Текст книги "Йорґен + Анна = любов"

Автор книги: Віґдіс Йорт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

– Що ти подаруєш Еллен? – запитала Беата.

– Ну, точно не яскраво-жовті стрічки в волосся! – сердито буркнула Анна.

Після четвертого уроку Анна запитала Беату, чи не хотіла б вона пройтися додому пішки. Довга піша прогулянка дала б Ейнарові більше часу. Доки він писатиме любовного листа, доки ховатиме під камінець під великим валуном на пустирі, вони саме надійдуть і знайдуть цидулку.

Беата охоче пристала на таку пропозицію, бо їй страшно було навіть уявити, як вона сама забиратиме лист.

Тому цього дня вона покотила велосипед тротуаром, тримаючи за кермо. Анна залишила свого в шкільній коморі. Хай собі там постоїть, сказала.

Повз них проїхали хлопці.

– Гей-гей! – гукнули їм дівчата.

Ейнар мчав щодуху, швидше, ніж зазвичай.

Анна й Беата не квапилися. Чимчикували спроквола. Підбирали з землі кожний корок і знайшли аж сім порожніх пляшок. Потім зупинилися біля кіоску, обміняли пляшки на гроші й накупили іржавих цвяхів та дешевих шоколадок із м’якою карамельною начинкою. Далі присіли за парканом Брюшлеттена й дотягнулися руками крізь штахети до анемон. А ще дорогою придумали три загадки й один римований вірш про Гельґу-Розбійницю.

Анна хотіла, щоб вірш починався так: Гельґа-Розбійниця класна й вродлива… Беаті не дуже сподобалося, але, зрештою, вірш дуже навіть вдався:

 
Гельґа-Розбійниця класна й вродлива,
Ноги були в неї довгі, на диво.
Коси дівчатам вона обтинала.
І не одного лякала кинджалом.
 
 
Кажуть, що вбивця
Убив її душу.
Але чи правда – хто його зна.
А що робила все ради кохання,
То, може, не вмерла, а досі жива.
 

Останній рядок не римувався, але дівчата не зважали на такі дрібниці. «Важлива не рима, а сенс!» – сказала Анна.

Дійшовши до перехрестя, подружки нікого там не побачили. Нікого не було й на пустирі, перед будинками чи біля бомбосховища. Усі, мабуть, уже вдома, перекушують канапками з полуничним варенням.

– Зазирнемо під камінець? – Анна глянула на Беату.

Беата подивилася на кухонне вікно жовтого будинку, де напевно сиділа бабуся.

– Може, трохи зачекаємо?

– Ні! – рішуче заперечила Анна.

Дівчатка ретельно роззирнулися навкруги, чи ніхто за ними не шпигує. Ніде ні душі. Вони нишком видерлися на пагорб до маленького камінця обіч великого валуна.

– А хіба дозволено класти любовний лист у ямку під каменем? – запитала Беата, тримаючись рукою за камінець.

– Не забувай, задля кохання дозволено все! Я це знаю! – підбадьорила подружку Анна.

Беата підняла камінь. Там лежав лист!

– Освідчення! – прошепотіла вона. – Мені!

Лист мав такий заворожливий вигляд! По-своєму гарний, у справжньому авіа-конверті.

Беата відкрила конверт, розгорнула аркуш. Там було написано:

Дорога Беато,

Я кохаю тебе. Хочу, щоб ти стала моєю дівчиною, бо всі вже мають пару, окрім нас. Кохаю лиш тебе. З нетерпінням чекаю на відповідь.

Щиро, Ейнар.

Під словами листа були наклеєні дві листівки з крилатими янголятами, які сиділи на хмаринках. Саме такі листівки колекціонувала Беата.

– О! Я теж кохаю його, дуже! – зойкнула Беата. – І не має значення, що він рудий!

– Ліпше мати руде волосся, аніж не мати ніякого, як ото Кнут, – сказала Анна. – Що ж, кохання сліпе…

Так колись написала Гельґа-Розбійниця.

Дівчатка зійшли з пагорба до дуба. Вилізли якнайвище на гілля і там, у верхів’ї, виклали з пляшкових корків на корі дерева імена своїх коханих. Настав час повертатися додому. Беата запитала Анну, чи вони підуть удвох на день народження, але Анна сказала, що їй доведеться ще повертатися до школи за велосипедом.

– Тоді бувай! Рип-рип! – попрощалася Беата. Вона усміхалася!

– Бувай! Рип-рип! – відповіла Анна й рушила вниз дорогою, до зеленого будинку.

Сяяло сонце, дорога підсохла. Надворі буяла весна.

