Текст книги "Йорґен + Анна = любов"

Автор книги: Віґдіс Йорт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Він відверто зізнався, що вони хлопець і дівчина, Анна і Йорґен.

– Але ж ти писав любовного листа до Еллен, – здивувався Кнут.

– Ні, – заперечив Йорґен.

– Еллен таке сказала. Казала, що отримала від тебе листа…

– Тоді вона бреше! Просто бреше…

Анна мовчала. Вона ж бо знала, як усе було насправді. Фальшивий любовний лист. Ніхто не сміє про це довідатися. Ніхто, ніхто! А надто Йорґен! Бо тоді біди не минути…

– Це треба з’ясувати, – сказав Кнут і так зиркнув на Анну, що вона аж стерпла. – Якщо це неправда, тоді я зможу написати їй зізнання у коханні.

– Тільки я тепер залишуся без пари, – зітхнув Даґ. – Тільки я…

– Можеш взяти Туне, – запропонував Кнут.

– Треба подумати…

Настав час розходитися, бо тато Кнута вже вийшов на веранду.

Кнут увійшов до білого будинку, а Даґ – до блакитного. Вони залишилися самі на перехресті. Лише Анна та Йорґен. Закохана пара.

– Їм хочеться мати дівчину, а кого саме – байдуже, – озвався Йорґен.

– Еге ж, – відповіла Анна.

Вона теж про це думала. А ще вона думала: якщо не Йорґен, то ніхто. Бо кохала його.

– Провести тебе до Розбійницького саду? – запропонувала Анна.

– Як хочеш…

І вони поїхали. Анна Люнде – попереду, Йорґен Рюґе – за нею. Подзенькували ключі Йорґена – дзень-дзень, гупала до колеса Аннина торбинка – гуп-гуп… Лопотіли закрилки на колесах Йорґенового велосипеда.

Біля воріт Розбійницького саду вони злізли з роверів, Анна поклала торбинку на багажник.

– Провести тебе додому?

– Як хочеш…

Вони проминули ворота, рушили вгору стежкою. Анна – попереду, Йорґен – за нею. У великому саду було сутінно й холодно.

– То правду кажуть про Гельґу-Розбійницю? Ніби вона блукає тут примарою? – запитав Йорґен.

– Гадаю, правду.

– Звідки знаєш?

Анна не знала, звідки.

– Просто всі так кажуть.

Вони простували вглиб саду, поміж високими деревами, геть від освітленого будинку.

– А якщо це неправда? Якщо балачки про того вбивцю-Розбійника вигадки? – допитувався Йорґен.

Від тих слів обоє нараз зупинилися, пригнулися й крадькома роззирнулися на всі боки. Далі пішли вже поряд, аж опинилися біля велетенського каменя поміж трьох височенних дерев.

– Посидимо трішки? – прошепотів Йорґен.

– Посидимо… – тихенько погодилася Анна, бо коли навколо темрява, ліпше розмовляти пошепки.

Вони вмостилися на холодному валуні. Було вже пізно, доводилося добряче мружитися, щоб бачити одне одного. Але додому не хотілося – вони були самі в Розбійницькому саду, Йорґен і Анна, лише удвох, сиділи тісненько на каменюці.

У кронах дерев шелестів вітер, похрускували кущі, шурхотіла трава. Пахло інакше, ніж удень. І світ навколо бачився інакшим, грізнішим. Здавалося, ніби повсюди хтось ховається і, зачаївшись по темних закутках саду, підглядає за ними й прислухається до їхньої розмови – ось зараз, цієї миті!

– Уле бачив убивцю…

– Цить! – шепнув Йорґен і різко обернувся.

– Що там? – похолола Анна.

– Щось почулося…

– Що? – Анна роззиралася на всі боки, вглядалася у темряву. – Що почулося?

– Мені здалося, ніби тут хтось є.

– Справді?

Обоє принишкли. Прислухалися. А чулося хіба шарудіння гілля, листочків та вітру. Анна чула, як гупає її серце.

– Знаєш, – прошепотів Йорґен, – я не вірю, що Гельґу-Розбійницю вбив однорукий бандит. Важко вбити людину, маючи лише одну руку…

Про таке Анна не подумала.

– Навіщо комусь убивати Гельґу? – запитав Йорґен.

– Може, її хотіли позбутися ті, кому вона обтинала коси?

– Втратити косу – це ж не смертельно! Як на мене, Гельґа робила не те, що погано, а те, що вважала справедливим.

– Бо кохала сина священика й не могла вчинити інакше?

– Еге ж…

– Ніхто не знає, що насправді сталося… Бо ж події відбувалися у Франції.

