Текст книги "Собор Паризької Богоматері"
Автор книги: Виктор Гюго
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 34 страниц)
Феб не помер. Такі люди живучі. Коли метр Філіпп Лельє, надзвичайний королівський прокурор, сказав бідній Есмеральді: «Він помирає», – то це була або помилка, або жарт. Коли архідиякон повторив засудженій: «Він помер», насправді він нічого про це не знав, він тільки так гадав, розраховував на це, не мав у цьому сумніву, на це сподівався. Йому було б надто важко передати коханій жінці добрі вістки про свого суперника. Кожен мужчина на його місці зробив би так само.
Це не значить, що рана Феба не була небезпечною, але вона була менш небезпечною, ніж на це сподівався архідиякон. Лікар, до якого нічні стражники негайно віднесли Феба, протягом восьми днів побоювався за його життя і навіть сказав йому про це по-латині. Але молодість узяла верх, і, що часто буває, всупереч прогнозам і діагнозам, природі забажалося врятувати хворого під носом у медика. Саме в той час, коли він лежав ще на поганенькому ліжку в лікаря, його допитали Філіпп Лельє та слідчі духовного суду, що йому аж ніяк не було приємно. Тому одного чудового ранку, відчувши себе краще, він залишив свої золоті остроги, як плату за ліки, і накивав п'ятами. Це, зрештою, зовсім не порушило розслідування справи та її хід. Правосуддя того часу дуже мало дбало про точність і ретельність кримінального судочинства. Аби тільки обвинуваченого було повішено, і цим воно вдовольнялося. Крім того, судді й так мали досить доказів проти Есмеральди, вони гадали, що Феб помер, і більше їх ніщо не цікавило.
Що ж до Феба, то він утік недалеко. Він просто подався до свого загону, що стояв гарнізоном у Ке-ан-Брі в Іль-де-Франс, на відстані кількох поштових станцій від Парижа.
Щоправда, Феб не мав ніякого бажання особисто стати перед судом. Він неясно відчував, що там він здавався б смішним. По суті, він і сам не знав, що думати про всю цю історію. Він був усього-на-всього солдат, – невіруючий, але забобонний, і тому, коли він намагався розібратись у цій пригоді, його бентежило все: кізка й дивні обставини зустрічі з Есмераль-дою, і ще більше дивний спосіб, за допомогою якого вона дозволила йому дізнатися про своє кохання, і те, що вона циганка, і, нарешті, понурий монах. Він вбачав у всій цій історії більше чаклунства, ніж кохання. Можливо, циганка й справді була відьмою або навіть самим дияволом. А може, все це просто комедія або, висловлюючись тогочасною мовою, дуже неприємна містерія, в якій йому випала незавидна роль: героя побитого й осміяного. Ротмістр зовсім зніяковів, він відчув той рід сорому, що його наш Лафонтен так чудово висловив: «Зазнавши сорому, мов лис, коли його спіймала курка».
А втім, він сподівався, що ця справа не набуде розголосу, що ім'я Фе-ба де Шатопер, оскільки сам він відсутній, буде раз чи два згадане і, в усякому разі, не вийде за межі судової зали Турнель. У цьому він не помилився; тоді не існувало «Судових відомостей», а оскільки не минало й тижня, щоб на одному з численних майданчиків для страт не було живцем зварено фальшивомонетника, не повішено чаклунки, не спалено єретика, то всі так звикли бачити на перехрестях Феміду з оголеними руками, з засуканими рукавами, яка поралась біля казанів, шибениць та ганебних стовпів, що майже не звертали на це уваги. Тогочасний вищий світ навіть не знав імені засудженого, якого вели вулицею, і хіба що тільки простолюд смакував цю грубу страву. Страва була звичайним явищем вуличного життя, так само як жаровня пиріжника чи різниця шкуродера. Кат був той самий м'ясник, тільки більш вправний.
Отже, Феб досить швидко перестав думати про чарівну Есмеральду, або Сіміляр, як він її називав, про удар кинджалом, завданий чи то циганкою, чи понурим монахом (йому було байдуже, ким з них), і про наслідки процесу. Та тільки-но його серце звільнилося, до нього одразу ж повернувся образ Фльорделіс. Серце ротмістра Феба, як і тодішня фізика, боялося порожнечі.
