Текст книги "Йорґен + Анна = любов"

Автор книги: Віґдіс Йорт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Анна поснідала, почистила зуби, зачесалася – усе це робила, не знімаючи піжами. Лише згодом повернулася до своєї кімнати й переодяглася – натягнула жовто-зелено-смугасті штани. А тоді швиденько вислизнула з зеленого будинку, доки решта поралася на кухні.

– Бувайте! – гукнула вже з порога.

І поїхала велосипедом униз, до перехрестя. Вона страшенно тішилася, бо штани їй неймовірно пасували. Анна сподівалася, що Йорґен уже чекає під ліхтарним стовпом. Ось побачить її і подумає: «Вааууу! Які класні штани!» І, можливо, відразу закохається.

Анна швидко крутила педалі, аж вітер свистів у волоссі. Співали пташки, а з веранди репетував тато Кнута:

– Кнуте, вернися! Ти забув свою перекуску!

Але Кнут – як і завжди – незворушно чипів на перехресті.

– Ти забув перекуску, Кнуте, – нагадала Беата, бо її турбували такі речі.

– А де Ейнар, Даґ і Йорґен? – запитала Анна, бо її турбувало саме це.

– Не знаю… – відповів Кнут, витріщившись на її штани. – Поцупила штани Уле?

– Ні, це мої…

– Он як! Усе ясно…

– Мені б не дозволили надягнути такі штани, – озвалася Беата.

– Я ж не ти, – буркнула Анна.

– Не маєш ти вдома бабусі… – зітхнула Беата.

Беатина бабуся заправляла всім у хаті, а коли хворіла, спала разом із мамою на двоспальному ліжку. Вона пильнувала за виконанням домашніх завдань і заохочувала Беату колекціонувати глянцеві листівки з янголятками.

– Чуєш, Анно, – раптом споважніла Беата.

– Що?

– Еллен і Туне були вчора на пустирі, коли дощ ущух, а ми вже розійшлися. І Йорґен з ними був.

– Звідки знаєш? – аж похолола Анна.

– Бачила…

З кухонного вікна Беатиного будинку весь пустир видно, мов на долоні. Тому-то там цілісінькими днями просиджувала її бабуся. Коли ж бабуся лягала спати – а лягала вона рано, – її місце займала Беата.

– Що вони робили? – запитала Анна.

– Розмовляли. Довго…

– Довго?

– Еге ж. А коли розходилися, махали одне одному на прощання. Довго махали…

У Анни запалали вуха. Так завжди бувало, коли вона гнівалася або боялася, або ж усе на купу.

– Гадаєш, вони кохають його?

– Так.

– А він – їх?

– Так.

– Що-о?

– Ой, ні! Може, й ні, – сполошилася Беата.

– Треба це з’ясувати… Напишемо фальшивого любовного листа!

– О, напишемо! – підхопив Кнут, який усе чув.

– Ні, не будемо писати, – раптом передумала Анна, але підморгнула одним оком Беаті.

– Що в тебе з оком, Анно? – здивувалася Беата.

Анна не вміла правильно підморгувати.

– А чого не будемо писати? – запитав Кнут.

– А нічого!

– Мені ніколи не дозволяють затримуватися надворі допізна, – зітхнула Беата.

Більше вони не розмовляли, просто поїхали угору схилом. З чубка пагорба – уже майже на місці – побачили під дашком шкільної велосипедної комори Ейнара, Даґа та Йорґена. Хлопці позамикали свої ровери й саме збиралися заходити до школи. Анні миттю залоскотало в животі, коли вона побачила Йорґена. Він дивився просто на її жовто-зеленосмугасті штани. Але нічого не сказав. Анна – теж, лише мовчки почепила замок на велосипед.

– Ми таки напишемо фальшивого любовного листа, – прошепотіла вона до Беати, як вже нікого поряд не було. Анна тільки й думала про той лист.

Першим уроком було рукоділля. Беата шила торбинку для гімнастичного змінного взуття, Анна – фартух для грилювання м’яса, подарунок татові на день народження. З Туне й Еллен не розмовляли зовсім, мовчки займалися своєю справою.

– Які ви сьогодні старанні, – похвалила їх вчителька й приглянулася уважніше, ніж завжди.

– Ми стараємося, – усміхнулися Анна й Беата.

Вчителька навіть не здогадувалася про їхні наміри написати на горищі під час перерви несправжнього любовного листа.

Коли дзвоник сповістив про закінчення уроку, Анна й Беата не квапилися, чекали, доки всі вийдуть, бо під час перерв не дозволялося залишатись у класі.

– Пані вчителько, – гукнула Анна. – А як закріпити цю нитку?

– Пані вчителько, – покликала Беата. – Як на мене, рукоділля – дуже цікава справа.