– Може, вона й досі жива, – мовив Йорґен.

– Хтозна, – Анна теж про таке думала. – Може, вже й бабусею стала якійсь французькій дитині…

– А якщо вона не померла, то не може блукати примарою у нашому саду.

– Твоя правда, – зраділа Анна. – Вона класна! Мені подобається Гельґа-Розбійниця.

– Мені – теж!

Довелося таки розходитися по домівках. Йорґен провів Анну до воріт.

– Тепер твоя черга писати любовного листа, – сказав він.

– Так, – кивнула Анна. Вона збиралася написати його, щойно прийде додому.

Вони ще трохи постояли мовчки, перш ніж попрощатися.

– Не боїшся сама повертатися? – запитав Йорґен.

– Хіба трішки, – зізналася Анна. – Якщо Гельґа-Розбійниця не загинула й не блукає примарою, то я вже не віритиму в страшного розбійника.

– Я постою біля воріт, – запропонував Йорґен. – Брязкатиму ключами, щоб ти знала, що я тут, і не боялася…

– Добре, – сказала Анна, сіла на велосипед і подалася додому.

Вона переїхала ковзанку, спустилася донизу пустирем, проминула дуб, сусідські обійстя і дісталася свого зеленого будинку. Усю дорогу її супроводжувало брязкання ключів – дзень-дзень – і стихло лиш тоді, як вона зачинила за собою двері.

– Анно! Де ти була?! Ми вже хвилюватися почали! – мама з татом стояли в коридорі, суворо міряючи її поглядом з голови до п’ят. – Поглянь, на кого ти схожа!

Анна мала б винувато потупити очі, але не змогла – радість переповнювала її.

– Ти ще мені посмійся! – розсердився тато, підвищуючи голос. – Ми знаємо, що вечірка вже давно закінчилася. Нам мама Еллен сказала. Вона розповіла, що ви побилися, і ти, Анно, вдарила Еллен у саме серце!

Куди й поділася радість.

– Де ти була? – запитала мама.

– Проводжала новачка з нашого класу додому.

– Якого новачка?

– Йорґена Рюґе. Йому було моторошно повертатися самому, бо він мешкає в Розбійницькому саду. Потім ми ще трохи побалакали…

– Навіть чути про таке не бажаю! – сказала мама.

– Ми навіть чути про таке не бажаємо, Анно! – сказав тато.

– Надворі вже надто пізно, щоб тинятися бозна-де самотою, – ніяк не заспокоювалася мама.

– Я була не сама, а з Йорґеном.

– Але без дорослих! – заперечила мама.

– А це небезпечно! – додав тато.

Тато з мамою майже кричали, і їхні голоси відлунювали Анні в животі.

– Я не вірю в розбійника, – оборонялася Анна.

– У якого розбійника? – злякалася мама.

– Розбійника? – перепитав тато.

– Уле бачив розбійника в Розбійницькому саду…

– Уле! – гукнула мама.

– Уле! – услід за мамою гукнув тато.

– Га? – відізвався Уле. Він вечеряв на кухні.

– З цим треба негайно закінчувати, – зітхнула мама.

– Навіщо ти залякуєш менших від себе? – суворо запитав тато.

– Ти вже надто дорослий для таких дурниць, – дорікнула мама.

– Час уже братися за голову, – підтримав її тато. Батьки дуже гнівалися. Мама з татом стояли у дверях кухні й гнівно дивилися на Уле, який сидів за столом у своїх жовто-зелено-смугастих штанах. Може, вони забули про Анну в коридорі?

Анна тихцем прокралася до своєї кімнати й зачинила за собою двері. Вона зняла з себе брудний одяг і пірнула під ковдру з таємним щоденником. Не мала бажання ні помитися, ані почистити зуби, хоч наступного дня мала йти до стоматолога. Їй хотілося лише одного: невилазно сидіти в своїй кімнаті, сховавшись під ковдрою.

Знизу долинали сердиті голоси, їм було на що сердитися…

– Ти домашні завдання, до речі, зробив? – гриміла мама.

– Мені здається, ти ніколи не готуєшся до уроків, – вторував їй тато.

Анна розгорнула щоденник. І почала писати любовного листа.

Любий Йорґене!

Я кохаю тебе. Так радісно бути закоханою парою. Я вважаю, що закохані думають часто однаково. Уле розповів мені про розбійника-вбивцю, щоб нас налякати. Не вірю, що розбійник існує насправді. Треба з'ясувати правду про Гельґу-Розбійницю. А якщо церковне срібло сховане під каменем у садку, уявляєш? Посидимо там і завтра? Чому твоя сестричка називається Павлова? Сподіваюся відповіді якнайскоріше!