Узимку, коли холодно, усі квапляться, швидко ходять, обхопивши себе руками, щоб менше мерзнути. У голові одна лиш думка – якнайскоріше дістатися додому. А навесні можна нікуди не спішити, бо надворі доволі тепло. Можна насолоджуватися прогулянкою.

Анна, поринувши в думки, поволі простувала дорогою. Було про що подумати. Про цікаві, однак небезпечні речі. Скажімо, про те, чи й досі жива Гельґа-Розбійниця, чи загинула від рук убивці? Вона неодмінно напише про це в таємному щоденнику.

Перед їхнім зеленим будинком стояв Уле й фарбував свій велосипед.

– Перефарбую його в чорний колір, – сказав він.

– Фе, – скривилася Анна. Чорний колір їй не подобався.

– Це фарба для мотоциклів, – пояснив Уле. – У нашому сьомому всі так пофарбують свої велики. Будемо їздити на моциках!

Уле вже пофарбував картонну пачку, зробив діри внизу й з боків – такий собі мотоциклетний каркас.

– Станемо схожі на байкерів, – сказав Уле.

– О, так, – буркнула Анна й пішла до хати.

Якогось іншого дня вона, можливо, сіла б на тротуар, припершись спиною до паркана, поспостерігала б за роботою брата, потеревенила б із ним. Видлубала б дірку в асфальті і побавилась би в зубного лікаря: запломбувала б ту дірку знайденими «інструментами» – металевими дротиками й зубочистками. Чи шукала б зовсім білі камінці в піску під тротуаром. А насамкінець, може, й сама захотіла б пофарбувати свій велосипед у чорний колір, одягти на нього картонну пачку, щоб їздити наче на мотоциклі.

Однак сьогодні таке її зовсім не цікавило. Думки витали деінде. На вечерю мама приготувала спагеті, улюблену страву Анни. Проте їй зовсім не хотілося їсти.

– Може, хоч трішки? – вмовляла мама.

– Я не голодна.

Мама поцікавилася, як доні ночувалося у Беати. Сестрички сказали, що ліпше було б, якби Анна залишилася удома й не покидала їх на самого лиш Уле. Проте Анна не мала часу вислуховувати їхні балачки.

– Я йду на день народження, – сказала вона. – А ще треба причепуритися і купити подарунок.

– Ти стала такою сварливою останнім часом, Анно, – дорікнула мама. – Я тебе не розумію. Ти ж не маєш жодних підстав гніватися. Я і спагеті тобі готую, і новий пенал подарувала, і на день народження відпустила…

Анна мовчки подалася до своєї кімнати. Так, мама нічого не розуміє.

За Анною ув’язалися менші сестрички. Хотіли подивитися, як вона чепуритиметься. Анна зняла светр, штани, кросівки й шкарпетки. Одягнула тонкі, білі колготи й блакитну сукенку з кишеньками на грудях і рюшами по обидва боки на подолі.

– Яка ти гарна, – захоплювалися сестрички.

– Якщо хочете, можете заплести мені косички, – сказала Анна.

Сестрички захотіли.

Анна сіла на кухонну табуретку перед дзеркалом у передпокої. Дивилася на своє відображення. Дуже навіть симпатична, ось тільки в сукні не схожа сама на себе. Якась інакша. Ніби з екрану телевізора.

Не так просто було заплести Анні косички, вона мала коротке волосся. Не косички, а смішні хвостики. Знайшлася тільки одна кокарда, тому в другу косичку вплели грубу бавовняну нитку. Довгу й майже одного кольору з кокардою. Вона звисала на спину, баламкалася, і здавалося, що то справжнє довге волосся.

Мама дала Анні двадцять крон на подарунок.

– Сподіваюся, ти тепер трохи подобрішаєш, Анно, – сказала мама.

Анна поклала гроші в гаманець. Гаманець, новий пенал і таємний щоденник – у картату торбинку. Вона збігла східцями, вискочила за ворота – тільки сукенка війнула на вітрі.

– Збігаєш для мене до крамнички, а я за те крону тобі дам? – попросив Уле.

– Ні, я на день народження іду…

– Дурна гуска! – буркнув Уле. Сестричка в сукні видавалася йому надзвичайно дурненькою.

Парадні черевички завжди цокали вулицею якось інакше. Так тоненько: цок-цак, цок-цак…

– Шух-шух, – шурхотіла торбинка, погойдуючись від ходи.

– М-м-м, м-м-м, – мугикала Анна на мотив пісеньки «Едельвейс».

Мугикання пісеньки на ходу дуже помічне. Допомагає забути, куди прямуєш, якщо прямуєш до не надто приємного місця, скажімо, до зубного лікаря. Анна намагалася заглушити думки про мету своєї прогулянки й думати лише про подарунок на день народження. Але намарно. З голови не йшла велосипедна помпа. Чи лежить там лист від Йорґена?