До того ж саме перебування в Ке-ан-Брі було нестерпним. Це селище ковалів і корівниць з порепаними руками було довгим рядом халуп і хижок, що простяглось на півльє обабіч шляху. Одним словом, справжній «хвіст» [150]150
Q u e u e (ке) – хвіст; околиця (франц.).
[Закрыть]провінції Брі.
Фльорделіс, його передостання пристрасть, була гарненькою дівчиною з чарівним посагом. Отож одного чудового ранку, цілком одужавши й припускаючи, що по двох місяцях справа циганки вже скінчена й забута. закоханий кавалер, гарцюючи на коні, підскакав до дверей будинку Гон-делор'є.
Він не звернув уваги на досить численний натовп, який юрмився на майдані перед Собором богоматері. Був травень, і Феб припустив, що, мабуть, відбувається процесія з нагоди тройці чи якогось іншого свята; він прив'язав коня до кільця під'їзду й весело піднявся до своєї красуні нареченої.
Вона була сама з матір'ю.
У Фльорделіс увесь час каменем на серці лежав спогад про сцену з чаклункою, козою і її проклятою азбукою. її бентежила й довга відсутність Феба.
Проте коли вона побачила свого ротмістра, його принадну поставу, новий камзол, блискучу портупею, жагучий погляд очей, то аж зашарілася з задоволення. Шляхетна панна й сама здавалася чарівнішою, ніж будь-коли, її розкішне біляве волосся було заплетене в прекрасну косу, її вбрання було того небесно-голубого кольору, який так личить блондинкам (цього кокетства її навчила Коломба), а очі оповиті тією любовною, солодкою млостю, що так красить жінок.
Феба, який довгий час не бачив інших красунь, крім замазур Ке-ан-Брі, сп'янив вигляд Фльорделіс, і це надало такої запобігливості та вишуканості його манерам, що мир було негайно укладено. Сама мадам де Гон-делор'є, що, як завжди, сиділа у своєму великому кріслі, не наважилася дорікати йому. Що ж до Фльорделіс, то її докори зовсім розчинилися в ніжному воркуванні.
Молода дівчина сиділа біля вікна, продовжуючи гаптувати грот Нептуна. Ротмістр сперся на спинку її крісла, і вона півголосом почала ніжно докоряти йому.
– Що це з вами сталося в ці довгі два місяці, поганий?
– Клянуся вам, – відповів Феб, трохи збентежений запитанням, – ви такі гарні, що можете причарувати самого архієпископа.
Вона не могла стримати усмішки.
– Гаразд, гаразд, добродію. Облиште мою красу й відповідайте на запитання.
– Пробачте, люба кузино, мене було викликано в гарнізон.
– А куди саме, дозвольте спитати? І чому ви не прийшли попрощатися?
– У Ке-ан-Брі.
Феб був у захопленні з того, що перше запитання допомогло йому ухилитися від другого.
– Але ж це зовсім близько, добродію. І жодного разу не з'явилися, щоб побачитися зі мною.
– Річ у тому… служба… І крім того, чарівна кузино, я був хворий.
– Хворий? – злякано повторила вона.
– Так… поранений.
– Поранений?
Дівчина була вкрай вражена.
– О, не турбуйтесь, – недбало промовив Феб, – це дурниці. Сварка, удар шпаги. Що вам до цього?
– Що мені до цього? – вигукнула Фльорделіс, підвівши на нього свої чудові, повні сліз очі.– О, ви кажете не те, що думаєте. Що це за удар шпагою? Я хочу все знати.
– Але, люба моя… я посварився з Мае Феді, ви його знаєте? Лейтенант із Сен-Жермен-ан-Ле; і ми трохи підпороли один одному шкіру. От і все.
Брехун-ротмістр дуже добре знав, що справа честі підносить мужчину в очах жінки. І справді, Фльорделіс дивилась йому в обличчя, тремтячи від страху, задоволення й захоплення. Та вона ще не зовсім заспокоїлась.
– А ви вже цілком здорові, мій Феб? – промовила вона. – Я не знаю вашого Мае Феді, але це погана людина. А що призвело до сварки?
Тут Феб, уява якого не відзначалась особливою винахідливістю, вже не знав, як збутися свого подвигу.
– О, далебі, не знаю… Дрібничка… Кінь… Слово за слово… Чарівна кузино! – вигукнув він, щоб змінити розмову. – Що це за галас на майдані?
Він наблизився до вікна.
– Боже мій, мила кузино, яка там сила народу!
