Текст книги "Собор Паризької Богоматері"
Автор книги: Виктор Гюго
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 34 страниц)
До келії увійшов чоловік у чорній мантії з похмурим обличчям. Перше, що впало в око нашому приятелю Жеану (він, як ви, напевно, догадалися, влаштувавсь у своєму закутку так, щоб мати можливість досхочу дивитися й слухати) – надзвичайна похмурість одягу й обличчя новоприбулого. А втім, по цьому обличчю розливалась якась улесливість, та це була улесливість кішки або судді,– нудотна улесливість. Він був геть сивий, зморшкуватий, мружив очі, мав близько шістдесяти років, білі брови, одвислу нижню губу й великі руки. Коли Жеан побачив, що гість не являє собою нічого особливого, тобто що це всього лиш лікар або судовий чиновник і що ніс у нього розміщений дуже високо над ротом (ознака глупоти), він відсунувсь у свій закуток, у відчаї, що йому доведеться просидіти хтозна-скільки у такій незручній позі й у такому неприємному товаристві.
Тим часом архідиякон навіть не встав назустріч незнайомцеві. Він жестом запросив його сісти на лаву біля дверей і, по кількох хвилинах мовчанки, яка, здавалося, завершувала попередні розмірковування, звернувся до прибулого в дещо поблажливому тоні:
– Добридень, метре Жак.
– Вітаю, метре, – відповів чоловік у чорному.
У тому, як один вимовив це «метре Жак», а другий – лише «метре», – відчувалася така ж різниця, яка існує між «монсеньйором» і «мсьє», між «domine» i «domne». Це, безперечно, була зустріч учителя з учнем.
– Ну, що? – спитав архідиякон по новій паузі, якої метр Жак не насмілювався порушити. – Маєте успіхи?
– На жаль, мій метре! – відповів той, сумно усміхаючись, – я все ще роздмухую вогонь. Попелу – аж надто, але золота – ні крихти.
Дом Клод зробив нетерплячий жест.
– Я питаю вас не про це, метре Жак Шармолю, а про процес вашого чаклуна. Здається, Марк Сенен, ви казали? Чи не так? Скарбник рахункової палати? Чи зізнається він у чаклунстві? Допит дав наслідки?
– На жаль, ні! – відповів метр Жак усе з тією ж сумною усмішкою. – Ми позбавлені цієї втіхи. Ця людина – камінь. Ми будемо змушені зварити його живцем на Свинячому ринку раніше, ніж він щось скаже. А проте ми нічим не гребували, щоб добитися правди. Він уже весь розтрощений, ми застосовували всі засоби святого Жана, як каже старий жартівник Плавт:
Advorsum stimulos, laminas, crucesque, compedesque, Nervos, catenas, carceres, numellas, pedicas, boias [126]126
Проти (нього): гаки, розпечене залізо, диба, кайдани, нагаї, ланцюги, в'язниця, ножні колодки та рабський ошийник (лат.).
[Закрыть].
Нічого не допомагає. Ця людина жахлива. Все марно.
– Ви нічого нового не знайшли в його будинку?
– Аякже, – сказав метр Жак, риючись у своїй сумці.– Ось цей пергамент. На ньому написано слова, яких ми не розуміємо. А пан прокурор у кримінальних справах Філіпп Лельє, між іншим, трохи знає староєврейську мову, якої він навчився під час процесу євреїв з вулиці Кантерстен у Брюсселі.
Кажучи це, метр Жак розгорнув пергамент.
– Дайте-но, – сказав архідиякон і, поглянувши на нього, вигукнув: – Чистісінька магія, метре Жак! – Емен-хетан! Це крик перевертнів, коли вони злітаються на шабаш. Per ipsum, et cum ipso, et in ipso [127]127
Через себе, і з собою, і в собі (лат.).
[Закрыть]. Це закликання знову ввергає диявола в пекло. Нах, рах, max [128]128
Безглуздий набір слів.
[Закрыть]—це стосується медицини: заклинання проти укусу скаженого собаки. Метре Жак! Ви – королівський прокурор духовного суду! Цей пергамент жахливий!
– Ми знову піддамо тортурам цю людину. А ось іще, – додав метр Жак, порпаючись у своїй сумці,– що ми знайшли в Марка Сенена.
Це була посудина, подібна до тих, які захаращували камін дом Клода.
– А! – промовив архідиякон. – Це алхімічний тигель.
– Зізнаюся вам, – сказав метр Жак із своєю боязкою, вимушеною усмішкою, – що я випробував його на своєму вогнищі, але домігся не більшого успіху, ніж від власного тигля.
Архідиякон взявся розглядати посудину.
