Текст книги "Йорґен + Анна = любов"

Автор книги: Віґдіс Йорт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Анна гойдалася на воротах. Беата вже підбігала, її сапання чулося дедалі ближче. Анна думала про Йорґена. Йорґена Рюґе з веснянками. Вона думала про нього навіть тоді, коли думала про щось зовсім інше. Думала, якщо не стане його дівчиною, то не полюбить більше нікого на світі. Бо покохала Йорґена.

– Рип-рип, – порипували ворота.

– Рип-рип, – повторювала за ними Анна. То був таємний знак.

– Нівроку швидко бігаєш, Анно! – долинув з-за спини голос Беати. Вона вже не бігла, перейшла на крок.

– Я знайшла таємний знак, – сказала Анна, не обертаючись.

– Який такий таємний знак?

– Тс-с, – приклала палець до уст Анна й мовчки кивнула в бік саду.

– У пристінок грають? – Беата скрушно похитала головою. – Мені не дозволяють…

– Ось послухай! – Анна гойднула воротами.

Беата прислухалася.

– Ну, чую… Кидають монетки. Уле з хлопцями…

– Та послухай! – нетерпеливилася Анна.

– Що я маю слухати?

– Ворота!

– Скрегочуть…

Дівчатка довго прислухалися.

– Чуєш таємний знак? – запитала Анна.

– Крек-крек?

– Ні! Рип-рип!

Анна забрала з хати зубну щітку, піжаму й підручники. Дівчатка побажали на добраніч Анниній мамі, татові й маленьким сестричкам, бо ті вже йшли спати. Надворі стало так темно, хоч в око стрель, у повітрі повіяло холодом. Під воротами стояв Уле і його друзі з велосипедами наготові.

– Вгадай, хто переміг? – запишнився Уле.

– Ти!

– Я виграв аж 24 зшитки історій з серії про ковбоїв у Брюшлеттена. А тепер пограємося у хованки.

– Ми з вами!

Хлопці скочили в сідла й подалися униз – повз бомбосховище, Розбійницький сад, через пустир до дуба.

– Вааауу! – скрикували хлопчаки, коли колесо натрапляло на горбик чи камінь, і треба було міцно хапатися за кермо, щоб втримати рівновагу.

– Ойой! – ойкали дівчата, коли їх підкидало на багажниках.

Біля дуба вже стояли Ейнар, Даґ і Кнут. Під могутнім деревом трава майже не росла, тож хлопці вирішили пограти в ножички – на землі креслять великий квадрат, кожен гравець кидає ножа й проводить лінію, «відрізаючи» собі шматок від квадрата. Хто більше «наріже землі», той і виграв. Ейнар мав зі собою чималенького ножа.

Йорґена ніде не було видно.

– Навіщо нам хованки, пограємо ліпше в ножички, – запропонував Уле, побачивши Ейнарового ножика – той виблискував лезом у темряві.

– О, ні, – заперечила Анна. – О, ні!

– Так! Граємо в ножички! – наполіг Уле.

Але дехто зі старших хлопців уже набавився ножиками за весь день донесхочу. Більшість присутніх обрали таки хованки.

– Станьте колом, а я казатиму лічилку, – командував Уле.

Йорґена не було.

– Може, трохи зачекаємо? – запитала Анна.

– Навіщо?

– Бо… бо хтось, хто, можливо, прийде, ще не прийшов…

– І хто ж це?

– Он дивіться, Туне й Еллен! – вигукнув Кнут, показуючи пальцем на дівчат.

Подружки їхали велосипедами через майданчик, який узимку правив за ковзанку. Еллен перев’язала волосся шовковою стрічкою, і та тріпотіла на вітрі. Вона мала дуже запишнений вигляд, наче одержала справжнього любовного листа.

Друзі зачекали, доки дівчата позамикали свої ровери й стали в коло.

– Рип-рип! – прошепотіли одна до одної Анна й Беата.

– Починаю лічити, – оголосив Уле. – Вийшов місяць з-за туману, вийняв ножик отамана…

Він лічив, тицяючи в кожного рукою.

– Ой, погляньте! – вигукнула раптом Беата.

З воріт Розбійницького саду вийшов Йорґен Рюґе. Анні кров шугнула в голову, коли його побачила.

Вона вже було подумала, що він не прийде, але ось – прийшов.

– …раз-два-три, шукати будеш ти! – незворушно лічив Уле.

Анна розтулила рота, щоб сказати: Треба зачекати на Йорґена! Але жодний звук не видобувся їй з горла.

– Треба зачекати на Йорґена! – сказала Еллен, відкидаючи назад свій довгий, товстелезний «кінський хвіст».

– Та, добре, добре, зачекаємо на Рюґе! – погодився Уле.