– Не знаю, – відповіла Фльорделіс, – здається, сьогодні ранком якась чаклунка має прилюдно каятись перед собором, потім її повісять.
Ротмістр був настільки певен у закінченні історії з Есмеральдою, що слова Фльорделіс його зовсім мало схвилювали. Усе ж він поставив їй одне чи два запитання.
– Як звуть ту чаклунку?
– Не знаю, – відповіла вона.
– А в чому її обвинувачують?
Вона й на цей раз лише знизала своїми білими плечима.
– Не знаю.
– О господи Ісусе! – сказала мати. – Тепер стільки чаклунів, що, я думаю, їх спалюють, не знаючи навіть імення. З однаковим успіхом можна було б дізнатись про ім'я кожної хмаринки в небі. Зрештою, можна не турбуватись, у милосердного бога вони всі на обліку. – 3 цими словами шановна дама підвелась і підійшла до вікна. – Боже! – промовила вона. – Ваша правда, Фебе, людей страх як багато. Господи милосердний, навіть на дахах сидять. Знаєте, Фебе, це мені нагадує молодість. В'їзд короля Карла Сьомого. Тоді теж було стільки народу. Не пам'ятаю вже, якого року, коли я кажу вам про це, то воно вам здається сивою давниною, правда ж? А мені—недавнім минулим. О, тоді народ був куди красивіший, ніж тепер. Люди повидирались аж на бійниці Сент-Антуанської брами. На коні, позад короля, сиділа королева, а за їх величностями їхали всі придворні дами, що також сиділи позад вельмож. Я пам'ятаю, як усі сміялися, коли побачили куцого Аманьйона де Гарланда поруч сіра Матфе-лона, велетенського на зріст рицаря, що бив англійців, як мух. Це було чудове видовище. Процесія всіх дворян Франції з їхніми прапорами, що так і полум'яніла перед очима. Одні були з корогвами, інші – із стягами. Чи ж можу я все пам'ятати? Сір де Калан – з корогвою, Жан де Шато-моран – із стягом, сір де Кусі – із стягом, найрозкішнішим з усіх інших, за винятком стяга герцога Бурбонського. Аж сумно робиться, коли згадаєш, що все це було й що від цього нічого не лишилося!
Закохані не слухали поважної вдови. Феб знову сперся на спинку крісла своєї нареченої; чудове місце, з якого його зухвалий погляд проникав у всі щілини комірця Фльорделіс. Цей комірець так до речі розгортався, дозволяючи йому побачити стільки принадних речей і догадуватися про стільки інших, ще принадніших, що Феб, засліплений цим полиском шовковистої шкіри, думав: «Як можна кохати когось іншого, крім блондинок?» Обоє мовчали. Дівчина час від часу підводила на нього ніжний, захоплений погляд, їх волосся змішувалося в промінні весняного сонця.
– Фебе, – раптом тихо промовила Фльорделіс, – через три місяці ми одружимось. Покляніться мені, що ви ніколи не кохали іншої жінки, крім мене.
– Клянуся вам, прекрасний ангел! – відповів Феб, і його пристрасний погляд підсилив переконливість його слів. Можливо, в цю хвилину він і сам собі вірив.
Добра мати, захоплена повною згодою наречених, вийшла з кімнати, щоб подбати про якісь господарські дрібниці. Феб це помітив, і те, що вони залишилися на самоті, так окрилило заповзятливого ротмістра, що в його голові з явилися досить дивні думки: Фльорделіс його кохає, він її наречений, вони були вдвох; його минула прихильність до неї знову пробудилася, щоправда, не в усій своїй свіжості, зате з усією пристрасністю; отож невеликим злочином буде поїсти недозрілих овочів із свого власного городу. Не знаю, чи саме такі думки промайнули в його голові, але цілком достовірним є те, що Фльорделіс раптом злякалася виразу його очей. Вона озирнулася й побачила, що матері нема.
– Боже мій, – промовила вона, почервонівши, охоплена хвилюванням, – мені так жарко!
– Справді,– відповів Феб, – скоро полудень. Сонце припікає. Але можна опустити штори.
– Ні! Ні! – закричала сердешна. – Навпаки, мені хочеться свіжого повітря!