Щиро, Анна.

Анна видерла списаний аркуш зі щоденника й поклала цидулку в ранець. Там він лежатиме наготові до завтра.

Мама й тато вже більше не гнівалися. Вони чемненько постукали в двері її кімнати.

– Можна побажати тобі на добраніч?

– Можна…

Мама з татом відчинили двері й увійшли.

– Ми ще не пересердилися на тебе за те, що так пізно повернулася додому, – сказав тато.

– Ти дивно поводишся останнім часом, – докірливо мовила мама. – Я ніяк не збагну, в чому справа? Ми ж із татом не змінилися?

– Ні…

– Як було на вечірці? – запитав тато. Він дуже не любив, щоб його родина лягала спати розсвареною.

– Чудово…

– Скоро й мій день народження… пам’ятаєш?

– Звісно! – Анна шила для тата подарунок – фартушок, щоб той мав у чому грилювати м’ясо.

Тато з мамою заспівали їй колискову, дали цьомчики на добраніч і пішли спати.

Анна чула, що Уле вже ліг. Він розстелив ліжко, відчинив вікно й вимкнув світло. Цікаво, уже спить чи ще ні?

До Анни сон ніяк не йшов. Вона думала про Гельґу-Розбійницю, про Павлову, про бандита-вбивцю. Чи Уле справді бачив його? Треба конче це в нього вивідати!

Анна вислизнула в коридор і обережно відчинила двері до кімнати брата.

– Уле? – тихо покликала вона.

– Що хочеш? – сердито буркнув Уле з темряви.

– Увімкни світло! Хочу тебе про щось запитати…

– То питай так, дурна гуско!

Анна стерпла. Уле злився на неї, а коли він гнівався, то ставав непередбачуваним – міг утнути все, що завгодно. Ану ж влаштує гармидер у її кімнаті або обмовить на весь світ чи порозмальовує прибацаними дамочками книжки. Або…

З Уле приємніше було мати справу, коли він не сердився. Тоді брат міг розповісти багато нового й незнаного, такого, чого навчився у школі.

– Ти направду бачив розбійника?

– Дещо я таки бачив! Та звідки мені знати, чи то був розбійник!

– Але ж ти казав…

– Гм…

Уле відвернув голову до стіни. Анна стояла на порозі. Їй теж не хотілося лягати спати посвареною.

– Чого ти такий злий, Уле?

– По-перше, – рявкнув брат, підводячись, – я не злий! А по-друге, ти справжнісінька… ґумміамбра!

– Ґумміамбра?

– Це французькою!

Уле нараз дуже запишався собою. Він значно більше знає за свою сестричку, онде французьку в школі вивчає…

– Яке гарне слово! Ти такий розумний, Уле! Знаєш набага-ато більше за мене, – схитрувала Анна.

– Ну, так, – трохи зніяковів Уле. Він уже не сердився.

– Уле?

– Га?

– А ти все знаєш по-французькому?

– Майже.

– А як сказати, коли когось кохаєш?

– Кохаєш?

– Угу…

– Жьотемм.

– Що?

– Я тебе кохаю – жьотемм.

– Жьотемм?

– Саме так! А навіщо тобі це знати?

– Ми з Йорґеном – закохана пара.

– З Рюґе???

– Так! Ми цілувалися. Я його кохаю.

– Малявки не можуть закохуватися!

– Я можу! Усередині в мені все так тремтить, як у тій пісні, яку ми слухали на уроці музики. Щира правда!

– Як тремтить?

– Отак десь глибоко. У крові…

– У крові?

– Так. Кров холоне, наче від страху, і стає гарячою, немов від радості. Тільки водночас…

– Ну, таке точно буває лише з дівчатами! Хлопці – не дівчата, принаймні у сьомому класі!

– Але Йорґен відчуває те саме!

– Він теж тремтить?

– Так, глибоко всередині… І думаємо ми однаково.

– Он як!

Уле вже не сердився, але ніяк не міг збагнути, що воно таке – закоханість. Він був зовсім не такий, як Йорґен.

Анна повернулася до своєї кімнати й шмигнула під ковдру зі своїм щоденником.

«Жьотемм», – написала вона. «Жьотемм я тебе кохаю».

Знайшла в щоденнику приспів до пісні, яку вони слухали на уроці музики, і подумки перечитувала. Перегорнула нову сторінку. Намалювала на чистому аркуші Йорґена, його очі й веснянки. Потім намалювала себе, без косичок, з короткою зачіскою. Намалювала, як вони цілуються.

