Текст книги "Маруся"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Зчинилася паніка, нажахані люди кинулися хто куди – у брами, підворітні, до пошти, а більшість летіла навгад, куди бачили очі. Товпилися коні й люди, розпачливі крики злилися в єдиний лемент, більше не було тут своїх і чужих, страх змішав усіх в одну коловерть.

Стріляли мовби над натовпом, щоб залякати, але кілька людей упало на брук. Зненацька з-поза Думи вискочило з десяток вершників із рушницями в руках, вони промчали просто перед головою колони чорних запорожців і, повернувши до Купецького саду, дали кілька пострілів у їхній бік. Сотник Божко з усією вартою рвонув услід за кіннотниками, але від Купецького саду та з вікон будинків сипнули кулеметні черги. Вискакувати на Царську площу було б самогубством – немає гіршого місця для кінного бою, ніж кам’яні коридори міста. До всього, як на біду, в шаленому пориві спіткнувся об бруківку сотників кінь. Тяжко гепнувшись об каміння, він кинув через голову вершника.

Стрілянина раптово вщухла. Ніхто ні на кого не нападав, ніхто нікого не переслідував. Від денікінців ніде не було й сліду. Площа перед Думою спорожніла, втікачі підібрали вбитих і поранених. Лише тихий вечірній вітрець ворушив на бруківці обгортки цукерок, загублені прапорці, жіночі шалі, хустини. Лежали тут і затоптаний білий ковпак скомороха та жовто-блакитна пір’їна невідомого заморського птаха.

Хрещатик якось ураз огорнули сутінки. Чорношличники подалися в бік Великої Васильківської, хвіст їхньої колони виднів уже біля Бесарабського ринку. У Думі та коло неї лишився тільки курінь Осипа Станіміра. На вході у гострій поготівлі стояли Петро Гультайчук і Михась Проців.

– Видиш? – сказав Михась. – Москаль що червоний, що білий – одна сатана.

– Щось я не годен втямити, що тут сі діє.

Осип Станімір нервово походжав біля парадного входу, чекаючи на повернення поручника Гірняка. Він послав Мирона з десятком стрільців оглянути будинок біржі, звідки вдарили перші кулемети. Осипові щось підказувало, що стрілянину вчинили не денікінці, швидше за все, це робота большевицьких провокаторів. Тут вешталося до біса підозрілих людей, і навіть верхівці, які вискочили з провулку й зухвало обстріляли колону полковника Сальського, не схожі були на денікінців. Не через те, що на них не було погонів, і не тому, що Штакельберг запевнив Кравса у союзницькій миролюбності, ні. Осип нюхом відчував, що це поведінка большевицьких бузувірів. Денікінці, котрі сподівалися на прихильність киян, навряд чи починали б із розстрілу мирної демонстрації. Це була заздалегідь спланована провокація.

Станімір піднявся нагору і спробував зателефонувати до корпусного штабу, але зв’язку вже не було. Як вітром здуло й голову управи Рябцева, і його помічників, лише думський сторож із в’язкою ключів у руках сидів на мармурових сходах, повісивши голову, і зітхав у пазуху розірваної на грудях сорочки:

– До какіх пор, Господі? Ето ж уже нє год і нє два тянєтся. Такую страну развалілі… Прідумалі сєбє Украіну і льют кровушку, как водіцу.

Осип вийшов надвір. Від будинку біржі через пустельний Хрещатик вертався поручник Гірняк зі своїми стрільцями. Попереду вони вели двох полонених, які ледве волочили ноги. Коли підійшли ближче, Осип подумав, що впіймали китайців, хоча це могла бути й інша порода людей. Їхні очі позапухали, перетворившись на вузенькі щілини, від того, що їх добряче віддухопелили. Станімір не мав сумніву, що це робота поручника Гірняка, котрий у разі необхідності вдавався до стусана, яким володів бездоганно.

– Ось, – сказав Мирон. – Це ті, що стріляли.

– Їх що, було двоє? – спитав Осип, приглядаючись до полонених: все-таки вони скидалися на азіатів.

– Восьмеро, – сказав Мирон.

– А де ж решта?

– Там, – Мирон кивнув на будинок біржі. – Вони відбивалися, але їм не пощастило.