І, немов лань, яка відчуває наближення зграї гончарів, вона схопилася з місця, побігла до скляних дверей, розчинила їх і кинулась на балкон. Феб, дуже невдоволений, пішов за нею. Майдан перед Собором богома-тері, що на нього, як відомо, виходив балкон, являв собою у цю хвилину зловісне й незвичайне видовище, яке вже зовсім по-іншому налякало боязку Фльорделіс.
Величезний натовп, що вливався з усіх суміжних вулиць, затоплював і самий майдан. Невисока огорожа, по пояс заввишки, що оточувала паперть, не змогла б стримати натиск натовпу, якби її не підсилила густа жива огорожа з міських стражників та стрільців з аркебузами напоготові.
Завдяки цим хащам із списів та аркебузів паперть була порожньою. Вхід до неї охороняла велика кількість алебардників з єпископським гербом. Широка брама Собору була зачинена, що контрастувало з усіма численними, відчиненими навстіж вікнами на майдан, не включаючи вікон піньйонів, у яких можна було побачити тисячі голів, скупчених так само, як піраміди гарматних ядер в артилерійському парку.
Поверхня цього людського моря була сіра, брудна, землиста. Видовище, на яке очікував натовп, було, очевидно, з тих, що приваблюють лише покидьків суспільства. Немає нічого більш огидного за гамір цієї купи
жовтих чепців та гидотних брудних шевелюр. Тут було більше реготу, ніж криків, більше жінок, ніж чоловіків.
Час від часу чийсь пронизливий, деренчливий голос прорізає загальний гамір.
– Гей! Майє Баліфр! Чи тут її вішатимуть?
– Дурна! Тут прилюдне покаяння в самій сорочці! Милосердний бог начхає їй латинню в пику! Це завжди відбувається тут опівдні. А якщо ти хочеш побачити шибеницю, піди на Гревський майдан.
– Піду, коли тут скінчиться.
– Скажіть-но, сусідко Букамбрі, чи правда, що вона відмовилась від духівника?
– Здається, що так, сусідко Бешен.
– Ач, поганка!..
– Такий уже звичай, добродію. Палацовий суддя повинен віддати злочинця для виконання страти, якщо він мирянин – паризькому прево, а коли духовного сану – духовному суду єпископства.
– Дякую, добродію.
– О боже мій! – промовила Фльорделіс. – Нещасне створіння! – Ця думка сповнила смутком погляд, яким вона обвела натовп.
Ротмістр, значно більше зацікавлений нею, ніж усім набродом, що скуп-чився на майдані, закохано перебирав ззаду пояс її сукні. Вона повернулася з благальною усмішкою.
– Прошу вас, Фебе, облиште мене! Якщо ввійде матуся, вона побачить вашу руку.
У цю хвилину баштовий годинник Собору богоматері повільно вибив дванадцяту.
Натовп задоволено загомонів. Тільки-но затих останній удар, як усі голови заворушилися, мов хвилі від пориву вітру, і з бруку, вікон і дахів пролунало:
– Ось вона! Фльорделіс затулила руками очі, щоб не бачити.
– Радість моя! – звернувся до неї Феб. – Чи не повернутися нам до кімнати?
– Ні,– відповіла вона, і очі, які вона заплющила з остраху, знову розплющилися з цікавості.
Віз, запряжений здоровенним нормандським битюгом, оточений вершниками в лілових опанчах з білими хрестами, в'їхав на майдан з вулиці Сен-П'єр-о-Беф. Нічні стражники ударами палиць прокладали йому шлях серед натовпу. Поряд з возом їхало верхи кілька урядовців суду та поліції, яких можна було пізнати по їхньому чорному одягу й по тому, як незграбно вони трималися в сідлах. На чолі їх урочисто їхав метр Жак Шармолю.
На фатальному возі сиділа молода дівчина із зв'язаними за спиною
руками, сама, без священика. Вона була в сорочці, її довге чорне волосся (за тодішнім звичаєм його зрізували лише біля підніжжя шибениці) розсипалося по її напівоголених грудях та плечах.
Крізь це хвилясте волосся, чорне й блискуче, ніби вороняче крило, видно було грубу, сіру й вузлувату вірьовку, що муляла ніжні ключиці і, мов земляний черв'як навколо квітки, обвивалася навколо чарівної шийки нещасної дівчини. Під цією вірьовкою блищав маленький амулет, оздоблений зеленими намистинками, залишений їй, певно, через те, що засудженим на смерть уже ні в чому не відмовляють. Глядачі, які розташувалися на вікнах, могли побачити на днищі воза її босі ноги, що їх вона намагалася підібгати під себе, ніби спонукувана останнім інстинктом жіночої соромливості.
