катерина, прихилившись до комина, і червоні квітки на стіні вінчали її воскове чоло.

– Ви той… передайте Володі, – кинув поліцай від порога. – Завтра збираємось зранку… у школі. Грицько, здається, у вас ночує? Теж перекажіть… І чого він, як пес бездомний, по чужих хатах тиняється? Батько ж у нього такий…

– Ідіть краще! – крутнувся на стільці Шумило; він судорожно стискував у руці молоток: його дратував тихий, як болотний ручай, голос поліцая.

Криворотько, зіщулившись, виприснув на вулицю.

Мело, вихрило в степу. Вітер вигрібав з низинок сніг і наче дражнив поліцая: то жбурляв білі колючки в обличчя, то сипав їх за комір. «Собача служба!» – лаявся Криворотько. Особливо дошкуляли йому тісні «казенні» чоботи, видані в поліції. На морозі вони ставали ніби залізними, аж дзвеніли, і сплющені ноги промерзали до кісток.

Шинель була не краща – без підкладки, ще й розпірка ззаду: гуляй, вітре, між поліцайських ребер!

Криворотько, ухкаючи від холоду, забігав у хати, починав з тютюнцю і кінчав одним: кому 16 років – завтра збиратися коло школи…

Десь під обід він завернув до Поліщуків.

Поліщуки жили тепер у курнику поряд з колишнім колгоспним двором. Через дорогу, на толоці, одиноко горбилась Шумилова кузня; серед уламків сівалок і возів, занесених снігом, чорніла її протрухла солом’яна стріха. А далі, на вигоні, світив ребрами розкритий бурею балаган, де колись Льонька плескався в пшениці.

Останнім часом Льонька спохмурнів, ніщо не звеселяло його. Вийде з курника, стане сиротливо на причілку. Так і хочеться пірнути поглядом в гущавину старого саду, в пухку зимову постіль над річкою. Глянеш, бувало, на обривисту гору – згадаються аеросани, і легенди про татар, і Грицько з його книжками, і все-все, що наповнювало тебе життям. А тут ні саду, ні річки. Гола рівнина, облуплені свинарники і на цьому белебні – чужі стіни, що стали тобі за домівку…

Зів’ялий, повертається Льонька в хату. А в темній комірчині з одним вікном до степу ще сумніше. На холодній лежанці скулилася Ліда. Лежить мовчазна, тільки попросись зрідка: «Накрий мене, мамо». Весь одяг скидали на неї, однак не може зігрітися. Вдень її морозить, трусить, вночі, навпаки, розкривається, місця собі не знаходить: «Пече мене, мамо, вогнем пече». Схилиться мати над дочкою, прикладе руку до її чола: «Боже! Ти вся гориш!.. Де ж тебе підкосило, дитино моя?» Довго не признавалася Ліда, потім сказала: в степу простудилася. Вночі водила жінок до сховищ зерна, хліб на дітей видавала; ночі холодні були, дощі, ожеледь, вітер, а вона в самому платтячку. Мати сумовито глянула на стіл, де давно не пахло печеним: «Кажеш, дочко, хліб роздавала… Такий і батько твій. В тридцятому забрав з клуні пуд ячменю, щоб в артіль однести. „Якось перетерпимо, – каже, – колгоспові сіяти треба“… Такий він був: для себе ні цурки, аби людям»…

Того дня, як поліцай обходив село, сповіщаючи про «мобілізацію», Ліда марила в гарячці. Вона задихалася, шепотіла сухими губами: «Грицю, сховай!.. Сховай, Грицю!..» Поривалася встати, і щоки її палали, і спітнілі руки тяглися до матері. «Дочко! Що мені діять з тобою? – мати безпорадно притискувала до грудей її гаряче трепетне тіло. – Я б руки підклала, аби легше тобі»…

Валько вже збігав у Краснопілки – надворі гула хуртовина, снігом занесло яруги – і весь наче ватою обліплений, повернувся додому. «Дістав молока!» – хотів посміхнутись сестрі, та Ліда не бачила ні брата, ні простягнутої до неї склянки.

Вдень і вночі бились вони над хворою, безсилі допомогти їй чим-небудь. І не знала мати, не знали брати, що нове горе чекає на них. Воно, те горе, вже стукало в двері.

– Добридень, пани громадяни! – чемно вклонився Криворотько, гупаючи на порозі колодками задубілих чобіт.

