Текст книги "Ukrainian dream «Последний заговор»"

Автор книги: Василь Зима

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ 26 (Chapter 26)

Макс недовго пожив у Маші. На третій день їхнього співжиття Маша прийшла не сама, а з високим молодим чоловіком, який подивився на Макса так, що той зрозумів: він тут більше не потрібен. Маша йому цього не казала. Щоразу, коли Макс намагався перехопити її погляд, опускала очі й починала про щось говорити зі своїм знайомим. Його звали Русланом, прізвища вона не називала, а Макс і не цікавився.

– Машо, а де я житиму? – він стояв біля виходу й розгублено дивився на двері ванної кімнати.

– На квартирі, де й жив раніше. Хіба я обіцяла, що ти будеш тут жити, скільки схочеш?

– Так тієї квартири в мене вже нема: її забрали хазяї.

– І що? Шукай собі іншу хату. Мені яка різниця, Максе? У мене хлопець є. Я що, з ним при тобі буду сексом займатися?

– Ні. Ні, звичайно, ні.

– Ну всьо, пока, – Маша відчинила двері й чекала, поки Макс вийде.

– Пока, Машо, – пішов сходами вниз. У нього був тільки невеличкий штопаний рюкзак і плеєр. Ще в нього був мобільний телефон і кілька сотень гривень. Де він їх узяв, Маша не знала. Вона зачинила двері й одразу ж забула про Макса. Її більше не цікавила ця людина. У неї був Руслан.

Макс перевірив рахунок і побачив, що грошей досить, аби зробити ще один дзвінок. Він став посеред вулиці й набрав кілька цифр.

– Алло, Сем?

– Ну.

– Слышишь, ти идешь сегодня в «Ра»?

– Иду.

– Можно с тобой?

– Макс, тебя там некоторые люди не хотят видеть. Ты помнишь тот вечер, когда ты трахнул в туалете мальчика, а он оказался другом Гоши Коцарева, этого банкира со здоровенным членом?

– Ну.

– Так вот, Коцарев тебя больше не хочет видеть в клубе. Ты туда не приходи, а то набьют морду.

– И куда мне идти? Меня Маша с квартиры выгнала, привела какого-то натурала вонючего и сказала, что не будет при мне с ним трахаться.

– И что мне делать?

– Можно я у тебя переночую?

– Нет, Макс, нельзя. Иди, куда хочешь, всё, пока. – Він поклав слухавку, і Макс сховав телефон до кишені. Була восьма вечора. Макс пішов до дороги, зупинив таксі і сказав їхати до парку Шевченка, там у цей час збиралися бідні геї, яким не вистачало грошей ходити по клубах, і на те, щоб знімати гарненьких хлопчиків, їм також грошей не вистачало.

Макс давно не заходив до цього туалету, де в четвер увечері збирається повно геїв. Вони стоять біля вікон і непомітно торкаються руками членів тих, хто заходить. І хто відгукується на таке привітання, тих вони беруть під руку й виходять на вулицю. Макс одразу побачив того, з ким хотів би переспати, тому підійшов до нього та поклав руку на плече. Юнак вийшов слідом за Максом. На вулиці Макс нарешті добре його роздивився. Він був молодшим за Макса на кілька років, високим, сильним і трохи брудним.

– Ну, куда пойдем?

– Ко мне нельзя, – Макс дивився в землю.

– А ко мне можно было бы, если было бы куда, – він розсміявся й сів навпочіпки перед Максом. – Давай я здесь у тебя отсосу, а ты меня вон в тех кустах трахнешь, когда стемнеет, идет?

– А спать где мы будем?

– Я пойду к пацанам в подвал, а ты – где захочешь. Иди сюда, – він підвівся, узяв Макса за руку й повів за дерево, – тут никто не увидит. Давай. – Він розщепив Максові ширінку і став на коліна.

– Люди ходят, – Макс увесь напружився, коли відчув, як він торкнувся губами його тіла.

– Пусть ходят.

