Текст книги "Собор Паризької Богоматері"

Автор книги: Виктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 34 страниц)

IV. 'ANAГKH

Трапилося так, що одного чудового ранку того самого місяця березня, здається, в суботу двадцять дев'ятого, у день святого Євстафія, наш юний друг, школяр Жеан Фролло дю Мулен, одягаючись, помітив, що в кишені його штанів, де лежав гаманець, зовсім не чути металічного звуку.

– Бідний гаманець! – промовив Жеан, витягаючи його з кишені.– Невже в тобі не залишилося жодного сольда? Як же тебе жорстоко випотрошили гра в кості, пиво й Венера! Ось який ти порожній, зморщений і плоский! Ти тепер наче грудь старої відьми! Я питаю вас, пане Ціцерон і пане Сенека, чиї занедбані твори розкидані тут по підлозі, яка мені користь з того, коли я краще за начальника монетного двору чи єврея з мосту Міняйл знаю, що один золотий екю з короною важить тридцять п'ять унцій по двадцять п'ять сольдів і вісім паризьких деньє кожен, а екю з півмісяцем – тридцять шість унцій по двадцять шість сольдів і шість турських деньє, коли в мене нема навіть мізерного ліара, щоб ризикнути поставити на подвійну шістку, граючи в кості! Ох! Консуле Ціцерон! З цієї біди не виплутаємося самими просторікуваннями і всякими «quemadmodum» та «verum enim vero» [113]113
  «Яким чином» і «проте, однак» (лат.).


[Закрыть].

У сумному настрої він почав одягатися. Коли юнак зашнурував черевики, у його голові майнула думка. Спочатку він відігнав її, але вона повернулася знову, і він одягнув свій жилет навиворіт, що було очевидною ознакою запеклої внутрішньої боротьби. Нарешті він сердито жбурнув свою шапку на підлогу й вигукнув:

– Тим гірше! Хай буде, що буде. Піду до брата! Буде мені проповідь, але буде й екю.

Він наспіх одягнув свій обшитий хутром каптан, підняв з підлоги шапку і вийшов, як людина, що зважилася на все.

Він спустився вулицею до Арп до Сіте. Коли він проходив повз вулицю ла Гюшет, чарівний запах м'яса, що завжди смажилося там на рожнах, залоскотав йому ніздрі, і він кинув сповнений любові погляд на величезну крамницю з різним їством, самий вигляд якої одного дня викликав у францісканського монаха Калатаджіроне такий патетичний вигук: «Veramente, queste rotisserie sono cosa stupenda!» [114]114
  «Воістину ці харчевні – щось надзвичайне!» (італ.)


[Закрыть]. Але Жеан не мав за що поснідати, і тому, важко зітхнувши, увійшов під браму малого Шатле, під цей велетенський трилисник з масивних башт, який охороняв вхід до Сіте.

Він не затримався навіть для того, щоб за встановленим звичаєм, проходячи мимо, кинути каменем у жалюгідну статую Періне Леклерка *, який за Карла VI здав Париж англійцям і скульптурне зображення якого спокутувало цей злочин аж три століття, стоячи з обліпленим грязюкою і понівеченим камінням обличчям на розі вулиць ла Арп та Брюсі, наче біля якогось вічного ганебного стовпа.

Пройшовши малим мостом, перетнувши вулицю Нев-Сент-Женев'єв, Жеан де Молендіно опинився перед Собором богоматері. Тут нерішучість знову охопила його, і кілька хвилин він ходив навколо статуї «Захмелілого пана», заклопотано повторюючи: «Проповідь безсумнівна, екю – сумнівне!»

Він зупинив паламаря, який виходив із Собору.

– Де зараз преподобний архідиякон Жозаський?

– Здається, він у своїй келії на башті,– відповів паламар, – і я не раджу вам його турбувати, хіба що ви прийшли від імені папи або короля.

Жеан заплескав у долоні.

– Хай йому чорт! Ось чудова нагода побачити це славнозвісне чаклунське сховище!

Ця думка поклала край його ваганням, і він рішучою ходою увійшов у невеличкі чорні двері й став підніматися крученими сходами святого Жіля на верхні яруси башти.