Ще здаля, з вершечка пагорба, вона добре бачила свій велосипед. Він самотньо стояв під дашком комори й чекав на неї.

Анна зайшла на порожнє шкільне подвір’я. Воно мало зовсім інакший вигляд, коли в школі нікого не було, ніхто не грав у лови, не стовбичив під смітниками, не сидів на сходах. Подвір’я ніби промовляло до неї:

– Привіт, Анно! Як приємно, що ти завітала, коли немає занять, коли всі покинули мене. Може, трохи посидиш у мене в гостях? Так сумно й самотньо стає, коли всі розходяться додому.

– Я тільки заберу свій велосипед, – прошепотіла Анна.

Вона рушила під накриття, душа їй завмирала. А підійшовши ближче, помітила щось біле в помпі. Лист! Любовний лист!

Відкривала конверт, тремтячи від хвилювання.

Ось що там було написано:

Дорога Анно Люнде,

Я теж тебе кохаю. І залюбки буду твоїм хлопцем. Ми можемо класти свої листи на тому місці, де Кнут розповідав про Гельґу-Розбійницю. Під каменем. Гадаєш, він правду казав? Не знаю, чи можна всьому вірити. Чи довгими мають бути листи? Чекаю на відповідь!

Щиро, Йорґен Рюґе.

Анна сіла просто на асфальт і ще раз перечитала послання. Потім перейшла подвір’я, лягла долілиць на сходи й знову перечитала. Поклала голову на цидулку. Довго так лежала, бо сходи нагрілися за день, на них приємно було лежати.

Анна подалася до комори під дашком, але згадала, що забула торбинку на сходах, вернулася, перечитала листа.

Перш ніж сісти на велосипед і поїхати зі шкільного подвір’я, ще раз прочитала листа. Вона дуже кохала Йорґена Рюґе!

Анна поїхала на головний майдан села з книгарнею, поштою, банком та парфумерною крамницею. У книгарні купила клей, щоб вклеїти Йорґенового листа в потаємний щоденник. Клей коштував чотирнадцять крон і дев’яносто п’ять ере, але вона конче мусила його придбати. На подарунок Еллен вона купила жовту ґумку-стирачку з запахом цитрини. Хотіла жовту стрічку, то матиме жовту… ґумку.

Доки клеїла лист у щоденник, настала п’ята година. Треба було поквапитися, щоб не спізнитися на вечірку.

– Привіт! – зустріла її на порозі Еллен.

– Вітаю з днем народження, – сказала Анна й простягнула подарунок.

Еллен відразу розкрила пакуночок.

– Ґумка… – розчаровано промовила вона.

– Решта гостей вже прийшла?

– Так, ти остання…

– Он як!

Анна пройшла за Еллен до вітальні. Ошатно вбрані гості сиділи на канапі. Туне, Беата й двоюрідна сестра Еллен – Тереза. Вони були чепурніші на вигляд, ніж Анна, чистіші, яскравіші, новіші, і мали більше рюшів на сукенках.

Зате Анна отримала любовного листа!

– Навіщо тобі торбинка за столом?

Анна прихопила торбинку зі собою, не хотіла залишати її в коридорі – там лежав потаємний щоденник! Не можна спускати з неї ока!

– Бо я так хочу!

– Але це мій дім! – вперлася Еллен.

Тієї миті до вітальні ввійшла мама Еллен і сказала, що ковбаски вже готові. Гостей мали частувати ковбасками з картопляними млинцями, кетчупом та гірчицею.

Еллен накрила стіл гарною скатертиною з серветками, викладеними у формі лебедів. Біля кожної тарілки лежали кольорові картки з іменами запрошених. Аннина картка була коричневого кольору. Коли всі вмостилися за столом, прийшов тато Еллен і поцікавився, що подарували доньці її друзі.

– Тереза подарувала довгі, ясно-жовті кокарди, – сказала Еллен. – Беата – книжку «Рослинний світ у барвах», Туне – рожевий поштовий папір з серденьками й рожеві конверти.

– Як гарно! – похвалив тато. – Тепер зможеш писати листи кохання…

Тато засміявся. Туне й Еллен теж засміялися. Дуже голосно…

А коли пересміялися, Еллен додала:

– Анна подарувала ґумку-стирачку!

Усі взялися до ковбасок.

– Ням-ням, які смачні ковбаски, Еллен, – похвалила Туне.

– Дуже добрі, – підтримала її Тереза.

– Ага, добрі, – озвалася Беата.