Усе тривало хвилин десять. За десять хвилин раптом ослабли ноги, і приємна судома звела м'язи, потім тіло розслабилося, і він, важко ковтнувши, тихо застогнав.

– Понравилось? – устаючи з колін. – Пошли, сделаешь мне приятно. Сосать не надо, так, рукой можно, – пішов углиб парку, Макс – слідом за ним.

У безпечному місці він зупинився, вперся руками в дерево і спустив штани.

– А ты не больной?

– Да кто знает, я что, проверялся, а ты?

– Да нет вроде.

– Вроде – на огороде, давай, вставляй, – він заплющив очі й чекав, поки Макс увійде.

– О, оно, – хлопець задоволено постогнував і просив Макса робити це швидше.

– Все, – Макс відхилився й застебнув штани.

– Неплохо, – розігнувся. – Пойдем пива выпьем.

– Нет, мне идти нужно, срочно нужно идти.

Макс раптом відчув у грудях якусь тривогу, таке відчуття вже було в нього раніше, але воно було надто короткочасним, і він не встигав зрозуміти, що ж із ним відбувається. Його заглушали інші, більш сильні відчуття – хіті і спустошеності. А зараз усе ніби кудись зникло, і він залишився з цим відчуттям сам на сам. Йому раптом зробилося страшно й захотілося кудись утекти. Макс навіть не глянув на хлопця, розвернувся й побіг убік університету. Ноги, здавалося, не слухалися його, і бігти було з кожним кроком важче, але зупинитися він не міг. Добіг до Ботанічного парку і, знайшовши в паркані дірку, вліз у неї. В парку не було нікого. Тихо та спокійно було там цієї пізньої пори. Він зупинився біля великого дерева, стояв так і дивився в небо. Йому було боляче. Боліло десь усередині. Макс знав, ні, власне відчував, що дороги назад нема. Увесь цей світ ураз став йому чужим, і Макс уже змирився з думкою, що він нікому в цьому світі не потрібний. Йому навіть не було шкода себе, не жалкував він і за втраченим часом, просто отак стояв і дивився в небо, і сльози стікали по щоках. Він раптом зрозумів, що жити більше не хоче, йому не було для чого жити, йому було важко жити, життя, здалося, пройшло десь поряд і пішло далі, залишивши його стояти отут, у парку, і дивитися в небо.

Макс сів на лавку й дістав із рюкзака ніж, маленький ніж, яким відкривають консерви та пляшки від пива. Він навіть не хотів прощатися з життям, пишучи якісь записки: знав, що їх усе одно ніхто не прочитає, а якщо й прочитає, то навряд чи й зрозуміє. Ну, справді, як вони зможуть зрозуміти, чому пішов з життя Макс Гречаний, хлопець, якому не було ще й тридцяти і який просто в один момент втомився й не захотів більше боротися? Макс стиснув праву руку в кулак і, приклавши лезо до вен, готувався до найвідповідальнішого моменту в своєму житті.

Він знав, що буде трохи боляче, але цей біль не може зрівнятися з тим, який він переживає протягом уже кількох років. Цей біль приходить уночі, коли ти кінчаєш в задницю якомусь черговому коханцеві чи робиш мінет багатому товстому дядькові з маленьким членом і слабкою ерекцією, він приходить уранці, коли ти прокидаєшся й розумієш, що більше за все не хотів би прокинутися і знову думати над запитанням «навіщо жити?». Цей біль не можна подолати, його не можна спекатися і нічого, геть нічого не можна з ним зробити, із цим страшним і нестерпним болем. Тепер він знає, як можна його перемогти. Стиснув у руці ніж, зціпив зуби й різко шарпнув лезом по венах. Кров бризнула фонтаном і залила обличчя, груди, під ногами натекла велика калюжа, і тонюсінький струмочок його, Максової крові, поволі потік униз. Життя виходило з нього повільно.