– Що це він вигравірував на своєму тиглі? Och! Och! – слово, що виганяє бліх! Цей Марк Сенен – неук. Я певен, що в цьому тиглі золота не здобудете. Він придатний лише на те, щоб улітку ви поставили його в своїй спальні, не більш!
– Оскільки ми заговорили про помилки, – промовив королівський прокурор, – то перш ніж піднятися до вас, я розглядав нижній портал. Чи впевнені ви, ваша превелебність, у тому, що на ньому з боку Божого притулку зображено початок робіт з фізики і що серед семи голих постатей, біля ніг божої матері, та, що з крилами на п'ятах, – це Меркурій?
– Так, – відповів священик, – про це пише Огюстен Ніфо, італійський учений, який знався з бородатим демоном, що навчив його всього. Проте ми зараз зійдемо вниз, і я вам усе поясню на місці.
– Дякую вам, мій метре, – сказав Шармолю, вклоняючись до землі.– До речі, я мало не забув! Коли ви бажаєте, щоб я дав розпорядження заарештувати малу чаклунку?
– Яку чаклунку?
– А ту циганку, що, як вам добре відомо, день у день приходить танцювати на паперть Собору, незважаючи на заборону духовного суду. У неї є одержима коза з рогами диявола, яка читає, пише, знає математику, мов Пікатрис, і якої цілком досить, щоб через неї перевішати все циганське плем'я. Обвинувачення вже готове. Процес скоро відбудеться, побачите самі! Гарненьке створіння, їй-богу, ця танцюристка! Найчарівніші в світі чорні очі! Наче два єгипетські карбункули. Коли ж ми почнемо?
Архідиякон страшенно зблід.
– Я вам скажу тоді,– пробурмотів він ледь чутно. Потім додав нерозбірливо: – А поки що продовжуйте з Марком Сененом.
– Будьте спокійні! – сказав, посміхаючись, Шармолю, – я примушу знову прив'язати його до шкіряного ложа, тільки-но повернуся додому. Та це диявол, а не людина. Він заморив навіть самого П'єрра Тортерю, у якого руки трохи міцніші за мої. Як каже цей добряга Плат: «Nudus, vinctus, centum pondo, es quando pendes per pedes [129]129
«Голий, зв'язаний, ти важиш сто фунтів, коли тебе повішено за ноги» (лат.).
[Закрыть]. Допитаємо його на дибі! Це те, що в нас є найкращого. Він пройде й через це.
Дом Клод, здавалося, поринув у похмуре розмірковування. Він повернувся до Шармолю:
– Метре П'єрра… я хотів сказати, метре Жак, займіться Марком Сененом!
– Так, так, дом Клоде. Нещасна людина! Він зазнає мук Мюммоля *. Але що за дика думка літати на шабаш! І це у скарбника Рахункової палати, який, здавалося б, мусив знати Карла Великого: «Stryga vel masca» [130]130
«Відьма або перевертень» (середньовічна латинь).
[Закрыть]. Що ж до малої Смеральди, як вони її звуть, то я чекатиму вашого наказу. Ах, ще одне! Коли ми будемо проходити під порталом, поясніть мені також, що означає садівник, зображений при вході до Собору. Може, цe і є Сівач? Гей, метре, про що ви так задумалися?
Дом Клод, поринувши в думки, не слухав його. Шармолю, простеживши за його поглядом, побачив, що він був спрямований на велике павутиння, яке затягло слухове віконце. У цю мить необачна муха, яку вабило березневе сонце, ринулася крізь цю сітку й заплуталася в ній. Відчувши тремтіння павутини, величезний павук вихопився із своєї центральної комірки й одним стрибком кинувся на муху; він перегнув її навпіл, і водночас його огидний хоботок почав обмацувати її голівку.
– Бідна муха! – промовив королівський прокурор духовного суду і підніс був руку, щоб урятувати її. Архідиякон, немов раптово пробуджений, затримав його руку міцним, судорожним рухом.
– Метре Жак! – вигукнув архідиякон. – Не перечте долі!
Прокурор злякано оглянувся: йому здалося, що залізні кліщі обхопили його руку. Погляд священика, нерухомий, дикий, палаючий, був прикутий до жахливої маленької групи – мухи та павука.
