Текст книги "Йорґен + Анна = любов"
Автор книги: Віґдіс Йорт
Жанр:
Детская проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)
Куди ж податися?
До Франції утекти чи що?
Якби ж то вона була коханою Йорґена! Усе б йому розповіла, і, може, він зрозумів би її вчинок. Але Анна вчинила цей переступ саме через те, що Йорґен відвернувся від неї…
Анна кружляла, кружляла вулицями, від горя вже й сліз не було, тільки в горлі клекотало: хрр, хрр…
Вона не знала, скільки часу минуло, бо не мала годинника, а запитати перехожих не наважувалася. Надворі ставало дедалі темніше.
Мама з татом, мабуть, хвилюються. Напевно, вже розмовляли з мамою Еллен. Може, її уже всі шукають? Прочісують пустир, об’їжджають на автах вулиці?
Ховаючись від людей, Анна заїхала доволі далеко. Вона стомилася. Треба було знайти тихе місце, де можна перепочити. Озираючись навсібіч, дівчинка під’їхала ближче до пустиря і побачила, що ятка в кінці вулиці зачинена. Вона зачинялася о дев’ятій. Уже зовсім споночіло. Авта повмикали фари, але Анна не хотіла вмикати свою. Вона трималася близенько до тротуару, гілки вишень та бузку чіплялися за волосся і пахли весною.
Анна під’їхала до пустиря з іншого боку, ніж зазвичай. Ніде ні душі. Вона замкнула велосипед на замок і сховала його в кущах. Нараз до неї ген здалеку долинули голоси. Багато голосів… Вони гукали її: Анно! Анно!
Невже всі вже дізналися? Дізналися, і тепер ніхто не схоче бути їй другом… Може, тепер ганьбитимуть її і обстрижуть наголо, як Кнута?
Анна присіла навпочіпки в кущах біля велосипеда, щоб перечекати, доки всі підуть собі геть. Під задок поклала торбинку, бо земля була мокра, але спершу вийняла з торбинки щоденник. Писати про косу не хотілося, тож вона написала таке:
Любий щоденнику.
Що тепер зі мною буде?
Треба спробувати стати схожою на Стомпу, героя книжкового серіалу. Він завжди був такий веселий. Я вже ніколи не буду веселою…
Раптом Анна згадала про аркушик від Уле. Вона знайшла його в торбинці, розгорнула. Аркуш, без сумніву, був видертий зі шкільного підручника. Де-не-де виднілися виправлення, зроблені рукою брата.
Вірш був такий гарний, мов пісня. Анна кілька разів прочитала його подумки, хоч і не все розуміла. Вона шепотіла слова й знову плакала, бо сліз, як виявилося, мала ще багато. Здавалося, що все правда: і що Йорґен кохає її, і що тремтить від кохання. Навіть попри фальшивий любовний лист. І навіть попри обстрижену косу Еллен?
Анна довго сиділа під кущем. Стало темно-темно. Прийшла ніч. Похолодніло, змерз задок. Анна згорнула аркуш і подалася через пустир до бомбосховища. Позазирала у вентиляційні вічка – ніде нічого.
Звідси, з-під бомбосховища, видно було всі будинки, окрім Кнутового; той ховався за пагорбом. Анна бачила дім Беати. Вікно її кімнати не світилося, певно, вона вже спить. Майже ніде в селі не світилося. Усі полягали спати, повмощувалися, мабуть, затишно під ковдрами, ніби нічого й не сталося.
Анна, відганяючи від себе думки про тепле ліжко, подалася до Розбійницького саду.
Було дуже темно, страшенно темно й холодно. І Анна – сама як палець. Заходити до саду через ворота вона не хотіла – ще хтось побачить, ліпше перелізти через паркан.
Дівчинка взялася за дві планки, підтягнулася, перекинула одну ногу й завмерла. Їй почулося, ніби хтось там ходить. Треба квапитися, але нога зачепилася, і вона впала додолу, виломивши обидві штахетини. Тепер у паркані зяяла дірка.