Будучи при ясній свідомості й чітко розуміючи, що відбувається, він, попри це, уже відчував себе поза всім. Почувся сміх перехожих, які прямували бульваром Шевченка в бік площі Перемоги, і тихий шепіт закоханих. Він устав із лавки й хитнувся вперед, ноги вже не тримали його. Раптом якийсь несвідомий порив: сильно затиснув пальцями рану, часто та глибоко задихав і думав був вже кудись бігти, та враз цілковита апатія охопила його. Кровотеча посилилась, і не було вже ніякої надії зупинити її, серце билося дедалі повільніше, і він уже практично не відчував його ритмічного ходу, перед очима попливли рожеві кола, і якісь дивні видіння почали виникати перед його внутрішнім зором.

Врешті Макс опустився на коліна, і, ще раз оглянувши рану та яскраво-червону калюжу крові, глибоко вдихнув, і, подумавши про те, скільки б він прожив, якби не закінчив усе отак раптово та страшно, зрозумів, що до старості все одно б не дотягнув, та й дітей укупі з онуками з огляду на свою орієнтацію також би не виховав. Врешті це його трохи заспокоїло й додало впевненості в тому, що він вчинив правильно, і що жити, за великим рахунком, йому не було для кого, і що ніхто не помітить цієї смерті й не заплаче за ним. Потім він упав. Обличчям на асфальт, і останнє, що побачив, – великі жовті ліхтарі, які освітлювали перехожим дорогу. Жодної думки не було в голові Макса Гречаного, коли його серце зупинилося, тільки жовте світло вуличного ліхтаря.

Холодне тіло знайде під ранок сторож. Труп відвезуть до моргу й за кілька днів поховають на Лісовому кладовищі. Маша на похорон не прийде, вона просто нічого про це не знатиме. А коли дізнається, скаже: «Мгм, чого б це він?» і подумає про себе: «Я завжди знала, що цим усе закінчиться». На могилу до Макса вона не прийде ніколи.

Розділ 27 (Chapter 27)

– Да, мне надо этот бой, ты понимаешь? Я сейчас в жопе полной. Ты знаешь, сколько я дал, чтобы организовать этот турнир, и ты сейчас говоришь, что не достанешь мне Марка? – Давид Арцанія ходив узад-уперед кімнатою і нервово палив. – Толя, меня не волнует, что он сидит, он мне нужен. Если Марк не выйдет, я потеряю кучу денег. Этот осетин – зверь просто, на него столько денег поставили, ты столько не видел.

– Арацан, – Толя намагався говорити спокійно, – я не Бог, ты это знаешь, и я это знаю. Так что ты требуешь от меня черти знает чего. Дать тебе других бойцов? Я дам, не вопрос. Но Марка – извини, я за ним в тюрьму не полезу.

– Все, успокойся, Толя. Забыли. Скажи мне только, где сидит Марк.

– Да в СИЗО он сидит, на Лукьяновке.

– Все, давай.

– А ты что, с тюрьмы его достанешь?

– Попробую. – Арцанія поклав слухавку й вийшов із кімнати. Надворі його вже чекала машина. Він сів біля водія та наказав їхати в бік Лівобережної. Надворі була ніч.

У ресторані, куди Арацан увійшов в оточенні двох дебелих хлопців у темних костюмах, на нього вже чекали. За крайнім від вікна столиком сидів чоловік середнього віку й пив каву. Арацан дав знак хлопцям, і ті пішли до виходу. Арацан сів і поклав на стіл руки. Чоловік напроти зробив те ж саме.

– Чтобы разговор был приятным, руки лучше так и держать, – Арацан усміхнувся й дістав із кишені цигарки.

– Мне сообщили ваши требования. За определенную сумму это можно сделать, только время нужно. Двух дней мало.

– Больше ждать не могу, два дня – максимум.

– Тогда сумму придется увеличить. До двадцати.

– Десять и все, ты знаешь, я эти деньги не рисую. Я сказал десять, значит, десять.

– Тогда разговора не будет, – він підвівся, щоби піти.

– Сядь, – кинув цигарку на стіл.