– О, так, – вів далі священик голосом, який, здавалося, виходив із самої глибини його єства, – це символ усього. Вона літає, вона радісна, вона щойно народилася; вона шукає весни, свіжого повітря, волі; о так! Але нехай вона тільки наштовхнеться на фатальну розетку, як звідти вилізає павук, огидний павук. Бідна танцівниця! Бідна, приречена мушка!.. Метре Жак, облиште! Це фатум! О лихо! Клоде, ти павук. Але, Клоде, ти водночас і муха! Ти линув назустріч науці, світлу, сонцю, ти дбав лише про те, щоб вийти на простір, на ясне світло вічної істини; але, кинувшись до виблискуючого віконця, яке виходить в інший світ, у світ ясності, розуму, науки, ти – сліпа муха, нерозсудливий учений – не побачив цієї тонкої тканини павутиння, простягнутої долею між світлом і тобою, і кинувся туди прожогом, нещасний безумець, а тепер пручаєшся з розбитою головою й відірваними крильцями у залізних лабетах долі!.. Метре Жак! Метре Жак! Дайте волю павукові!
– Запевняю вас, – сказав Шармолю, який дивився на нього, нічого не розуміючи, – я не зачеплю його. Але, ради бога, відпустіть мою руку, метре! У вас руки, мов лещата.
Архідиякон не слухав його.
– О безумець! – не вгавав він, не зводячи очей із слухового віконця. – А коли б ти і прорвав її, цю небезпечну павутину, своїми мушиними крильцями, невже ти гадаєш, що ти досяг би світла! А ця шибка, там далі, ця прозора перепона, ця кришталева стіна, твердіша за бронзу, яка відділяє всіх філософів від істини, – чи ти подолав би її? О марнота науки! Скільки мудреців лине здалеку до неї, щоб розбити собі голову! Скільки різноманітних наукових систем дзижчить і б'ється об цю споконвічну шибку!
Він замовк. Ці останні думки, які непомітно привели його від самого себе до науки, здавалося, заспокоїли Клода. Жак Шармолю раптом примусив його знову повернутися до дійсності.
– Отже, мій метре, – спитав він, – коли ж ви прийдете допомогти мені виготовити золото? Мені вже терпцю не стає дочекатися наслідків.
Архідиякон похитав головою, гірко посміхнувшись.
– Метре Жак, читайте Мішеля Пселла «Dialogus de energia et operatione daemonum [131]131
«Діалог про енергію та діяльність демонів» (лат.).
[Закрыть]. Те, чим ми займаємося, не зовсім безневинне.
– Тихше, метре! Я про це догадуюсь, – сказав Шармолю, – але доводиться потроху займатися герметикою, особливо коли ти лише королівський прокурор духовного суду й дістаєш платню тридцять турських екю на рік. Тільки давайте говорити тихіше.
У цю мить хрумкіт, який долинув з-під каміна, вразив насторожений, неспокійний слух Шармолю.
– Що це таке? – спитав він.
То був школяр, якому вкрай надокучило його тісне сховище; знайшовши там скоринку хліба і шматок цвілого сиру, він, за браком іншої розваги та кращого сніданку, узявся, не задумуючись, їсти їх. А що був надто голодний, то їв дуже голосно, старанно розжовуючи кожен шматок, що й викликало настороженість і тривогу прокурора.
– Це один з моїх котів ласує мишею, – жваво відповів архідиякон. Таке пояснення задовольнило Шармолю.
– Справді, метре, – відповів він, шанобливо усміхаючись, – у всіх великих філософів були свої хатні тварини. Ви ж бо знаєте, що казав Сервіус *: «Nullus enim locus sine genio est» [132]132
«Кожне місце має свого духа» (лат.)
[Закрыть].
Тим часом дом Клод, побоюючись якої-небудь нової витівки Жеана, нагадав своєму гідному учневі, що вони ще мають разом вивчити деякі фігури на порталі, і обидва вийшли з келії, на превелику полегкість школяра, який уже почав серйозно непокоїтися, щоб на його колінах не лишився назавжди відбиток його підборіддя.
VI. НАСЛІДКИ, ДО ЯКИХ МОЖУТЬ ПРИЗВЕСТИ СІМ ПРОКЛЬОНІВ, ВИГОЛОШЕНИХ НА ВІЛЬНОМУ ПОВІТРІ
Tе deum laudamus! [133]133
Тебе, бога, хвалимо! (Лат.)
[Закрыть] – вигукнув Жеан, вилізаючи із своєї нори, – нарешті обидва пугачі пішли. – Ох! Ох! Гакс! Пакс! Макс! Блохи! Скажені собаки! Диявол! Досить з мене їхньої розмови! Голова гуде, немов дзвін. Та ще й цвілий сир на додаток! Ну ж бо, мерщій униз, скористаймося з гаманця старшого брата і перетворімо всі ці монети на пляшки!