Анна нічого не сказала. Вона думала про Йорґена. Вона думала лиш про те, що вони з Йорґеном відтепер закохана пара. Вона дуже хотіла поділитися цим з Беатою, бо новина була такою неймовірною, що її годі було носити в собі.

– Рип-рип, – прошепотіла Анна до подружки.

Беата кивнула. Зрозуміла, про що йдеться – їм треба поговорити.

З’ївши по дві ковбаски, гості наминали вже не так жадібно.

– Бідолашний Кнут, – сказала Туне. – Так, бідолашний… Уявляєте, батько обстриг його майже наголо!

– Бідолаха! – підтримала подругу Еллен. – Добре, що мій тато мене не стриже. Я ходжу в перукарню!

– Я – теж, – підхопила Туне.

– І я, – додала Тереза.

– Але я не стрижуся, – сказала Еллен. – Довге волосся – це дуже гарно.

– Так, найгарніше в світі, – озвалася Туне. – Я теж відрощую своє волосся.

Анна мовчала. Думала.

– Які гарні кокарди ти сьогодні заплела, Анно, – пустила шпильку Еллен. – Саме на одну косичку.

Анна не відповіла. Вона думала про четвертий пункт у таємному щоденнику.

– Що ти носиш у своїй торбинці? – запитала Еллен, схилившись під стіл. – Гадаєш, я її не бачу під стільцем?

– Це – таємниця.

– Овва! Не забувай, що ти в моєму домі!

– То й що! – відрубала Анна, міцно стискаючи торбинку.

– А я відберу її в тебе! Подивлюся, що там!

– Лишень спробуй! – мовила Анна, грізно глянувши на Еллен, і ще раз повторила: – Лишень спробуй!

Анна була найсильнішою у класі, сильнішою за Еллен. І бігала швидше. Еллен ніколи не бігала на уроках фізкультури, відсиджувалася у туалеті й причісувалася перед дзеркалом.

– Нас тут більше!

– Лишень спробуйте!

Анна не боялася. Вона не раз давала відкоша хлопчакам, навіть побила якось Рікарда з п’ятого класу. До того ж знала – Беата на її боці.

Еллен гупнула руками об стіл і підвелася. Хотіла ще щось сказати, але тієї миті до вітальні ввійшла її мама.

– А тепер заспіваємо вітальну пісеньку для Еллен, – запропонувала вона.

– Гаразд, заспіваймо, – Еллен тріпнула «кінським хвостом».

Її волосся було пов’язане довгою рожевою кокардою, яка пасувала до рожевої сукенки з пишними шлярками. Навіть черевички були рожевого кольору.

– Щасливих уродин і радості навколо… – заспівали діти.

Туне й Тереза співали на повен голос, Беата – тихенько, Анна ж ледь ворушила губами.

– Чого ж так мляво! Співаймо усі разом! – дорікнула мама Еллен й почала спочатку: – Щасливих уродин і радості навколо бажаємо тобі, наша дорога Еллен!

Потім мама принесла святковий торт. Еллен одним подмухом погасила всі свічки на торті й забажала три бажання:

– Хочу, як виросту, стати моделлю, хочу проколоти вуха, а ще хочу…

Решту вона прошепотіла на вухо Туне.

Гості ласували тортом, еклерами з заварним кремом і шоколадними кексами. Їли так багато, що розмова не клеїлася, тільки й встигали запивати лимонадом. Об’їлися по самі вуха, а на столі ще залишалося чимало смаколиків.

– Дякую, було дуже смачно, – сказала Туне, тримаючись руками за живіт.

– Дякую, – сказала Тереза.

– Дякуємо, – сказали Анна й Беата.

– Дуже-дуже-дуже дякую!!! – сказала Еллен, вийняла рожевий поштовий папір і заходилася щось писати.

– А тепер можете погратися! – запропонувала мама Еллен, побачивши, що вже ніхто не їсть – усі мовчки сиділи за столом.

Гості пересіли на канапу. Тоді Анна пошепки розповіла Беаті про листа від Йорґена, про те, що вони стали закоханою парою.

– Ой! – радісно спалахнули очі Беати. – Ми обоє маємо коханих!

– Класно, правда?

– Класно! – відповіла Беата.

– Це його я маю у торбинці, – шепотіла Анна. – Любовного листа…

– О, тоді все ясно! – кивнула Беата й пообіцяла завжди бути Анні вірною подругою, завжди…

Підійшла Еллен. Вона вже закінчила писати щось на рожевому папері й мала дуже загадковий вигляд. Гості непорушно сиділи на канапі, не знаючи, чим би то зайнятися.

– Є ж купа різних забав, – заохочувала дітей мама Еллен. – Ось коли я була маленькою, у що ми лиш не бавилися…

Коли мама пішла, гості навіть не ворухнулися.