– Вы не понимаете, о чем идет речь, вы не понимаете, с чем сопряжено освобождение Марка из СИЗО.

– Да мне и не надо этого понимать, меня волнует только одно – будет Марк через два дня на ринге или нет. Все, больше меня ничто не печет.

– Он сейчас лечится, завтра должны выписать.

– А что с ним?

Офіціант приніс замовлені страви, поклав на стіл.

– Да побили его. Пытали. Вроде вылечили.

– Как там следователь?

– Кравцов – парень крепкий, крученый и хитрый, но у него есть то место, за которое можно уцепить.

– Ну?

– Он взятки берет. Причем берет по-крупному. Начальство знает. Но у них там такая договоренность: он берет и дает им процент, они на это закрывают глаза, но только до тех пор, пока он не засветится. Если он, не дай Бог, попадает, всё – они концы обрубают, и он тонет. Спасать никто не будет.

– Ну и что, вы придумали что-то?

– Мы начинаем работать. Если сумма нас устроит, дело будет улажено.

– Ладно, двадцать тысяч. Но только послезавтра Марк должен быть у меня.

– Мы будем работать.

– Ну-ну, – Арцания встав і, не подавши руки, пішов до виходу. Чоловік, із яким він щойно спілкувався, зосереджено дивився йому вслід.

Кравцову зателефонували вночі, коли він повернувся з роботи й саме збирався вкластися спати. Дружина була в матері, і йому не було з ким поговорити перед сном. До того ж йому сьогодні передали крупну суму грошей, і Кравцов був щасливий та втомлений. Він дуже хотів спати.

– Алло, Кравцов слушает.

– Привет, Кравцов. Ты деньги получил сегодня?

– Ты кто? Какие деньги?

– Да какая тебе уже разница, кто я? Тебе деньги за улики, которые были по делу Крамаря, передали?

– Ну.

– Гну, Кравцов. Это подстава была. Тебя свои обработали. Теперь ты на крючке. Попытаешься сорваться – сдадут.

– Вы чего хотите? – Кравцов відчув, як на чолі виступив холодний піт.

– Нам нужен Марк Лютый. Там против него кое-что есть. Наркотики, да?

– Да.

– Так вот, наркота должна исчезнуть, а Марк – выйти на свободу. Ты понял?

– Да вы что? Это же дело такого масштаба! Да мне же жопу порвут.

– Так тебе ж… – на другому кінці дроту хтось усміхнувся, – короче, Кравцов, парня выпускай, иначе всплывут все твои грешки, и ты сам сядешь надолго, понял?

– Я попытаюсь.

– Ты пытаться в туалете будешь. Парень должен быть на свободе. Мы даем сроку сутки. Все, спи спокойно, Кравцов, и дыши полной грудью. – Зв'язок урвався.

Кравцов поклав слухавку й пішов на балкон. Він стояв, спершись на стіну, та дивився в небо. Знав, що виходу нема, але випустити Марка – це не те ж саме, що винести на світло всі свої гріхи. Кравцов вирішив обрати перше. Він зайшов до кімнати, підняв телефон.

– Алло, это Кравцов. Кто на дежурстве сегодня? А. Я сейчас подъеду. Дело есть. Да. Бывай.

Він швидко вдягнувся і вийшов із квартири. За сорок хвилин уже відчиняв двері свого кабінету. На годиннику – третя ночі.

Наступного вечора Кравцов сидів у своїй квартирі на кухні та пив мартіні. Окрім нього, в квартирі не було нікого. На столі лежали гроші, недопалки, фотокартка дружини й пістолет. Він щойно розмовляв із начальством і зрозумів, що йому треба піти. Ніхто не сказав це відкрито, але та перспектива, яку йому намалювали, його абсолютно не влаштовувала. Кравцов був готовий до цього ще тоді, коли вперше взяв гроші від якогось банкіра за те, аби випустив його сина, малого придурка, затриманого за зґвалтування, учинене в батька у квартирі. Малому світило років вісім, а Кравцов його відмазав, і винною зробили ту дівчину, яку хлопець трахнув на батьковому ліжку. Кравцов ще тоді зрозумів: рано чи пізно все це закінчиться. І він морально готував себе до цього. Він ще тоді вирішив: якщо попадеться, не буде відмазуватися, просити, аби йому дали ще один шанс. Він знав, що саме зробить.