Він кинув ніжний погляд у середину дорогоцінного гаманця, поправив на собі одяг, почистив черевики, обтрусив порох із своїх сірих від попелу рукавів, засвистав якусь пісеньку, крутнувшись на одній нозі, обстежив, чи не залишилося чогось у келії, що можна було б прихопити з собою, підібрав на вогнищі кілька скляних амулетів, придатних для того, щоб подарувати їх замість коштовностей Ізабо-ла-Тьєрі, нарешті відчинив двері, які його брат залишив незамкненими – як знак останньої поблажливості – і які Жеан у свою чергу теж лишив відчиненими – як знак останньої капості,– і спустився крученими сходами, підстрибуючи, мов пташка.
У сутінках кручених сходів він наштовхнувся на щось, те щось відступило з бурчанням, і школяр вирішив, що налетів на Квазімодо. Ця зустріч видалась йому такою смішною, що останні східці він пробіг, заходячись від сміху. Вискочивши на майдан, школяр усе ще реготав. Опинившись на бруківці, Жеан тупнув ногою:
– О! – вигукнув він. – Добрий і шановний паризький брук! Прокляті сходи! На них могли б засапатися й ангели, які сходили з драбини Якова. Де була моя голова, коли я поліз у це камінне свердло, що продірявлює небо; і все заради того, щоб попоїсти цвілого сиру та подивитися через слухове вікно на дзвіниці Парижа!
Жеан ступив кілька кроків і помітив обох пугачів, тобто дом Клода й метра Жака Шармолю, що поринули у споглядання якоїсь скульптури на порталі. Він наблизився до них навшпиньках і почув, що архідиякон тихенько сказав Жакові Шармолю:
– Це Гійом Паризький наказав вирізьбити Іова на цьому камені кольору ляпіс-лазурі з позолоченими краями. Іов знаменує собою філософський камінь, він теж має бути підданий випробуванням і мукам, щоб стати досконалим, як каже Раймон Люль: «Sub conservatione formae specificae salva anima» [134]134
«При збереженні своєї форми душа залишається непошкодженою» (лат.)
[Закрыть].
– Це мене зовсім не обходить, – пробурмотів Жеан, – адже гаманець у мене?
У цю хвилину він почув, як сильний гучний голос вимовив позад нього сім найжахливіших прокльонів:
– Чортове насіння! Чортячі тельбухи! Щоб тебе чорти вхопили! До чортів у пекло! Пуп Вельзевула! Папське черево! Грім і блискавка!
– Клянуся душею, – вигукнув Жеан, – це може бути тільки мій друг ротмістр Феб!
Ім'я Феба долинуло до слуху архідиякона в ту мить, коли він пояснював королівському прокуророві значення дракона, що занурює свій хвіст у чан, звідки виходить у клубах диму голова якогось короля. Клод здригнувся, перервав, на превеликий подив Шармолю, свої пояснення, обернувся й побачив свого брата Жеана, який підходив до високого на зріст офіцера, що стояв біля дверей будинку Гонделор'є.
Це справді був пан ротмістр Феб де Шатопер. Притулившись до стіни будинку своєї нареченої, він безбожно лаявся.
– їй-богу, ротмістре Феб, – сказав Жеан, беручи його за руку, – ну й мастак же ви лаятись!
– Іди під три чорти! – відповів ротмістр.
– Сам іди туди! – заперечив школяр. – Та скажіть, люб'язний ротмістре, що викликало у вас такий потік красномовства?
– Пробачте, друже Жеане, – вигукнув Феб, тиснучи йому руку, – кінь, що йде вчвал, одразу не спиняється. А я лаявся з великого розгону. Я щойно від цих манірниць, а коли я від них виходжу, у мене повна горлянка прокльонів; мені треба їх виплюнути, бо інакше я задихнуся. Побий мене грім!
– Чи не хочете випити? – спитав школяр. Ця пропозиція заспокоїла ротмістра.
– Залюбки, але не маю грошей.
– Я маю!
– Та невже?
Жеан велично і просто розкрив перед очима ротмістра гаманець. Тим часом архідиякон, залишивши вкрай здивованого Шармолю, підійшов і спинився за кілька кроків, стежачи за ними. Вони так були захоплені спогляданням гаманця, що не звернули уваги на архідиякона.
Феб вигукнув:
– Гаманець у вашій кишені, Жеан, це все одно, що місяць у відрі з водою. Його там видно, але його там нема. Тільки відображення. Хай йому чорт! Б'юся об заклад, що там камінці!
Жеан холодно відповів:
– Ось вони, камінці, що ними я набиваю свій гаманець.
І, не додавши більше ні слова, він випорожнив гаманець на найближчій тумбі з виглядом римлянина, який рятує вітчизну.
– Істинний бог! – пробурмотів Феб. – Срібні із щитками, біляки по південьє, пара по двадцять сольдів, паризькі деньє, справжні ліарди з орлами! Це неймовірно!