Біля її ніг лежала зв'язана маленька кізка. Засуджена підтримувала зубами сорочку, що спадала з її плечей. Страждання дівчини, здавалося, посилювалися тим, що її майже голу виставили перед натовпом. Ох! Не для таких потрясінь створено дівочу соромливість!
– Ісусе! – раптом вигукнула Фльорделіс і звернулася до ротмістра. – Погляньте-но, кузене, це ж та сама огидна циганка з козою.
Вона повернулася до Феба. Його очі були прикуті до воза. Він був дуже блідий.
– Яка циганка з козою? – промовив він, заїкаючись.
– Як? – спитала Фльорделіс. – Хіба ви не пам'ятаєте?.. Феб перебив її:
– Не знаю, що ви хочете цим сказати.
Він ступив крок, щоб вернутися до кімнати, але Фльорделіс, ревнощі якої недавно так сильно пробудила ця сама циганка, спалахнула знову. Вона кинула на нього недовірливий, гострий погляд. У цю хвилину їй невиразно пригадалися розмови про якогось ротмістра, причетного до процесу цієї чаклунки.
– Що з вами? – спитала вона Феба. – Можна подумати, що вигляд цієї жінки збентежив вас.
Феб спробував відбутися жартом.
– Мене? Аж ніяк! Анітрохи!
– Тоді залишіться! – наказала вона. – Ми подивимось до кінця.
Розгублений ротмістр був змушений залишитись. Його трохи заспокоювало те, що засуджена не відривала погляду від днища свого воза. Це справді була Есмеральда. На цьому останньому ступені ганьби й нещастя вона все ще була гарною: її великі чорні очі здавалися ще більшими через те, що схудли щоки; її мертвотно-блідий профіль був чистий і прекрасний. Вона була схожа на колишню Есмеральду так, як мадонна Ма-заччо схожа на мадонну Рафаеля*: слабкіша, тендітніша, худіша.
А втім, у неї не було, сказати б, жодного виразного відчуття, все притупилося, за винятком соромливості. Вона цілком здалася на ласку долі, бо була приголомшена й зламана відчаєм. її тіло підстрибувало від кожного поштовху воза, як мертва або зламана річ; погляд її був померклий і безтямний. На очах стояли сльози, нерухомі, немов застиглі.
Тим часом зловісна процесія проїхала крізь натовп під радісні вигуки зівак. Проте, щоб бути правдивим істориком, ми повинні сказати, що вигляд дівчини, такої гарної і разом з тим такої пригніченої, багато в кого, навіть у найчерствіших, викликав почуття жалю.
Віз в'їхав на паперть.
Перед центральним порталом він зупинився. Ескорт вишикувався в бойовому порядку по обидва боки. Натовп стих, і серед цієї тиші, повної урочистості й тривоги, обидві стулки головної брами повернулися, ніби самі собою, на своїх петлях, що завищали, як дудки. Тоді на всю глибину стало видно внутрішню частину Собору: похмурого, вбраного в жалобу, ледь освітленого кількома восковими свічками, що мерехтіли на головному вівтарі. Собор здавався величезною пащею печери серед залитого денним світлом майдану. У глибині, в сутінку абсиди було видно величезний срібний хрест, що вирізнявся на чорному сукні, яке спадало від склепіння до підлоги. Увесь неф був порожній. Але на віддалених лавах хорів невиразно маячило кілька голів священиків, і в ту хвилину, коли головна брама відчинялася, з церкви залунав урочистий, голосний і монотонний спів, який, немов поштовхами, кидав на голову засудженої уривки зловісних псалмів:
«…Non timebo millia populi circumdantis me! Exsurge, Domine; salvum me fac, Deus!
…Salvum me fac, Deus, quoniam intraverunt aquae usque ad animam meam.
…Infixus sum in limo profundi; et non est substantia» [151]151
«…Не побоюся полчищ, що обступають мене! Почуй мене, господи, спаси мене, боже мій!
…Спаси мене, боже мій, бо води зростають і піднялися до самої душі моєї…У глибокій трясовині загруз я, і немає поблизу твердої опори» (середньовічна латинь)
[Закрыть].