– Пані вчителько, – знову втрутилася Анна, але вчителька її урвала:

– Я не знаю, цікава це справа чи ні, але знаю, що це щось таке, чого я не знаю…

– Та ні, що ви, – одностайно заперечили Анна й Беата.

Уже виходячи з класу, Анна пообіцяла вчительці пригостити її наступного дня яблуком.

У коридорі спорожніло, дівчатка потайки прокралися на горище. З віконця на горищі видно було всеньке подвір’я.

На подвір’ї діти гралися в лови. З-поміж них вирізнявся Йорґен у білому плетеному светрі й блакитній куртці. Він бігав, без сумніву, найшвидше – наче вихор.

Анна дивилася на нього, і її охоплювало незвідане досі хвилювання. Вона вже знала, що дуже його кохає.

Їй страшенно хотілося, щоб вони стали закоханою парою, справжніми закоханими.

Вона весь час думала про Йорґена, уявляла, як він бігає і катається на велосипеді, уявляла його на уроках, уранці й увечері, фантазувала, про що ж він думає.

У листі дівчатка написали:

Люба Еллен,

Я кохаю тебе. Ти найгарніша в A-класі, бо маєш чудовий, довгий «кінський хвіст». Сподіваюся, ти станеш моєю дівчиною. Вітання від новачка з Б-класу, Йорґена Рюґе.

Відпиши мені й поклади записку в дірку біля входу в бомбосховище.

На краю пустиря, неподалік від Розбійницького саду, насипано штучний горбик, а в ньому – бомбосховище. У насипі зроблені дірки, вентиляційні канали. У тих дірках можна щось ховати.

– Ми написали, що лист від Йорґена, але ж це неправда, – несміливо мовила Беата.

– То й що, – відповіла Анна.

– Ми збрехали…

– То й що…

– Але ж не можна брехати.

– Згадай Гельґу-Розбійницю… Задля кохання можна зробити все на світі!

– Я боюся, Анно, – пробелькотіла Беата.

Вони розмалювали лист сердечками й пішли надвір гратися в лови. Та тільки-но приєдналися до решти дітей, як над подвір’ям розлігся гучний, гнівний голос:

– Анно!!!

Анна завмерла, наче вкопана. Решта дітей – теж. Усі обернулися на крик. То був Уле. Він біг до Анни й репетував:

– Мої штани, мої штани! Ти їх поцупила!

Анні розчервонілися вуха й похолола кров у жилах. Хай би лихо оминуло!

– Ти поцупила мої штани! – верещав Уле, підбігаючи впритул до сестри. Він важко дихав і сапав від швидкого бігу. – Мої штани поцупила!

Усі на подвір’ї витріщилися на жовто-зеленосмугасті штани. Анна мовчала, але почувалася збентежено.

– Знімай негайно! – звелів Уле.

– Я віддам їх тобі вдома, – тихо промовила Анна. – Щойно прийдемо додому, відразу віддам.

– Ні, вже! – Уле лютував не на жарт. – Це – мої штани!

– Та в чому ж я залишуся? – опиралася Анна.

– Оці тобі позичу, – сказав Уле, показуючи на свої нікчемні штанята.

Дітлахи підступили ближче, обступили колом Анну й Уле й відверто потішалися.

– Фас! Фас! – вигукували старшокласники.

Йорґен теж там стояв, позад усіх. І це було найгірше.

Анна ледь не плакала. Горло пекло від стримуваних сліз. Але вона щосили вмовляла себе: «Тільки не плач! Не плач!» і щосили намагалася думати про дні народження, морошковий десерт зі збитими вершками, хованки – завжди так робила, коли душив плач, а плакати ніяк не можна було. І це завжди допомагало.

– Віддай мої штани! – гарикнув Уле просто в вухо сестричці.

– Морошка й вершки, морошка й вершки, – бубоніла Анна, звівши очі до неба.

Небо того дня було синє-синє, без єдиної хмаринки.

Задзвонив дзвоник на урок. Але ніхто навіть з місця не зрушив. Усі чекали, чи зніме Анна штани, чи не поб’ються вони з братом. Тоді можна було б покричати «Вааууу!» або «Гейя-гей!» чи «Фас!»

– Хованки, хованки, – повторювала про себе Анна, доки Уле шарпав за штани, аж вона ледь не впала.

Зрештою, довелося усім таки розійтися, щоб не отримати прочухана від учителів.

Коли школярі зникли за дверима школи, і ніхто їх більше не міг бачити, Анна зняла жовто-зелено-смугасті штани й поміняла їх на братові дуркуваті – насправді ж, зовсім нормальні. А тоді побігла на другий урок рукоділля.