Йорґен зліз із велосипеда, почепив на нього замок і став у коло між Даґом та Ейнаром. Еллен просто не зводила з нього очей і весь час йому усміхалася, однак Йорґен дивився лише на Уле, який почав промовляти лічилку від початку:

– Вийшов місяць з-за туману, вийняв ножик отамана! Раз-два-три, шукати будеш ти!

Шукати випало Ейнарові.

– Рахую до ста, а тоді йду шукати! – гукнув Ейнар.

І раптом Йорґен глянув на неї. Саме тієї миті.

А тоді відвів погляд. Усі побігли ховатися – усе, як завжди.

Анну сповнила надія, що Йорґен, можливо, теж її кохає.

– Я починаю! – оголосив Ейнар. Він став під дубом і затулив руками обличчя. – Раз, два, три, чотири, п’ять…

Усі щодуху кинулися шукати собі схованку.

– Заховаємося разом, рип? – прошепотіла Беата.

– Ні!

– Але я не знаю, де сховатися…

Анна слідкувала, куди побіжить Йорґен. Він біг у бік ковзанки. Старші хлопці – угору, на пагорб.

– Поквапмося!

– Хутчіш! – підтакнула Беата.

– 43, 44, 45…

– Він скоро дійде до п’ятдесяти!

– Ховайся під лавкою, – порадила Анна товаришці.

А сама побігла зовсім в інший бік, до чагарів. Вона мчала так швидко, аж упріла. Хотіла зачаїтися в самих хащах. Улітку чагарник був зелений, густий і непролазний, а тепер, коли кущі стояли без листя, можна було пролізти крізь гілля всередину.

Анна так і зробила, сіла на землі й затамувала подих. Пахло гнилістю і весною, штани на задку промокли наскрізь, але вона не зважала – одяг намок ще тоді, як повзла на животі до бомбосховища.

Помітити її в заростях було важко, зате Анна бачила геть усе, що відбувалося на пустирі.

– Сто! – вигукнув Ейнар, вдаривши по бляшанці.

ДЗЕНЬ! – прокотилося пустирем, і від того звуку стало ще моторошніше, і тиша, яка потім запала, стала ще глибшою, а темінь – темнішою. Ейнар стояв під дубом і пильно вглядався у пітьму.

– Беата під лавкою! – голосно крикнув він.

Беата вилізла зі свого сховку й понуро підійшла до дуба. Її завжди знаходили першою. Дзень! – проспівала бляшанка.

Стало іще моторошніше, тихіше й темніше. Ніде ані шелесне, тільки Ейнар нипав навколо – шукав. Він рушив до ковзанки. Анна спостерігала за ним з-поза гіллячок.

– Кнут сидить за смітниками! – рявкнув Ейнар так голосно, аж Анна підстрибнула з несподіванки.

– Ех! – кряхтів Кнут. – Ех!

Він дуже сердився. Підкинув бляшанку носаком черевика в повітря, і та жалібно дзеленькнула: дзелень, дзелень!

Ейнар попрямував до бомбосховища. Анна добре його бачила. Він зазирав за всі дерева, в усі кущі, навіть у вентиляційні дірки, хоча навряд там хтось міг би поміститися.

Раптом з-за паркана виткнулася голова Еллен.

– Туне й Еллен за парканом!

Дівчата вийшли зі схованки й подалися до дуба «застукати» себе в бляшанку, тобто зізнатися, що їх знайдено. Вони йшли, тримаючись за руки, пирхали й шушукалися між собою.

Анна знала, про що вони шушукаються. Еллен і Туне побоювалися, аби Ейнар, бува, не знайшов любовного листа. Вони ж не знали, що листа у вентиляційному люфті бомбосховища вже давно немає. Він – у кишені Анни!

Дзелень! – полинуло над пустирем.

Ейнар багатьох знайшов, окрім Йорґена та Анни. Та ось він впевнено рушив до чагарів. Анна принишкла, мов мишка. Вона бачила крізь гілляччя, як наближаються Ейнарові ноги. Анна не ворушилася, не рухала ні головою, ані пальцями, затамувала подих, наче бандит-утікач.

Ноги Ейнара підійшли зовсім близько і спинилися. Анні захолола кров у жилах. Немов у злочинця перед поліцейським. Ейнар нахилився над кущами, ось підняв руки і… розгорнув гілля.

– Бе-бе-бе! – вигукнув він.

– Рятуйте! – скрикнула Анна.

– Анна в кущах! – голосно загукав Ейнар, щоб усі почули.

Анна підійшла до дуба й «застукала» себе.

Дзелень! – розляглося пустирем.

Під дубом хоч і було темно, але зовсім не страшно. Усі там сиділи гуртом: Туне й Еллен, Кнут і Беата. Анна сіла близенько до Беати.