Водночас інший голос, окремо від хору, заспівав із східців головного вівтаря скорботну пісню жертвоприношення:
«Qui verbum meum audit, et credit ei qui misit me, habet vitam aetirnam et in judicium non venit; sed transit a morte in vitam [152]152
«Хто почує слово моє і увірує в того, хто послав мене, матиме життя вічне й судові не підлягатиме, а перейде із смерті в життя» (середньовічна латинь)
[Закрыть].
Цей спів кількох захованих у пітьмі стариків був справжньою панахидою над прекрасним, сповненим молодості й життя створінням, що його пестило тепле весняне повітря і осявало проміння сонця.
Народ благоговійно слухав.
Нещасна, охоплена жахом, ніби загубилася поглядом і думкою в темних глибинах храму. її бліді губи ворушилися, наче вона молилась. І коли помічник ката підійшов до неї, щоб допомогти їй зійти з воза, він почув, як вона пошепки повторює слово «Феб».
їй розв'язали руки і у супроводі кізки, яку теж розв'язали і яка мекала з радощів, відчуваючи себе на волі, примусили зійти з воза, пройти босими ногами по твердому бруку до кінця сходів порталу. Вірьовка, яка була зав'язана на її шиї, повзла за нею, наче гадюка.
Спів у храмі припинився. Великий золотий хрест і ряд свічок заколихались у пітьмі. Було чути, як задзвеніли алебарди строкато вдягненої церковної сторожі; а за кілька хвилин довга процесія священиків у ризах та дияконів у стихарях, урочисто виспівуючи псалми, з явилася перед засудженою і натовпом. Але її погляд зупинився на тому, хто йшов на чолі, одразу ж після хрестоносців.
– О, – прошепотіла вона, здригаючись, – знову він! Цей священик! Справді, то був архідиякон, ліворуч від нього йшов помічник регента
Собору, а праворуч – регент, озброєний своєю паличкою.
Архідиякон підходив до неї, відкинувши назад голову, широко розкривши нерухомі очі, й голосно співав:
«De ventre inferi clamavi, et exaudisti vocem meam, et projectisi me in profundum in corde maris, et flumen circumdedit me» [153]153
«З глибини пекла звернувсь я до тебе, і голос мій був почутий; ти ввергнув мене в надра та пучину морську, і хвилі обступили мене» (середньовічна латинь)
[Закрыть].
У ту мить, коли він з'явився при яскравому світлі дня під високим стрілчастим порталом, одягнений у широку срібну ризу з чорним хрестом, він був такий блідий, що багатьом з натовпу могло здатися, наче один з мармурових колінопреклоненних єпископів випростався і зійшов з камінного саркофага хорів, щоб зустріти на порозі могили ту, котра йшла помирати.
Така ж бліда й така ж подібна до статуї, Есмеральда майже не помітила, що їй дали у руки важку запалену свічку з жовтого воску, вона не слухала верескливого голосу протоколіста, який читав фатальний зміст прилюдного покаяння; коли їй сказали, щоб вона відповіла «амінь», вона відповіла «амінь». До неї тільки тоді повернулося трохи життя і сили, коли вона побачила, як священик подав знак варті, щоб та відійшла, і сам став наближатися до неї.
Тоді вона відчула, як кров прилинула їй до голови. Останні іскри обурення спалахнули в цій душі, уже заціпенілій і холодній.
Архідиякон повільно підійшов до неї; навіть у цьому розпачливому становищі вона побачила, як його погляд, що він кинув на її оголене тіло, горить хтивістю, ревнощами й бажанням. Потім він голосно спитав її:
– Дівчино, чи просила ти в бога прощення за свої провини й гріхи? – Він нахилився до її вуха й додав (присутні гадали, що він приймає від неї останню сповідь) – Хочеш бути моєю? Я ще можу врятувати тебе!
Вона пильно подивилася на нього.
– Геть, демоне! Бо я викрию тебе! Він посміхнувся жахливою посмішкою.
– Тобі не повірять. Ти тільки до злочину додаси ганьбу. Відповідай скоріше! Хочеш бути моєю?
– Що ти зробив з моїм Фебом?
– Він помер, – відповів священик.
У цю хвилину архідиякон машинально підвів голову і на другому кінці майдану, на балконі будинку Гонделор'є, побачив ротмістра, який стояв біля Фльорделіс. Він похитнувся, провів рукою по очах, ще раз подививсь і пробурмотів прокляття. Риси його обличчя судорожно викривились.