– Ще раз таке зробиш, стережися! – гукнув Уле, пригрозивши кулаком. – Дурноверхе дівчисько! Опудало!

Анна ввійшла до класу, і вчителька суворо запитала, чому вона спізнилася. Анна похапцем намагалася вигадати якесь пояснення, щоб не було воно ні надто брехливим, ані притягнутим за вуха, але думки кудись розбіглися, та й вчителька часу не дала, удруге запитавши про спізнення.

– Мене змусили зняти штани, – бовкнула вона.

– Ой, леле! – зойкнула вчителька, знімаючи з носа окуляри.

– Ага, – прошепотіла Анна і миттю пошкодувала за свої слова, бо вчителька аж посіріла на обличчі.

А треба сказати, що вчителька була старою панною і ніколи не мала своїх дітей. Вона підійшла впритул до Анни, поклала руку їй на плече й запитала:

– То був поганий чоловік?

– Ні, – тихо прошепотіла Анна, щоб тільки вчителька її почула. – 3 нашої школи…

– Що-о? Що! – вчителька почервоніла, мов буряк. – Про це треба негайно доповісти!

– Гм, – пробурмотіла Анна.

У горлі зашкребло. Такий то вже був день – плакати, коли хтось гнівався.

Учителька схилилася над Анною і тихенько запитала:

– Ти ж не зняла штани, Анно?

– О, так, зняла…

– Як??? – обурилася вчителька, а сама до себе пробурмотіла: «Бідолашна дитина».

– А що було робити? – виправдовувалася Анна.

– Про це треба негайно повідомити! Хто цей негідник, Анно?

– Уле, – прошепотіла Анна. – Уле з сьомого класу.

– Твій брат? – голос вчительки невпізнанно змінився. – Твій брат?

– Угу…

– Анно! – промовила вчителька суворим тоном, повільно й голосно цідячи слова. – Анно!!!

– У-у-у! – прорвалося з горла Анна, і вона посправжньому заридала, заливаючи потоками сліз фартух для тата. – У-ууу, у-ууу, у-ууу!

– Я не знаю, що це таке, – вчителька більше не сердилася. – Але це таке, чого я не розумію…

Ближче до кінця уроку вчителька вийшла з класу, щоб принести нитки для вишивання. Анна скористалася нагодою, вийняла свій потаємний щоденник і, затуляючись від решти учнів рукою, написала: Уле дурень, Уле дурень, Уле дурень… Списала всю сторінку великими літерами, та й не одну – багато сторінок. Це допомогло. Написавшись досхочу, Анна заспокоїлася. А тоді уклала код для Йорґена. Отакий: ЙОРЖ ОРЕЛ РОЛЬФ ҐЕОРҐ ЕХО НІНА.

Ніхто його не розгадає.

Задзвонило на перерву.

Анна й Беата хотіли підкласти облудний любовний лист у ранець Еллен, коли та обернеться до них спиною. Але зробити це було надзвичайно важко, бо позад Еллен весь час стовбичила Туне.

– Класно, що сьогодні не вивісили прапор на шкільному флагштоку, – сказала Анна, сподіваючись, що Еллен обернеться подивитися. Однак Еллен не обернулася.

– Я завтра маю день народження, ага, – сказала вона.

– О! – здивувалися Анна й Беата.

– До мене прийдуть гості!

– О!

– Мама веліла запросити й вас. Хоч я не дуже й хотіла. Приходьте на п’яту!

Знову дзвоник покликав на урок. Коротка перерва скінчилася, і дівчатка не встигли підкласти Еллен фальшивий любовний лист. Вирішили запхати до кишені її куртки – верхній одяг під час занять висів у коридорі.

– Хтось із нас попроситься під час уроку в туалет і підкладе, – запропонувала Анна. – Хто – я чи ти?

– Ти, – відповіла Беата. – Ти сильніша…

Тривав урок музики. Анна сиділа за останньою партою у ряду під вікнами й бачила все подвір’я. Надворі буяло сонце і весна.

Музику викладав молодий учитель. Він носив борідку, грав на гітарі й розповідав усілякі дивовижні речі. А того дня приніс платівки з записами пісень про кохання. Учитель був закоханий! Бо ж весна! – сказав він. Показав дітям світлину своєї коханої, щоб вони, передаючи одне одному, добре змогли її роздивитися. Кохана виявилася росіянкою.

– Ви цілувалися? – поцікавився Кнут.

– Еге ж, – відповів учитель, і всі засміялися.

– Багато разів, – додав учитель, і знову весь клас засміявся, окрім Анни.

– Хто поцілується сто разів, мусить одружитися, – ляпнув Кнут, і діти покотом покотилися від сміху.

