Текст книги "Йорґен + Анна = любов"

Автор книги: Віґдіс Йорт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Віґдіс Йорт
Йорґен + Анна = любов

Дехто з дорослих вважає, ніби перше кохання можливе десь у тринадцятилітньому віці, у класі сьомому, і ніяк не раніше. Але це не так.

Комусь уже ніколи в житті не судитиметься пережити такого кохання, як у четвертому класі, коли тобі десять…

Саме в четвертому класі Анна Люнде нестямно закохалася у Йорґена Рюґе, а коли їхня любов затріщала по швах, Анна ледь не потрощила паркан у Розбійницькому саду й усю ніч проспала за каменюкою просто неба.

У школі були два четверті класи – А і Б. Анна ходила до A-класу. Вона була дуже гарненька. Мала каштанове волосся, зелені очі й чорні вії. Але в її класі навчалися дві дівчинки, ще гарніші за неї – Туне й Еллен. Туне мала темні кучері й карі очі. Еллен – карі очі й дуже довгий «кінський хвіст». Вона завжди носила чистенькі рожеві сукенки. Аннин одяг часто ряснів плямами, бувало, й дірками. А все через бійки з хлопчаками, у яких Анна завжди перемагала своїх супротивників. Навіть Рікарда з п’ятого класу.

Анна мешкала в зеленому будинку на краю пустиря. Пустир був величезний, з ковзанкою, високими деревами й пагорбом. Від пустиря до школи треба було підніматися довгим схилом пагорба. Щодня Анна спускалася вулицею до перехрестя. Там чекала на Ейнара, Даґа, Кнута й Беату, а тоді вони разом прошкували угору схилом.

Беата – щира подружка Анни. Вона ніколи ні з ким не чубилася, не вміла швидко бігати й не могла похвалитися силою. Зате старанно вчилася у школі.

Беата з Ейнаром були рудяві й веснянкуваті, решта – темноволосі. І всі ходили до четвертого А.

Анна мала менших сестричок і старшого брата – Уле. Вдома, після школи, вона бавилася з сестричками й теревенила зі старшим братом, ласуючи хлібом з варенням.

А тоді виходила на пустир. Там вже її, бувало, чекали Ейнар, Кнут і Даґ. Розмови велися про шкільні події і про те, як нудно робити уроки. Інколи приходила й Туне з Еллен або старший брат Анни та інші великі хлопці, які ходили до сьомого класу.

Яких тільки чудасій вони не влаштовували на пустирі. Грали в хованки, ганяли наввипередки на велосипедах. Восени крали яблука в чужих садках, будували снігові іглу взимку, викладали загати на струмках навесні, іноді дубасилися, влаштовували посиденьки в Розбійницькому саду й усіляке інше – і так щодня аж до вечора.

А тоді поверталися додому.

Так було й одного дня ранньою весною, одразу після великодніх вакацій. Сніг уже майже зійшов, під ногами квацяло: квак-кваць. Але ногами ніхто не йшов, усі повитягали свої велосипеди.

Того ранку Анна вийшла з зеленого будинку й поїхала, як завжди о цій порі, до перехрестя на зустріч з друзями. Співали птахи, з веранди будинку репетував батько Кнута.

– Кну-у-уте! Ти зуби не почистив!!!

Але Кнут пускав батькові слова повз вуха, стояв собі незворушно на перехресті, як робив це щоранку.

– Зуби треба чистити, Кнуте, – завважила Беата, вона дбала про такі речі.

– Де це запропастилися Даґ з Ейнаром? – запитала Анна. – Спізнюються, як завжди…

От що її турбувало.

– Може, чекають на Йорґена!

– Йорґена?

– Йорґена?

– Йорґен Рюґе, – пояснив Кнут і попер собі вгору схилом, налягаючи на педалі. – Новенький.

– Новенький? – Анна й Беата кинулися йому навздогін. – Новенький?

– Так, – кивнув Кнут. – Дурбелик!

– Симпатичний?

– Потвора!

– Чому – потвора?

– Отакенні діри між зубами!

– Ой! – зойкнула Беата.

– Але, може, він сильний? – допитувалася Анна.

– Де там! Слабак! – гукнув Кнут.

– Ви билися?

– Він мешкає у Розбійницькому домі.

– У Розбійницькому домі?!

Загальмувавши, Анна дуже вдарилася животом до керма. Беата зупинилася і затулила обома долонями вуха. Вона завжди так робила, коли боялася.

Розбійницький дім стояв посеред Розбійницького саду й дуже відрізнявся від решти будинків. Він був значно більший та старіший, а колись, у давнину, там жив один розбійник. Тепер будинок став притулком хіба для примар та ще, може, для якогось однорукого бандита.