«Клянуся пречистою дівою, – казав він сам до себе, йдучи нагору, – це повинна бути найцікавіша річ, ота келія, що її мій преподобний брат приховує так ретельно, як свою голизну. Кажуть, він там розпалює якісь пекельні печі й варить на великому вогні філософський камінь. До біса! Для мене цей філософський камінь усе одно, що просто каменюка, і я волів би знайти на вогнищі архідиякона яєчню з салом, ніж найбільший у світі філософський камінь!»

Зійшовши на галерею з колонами, він перевів дух, кленучи нескінченні сходи. Потім знову почав підніматися, пройшовши крізь вузькі двері північної башти, які тепер зачинені для відвідувачів. Через кілька хвилин, минувши сходову клітку дзвіниці, він помітив невеличку площадку, збудовану в боковому заглибленні, а під склепінням – низенькі стрілчасті двері. Промінь світла, що падав на двері крізь отвір, пробитий у круглій стіні башти, дав йому змогу розглядіти величезний замок і залізні окуття. Той, кому сьогодні було б цікаво оглянути ці двері, впізнав би їх по напису, вирізьбленому білими літерами на чорному мурі: «Кохаю Коралію. 1829. Підписав Южен. «Підписав» уміщено в самому тексті.

– Ху-у! – відітхнув школяр. – Це, напевне, тут.

Ключ стирчав у замковій щілині. Двері були якраз проти Жеана; він легенько штовхнув їх і просунув голову.

Читачеві, безсумнівно, доводилося бачити чудові твори Рембрандта, цього Шекспіра живопису. Серед безлічі прегарних гравюр у нього є один особливий офорт, що, як припускають, зображає доктора Фауста і на який не можна дивитися без хвилювання. Це похмура келія; посередині стоїть стіл, захаращений всілякими дивовижними предметами: людськими черепами, глобусами, ретортами, циркулями, пергаментами, списаними ієрогліфами. Учений сидить за столом у широкій мантії і в насунутому аж на брови хутряному капелюсі, його видно тільки до половини. Він трохи підвівся із свого величезного крісла; стиснутими кулаками спирається на стіл і з цікавістю та жахом вдивляється у велике сяюче коло з магічних літер, що блищить на задній стіні, наче сонячний спектр у темній кімнаті. Здається, що це кабалістичне сонце тремтить перед очима й сповнює похмуру келію своїм таємничим промінням. Моторошно і прекрасно!

Щось дуже подібне до келії Фауста виникло перед очима Жеана, коли він наважився просунути голову в напівпрочинені двері. Це теж була похмура, погано освітлена келія. Тут теж стояли велике крісло й великий стіл, такі самі циркулі та реторти, скелети тварин, що звисали зі стелі, глобус на підлозі, на манускриптах, вкритих літерами і геометричними фігурами, – людські та кінські черепи упереміш з бокалами, в яких мерехтіли пластівці золота, купи величезних розкритих фоліантів, понакиданих один на одного без усякого жалю до ламких країв їхніх пергаментних сторінок, – словом, тут був зібраний увесь мотлох науки, і скрізь, на всьому цьому безладному звалищі,– порох і павутиння. Але тут не було ні кола сяючих літер, ні вченого, який в екстазі споглядає полум'яне видіння, наче орел, що дивиться на сонце.

А втім, келія не була безлюдна, у кріслі, схилившись над столом, сидів якийсь чоловік. Жеан, до якого цей чоловік був обернений спиною, міг бачити тільки його плечі й потилицю; але школяр одразу ж пізнав цю лису голову, яку природа наділила вічною тонзурою, немов для того, щоб цим зовнішнім символом позначити неминучість духовного покликання Клода.

Отже, Жеан упізнав свого брата; але двері відчинилися так тихо, що не попередили архідиякона про прихід гостя. Цікавий школяр скористався з цього, щоб за кілька хвилин, не поспішаючи, оглянути келію. Широкий камін, що його він одразу не помітив, був ліворуч від крісла під слуховим віконцем. Промінь денного світла, що проникав крізь цей отвір, пронизував кругле павутиння, яке чітко вимальовувалося своєю витонченою розетою в стрілчастій арці віконця і в центрі якого сидів нерухомо, наче маточина цього мереживного колеса, павук-архітектор. На каміні були безладно згромаджені всілякі горщики, глиняні пляшечки, скляні реторти, колби з вугіллям. Жеан скрушно відзначив, що сковорідки серед них не було.