– Рип-рип, – прошепотіла вона.

– А я думала, ви вже не друзі, – озвалася Туне.

– А ми самі дали себе знайти, – сказала Еллен.

– Усі так кажуть, а насправді… – пирхнула Беата.

– Це правда! – Еллен обурено тріпнула головою, відкидаючи назад «кінського хвоста», точнісінько, як це роблять в телевізорі. – Ага, а я отримала любовного листа!

– Любовного листа? – перепитав Кнут.

Він добряче перелякався, бо ж мріяв стати хлопцем Еллен і навіть написав на стіні шкільної комори «Еллен + Кнут любов». Мріяв катати її на багажнику свого велосипеда й писати листи кохання.

– Угадай, від кого, – дразнила його Еллен.

– Від кого? – Кнут запитав дуже голосно.

– Від Йорґена, – відповіла Еллен, жуючи кінчик свого «хвоста». – Ми будемо закоханою парою…

– Йорґен Рюґе!? Отой з дірками між зубами? – зневажливо пирхнув Кнут. – Але ти дурна!!!

Анна й Беата мовчали.

– Він вважає мене найгарнішою у класі!

– Я теж так вважаю, – мовив Кнут.

– А я так не вважаю, – не стрималася Анна. Їй язик свербів розповісти, що лист із зізнанням в коханні написав зовсім не Йорґен Рюґе, що той лист несправжній.

– Та ти просто заздриш! – озвалася Туне.

– Так, ти мені заздриш, – підтакнула Еллен.

Анні запашіли вуха.

– Хочу тобі сказати, що любовного лис… – почала вона.

– Рип-рип! – урвала її Беата на півслові й підморгнула. Вона благально дивилася на Анну й корчила якісь дивні гримаси. – Рип-рип, рип-рип!

Анна розуміла, у чому річ. Беата боялася викриття, що вона теж брала участь у написанні фальшивого листа, а це ж майже брехня чи навіть гірше. Їй такого не дозволяють удома. Біда їй була б, якби хтось довідався…

– Рип-рип, – заспокоїла подружку Анна.

Нараз заволав Ейнар:

– Йорґен на дереві!!!

– Йорґен Рюґе з дірками між зубами! – буркнув Кнут.

Усі задерли вгору голови.

Йорґен зістрибнув на землю і підійшов до гурту. Підійшов такою гарною, незвичайною, шляхетною ходою.

– Привіт!

– Привііііт, Йорґене, – манірно проспівала Еллен і усміхнулася. Вона розв’язала стрічку, і волосся пишною хвилею розсипалося на плечах.

– Даґ за воротами! – крикнув Ейнар.

Даґ теж вийшов зі схованки й «застукав» себе під дубом.

– Зосталося ще знайти Уле з його хлопцями, – сказав Ейнар.

– Ти їх ніколи не знайдеш, – озвався Кнут.

Усі подивилися у бік пагорба, але нікого не побачили – самі лиш каменюки й чагарі.

– Нікого…

– Може, ліпше на роверах поганяємо? З дівчатами на багажниках? – запропонував Кнут, поглядаючи на Еллен.

– Я не проти, – сказала Еллен, поглядаючи на Йорґена.

Друзі гукнули Ейнара, запитали, чи він приєднується. Ейнар залюбки погодився, бо шукати – то найнудніша справа, а знайти Уле з семикласниками – найважча.

– Уле! Уле! – закричали усі хором. – Ти виграв! Виходь!

– Я завжди виграю, – почулося з темряви.

На пагорбі заворушилися тіні, чорні постаті, і лише одна – жовто-зелено-смугаста.

– Ми на роверах погасаємо!

– А ми в пристінок пограємо, – сказав Уле.

Товариство розділилося.

– Хочеш на мій багажник, Еллен? – запитуючи, Кнут дивився на дівчинку, на її довге волосся.

Еллен дивилася на Йорґена. Той мовчав. Мовчали й інші. Стояла тиша.

– Ну, я не знаю, – відповіла, зрештою, Еллен.

– Я сяду до Ейнара, – озвалася Туне.

– Ой! – тихо зойкнула Беата, бо вона хотіла їздити з Ейнаром.

– Сідай! – погодився Ейнар.

І знову запала тиша. Надовго.

– Хочеш до мене на багажник? – нарешті подав голос Йорґен.

Він дивився на Анну. Анна зашарілася.

– Так, – прошепотіла вона.

– Ти про Анну казав? – Еллен аж подих перехопило від несподіванки.

Вона сиділа неподалік Анни й подумала, що хлопець, можливо, звертається до неї.

– Так, – стріха відповів Йорґен, розглядаючи свою в’язку ключів. – Так.

Еллен так побіліла від люті, аж її личко проступило з темряви.

