Текст книги "Тінь сови"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Я люблю базарувати, – сказав він, – веселе це діло.

– Еге ж, дуже багато ти базарував.

– Чого ж, ще як малим був, їздив з матір’ю у Кривий Ріг картоплю продавати. Туди за одну ніч добралися, а назад тиждень ішли.

– Пішки? – здивувалася Катерина.

– Атож, пішки. Ми там корову купили. Майку. Гарна така була корова, червоної масті, а роги рівненькі, чисті, як два молоденькі місяці. То ото ми й гнали її полями додому.

– А ночували де?

– Там же, у полі, й ночували, а де ж. Пригадую, вилізу на скирту, ночі прохолодні були, а скирта теплом дихає. Наче жива, дихає, віриш? А небо яке! Зірки мерехтять, падають… Здавалося, ось-ось якась упаде на скирту.

– Ти мені про це й не розказував, – дивувалася Катерина.

– А вранці, чуєш, Катю, вранці прокидаюся, а мама корову доїть. Дінь-день, дінь-день. У нас же й дійничка була з собою. Мама надоїть повну, молоко біле, шумке, і п’ємо його просто з відерця, а воно ворушиться на губах, лоскоче. Тоді мама візьме та й виллє його у траву. «Що ви робите? – кричу. – Хіба ж так можна?» А вона: «Куди ж нам його дівати, сину? Корову треба здоїти, бо вим’я присушить». Я, дурний, було, дмуся на матір, та увечері знов те саме. Доїть мама корову і виливає молоко на траву. Майка теж, бачу, сумно так дивиться великими очима на те марнотратство. Ось так ми й мандрували цілий тиждень полями. Це тоді мама була десь такого віку, як я тепер. Якими ж довгими були тоді дні… Не те що тепер. Чи воно всім людям отак?

– Усім, – сказала Катерина. – Кого не спитай, ніхто тобі не скаже, що колись дні були коротшими, ніж тепер. Тільки навпаки.

– То, може, це не здається, а так є насправді?

– А ти як думав? Так і є. Все міняється. І навіть час.

– Розумна ти в мене.

Степан приплющив очі, затих. Поїзд застукотів лункіше, нагадуючи про свій біг. Катерина, відхиливши завіску, мовчки дивилася у чорне вікно.

– Ляж спочинь, – озвався Степан. – Ще не вгадано, що нас там жде. Може, й не присядеш за день.

– Аби тільки й клопоту, – сказала Катерина.

– Ти ж і себе пожалій. А то геть змучилась коло мене.

– Ну, геть-таки й змучилась, – пхикнула Катерина, але, щоб догодити Степанові, стала вкладатися.

– Ти б щось під голову собі підмостила. Подушку мені віддала, а сама так.

– А мені й так добре.

Вона лягла на бік, підібгавши по-дитячому ноги (гострі коліна біліли в пітьмі), і підклала під голову обидві руки, стулені докупи долонями.

– Я чула, Стьопо, що знамениті артистки завжди отак сплять – без подушки. Тоді буцімто зморщок на шиї немає.

– Нехай собі казяться хто як хоче, у тебе їх і так нема.

– Чого це казяться?

– Їм усім далеко до тебе.

– Скажеш таке.

– Ти їх бачила вмитими? – спитав Степан.

– Як це – вмитими?

– Ну, коли вони не накрашені. Не бачила? Ото й мовчи.

– Ніби ти бачив.

– Я знаю, – сказав Степан. – Спи. Рано вставати.

І знов цей перестук коліс – то, здається, не чути його зовсім, то раптом накочується, наростає, аж вагоном кидає з боку на бік. Стукіт якогось нервового поспіху чи запізнення, він проймає Катерину такою тривогою, що вона вся зіщулюється і підбирає коліна майже до підборіддя. Їй хочеться ще погомоніти зі Степаном, але хай, може, він засне, хай спочине.

Тепло і затишок, що огорнули було Катерину в цьому купе, враз вивітрились, стало холодно, і вона натягла на себе благеньку байкову ковдру, та ніяк не могла зігрітися.

Хтозна-скільки й лежала отак, скулившись, мов цуценя, – годину, дві? Згодом таки задрімала, однак сон був нетривкий, з отих снів, коли десь у краєчку свідомості кволо ворушиться твереза думка, що ти спиш і все, що явиться тобі на очі, – несправжнє, не треба на нього зважати, а тим більше боятися. І все-таки Катерину гостро пронизав страх, коли вона знов угледіла його.