– Добре є, – сказав Станімір, дивуючись, що він не чув пострілів. – А цих китайців заводьте в ратушу.

– Какой кітаяц? – огризнувся азіат, у якого так запливли очі, наче його обкусав рій бджіл.

– А хто ж ти? Могол?

– Башкір!

– Як ти тут опинився? – спитав Станімір.

– Мая нє панімаєт.

– Як ти тут оказався?

– Савєт мєня паставіл.

– Да. Савєт пріказал, моя виполнял, – підтвердив другий азіат, який насилу ворушив розквашеними губами.

– І багато вас таких? – спитав Станімір.

– Мая нє панімаєт.

– Може, йому ще мізки прочистити? – подивився Мирон на Осипа.

– Нє нада, – сказав азіат. – Мая понял.

– Що ти поняв? – спитав Станімір.

– Ми красная самоабарона, – пояснив азіат. – Нас била много, асталось мало. Но мая в лудєй нє стрєляла.

– А в кого?

– Воздух стрєляла.

– Що з ними робити? – запитав Мирон.

– Вони полонені, – сказав Осип. – Там на сходах сидить сторож, у нього в’язка ключів. Думаю, тут знайдеться якась пивниця чи комірчина.

Азіатів повели в ратушу.

– А то хто? – скрикнув Михась Проців, кинувши кріса напереваги.

Усі обернулися в той бік, куди показував Михась. Від Царської площі до них поспішало двоє людей. Ще трохи – і вони впізнали отамана Льобковіца та сотника Верніша, котрі поїхали з генералом Кравсом на переговори до Бредова. Льобковіц аж присідав, так накульгував на праву ногу; Верніш був без кашкета, його волосся злиплося від крові.

У Станіміра йойкнуло серце. Де генерал?

6

У дорозі їх спіткала лиха пригода. Щойно автомобіль генерала Кравса виїхав на вулицю Олександрівську, поминувши похмурий пам’ятник тому-таки цареві Олександру ІІ, як із вікна найближчого будинку вилетіла бомба прямо їм під колеса. Якимось дивом авто і його пасажири вціліли, але вибух бомби, вочевидь, був сигналом – після нього з вікон і горищ кам’яниць забахкали постріли, від будинку біржі та з боку Купецького саду вдарили скоростріли.

Люди, які в паніці повалили навсібіч від Думської площі, притьмом заповнили й вулицю Олександрівську. Але й тут кулі цьвохкали не тільки поверх голів – на бруківку падали вбиті й поранені. Зойки та крики змішалися з брязкотом скла, що сипалося з вікон і крамничних вітрин.

Перед автомобілем генерала Кравса десь узялася вантажівка, яка загородила проїзд і заглухла – ні вперед, ні назад. Сотник Верніш вискочив з машини, щоб поквапити водія вантажівки, отаман Льобковіц і собі вихилився за дверцята, щось показуючи рукою, як раптом налетів відділ кінноти, високий жеребець грудьми звалив отамана Льобковіца на брук, ще один вершник збив з ніг сотника Верніша. Саме під ту хвилю, коли обоє борсалися між копитами схарапуджених коней, водій генерала Кравса угледів ліворуч на хіднику коридор для проїзду, шарпнув автомобіль у той бік і поїхав далі угору, не озираючись. А куди озиратися, якщо вітрове скло вже посипалося від осколків бомби й невідомо, чого та вантажівка опинилася перед ними.

На розі Садової їхній автомобіль перестрів денікінський роз’їзд.

– Кто такіє?

– Генерал Бредов чекає на мене у штабі! Прошу дати провідника! – вимогливо проказав Кравс.

Це подіяло. Вершники пошепталися, перекладаючи своєму старшині вимогу Кравса, і підсадили в автомобіль молодого корнета. Той весь час повторював лише одне слово: «Прямо».

По дорозі вони побачили колону піхоти та артилерійську батарею, біля цитаделі Арсеналу стояла польова кухня. Денікінці безперешкодно обсідали Печерськ.

Нарешті авто виїхало на Соборну площу [38]38
  Нині площа Слави.


[Закрыть]і підкотило до гімназії [39]39
  На місці гімназії тепер Національний транспортний університет.