А тоді згорнула зшиток і вимкнула світло. Час засинати, бо завтра рано вставати. Ще треба встигнути зробити домашні завдання перед візитом до зубного лікаря, до початку шкільних занять.

Анна притулила долоню до губ і поцілувала. Уявила, що то Йорґен.

– Жьотемм, – прошепотіла тільки йому. – Жьотемм…

Чи цими словами промовляла Гельґа-Розбійниця до священицького сина у Франції?

Анна знову потягнулася до нічника, взяла до рук щоденник і написала:

Коханий Боже.

Чи жива Гельґа-Розбійниця?

Чи існує на світі її убивця?

Дай мені відповідь уві сні!

Дівчинка вимкнула світло.

Вона тулила долоню до губ і вдивлялася в темряву. Вікно стояла відчинене, штори не повністю затуляли його, збоку виднілася шпарка – темний просвіт. Хтось там майнув? Щось почулося? Хто там, за вікном? Анна навпомацки сягнула за щоденником і написала: «Можеш не відповідати…»

І тоді нарешті змогла заснути.

Анна проспала, приготувати домашні завдання вже не встигала й дуже спізнювалася до стоматолога, навіть поснідати не мала часу. Зате в поспіху забула про свій страх перед зубним лікарем.

Вона мала лишень одну дірку в зубі, хоч і не почистила зуби звечора. Лише одну. Увесь час, доки лікар дзижчав бормашиною, Анна думала про Йорґена, про поцілунок у садку Еллен, про лист, який лежав наготові в шкільному ранці. І не помічала болю.

У школі Анна не заходила до класу, бо ось-ось мав пролунати дзвоник на перерву. Вона пошукала на вішаку Йорґенову куртку, щоб покласти йому до кишені листа, але куртки не було. Надворі так потепліло, що ніхто не вдягнув курток. Що ж, покладе потім цидулку в Розбійницькому саду, як просив Йорґен у своєму листі. Анна сиділа на подвір’ї, величезному, пустельному шкільному подвір’ї.

Вона привіталася з подвір’ям, згадавши, як учора лежала тут долілиць на східцях і читала любовного листа. То було так давно. Лише навесні можна лежати животом на сходах чи сидіти в шкільному дворі, не боячись ні холоду, ні мокрості.

Приємно побути на самоті, доки ще не висипали надвір школярі. Можна подумати. Анна думала про Йорґена. Ось скоро він вийде зі шкільного будинку в своєму білому плетеному светрі. Може, підморгне їй. Бо ж вони закохані…

Нарешті задзвонив дзвоник. Анна чула, як школа нараз заклекотіла, ожила, сповнилася гармидером, з усіх виходів з вересками, гуками та сміхом висипали юрбою школярі. Подвір’я умить заповнилося, годі було когось розгледіти.

Раптом вона почула знайоме бряжчання ключів: дзень-дзень. Йорґен! Але того дня він мав на собі не білий, а зелений светр. Чого б це…

Побачивши Анну, Йорґен не підморгнув, а відвернувся, побіг на інший край подвір’я і зник їй з очей. У шлунку прикро засмоктало. Навіть у стоматолога не було такого відчуття, хоч і мало б бути.

Підійшла Беата, якась дивна на вигляд – сумна.

– Що трапилося? – запитала Анна.

– Погані справи, – сказала Беата. – Рип-рип!

– Погані?

– Жахливі справи! Я аж мало не плакала…

– Та кажи вже!

– Та… та…

– Ейнар не захотів бути твоїм хлопцем?

Анна згадала, як Беата вчора гладила її по голові після бійки. Вона захищала її, сказала, що п’ятеро проти одного – це нечесно.

Вона погладила рудоволосу голівку Беати.

– Бідолашна…

– Це ти бідолашна!

– Я?

– Так!

– Та що таке?

Анну немов морозом обсипало від страху перед невідомою загрозою, великою загрозою. Щось з Йорґеном, жодного сумніву. Він навіть не глянув на неї і светр інакший одягнув, не білий, а зелений.

– Я розповіла Ейнарові про фальшивий любовний лист, – зізналася Беата. – Бо ж ми закохані! А він розказав Кнутові, щоб потішити його, що тепер Кнут може стати хлопцем Еллен. А Кнут переповів Еллен, аби вона знала, що Йорґен кохає не її, а тебе. А Еллен все розказала Йорґенові…

– Йорґенові?!

– І тепер він тебе більше не кохає…

Анна стерпла. Крижаний холод розлився жилами аж до кінчиків ніг, до пучок пальців, пронизав кожну волосинку. Вона ніби заледеніла зсередини. Її замлоїло, у роті все ще відчувався присмак свіжої пломби. Анна була ледь жива…

– Вона сказала про це Йорґенові?