– Гришо, поліцай!.. Вижени його… – тремтячими руками Ліда затулила обличчя, заніміла, ніби чекаючи удару.

Льонька струснувся від обурення. Поліцай коло ліжка непритомної Ліди! Більшої наруги не можна придумати! Що йому треба, чорногузові? Аби не чути гугнявого голосу Криворотька, Льонька прошмигнув мимо непрошеного гостя, вскочив у сарайчик.

– Льонь, де ти? – почулось знадвору (який дивний голос у Валька!).

– Я тут… Чого тобі?

– Ти знаєш, що він каже? – заглянув Валько у сарайчик. – Ні, ти розумієш: завтра заберуть… Лі-і…

У Валька нервово сіпались щоки.

– Хіба йому повилазило? Вона ж… на волосинці.

– Ні, ти розумієш, – Валько немов оглух. – Ти розумієш, що він каже: якщо хвора – хай візьме довідку. В районі. І сьогодні ж. Бо завтра – чуєш? – однак пожене. Або матір – замість Ліди. Мені, каже, аби душа була…

– Де він? – Льонька, як затравлене вовченя, схопив пакола, одним стрибком вискочив за поріг. У дворі він наткнувся на матір; вона, мабуть, ляснула його по щоці: «Кинь, пакола, дурню!» – та Льонька не відчув найменшого болю, тупо дивився у білу заметіль, у сніговий вир, що кружляв за спиною поліцая.

– Пішов… Мамо, а ви куди?

– Цить мені! – з незрозумілою злістю відштовхнула сина. – В хаті сиди! – і до Валька вже, спокійніше: – До Федоренка піду, підводу попитаю.

Важко нести свою муку до остогидлої людини. Важко тобі, мати. Але чого не зробиш ти для порятунку дитини!.. Провалюються у снігу затерплі ноги, сльози застилають очі, а ти йдеш до старости, просиш його жінку, товсту глевкувату бабу: «Розбудіть чоловіка. Горе ж таке»… Федоренко, п’яний до нестями, крутить бичачою шиєю, реве, матюкається крізь сон. Відкриває, нарешті, одне око, скляним поглядом втуплюється в сусідку: «Коней дать?! Ге-ге! – трясеться під кожухом живіт. – Хай не придурюється дівуля твоя. Жени її, стерву, пішком».

Тяжко тобі, мамо, було йти до старости, а ще тяжче повертатись ні з чим до дітей. І ти клянеш війну, клянеш долю свою вдовину, і свою безсилість, і свою темноту. Де це видано, щоб мати віддала свою дочку на вірну смерть! Краще тоді самій – в ополонку… Ти сидиш в кутку, спиною до дітей, і вже не плачеш, бо висохли сльози, а тільки слухаєш, як дзвенить, кровоточить розтерзане тіло… Підійшов син, поклав голову на твоє плече. «Сину, здається, я вдарила тебе? Пробач, сама не знаю, що роблю».

Гарячими долонями стисла мати синову голову і, схилившись на неї, немов задрімала. А коли відкрила повіки – застигла вражена: Ліда, підпершись подушкою, сиділа; очі її проясніли, і в тих широких відкритих очах був спокій, тверда рішучість. «Невже, здумала завтра йти?.. Ні, ні! Хай викине з голови!» Мати кинулась до Ліди, обняла її.

– Слухайте мене, діти… Ви вже дорослі, ви самі проживете. А я… я вже стара. Чи там, чи тут – не страшно мені.

На Лідиних впалих зашерхлих щоках, на висохлих руках проступили червоні плями.

– Мамо, – тихо мовила вона, – я зненавиджу себе, коли ти за мене… Не смій… Я просто не зможу жити…

– Нікого не візьмуть завтра, чуєте? – підхопився Валько. – Ні Ліду, ні вас, мамо! – в його очах затремтіли росинки. – Збирайтесь, в район поїдемо! Не мають права! – ковтав він гарячі сльози і, вже вибігаючи з хати, кивнув Льоньці: – Ходім допоможеш.

Валько витяг з сарайчика дерев’яні сани. Це були ті носаті сани, що їх зробили колись Володька з Грицьком. Чи думали хлопці, що їхній «аеромашині» судилася така земна невесела подорож!

– Давай палку! – Валько метушився, перекидав дошки, грюкав молотком; спішна робота, майстрування – це була Вальчина стихія, і він знову ожив, щось пиляв, прибивав, прилаштовував вірьовку; кров цебеніла з розбитого пальця – пусте! – він поспішав, він підганяв Льоньку. – Чорт! Короткі санки. Треба доточити. Ану, забивай гвіздок!..