– Так помри ж ти! – процідив він крізь зуби. – Ніхто не володітиме тобою!
Потім, піднісши руку над циганкою, він вигукнув голосом, що звучав, наче похоронний дзвін:
– І nunc, anima anceps, et sit tibi Deus misericors! [154]154
Так іди ж, грішна душе, і хай змилується над тобою господь! (Середньовічна латинь)
[Закрыть]
Тo була зловісна формула, якою звичайно закінчувалися ці сумні церемонії. То був умовний знак священика катові. Народ став навколішки.
– Kyrie eleison! [155]155
Господи помилуй! (Грец.)
[Закрыть]– виголосили священики, що залишилися під склепінням порталу.
– Kyrie eleison, – повторив натовп тим приглушеним рокотом, який пробіг над ним, наче брижі по морю.
– Amen! [156]156
Амінь! (Лат.)
[Закрыть]– промовив архідиякон.
Повернувшись спиною до засудженої, він опустив голову і, схрестивши руки, приєднався до процесії священиків. За хвилину разом з хрестом, свічками та ризами зник під похмурими арками Собору, а його голос, поступово завмираючи разом з хором, співав цей гімн відчаю:
«…Omnes gurgites tui, et fluctus tui super me transiurent» [157]157
Усі безодні твої і потоки твої пройшли наді мною (середньовічна латинь)
[Закрыть].
Ритмічний стукіт алебард, що поволі затихав під колонадою нефу, нагадував удари годинника, який відбиває смертний час засудженій.
Тим часом брама Собору богоматері залишилась відчиненою, і всім видно було порожній, сумовитий, жалобний храм, темний і мовчазний.
Засуджена стояла нерухомо, очікуючи своєї дальшої долі. Один із стражників звернув на це увагу метра Жака Шармолю, який під час усієї цієї сцени взявся до вивчення барельєфу головного порталу, що зображує, на думку одних, жертвоприношення Авраама, а на думку інших, алхімічний процес, у якому ангел символізує сонце, багаття – вогонь, Авраам – майстра.
Досить важко було відірвати його від цього споглядання. Але нарешті він обернувся, і за його знаком двоє людей, одягнених у жовте – помічники ката – підійшли до циганки, щоб знову зв'язати їй руки.
Можливо, що в ту мить, коли нещасна піднімалась на фатальний візок, щоб вирушити у свою останню путь, її охопив нестямний жаль за життям. Вона звела свої запалені, сухі очі до неба, до сонця, до сріблястих хмарок, розірваних там і тут неправильними чотирикутниками й трикутниками блакиті; потім подивилася вниз, навколо себе, на землю, на натовп, на будинки… Раптом, у той час, коли чоловік у жовтому зв'язував їй лікті за спиною, з її грудей вирвався страшний крик, крик радості. На одному з балконів, там, у кутку майдану, вона побачила його, свого друга, свого володаря, Феба, своє життя!
Суддя збрехав! Священик збрехав! Це був він, вона не могла помилитися; він був там, красивий, живий, у своєму чудовому камзолі, з пером на капелюсі, зі шпагою при боці!
– Феб! – вигукнула вона. – Мій Феб!
Вона хотіла простягти до нього свої руки, що тремтіли від кохання і захоплення, але вони вже були зв'язані.
Тоді вона побачила, як ротмістр насупив брови, як молода гарна дівчина, що спиралась на його руку, глянула на Феба гнівними очима, презирливо скрививши губи; потім Феб промовив кілька слів до неї, які не долинули до засудженої, і обоє поспіхом зникли за скляними дверима балкона, що зачинилися за ними.
– Фебе! – закричала вона в нестямі.– Невже ти цьому віриш? Жахлива думка раптом майнула в її голові. Вона згадала, що її засуджено за вбивство Феба де Шатопер.
Досі вона все витримувала. Але цей останній удар був надто жорстокий. Вона непритомна впала на брук.
– Швидше віднесіть її на віз – і кінчаймо! – наказав Шармолю. Ніхто досі не помічав на галереї серед статуй королів, вирізьблених над самою стрілчастою аркою порталу, дивного глядача, який до цієї хвилини пильно все спостерігав. Він стояв такий нерухомий, його шия була так витягнута вперед, а обличчя таке потворне, що коли б не червоно-фіолетовий одяг, його можна було б прийняти за одне з тих кам'яних страховищ, крізь пащі яких уже шістсот років витікає вода з довгих ринв Собору. Цей глядач нічого не поминув з того, що відбувалося перед порталом. Собору богоматері. У перші хвилини, непомітно для всіх, він міцно прив'язав до однієї з колон галереї товсту вузлувату вірьовку, кінець якої звисав униз на паперть. Зробивши це, він почав спокійно дивитися на майдан, час від часу посвистуючи, коли мимо нього пролітав дрозд.