«Теж мені кухня!» – подумав він.

До того ж камін був без вогню, і здавалося, що тут його вже давно не розпалювали. Скляна маска, що її Жеан помітив серед алхімічного приладдя, очевидно, мала захищати обличчя архідиякона тоді, коли він виготовляв якусь небезпечну речовину; вона лежала в кутку, вкрита порохом, забута. Поряд лежав не менш запорошений ковальський міх, на верхньому боці якого виднівся інкрустований міддю напис: spira, spera [115]115
  Дихай, сподівайся (лат.).


[Закрыть].

За звичаєм герметиків, стіни були вкриті всілякими іншими написами; одні зроблено чорнилом, інші – металічним вістрям. Суміш готичних, єврейських, грецьких і римських написів. Вони безладно перепліталися, перекривали, затирали один одного – перепліталися, мов галуззя чагарника, мов списи під час сутички. Бо й справді, це було якесь досить заплутане зіткнення всіляких філософій, всіляких прагнень, всіляких людських знань. То тут, то там, красуючись, наче прапор серед лісу списів, вирізнявся якийсь із написів. Це були переважно короткі грецькі чи римські вислови, що їх так влучно вміли формулювати в середні віки: Unde? Inde? – Homo homini monstrum. – Astra, castra, nomen, numen. – MЕГА ВІВLION, МЕГА НАНОN. – Sapere ande. – Fiat ubi vult  [116]116
  Звідки? Звідти? (Лат.) – Людина людині звір (лат.). – Зірка, табір, ім'я, божество (лат.). – Велика книга, велике зло (грец.). – Дерзай знати (лат.). – Віє, де хоче (лат.).


[Закрыть]тощо. Інколи траплялося слово, позбавлене всякого видимого змісту: 'АNAГНОФАГІА [117]117
  Піст (грец.).


[Закрыть], що, можливо, містило в собі якийсь сумний натяк на монастирський режим; інколи якесь звичайне правило церковної поведінки, викладене гекзаметром: Caelestem domi-num, terrestrem dicito damnum [118]118
  Небесне називай божим, земне – загибеллю (лат.).


[Закрыть]. Були там і уривки єврейських тайнописних грамот, з яких Жеан, що добре не знав навіть і грецької мови, нічогісінько не зрозумів; а по всьому цьому розкидані зірки, постаті людей і тварин та трикутники, що перетинаються. Все це уподібнювало стіну келії до аркуша паперу, який покреслила мавпа вмоченим у чорнило пером.

Загалом келія справляла враження занехаяності й запустіння, а занедбаність приладів свідчила про те, що вже тривалий час господарю в його праці перешкоджає якась інша турбота.

Тим часом цей господар, що схилився над великим манускриптом, вкритим дивовижними малюнками, здавалося, терзався якоюсь думкою, що раз у раз відволікала його від розмірковувань. Так принаймні подумав Жеан, почувши, як брат, немов марячи, час від часу вигукував сам до себе:

– Так і Ману * це каже, і Зороастр так учив! Сонце народжується з вогню, місяць – із сонця; вогонь – душа всесвіту; його первісні атоми розливаються і невпинно течуть по світу нескінченними потоками! У точках, де на небі ці потоки перетинаються, виникає світло; у точках свого перетину на землі вони утворюють золото… Золото й світло – тотожні! Вони є вогнем у певному стані… Між ними та сама різниця, що й між видимим і відчутним, між рідинним і твердим станом якоїсь речовини, між водяною парою і льодом – і нічого більше… Це не химери… Це загальний закон природи… Але що зробити, щоб у природи викрасти для науки таємницю цього загального закону? Подумати тільки! Це світло, що заливає мою руку, – золото! Йдеться тільки про те, щоб ці самі атоми, розріджені за одним законом, сконденсувалися за іншим законом… Як це зробити? Були такі, що надумали закопати в землю сонячний промінь. Аверроес… Так, це Аверроес закопав один з цих променів під першою зліва колоною в святилищі корана, у великій Кордовській мечеті; але розрити цей тайник, щоб побачити, чи спроба вдалася, можна тільки через вісім тисяч років.