Спершу вона побачила дорогу, довгу пряму дорогу, яка слалася білим сувоєм, мабуть, через увесь світ, хоч починалася відразу за їхнім селом, а вже потім на тій дорозі угледіла його. Він ішов десь удаль, коротенькі шароварчики підсмикувалися за кожним кроком, і зблискували його голі литочки, ішов він якось перевальцем, але прудко і з підстрибом, викидаючи вгору то одне, то друге плече, коливаючи з боку на бік головою в червоному брилику. На правому плечі в нього – легенька ліщинова паличка, а на її кінці погойдується білий вузлик: хить-хить.

«Не йди!» – силкувалася крикнути Катерина, але голосу не було і не було повітря у грудях, щоб виштовхнути ті слова.

– Катю! Катю! – десь із далини кликав її Степан, і тут вона здогадалася, що він зовсім поруч, і прокинулась, мов опритомніла.

– Стьоп… – спитала пошепки. – Ти гукав мене?

– Еге. Тобі щось погане снилося? Ти так стогнала.

– Щось приверзлося, уже й не згадаю що, – сказала Катерина, хоч видіння те ще й досі туманіло в очах. – А ти хоч на трохи заснув?

– Чого трохи? Цей поїзд так заколисав мене, що спав, як на маківках.

– Я, мабуть, розбудила тебе?

– Ні, вже пів на шосту. Скоро будемо збиратися.

– Давай ще полежимо трохи. Розкажи мені що-небудь, – попросила Катерина.

– Що ж тобі розказати?

– Щось гарне. Таке, як ото про корову Майку.

– А ти й не забула? – зрадів Степан. – Не забула, що її Майкою звали?

– Чого б це я забула? Я все пам’ятаю, що ти мені розказував. Але ж, бач, знаю не все.

– Я ось про що думаю, – сказав Степан. – Тре’ буде якось повезти нашу малечу в цирк. Просто взяти отак і поїхати до Києва тільки заради цього. А то вибираємося тоді, як припече.

– Звичайно, – погодилася Катерина. – Обов’язково поїдемо. Я сама ніколи там не була.

– До нас колись приїжджав у село один фокусник. Виступав у клубі, то таке диво було. Він ковтав шпагу, а старі баби казали, туману напускає.

– А ще я, знаєш, куди хотіла б поїхати? – спитала Катерина.

– Куди?

– До моря.

– Теж треба, – сказав Степан. – Мені ж Мостовий колись пропонував безплатно путівку, це тоді, коли буряк зародив, як кінські голови. Пригадуєш?

– Тобі ж тоді грамоту дали, а про путівку я наче й не чула.

– Бо я тобі не казав. Це якби вона на двох була, то ще б нічого, а так…

– І ти відмовився? – з жалем спитала Катерина.

– Я ж кажу, самому неінтересно. Та й холодно вже було, осінь. Хай, думаю, ще встигнемо колись.

– Колись, колись… Отак і весь вік минає. Хтозна, чи ще трапиться те «колись».

– Нічо’, поїдемо. Літом усі разом поїдемо, – сказав Степан. – Наймемо десь кімнатку над морем та й поживемо з тиждень, хіба нам що?

– Певно ж поїдемо, – підтакнула Катерина. – Мене тільки бісить, що ми позвикали усе відкладати на потім. Ніби нам тисячу років одведено.

– А якби й тисячу – думаєш, скрізь устигли б? Гей, Катю, і вони батогом ляснули б. Пролетіли б ще швидше, бо тоді наче й спішити не було б куди. Чого ж його квапитися, як попереду ще он скільки літ. Ні, не кажи, тут природа про все подумала.

– Я б не проти стільки пожити, – сказала Катерина і тієї ж миті засоромилася цього бажання, мерщій додала: – З тобою, звичайно.

– А навіщо мені здалася така стара жінка? – сказав Степан з отим бісом у голосі, що так подобався Катерині. – Ти мене питала?

– Хіба молодшу шукав би?

– А ти ж як думала?

Вона хотіла образитись, підіграти йому, але не встигла: у купе спалахнуло горішнє світло, десь захрипів невидимий радіоприймач, мовби прокашляв застояний голос.

– Будять уже, – сказала Катерина. – Збираймося.

– Як же нам до таксі допхатися, га? Там хоч батько поміг. Ну, ти справді напакувала клунків, наче базарувати зібралася.

У жовтому світлі Степанове лице було ще жовтішим, ніби виліплене з воску, а дрібнюсінькі зморщечки – тільки передчасні зморшки бувають такі дрібні – розбігалися від очей і губів навіть на щоки. Катерина й не помітила, коли вони з’явилися, ті павутини на Степанових щоках (мабуть, вони стають видимими якоїсь однієї миті), і їй хотілося погладити його обличчя, наче могла ще, поки не пізно, їх розрівняти чи стерти, мовби то справді було павутиння.