Лише Анна не сміялася, сиділа поважна. Вона слухала зворушливі пісні про кохання. Співав чоловічий голос, а вона уявляла, що співак співав саме для неї.

 
Я тремчу
Від кохання!
Коли глянеш на мене,
Знаю я, що знаєш ти…
 

Анна нітрохи не сумнівалася, що кохає по-справжньому, як ото буває в дорослих або в телевізорі. Саме такими були її почуття…

Співак кілька разів проспівав приспів. Анні набігли на очі сльози. Не від смутку, а від зворушення. До туалету зовсім не хотілося, хотілося лише слухати, слухати…

 
Я тремчу
Від кохання!
Коли глянеш на мене,
Знаю я, що знаєш ти…
 

Вона теж тремтіла. Обвела поглядом своїх однокласників і відчула, як відрізняється від них. Бо кохає Йорґена Рюґе.

Уявила, ніби стоїть на великій сцені й співає цю пісню. Анна співала для Йорґена, а він сидів у першому ряду й слухав. Якою ж гарною вона була, очі блищали, а коли заспівала: …знаю я, що знаєш ти…, Йорґен підвівся і вигукнув: Я теж тебе кохаю, я теж кохаю!

Але ось платівка дограла до кінця. Даґ зняв зі своєї канапки скибку сиру, скотив сирні кульки й пожбурив у Анну.

Анна попросила в учителя дозволу піти в туалет.

– Якщо так нестерпно, то йди, звичайно…

У коридорі було порожньо й тихо. Безлюдний, він скидався на величезну залу. Анна побігла на пальчиках, здійнявши догори руки, – уявила себе балериною у балеті «Умираючий лебідь». У першому ряду сидів Йорґен, дивився, як помирає лебідка, і плакав. Бо ж Анна була такою прекрасною, з такими ясними очима!

Анна поклала листа в кишеню куртки Еллен і повернулася на урок музики, який вже підходив до кінця.

– Заспіваймо насамкінець пісню разом! – запропонував учитель.

– «Едельвейс»! – гукнула Анна.

– «Танець каченят», «Танець каченят»! – загукали інші, бо для каченят треба було стати в коло, тупотіти ногами і плескати в долоні.

– «Танець каченят», «Танець каченят»! – діти вистрибували з-за парт такою навалою, аж стільці полетіли шкереберть.

– Гаразд, – погодився учитель.

Але раптом розплакалася Сірі, бо в четвер помер її папужка, тож зі співчуття до її горя каченят не співали.

Задзвонив дзвоник. Урок закінчився.

– Поклала? – запитала Беата.

– Так!

– Я боюся…

– А Гельґа-Розбійниця не боялася!

Анна міцно стиснула кулаки. Яка цікава пригода, неймовірна пригода, майже як у англійській книжковій серії Стомпа, де йшлося про пригоди хлопчика Стейна Оскара Магелла Пауса Андерссона – власне, СТОМПА.

– Може, ліпше признатися, що то лист не від Йорґена, що ми його написали? – обережно запитала Беата.

– Отоді нам буде біда! – мовила Анна.

Дівчатка пильно придивлялися до Еллен, коли вона вийшла зі школи. Але Еллен, натягнувши лише один рукав куртки, саме простувала до них.

– Гарна погода, – озвалася Анна, треба ж було поводитися невимушено.

– Якась ти дивна сьогодні, – пирхнула Еллен.

Дівчата стояли й спостерігали за ловами. Ловив Уле. Бігаючи, хлопчисько щосили горланив і лише за один раунд упіймав аж чотирьох. У своїх жовтозелено-смугастих штанях він був найпрудкіший у шкільному дворі.

– Які чудові штани має твій брат, – завважила Еллен.

Анна змовчала. Йорґена ще ніхто не впіймав, хоч «ловців» гасало аж одинадцятеро.

– Ми довго теревенили вчора з новеньким, – сказала Еллен. – Коли ви вже пішли додому…

Анна далі мовчала. Уле гнався за Йорґеном. Жовто-зелено-смугасті штани навздогін за синьо-червоно-смугастою футболкою. Ближче, ближче, ось-ось…

– А я сиділа на його багажнику!

– Що?! – обернулася Анна, вуха їй почервоніли.

– Неправда! – втрутилася Беата. – Не було такого. Я вас бачила з кухонного вікна.

– Увесь час дивилася?

– Увесь час!

– Але він запитав мене, чи не хотіла б я сісти до нього на багажник! – Еллен гойдалася на кінчиках пальців, і «кінський хвіст» гойдався у такт, довжелезний «кінський хвіст». А Йорґен таки упіймався.

– Ти справжнє опудало! Діряве решето!

– Не забудь, що в мене завтра день народження, – пирхнула Еллен.