– Хай йому чорт! – промовив до себе Жеан, – Довгенько ж доведеться чекати на екю.

– …Інші гадали, – вів далі архідиякон задумливо, – що для цього краще використати промінь Сіріуса. Та добути цей промінь у чистому вигляді дуже важко, бо є інші зірки, які зливають з ним свої промені. Фламель твердить, що простіше робити спроби із земним вогнем… Фламель! Пророче ім'я – Flamma [119]119
  Полум'я (лат.).


[Закрыть]. Так, вогонь! От і все. Алмаз міститься у вугіллі, золото у вогні. Тільки як його звідти добути?.. Маджістрі твердить, ніби існують жіночі імена, такі чарівні й ніжні, що досить вимовити їх під час дослідів… Прочитаймо, що про це каже Ману: «Де жінки перебувають у пошані, там і боги радіють; де ж вони у зневазі – там марно волати до бога. Жіночі уста завжди чисті; це текуча вода, це промінь сонця. Ім'я жінки повинно бути милим, ніжним, поетичним; воно повинно закінчуватися на довгі голосні і бути подібним до слів благословення»… Так, цей мудрець мав рацію, насправді – Марія, Софія, Есмераль… Прокляття! Знову ця думка!

І архідиякон спересердя закрив книгу. Він провів рукою по чолу, немов хотів прогнати якусь настирливу думку; потім узяв зі стола цвях і невеличкий молоток, ручка якого була розмальована дивними кабалістичними знаками.

– З якогось часу, – промовив він, гірко посміхаючись, – я зазнаю невдачі у всіх своїх дослідах! Настирлива думка опанувала мене й сушить мій мозок, немов язик полум'я. Я не зміг навіть відкрити таємницю Кас-сіодорової лампи, що горіла без ґноту й оливи, а тим часом це така проста річ!

– Чи бач! – промимрив Жеан.

– …Отже, – не вгавав священик, – виходить, що досить однієї думки, щоб зробити мужчину слабким і нерозсудливим. Ох, як би сміялася з мене Клод Пернель, жінка, яка не змогла ні на хвилину перешкодити Ніколя Фламелю продовжувати велике діло! Бо й справді! Я тримаю в руках чародійний молоток Зехіеля! Щоразу, коли страшний рабин у глибині своєї келії бив цим молотком по цьому цвяху, той з його ворогів, якого він засудив, хоча б він і перебував за дві тисячі льє, заглиблювався на лікоть у землю, яка згодом його поглинала. Сам король Франції за те, що одного вечора необачно постукав у двері цього чарівника, по коліна загруз у паризькому бруку. Це сталося менше ніж триста років тому… І що ж! Я маю цей молоток, але в моїх руках він не грізніший від молотка коваля. А річ тільки в тому, щоб відшукати те чарівне слово, що його вимовляє Зехіель, ударяючи по цвяху.

«Нічого собі дрібничка!» – подумав Жеан.

– Ну, спробуймо, – жваво промовив архідиякон. – Якщо мені пощастить, я побачу, як блакитна іскра відскочить від головки цвяха. Емен-хетан! Емен-хетан!.. Ні, не те! Сіжеані! Сіжеані!.. Нехай цей цвях відкриє могилу кожному, хто носить ім'я Феб!.. Прокляття! Знову, завжди, вічно та сама думка!

І він гнівно кинув молоток. Після цього він так глибоко сів у крісло, що висока спинка повністю сховала його від очей Жеана. Кілька хвилин Жеан бачив тільки кулак архідиякона, судорожно стиснутий на якійсь книзі. Раптом дом Клод підвівся, схопив циркуль і мовчки начертав на стіні великими літерами слово:

'ANAГKH

– Мій брат з глузду з'їхав, – пробурмотів Жеан. – Було б значно простіше написати «Fatum» [120]120
  Фатум, доля (лат.).


[Закрыть]; не всі ж мусять знати грецьку мову!

Архідиякон знову сів у крісло й схилив чоло на руки, наче хворий, що відчуває в голові важкість і жар.