– А я сяду до тебе, Даґу, – сказала Беата.

– Та сідай, – зітхнув Даґ. – Хіба я маю вибір?

Вони мали свою трасу перегонів, яка проходила через ковзанку, робила два кола пустирем і одне – навколо пагорба. Траса була вибоїста, з численними калюжами. Умова змагань: дістатися першим до фінішу, не відштовхуючись від землі ногами, а це дуже важко зробити з пасажиром на задньому багажнику.

Даґ засікав час, бо тільки він мав годинника з секундною стрілкою. Ейнар і Туне стартували першими.

– На старт! Увага! Марш! – скомандував Даґ, і перша пара рвонула вперед.

Туне скрикувала на вибоїнах і не раз торкалася ногами землі, від чого велосипед заносило.

– Ойой! – верещала Туне.

– Гуско, що робиш! – репетував на неї Ейнар.

Решта стояли на старті й спостерігали, підбадьорюючи вигуками: Гейя-гей!

Анна і Йорґен приготувалися, мали стартувати другими. Анна вже сиділа на багажнику. Вона ніби й спостерігала за Ейнаром і Туне, та насправді краєм ока дивилася на Йорґена, на його спину, білий плетений светр; на синьо-червоно-смугасту футболку, що звисала з-під светра, на в’язку ключів з чотирма ключами на петличці штанів. Вона бачила дірку в його кишені. Геть усе помічала, бо сиділа дуже близенько. Йорґенове волосся було таке ж біле, як светр, принаймні видавалося таким у вечірній темряві. Вона відчувала його запах. Він пахнув справжнім хлопцем!

Анна трохи нахилилася вперед, ближче до светра, і тицьнула в нього носом. Зовсім ледь-ледь тицьнула.

– Вибач, – пробурмотіла вона.

– Га?.. – не зрозумів, про що йдеться, Йорґен, озирнувся на неї і відразу ж мовчки відвернувся.

Анна не знала, що подумати, було то добрим знаком чи ні…

Над пустирем залягала густа темінь. З довколишніх садків і з Розбійницького саду пахло димом багать. Було так неймовірно цікаво й збудливо!

Туне й Ейнар дісталися фінішу за три хвилини й сорок вісім секунд. Настала черга Анни та Йорґена.

– На старт! Увага! Марш! – скомандував Даґ, і вони рушили.

Йорґен мчав щодуху. Він не сидів у сідлі, а стояв на педалях, тож на вибоїнах Анна могла міцно триматися за сідло. А гупало нею добряче, так собі нівроку гупало! Ноги в черевиках промокли, але то пусте! Вона вже давно промокла до нитки. Боліла спина й ноги боліли, бо треба було їх тримати задертими вгору. Але й це пусте! Вона нізащо не опустить ніг! Вони повинні виграти! Щоб Йорґен збагнув – кращої за неї у змаганнях йому не знайти…

Коли вони проїхали горбисту й вибоїсту ділянку траси й саме мали в найдальшому кінці пустиря звернути за пагорб, де їх не видно глядачам, Йорґен опустився на сідло. Анна висмикнула руки й трималася тепер за багажник. Йорґен сповільнив темп. Вони сховалися за пагорбом. Зникли з поля зору глядачів.

Та раптом Йорґен знову наліг на педалі. Під колесо потрапив чималенький горбик.

– Гоп! – підстрибнув велосипед.

Анна теж підстрибнула, хотіла вхопитися за сідло, але ж там сидів Йорґен. Несподівано вона обняла Йорґена! Обхопила білий плетений светр Йорґена!

Йорґен не обернувся. Нічого на те не сказав. Ось тільки поїхав повільніше. Анна не відпускала його, довго-довго обіймала, доки вони мчали петлею навколо пагорба. Навколо було темно. Пахло багаттями з садків і з Розбійницького саду. А білий плетений светр Йорґена пахнув справжнім хлопцем.

Аж коли вони об’їхали пагорб і опинилися на відкритому просторі, де їх могли побачити, Анна відпустила Йорґена.

– Довго ж ви об’їжджали пагорб! – в’їдливо завважив Кнут, пильно дивлячись на Йорґена. – Їхали б швидше, могли б і виграти!

– Ну, це залежить ще й від того, хто сидить позаду, – ущипнула Еллен.

– Ми переможемо, – пообіцяв їй Кнут.

– Принаймні їх обійдемо! – сказала Еллен.

– На старт! Увага!.. – почав Кнут, аж тут з-за пагорба долинув голос:

– Кнуте! Негайно йди додому! Уже пізня година! Кнуте!

– Ой, леле! – розсердився Кнут.

– Тебе батько кличе! – озвалася Беата.

– Ти думаєш, я глухий! Ото дурна гуска!