І те, що зараз Степан бадьорився і жартував, чомусь не втішило Катерину, навпаки, від того їй робилося ще тривожніше.

– Допхаємося, – весело сказала вона. – Ти постоїш коло поїзда, а я переношу все по черзі.

– Може, отой, з возиком, трапиться? Вони, як не треба, завжди вештаються під ногами.

– Обійдемось. П’ять метрів провезе й карбованця править. Грошей не шкода, але не люблю таких хитрих. Багато тут їх, на дурничку ласих, на всіх не настачиш, – розходилася Катерина, спритно збираючи постелі, аж вітерець закружляв по купе. – Я швидко, спершу треба до виходу все перенести.

Постукавши, різко відсунула двері провідниця, аж здригнулася Катерина. Ніби забула, що в цьому поїзді, окрім них, є іще люди.

– Під’їжджаємо, – сказала провідниця. – Готуйтесь до виходу.

Очі й голос у неї були стомлені, але зараз, при світлі, Катерина помітила, що ця жінка зовсім ще не стара. І зморшки на її лиці теж передчасні, видно, встигла пізнати, почому ківш лиха.

– Давай хоч лантуха цього візьмемо удвох, – кивнула вона на мішок з картоплею і першою взяла його за ріжок.

– Та хай, я сама, – знітилась Катерина.

– Бери-бери, наносишся ще й сама.

Поїзд, важко відсапуючись, стишував хід.

До тамбура пропихалися похмурі пасажири.

За вікном світало, і в сірості ранку блідо світилися привокзальні вогні.

– Ну, от і приїхали, – сказала Катерина і не впізнала свого голосу, наче промовив це хтось чужий.

– Приїхали, – повторив Степан.

Поки вибиралися з вокзальних лабіринтів, поки дзвонили по телефону (з’єднатися так і не вдалось) та вистояли довжелезну чергу на таксі, – надворі зовсім обвидніло.

Став день. Недільний день 23 вересня 1984 року.

Частина друга

1

Муталіб сидів у своїй кімнатині, сидів на повстяному килимку прямо на підлозі і повагом, майже з ритуальною неквапливістю пив чай. У вихідні ранки це було його неодмінною, навіть урочистою церемонією: круто заварював золотисто-зелений трунок (любив саме зелений чай) і подовгу смакував його із міленької, мов блюдце, піали, поринаючи в тиху задуму. Подовгу міг сидіти отак незрушно, із застиглим обличчям – тільки брови, коли присьорбував вогнистий напій, напружено скидалися вгору, наче від подиву.

Ніхто йому не заважав у такі хвилини, бо хоча ця наймана кімнатина – тринадцять квадратних метрів – і не належала Муталібові, однак господар її жив окремо – пристав десь у прийми до третьої чи якої там жінки, з котрою поки що не об’єднався житлом, а може, й не думав об’єднуватись, і з’являвся сюди хіба що раз на місяць узяти данину за комірне.

Щоправда, порушити лад думок, а то й гірше, міг ще телефон, це осоружне створіння, яке може тебе підкликати будь-якої миті й нагадати, що твоє усамітнення відносне, однак ранками телефон обзивався рідко, і Муталіб з ним мирився. Що вдієш, на цьому світі є чимало речей, яких ми не любимо, але обійтися без них уже не можемо.

Телефон Муталіб зненавидів, ще живучи у тещі, там дзвінки взагалі не втихали: любила побазікати з подругами Іринка, ще довше правила теревені її люба матуся Клавдія Іванівна, яка, складалося враження, зовсім не вміла розмовляти з людьми віч-на-віч, а тільки по телефону. Коли ж говорити уже не було з ким, дзвонила по довідкових бюро, дізнавалася, котра година (там найточніше скажуть), де які фільми ідуть, що за погода сьогодні, хоч, здавалося, простіше виглянути у вікно та й самому побачити.

Але це ще півбіди. Найбільшим же, можна сказати, стихійним лихом було те, що Клавдія Іванівна, телефонуючи до когось із своїх знайомих, сама ставала потужним інформаційним центром і, що найгірше, видавала ту інформацію таким голосочком, ніби тримала в руці не слухавку, а мегафон.

– Так-так, я бачила в неї ці шпалери, так, фінські, по десять карбованців за рулон, але на руках… Та що ви кажете, голубий унітаз? Ай-я-я. Ну ти подумай! Держіть мене, упаду.

– Мамо! – часом не витримувала навіть Іринка – тоді вона ще була його Іринкою, яка часто ставала на бік Муталіба. – Тихіше можна? Муталіб дисертацію пише.

– Я у своєму домі! – кидала через круте плече Клавдія Іванівна і вела далі: – Та що ви кажете, з люриксом? Ай-я-яй, це вона по знайомству дістала, ну ти подумай, з ума зійти.