Школяр з подивом стежив за братом. Він, Жеан, який давав таку широку волю своєму серцю, який визнавав тільки один закон – мудрий закон природи, який дозволяв своїм пристрастям вільно розвиватися і який завжди до дна висушував море сильних почуттів, щодня гуляючи, скільки душа забажає,– він не знав, не уявляв, якою люттю грає, кипить це море людських пристрастей, коли їм нема куди вилитись, як вони підносяться, як вони зростають, як виступають з берегів, як вони розмивають серце, як вибухають внутрішніми риданнями і здавленими судорогами, аж поки прорвуть греблю й вирвуться із свого ложа. Сувора й льодяна оболонка Клода Фролло, ця холодна личина неприступної й недосяжної доброчесності, завжди вводила Жеана в оману. Веселий школяр ніколи не замислювався над тим, скільки кипучої, бурхливої лави криється під снігом Етни.

Невідомо, чи здогадався він у ту мить про все це; але в усякому разі при всій своїй легковажності школяр зрозумів, що побачив те, чого йому не слід було бачити; що він побачив душу свого старшого брата в одному з її найтаємніших проявів, і не треба, щоб Клод про це дізнався. Помітивши, що архідиякон знову поринув у важкі роздуми, він тихесенько відійшов назад і зачовгав перед дверима ногами, як людина, котра щойно прийшла і попереджає про свій прихід.

– Увійдіть! – крикнув з келії архідиякон. – Я чекаю на вас! Я навмисне залишив ключ у дверях. Увійдіть, метре Жак.

Школяр сміливо увійшов. Архідиякон, для якого у такому місці цей візит був небажаний, здригнувся.

– Як, це ви, Жеане?

– У кожному разі, хтось на «Ж», – зухвало відповів рум'янолиций школяр.

Обличчя дом Клода знову набрало свого звичайного суворого виразу.

– Чого ви сюди з'явилися?

– Мій брате, – відповів школяр, силкуючись надати своєму обличчю зляканого і скромного виразу, з невинним виглядом мнучи в руках свою шапку, – я прийшов просити у вас…

– Чого?

– Трохи моральної допомоги, якої я дуже потребую. – Жеан не наважувався голосно додати: «І трохи грошей, яких я ще більше потребую». Ця, остання частина речення, залишилась невисловленою.

– Добродію, – промовив архідиякон холодним тоном, – я дуже невдоволений з вас.

– На жаль! – зітхнув Жеан.

Дом Клод повернув на чверть оберту своє крісло й пильно подивився на Жеана.

– Я дуже радий вас бачити.

Вступ був лиховісний. Жеан приготувався до суворої прочуханки.

– Жеане, мені щодня доводиться вислуховувати на вас скарги. Що це була за бійка, в якій ви палицею побили молодого віконта Альберта де Рамоншан?

– Ох! – сказав Жеан. – Подумаєш! Жалюгідний паж, який розважався тим, що обляпувая школярів грязюкою, пускаючи свого коня по калюжах.

– А хто такий Майє Фаржель, на якому ви подерли одяг? – запитав Клод. – У скарзі написано: «Tunicam dechiraverunt» [121]121
  «Розірвали одяг» (середньовічна латинь).


[Закрыть].

– Овва! Цей поганенький плащ одного із школярів Монтегю!

– У скарзі сказано tunicam, а не cappettam [122]122
  Сорочку, а не плащ (лат.).


[Закрыть]. Ви розумієте латинь? Жеан не відповів.

– Так, так, – провадив далі священик, похитуючи головою, – от яка тепер наука. Латинську мову ледве розуміють, сірійської зовсім не знають, а грецька у такій зневазі, що найученіші люди, не читаючи, пропускають грецькі слова й кажуть: Graecum est, non begitur [123]123
  Це по-грецьки, отже, не до прочитання (лат.).


[Закрыть].

Школяр рішуче звів очі.

– Шановний брате, чи хочете ви, щоб я вам переклав оте грецьке слово, що написано на стіні?

– Яке слово?

– 'ANAГKH.

На щоках архідиякона проступив легкий рум'янець, – так клуб диму сповіщає про приховане двигтіння в надрах вулкана. Але школяр майже не звернув на це уваги.

– Гаразд, Жеане, – насилу промимрив старший брат, – що ж означає це слово?

– Доля.

Рум'янець зник з обличчя Клода, а школяр безжурно проказав:

– А оте слово, що під ним написано тією ж самою рукою, 'ANAГNEIA – означає «скверна». Як бачите, ми таки дещо тямимо по-грецьки.