* * *

У відкритому степу скаженіла хурделиця. Вітер змітав сухий, колючий сніг і гнав над землею білу куряву.

Зігнувшись, Льонька підштовхував сани ззаду; тут вихрило, немов голками, сікло обличчя. Льонька заплющував очі і всім тілом налягав на санки; коли його заносило в рівчак, він на хвильку відкривав заліплені очі. І тоді бачив перед собою чорний горбик: то лежала вкутана ряднами й свитками Ліда. І ще видно було йому натягнуту вірьовку й дві згорблені постаті – материну і Вальчину.

Спочатку Льонька лічив свої кроки: раз, два, три… Але швидко збився і далі рачкував бездумно, якийсь байдужий до себе, до морозу, до занімілих рук.

Раптом сани пірнули кудись, Льонька уткнувся носом в замет. Підвівшись, побачив: мати стоїть збоку і широко відкритим ротом хапає повітря; заінеєні повіки її стулені, по сухих щоках стікають сльози чи, може, піт…

– Мамо, спочиньте, – сказав Валько. – Ми самі…

Він накинув на свої плечі вірьовчану «шлейку», пригнувся, рвонув санки. І знов скрипів сніг під полоззям, білі оси впивалися в Льоньчине тіло, і малий безсило грібся в кучугурах. «Чи допомагаю я братові, чи він і мене волочить?» Льонька відпустив руки – санки йшли своїм ходом. «Сам везе».

Щоб не засліплювало, Льонька задер голову, тепер перед ним коливалась змокріла Вальчина спина; і те, що братові було жарко на морозі, немовби зігрівало й Льоньку. Хлопець з ніжністю подумав: «Якщо глянуть на мене й брата – хто я такий? Він завжди тягнув усю роботу, тягнув за себе й за мене, а я все хитрував, викручувався, аби на гульки втекти. Він, як віл, з ранку до вечора не знав спочину: копав город, садив картоплю, вичищав гній, сапав, прибирав – за двох мужиків управлявся».

Наче кінь-роботяга, Валько грудьми налягав на «шлейку», спина його парувала, шапка облипла льодяними бурульками. Льонька зціпив зуби і так штовхнув сани, аж у голові потемніло, і сила десь знайшлася, і бешкетне бажання позмагатися з братом. «Ну-ну, не дуже! Пупа надірвеш!» – повернувся Валько; обпечені губи його зрожевила усмішка. І од тої усмішки, од братових слів хлюпнуло теплом в Льоньчину душу.

Час від часу мати просила Валька зупинитися, щоб глянути на Ліду.

– Як, дочко, не холодно?

– Добре мені, тепло. Може, я пройдусь трохи? Що ви мене, наче дитину?..

Мати сварилася пальцем, поправляла подушку, краєм піджака закривала доччину голову, і сани рушали далі.

Під Компаніївкою звернули на шосе. Сподівалися: легше буде, все-таки дорога пробита. Але тут одна за одною скреготали цепами німецькі машини. Довелося йти над кюветом; послизнеться нога – по шию пірнаєш у замети. На критому грузовику, в кузові, їхала весела солдатня, видно, напідпитку, угледіли людську упряжку – зайшлися реготом; той тикає пальцем, той улюлюкає, той ногами дригає. Івани шлейку тягнуть – дивина!

Валька, який, вибивався із сил, пересмикнуло од наглого сміху чужинців.

– Бачили ідіотів? Регочуть… Пождіть, на кутні завиєте!

Як вони далі брели, Льонька майже не пам’ятав; усе злилося в білому шумовинні – і брязкіт цепів, і поскрипування полозів, і стогін сестри, яка марила, кликала когось до себе. Льонька просив води, мати снігом розтирала йому руки, він нібито лежав горілиць на дорозі, бо з носа пішла кров, – чи було це, чи тільки приверзлося – він не міг напевно сказати. Потім вони спинились коло сірого будинку. Якісь люди в білому, наче снігові баби, повели під руки Ліду, а вони стояли на ганку і чогось ждали. Мабуть, довго ждали, бо Льоньку трясло від холоду, мокрий піджачок взявся корою. Він сказав, що хоче прилягти. Із саней його підняв Валько: «Вставай, браток, Ліду ведуть».