Вона пронизливо глянула на Анну своїми майже жовтими очицями, а тоді розвернулася і попрямувала до Туне. Дівчата довго стояли, шепочучись, біля смітників. Час від часу кивали одна одній, показуючи пальцями на Анну з Беатою, – вочевидь, пліткували про них. Ось Еллен запхала руки до кишень.

– Вона руки в кишені запхала, – промовила Анна, яка стояла так, що могла це бачити.

Еллен вийняла щось з кишені й довго розглядала.

– Знайшла, – пробурмотіла Анна. – Роздивляється.

– Я боюся, – запхинькала Беата.

Раптом знову задзвенів дзвінок. Усі сторчголов кинулися до школи, стовпилися у дверях. У тисняві й штовханині Анна з Беатою загубили з очей Еллен і Туне.

На уроці рідної мови вчили тему про коми. Щоб показати, як важливо поставити кому на правильному місці, учителька розповіла давню історію. Жив собі колись один злочинець, якого мали повісити, бо всі вважали, ніби він щось там украв. Насправді ж злодієм був інший чоловік. Люди, які схопили злочинця, написали листа королю, просячи поради, що їм із ним робити. Король саме поїхав кудись у справах. І ось прийшла відповідь від володаря: «СТРАТИТИ, НЕ МОЖНА ПОМИЛУВАТИ». Злочинця повісили, бо ж таким було веління короля. Але, уявіть собі, король неправильно поставив кому в листі. Насправді мало бути: «СТРАТИТИ НЕ МОЖНА, ПОМИЛУВАТИ».

Моторошна історія! А якби Анна була злочинницею, і її арештували б за облудного любовного листа. І повісили б лише за те, що король не там поставив кому. Та ще й, можливо, у день їхнього з Йорґеном весілля, бо він теж її кохав і зізнався у цьому в справжньому листі. А коли б її повісили, Йорґен тяжко запечалився б і заприсягся ніколи більше в житті не одружуватися, і написав би вірша про кохання до неї, Анни Люнде…

Анні перехопило горло від таких сумних думок. Вона ще більше впевнилася у своїх щирих почуттях до Йорґена Рюґе. Йорґена з веснянками…

Коли вчителька закінчила розповідати про коми, Анна написала цидулку Беаті й кинула їй на парту. Ось таку: Я сьогодні заночую у тебе, разом повечеряємо. Якщо нам дозволять. І складемо план!

Беата відписала: Може, ліпше заночуємо в тебе? Ти не маєш бабусі!

Анна нашкрябала нову цидулку: Але ти не маєш брата і сестричок. До того ж у тебе смачніші вечері!

Беата кивнула, погоджуючись.

Анна вийняла крадькома таємний щоденник і записала приспів пісні, яку вони слухали на уроці музики. І ще написала: Я теж так вважаю. На уроці музики думалося усяке незвичайне. Цікаво, про що думає Йорґен?

Урок закінчився. Туне й Еллен вийшли попід руки з класу. Усю перерву вони простояли біля смітників, шепотілися, схилившись головами, і щось розглядали в пеналі Еллен. Напевно, любовного листа.

Анна грала у лови. Йорґен ніколи не наздоганяв її, коли був «ловцем». Вона теж ніколи не ловила його, але завжди знала, де він – Йорґена зраджував дзенькіт ключів, дзень-дзень. А одного разу Анна ледь не налетіла на нього.

– Вибач, – сказала вона, хоч навіть не торкнулася його.

Після уроків усі посідали на велосипеди й гайнули униз схилом по домівках. Анна поїхала з Беатою до її жовтого будинку. На ґанку дівчатка вклякнули й помолилися, щоб бабуся дозволила Анні заночувати у них. Вони мали укласти важливі плани, а це найкраще робити, коли змовники разом увесь день і сплять в одному ліжку вночі.

– Можна Анні повечеряти зі мною і заночувати? – запитала Беата.

Бабуся сиділа при вікні й дивилася на пустир, пагорб та дуб віддалік.

– Я не думаю, що…

– Ми помолилися Богові, щоб ви не відмовили, – встряла Анна.

– О! – сказала бабуся. – Тоді добре… Якщо Анні дозволять батьки.

Батьки Анни, звісно, не заперечували.

Дівчатка намастили собі хліб полуничним варенням і замкнулися в Беатиній кімнаті. Якийсь час вони не розмовляли, бо жували канапки. З’їли по дві скибки, а тоді Анна серйозно запитала:

– Ти також кохаєш Йорґена?

Беата завмерла. Глянула на останню канапку з варенням у руках, обережно поклала її на письмовий стіл і сказала:

– Так. Напевно…

Анна стерпла. Вона теж поклала свою недоїдену скибку поряд із Беатиною.

– Доведеться тягнути сірники, – промовила вона.