Архідиякон сидів мовчки. Ця лекція з грецької мови навіяла на нього задуму.

Молодий Жеан, якому була властива хитра проникливість розпещеної дитини, визнав цю хвилину слушною для того, щоб ризикнути звернутись із своїм проханням. Він улесливо почав:

– Любий брате, невже ви так мене ненавидите, що гніваєтеся через тих кілька мізерних ляпасів і штурханів, розданих у чесній бійці якимсь там хлопчиськам, quibusdam marmosetis? Ви бачите, любий брате Клод, що ми знаємо й латинську мову.

Але вся ця лицемірна ніжність не мала свого звичайного успіху. Цербер не зловився на медяника. Чоло архідиякона анітрохи не посвітлішало.

– До чого ви ведете? – сухо спитав він.

– Ну добре, скажу прямо! – сміливо відповів Жеан. – Мені потрібні гроші.

При цьому зухвалому визнанні обличчя архідиякона набрало повчально-батьківського виразу.

– Вам відомо, Жеане, що наш маєток Тіршап дає не більше тридцяти дев'ятьох ліврів одинадцяти сольдів і шести паризьких деньє, включаючи й орендну плату, і прибуток від двадцяти одного будинку. Щоправда, це в півтора раза більше, ніж він давав за часів господарювання братів Пакле, але все одно небагато.

– Мені потрібні гроші,– твердо повторив Жеан.

– Вам відомо, що церковний суд вирішив передати наші будинки у повну ленну підлеглість єпископатові й що ми можемо поновити свої права, лише сплативши вельмишановному єпископові дві срібних позолочених марки по шість паризьких ліврів. Вам це відомо?

– Мені відомо тільки те, що мені потрібні гроші,– промовив Жеан утретє.

– А навіщо?

Це питання засвітило іскру надії в очах Жеана. Обличчя його знову набрало свого солодкого виразу.

– Послухайте, любий брате Клод. Я не звернувся б до вас, якби в мене були погані наміри. Я не збираюся на ваші гроші сидіти в тавернах і гуляти по паризьких вулицях, одягнений у золоту парчу, в супроводі мого лакея, cum meo laquasio [124]124
  3 моїм лакеєм (середньовічна латинь).


[Закрыть]. Ні, брате мій, я прошу грошей на добре діло.

– А на яке це добре діло? – трохи здивований, спитав Клод.

– Двоє з моїх друзів хотіли б купити посаг для дитини однієї бідної вдови з общини Одрі. Це акт милосердя. На це потрібні три флорини, і я б хотів внести свою частку.

– Як звуть ваших друзів?

– П'єр Горлоріз та Батіст Птахогриз.

– Гм! – пробурмотів архідиякон. – Ці імена так само пасують до доброго діла, як гармата до вівтаря.

Безперечно, Жеан дуже невдало вигадав імена своїх друзів, але він схаменувся занадто пізно.

– А до того ж, – вів далі проникливий Клод, – що це за посаг, який має коштувати три флорини та ще й для дитини благочестивої вдови? Відколи це вдови з цієї общини почали мати немовлят?

Жеан удруге спробував пробити кригу.

– Ну, нехай уже так, мені потрібні гроші, щоб піти сьогодні ввечері до Ізабо-ла-Тьєррі у Вальд-д'Амур.

– Мерзенний розпуснику! – вигукнув священик.

– ANAГNEIA, – підтвердив Жеан.

Це слово, запозичене, може, не без лукавства зі стіни келії, справило на священика дивне враження: він закусив губу й почервонів від гніву.

– Ідіть, – сказав він нарешті Жеанові,– я чекаю на одну людину. Школяр зробив останню спробу:

– Брате Клод, дайте мені хоч скільки-небудь, я не маю за що пообідати.

– А на чому ви зупинилися в декреталіях Граціана? – Я загубив свої зошити.

– Що ви вивчаєте з латинської літератури?

– У мене вкрали мій примірник Горація.

– А як з Арістотелем?

– Отакої! А хто, брате, з отців церкви твердив, що єресі всіх часів знаходили притулок у нетрях Арістотелевої метафізики? Погань Арістотель! Я не бажаю, щоб його метафізика похитнула мою віру.