Кравцов узяв зі столу пістолет і довго дивився у вікно. За вікном смеркало, і легенький вітерець приносив у квартиру прохолоду. Кравцов знав, що Марк не винен, і десь підсвідомо він таки відчував якесь полегшення від самої думки про те, що принаймні перед смертю зробив добру справу, випустивши Лютого. Втім, навіть ця думка мало тішила його. Йому враз стало сумно, і він зрозумів, що жити, за великими рахунком, зовсім не цікаво. Життя набридає, якщо в ньому немає чогось більшого за саме життя. В житті Кравцова оцього великого й непересічного не було. Тому він ще раз перевірив магазин, у ньому було три патрони, звів гачок та, приклавши пістолет до скроні, глибоко вдихнув і вистрілив. Тіло відкинуло до плити, і кров, яка бризнула на стіну, залишила на ній великі червоні плями.

Тіло Кравцова знайдуть наступного дня, коли дружина, повернувшись додому, побачить на кухні мертвого чоловіка. Її забере швидка з діагнозом «нервовий зрив». Тіло Кравцова відвезуть до моргу й поховають за день. Про причини самогубства ніхто з колег не говоритиме. Кравцову було 34 роки.

Розділ 28 (Chapter 28)

Ян Урманіс під'їхав до Міністерства внутрішніх справ о шостій вечора. На нього вже чекали. Полковник у цивільному зустрів його і провів до ліфта. Урманіс був злий і в нього дуже хижо світилися очі. Полковник намагався уникати його погляду.

На третьому поверсі вони вийшли, і Урманіс, зробивши жест рукою, змусив полковника залишитись у ліфті, а сам пішов до кабінету Бориса Мирческу, міністра внутрішніх справ.

– Чекає, – секретарка перелякано кліпнула оченятами й різко підвелася. Віце-прем'єр навіть не глянув на неї, відчинив двері і, сильно грюкнувши ними, залишився сам на сам із Борисом Мирческу. Той сидів за столом і курив цигарку.

– Тебе хоть что-то можно доверить, а? – підсунув стілець, сів.

– Ну, мы работали. То, что вытворил Кравцов, было полнейшей неожиданностью, – він не виправдовувався, він говорив спокійно й рівно.

– Кто освободил Марка?

– Есть подозрения, что это работа Арацана. Но, опять же, мы не можем говорить наверняка.

– Ой, Боря, – він ударив рукою по столу, – да кто такой твой Арацан? Ты что, не понимаешь, какая бомба может быть у Марка, а? Причем здесь этот грузин? Это что, из-за какого-то тунгуса Кравцов будет пулю себе в лоб пускать?

– Но Кравцов…

– Я знаю, – підвівся, підійшов до стіни. – Я знаю, кто такой Кравцов, я изучил его дело и точно знаю, что на Арацана он бы не повелся.

– Хочу сообщить, Ян Дмитриевич, что Давид Арцания не тунгус и не пешка, на которую бы не повелся Кравцов. За ним стоят довольно серьезные люди, которые имеют свой интерес в бизнесе Арацана. Подпольные бои смотрят не только спорстмены и бандиты, но и члены правительства, и нардепы, и олигархи. Если бы Арацан был им не нужен, его бы давно уже не было. Мы изучили ситуацию. – Нарешті цигарка зітліла, і він кинув її в попільничку. – Завтра в Киеве пройдут очень хорошие бои, будут бойцы из Британии, Америки, Германии, Осетии и даже Японии. Арацан ставит на Марка хорошие деньги: Марк – его надежда. Кроме того, Арацан пообещал местным крутым, что наш парень победит, и ставки там не стогривенные. Поверьте, это серьезная причина, чтобы сделать все возможное для освобождения Марка.