[Закрыть], у якій розмістився штаб командувача 7-ї піхотної дивізії генерала Бредова. Охорона чемно зустріла Кравса, його провели до просторої, добре освітленої зали й попросили зачекати. Невдовзі відчинилися двері, Кравс підвівся з крісла, і його довгобразе лице ще більше витяглося від подиву. До зали увійшли захекані галицькі старшини – отаман Виметаль, поручники Чехович та Онишкевич. Вигляд у них був такий, ніби за ними гналося сто вовків.

Вони розповіли, яким робом сюди прибилися, а Бредова все не було. Врешті-решт ад’ютант прочинив двері, пропускаючи поперед себе генерала та його штабних офіцерів. Бредов – чоловік легкої статури з яйцеподібною головою та кущиком вусів під носом – привітався за руку з генералом Кравсом, обидва вони назвалися за військовою формою. Коли всі посідали, Кравс спробував захопити ініціативу.

– Пане генерале! – почав він. – Війська Галицької армії після тяжких боїв звільнили Київ, вибивши з міста большевиків – нашого спільного ворога. Ми з вами є кадровими старшинами й мусимо бути поза політикою.

Бредов поблажливо кивнув яйцеподібною головою. Він трохи розумів українську, торік навіть послужив день і ніч у гетьмана Павла Скоропадського.

– Саґласєн, – сказав він. – І што?

– Оскільки ми воюємо проти спільного ворога, – вів далі Кравс, – то я прийшов до вас, щоб визначити демаркаційну лінію між нашими військами. Було б великою помилкою побити горшки в українській столиці.

– Как ви сказалі? – змінився з лиця Бредов.

– Побити горшки, тобто зіпсувати стосунки, – пояснив Кравс.

– Да прі чьом здєсь ґаршкі? Я нє понял, о какой сталіце ви ґаварітє?

– Я сказав – в українській столиці, – повторив Кравс.

Бредов силувано реготнув.

– Кієв – мать ґарадов рускіх, нікоґда украінскім нє бил і бить нє может. Ілі ви іново мнєнія?

– От бачите, – сказав Кравс. – Ви таки повертаєтеся до політики, а мене цікавлять справи військові. Тим більше, що наші з вами переговори мають лише провізоричний характер, головне вирішуватиметься на вищому рівні.

– Да? – Бредов зробив здивоване обличчя. – Інтєрєсно, с кєм?

– Уже в дорозі делегація генерала Павленка, – сказав Кравс. – Саме він уповноважений представляти українську сторону. А моє завдання – уникнути конфліктів і…

– Нє тот лі ето Павлєнка, – перебив його Бредов, – каторий Омєляновіч-Павлєнка?

– Не знаю, – дипломатично сказав Кравс.

– Єслі ето пєтлюровскій ґєнєрал Омєляновіч-Павлєнка, ми єво павєсім на пєрвом же столбє бєз какіх-лібо пєрєґаворов, – криво всміхнувся генерал Бредов. – Ми нє сабіраємся вислушівать брєдні бандітов о ненькє Украінє.

Він сказав, що з Петлюрою взагалі не буде ніяких переговорів, оскільки це сепаратист-відщепенець і заклятий ворог «єдіной і нєдєлімой» Росії. Потім поцікавився, у яких стосунках з Петлюрою перебуває Галицька армія. Кравс ухильно відповів, що вони, галичани, мають свою Начальну команду та свого начального вождя Тарнавського, а з Петлюрою разом воювали проти большевиків. Та хай там як, а він, Кравс, обурений свавільною поведінкою денікінців у Києві. Така позиція може призвести до непередбачуваних наслідків.

А чим думали ваші люди, запитав Бредов, коли глумилися над російським прапором?

Натовп є натовп, сказав Кравс, він некерований. Але яка була необхідність стріляти в мирних людей?

Бредов запевнив його, що денікінські солдати не стріляли в киян, то була провокація большевиків. Потім ні сіло ні впало сказав:

– Так ілі іначє ваші войска далжни пакінуть ґород.

– Це неможливо, – сказав Кравс. – Ми визволили місто від большевиків і несемо відповідальність за його безпеку. Тому пропоную стримати будь-які ворожі кроки. Давайте вишлемо своїх відпоручників, які повідомлять про це наші війська.