– Та що ж це таке! – вигукнула мама, повертаючись до вітальні. – Я завжди казала, що нинішні діти надто вайлуваті. Подавай їм якісь іграшки й цяцьки. От як я була маленькою, ми самі собі забави вигадували!

– Може, підемо в сад? – запропонувала Беата.

– Ходімо! – радісно підхопили всі. То була гарна ідея…

Діти вийшли в садок. Анна не розлучалася зі своєю торбинкою.

– Що маєш у торбі? – знову причепилася Еллен. – Гадаєш собі ціну набити отими таємницями в торбинці?

– Еге ж, що там у торбі? – підтримала подругу Туне.

Вона підскочила до Анни й спробувала вихопити торбинку їй з рук.

– Ага! Ага, що там? – прискіпувалася Еллен.

Вона підійшла ззаду й вчепилася за ремінець.

– Тільки-но спробуйте, – пригрозила Анна, шарпнула торбинку до себе й притиснула обома руками до грудей.

Нараз почулося лопотіння велосипедних коліс. Ближче, ближче… То їхали хлопці. Вони повирізали з картонок з-під молока лопаті, прикріпили їх білизняними прищіпками до надкрильників передніх коліс так, що під час руху лопаті заходили між спицями і страшенно голосно лопотіли.

Побачивши в садку дівчат, хлопці пригальмували. Тепер лопаті залопотіли повільніше: пліп… пліп… пліііііп… Хлопці зупинилися. Перед самими воротами садиби Еллен. Без сумніву, вони знали, що Еллен збиралася святкувати день народження.

– Привіт! – гукнули хлопчаки – Даґ, Кнут, Ейнар і Йорґен.

Анні на мить стало гаряче, коли вона побачила Йорґена, потім холодно й знову гаряче.

– Ми напекли картоплі, – сказали хлопці. – У багатті на пустирі.

Вони пообрізали свої штани й зробили з них такі собі шорти-бермуди з френзелями. Непомильна ознака весни!

– Хочете шоколадних кексів? – запитала Еллен, дивлячись на Йорґена.

– Хочемо! Дуже навіть хочемо! – загукали хлопчики.

Вони покинули велосипеди за парканом і рушили в сад.

– Вітаємо з днем народження!

– Велике спасибі! – усміхнулася Еллен. – То нічого, що ви без подарунків…

Еллен побігла в дім, решта чекали на неї, мовчки потупившись у землю. Ейнар уникав дивитися на Беату, хоч вони й були закоханою парою. Зате Йорґен не зводив очей з Анни. Вона стояла віддалік, під сливкою, міцно притискаючи до себе торбинку.

Еллен вийшла на ґанок з тацею шоколадних кексів.

– Кому кекси!!! Кому кекси!

– Нам! Нам! Нам! – загукали навперебій хлопчаки.

Вони кинулися до сходів, але раптом зупинилися на нижній сходинці, вражено дивлячись на Еллен, яка підняла тацю з кексами високо над собою, не даючи їм пригоститися.

– Не так швидко, – сказала Еллен. – Спершу маєте мені допомогти!

– Чим?

– Відібрати в Анни торбинку й подивитися, що вона там ховає…

Даґ і Кнут, не довго думаючи – гоп! – підскочили до Анни. Спершу вона нічого не зрозуміла, бо стояла під сливкою, доволі далеко від сходів і не все чула. Коли хлопці підбігли, Анна спробувала втекти, але, забувши, що позаду дерево, налетіла на стовбур. Вона впала навзнак, хлопці накинулися на неї зверху, однак Анна зуміла відкотитися й накрити собою свій скарб. Хлопчаки навалилися удвох, намагаючись витягнути з-під живота торбинку. Еллен відклала набік тацю з шоколадними кексами й теж побігла битися, тягнула Анну за волосся і гукала до Туне з Терезою:

– Допомагайте! Допоможіть її скрутити!

Еллен запхала руку під Аннин живіт і потягнула за ремінець, Туне й Тереза тягнули торбинку з іншого боку, Даґ і Кнут силкувалися перевернути дівчинку на спину. Але Анна міцно-міцно тримала торбинку.

Туне лоскотала Анну за ступні, бо черевички злетіли з ніг, Еллен тягала її за волосся, аж косички розплелися. Тереза смикала за поділ сукенки.

Анні палали вуха. Падлюка! – кричала вона, але подумки, бо сльози заважали говорити. Анна плакала. Вона лежала ниць, тож ніхто цього не помітив.

– Я схопив, я схопив! – загукав Кнут.