Анна не наважувалася встати на ноги, лежала долі, прислухаючись. Навколо панувала тиша, безгомінна тиша. Дівчинка напружено вдивлялася у дерева, кущі, чорні тіні Розбійницького саду. Чи варто йти далі?
Але ж вона більше не боялася убивці! І в примару Гельґи-Розбійниці не вірила! То ж усе тільки вигадки, історії, які складають про незвичайних людей, яких давно вже немає. Про Гельґу пліткують тільки тому, що вона обстригла косу Кнутовій бабусі. Може, й про неї складатимуть легенди, може, й про неї казатимуть, ніби вона блукає десь примарою?
У Розбійницькому домі світилося лише в передпокої, решта будинку поринала в темряві. Анна не знала, де вікно Йорґена. Він, напевно, спить. Надворі ж ніч!
Раптом їй стало страшно, вона таки боялася примар і розбійника-вбивці. А якщо вони існують насправді, тиняються садом, а вона тут зовсім сама?
«Ні, ні, ні, це неправда!» – переконувала себе дівчинка. Змусила себе думати про щось інше – про морошковий крем та гру в хованки – і рушила далі. Дійшла до того місця, де трикутником росли три височенні дерева, а поміж ними стояв камінь. Сіла на кам’яну брилу. Тут нещодавно сиділи вони з Йорґеном і розмовляли. Не боялися ніякого вбивці, вірили, що Гельґа-Розбійниця не загинула й живе десь у Франції.
Анна довго сиділа на камені, згадуючи ту розмову Потім вийняла аркуш з торбинки й ще раз перечитала вірш.
Глянула в бік Розбійницького дому. Він ледь виднівся у непроникній темряві поміж велетенськими деревами. Анна відчула неймовірну втому, уявляла собі Йорґена, який спить у своєму ліжку, під теплою ковдрою. А може, й не спить. Може, думає про неї. Якщо вже знає про обрізану косу…
Анна так втомилася, так страшенно втомилася… Вона обійшла камінь і лягла поспати, притулившись до нього спиною. Під голову – замість подушки – підмостила торбинку. Камінь здавався майже теплим. Уявила собі, що то стіна, стіна біля ліжка в Розбійницькому домі.
Лежала так довго-довго.
Може, й засинала час від часу.
Та раптом почала дуже мерзнути. Так мерзла, аж трусилася. Знову пересіла з мокрої землі на камінь. Нараз помітила, що темрява вже не така густа, виразно проступили дерева й Розбійницький дім.
Анна вже не боялася, аніскілечки. Бо всю ніч пробула в Розбійницькому саду й нікого там не побачила, ні примар, ні розбійників.
Анна думала про Павлову, маленьку Павлову Рюґе, яка спала в своєму ліжечку, яка, можливо, колись стане балериною. Як справжня Павлова! Та, що своїм танцем змушувала всіх плакати… Якби ж то Анна вміла так танцювати, щоб розворушити Йорґена своїм танцем до сліз!
У голові роїлися думки про все, що трапилося, про обстрижену косу… Думала, що тепер, мабуть, не матиме друзів і залишиться геть самотньою. Бо ніхто не захоче водитися з обстригачкою кіс.
Кров стигла в жилах від холоду. Анна встала з каменя і трохи пострибала, щоб зігрітися.
Чи то й собі втекти до Франції?
Але вона не могла покинути Уле й маленьких сестричок! Думаючи про сестричок у квітастих піжамках і про Уле в смугастій піжамі, які затишно спали в теплих ліжках; про Уле, який видер сторінку з підручника, щоб подарувати їй вірш про Рюґе, – Анна збагнула, що нікуди їй не хочеться утікати, навпаки, хочеться завжди бути разом з близькими.
Вона знову перечитала вірш. То була така гарна поезія, вона майже повірила знову, що Йорґен кохає її і тремтить від кохання. Може, вона так натхненно продекламує вірша, що він прокинеться й заплаче від зворушення?