Сад анітрохи не скидався на звичайні садки – величезний, зарослий хащами й усіяний велетенськими валунами. Там росли високі дерева – яблуні й вишні; кущі розмаїтих ягід, бузок та полуниці.

Улітку й восени друзі багато часу проводили в Розбійницькому саду, бо Розбійницький дім – коричневий, з численними наглухо зачиненими вікнами й дверима – стояв пусткою, там ніхто не жив, принаймні ніхто з людей. Однак Уле зі старшими хлопцями часто залазили уночі досередини через дахове віконце. Ото вони й бачили бандита.

Четвертачки наважувалися заходити хіба на ґанок – там була простора веранда й пожежні сходи.

Анна полюбляла сидіти самотою у Розбійницькому саду, але тільки в білий день. Уявляла собі, ніби там живе.

Якби мешкала в Розбійницькому домі й мала свою кімнатку на другому поверсі, могла б легко перелізти на дерево й спуститися на землю – ніхто й не помітив би. Захотіла яблука – достатньо руку простягнути з вікна. Забажалось би втекти з дому, то й тікати далеко не треба, можна просто заховатися у саду.

– Уявляєш, як воно – мешкати в Розбійницькому саду? – озвалася Беата. – Мені б ніколи не дозволили…

– Я залюбки там жила б, – мовила Анна й додала, глянувши на Кнута: – А великі діри між зубами – то пусте!

– Він ще й веснянки має!

Анна демонстративно відвернулася: що з ними балакати, вони ж нічого не тямлять у житті. Вони ж ніколи не сиділи самотою у Розбійницькому саду!

«Йорґен Рюґе з веснянками», – повторила подумки. Цікаво, який він…

А коли вперше його побачила, тільки й подумала: «Ось він – новачок!»

Йорґен грав з Б-класом у лови. Мав біляве волосся й сині штани, і синю куртку, розхристану на грудях. Під курткою – білий светр, з-під светра в Рюґе висувалася футболка в синю й червону смужку.

А ще він мав в’язку ключів, почеплену на пасок штанів. Ключі дзеленькали, коли він біг: дзень-дзень. Бігав Йорґен шалено швидко.

Згодом, коли задзвонив дзвоник на уроки і всі стовпилися у дверях, Анна змогла ліпше його роздивитися. Гарний, подумала вона. Очі великі й дуже сині, і веснянки, дуже милі веснянки, і маленький рот. І ніяких широких дір між зубами, ані однісінької!

Анна не роздивлялася новачка впритул, однак майже не зводила з нього очей. Кожної перерви.

Вона сподівалася, що Йорґен захоче ближче заприязнитися з Даґом та Ейнаром, можливо, прийде на пустир після школи погасати на роверах чи пограти в хованки.

Того дня Анна мала всі шанси залишитися після уроків, бо, як це з нею зазвичай траплялося, забула виконати домашнє завдання. Гніву вчительки, мабуть, не уникнути.

– Анно Люнде, Анно Люнде, – докоряла вчителька. – Ти ж не зробила домашнього завдання…

– Забула, – відповіла Анна, напустивши на личко глибокий смуток.

А сама думала тієї миті про друзів, які вже, напевно, повиводили свої велосипеди з-під накриття і разом з Йорґеном прямували додому. Ану ж він їде просто попереду Еллен. Може, вони мчать наввипередки. І Еллен гукне «Ваааау!» від захвату, а Йорґен обернеться і помітить її карі очі й довжелезний «кінський хвіст», який майорить на вітрі.

– Негоже, ой, негоже, – відчитувала Анну вчителька. – Доведеться надолужувати згаяне наступного разу!

– Неодмінно! – з нещасним виглядом пообіцяла Анна, бо думками була біля Йорґена та Еллен і решти друзів, які, мабуть, спинилися вже біля ятки, щоб накупити іржавих цвяхів; мабуть, теревенять собі і саме ось цієї миті стають найщирішими друзями.

– Гаразд, Анно Люнде, – зітхнула вчителька. – Можеш іти, але пам’ятай, що я сказала!

– Добре! – зраділа Анна і вибігла з класу.

Вона рушила коридором, зійшла сходами й поволі побрела шкільним подвір’ям до комори з велосипедами, певна, що всі давно вже вдома.

Раптом позад неї почувся дзенькіт: дзень-дзень. Анна обернулася і побачила його. То був Йорґен Рюґе! Він спустився сходами, дзень-дзень, і рушив через подвір’я просто до комори.