Він щосили тягнув за один ремінець. Анна ледве втримувала торбинку. Туне й Еллен кинулися на підмогу Кнутові. Даґ і Тереза щипали й лоскотали Анну, сподіваючись, що та розтисне пальці.

Беата не наважувалась дивитися на побоїще, заплющила очі й затулила вуха долонями.

– Ми перемагаємо! Ми перемагаємо! – вигукувала Еллен.

Проте Анна тримала торбинку міцно-міцно-міцно – вона ж була найсильніша в класі! Завжди хлопців товкла, навіть Рікарда з п’ятого! А тепер почувалася ще сильнішою, сили додавала злість. Злість і страх, і відчуття кривди, якої ще ніколи не зазнавала. Анна гірко плакала, але ніхто того не бачив і чув. Діти навколо горланили так, що заглушували всі звуки.

– Торба в нас! Торба вже в нас!

Ще трохи, і вони справді видерли б торбинку з Анниних рук.

Раптом наперед вийшов Йорґен і голосно крикнув, перекричав галас:

– П’ятеро проти одного – це нечесно!

Туне, Еллен, Даґ, Кнут і Тереза вражено глянули на нього. Йорґен підійшов ближче і вже тихіше повторив:

– П’ятеро проти одного – це нечесно!

– Так, нечесно, – теж вийшла наперед Беата.

– Нечесно, – став поряд з Беатою Ейнар, бо ж вона була його дівчиною.

Кнут відпустив торбинку, Даґ, Туне й Тереза – також. Анна звелася на коліна.

– Але це – мій садок! – вперлася на своєму Еллен. Вона не відпускала ремінець, навпаки, ще більше за нього тягнула.

І тоді Анна щосили вдарила Еллен торбинкою – точним, гострим ударом. Це сталося мимоволі, вона й подумати не встигла, що робить.

– Ой! – заволала Еллен. – Вона мене вдарила! Вона мене вдарила! Просто в серце! – і побігла до будинку: – Мамо! Тату! Анна Люнде вдарила мене! Прямісінько в серце!

Діти стояли купкою під деревом і дивилися їй услід.

– Ми ж тільки хотіли шоколадних кексів, – виправдовувався Даґ.

Беата підійшла до Анни й заспокійливо погладила її по щоці. Так завжди робила бабуся, коли Беата плакала, і тоді вона заспокоювалася. Беатина долоня була дуже тепла.

– Хочеш, я заплету тобі косички?

Анна заперечно похитала головою.

Беата обтрусила її сукенку, яка вибруднилася і намокла. Колготи на колінах зяяли великими дірками. Ніхто й не сказав би, що вони були білими. Беата повиймала Анні з волосся траву й торішні листочки, принесла черевички, обтерла їх від мокрої землі й поставила рядочком перед подругою. Беата присіла біля неї навпочіпки, бо ж обидві належали до одного табору.

Хлопці засоромлено стояли віддалік. Мовчки.

З будинку вийшла Еллен з мамою. Еллен трималася за серце й накульгувала на одну ногу.

– Анно Люнде, – суворо сказала мама. – Як ти смієш битися?

– Анна завжди б’ється, – скиглила Еллен. – Вона небезпечна!

– Моя маленька дівчинко, – мама Еллен погладила доньку по голові й по плечі. – Еге ж, не так ми собі уявляли твоє свято…

Еллен захлипала ще розпачливіше, плечі їй здригалися від плачу: хлип-хлип-хлип…

– Коли я була малою, – знову заговорила мама Еллен, – дівчатка не билися, а поводилися чемно…

– Хлип! – схлипнула Еллен.

– Бідолашко моя, – втішала доньку мама. А тоді суворо глянула на Анну: – Поглянь, на кого ти схожа! Сукенку вже не врятувати!

Анна кивнула. Сукенка справді безповоротно запропащена.

Мама Еллен грізним поглядом обвела по черзі всіх дітей.

– А тепер гарненько помиріться і чемно бавтеся…

Діти слухняно кивнули. Мама взяла зі сходів тацю і пригостила хлопців кексами.

– Спасибі! Дякуємо! – подякували вони.

– На здоров’я! – відповіла Еллен.

Доки хлопці доїдали шоколадні кекси, Анна заспокоїлася, образа ніби минулася. Еллен захотілося затіяти гру в пляшечку. Решта гостей радо її підтримали. Еллен принесла пляшку, яка начеб не б’ється, сказала, що пляшка з Югославії. Діти посідали колом на землі, під сливкою, де їх ніхто не міг побачити з вікон будинку.