– Мабуть, доведеться…

Сірників не було, вирішили натомість кинути монетку.

– Я – орел, – сказала Анна.

– Я – решка, – сказала Беата.

Дівчатка почимчикували на кухню до бабусі. Бабуся сиділа біля вікна й визирала надвір.

– Щось там бачиш, бабусю? – запитала Беата.

– Бачу… Щойно Брюшлеттен пішла до крамниці на закупи.

– Ага! А маєш хвильку часу, щоб кинути нам монетку?

– Не годиться жбурляти грошима, – суворо дорікнула бабуся.

– Ми її відразу ж піднімемо з підлоги, – запевнила Беата.

– Що ж, гаразд, – погодилась бабуся і кинула монету на підлогу. Випав орел.

Анна зраділа, страшенно зраділа. Однак раділа б ще більше, якби не засмутилася Беата. Беата принишкла, втупилася застиглим поглядом у кухонну плиту.

– Але ж все по справедливості, – тихо мовила Анна.

– Гм, – буркнула Беата і втекла до своєї кімнати.

– Я буду коханою Йорґена, а ти можеш взяти за коханого Ейнара, – запропонувала Анна, щоб розвеселити подружку.

– Мені, мабуть, ніколи не дозволять мати коханого! – вигукнула Беата й пожбурила недоїдену канапку в кошик на сміття. – Бе! Бе-бе!

Анна вийняла хліб із кошика й поклала знову на стіл.

– Я так нині розгубилася, коли Уле верещав на весь світ, щоб я зняла штани, – озвалася вона. – Ледь не розплакалася посеред шкільного подвір’я…

– Правда?

– Ага… Але я подумки промовляла: морошка з вершками, а потім списала кілька сторінок у своєму зшитку: Уле дурень. Треба й тобі завести такий зошит, у якому можна записувати геть усе, це дуже допомагає від смутку.

– Правда?

– Щира правда!

Дівчатка доїли канапки. Треба складати план! Що робитиме Еллен з листом, і як про це довідатися?

– Зателефонуй до Туне й попроси її прийти до тебе в гості. Потім про все її випитаєш, а я підслуховуватиму з-під ліжка.

– Не надто добра ідея…

– Навпаки, дуже добра!

– Може, й так, – нехотячи згодилася Беата. – Але мені навряд чи дозволять…

– Згадай Гельґу-Розбійницю!

– Її убив однорукий бандит!

– Ніхто цього не знає напевно, це ж було у Франції! Я, скажімо, вірю, що Гельґа досі жива!

– Справді?

– Так, майже не сумніваюся.

Анна вийшла в передпокій, де стояв телефон. Беата неохоче потупцяла за нею.

– Я не можу, – сказала вона. – Це майже брехня…

– Спершу я зателефоную, – взяла слухавку Анна.

Вона запитала в мами дозволу залишитися у Беати на ніч. Бабуся Беати, мовляв, погодилася. Мама дозволила.

– Тепер твоя черга!

Беата поволі набрала номер телефону Туне, цифру за цифрою, не зводячи погляду з Анни.

– А якщо вона й справді прийде?

– Чудово!

На іншому кінці зняли слухавку.

– Привіт, це – Беата. Не хочеш прийти до мене в гості?.. Ні, Анни тут немає… Зовсім немає…

Беата дивилася на Анну, її обличчя стало одного кольору з волоссям.

У слухавці щось відповіли.

– Бувай! – попрощалася Беата. Її очі неспокійно бігали. – Вона прийде! Вона щойно з’їла три скибки хліба з полуничним варенням. Зараз прийде!!!

– Ваааууу! – вигукнула Анна, міцно стиснувши кулаки. – Вааууу!

Ставало дуже цікаво. Майже, як у книжках про Стомпа. Анна залізла під ліжко й затаїлася під самою стіною.

– От, я залишилася майже сама, – зітхнула Беата.

– Запитай, чи вона кохає Йорґена, – напучувала Анна подружку. – Запитай, чи Еллен кохає Йорґена, запитай, чи вже сьогодні дасть відповідь на любовного листа!

– Я боюся, Анно!

– Скажи, що більше зі мною не дружиш…

– Навіщо?

– Може, тоді вона про все тобі розкаже!

Почувся дзвінок у двері.

– Я не можу!

– Вона вже біля дверей!

– Так, вона вже тут.

– Відчиняй!

– Може, ліпше побавимося утрьох, обміняємося листівками…

– Ні!

– А якщо вона запхає ноги під ліжко? Або впустить на підлогу шпильку для волосся, нагнеться за нею і побачить…

– Беато! – прикрикнула Анна з-під ліжка.

– Беато! – гукнула бабуся з кухні. – Хтось дзвонить у двері?