Розбійницький сад був огорнений незвичайним, сіруватим серпанком.
А може, заспівати пісеньку про едельвейс, щоб він прокинувся і заплакав? Голосно й ніжно заспівати під його вікном?
Треба трохи повправлятися… Вона пройдеться Розбійницьким садом, огорненим дивним, сіруватим серпанком, і потренується у співі.
Анна підійшла до будинку. Під стіною стояв Йорґеновий велосипед, гарний червоний велосипед. Анна підступила ще ближче, торкнулася сідла. Може, проїхатися на ньому? Посидіти в сідлі, у якому він сидів?
Анна сіла в сідло, відштовхнулася від стіни, але забула, що велосипед на замку! Анна гепнула на землю – вам, бах, бабах – голосно зойкнула з переляку, і її зойк розітнув німотну тишу світанку. Вона добряче вдарилася…
Від страху похололо все тіло, дівчинка лежала, не ворушачись. Знову все зруйнувала!
Зсередини будинку долинули звуки, хтось відчинив вікно. Вона все зруйнувала!
– Привіт!
То був Йорґен. Його голова звисала з вікна на другому поверсі. Світле волосся сторч на всі боки. Анна розбудила його своїм зойком.
– Привіт! – відповіла Анна так тихо, що він, мабуть, і не розчув.
– Що ти тут робиш? – запитав Йорґен, зовсім не сердито. Він говорив пошепки, щоб нікого не розбудити в будинку.
– Я тут була всю ніч…
– Усю ніч?
– Угу…
– Навіщо?
Анна не знала, що на це відповісти. Вона підвелася, прихилила велосипед до стіни й обтріпала одяг.
– Я обстригла косу Еллен…
– Знаю.
– Знаєш?
– Так. Усі знають…
– Ойой! – плач знову підкотився до горла і вже рвався з рота. Усьому кінець – більше вона не має друзів!
– Їй пасує.
– Що-о? – сторопіла Анна.
– Їй пасує, дуже навіть пасує!
– Справді? – Анні затремтів голос.
– Еге ж!
Йорґен не сердився, нітрохи не сердився. Він усміхався.
– Так усі вважають.
– Направду? – Анні відлягло на душі. Може, усе не так вже й жахливо?
– Коротка зачіска їй личить більше, ніж «кінський хвіст».
– Ти так гадаєш?
– Так…
На якийсь час обоє замовкли, але Йорґен не зачиняв вікно. Він дивився на неї. Анна міцно стискала себе руками, щоб зігрітися.
– Може, зайдеш? – запитав він.
– А як?
– Щоб потрапити до кімнати на другому поверсі Розбійницького дому, достатньо видряпатися на дерево й переступити з гілки на підвіконня – ніхто й не помітить…
А й справді… Анна підійшла до великого дерева й почала дряпатися нагору; дуже обережно, бо цим деревом ще ніколи не лазила.
– Мені треба зателефонувати мамі й татові, – сказала вона. – Вони, мабуть, дуже хвилюються.
– Звичайно…
– Доведеться зізнатися, що всю ніч пробула в Розбійницькому саду.
– Доведеться… – Йорґен пильно глянув на Анну. – Справді, усю ніч?
– Так.
Йорґен нахилився до Анни й прошепотів:
– А примар бачила? Або вбивцю?
– Ні!
– Нікого?
– Нікого.
– Зовсім-зовсім нікого?
Анна заперечно похитала головою. Вона вже долізла до вікна й вмостилася на гілляці навпроти Йорґена.
Йорґен усміхнувся, на все личко засяяв усмішкою. Він простягнув Анні руку. Вона взялась за його руку й перемахнула через підвіконня у Йорґенову кімнату.
– Я так і знав, – сказав Йорґен. – Тепер ми маємо доказ, що примар не існує!
«Так, – подумала Анна. – Тепер ми маємо цьому доказ! Ми…»