Жеан і далі тримався гідно й незворушно. Кілька ліардів покотилося в багно; ротмістр у запалі ентузіазму кинувся був збирати їх, але Жеан спинив його:
– Пхе, ротмістре Феб де Шатопер!
Феб перелічив монети і, урочисто обернувшись до Жеана, сказав: – Чи знаєте ви, що тут двадцять три паризьких сольди! Кого це ви пограбували сьогодні вночі на вулиці Перерізаної пельки?
Жеан відкинув назад біляву кучеряву голову і, примружуючи очі, гордовито відповів:
– А у нас є брат– архідиякон і дурень.
– Хай йому чорт! – вигукнув Феб. – Яка достойна людина!
– Ходімо вип'ємо! – запропонував Жеан.
– Куди ж ми підемо? – спитав Феб. – До «Яблука Єви»!
– Ні, ротмістре, ходімо до «Старої науки» – стара розпилює дужку [135]135
Гра слів, побудована на тому, що «стара наука» (vieille science) фонетично тотожна «стара розпилює дужку» (vieille scie anee) (франц.)
[Закрыть]. Це ребус. Люблю такі назви.
– Начхати на ребуси, Жеане! У шинку «Яблука Єви» краще вино, й до того ж там біля дверей в'ється проти сонця виноградна лоза, яка ще збільшує мою радість, коли я п'ю.
– Гаразд, нехай буде Єва із своїм яблуком, – погодився школяр, беручи Феба під руку. – До речі, мій дорогий ротмістре, ви щойно згадали вулицю Перерізаної пельки. Тепер так не можна говорити, ми вже не такі варвари. Треба казати: вулиця Перерізаного горла.
І обидва приятелі попрямували до «Яблука Єви».
Зайве згадувати, що вони перед тим зібрали розсипані гроші й що за ними пішов архідиякон.
Архідиякон ішов слідом похмурий і розгублений. Чи був це той самий Феб, прокляте ім'я якого після зустрічі з Гренгуаром впліталося в усі його думки, – він цього не знав, але кінець кінцем то був якийсь Феб, і цього магічного імені було досить, щоб архідиякон, скрадаючись, наче вовк, пішов за обома безжурними приятелями, з напруженою увагою прислухаючись до їхнього базікання і стежачи за кожним їхнім жестом.
А втім, не було нічого легшого, як підслухати їхню розмову, бо розмовляли вони дуже голосно, аж ніяк не турбуючись тим, що втаємничують перехожих у свої справи. Вони базікали про дуелі, дівок, пиятики, усякі бешкети.
На розі вулиці з перехрестя до них долинув звук тамбурина. Дом Клод почув, як офіцер сказав школяреві:
– Грім і блискавка! Ходімо скоріше!
– Чому, Фебе?
– Боюся, щоб мене не побачила циганка.
– Яка циганка?
– Та мала, з козою.
– Смеральда?
– Саме вона, Жеане. Увесь час забуваю це чортяче ймення. Поспішаймо, вона мене впізнає. Я не хочу, щоб ця дівчина чіплялася до мене на вулиці.
– Ви з нею знайомі, Фебе?
Тут архідиякон побачив, як Феб посміхнувся, нахилився до вуха Жеана й пошепки сказав йому кілька слів; потім ротмістр зайшовся реготом і струсонув головою з переможним виглядом.
– Та невже? – вигукнув Жеан.
– Клянуся душею! – підтвердив Феб.
– Сьогодні ввечері?
– Сьогодні ввечері.
– І ви певні, що вона прийде?
– Та ви з глузду з'їхали, Жеане, чи що? Хіба в цьому можна сумніватися?
– Ну й щастить же вам, ротмістре Феб!
Архідиякон чув усю цю розмову. Його зуби зацокотіли, можна було бачити, як він затремтів. Він на мить зупинився, притулився, мов п'яний, до тумби, і потім знову пішов слідом за веселими гультяями.
Та коли Клод наздогнав їх, вони вже щосили горлали старовинний приспів:
З Пті-Каро дурні хлоп'ята Лізуть в зашморг, як телята.
VII. ПОНУРИЙ МОНАХ
Знаменитий шинок «Яблуко Єви» містився в Університетському кварталі, на розі вулиць Круглого щита і Жезлоносця. Він займав на першому поверсі будинку просторий, низький зал, склепіння якого своєю серединою спиралося на пофарбований у жовтий колір товстий дерев'яний стовп. Скрізь столи, на стінах блискучі олов'яні глечики, завжди повно гульвіс, чимало вуличних жінок, вікно на вулицю, виноградна лоза біля дверей, а над дверима яскраво розмальований, заіржавілий від дощу, залізний лист із зображенням жінки та яблука, який від поривів вітру обертався на залізному стержні. Ця подоба флюгера, повернута до вулиці, правила за вивіску.