Оте «я у своєму домі» так прилипло Клавдії Іванівні до язика, а Муталібові в’їлося у печінки, що одного разу він не втримався від злого жарту:

– Ця ваша улюблена фраза, Клавдіє Іванівно, – сказав Муталіб, – видається мені оригінальною хіба що як епітафія.

– Що ти маєш на увазі? – насторожилася теща.

– А що, дуже доречний був би напис на могилі: «Я у своєму домі». Як по-вашому?

– Я знаю, – рожевий шар пудри на її обличчі побілів. – Я знаю, що ти давно ждеш моєї смерті. Але не діждешся.

– Ради Бога, Клавдіє Іванівно, ви мене не так зрозуміли, – Муталіб приклав до грудей руки. – Живіть до ста, я тільки хотів сказати…

– Мене не інтересує, що ти хотів сказати. Я й так знаю, що ти готовий мене зі світу звести. О Господи! – Клавдія Іванівна, обхопивши руками голову, забігала по всій квартирі, аж застогнала підлога. – Кого я пригріла у своєму домі!

– Ну, мамо, – намагалася втихомирити її Іринка. – Ти завжди перебільшуєш. Хіба ж він…

– То ти його ще й захищаєш? – кипіла Клавдія Іванівна. – Я на твоєму місці не дозволила б йому отак з матір’ю розмовляти. Я з ним і дня не жила б! Боже, кого я виростила…

Клавдія Іванівна металася по всьому «своєму дому», поки нарешті не вибігла в коридор і тут раптово притихла, наче дитина, якій ткнули пустушку. Вгледіла телефон, здогадався Муталіб і тієї ж миті почув, як теща набирає номер: зараз усі її знайомі і напівзнайомі дізнаються, якому зарізяці вона дала притулок у своєму домі.

– Мамо, перестань, – підійшла до неї Іринка.

– Що, уже й подзвонити не можна? Може, мені зібратися й піти геть, ти цього хочеш? То хай хоч люди узнають, що мене рідна дочка із зятем вигнали з дому.

– Ну, що ти говориш? Муталіб не хотів тебе образити. Якби я отак заводилася від його жартів, то що б це було.

– Бо ти дурна! – відрізала Клавдія Іванівна. – Я і дня його не терпіла б, а ти терпиш. І бач, що з цього виходить?

– Та нічого ж не виходить, мамо, навіщо ти?

– Правильно, нічого! – Клавдія Іванівна усе ще стискала в руці телефонну слухавку, але здавалося, що то в неї мегафон. – Виходить тільки те, – сказала вона, – що вам треба розійтися.

Це була друга улюблена фраза Клавдії Іванівни: «Вам треба розійтися». Тулила вона її у найневинніших і найнесподіваніших ситуаціях, часто так недоречно, що слова ці сприймалися вже не як загрозлива порада, а як звичайнісіньке «апчхи».

– Муталібе, – сердилася Іринка, якщо він інколи десь затримувався до пізнього вечора. – Де ти оце ходив?

– Земляк приїхав, подзвонив з готелю, зустрілися.

– Ще не вистачало, щоб ти по готелях вештався.

– Ти ж знаєш, поки що мені немає куди гостя привести.

– Міг хоч подзвонити, я тут місця собі не знаходжу.

– Дзвонив. Весь час зайнято. Це вже не моя вина.

– Ну да, це я винна, – раптом озивалася десь наче з льоху Клавдія Іванівна. – Це я випивала в готелі з дівками.

– Я не випивав, – казав Муталіб.

– З дівками? – настрахано перепитувала Іринка.

– А хіба я не казала, що вам треба розійтись? – уже крізь позіхи подавала свій голос Клавдія Іванівна.

Або:

– Муталібе, – кликала його Іринка. – Перестав, будь ласка, мені оце крісло до вікна.

– Почекай, я зайнятий.

– Для мене ти завжди зайнятий, – мило копилила губку Іринка. – Тут на секунду роботи.

– Зараз, допишу речення.

– Ну, Муталібе, – тупала ніжкою Іринка. – Який же ти неуважний до мене.

– А я ж казала, що вам треба розійтись, – вставляла своє Клавдія Іванівна.

Муталіб не здивувався б, якби, приміром, одного разу він просипав з чайної ложечки цукор або ненароком узув черевика не на ту ногу й почув од тещі, що їм з Іринкою після такої оказії жити вже ніяк не можна, треба негайно розійтися. Іноді, зустрічаючи в пресі невтішну статистику щодо розлучень, Муталіб не без посмішки думав, що б же оце сталося з нашим грішним світом, якби на цю проблему всі дивилися так, як Клавдія Іванівна?