На величезному шкільному подвір’ї були тільки вони удвох. Тільки Йорґен і Анна. І обоє прямували до комори за своїми велосипедами.

Анна дійшла першою, схилилася відімкнути велосипедний замок, але Йорґена з ока не спускала, підглядаючи за ним з-під руки. Хлопчина підходив дедалі ближче. Анна довго – як лиш могла довго – вовтузилася з замком, дзень-дзень наближався, ось уже позад неї; шелесь – і проминув її, побачила тільки Йорґенів ранець. Він не привітався, вона теж промовчала, бо ж не були знайомі.

Анна викотила з комори свій велосипед, Йорґен – за нею. Анна вивела велосипед зі шкільного двору, Йорґен – услід. За брамою посідали обоє в сідла й поїхали вниз пагорбом. Анна Люнде – першою, Йорґен Рюґе – за нею. Вони швидко крутили педалі, аж вітер свистів у волоссі, дзень-дзелень – дзеленчала в’язка ключів позад неї. Невдовзі Йорґенові треба буде звертати з дороги, якщо він прямує до Розбійницького саду. Та ось Анна почула його зовсім близько позаду, дзень-дзелень і шусь-шусь. Йорґен обігнав її і звернув убік.

– Бувай! – кинув на ходу.

Кров шугонула в жилах, гаряча кров.

– Бувай! – відповіла вона, але запізно, бо, доки отямилася, опинилася далеко внизу, а Йорґен зник.

Глибоко в душі Анна вже знала: вона кохає Йорґена Рюґе!

Вона не могла думати ні про що інше, а прийшовши додому, ледь не забула намастити хліб полуничним варенням. Їй заважала присутність старшого брата Уле й маленьких сестричок, хотіла побути сама.

– Не хочеш посидіти з Уле й сестричками, Анно? – запитала мама.

– Ні…

Анна зачинилася у своїй кімнаті й без упину виводила в чернетці: Йорґен Рюґе, Йорґен Рюґе, Йорґен Рюґе…

– Чим ти займаєшся, Анно? – зазирнула до неї мама.

– Готую уроки! Зачини двері! – огризнулася Анна. Вона була зла.

– Чого ж ти сердишся! Не маєш жодних підстав… Хіба не тобі вчора купили новий пенал! – і мама голосно хряснула дверима.

Я кохаю Йорґена Рюґе – написала Анна, а тоді вирвала аркуш із зошита й подерла його на дрібні клаптики, зім’яла їх у кульки і позапихала в дірки, що зосталися від гіллячок у дерев’яних стінних панелях, – як найбільшу таємницю.

Треба більше довідатися про нього.

– Я пішла! – гукнула вона братові й сестричкам.

– Куди?!

– Не скажу…

– Ото мале опудало! – буркнув Уле.

Анна проминула будинки Ейнара й Даґа, Кнута й Беати, виїхала на перехрестя під пагорбом. Ніде нікого не було. Далі подалася через пустир до Розбійницького саду. Назустріч теж ніхто не трапився. Знову з’їхала донизу на пустир, повз дуб – до місця, де взимку облаштовували ковзанку. Тепер там виднілися самі лиш калюжі та багнюка. Анна уявила собі, ніби бере участь у велозмаганнях, умовою яких є заборона в’їжджати в калюжі; ніби навколо багато глядачів, а поміж ними – Йорґен та решта шкільних друзів. Але Йорґен не зважав на інших учасників, дивився лише на неї і палко бажав їй перемоги.

Ретельно об’їжджаючи калюжі, Анна мугикала собі під ніс пісеньку про едельвейс, найгарнішу пісеньку на світі. Витанцьовувала з піднятими руками, бо вміла їздити на велосипеді, не тримаючись керма, і мріяла стати танцівницею.

– Ваааууу! – вигукував Йорґен, плескаючи в долоні.

Потім Анна з’їхала з «ковзанки» й повернулася тією ж дорогою – повз дуб – до підніжжя пагорба. Ніде ні душі… Певно, усі сиділи по хатах, наминаючи канапки з полуничним варенням.

Анна замкнула велосипед на замок і вилізла на дуба – звідти вона бачила все навкруги, зате ніхто не міг побачити її. Їй видно було кімнату Беати. Беата сиділа на ліжку й читала книжку, не інакше як підручник з історії.

– Беато! – гукнула Анна. – Виходь надвір!

Беата підійшла до відчиненого вікна.

– Ти де?

– Тут, на дубі! Сталося щось надзвичайне!

– Що?