– Так.

– І він більше мене не кохає?

– Ні… Він так сказав. Якщо так, то ні…

Анни на уроках ніби й не було. Вона принишкло сиділа за партою. Усі перерви вони удвох із Беатою просиджували на сходах. Йорґен жодного разу не глянув у її бік, мовчки проходив повз неї. Він грав у лови, стояв із хлопцями під велосипедною коморою чи біля смітників поряд з Еллен, Еллен із довгими світло-жовтими стрічками в «кінському хвості». А коли дзвоник кликав на урок, і Йорґен опинявся поблизу, він просто не звертав на неї уваги, ніби ніколи й не знав. Він дуже розгнівався за фальшивого листа, за те, що Анна написала його нібито від Йорґенового імені, хоча насправді такого не було.

– Тепер він захоче подружитися з Еллен? – запитувала Анна Беату.

– Ні. Він нікому не хоче бути коханим… Якщо так склалося…

– Я мушу йому все пояснити, – сказала Анна. – Ми повинні розповісти, навіщо так вчинили. Може, він зрозуміє і більше не гніватиметься? Він же писав, що кохає мене! А давня любов ніколи не іржавіє…

Того дня Анні знову довелося залишитись після уроків у школі. Учителька виявила, що вона не виконала домашнього завдання і дуже розлютилася.

– Я вже казала, я вже не раз казала тобі, Анно Люнде! – дорікала вчителька. – Я не розумію, у чому річ! Ти ж маєш таких добрих батьків, милих сестричок і чемного брата, таких щирих друзів, а сама… Нема тобі прощення, Анно!

Анна вибухнула плачем, несподівано – у-у-у-у! – аж все тіло здригалося. Вона навіть не намагалася стримати ридання, це було понад її сили. У-у-у! – рвався з горла плач. Анна впала на парту, парта миттю змокріла, сльози навіть скрапували на підлогу. Вона не могла сидіти в класі, їй хотілося втекти зі школи, втекти від учительки, хотілося посидіти під дубом і виплакатися на самоті.

– Анночко, – голос учительки пом’якшав. – Щось сталося? Щось таке, про що я не знаю?

– У-у-у-у!

– Гаразд, іди додому! Але пам’ятай мої слова…

Анна вискочила з класу, перебігла подвір’ям до дашка велосипедної комори. Зняла замок зі свого велосипеда й хутко поїхала геть. Сльози й далі котилися з очей, мокре личко мерзло на вітрі. За сльозами вона ледь бачила дорогу.

Вона була люта на Еллен, страшенно, жахливо, чорно люта. Це вона всім розпатякала, це вона все зруйнувала!

Анна під’їхала до дуба, сіла під деревом, щоб поплакати, але плакати раптом перехотілося. Вона вийняла з ранця таємний щоденник і видряпалася на свою улюблену гілляку. Там її ніхто не побачить, зате вона могла бачити все навколо. У полі зору нікого не було. Дітлахи сиділи вдома й наминали канапки з полуничним варенням. Анна розгорнула щоденник і перечитала свій план дій на першій сторінці. Невиконаними залишалися два пункти:

4. Обстригти Еллен її «кінського хвоста».

5. З’ясувати, що означає ім’я Павлова.

Час виконати задумане. Обтяти «хвоста»! Негайно! Треба тільки зайти додому за ножицями.

Удома Анна поцікавилася у мами:

– Мамо, що таке Павлова?

– Канапки з варенням не хочеш?

– Ні, я не голодна. То що таке Павлова?

– Треба питати: «Хто така Павлова», – сказала мама. – Одна жінка. Балерина. Вона померла.

– Балерина?

– Так… Вона танцювала в балеті «Умираючий лебідь». Надзвичайна танцівниця…

– «Умираючий лебідь»?

– Так.

– А ще?

– Що ще, Анно?

– Ще розкажи про Павлову!

– Вона була… вона було неймовірно талановита, не така, як усі. Коли танцювала, глядачі плакали. Але звідки така цікавість до Павлової? Я більше нічого про неї не знаю. Хочеш довідатися більше, подивись в енциклопедії!

В енциклопедії було написано таке: «…зачаровувала своїм особистим, магічним сяйвом… втілення у танці… „Умираючий лебідь“… Привертала увагу до свого мистецтва…» Анна не все розуміла, але дещо таки збагнула. Мама Йорґена, як і вона, мріяла стати балериною і танцювати «Умираючого лебедя» так, щоб усі плакали.