Але Муталіб навіть вдячний був тещі за ревну прив’язаність до оцього майже військового «розійтись», адже відомо, що тисячу разів повторюване уже втрачає свій первинний зміст. Єдине, про що йому дуже хотілося запитати у Клавдії Іванівни після кожної такої поради, це – як їй вдалося прожити зі своїм чоловіком, тобто Іринчиним батьком, аж два роки?

Однак було б великою несправедливістю сказати, що Клавдія Іванівна незлюбила Муталіба з першого погляду, навпаки, вона зустріла його майже з розпростертими обіймами, коли Іринка наважилася їх познайомити. Більше того, Муталібові здалося, що Клавдія Іванівна знає його давно, навіть переглядала його особову справу, а з деяких делікатних розпитувань видно було, що їй відомі такі подробиці із життя їхньої клініки, про які і сам Муталіб міг лише здогадуватися. Згодом він дізнався, звідки така інформація: серед численних абонентів, котрим постійно дзвонила Клавдія Іванівна, була і дружина його колеги Семена Семеновича Оприщенка.

Але тоді Муталібові було байдуже до всіх тих розпитувань, поруч сиділа Іринка, його маленька Іринка з такими неприродно синіми очима, що в них лячно було дивитися (пізніше він збагнув, що такі вразливо сині очі бувають тільки на смаглявому обличчі, білявкам їх мати веліла сама природа), і Муталіба взяв острах, що в тих незахищених очах усе можна прочитати, що Клавдія Іванівна зі своєю провидністю зараз почне розповідати не лише про батьківську прихильність професора Волощука до молодого хірурга Муталіба Усманова, але й про те, як цей же таки молодий хірург зустрів на деснянському березі синьооке чорняве дівча і… Леле, невже вона знає і те, про що навіть рідній матінці знати зась?

Ні, ні, тільки двоє можуть знати, яка шовкова вода у річці, коли, взявшись за руки, увіходиш у неї по груди і, здається, можеш іти ще й ще, можеш дихати під водою, говорити, цілуватися, плакати від щастя, і ніхто не побачить твоїх сліз.

Йому й досі бринить той дзвіночок. Колись він бринів солодко, а тепер – болісно, і не втиха, не втихає. Звичайний латунний дзвіночок за двадцять сім копійок, який рибалки вішають на спінінг, щоб вчасно застерегти покльовку.

Того літнього дня він ще не теленькнув ні разу, і Муталіб, розморившись на сонці, задрімав. Тулився щокою до гарячого піску, вдихав його сонячний дух, і, мабуть, через те приснилося йому озеро Шорколь, і навіть крізь сон Муталіб подивувався, як же це він лежить на піску, якщо раніше не міг ступнути на нього, такий був гарячий. І раптом – дзінь!

Він схопився з тією спритністю, на яку здатен лише справжній рибалка, зачувши жаданий сигнал. Кинувся до спінінга, що стримів над водою, і враз прикипів до землі. Це що – сниться йому і досі?

Біля спінінга стояла дівчина і дивилася на Муталіба ще усміхненими, але вже сполоханими очима.

– Ой, вибачте, я не хотіла, – винувато тулила до грудей долоньки, наче силкувалася приховати те, що не зовсім міг приховати економно скроєний бузковий купальник.

– Ти що – з неба впала? – вдавано розгнівався Муталіб, оглядаючи пустельний берег – ніде ні лялечки.

– Чого це з неба?

– А звідки ж?

– Там у вербах наш намет, – серйозно пояснила дівчина, кивнувши на протилежний берег. – Ми з однокурсниками приїхали катером на вихідні.

– Може, з однокласниками? – і далі «гнівався» Муталіб.

– Ви що, я вже на другому курсі.

– Якого училища?

– В інституті я. Педагогічному.

– Гм… Педагог. А чого ж так непедагогічно заважаєш старому чоловікові спати?

– По-перше, ви не старий, – сказала вона. – Не напрошуйтесь на комплімент.

– А по-друге?

– По-друге, мені… – вона широко розплющила свої синющі очі, знаючи, яке це справляє враження, – мені страшенно закортіло задзвонити. Ви не можете мені подарувати цього дзвіночка?

– Тільки після рибалки.

– А коли ви закінчите свою рибалку?

– Завтра увечері.

– Чудово. Я теж їду додому завтра увечері.

– Як тебе звуть? – спитав Муталіб.

– Іра. А тебе? – вона легко перейшла на «ти».

– У тебе немає чим записати. А так ти не запам’ятаєш.

– Є, – сказала вона. – У мене є чим записати.

Він обвів очима її зграбну фігурку і відчув, що це їй сподобалось.