– Виходь! Я не можу сказати цього вголос…

Беата вийшла з дому. Анна злізла з дуба й зашепотіла до подружки:

– Я бачилася з новеньким…

– Овва!

– Ну, майже.

– Як це – майже?

– Він сказав «Бувай!» до мене, усміхнувся і помахав рукою, – трохи прибрехала Анна.

– Справді? – округлилися очі в Беати. – Може, він захоче стати твоїм хлопцем?

– Цілком можливо, – відповіла Анна, потай мріючи про це.

– А що, як покликати Ейнара, Даґа, Кнута й новенького та влаштувати велоперегони?

Друзі щовесни, тільки-но погода дозволяла вивести з комор велосипеди, влаштовували велозмагання: хто швидше проїде без ніг на педалях. Інколи хлопці каталися з дівчатами на задньому багажнику. То було найвеселіше!

– Хлопці – за кермом, а ми – позаду!

– Ну, не знаю, – засумнівалася Беата. – Я саме хотіла попереставляти меблі в своїй кімнаті.

– А той, хто засікатиме час, залізе на дуба!

– Але я ще не вивчила історію і збиралася навести лад серед своїх глянцевих листівок.

– Можемо натомість пограти в хованки.

– О, це вже краща ідея, – зраділа Беата. Кататись наввипередки, сидячи на багажнику, вона боялася.

– Хто їх покличе – ти сама чи ми вдвох? – запитала Анна.

– Ти, – відповіла Беата.

Кликати друзів пішли обидві.

Коли надійшли Ейнар з Даґом та Кнут, а Кнутів тато з веранди гукнув, що Кнут забув з’їсти канапку й одягнути шалик на шию, Анна зібрала всіх навколо себе й прошепотіла:

– Маємо піти до Розбійницького дому й запитати, чи не захоче новенький погратися з нами в хованки або позмагатися на велосипедах.

– А не ліпше запитати Туне й Еллен? – запропонував Кнут.

Кнутові дуже подобалася Еллен, і йому кортіло, щоб Еллен сиділа на велосипеді позад нього, тримаючись за сідло. Якщо ж до них приєднається Йорґен, то хтозна, чи не захоче Еллен кататися з ним. Кнут усеньку ніч не спав, тільки й думав про такий варіант. Тому й бовкнув, ніби в Йорґена страхітливо великі шпарини між зубами.

– Ні, на це мало часу, – заперечила Анна.

– Чому неодмінно треба кликати Йорґена? – не поступався Кнут, підійшовши впритул до Анни.

– Бо новачкові завжди важко в новому товаристві…

Ніхто більше не суперечив, друзі давно навчилися приязно ставитися до новеньких.

Вони залишили велосипеди під дубом, а самі подалися до Розбійницького дому. Раніше вони завжди перелазили через паркан, але сьогодні увійшли до саду через браму. Почувалися трохи насторожено, не звикли, що там хтось живе.

До будинку через сад вела стежина. Ось нею вони й попрямували: попереду – Анна, а за нею – Ейнар, Кнут і Даґ. Останньою у вервечці тупцяла Беата.

– Уявляєте, як воно – мешкати в Розбійницькому домі, – озвалася вона.

На душі було мулько, хтозна, може, там досі водилися примари й жив однорукий бандит?

Підійшовши до будинку, друзі піднялися сходами. Анна стала під дверима, решта з’юрмилася за її спиною. Друзі на мить розгубилися й перезирнулися – на дверях не було дзвінка.

– Може, вони тут і не живуть, – засумнівався Кнут.

– Та онде його велосипед, – завважив Ейнар.

– Тс-с! – цитьнула на всіх Анна.

– Тс-с, тс-с, – повторили всі за нею. – Тс-с!

Анна тричі постукала.

Рип-скрип, долинуло зсередини, двері відчинилися і на поріг вийшов Йорґен Рюґе у футболці в синьо-червону смужку.

Анна так налякалася, що відступила крок назад, і… зі сходів скотилася Беата, яка стояла останньою.

Анна саме хотіла розповісти свіжий анекдот, почутий від старшого брата Уле, щоб усі засміялися і визнали її страшенно дотепною. А тут на, маєш тобі – Беата гепнулася! Навколо запала тиша, тож Анна не наважилася випхатися наперед зі своїм анекдотом. Вона густо зашарілася, озирнулася на друзів, сподіваючись, що хтось із них озветься перший, однак усім наче заціпило. Ген позаду стояла Беата й заворожено витріщалася на Йорґена.

Невже вона також закохалася у нього?