– Кнуте! – волав з веранди батько. – Негайно!

– Та чую, чую, – бурчав Кнут. Довелося Еллен злізти з багажника. – Як же мені не хочеться…

Кнутові так кортіло взяти участь у змаганні вдвох із Еллен.

– Та йди, усе нормально, – сказала Еллен.

– Ні, ненормально, – Кнут похилив голову, щоб ніхто не помітив, як йому прикро. – Завтра він мене ще й постригти обіцяв…

З тими словами Кнут пішов.

– Бідолаха! – поспівчував йому Ейнар.

– Нам теж уже час додому, – сказала Беата до Анни. – Мені не дозволяють залишатися надворі, коли хлопці порозходяться. А ти в мене ночуєш…

– І мені час… – сказав Йорґен, сів на велосипед і поїхав геть.

– Бувай, Йорґене! – гукнула Еллен.

– Бувай, Йорґене! – гукнула Туне.

Але Йорґен навіть не озирнувся.

– Бувай! – гукнула Беата.

– Бувай! – гукнула й Анна.

А тоді Йорґен обернувся.

– Бувай! – відповів він.

Анні аж гаряче стало. Зникли останні сумніви. Йорґен думає про неї, не про Еллен. Тепер усе насправді! Анна відчула, що кохає його ще більше. Кохає Йорґена Рюґе з веснянками…

Коли Йорґен зник за деревами й кущами Розбійницького саду, Туне й Еллен теж подалися додому. Навіть не попрощавшись.

Анна взяла свою картату торбинку, сіла до Беати на багажник, і вони подалися до Беатиного жовтого будинку. Удома бігцем кинулися до кухонного вікна – шпигувати. Дівчатка бачили, як Туне й Еллен злізли з велосипедів біля бомбосховища й нишпорили у вентиляційних люках. Але нічого не знайшли.

Йорґен не відповів на листа, якого не отримував.

До кухні ввійшла Беатина мама й сказала, що час спати, бо година пізня, і бабуся давно вже спить. Але спершу вони мають випити цілющий напій, щоб вирости великими й сильними: помаранчевий сік із яєчним жовтком, вершками та цукром. Напій був обов’язковим у домі Беати, а вранці – обов’язковий риб’ячий жир. Так веліла бабуся.

– Знаєш, що? – мовила Анна, коли Беатина мама вийшла з кухні.

– Що?

– Коли ми об’їжджали пагорб, я обіймала Йорґена, по-справжньому, тому так довго їхали.

– Справді? – Беата ніколи б на таке не відважилася. – І що він сказав?

– Та нічого. Гадаю, він кохає мене.

Якийсь час подружки, попиваючи цілющий напій, мовчки дивилися у вікно на пустир, пагорб, ковзанку й дуб.

– Дивне ім’я має його сестричка – Павлова, – озвалася Беата.

– Павлова Рюґе, – поволі й виразно вимовила Анна, розгойдуючи напій у склянці. Треба з’ясувати, що воно означає.

– Мені б зроду не дозволили так називатися, – пробурмотіла Беата.

Допивши напій, подружки одягнули піжами, почистили зуби й вклалися у ліжко. Беата мала квітасту ковдру, квітасту подушку й нічну лампу з абажуром. Дівчатка довго лежали горілиць, притулившись одна до одної.

– Я напишу справжнього листа кохання Йорґенові. А ти – Ейнарові.

– А якщо він не захоче стати моїм хлопцем?

– Захоче…

– Ти так гадаєш?

– А може, й не треба тобі писати листа. Може, ліпше я запитаю від твого імені…

– Так буде, мабуть, ліпше, – зраділа Беата.

– Напевно, відповість згодою…

Дівчатка обернули ковдру впоперек і лягли «валетиком». Вимкнули нічник із абажуром. Беата лежала під стіною, головою до вікна, Анна – скраю, головою до дверей. Тісно притулившись. А що зима вже минула, їм дозволили прочинити трохи вікно. Знадвору, аж під ковдру, просочувався запах диму від багать.

– На добраніч, – сказала Беата.

– На добраніч, – відповіла Анна.

Час було засинати.

– Беато…

– Що?

– Надворі так пахне.

– Бо весна.

– Так, весна… Добраніч!

– Добраніч!

Найвищий час засинати.

– Анно!

– Що?

– Як гадаєш, руде волосся – то відстій?

– Нє-є-є! Ейнар теж має руде волосся. Тому ви й пасуєте одне одному. А в темряві рудого й не видно.

– Угу, не видно… – погодилася Беата. – Я трішки його кохаю. Думатиму про нього, перш ніж заснути.

– А я весь час думаю про Йорґена, – озвалася Анна. – Я дуже його кохаю.

– Добраніч, – сказала Беата.

– Добраніч, – відповіла Анна.