Вечоріло. На перехресті було темно; шинок, увесь заставлений свічками, світився здалека, мов кузня в темряві. Крізь розбиті шиби чулися дзенькіт склянок, шум гульні, лайок, сварок. Крізь запітніле від задухи в залі велике вікно видно було, як там роїлася безліч невиразних постатей, час від часу долинав вибух дзвінкого сміху. Перехожі, йдучи в своїх справах, минали це вікно, не зазираючи до нього. Тільки вряди-годи який-небудь хлопчак у лахмітті, ставши навшпиньки і заглядаючи у шинок, починав виспівувати старовинну глузливу приповідку, що нею в ті часи дражнили п'яниць:
Посмітюхи ви, п'янюги, ви п'янюги, ви п'янюги!
Тим часом якийсь чоловік невтомно походжав туди й сюди перед галасливим шинком, раз у раз то зазираючи, то відходячи від нього не далі, ніж вартовий від своєї будки. На ньому був плащ, яким він до очей закривав своє обличчя. Цього плаща він щойно купив у лахмітника біля «Яблука Єви», певно, для того, щоб захистити себе від холоду березневого вечора, а може, й для того, щоб приховати під ним свій одяг. Коли-не-коли він зупинявся перед тьмяною шибкою у свинцевій віконній рамі, прислухався, вдивлявся, тупав ногою.
Нарешті двері шинку відчинилися. Саме цього, здавалося, він і чекав. З дверей вийшло двоє п'яних. Промінь світла, що вирвався з розчинених дверей, на мить освітив їхні веселі обличчя. Чоловік у плащі перейшов на другий бік вулиці і, сховавшись у підворітті, стежив за ними.
– Грім і блискавка! – вигукнув один з гультяїв. – Зараз виб'є сьома година. Це час мого побачення.
– Запевняю вас, – пробурмотів неслухняним язиком його супутник, – я не мешкаю на вулиці Лихослів'я. Indignus qui inter mala verba habitat [136]136
Негідник, хто живе серед лихослів'я (лат.)
[Закрыть].
Мій дім на вулиці Жеан Пен-Молло, in vico Johannis Pain-Mollet. Ви рогатіші за єдинорога, якщо ви твердите протилежне. Кожен знає, що той, хто хоч раз осідлав ведмедя, вже нічого не боїться; а ви завжди охочі поласувати свіжинкою, як той Сен-Жак де Лопіталь.
– Жеане, друже мій, ти п'яний, – промовив другий. А той, заточуючись, відповів:
– Кажіть усе, що вам заманеться, Фебе, але доведено, що Платон мав профіль мисливського пса.
Читач, безперечно, вже пізнав наших доблесних приятелів: ротмістра і школяра. Здається, й чоловік, що стежив за ними, ховаючись у темряві, теж пізнав їх, бо він повільно рушив за ними, повторюючи всі зигзаги, які школяр примушував виписувати ротмістра, що, як загартованіший гуль-тяй, міцніше тримався на ногах. Уважно прислухаючись, чоловік у плащі мав змогу слово в слово почути таку цікаву розмову:
– Клянуся Вакхом! Спробуйте-но йти прямо, пане бакалавр; ви ж знаєте, що я мушу вас покинути. Уже сьома година. У мене побачення з жінкою.
– Відчепіться ви від мене! Я бачу зорі та вогняні списи. Ви схожі на замок Даммартен, що лускає від сміху.
– Клянуся бородавками моєї бабусі, Жеане, ви верзете вже казна-що. До речі, Жеане, невже у вас більше не залишилось грошей?
– Пане ректор, у цьому нема сумніву: маленька м'ясна крамничка по латині – parva boucheria.
– Жеане, друже мій Жеане, ви ж бо знаєте, що я призначив побачення цій дівчині за мостом Сен-Мішель і що я можу повести її тільки до Фалур-дель, тієї старої звідниці, яка живе на мості. Але їй же треба буде заплатити за кімнату. Стара сивовуса відьма не повірить у борг. Жеане, благаю, невже ми пропили всі архідияконські гроші? Невже у вас не лишилося жодного сольда?
– Свідомість добре проведеного часу – ласа приправа до їжі.
– Три чорти йому в печінки! Годі плести дурниці! Скажіть мені, чортів Жеане, чи лишились у вас гроші? Дайте їх мені, хай вам чорг, інакше я вас зараз обшукаю, хоч би ви були вкриті проказою, як Іов, або паршею, як Цезар!