Анна вже розтулила рота, щоб таки розповісти анекдот, уже й першу фразу вимовила: «Що спільного…», однак вимовила так тихо, що на слові «спільного» голос їй зірвався, і тут відразу озвався Кнут:

– Хочеш поганяти з нами на великах?

Ніхто не почув перших Анниних слів, і вона принишкла, ніби й не казала нічого. Лише Беата допитувалася:

– Що ти хотіла сказати, Анно?

– Цить! – шикнула на неї Анна, боячись пропустити хоч одне Йорґенове слово.

– Залюбки! – погодився Йорґен. – А де решта дівчат?

– Ти про Туне й Еллен запитуєш?

– Еге ж.

– Ну, – зам’явся Кнут, позираючи на Анну. – Анна сказала, що…

– Що спільного, – скрикнула нараз Анна, і всі обернулися до неї, – між їжаком, молоком і снігом?

Дітлахи глибоко задумалися, жарт виявився дуже мудрованим.

– Усі вони згортаються…

Ніхто не засміявся, хіба Даґ. А Кнут сказав:

– Зовсім не смішно…

– Жартові ще не кінець.

– Сніг??? – устряла Беата, дотумкала, що сніг не згортається.

– Сніг відгортають, – пояснила Анна. Це й було сенсом жарту…

Отоді й решта збагнула, у чому заковика. Друзі зареготали й визнали анекдот дуже дотепним.

– Вааууу! – вигукнув Ейнар, а Йорґен зміряв Анну довгим, уважним поглядом; мабуть, оцінив її на відмінно.

Доки Йорґен збирався – одягав білий плетений светр і черевики, – діти навперебій заходилися розповідати анекдоти. Але жодний анекдот не міг навіть приблизно конкурувати з Анниним.

Друзі ще трохи постояли на ґанку Розбійницького дому, чекаючи на Йорґена.

– А ти знаєш, що мешкаєш у Розбійницькому домі? – запитав Кнут.

– Ні…

– Розповісти тобі його історію?

– Звичайно!

Раптом у Розбійницькому саду зірвався холодний вітер. Дехто вже й мерзнути почав, щільніше обхоплюючи себе руками.

Уже давно надійшла пора обіду в колі родини – з мамою, татом, братчиками й сестричками. Час спливав так швидко! Однак не пасувало розходитися по домівках саме тоді, як Йорґен вийшов до них гуляти, а Кнут зібрався розповісти історію про Розбійницький сад.

Кнут найбільше знав про Розбійницький сад і Розбійницький дім, бо мав бабусю, яка пам’ятала навіть самого розбійника, бо все своє життя прожила в Кнутовому будинку на першому поверсі. Вона не раз оповідала внукові ту історію, а якось, коли прогулювалася повз сад, навіть бачила примарну постать розбійника між деревами. Після того бабуся уникала гуляти поблизу Розбійницького саду, а тепер, то й зовсім надвір не виходить – дуже їй ноги болять.

Тому майже ніхто не бачив Кнутової бабусі, окрім самого Кнута.

Анна, Беата, Ейнар, Даґ, Кнут і Йорґен подалися углиб саду. Кнут крокував попереду, за ним – вервечкою решта.

– Сядьмо ось тут, – запропонував Кнут, підійшовши до місцинки, де росли трикутником три дерева з величезним валуном посередині. – Сідайте он там! – звелів він, показуючи на землю.

Діти повсідалися колом. Повіяло холодом, небо потемніло, немов перед дощем.

– Наче мжичка моросить, – озвався Ейнар.

– Може, ходімо додому, – пискнула Беата.

– Ні! – рішуче відповіла Анна.

Друзі посідали щільніше й вичікувально глянули на Кнута.

– Гм… – Кнут замислено насупив брови, а тоді поволі мовив: – Одного разу…

Усі принишкли. Кнут розповідав давно відому історію щоразу по-іншому, і ніхто ніколи не знав, як усе було насправді.

– Жила собі одного разу страшенно зла розбійниця. Звали її Гельґа.

– Розбійниця? – здивувався Йорґен.

– Так!

– Саме це й цікаво, – встряла Анна.

– З розбійницями усе набагато цікавіше, нє? – сказав Кнут.

Слухачі закивали головами.

– О, так, – погодився Йорґен.

– Отже, жила собі колись одна страшенно зла розбійниця Гельґа. Мешкала вона у Розбійницькому домі. У цьому домі! – з притиском промовив Кнут, тицяючи пальцем на будинок.

Усі дружно здригнулися й глянули на дім, старий та моторошний. Небо ще більше потемніло. Насунули чорні хмари, здавалося, над Розбійницьким садом ось-ось гримне грім.