Нарешті вони заснули.

Уранці Анна прокинулася рано, значно раніше за Беату. За шторами вже зовсім розвиднилося, і голосно щебетали пташки. Вона просто лежала, наслухала пташиний спів і думала.

Думала про давні часи, коли всі дівчата носили довгі спідниці, аж до кісточок, і багато-багато спідньої білизни з накрохмаленим мереживом, яке порипувало від кожного кроку. І довжелезні коси з довгими-довгими стрічками. Вони ніколи не грали у вибивалу чи лови, ніколи не влаштовували бійок. Нічого цікавого не відбувалося в їхньому житті, просто проходжувалися туди й сюди у довгих сукнях.

Анна уявила собі ті давні дні, коли всі дівчата були схожі одна на одну, тільки вона, Анна, була не така, як усі. Вона була, як Гельґа-Розбійниця.

Уява понесла її далі. Одного дня спалахнула пожежа в кількох будинках і… ні, одного дня в селі з’явився злодій, і… ні-ні, не так… одного дня усі дівчата в довгих сукнях подалися на берег зривати білі анемони. Була весна, вода ще дуже холодна. З дівчатами пішли й хлопці, і Анна, і Йорґен. А тут раптом хтось почав тонути. Усі перелякалися, крик, галас, ніхто не знає, що робити; навіть хлопці розгубилися. У них такі штанці до колін, бояться намокнути чи змерзнути.

Але ж у воді хтось тонув, розпачливо кликав на допомогу!

Анна миттю зняла з себе сукню разом з усіма мереживними підспідничниками. Отоді всі помітили, які засмаглі її ноги. Кожен подумав про себе, що вона часто ніжиться на сонці без своїх сукенок. Дівчата запирхали: Фе, фе! А хлопці захоплено вигукували: Ваауу! Ваауу! Повз їхню увагу не пройшло, які вона має сильні ноги, сильніші, мабуть, навіть за хлопчачі. Та всі, без сумніву, захоплювалися її засмаглими, сильними ногами, хоч і не казали про це вголос. І Анна кинулася на порятунок. Вона пірнула під хлопця, підтримала – за всіма правилами – його голову над водою і попливла до берега. Хлопчина неодмінно загинув би, якби не Анна!

Дівчата у сукенках і хлопці в панталонах до колін захоплювалися її рішучістю та відвагою. І Йорґен дивився на неї таким… особливим поглядом. А одна дівчина, дуже схожа на Еллен, сказала: Гаразд, ти швидко плаваєш, можливо, маєш такі ж сильні ноги, як хлопці, але ти не вмієш танцювати!

Дівчина, напевно, мала на увазі вальс чи танго, чи якісь іще танці, яких навчають у танцювальних школах, але Анна побігла в ліс, на велику квітучу галявину, бо, як виявилося, раптом настало літо, і на тій галявині зацвіли ромашки, дзвіночки, кульбабки і всякі різні квіточки. Вона танцювала, як танцюють балерини – на кінчиках пальців, здійнявши високо-високо вгору руки. А натанцювавшись досхочу, побігла вглиб лісу, геть від щасливого гурту, під своє улюблене дерево, під дуба. Лежала у затінку, відпочивала, бо дуже стомилася, рятуючи з води хлопчика й танцюючи на кінчиках пальців.

Доки отак лежала, прийшов Йорґен, приніс листа, де зізнавався у коханні.

Раптом Анна згадала про потайний щоденник і любовний лист. Вона обережно, щоб не торкнутися Беатиних ніг, злізла з ліжка. Тихо прокралася до передпокою за своєю картатою торбинкою. Однак підлога скрипнула під її ногами, і двері скрипнули, коли їх відчиняла. Тільки б ніхто не прокинувся, тільки б Беатина мама чи тато не вийшли зі спальні й не запитали, чого це вона нишпорить. Або, не дай Боже, бабуся!

Ніхто не вийшов. У домі панувала тиша.

Анна повернулася в ліжко зі щоденником і новим пеналом, лягла під теплу ковдру, близенько до Беатиних ніг.

Написала:

Любий щоденнику,

Довелося скрадатися, щоб забрати тебе.

Я трохи боялася. Ми маємо таємний умовний знак: рип-рип.

Потім Анна розгорнула щоденник на першій сторінці й прочитала попередній запис:

1. Позичити в Уле штани.

2. Написати фальшивого любовного листа.

3. Написати справжнього любовного листа.

4. Обстригти Еллен її «кінського хвоста».

І дописала наступний пункт:

5. З’ясувати, що означає ім’я Павлова.

Перед пунктами 1 і 2 Анна поставила хрестик. Виконано.

Решту треба ще зробити. На чистій сторінці вона почала писати справжнього листа кохання.