– Треба відчинити! – звеліла Анна.

– Еге ж, треба, мабуть, відчинити, – зітхнула Беата й почалапала вниз.

Анна лежала тихо, як мишка.

Невдовзі на сходах почулися кроки, дві пари ніг – туп-туп.

– Де це сьогодні Анна поділася? – поцікавилася Туне.

– Тут її, у кожному разі, нема.

– А де вона?

Туне мала коричневі черевики, червоні штани й шкарпетки в червону смужку, які пасували до штанів.

– Важко сказати.

– У школі не сказала тобі, де буде?

– Ні, ми більше не товаришуємо!

– Направду?!

Один коричневий черевик почухав ногу.

– Я теж з нею не дружу. Вона дурна. Хіба ні?

– Гм…

Беатині пальці ніг загнулися досередини. Вона була в синіх шкарпетках, без взуття.

– Хіба ні? – знову запитала Туне. – Вона така зарозуміла…

– Цить! – шикнула на неї Беата.

– Чому цить?

Коричневий черевик ще сильніше почухав ногу.

– Щоб ніхто не почув.

– Хто може почути?

– Ніхто! – Беатині пальці ніг стикалися і стискалися. – Ніхто тут нічого не чує.

– Та добре вже… – здивувалася трохи Туне.

Раптом донизу потягнулася чиясь рука й почухала коліно, гойднулися каштанові кучері. То нагнулася Туне. Якби вона дивилася не на ногу, а в інший бік, то цілком могла б помітити Анну, яка аж прилипла до стіни.

– Агов, Туне! – окликнула Беата.

Її ступня в синій шкарпетці ступила до ліжка, почулося – гуп! – над самісінькою Анниною головою. То Беата штурхнула Туне на ліжко.

– Ти що, здуріла?

– Та ні. Просто чухатися зручніше сидячи, – пояснила Беата.

– Я вже не чухаюся!

Коричневі черевики зацокали по підлозі: носак – п’ята, носак – п’ята.

– Послухай, Туне!

– Що?

– Ти кохаєш Йорґена?

– Ні. Мені Ейнар подобається. Еллен стане дівчиною Йорґена, а я – Ейнара.

– Ой! – вихопилося у Беати.

Лежачи під ліжком, Анна відчула, як зажурилася Беата, ще дужче зажурилася. Вона почувалася засмученою через решку, бо це означало, що кохати Йорґена їй зась. А тепер, виявляється, Ейнара їй теж не можна покохати. Бідолашна, бідолашна Беата!

А коричневі черевики цокали та й цокали по підлозі.

– Ну хіба не дурна Анна! – знову завелася Туне.

– Гадаю, тобі час вже піти! – сказала Беата.

– Я ж тільки-но прийшла?

– Мені дуже болить коліно…

– А-а-а, – у голосі Туне чулося розчарування. – Тоді я піду до Еллен. Там веселіше. Ми хочемо написати листи кохання губною помадою. Еллен писатиме Йорґенові, а я, можливо, напишу Ейнарові. А ось тобі зовсім не світить стати чиєюсь дівчиною…

– Ой, моє коліно! – зойкнула Беата, хапаючись за ногу.

Коричневі черевики вийшли з кімнати і зникли на сходах, туп-туп.

– Бувай, до завтра, – долинуло знизу, і вхідні двері захряснулися.

Анна вилізла з-під ліжка.

– Ти таке чула?

– Чула… І дуже добре! – відповіла Беата. – Їй подобається Ейнар, і вони стануть коханими.

– Нізащо! Ти будеш дівчиною Ейнара, а я – Йорґена. А Туне ніколи не матиме хлопця! Туне – дурепа, найдурніша з-поміж усіх! Дурна гуска!

Надійшов час вечері: відбивні з цибулею та картоплею, на десерт – рисовий пудинг.

Після вечері обидві подружки подалися додому до Анни. Треба було взяти зубну щітку, піжаму й підручники на наступний день. Дівчатка намагалися крокувати у такт, рушивши з лівої ноги. Вулицею відлунювало: цок-цак, цок-цак. Майже порівнявшись із Розбійницьким садом, вони побачили біля воріт чиюсь постать. То був Йорґен.

– Привіт! – гукнув він.

– Привіт! – відповіли Анна й Беата і різко зупинилися, хоча до воріт ще було доволі далеко.

– Привіт! – мовив Йорґен ще раз.

– Ну, привіт…

– Це мій тато, – сказав Йорґен.

З саду вийшов чоловік, котячи стежиною возика з немовлям.

– Здоровенькі були, дівчатка! – привітався чоловік. – Як вас звуть?

– Анна, – відповіла Анна.

– Панна?

– Ні, Анна.

– Янна?