– На тому березі? – спитав.

– На тому березі мене ніщо не цікавить, – підкреслено сказала вона. – То як тебе звуть?

– Муталіб.

– Му-та-ліб, – повторила по складах Іра. – Мені подобається це ім’я. Ти звідки?

– З Хорезму.

– Це де – в Середній Азії?

– В Узбекистані.

– Му-та-ліб, – знов проказала Іра, нахилилася й вивела його ім’я на піску. – Ну от, записала. Хоча я й так не забуду.

– Ніколи? – вирвалося у нього.

– Не знаю, – вона знизала худими плечима, сіла на пісок і ніби знічев’я поставила біля написаного його імені хрестик – плюс.

Муталібові захотілося курити. Поліз у тісну кишеню джинсів, дістав прим’яту коробку «Столичних» і припалив цигарку. Помітив, як вона затремтіла в пальцях: чорт забирай, це дівчисько вивело його з рівноваги, не розбереш, де жартує, де насміхається, а де каже правду.

– Дай і мені, – попросила Іра.

– Що?

– Сигарету.

– Ні, – узяв її тон Муталіб. – Поки ти зі мною, я не дозволю тобі курити.

– Хіба я тобі не байдужа?

– Ні, – сказав він. – Ти дівчина і вже цим не можеш бути мені байдужою.

– Виходить, тобі не байдужі всі дівчата? Так? – сказала вона і витерла його ім’я на піску.

– Не зовсім так.

– А як же?

– Мені не байдужі тільки ті, що чіпають дзвоник на моєму спінінгу.

– Таке траплялося часто?

– Один раз.

Вона лягла на пісок і знов написала його ім’я. І знов поставила біля нього плюс.

– Ір-о-о! О-о-о, – покотилося з того берега понад Десною.

– Тебе шукають, – сказав Муталіб.

– Нехай.

– Чоловічий голос. Видно, хвилюється.

– Нехай похвилюється.

– Ти така… жорстока?

– А ти хочеш, щоб я пішла?

– Ні, не хочу.

– Тоді я ще трошки побуду.

– Це твій однокурсник? – з тонкою усмішкою спитав Муталіб.

– Ти що, ревнуєш?

– Трошки.

– Даремно. Між іншим, він мені дозволяє курити.

– Ну й дурний. Він не дбає за твоє здоров’я і вроду.

– Вважаєш мене вродливою?

– Ти сама це знаєш.

– І все-таки приємно почути.

– Від усіх?

– Ні, тільки від рибалки, який має такого гарного дзвоника, – віддячила йому Іра.

– Тоді цей рибалка запрошує тебе увечері на юшку.

– А цей рибалка запасся консервами?

– Під вечір почнеться кльов.

– А якщо не почнеться?

– Все одно це буде найщасливіша риболовля у моєму житті, – сказав Муталіб. – То прийдеш?

Вона на хвильку замислилась.

– Якщо мене відпустять.

– Вибач, я, мабуть, не маю права тебе запрошувати. Тоді вважай це просто жестом ввічливості. А тепер іди. Чуєш, тебе знов гукають?

– Ти проганяєш мене?

– Не з раю, – сумно всміхнувся він.

– Як тільки спалахне багаття на цьому березі, я припливу, – сказала вона.

І треба ж такому статися: до вечора Муталіб не впіймав жодної рибини, шкода, що не прихопив вудки – може, бодай піскунчиків натягав би, а дзвіночок так ні разу й не озвався, наче зурочила його та дівчина з очима-небесами. Він чаклував над спінінгом, раз по раз міняв наживку – марно.

Та коли берег сповили легкі сутінки, десь у ту хвилину, коли день уже минув, а вечір ще не настав, Муталіб, не маючи навіть риб’ячої лусочки, все-таки розвів багаття. Сидів біля нього і вдивлявся в той берег, блукав очима по швидкій деснянській течії, що при заході сонця уже не сліпила, а тішила око рожевими відсвітами, і коли вже втратив найменшу надію, зненацька почув за спиною кроки.

Це була вона, Іра, Іринка, в тому ж таки бузковому купальнику – видно, перепливла щойно річку, але десь в іншому місці, мабуть, не хотіла, щоб хтось побачив, куди вона попливла. Мокра, Іринка дрібно трусилась від холоду і, поки Муталіб спромігся на слово, попросила:

– Дай якусь одежину. Моя лишилася там.

Він приніс їй усі вдяганки, слава Богу, чимало їх брав, коли вирушав на нічну риболовлю, й Іринка з чисто жіночою цікавістю перебирала ними, віддаючи йому зайве.

– Може, ти все-таки відвернешся? – м’яко спитала вона.