Довго обдумувала кожне слово. Писати справжнього листа з освідченням набагато важче, ніж фальшивого.

Отже, написалося таке:

Дорогий Йорґене Рюґе,

Я кохаю тебе щиро. Це не якийсь там обманний любовний лист, а справжній. Хочеш бути моїм хлопцем? Я дуже на це сподіваюся.

Передай мені відповідь перед закінченням уроків. Поклади свого листа…

Дописати Анна не встигла, бо прокинулася Беата. Анна заховала щоденник під ковдру. Доки Беата ходила в туалет, переклала його до торбинки. Треба буде дописати на першому уроці, подумала Анна.

Поснідавши, проковтнувши риб’ячий жир і розказавши бабусі, що вони вчать у школі, Анна й Беата сіли на велосипеди й поїхали вгору пагорбом. Не чекали цього разу хлопців на перехресті. А чого це вони завжди мають їх чекати?

Усю дорогу до школи Анна думала лише про любовний лист, а на першому уроці дописала в цидулці, що Йорґен має вкласти свою відповідь у її велосипедну помпу. Потім вона видерла аркуш зі щоденника, склала його крихітним квадратиком і попросила в учительки дозволу вийти в туалет. Вона нервувалася, заспокоїтися змогла б хіба тоді, як лист опинився б там, де треба. Від тривожних думок не відволік навіть Кнут, якого таки постриг тато.

– Можеш іти, тільки не барися, – дозволила вчителька.

Анна хутко побігла коридором до Б-класу й поклала лист у кишеню Йорґенової куртки. Вона відразу впізнала її поміж іншого одягу.

А тоді повернулася до свого класу.

– О, ти надзвичайно швидко впоралася, – здивувалася вчителька.

– Еге ж…

– Гм… – глянула на Анну вчителька. – Щось я не розумію…

– Цілком можливо…

Але вчителька не мала часу сердитися, бо весь клас ще до дзвоника мав привітати Еллен з днем народження і заспівати їй вітальну пісеньку.

– Рип-рип, – прошепотіла Анна до подружки.

Беата відразу здогадалася, що воно означало.

На перерві Анна збиралася запитати Ейнара, чи не захоче він стати хлопцем Беати. Але Беата сумнівалася, чи варто це робити.

– Може, трохи зачекаємо?

– Ні! – наполягла Анна. – Бо тоді Туне тебе випередить, і Ейнар стане її хлопцем.

– О, так… Але я не наважуся навіть глянути на нього. Я відразу зніяковію…

– Гадаєш, я не ніяковітиму, коли Йорґен знайде лист?

Анна тільки про це й думала. А якщо Йорґен похвалиться листом хлопцям і Уле, а якщо висміє її, назве капосною гускою, а якщо скаже, що його більше цікавить Еллен, а якщо… Помилуй і спаси!

– Ліпше ніяковіти удвох, ніж поодинці, – завважила Анна.

– Мабуть…

Беата мала сісти на верхній сходинці сходів. Звідси все було видно. Туне й Еллен розмовляли біля смітників. Хлопці стояли під дашком комори й теж балакали. Беата спостерігала за Йорґеном. Чи знайшов уже лист у кишені…

Анна голосно гукнула Ейнара. Той підійшов. Хлопчаки зацікавлено дивилися йому вслід.

– Чого тобі? – запитав Ейнар.

– Маю до тебе одне запитання. Це таємниця, – прошепотіла Анна.

– Яке запитання?

– Мусиш відповісти згодою. Інакше нічого не скажу…

– Та що за питання?

– Секретне питання, – шепотіла Анна, насупивши брови й напустивши на себе грізний вигляд, щоб Ейнар сповна відчув усю таємничість.

– У чому секрет? – Ейнар підійшов ближче, йому стало цікаво.

– Тс-с! – шикнула Анна, озираючись на всі боки. – Ніхто не повинен почути! Обіцяєш відповісти згодою?

– На що?

– На секретне питання, звісно ж!

– Та яке???

– Не скажу, доки не пообіцяєш…

Ейнар замислився. Підозріло глянув на Анну, почухав голову.

– Гаразд, – зрештою погодився він.

Тоді Анна нахилилася і прошепотіла йому на вухо:

– Станеш хлопцем Беати?

– Ні!

– Ти ж обіцяв! – обурилася Анна.

– Нічого я не обіцяв…

– Обіцяв!

– Ні! – розсердився Ейнар. – Ні! Ні! Ні! – він почервонів, як буряк, і затупотів ногами. – Ні!

– Ейнаре! – з притиском вимовила Анна, примружила очі й стиснула губи.

– Гаразд, – раптом сказав Ейнар, він вже не опирався.

– Не годиться ходити без дівчини, коли всі інші їх мають.