– Тато жартує, – пояснив Йорґен. – Коли хоче шкварки, то просить заварки…

– Мені такого ніколи не дозволяли, – озвалася Беата.

– А це – моя маленька сестричка, – Йорґен кивнув у бік дитячого возика.

– О-о-о!!! – вигукнула Беата, вона дуже любила маленьких діток. – Яке у неї ім’я?

– Павлова… Павлова Рюґе.

– Га-арно, – похвалила Беата.

– Ми так назвали доню на честь мрії її матусі, – сказав тато Йорґена.

Він покотив візочок далі вниз дорогою, обернувся і гукнув Йорґена. Йорґен якусь мить стояв, вагаючись. Анна не зводила з нього очей. Він був такий вродливий, з чудовими веснянками. І він мешкав у Розбійницькому домі, там, де мешкала бешкетниця Гельґа.

Потім Йорґен подався за татом. Вони вийшли втрьох на вечірню прогулянку: тато, Йорґен і Павлова. Анна й Беата довго дивилися їм услід.

Анна не здогадувалася про думки Беати, а собі подумала: конче треба з’ясувати, що означає ім’я Павлова.

– Пізніше пограємо в хованки! – гукнула вона навздогін. – Десь так о сьомій!

Дівчатка попрямували до бомбосховища. Розмовляли мало, хіба кількома словами перекинулися.

– Ти стій на чатах, – звеліла Анна.

– Гаразд.

Тепер вони вже не відбивали крок – отак: цок-цак, – а йшли звичною ходою. Здалося, чи й справді посутеніло ще більше?

Беата стала внизу, під найбільшим деревом. Анна озирнулася назад, покрутила на всі боки головою, чи не шпигує, бува, хтось за ними, чи не прошмигнула повз них непоміченою Еллен або Уле чи старші хлопчаки. Вона лягла на живіт і поплазувала вперед. Руки й ноги відразу промокли, але що поробиш.

Листа в першій вентиляційній дірці не було. У другій – теж.

Може, Еллен не відповіла на послання, може, здогадалася, що це вони з Беатою, а зовсім не Йорґен написали цидулку. Може, зараз, цієї миті, саме вона шпигує за ними…

Анна підповзла до третьої дірки.

Там лежав аркуш паперу!

– Знайшла лист!

– Лист!?

– Тс-с! – цитьнула Анна. – Цить!

– Тс-с!

Дівчатка замовкли. Прислухалися. Ніде ані звуку. Нікого й нічого. Навколо було так тихо, так неймовірно тихо, аж страшно. Над пустирем запала темна-темна темрява.

Анна схопила листа й збігла до Беати.

– Ось!

Дівчатка побігли через пустир, повз ковзанку, униз, до дуба. З дуба увесь пустир видно, мов на долоні, зате їх ніхто не міг побачити, якщо не витикатися. Беата сіла на гілку під самим стовбуром. Анна – скраю, вона не мала як триматися, бо руки були зайняті листом. Складений аркуш ряснів червоними серцями, а всередині було таке:

Любий Йорґене,

Дякую за листа. Я теж тебе кохаю. Ти наймиліший хлопець в усій школі. Я радо стану твоєю дівчиною. Як на мене, Анна з Беатою дурні дівулі, але Анна – найдурніша! Ти теж так вважаєш? Ти вже з кимось цілувався? Чекаю на швидку відповідь!

Щиро, Еллен

– Вона пише, що ми дурні! – обурилася Беата.

– Вона пише, що я найдурніша! – розсердилася Анна.

– Це підло! А якщо Йорґен повірить?!

– Йорґен ніколи не одержить цього листа.

– А й справді…

– Гей-гей! – крикнула Анна. Вона переплела ноги, щоб не звалитися донизу, і розсунула гілля. – Гейя-гей! – потім зістрибнула на землю і помчала через пустир, не перестаючи галайкати. Беата теж злізла з дерева й побігла слідом.

– А я перша! – репетувала Анна.

Вона була вже далеко попереду.

Надворі зовсім споночіло. Торішня трава пахла сирою землею. Анна першою добігла до воріт. Велосипеди Уле та старших хлопців стояли на вулиці. З-за будинку долинали їхні голоси. Вони грали в пристінок – відбивання монет від стіни будинку. Чия монетка впаде ближче до стіни, той виграв. Анна гойдалася на воротах.

– Нільсе, твоя черга! Нільсе, не спи! – вигукував Уле. – От дідько, що ж ти такий неповороткий!

Анна далі гойдалася на воротах. Навколо панувала майже тиша, тільки чулися вигуки хлопців за будинком і важке сапання Беати, яка бігла пустирем. А ще ворота поскрипували. Рип-рип, скрипіли вони. Рип-рип…