– Молодий чоловіче, – сказав архідиякон, – під час останнього в'їзду короля, в одного з придворних, Філіппа де Комін, на попоні коня було вишито девіз: «Qui non laborat, non manducet» [125]125
  «Хто не працює, хай не їсть» (лат.).


[Закрыть]. Подумайте над цим!

Опустивши очі й приклавши палець до вуха, школяр з сердитим виглядом хвилинку помовчав і раптом з проворством трясогузки обернувся до Клода:

– Отже, милий брате, ви відмовляєте мені навіть в одному жалюгідному сольді, на який я міг би купити шматок хліба у булочника?

– Qui non laborat, non manducet.

При цій відповіді невблаганного архідиякона Жеан затулив обличчя руками, немов жінка, що плаче, і голосом, сповненим відчаю, вигукнув: 'Ouououououoi!

– Що це означає, пане? – спитав Клод, здивований такою вихваткою.

– Прошу, я вам скажу, – відповів школяр, підвівши на нього зухвалі очі, які він щойно натер кулаками, щоб вони здавалися заплаканими. – Це по-грецьки, це анапест Есхіла, який чудово відтворює відчай.

І при цих словах він зайшовся таким шаленим і розкотистим реготом, що примусив усміхнутися й архідиякона. Клод відчув свою провину: для чого він так розпестив цю дитину?

– О, добрий брате Клод, – знову промимрив Жеан, підбадьорений цією усмішкою. – Погляньте на мої діряві черевики. Черевик, який просить каші, яскравіше свідчить про трагічне становище героя, ніж грецькі котурни.

До архідиякона швидко повернулась його звичайна суворість.

– Я пришлю вам нові черевики, але грошей не дам, – сказав він.

– Ну хоча б одну жалюгідну монетку, – благав Жеан. – Я вивчу напам'ять Граціана, я віритиму в бога, стану справжнім Піфагором щодо-вченості та доброчесності. Але, благаю, хоч би одну монетку! Невже ви хочете, щоб паща голоду, яка розверзлася переді мною, чорніша, смердю-чіша й глибша, ніж пекло, ніж чернечий ніс, поглинула мене?

Клод, насупившись, похитав головою:

– Qui non laborat…

Жеан не дав йому скінчити.

– А, так! – вигукнув він. – Тоді до біса все! Хай живуть веселощі! Я засяду в шинку, битимусь, битиму посуд, ходитиму до дівчат!

Він кинув шапчиною об стіну і заклацав пальцями, немов кастаньєтами.

Архідиякон похмуро глянув на нього:

– Жеане, ви не маєте серця.

– У такому разі мені, якщо вірити Епікурові, бракує чогось невідомого, зробленого з чогось такого, що не має назви.

– Жеане, вам слід серйозно подумати про те, щоб виправитись.

– Ото дурниці! – вигукнув школяр, переводячи погляд з брата на реторти на вогнищі.– Тут усе порожнє – і думки, і пляшки!

– Жеане, ви котитесь по дуже похилій площині. Чи знаєте ви, куди ви йдете?

– У шинок, – відповів Жеан.

– Шинок веде до ганебного стовпа.

– Це такий самий ліхтарний стовп, як і всякий інший, і, можливо, саме з його допомогою Діоген і знайшов би людину *, яку шукав.

– Ганебний стовп веде до шибениці!

– Шибениця – коромисло терезів, до одного кінця якого підвішено людину, а до другого – земну кулю! Навіть приємно бути такою людиною.

– Шибениця веде в пекло!

– Це велике вогнище, та й годі.

– Жеане, Жеане, вас чекає сумний кінець.

– Зате початок був добрий!

У цей час на сходах почулася чиясь хода.

– Тихше, – промовив архідиякон, притуливши палець до уст. – Ось і метр Жак. Послухайте, Жеане, – додав він стиха, – стережіться коли-небудь промовити хоч одне слівце про те, що ви тут побачите й почуєте. Сховайтеся під камін – і ні звуку.

Школяр заліз під камін; там у нього сяйнула чудова думка.

– До речі, брате Клод, за мовчанку флорин!

– Добре! Обіцяю! – Давайте зараз!

– На! Бери! – гнівно сказав архідиякон, кидаючи йому гаманець. Жеан шмигонув під камін, і двері розчинилися.