– Жила вона разом з батьком та матір’ю, – вів далі Кнут. – І хоч була розбійницею, славилася неймовірною вродою. Вона кохала сина священика.

– Чому вона була розбійницею? – поцікавився Йорґен.

– Слухай далі, – буркнув Кнут і перейшов на зловісний шепіт.

Діти аж схилилися ближче до нього, щоб ліпше чути. Беата міцно трималася за Аннину руку.

– Усі дівчата закохувалися у сина священика, навіть моя бабуся – тоді вона ще була молода. Відбувалося те в давні часи, тоді поповичів дуже шанували. А може, він ще й мав круті біцепси – як ковбой…

Про ковбойські біцепси друзі раніше нічого не чули.

– Коли закохані дівчата гуляли селом чи лісом, – пошепки розповідав Кнут, – Гельґа-Розбійниця зненацька вистрибувала з кущів і обтинала їм коси. У ті часи дівчатам заборонялося ходити з коротким волоссям. А взимку кидала їм в обличчя сніжками. Одній дівчині навіть вибила зуб.

– Ой, леле, – пролепотіла Беата й так міцно стиснула Аннину руку, що, мабуть, залишила синець.

– Ой! – зойкнула Анна.

– Гельґа ставала дедалі злішою і прикрішою, ніхто не хотів з нею приятелювати. Її прозивали услід Гельґою-Розбійницею, а батьки вже й не знали, що мають з нею робити. Спершу садили під домашній арешт, та це ніяк не допомогло. А однієї ночі, дуже темної ночі, Гельґа видерлася на церковну дзвіницю і вдарила в дзвони. Дзвонила всю ніч, побудивши ціле село. А наступної ночі – була то ніч суботи – так підв’язала дзвони, що дзвонар не зміг задзвонити в неділю до служби Божої. Своїми вибриками вона прагнула лише одного – помститися священикові за заборону одружитися з його сином. Зрештою, Гельґа втекла, прихопивши поповича й церковне срібло. Холоднокровно вкрала церковні скарби… – Кнут зловісним поглядом обвів коло друзів, аж їм памороки забило від ляку.

– Украла священикового сина? – перепитав Йорґен.

– Та ні-і-і! Він з власної волі пішов разом з нею! Не забувай, Гельґа-Розбійниця була неймовірно вродлива. Але… нещаслива.

– Ой, нещаслива, – скрушно зітхнула Беата.

– Закохані втекли до Франції. Якщо їм не вдалося забрати з собою туди срібло, то воно, без сумніву, закопане тут, у Розбійницькому саду, – з притиском сказав Кнут, пильно дивлячись на друзів. – Може, навіть під оцим каменем! – від його голосу друзі аж здригнулися й дружно глянули на кам’яну брилу. – У кожному разі, вона залишила прощальну записку батькові й матері: «Мене не шукайте, церковне срібло – теж. Задля кохання можна гори перевернути, кохання засліплює, а давнє кохання ніколи не іржавіє. Спасибі за все. Щиро, ваша донька Гельґа».

Але батьки так ніколи й не пробачили їй того вчинку. Гельґа написала їм листа, запросила в гості до їхнього з чоловіком французького замку, однак ті сказали: «Ні!» Хоча Гельґа готова була заплатити їм за дорогу і таке всяке інше…

А невдовзі прийшла телеграма з повідомленням про смерть Гельґи-Розбійниці. За таємничих обставин. Багато хто вважав, що її убив однорукий бандит.

– А-А-А! – заволала Беата, затуляючи вуха руками.

– Відтоді примара Гельґи-Розбійниці блукає Розбійницьким садом. Прагне помститися своїм батькам та всім, хто обзивав її розбійницею. Багато людей бачили її постать у нічній сорочці поміж деревами саду. А дехто бачив навіть однорукого бандита. Я все розповів, що знав, – закінчив Кнут.

Запала тиша. Діти мовчки дивилися на Розбійницький дім – там світилися вікна, а в Розбійницькому саду німотно стояли високі, темні дерева.

– Як на мене, не такою вже й поганою була ця Гельґа, – порушив мовчанку Йорґен.

– А хіба порядно обрізати коси дівчатам? – заперечив Даґ.

– Вона ж не винна, що покохала сина священика…

Ніхто не зронив на те й слова. Ейнар, Даґ і Кнут крутили в повітрі своїми велосипедними ключами.

Беата дивилася на Йорґена. Анна теж не зводила з нього очей. Їй аж гаряче стало від його слів про те, що Гельґа-Розбійниця не винна в своєму коханні до поповича. У душі вона теж так вважала.