– Ну и что ты прикажешь делать? – пішов до вікна.

– Это ваше дело – приказывать.

– Так вот что я тебе прикажу, Боря, – буквально підбіг до нього і схилився до столу. – Убери Марка как хочешь. Это меня не волнует. Но Марка должно не стать, усек? Пусть его убьют во время боя, – здається, йому ця думка самому сподобалась, і він навіть трохи заспокоївся: – О, хорошая идея, прислушайся, Боря. Пусть так и будет: Марк умрет от удара. Именно так.

– Попробуем, но это маловероятно: на него слишком много денег поставили.

– Реши этот вопрос.

– Решим. Но в любом случае мы отработаем все возможные варианты и Марка ликвидируем.

– Три дня, – показав три пальці. – Ты понял? Три, – підніс руку до очей Борису, – через три дня ты должен мне сказать: «Марка больше нет».

– Это все?

– Да, это все.

– Так, может, коньяка?

– Нет, – після паузи, – нет, у меня плохое настроение, я пошел.

Ян Урманіс вийшов із кабінету. В коридорі його вже чекав полковник. Він пішов сходами вниз і чув, що той іде слідом.

– Не нужно за мной ходить, – повернувшись біля виходу.

– Приказ.

– Приказы отдаю я, – він усміхнувся й пішов до машини. Полковник його жарту не зрозумів і тому не всміхнувся. Втім, Ян цього не помітив. Він зачинив дверцята, і авто виїхало з двору. Полковник провів його очима.

Розділ 29 (Chapter 29)

– Маша, а у тебя есть мечта?

– Есть. – Маша лежала поперек ліжка, і її голова торкалася його грудей, рукою вона ніжно гладила йому обличчя.

– Какая?

– Белая, пушистая, мягкая.

– Что это?

– Норковая шуба за полторы тысячи долларов, – вона засміялася і, перевернувшись на живіт, поцілувала його тіло.

– Мы будем заниматься любовью или ляжем спать?

– Не знаю. А ты хочешь? – Маша сперлася на лікті й подивилася йому в очі, в цій напівтемряві вона ледве могла їх розгледіти.

– Да, я хочу. Ты такая нежная, и с тобой приятно заниматься этим, – обійняв її і, поклавши руку під голову, поцілував вуста. Вона потягнулася до члена, і він тихо застогнав, увесь напружився й торкнувся її язиком. Вона відповіла тим самим, сіла на нього верхи, і цієї миті замок клацнув, і двері відчинилися, вона скрикнула, а він завмер.

Вони почули кроки. В коридорі спалахнуло світло. А за мить до кімнати хтось увійшов і натиснув вимикач.

– Марку, ти? – вона прикрила груди й перелякано кліпала очима.

– Я. Це хто під тобою? – він кинув на стілець сорочку і важко опустився в крісло.

– О, це Руслан, знайомся.

– Привіт, – Руслан намагався підвестися.

– Лежи. Підеш трохи пізніше. Коли я помиюся.

– Ми маємо піти, Марку?

– Так, Машо, ви маєте піти.

– А тебе з в'язниці назавжди випустили? – знайшла рукою комбінацію й натягнула на голе тіло.

– Так, – устав із крісла, зняв джинси, вони були брудними, і від них неприємно пахло. – Коли я вийду з ванної, вас тут уже не повинно бути. Мені не шкода квартири. Просто зі мною може статися все, що завгодно, і краще вам не бути поряд зі мною, коли це станеться. Бувайте, Машо і Руслане. Телефонуйте, – Марк пішов до ванної, і вони почули, як із крана потекла вода.