Муталіб відійшов, став лицем до води і відчув, що також тремтить.

Темніла Десна, і в її глибинах уже де-не-де відбивалися перші цятки зірок.

– Ну, як я тобі в таких шатах? – підійшла до нього Іринка. – Подобаюсь?

Звичайнісінькі, як на нинішній день, «шати», у яких можна зустріти безліч дівчат і хлопців – витерті до голубого джинси, картата сорочка, але те, що це був його, Муталібів, одяг і зараз він облягав Іринчине тіло, його схвилювало до легкого запаморочення.

– Нічого, – сказав Муталіб.

Він підійшов до багаття, що вже перегоріло й дихало жаром, узяв патичка і припалив сигарету.

– Ти вірив, що я прийду? – спитала вона.

– Авжеж.

– Я, мабуть, схожа…

– Ти класна дівчинка. А я обманщик.

– Чого це?

– Бо не приготував обіцяну юшку.

– Не біда, я знала, що так воно й буде.

Іринка взяла вербовий рогачик, устромила біля багаття й повісила на нього мокрі бузкові плавки і ліфчик.

– Нехай просушиться, – сказала. – А підкинь-но дровець.

Усе це в неї виходило так просто й невимушено, що Муталіб без усякого сорому побачив на ній крізь свою картату сорочку ті білі галявинки тіла, яких не торкнулась засмага.

І тут, уже зовсім несподівано, аж здригнулись обоє, теленькнув дзвіночок. Його тонкий звук пронизав вечорову тишу й полинув, полинув, і вони зачаровано проводжали його в далину, а потім дзвіночок ударив ще й ще, і Муталіб спам’ятався, кинувся до спінінга. Ухопив його, пружно підсік і, намотуючи волосінь на котушку, відчув, що йде вона зовсім легко. Однак це тільки втішило Муталіба, він знав, що волосінь витягується так легко тоді, коли рибина піднімає грузило і воно не чіпляється за дно.

Так і є – короткий удар, ще один, і знов здається, що на гачку нічого немає. Видно, ледачого ляща зачепив, цей опинатись не любить, іде, як покірне теля.

– Щось є? – підбігла Іринка.

– Сплюнь, а то зірветься.

– Ні, я приношу щастя. У нас буде чудова юшка.

Уже недалечко від берега волосінь повело різко вбік, і Муталіб подумав, що це не лящ. Можливо, рибина була і менша, однак дужча за лінькуватого ляща. Він пригальмував рукою котушку і плавно, намагаючись не шарпнути, потяг на себе спінінг, як вудку, а за хвилю на піщаному березі вже тріпотіла темна головата рибина.

– Ура! – закричала Іринка й заплескала в долоні.

Це був невеличкий сом, такий собі молоденький соменко фунтів на два, з якого юшка виходить славна, якщо готує її справжній рибалка. На озері Шорколь такі соми добре ловляться на «зміїну подушку» – червонястого жука, схожого на великого ведрика.

Муталіб обережно зняв сома з гачка, затис у руках його слизьке прохолодне тіло, – видно, на глибокій ямі полював, неборака, – і так, стоячи на колінах, звів на Іринку радісно-збуджені очі.

– На твій дзвіночок впіймався, – сказав він.

– Атож. Я ще не бачила, щоб хтось упіймав таку красиву рибу. Це сом?

– Та він же. Бач, які вуса?

– А можна мені його потримати?

– Тільки обережно.

Він простягнув їй соменка, Іринка боязко взяла його в долоні і раптом скрикнула: Муталіб не зрозумів, чи злякалась вона рибини, котра тріпнулася, чи зойкнула уже від того, що та рибина вислизнула їй із рук, але соменко шубовснув у воду, змахнув хвостом і шугнув на глибину.

– Не свари мене. – Іринка винувато опустила руки.

Муталіб, не зводячись із колін, узяв її долоні і пригорнув до свого обличчя. Пригорнув до вуст усю Десну, яка ще недавно пестила у своєму лоні тіло цієї дівчини.

Через тиждень Іринка привела Муталіба додому і познайомила зі своєю матір’ю. Клавдія Іванівна не мала нічого проти такого зятя, ну, азіат, але ще тієї породи – великі мигдалеподібні очі, ніс прямий, не приплюснутий, а головне – хірург, хай буде у її домі свій лікар, чого ж, тим більше такий молодий і перспективний, що сам Волощук не нахвалиться ним. Хтозна, може, її дорогий зятик колись замінить і того ж таки Волощука, люди ж не вічні.