– Добродію, вулиця Галіаш одним кінцем виходить на вулицю Склярів, а другим – на вулицю Ткачів.
– Ну, нехай так! Мій добрий друже Жеан, мій бідний товаришу, вулиця Галіаш – це правильно, цілком правильно! Але, в ім'я неба, прийдіть до тями! Мені потрібен всього-на-всього один паризький сольд на сьому годину вечора.
– Заткніть пельку і слухайте приспів:
Король у Аррасі почне панувать, Коли всіх котів щури поїдять; Коли широке й тихе море В Іванів день лід-крига зборе, Тоді лиш побачать: по кризі тій Аррасці покинуть город свій.
– Ах ти чортів школяр! Щоб тобі повіситись на тельбухах твоєї матері! – вигукнув Феб і грубо штовхнув п'яного Жеана, який сковзнув уздовж стіни і м» яко упав на брук Філіппа-Августа.
Охоплений тим братерським співчуттям, яке ніколи не покидає серце гультяя, Феб ногою підштовхнув Жеана на одну з тих «подушок бідняків», які провидіння тримає завжди напоготові біля всіх кам'яних тумб Парижа і які багатії презирливо таврують назвою «купа сміття». Ротмістр примостив голову Жеана на купі капустяних качанів, і в ту ж мить школяр захропів чудовим басом. Однак досада ще не зовсім згасла в серці ротмістра.
– Тим гірше, коли чортів візок підбере тебе, проїжджаючи мимо, – сказав він до бідолашного школяра, що міцно заснув, і пішов.
Чоловік у плащі, який не відставав від них ані на крок, нерішуче зупинився на хвилину перед школярем; потім, глибоко зітхнувши, рушив за ротмістром.
Ми, як і вони, полишимо Жеана мирно спати під ласкавим покровом зоряного неба і, якщо ви, читачу, не заперечуєте, теж підемо за ними.
Вийшовши на вулицю Сент-Андре-Дезар, ротмістр Феб помітив, що хтось іде за ним слідом Випадково озирнувшись, він побачив якусь тінь, що скрадалася позад нього вздовж стін. Він зупинився, і тінь зупинилась; він рушив уперед, і тінь рушила. Але це його мало збентежило.
«Не біда! – подумав він. – Я не маю й сольда».
Перед будинком Отенського колежу ротмістр зупинився. Саме в цьому колежі він набрався деяких знань, які він звав своєю освітою, і, за звичкою шибеника-школяра, що залишилась у нього, він ніколи не проходив повз цей фасад без того, щоб не примусити статую кардинала П'єра Бертрана, що стояла з правого боку портала, зазнати того особливого роду образи, на який так гірко скаржиться Пріап у сатирі Горація: «Olim truncus eram ficulnus» [137]137
«Колись я був стовбуром фігового дерева» (лат.).
[Закрыть]. Феб вкладав у цю справу стільки запалу, що напис «Eduensis episcopus» [138]138
«Єпископ Адуенський», тобто Отенський (лат.).
[Закрыть]був майже змитий. І цим разом, як звичайно, він затримався під цією статуєю. І коли після того він недбало зашнуровував свій костюм, оглядаючись навколо, він побачив на зовсім безлюдній вулиці тінь, що повільно наближалася до нього, так повільно, що він встиг розгледіти плащ і капелюх. Підійшовши до ротмістра, тінь зупинилась і стояла ще нерухоміше за статую кардинала Бертрана. Її очі, спрямовані на Феба, палали тим непевним світлом, яке випромінюють уночі зіниці кота.
Ротмістр не був боягузом, і грабіжник з клинком у руці аж ніяк би його не налякав. Але ця ходяча статуя, ця скам'яніла людина примушувала його серце холонути від жаху. У ті часи ширилися всілякі чутки про понурого монаха-привида, що блукає ночами по паризьких вулицях, і вони тепер невиразно йому пригадалися. Кілька хвилин він стояв, немов заціпенілий, нарешті урвав мовчанку і, вимушено посміхаючись, промовив:
– Добродію, коли ви злодій, як це мені здається, то ви уявляєтесь мені чаплею, що накидається на горіхову шкаралупу. Я син батьків, що розорилися, любий мій. Зверніться по сусідству. У капличці цього колежу є шматок дерева з животворного хреста в срібній оправі.
З-під плаща висунулась рука і вп'ялася в руку Феба з силою орлиних пазурів. І водночас привид заговорив:
– Ротмістре Феб де Шатопер!
– Диви, чорт! – промовив Феб. – Ви знаєте моє ім'я?
– Я знаю не тільки ваше ім'я, – знову промовив чоловік у плащі своїм загробним голосом. – У вас сьогодні ввечері побачення.