Раптом, у ту мить, коли помічники ката збиралися виконати байдужий наказ Шармолю, цей чоловік перескочив через балюстраду галереї, обхопив вірьовку стопами й коліньми ніг та руками, і всі побачили, як він скотився по фасаду Собору, ніби дощова краплина, що стікає по склу. Він із швидкістю кішки, що падає з даху, підбіг до катів і звалив їх на землю ударами своїх величезних кулаків, схопив рукою циганку, як дитина свою ляльку, одним стрибком досяг церкви, піднявши дівчину над головою і ревучи громовим голосом:
– Притулок!
Усе сталося так швидко, що, якби це було вночі, все можна було б побачити при світлі одного лише спалаху блискавки!
– Притулок! Притулок! – повторив натовп. І оплески десятьох тисяч людей запалили радістю і гордістю єдине око Квазімодо.
Це потрясіння примусило опритомніти й засуджену. Вона напіврозплющила повіки, глянула на Квазімодо й одразу ж знову їх заплющила, немов перелякавшись свого рятівника.
Шармолю, кати і весь ескорт остовпіли на місці. Справді, в стінах Собору богоматері засуджена була недоторканою. Собор був надійним притулком. Усяке людське правосуддя закінчувалося на його порозі.
Квазімодо зупинився під склепінням головного порталу. Його широкі ступні, здавалося, вросли в плиту Собору, як важкі романські колони. Його велика патлата голова сиділа глибоко в плечах, як голова лева, що має гриву і не має шиї. Він тримав напівпритомну дівчину, яка повисла на його мозолястих руках, немов білий шарф. Він ніс її так обережно, наче боявся розбити або зім'яти. Здавалося, він відчував, що ця тендітна, чарівна, дорогоцінна істота створена не для його рук. Хвилинами кін не насмілювався торкнутися до неї навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей, як свою власність, як свій скарб, паче мати свою дитину. Його око циклопа, звернуте до неї, огортало її то ніжністю, скорботою і жалістю, то раптом підводилося вгору, сповнене вогню. І тоді жінки сміялися й плакали, натовп тупотів ногами від захвату, бо в цю хвилину Квазімодо й справді був по-своєму прекрасним. Він, цей сирота, цей підкидьок, був чудовим, він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству, яке його вигнало і в справи якого він так владно втрутився. Дивився в обличчя людському правосуддю, що в нього він вирвав здобич, усім цим тиграм, змушеним лише клацати зубами, усім цим приставам, суддям і катам, усій королівській могутності, яку він, нікчемний, зламав за допомогою всемогутнього бога.
Заступництво істоти такої потворної за істоту таку нещасну, якою була засуджена на смерть Есмеральда, було зворушливим. Ці двоє, знедолені природою і суспільством, зустрілися, щоб допомогти одне одному.
Тим часом, після кількох хвилин тріумфу, Квазімодо раптом зник у Соборі разом зі своєю ношею. Натовп, що завжди захоплюється подвигом, шукав горбаня очима під похмурим нефом, шкодуючи, що предмет загального захоплення так швидко зник. Раптом усі побачили, що він знову з'явився в кінці галереї королів Франції. Як несамовитий, промчав Квазімодо по галереї, високо піднімаючи на руках свою здобич і вигукуючи:
– Притулок!
Натовп бурхливо заплескав у долоні. Пробігши галерею, Квазімодо вдруге зник усередині Собору. За мить він з'явився на верхній площадці з циганкою на руках, швидко біжучи уперед, не перестаючи вигукувати: «Притулок!» А натовп плескав у долоні. Нарешті Квазімодо втретє з'явився на верхівці башти великого дзвона; звідси він, здавалося, гордо показав усьому місту ту, котру він урятував. Громовим голосом, голосом, який люди чули так рідко і якого він сам не чув ніколи, голосом, що, мабуть, долинав аж до хмар, він тричі несамовито прокричав:
– Притулок! Притулок! Притулок!