Може, саме тому вони з Йорґеном однаково думали…

Потім Анна пошукала статтю про Гельґу-Розбійницю. Але про таку постать в енциклопедії нічого не згадувалося. Під рубрикою «Гельґа» теж нічого не знайшла, бо не знала її прізвища. Може, запитати маму, може, мама щось розкаже, якщо обережно її випитати?

– Ма-ам!

– Що?

Ні Анна, ні Уле ніколи нічого не розповідали мамі про Розбійницький сад, про свої розвідини в покинутому будинку, про те, як їм там ввижалися і наганяли страху примари. Не кажучи вже про зізнання татові чи вчительці… Ті просто висміяли б їх і заборонили туди ходити. Ніхто не розпитував своїх батьків про Розбійницький сад, окрім Кнута. Кнут наважувався випитувати лише свою бабусю.

– Ма-ам, а що то за історія про Гельґу-Розбійницю?

– Гельґу-Розбійницю?

– Так, про оту, що мешкала в Розбійницькому саду?

– Ой, темна історія… Не думай про те!

– А Кнутова бабуся завжди відповідає на запитання…

– Клята бабуся… Ніяк не забуде… Нема чим забивати собі голову!

– Воно не даватиме мені спокою, доки не довідаюся правду.

– Про неї нічого не сказано в енциклопедії. То просто собі звичайнісінька історія…

– Яка звичайнісінька історія? – наполягала Анна.

– Гельґа-Розбійниця й справді була трішки дивною дівчинкою, дуже емоційною. Вона шалено закохалася в Турґейра Станґа, сина священика.

– І обрізала коси дівчатам?

– Те-те-те… Вона обрізала косу Кнутовій бабусі. То трапилося дуже-дуже давно. Не варто про це згадувати…

– Обрізала косу бабусі Кнута?

– Але ж світ не завалився! Не гоже обзивати бідну дівчинку розбійницею через якусь там обрізану косу. Це все вигадки Кнутової бабусі, яка ніяк не забуде про свою косу! Просто Гельґа Стуррюстен була неймовірно закохана, а закохані часто вдаються до невмотивованих вчинків. Колись сама таке спізнаєш… Іноді люди вигадують бридкі історії про тих, хто не схожий на них. Надто, коли тієї людини немає поряд, і вона не може оборонитися.

– То Гельґа померла?

– Звідки ж мені знати, Анночко! Я й так вже наговорила тобі купу всього…

– Кнутова бабуся каже, що вона блукає примарою, хоче помститися…

– Дурниці! Примар не буває! Не забивай собі голову, Анно… На вечерю буде гороховий суп. Ти ж любиш гороховий суп, правда? Скоро сядемо вечеряти…

– Я ще піднімуся до своєї кімнати, – сказала Анна.

Вона сіла за письмовий стіл. Довго так сиділа, без руху. Чула, як повернувся з роботи тато. Відчувала запах готового супу, отже, скоро її покличуть вечеряти. Анна хотіла трішки посидіти перед вечерею на кухні, разом з татом і мамою, задобрити обох, щоб не лаялись, коли вона відмовлятиметься від супу. Бо нині був такий день, що вона може розплакатися від будь-якого сердитого слова, голосно розридатися, і тоді ніхто не зуміє її розрадити.

Мама сиділа за столом, гортаючи рекламну брошуру з картинками різних штучок, які можна купити за знижкою.

– У тата скоро день народження, – сказала вона, підморгнувши Анні.

– Може, хочеш ось таке на подарунок? – запитала мама, кладучи рекламний проспект перед татом.

На великій світлині були зображені фартухи для грилю у різних кольорах. Мама усміхнулася Анні й знову підморгнула: вона знала, що Анна шиє такий фартух на уроках рукоділля.

– Пхе, ні, не хочу, – пирхнув тато. – Навіщо мені фартух для грилю?

Він відсунув рекламку набік. Мама розгублено глянула на доньку. Анна підхопилася і втекла до своєї кімнати. Їй уже не хотілося сидіти на кухні з мамою і татом.

Нема їй що робити в їхньому товаристві! Вона поклала ножиці й щоденник до торбинки. Чула, як батьки шепочуться за дверима кухні, а тоді тато покликав її лагідним голосом:

– Анночко!

– Мені треба вийти, – відповіла вона. – Я трохи погуляю…

Анна відчинила двері й вийшла в коридор. Тато сидів за столом з рекламною брошурою в руках.

– О, – сказав він тієї миті, як Анна проходила повз нього. – Саме те, чого мені так бракує! Отакого чудового фартуха!..