Вважала Гельґу класною дівчиною.

На землю впали великі краплі дощу.

– Ой-ой! – заметушилися хлопці. – Велосипеди мокнуть! Треба поквапитися! – і вони побігли вниз стежкою до воріт, а звідти – на пустир.

– Мені час додому вечеряти, – сказала Беата й теж побігла.

Услід за нею побіг і Йорґен, хоча на нього не чекав під дубом велосипед.

Коли дісталися дуба, почули голос Кнутового тата з веранди.

– Кнуте! – репетував тато. – Негайно ходи їсти! Ти вже давно мав повечеряти!

– Я вже йду! – відгукнувся Кнут і наліг на педалі. Голос батька лунав сердитіше, ніж зазвичай.

Дощ полив як з відра. Діти вмить промокли наскрізь. Над головами нависало чорно-сіре небо, тіло сковував пронизливий холод, хоч зима вже й відступила. У повітрі пахло весною – вогкістю і сирою землею.

Анна, Беата, Ейнар, Даґ і Йорґен збилися купкою під дубом. Під гіллям, біля самого стовбура, дощ не так дошкуляв. Анна стояла між Даґом і Беатою, Йорґен – віддалік. Однак Анна відчувала його запах, він пахнув мокрим вовняним светром.

– Мені час додому, – озвалася Беата. – Удома вже давно мали вечеряти. Мені не дозволяють допізна затримуватися надворі, принаймні не тоді, коли дощить. Я можу застудитися…

Беата вийшла з-під прихистку дуба на дощ і побігла через пустир до жовтого будинку.

– Які тут перегони під дощем… – озвався Даґ. – Ще застудимося!

– Та й нецікаво змагатися без Туне й Еллен, – додав Ейнар.

– А що робитимемо? – запитала Анна.

Вона сподівалася, що хлопчаки залишаться. Сподівалася, що вони ще довго постоять під дубом, бо так затишно було ховатися укупі від дощу.

– Нам час додому, на вечерю, – твердо сказав Даґ.

– Так, нам час додому, на вечерю, – повторив за братом Ейнар.

– Еге ж, – погодився з ними Йорґен.

Брати зняли з велосипедів замки й поїхали під зливу. Навіть не попрощалися, так спішили, щосили крутили педалі, аби не промокнути ще більше. Йорґен теж побіг, тримаючи руки над головою. Анна залишилася сама. Їй не було куди квапитися, так гарно стояти під дубом, хоч і промокла до нитки. І голод теж їй не дошкуляв.

Уле з меншими сестричками, напевно, давно попоїли. Тато з мамою сердитимуться, що вже пізно, а вона волочиться бозна-де. А якщо вони розсердяться, вона, мабуть, розплачеться. Бо такий вже нині день…

Дні не схожі між собою, деякі бувають дуже навіть сумні, якщо на тебе хтось сердиться. А батьки вважають, що для четвертокласниці кожний день має бути гарний і веселий, бо вона ще маленька.

Дощ не вщухав, гамселив величезними краплями, заливав личко, неймовірно важко було їхати велосипедом розмоклій землі. Проте Анна не зважала, думала про Гельґу-Розбійницю, яка втекла з коханим аж у Францію. Можливо, теж мокла під зливами, боролася з вітрами, ночувала під деревами… Але заради кохання можна ще й не таке стерпіти.

Мабуть, класно жити у Франції, коли поряд немає ні батьків, ні вчительки, лише коханий!

Анна поставила велосипед під зеленим будинком і зайшла досередини.

– Анно, – з докором сказала мама.

– Анно! – ще з більшим докором сказав тато.

– Ти добре знаєш, що ми вечеряємо о пів на п’яту! – сказала мама.

– Еге ж, у цьому домі обідають о пів на п’яту! – підтримав її тато.

– А вже минула шоста, – вела далі мама.

– Ой, уже шоста? – стрепенувся тато – він мав комусь зателефонувати перед шостою, але забув.

– Це вона в тебе вдалася, Рольфе, – буркнула мама.

Довелося Анні вечеряти в кухні на самоті.

Сестрички вже одягнули піжами – скоро їх вкладуть спати. Уле майстрував у своїй кімнаті модель літака. Мама ввімкнула кухонне радіо, щоб Анна не почувалася дуже самотньо. На вечерю вона зготувала рибну запіканку.

Анна не була голодна. Зате дуже смутна, бо по радіо грала невесела музика.

Мама зайшла в кухню і сказала:

– Бр-р, яка жахлива погода. Гадаю, нині вже ніхто й носа надвір не потикне, якщо вдома так затишно.