– Усі? – вражено перепитав Ейнар. Він більше не злився.

– Але це таємниця!

– Ти правду кажеш?

– Щиру правду!

– Хлопці нічого такого не казали…

– Звісно, не казали. Це ж таємниця, тупаку!

– Ага…

Ейнар подивився у бік комори. Там стояли Даґ, Кнут і Йорґен. Повернув голову в бік смітників – там стояли Туне й Еллен. Глянув на верхню сходинку парадних шкільних сходів. Там сиділа Беата. Вона мала дуже розгублений і зніяковілий вигляд.

– Може, тобі таки хочеться стати її хлопцем, – озвалася Анна.

– Може…

Анна луснула кулаком по долоні, аж бемкнуло.

– Будеш хлопцем Беати чи ні?!

– Буду, – здався Ейнар, бо Анна була найсильнішою в їхньому класі. – А що я маю робити?

– Написати любовного листа й покласти під камінець біля великого валуна на пустирі.

– Ага, – сказав Ейнар і вже повернувся, щоб іти.

– Не забудь, що це таємниця! – гукнула йому навздогін Анна. – Страшенна таємниця!

– Не забуду, – відповів Ейнар і поволі почвалав до свого товариства під коморою.

На півдорозі обернувся, знічев’я, наче нічого й не сталося, ще раз глянув на верхню сходинку сходів.

Анна побігла до Беати.

– Він погодився!

– Погодився?

– Ти хіба не рада?

– Чому ж, рада… – Беата просто не вірила, що це правда, зовсім не вірила. – А що мені тепер робити?

– Маєш відповісти на його лист, який він напише й покладе під камінець біля великого валуна на пустирі.

– Я боюся, Анно, – Беата затулила вуха долонями.

Але тут підійшли Туне й Еллен.

– Прийдете сьогодні на день народження?

– Прийдемо! – відповіла Анна.

– Я хочу довгих, яскраво-жовтих стрічок для волосся, – сказала Еллен. – Просто, щоб ви знали…

Туне й Еллен пішли собі, бо задзвонив дзвоник на урок.

– Дурепа! – буркнула Анна. – Дурепище!

А тоді смикнула до себе Беату.

– Йорґен знайшов цидулку в кишені?

– Не знаю, – жалібно пробелькотіла Беата. – Не знаю…

Вона так поринула в думки про можливе кохання з Ейнаром, що не помічала нічого навколо.

Увесь наступний урок Анна думала про Йорґена й про те, що вона робитиме на наступній перерві. Відкрито дивитися на нього чи, навпаки, ховати очі; приєднатися до ловів чи сидіти на сходах, чи стояти під смітниками й теревенити про вечірку в Еллен.

Та, коли почалася перерва, ніхто з Б-класу не з’явився на подвір’ї. Б-клас зник…

– Куди поділися Б-ки? – напустивши на себе байдужості, запитала Анна в Кнута.

Кнут не бігав у лови, стояв віддалік, натягнувши шапку на вуха, і здебільшого відмовчувався. Щоб ні в кого не виникало бажання запитати, навіщо йому шапка на голові. Якщо ж все-таки хтось запитував, відповідав, що вуха болять.

– На екскурсії у музеї аж до п’ятого уроку, – відповів Кнут.

– А-а, – без тіні емоцій мовила Анна.

Однак її незворушність була вдаваною. Насправді вона аж заціпеніла, бо мала того дня лише чотири уроки. Як Йорґен покладе свій лист-відповідь у її велосипедну помпу, якщо після уроків вона поїде додому?

Без Йорґена шкільне подвір’я видавалося пусткою. Забави – нецікавими й нудними. Анна не могла собі уявити, як жила раніше, до появи Йорґена, доки він ще не замешкав у Розбійницькому домі… А якщо він не повернеться, переїде кудись-інде? Життя перестане тішити, дні стануть нудними, одноманітними – й завтра, і післязавтра, і післяпіслязавтра, і завжди… Аж до смерті!

Як помре чи зіб’є на смерть авто на шосе, то й байдуже – життя так чи інак не приноситиме втіхи. Від таких думок Анна ледь не розридалася.

Уроки тягнулися нестерпно довго, перерви – теж. На перервах Анна й Беата мовчки сиділи на східцях і незмигно дивилися поперед себе. Беата відмовчувалася, бо Ейнар гасав подвір’ям із хлопцями, Анна чапіла на сходах, бо на подвір’ї не було Йорґена, він поїхав з класом на екскурсію до музею. А що, як він сів в автобусі поряд із Вібекою, отією білявкою, найгарнішою красунечкою Б-ків? Ходив удвох із нею музейними залами, оглядаючи всілякі дивовижі? Захоплювався нею і не їй, Анні, прагнув написати любовного листа, а Вібеці?