І тут Анна розплакалася. Плач вибухнув так несподівано, що вона не зуміла його перехопити й затамувати. У-у-у-у!!! Дівчинка збігла вниз сходами, відімкнула велосипед, стрибнула в сідло й гайнула з подвір’я.

– Анно! – гукала мама.

– Анночко! – гукав тато.

– А вечеряти? Я маю на десерт млинці! Анно! Анно! – гукала мама з вікна.

Але Анна щодуху мчала геть. Вони нічого не розуміють! Вони нічогісінько не розуміють! Вони не розуміють, що справа зовсім в іншому.

На перехресті хтось її окликнув. То був Уле. Він стояв на чубку пагорба в своїх жовто-зелено-смугастих штанах. Заступив на чати після школи.

– Я для тебе щось маю!

Анна не мала наміру зупинятися, не хотіла, щоб брат помітив її сльози. Але ж він щось має для неї!

– Що там у тебе?

Уле з’їхав донизу, різко став, аж гальма вискнули. Обернувся за своїм ранцем, довго в ньому копирсався, не замовкаючи ні на мить:

– Це в нас було на уроці рідної мови, вірш Обстфельдера, саме для тебе; я весь час думав про тебе, доки вчитель декламував, вирвав аркуш, дуже тобі підходить, ось тільки дещо підправив, саме так, як ти розповідала…

Нарешті Уле знайшов аркуш паперу й простягнув Анні.

– Що це з тобою? Ти плакала?

– Гм, – буркнула Анна, схопила аркуш і поїхала геть. – Я не маю часу, зовсім-зовсім не маю часу…

Анна відчувала, як Уле дивиться їй у спину. Вона щосили налягала на педалі, аж упріла, а литки звело судомою. Від’їхавши далеченько, де Уле вже не міг її бачити, Анна поклала аркушик із віршем до торбинки й попрямувала до будинку Еллен.

Треба було швидко здійснити задумане, поки не передумала.

Закохані здатні на дивні вчинки. Якась коса – не такий вже й великий злочин…

Двері відчинила Еллен.

– Привіт, Еллен!

– Знову припхалася зі своєю картатою торбою? – пирхнула Еллен. – Носиш у ній таємниці?

Анна лиш усміхнулася, і від тієї силуваної усмішки їй аж щелепи заболіли, ґумміамбра, – вишкірилася подумки.

– Привіт-привітики! – промовила ще раз.

– Йорґен Рюґе тебе більше не кохає! – ущипнула Еллен.

– Знаю…

– І не вважає тебе гарненькою…

– То й що…

– Навіщо приперлася? Може, ще фальшивих любовних листів принесла? Я про все розповіла мамі!

– Я подумала, може, ми помиримося…

– Ха! Гадаєш це так просто? А якщо я не хочу?

– Я собі подумала, що могла б заплести косою твій «кінський хвіст». Він такий розкішний…

– Так, найгарніший «хвіст» у школі! – запишалася Еллен. – Найгарніший на всю школу!!!

– Це правда, – кивнула Анна.

– Що ж, можеш заплести, але заприсягнися, що будеш мені вірною! Завжди!

– Звісно, – сказала Анна. Вона брехала.

– І в бійках будеш на моєму боці!

– Так, – знову збрехала Анна.

– Ну, якщо мій «хвіст» найгарніший у школі, то дозволю тобі заплести волосся. Надворі чи вдома?

– Надворі… Така гарна нині погода…

Анна докладала багато зусиль, щоб поводитися невимушено.

Еллен принесла стілець, щітку до волосся і глянцевий журнал, і вони попрямували під сливку.

– Тобі теж кортіло б мати такого «кінського хвоста»? – зверхньо запитала Еллен і зручно вмостилася на стільці, відхилившись на спинку. – Пограємося у перукарню, – запропонувала вона, розгортаючи журнал.

– Пограємось, – сказала Анна.

– Зачеши мені волосся догори, як нареченій.

– Гаразд…

– Ніби я виходжу заміж за Йорґена…

– Гаразд!

Анна розчесала волосся. Рожевою густою щіткою з тонкими шпичками. Волосся Еллен мала пишне, м’яке, темно-каштанове, важке… Воно сяяло, хвилювалося, стікало між пальцями, немов пісок. Так приємно було торкатися його, воно так гарно, свіжо пахло. Анна навіть забула, що то волосся Еллен.

Якби ж то вона мала таке блискуче, густе, темно-каштанове волосся, яке кожному кортіло б помацати, відчути на дотик. Якби ж то вона мала таке…

Анна чесала згори вниз, знову й знову. Торбинку затиснула між ногами. Там лежали ножиці.