Мама вимкнула горішнє світло й запалила свічку – для затишку.

Але свічка нагнала на Анну ще більшого смутку, їй якось дивно студеніла кров у жилах. Вона не хотіла свічкового затишку й задмухнула вогник.

Стало зовсім темно. І геть зовсім сумно. От якби вона була Гельґою-Розбійницею! Гельґа он на які вчинки спромоглася: обстригала коси дівчатам, до Франції утекла. Анна постановила собі, що не буде надаремне сушити голову думками, а візьметься за діло. Завтра й почне.

Піднявшись до своєї кімнати, вона видерла списані аркуші з нотатника й на обкладинці написала: ТАЄМНО. А на першій сторінці занотувала:

1. Написати фальшивого любовного листа.

2. Написати справжнього любовного листа.

3. Обстригти Еллен її «кінського хвоста».

Увечері, коли всі вляглися до сну й мама з татом проспівали їй вечірню колискову, Анна ще довго лежала з розплющеними очима, думаючи, що вдягнути завтра до школи. Щось таке круте! Думала-думала, а думки невідчепно крутилися навколо нових братових штанів. У жовто-зелену смужку. Уле виграв їх у Рюне, коли грали у пристінок – хто влучніше відіб’є «битку» від стіни. Рюне не мав грошей, тому віддав свої штани. Для Анни то були найгарніші штани на світі, бо привезли їх аж із Туреччини.

Анна встала з ліжка, дістала таємний щоденник, який раніше був зошитом для домашніх творів, і внесла зміни до запису.

1. Позичити в Уле штани.

2. Написати фальшивого любовного листа.

3. Написати справжнього любовного листа.

4. Обстригти Еллен її «кінського хвоста».

Анна довго лежала, аж почула, що Уле заснув. Він хропів через застуду. Мама з татом балакали на кухні. Анна чула їхні голоси крізь прочинені двері. Вони розмовляли про смугасті штани.

– Звідки вони в нього взялися? – запитав тато, і, судячи з голосу, штани йому не дуже сподобалися.

– Дали в скаутському осередку, – відповіла мама. – Мабуть, запровадили нову форму.

– Що? – не повірив тато. – Що-о?

– Принаймні Уле так сказав, – виправдовувалася мама.

Уле збрехав, бо батьки не дозволяли хлопцям влаштовувати змагання за справжні гроші.

Коли голоси на кухні змовкли, Анна встала з ліжка. Тихенько вислизнула зі своєї кімнати й прокралася до кімнати Уле з наміром поцупити смугасті штани з його шафи. Уле лежав на спині, носом догори, й хропів. У темряві Анна нишком прошмигнула до шафи.

Клац! – дверцята відчинилися.

Уле завовтузився, тричі перевернувся, але не прокинувся. Затамувавши подих, Анна потягнула до себе штани – вони лежали з самого краю. Потім навшпиньки вийшла в коридор.

Тільки-но встигла лягти в ліжко, як до кімнати зазирнула мама.

– Ти ще не спиш, Анно? – здивувалася мама.

– Ще ні…

– Скажи, вам видали нові скаутські однострої?

– Та ні… Начеб ще ні! – відповіла Анна.

Штани вона сховала під ковдру.

– Он як!!!

– Принаймні нічого такого останнім часом не чула… – пробурмотіла Анна.

– Гаразд! Спи! Ти, мабуть, втомилася, – сказала мама.

– О, так, дуже втомилася…

Мама вийшла й зачинила за собою двері. Анна залишила штани під ковдрою – там їм найнадійніше місце.

Треба сподіватися, що Уле їх не знайде. Бо інакше біда їй буде!

Прокинувшись уранці, Анна відразу намацала жовто-зелено-смугасті штани в узніжжі ліжка. І почула крик Уле.

– Де мої нові скаутські штани?! – репетував він.

– Не знаю, – відповіла мама. – Але ж ти не підеш до школи в скаутському однострої?

– Піду! Чом би й ні? Он Нільсен ходить…

Уле всіх друзів називав на прізвище.

– У мене їх точно немає! – гукнула Анна.

– Це ти про що? – стрепенувся Уле, забіг до її кімнати й роззирнувся на всі боки.

– Ой, дивися – лисиця! – скрикнула Анна, показуючи у вікно.

– Де? – Уле підбіг до вікна. Він був головним патрульним в лисичому патрулі.

– Та ні, здалося… Певно, то був кіт.

– Ах ти ж паскуднице! – розсердився Уле.

Довго затримуватися Уле не міг, бо квапився на перший урок, а в Анни заняття розпочиналися з другого уроку.