Таку перспективу Клавдія Іванівна вловила своїм безпомильним нюхом із розповідей своєї давньої приятельки, дружини Семена Семеновича Оприщенка – і вловила дуже тонко, бо Оприщенчиха, звісно ж, не вихваляла Муталіба (їй і на гадку не спало, що йдеться про майбутнього родича Клавдії Іванівни), навпаки, Оприщенчиха прозоро натякнула, що це такий собі гонористий вискочка, хоч, кажуть, непоганий «швець», тобто ріже і зашиває швидко, тільки й того, і невідомо, за що його так полюбив Волощук. Ну та цей старий завжди відзначався своїми дивацтвами, ви ж тільки подумайте, маючи службову машину, щодня ходить пішки на роботу за дванадцять кілометрів, їсть тільки сиру капусту і по всіх палатах розвісив суворі попередження, що пацієнти та їхні родичі не мають права заносити в клініку навіть цукерки.

Клавдія Іванівна підтакувала у слухавку, а сама думала, що, видно, у цього Усманова світла голова і золоті руки, якщо його не любить Оприщенко – чоловічок злостивий і заздрісний, хоч, здавалося б, що йому іще треба? Та он тільки в самої Оприщенчихи, цієї надутої ропухи, у вухах і на пальцях стільки добра, що вистачило б спокійно доживати віку. Ох, народ, скільки не пхай у пельку, а дна немає. Та вдавіться ви, Оприщенки, своїми діамантами, Клавдія Іванівна більше ніколи вам не подзвонить і вслід вам не гляне, таким задавакам. Ти ба, Усманов – «швець», а Оприщенко хто? Грець?

Та вже незадовго до одруження Муталіба з Іринкою Оприщенчиха сама подзвонила Клавдії Іванівні і довго співала про те, який Усманов талант, ви тільки подумайте, операцію, що її роблять усі по чотири години, Муталіб проводить за дві, от де рука у хлопця, вроджений хірург, про що мова, ну, та я ж вам давно казала, що ніхто так не ріже, як він. Семен Семенович запевняє, що це майбутнє світило. Усі йому кажуть, що пора давно захищатися, а він щось не поспішає, скромняга, ви його підженіть там, Клавдіє Іванівно, бо скромність – це ж така, знаєте, штука, за неї хліба не купиш, та й минулися вже часи скромників і диваків, до речі, ото один Волощук зостався, а серед молодших професорів я, знаєте, диваків щось і не бачу, в наш час, видно, дивакові професором уже не стати, ні-ні. Так що дай вам Боже здоров’я та доброго зятя в хату.

– Спасибі, Вірусю Григорівно, спасибі, дорога, – солоденько дякувала Клавдія Іванівна: ач, як заквоктала ропуха, мабуть, таки Муталіб немало значить там на роботі, якщо навіть ця пихата жаба позадкувала, перекинула платівку на другий бік. Нічого, ми тобі ще втремо носа, так закрутить у тому носі, що ти доскубеш останні дві волосини на голові у свого Оприщенка. – Спасибі, Вірусю Григорівно, ви вже не погордуйте, приходьте на весілля, нічого бучного затівати не будемо, а так – свої зберуться, посидимо трохи, та й годі. Муталібові ж родичі далеко дуже, то багато, мабуть, не приїде, а ми тут, свої, якось відзначимо це діло. – Клавдія Іванівна поморщилась, бо чітко уявила, як Семен Семенович Оприщенко сидить за весільним столом і без упину пропихає наїдки у свій малюсінький ротик-бантик. Щічки пухкенькі, черевце лежить на колінах, а ротик – сміх та й годі, – як у карася, вкусити ним нічого не може, то пропихає коротеньким пальчиком у себе м’ясце дрібними шматочками, наче ковбаску начиняє. А Оприщенчиха тільки встигає подавати йому, але не через те, що така догідлива та уважна, а тому, що любить, аби її руці миготіли весь час над столом, аби всі бачили, скільки перснів пов’їдалося їй у пальці – так пов’їдалися, що Семен Семенович, якби раптом захотів познімати, то вже не зміг би, де там, сам прокурор не зняв би, коли б, не дай Боже, до того дійшло: отак із перснями довелося б і посадити бідолашку. Від цієї думки у Клавдії Іванівни у грудях пробігла солодка дрож, і вона вже не морщилася, а говорила так, як медом мазала. – А хто ж мені ближчий за вас, Вірусю Григорівно, приходьте, дорогі мої. Таке не часто буває в моєму домі. І Муталіб каже, що кращого чоловіка, ніж Семен Семенович, у їхній клініці ще пошукати. – Тут уже Клавдія Іванівна трохи передала куті меду, але хай, доброго слова не шкода. – Славний він хлопчина, зять мій, це ви правду кажете. Відведу їм кімнату у своєму домі, та й хай живуть. На здоров’я!