– Так, – відповів здивований Феб.
– О сьомій годині.
– За чверть години.
– У Фалурдель.
– Саме так.
– У звідниці з мосту Сен-Мішель.
– Так, з мосту святого Михаїла, що був архангелом, як кажуть у молитвах.
– Нечестивець! – пробубоніла примара. – Побачення з жінкою?
– Confiteor [139]139
Зізнаюсь (лат.).
[Закрыть].
– її звуть…
– Смеральдою, – відповів Феб розв'язно. Уся його безтурботність поступово повернулася до нього.
При цьому йменні клешня примари люто стиснула руку Феба.
– Ротмістре Феб де Шатопер, ти брешеш!
Той, хто міг би побачити у цю мить, як спалахнуло гнівом обличчя ротмістра, як він раптово стрибнув назад, визволившись із залізних лещат, з яким гордим виглядом він схопився за ефес своєї шпаги, хто побачив би поруч з цією люттю мертвотну нерухомість чоловіка в плащі,– той жахнувся б. Це нагадувало боротьбу Дон Жуана зі статуєю Командора!
– Клянуся Христом і сатаною! – вигукнув ротмістр. – Такі слова не часто доводиться чути Шатоперам! Ти не насмілишся повторити їх!
– Ти брешеш! – холодно повторила примара.
Ротмістр заскреготав зубами. Понурий монах, мара, забобони – усе забулося в цю хвилину. Він бачив лише людину, чув лише образу.
– Ага, так! Чудово! – процідив він, задихаючись від люті. Він вихопив шпагу і, заїкаючись, бо гнів примушує людину тремтіти так само, як і страх, промовив:
– Тут! Негайно! Хутчіше! На шпагах! На шпагах! Хай кров проллється на цей брук!
Але чоловік-привид стояв нерухомо. Побачивши, що його супротивник став у позицію і готовий битись, він сказав тремтячим від смутку голосом:
– Ротмістре Феб, ви забуваєте про ваше побачення.
Гнів таких людей, як Феб, подібний до молочного супу: однієї краплі холодної води досить, щоб припинити його кипіння. Ці прості слова примусили ротмістра опустити шпагу, яка виблискувала в його руці.
– Ротмістре, – вів далі чоловік у плащі,– завтра, післязавтра, через місяць, через десять років – я завжди готовий перерізати вам горло; але тепер ідіть на побачення.
– Справді,– промовив Феб, ніби намагаючись переконати самого себе, – приємно, йдучи на одне побачення, зустрітися не тільки з жінкою, але й зі шпагою. Та чому я повинен відмовитися від однієї з цих утіх, коли я можу мати обидві.
Він вклав шпагу в піхви.
– Ідіть же на ваше побачення, – знову сказав незнайомий,
– Добродію, – відповів трохи збентежений Феб, – велике спасибі за вашу люб'язність. Справді, ми можемо й завтра наробити один одному дірок і петель у камзолі нашого прародителя Адама. Я вам щиро вдячний за те, що ви дозволили мені приємно провести ще чверть години. Правда, я сподівався навіки покласти вас у цій канаві і вчасно з'явитися до красуні, тим більше, що в таких випадках не гріх примусити жінку трохи зачекати. Але ви справляєте на мене враження сміливця, і тому слушно буде відкласти нашу зустріч на завтра. Отже, я йду на побачення; його призначено на сьому годину, як вам відомо.
Тут Феб почухав за вухом.
– Ох! Хай йому чорт! Зовсім забув! У мене ж нема й сольда, щоб заплатити за барліг, а стара звідниця неодмінно зажадає гроші наперед. Вона мені не довіряє.
– Ось чим ви зможете заплатити.
Феб відчув, як холодна рука незнайомця сунула йому крупну монету. Він не міг стриматися, щоб не взяти гроші й не потиснути руку.
– їй-богу! – вигукнув він. – А ви непогана людина!
– Тільки з однією умовою, – сказав чоловік. – Доведіть мені, що я помилявся і що ви сказали правду. Сховайте мене в якому-небудь закутку, звідки б я міг побачити, чи справді це та сама жінка, ім'я якої ви назвали.
– О! – відповів Феб. – Будь ласка, мені цілком байдуже. Ми візьмемо кімнатку святої Марти. Ви все зможете легко побачити із сусідньої собачої конури.
– Ходімте ж, – промовив чоловік.
– До ваших послуг, – сказав ротмістр. – Я не певен, що ви, месір, не диявол, та на сьогоднішній вечір залишимося добрими друзями, а завтра я сплачу усі свої борги – і борг гаманця, і борг моєї шпаги.