– Але не галасуйте, – застерегла Еллен. – Мама не любить цієї гри. У пляшечку ніхто не грався, коли вона була маленькою…

Еллен крутнула першою. Пляшка довго оберталася і, зрештою, показала горловиною на Кнута. Йому належало обирати: правда або дія. Якщо вибере правду, доведеться чесно відповісти на запитання Еллен. Жахливо! Якщо ж обере дію, виконає будь-яке прохання Еллен, навіть найбезглуздіше. Оце найжахливіше!

– Правда! – сказав Кнут.

Усі вичікувально подивилися на Еллен.

– Кого ти кохаєш? – запитала вона.

Усі поглянули на Кнута. Тато обстриг його майже наголо, бідолашного. Кнут підніс югославську пляшку до ока, зазирнув усередину, ніби сподівався щось побачити на дні.

Анна знала, що він закоханий в Еллен.

– Тебе, – нарешті промовив Кнут, дивлячись на Еллен.

– Он як! – усміхнулася вона, провела рукою по рюшах на сукенці, ніби хотіла їх пригладити. Тих рюшів мала аж чотири, найбільше з-поміж усіх дівчаток.

Настала черга Кнута крутити пляшку. Він крутнув, що мав сили. Пляшка швидко-швидко оберталася-оберталася-оберталася, потім повільніше і нарешті зупинилася, покачуючи горлечком на Ейнара.

– Правда, – сказав Ейнар.

– Кого кохаєш?

– Беату, – стиха пробурмотів Ейнар.

– Беату? – вражено перепитала Туне.

Вона саме написала любовного листа Ейнарові, але ще не встигла передати йому.

– Так, я кохаю Беату, – підтвердив Ейнар.

Низько схиливши голову, він м’яв у руках тороки своїх шортів, але всі помітили гарячий рум’янець на його обличчі. Щоки палали майже так само, як руда чуприна. Беата побіліла. Стала білою, наче її сукенка, – Беата була вбрана в білу сукню.

– Вони чудово пасують одне одному, – підтримала подругу Анна. – Обоє мають руде волосся.

– 1 нітрохи не пасують! – сердито заперечила Туне. – Тоді й діти будуть рудими…

Тепер Ейнар обертав пляшку. Він так її крутнув, що вона поволі, але неухильно зближалася горлечком до Анни. Анна ледь не вмліла.

– Дія! – випалила вона, і всі роти повідкривали з переляку.

Анна ніяк не могла погодитися на правду. Ейнар міг запитати, яку таємницю вона ховає у торбинці.

Усі не зводили очей з Ейнара. Той довго думав. У садку залягла тривожна тиша. Анна потерпала від страху, що Ейнар загадає щось підступне.

– Поцілуй Йорґена!

Ваааууу – прошелестіло садом. Навіть сливка заскрипіла.

– Мені б ніколи не дозволили, – пошепки промовила Беата.

– А їй доведеться поцілувати, – зловтішно наполіг Ейнар.

Він не здогадувався, що це Аннине заповітне бажання.

Можливо, вона почувалась би незручно, якби все відбувалося у білий день, але надворі вже давно смеркло, а в сутінках усе інакше. У садку споночіло, під сливкою залягли темні тіні. Діти примружено придивлялися до Анни – їм було та-а-ак цікаво! Лише Еллен дивилася заздрісно й не могла приховати злість.

– Цілуй! – під’юджував Анну Кнут.

– Гаразд… – Анна глянула на Йорґена. Той нітрохи не хвилювався.

– Та вже цілуй!

Анна підвелася, віддала свою торбинку Беаті, подивилася в очі Йорґенові.

– Як цілуватися? Сидячи чи стоячи?

– Сидячи, – відповів Ейнар, посуваючись убік, щоб звільнити їй місце.

Анна вклякнула. Крізь діряві колготи холодила вогка земля, але їй було байдуже.

– Цілуй! – звеліли в один голос Ейнар та Кнут.

– Добре, цілую!

Анна зазирнула Йорґенові в самісінькі очі. Вони були такі гарні, ніжні й усміхнені. Анна зажмурилася, подумки полічила – раз-два-три – нахилилася до хлопчика, десь туди, де мали б бути його губи, й поцілувала.

Кров гарячою хвилею захлиснула все її єство. Йорґенові губи були м’якими на дотик. Але все сталося так швидко. Мить… і вже по поцілунку…

– Закоротко! – вигукнув Кнут. – Довше треба цілуватися!

– Ні! Не треба довше… – втрутилася Еллен.

– Поцілунок має тривати не менше десяти секунд, – підтримав Кнута Ейнар. – Засікаємо час…

– Ну ж бо, цілуйтеся ще раз! – звелів Кнут.

– Це шахрайство! – обурилася Еллен.

– Ні, не шахрайство, – заперечив Ейнар. – Я крутив пляшку, маю право розпоряджатися!