Речі складали недовго. У них не було багато речей. Коли Марк полежав у теплій воді, змив із себе увесь бруд, три рази вимив голову й почистив нові, вставлені зуби, їх у квартирі вже не було. Марк полегшено зітхнув, узяв слухавку та, набравши номер, тихо і схвильовано промовив: «Дашо, це я. Так, удома. Ні, не треба нічого робити. Я сам зателефоную, коли все владнається. У мене ще дуже багато справ. О так, дуже, дуже скучив, але не зараз, па». Він вимкнув телефон і, впавши на ліжко, одразу заснув, він навіть не помітив, що Маша виходячи забула зачинити вхідні двері. Він уже нікого не боявся, він уперше за кілька місяців нормально спав.

Філософський відступ

Люди поділяються на два типи: переможці та переможені. І все. Усілякі інші класифікації – повна дурня й обман. Є ті, хто зумів перемогти себе самого, а є ті, хто здався і став бранцем своїх власних бажань, амбіцій, слабкостей, звичок, уподобань, ілюзій, вірувань. Оці люди, – їх значно більше, – вони теж були народжені, як і всі люди взагалі, перемагати. Але боротьба здалася їм занадто жорсткою і навіть жорстокою, і вони вирішили скласти зброю. Не можна здаватися, за жодних умов, ні в якому разі не можна кидати меч і піднімати руки, треба йти до кінця, треба вірити в те, що ти зможеш завдати ворогові смертельного удару. Люди, приходячи у світ, знають: їм можна все. Ця істина захована не в їхньому розумі – у серці. З часом люди цю істину втрачають, вони перестають їй вірити й коряться тому, що можуть зробити тільки те, що їм дозволять зробити. Жити за правилами, законами, бути керованим тільки висловами «можна – не можна» – оце доля переможених. Їх видно. У них геть згаслі погляди, їм не можна вірити, у них не варто нічого просити, їм просто треба подати руку, коли вони про це попросять, і знову піти.

– Марк, Марк, Марк! – Толя стояв над ним і бив по щоках. – Марк, ты слышишь?

– Чую. Чого ти кричиш? – Марк розплющив очі й подивився Толі на перенісся.

– А че ты на полу лежишь? У тебя бой через десять минут!

– Думаю. А ти що хочеш?

– От тебя? – Толя сів на стілець. – Да чего хотеть-то от тебя? Хочу, чтобы ты живым остался после боя. Я вообще не понял, как ты на это согласился. Тут знаешь, какие ребята бьются?

– Ні, не знаю. А яка різниця?

– Ты не боишься, Марк? – Він став на коліна біля Марка й поклав руку йому на чоло.

– Чого?

– Ну, не знаю. Драться, проигрывать, смерти, в конце концов? Разве тебе не страшно, Марк?

– Страшно. І що?

– Ты должен выйти на ринг?

– Так, я повинен. Я не можу не вийти. Так треба. Я вийду сьогодні й буду вільним. Розумієш? Я нікому нічого не буду винен. От і все. Іди, Толю, я хочу побути сам.

– Странный ты, Марк.

– Я знаю, – він підвівся й узяв Толю за руку, – я знаю, – Толя опустив голову та пішов до виходу.

– Голову прячь и уходи от удара, они все без башни.

– Мгм, – він зняв із пальця перстень і, повернувшись до стіни, випрямив спину та глибоко вдихнув.

Усіх учасників – у заявці їх було 16 – розбили на пари.

Переможці пар зустрічалися один із одним у наступному колі, і так до вирішального бою. Марк перший бій провів дуже спокійно й рівно. У нього все ще боліло плече та нили ребра, але він на те не зважав, суперника тримав на відстані і вдало ухилявся від ударів ногами. Ногами суперник бив майстерно й дуже сильно. Марк точно знав, як він його переможе. Треба було тільки трохи почекати, поки британець, схожий на одного американського актора, прізвище якого Марк уже забув, підійде ближче й завдасть удару ногою в голову. Це сталося у третьому раунді. Суперник зробив крок уперед і з лівої спробував дістати Маркові в обличчя. Марк присів і ударом у коліно збив суперника з ніг, потім захопив його за шию і притис до підлоги. Британець кілька разів намагався вирватись, але потім здався, і суддя віддав перемогу Марку. Так само спокійно і вміло Марк відправив у нокаут невисокого мулата, який був, очевидно, добрим боксером, але дуже неврівноваженою людиною. Марк спіймав його на контрударі, і цього виявилося достатньо. Мулата винесли з рингу. Перед півфінальним боєм до Марка підійшов Толя.