Потім Анна почала заплітати волосся, розділила на три пасма й сплела гарну, товсту косу. Її легше обтяти, ніж розпущені кучері. Гельґа-Розбійниця обрізала саме косу.

– Укладеш зачіску? – запитала Еллен. Звичайна коса їй не подобалася, вона хотіла високу зачіску, яку роблять нареченим.

– Спершу заплету косу, а зачіску для нареченої зроблю потім, – відповіла Анна. – Буде така, наче ти виходиш заміж за Йорґена…

– Ти така дивачка, – мовила Еллен. – Усі так кажуть, навіть моя мама й мій тато. Не схожа на інших, б’єшся з хлопцями, нехтуєш навчанням у школі…

Коса готова. Анна обхопила її рукою, вона була тугою і штивною на дотик, немов канат, справжній канат.

Другою рукою Анна відкрила торбинку.

– Я поки що перев’яжу Гумкою, – сказала вона. – Тим часом…

– Ну, якщо дуже хочеш… – байдуже відгукнулася Еллен. Вона була зайнята – читала журнал.

Анна вийняла ножиці. Однією рукою натягнула косу, у другій стиснула ножиці. Де різати? Не надто високо, не всю косу, не настільки, щоб Еллен зосталася обскубаною, як Кнут. Якщо різати високо, Еллен відразу це відчує і обернеться.

Анна приклала ножиці посередині, ні, ще нижче. А тоді повільно стиснула пальці, ножиці клацнули. Вона тримала косу натягненою. Еллен нічого не помічала. Поки що… Ще двічі клацнути, лишень двічі. Анна знову стиснула пальці. Від коси майже нічого не залишилось.

– Що ти там робиш? – обернулася Еллен.

Анна втретє стиснула пальці, клац, і відстригла решту. Рука з косою аж відсахнулася назад, так міцно вона її натягувала.

Еллен заверещала, витріщаючись на Аннину руку, руку, яка стискала її косу… Від «кінського хвоста» мало що зосталось, волосся стояло сторчма на голові. Еллен трималася за голову й репетувала на весь світ:

– Мамо-о! Тату-у!

Анна злякалася. Вона вже гірко шкодувала за свій вчинок і кинулася навтьоки. Але враз згадала про торбинку, свою торбинку з таємним щоденником. Вона бігла так швидко, як ще ніколи в житті не бігала. Обстрижену косу випустила з рук, тепер обрубок валявся у садку, під сливкою. Анна добігла до велосипеда, скочила в сідло і поїхала геть, швидко, швидко, швидко. Угору, повз парадний заїзд до будинку Еллен, повз книгарню і банк, і парфумерну крамницю, а потім униз, униз вулицею.

Анна всю дорогу плакала, дуже гірко плакала. Сама не знала, чому. Бо ж хотіла зробити те, що зробила. Однак зараз усе видавалося страхітливим, страшенно страхітливим. Вона відстригла її! Відтепер Еллен не матиме «кінського хвоста», темно-каштанового, кучерявого «кінського хвоста» з шовковою кокардою. Відтепер це вже навіть не зовсім Еллен. І в цьому її, Анни, провина.

Якби ж то вона цього не робила, якби ж то… Якби усього цього не було, вона могла б спокійно, як будь-якого звичайного дня, котитися собі вулицею, їхати додому на вечерю. А тепер геть усе змінилося, стало так погано, так страшенно погано, що їй страшно з кимсь зустрітися, страшно до когось заговорити, думалося Анні.

Але ж вона хотіла це зробити, постановила собі зробити саме це!

Цікаво, Гельґа-Розбійниця так само почувалася? Такі ж думки роїлися в її голові, після того як обстригла косу Кнутовій бабусі й била в церковні дзвони вночі? Тому вона втекла до Франції?

Анна безупинно їздила вуличками села, коло за колом, угору й вниз, не знаючи, куди податися, – не маючи, куди податися.

Додому не можна, їй анітрохи не хотілося розмовляти про татів день народження й фартух на подарунок. А якщо запитуватимуть, де вона була, Анна просто розплачеться, бо такий вже нині день. До Беати теж не можна. Беата відразу здогадається, що щось трапилося, а Анна не зможе їй зізнатися, бо Беата ужахнеться і, можливо, не захоче більше з нею товаришувати. Годі, годі собі уявити, що вони перестануть бути щирими подружками. А навіть якщо Беата від неї не відречеться, Беатина бабуся напевно заборонить їй дружити з Анною Люнде, дівчиськом, яке нехтує домашніми завданнями, б’ється з хлопцями й обстригає коси дівчаткам. Як Гельґа-Розбійниця…