– На старт! Увага! Цілуй! – скомандував Даґ. Тільки він мав годинника з секундоміром.

Анна знову заплющила очі й нахилилася до Йорґенових губ. Вони були теплі й пахли справжнім хлопцем. Тепер це потривало довше. То було дивне відчуття. Вона ж ніколи досі не цілувалася. І вже ніколи-ніколи не захоче цілувати когось іншого. Лише Йорґена!

Раптом щось просвистіло повз Аннине вухо – ш-шух! – вдарило по коліні й впало поряд у траву. Коліно заболіло, і дівчинка розплющила очі. Шкіра почервоніла, з ранки проступила краплина крові. Неподалік лежала непробивна югославська пляшка. Розбилася на друзки…

– У нашому саду заборонено цілуватися! – крикнула Еллен.

Це вона пожбурила пляшкою просто в Анну. Не стерпіла, що Анна з Йорґеном цілувалися.

– Еллен геть здуріла! – вигукнула Беата. – Дурепа!

Анна мовчала. Їй усе ще паморочилося в голові від поцілунку, думки зовсім затуманилися.

Еллен ридала над розбитою пляшкою.

– У-у-у!!! Непробивна пляшка з Югославії розбилася! То все Анна винна! Така гарна пляшка! Мамо-о-о!

На поріг вийшла мама Еллен і поцікавилася, що знову сталося.

– Моя пляшка-а-а! – завивала Еллен, показуючи на купу скелець у траві.

– Але навіщо ти винесла її з хати, скажи на милість? – запитала мама.

– Бо… – хлипала Еллен. – Бо… хлип-хлип-хлип…

– Ми не грали в пляшечку, – почав було виправдовуватися Даґ.

– Гм, – хмикнула мама, обвела дітей поглядом, поправила рукою зачіску. – Гадаю, вам уже час додому. Усім! Попрощайся з гостями, Еллен, і негайно повертайся до хати!

З тими словами мама Еллен зайшла до будинку.

Дітвора принишкло дивилася їй услід.

Стемніло, настала ніч – час додому…

Хлопці змерзли, бо ж приїхали в самих лише шортах-бермудах. Дівчатка, хоч і в колготах, теж мерзли. У Анни – колготи подерті, коліно розбите до крові. Таки час додому…

Анна взяла торбинку й рушила до воріт. За нею – решта. Повідмикали велосипеди, вивели по черзі на дорогу. Еллен замкнула за гостями ворота й помахала рукою:

– Бувайте! Дякую за товариство!

Кнут нараз зупинився, глянув на Еллен.

– Можна тебе поцілувати? Лише один-єдиний раз?

Усі глянули на Еллен. Вона стояла у воротях, погойдуючи туди й сюди ногою.

– Ні!

– Це тому, що тато мене постриг?

– Ні, не тому. Просто я вже отримала любовного листа від іншого.

Еллен пильно глянула на Йорґена й довго не зводила з нього погляду. А тоді обернулася і почимчикувала стежкою до будинку. Цок-цак, цокали рожеві черевички, розвівався поділ рожевої сукенки, гойдався у такт ході «кінський хвіст», перев’язаний кокардою.

– Бувай! Бувай! – долинуло їй навздогін від воріт.

Усі роз’їхалися. Туне поїхала першою – нікому не було з нею по дорозі. Решта подалися гуртом. Колеса хлопчачих роверів лопотіли картонними закрилками.

– Та-ак, – озвався Даґ. – Ото вже вечірка…

– Еге ж, – підтримали решта.

На перехресті друзі спинилися. Додому не хотілося, кортіло ще побалакати. Однак всі мовчали, бо не знали, що казати.

– Мені час додому, – мовила Беата. – Мені не дозволяють залишатися надворі після вечірки.

– Мені теж уже час, – сказав Ейнар. – Можна тебе провести?

– Можна, мабуть…

І вони покотилися униз вулицею. Ейнар – до червоного будинку, Беата – до жовтого. Обидва будинки стояли поряд, обгороджені червоним і жовтим парканом.

Даґ з Кнутом зачекали, доки Беата й Ейнар зникли за порогом. Хоч їм теж було в той бік. Хлопчики розуміли, що закоханим хочеться побути удвох.

– Це правда, що вони хлопець і дівчина?

– Так, – відповіла Анна. – Вони обмінюються любовними листами.

– І багато таких закоханих?

– Трохи є, – озвався Йорґен, і всі глянули на нього. – Ми…

Він мав, очевидно, на увазі Анну, бо інших дівчат серед гурту не було. Анна зашарілася. Вона уникала дивитися на Даґа й Кнута, не зводила погляду з дірки на колготах й закривавленого коліна.