– Марк, не ведись. Бойцы эти ложатся под тебя. Я же вижу. Тебя в финал тянут просто. Слышишь? Не рвись! Ляг сейчас. Просто возьми и ляг. Деньги ты все равно получишь. А то в финале и убить могут. Кто знает…

– Не кричи на вухо, Толю. Чого ти? Хто тобі сказав, що вони лягли? Я їх побив.

– Дурак ты, парень. Я в бизнесе этом побольше тебя, и я знаю: на таких соревнованиях вот так вот просто не выигрывают. Понимаешь? Тут людей убивают, тут калеками остаются после боя. Тебя берегут, Марк.

– Я не можу лягти.

– Ну и дурень. Осетин этот, который немцу челюсть сломал, и тебе сломает. Понял? Вот я тебе говорю.

– Побачимо, Толю. – Марк пішов на ринг.

Після цього бою Марк уже не володів лівою рукою: вона була вибита, і праве око геть запухло. Марно лікарі намагалися щось зробити, прикладаючи кригу й мідні кружальця. Він не бачив цим оком. Толя опустив голову та дивився в підлогу. Марк мовчав. Підбіг Арацан.

– Ну, шо, Марк? Ты как?

– Нормально.

– Да не нормально он. – Толя підбіг до Арацана і схопив його за плече. – Ты че, не видишь, он не может биться?

– Тут нельзя не биться, – Арцанія відштовхнув Толю і повернувся до Марка. – Слышишь, Марк, сделай его, такие бабки выгорают. Все, давай, я в тебя верю, родной. Побьешь его – ты ничего мне не должен. Иди. Куда хочешь. Только побей, слышишь?

– Чую, – Марк заплющив очі і, сильно вдарившись об стіну, почув, як щось хруснуло, і кістка стала на місце, – чую, Арацане. – Він устав і поглянув туди, де сидів осетин. Той не дивився на Марка. Марк піднявся на ринг.

Наприкінці десятого раунду осетин сильним ударом ноги відкинув Марка до канатів і, захопивши ззаду, притиснув обличчям до підлоги. Він наліг усім тілом на хвору руку, і Марк скрикнув, голосно та глухо. Осетин нахилився Марку до самого вуха і прошепотів:

– Мне разрешили тебя убить, Марк. И я убью тебя. Слышишь? Ты только скажи как: шею сломать, задушить или сломать кадык. Могу нос в мозги вбить. Тебе это нравится?

Марк мовчав. Він важко дихав і вже майже нічого не розумів. Осетин підняв Марка на ноги і, міцно тримаючи ззаду, готувався одним різким рухом зламати йому хребет. Марк опустив голову і, помітивши, що ноги осетин широко розставив, зробив крок назад і сильно вдарив суперника в пах, потім, не давши йому оговтатись, потилицею розбив осетину губи, той на мить утратив контроль, і Марк, звільнивши руки, з розвороту дуже сильно вдарив кулаком у ніс. Кістка хруснула, і осетин, навіть не хитнувшись, завалився на землю. Суддя торкнувся пальцями шиї – пульсу не було. Осетина з рингу винесли. Марк пішов до роздягальні. Арацан і Толя до нього не зайшли. Якийсь чоловік приніс у пакеті гроші і, всміхнувшись, пішов геть. Марк сидів у роздягальні сам, а перед ним лежали гроші. У нього боліла голова, нили кістки, і він ніяк не міг зрозуміти, що кілька хвилин тому вбив людину. Це він зрозуміє тільки вранці, вдома у ліжку, коли прокинеться. А поки що він перевдягнувся й рушив до виходу. Додому Марк приїхав о пів на другу ночі.