– Всьо ето мишіная возня, – відповів Бредов. – Ви должни пакінуть ґород. А демаркаціонную лінію ми нарісуєм.

Генерал Кравс, розстебнувши кобуру, різко підвівся. Усі здригнулися, не маючи сумніву, що зараз він або застрелить Бредова, або пустить кулю собі у скроню. Але Кравс, діставши револьвер, узяв його за дуло й простягнув Бредову.

– У такому разі я вважаю себе вашим полоненим, – сказав він. – Бо не розумію поведінки, яка суперечить міжнародним військовим правилам.

Лице Бредова, яке перед цим поблідло, тепер взялося хворобливою прозеленню.

– Да бросьтє ви! – сказав він, гримнув кріслом і швидко пішов до дверей. – Падумайтє харашєнько, а я зайду позже.

За ним посунув увесь його почет.

Українські старшини розгублено перезирнулися.

Кравса охопив відчай. Це була найтяжча година в його житті. З нічних вулиць міста долинали постріли. Антін Кравс зрозумів, що галицьке військо з нісенітним наказом «Не стріляти!» опинилося в пастці. Він не знав, що діялося в цей час із галицькими вояками – чи вони відступають, чи, може, роззброєні, чи їх захопили в полон. Кравса обсідали марні думки – то він шкодував, що дозволив виїхати на Хрещатик полковникові Сальському, то дивувався миролюбним запевненням генерала Штакельберга. Тепер Кравс підозрював, що й візит барона, і ця безплідна балачка з генералом Бредовим мали єдину мету – паралізувати активні дії галичан так званими мирними «переговорами», щоб у цей час обсадити Київ. Білі москалі вдалися до найпідлішого підступу, якого не міг передбачити генерал із властивим йому почуттям вояцької честі. Наслухавшись байок про шляхетність офіцерів Білої гвардії, про їхню голубу кров і кістку, Антін Кравс ще не знав, що всі ці корнети Оболєнські й поручники Голіцини перевершать у грабунках і мародерстві большевиків. Заливаючи горлянки вином і набиваючи черева реквізованою овечатиною, вони дертимуть з українського селянина останню сорочку, перекидатимуть догори дном його скрині, примовляючи: «Дєньгі бєрьом стариє, но адьожку новую».

Та поки що Антін Кравс не міг такого навіть уявити, хоча вже відчув, що доведеться воювати з іще одним ворогом, для якого не існує поняття про гідність і честь. Так, на війні всі засоби добрі, якщо вони прокладають шлях до перемоги, але ж то на війні! – коли її оголошено між противниками, а не тоді, коли ведуться переговори про боротьбу зі спільним ворогом.

Який диявольський підступ! Уже йшлося до півночі, а Бредов не повертався до зали. Кравс зрозумів, що він і тепер зволікає, аби якомога довше затримати його у своєму штабі, поки денікінці докінчать свою чорну справу. І після цього холодного здогаду Кравсом заволоділа одна-єдина думка: «Треба рятувати армію. Місто втрачене, а військо треба вирятувати будь-якою ціною». Для нього, Кравса, цієї хвилини не існує ні начального вождя Галицької армії Мирона Тарнавського, ні Головного Отамана українського війська Симона Петлюри, є тільки він, командант Центральної армійської групи, на плечі якого лягла вся відповідальність за долю армії.

– Вони, мабуть, засіли вечеряти, – сказав отаман Виметаль.

– Кістка в горло, – буркнув поручник Чехович, і в нього забурчало в животі. – Перепрошую, – вибачливо сказав він. – Від ранку ріски не мав у роті.

– Ніхто не мав, – сказав Онишкевич.

– А вони там пиячать, – сердився Чехович. – Москаль без вина не прожиє і дня.

– Думаю, що Бредов не може зв’язатися з Денікіним, – сказав Виметаль. – Тому така затримка.

Кравс мовчав. Загнаний у глухий кут, він нікого не чув, чорні думки одна по одній холодили мозок.

У коридорі почулися кроки.

Бредов зайшов поперед свого почту з миролюбним усміхом: ну, що ми тут вирішили?

Гаразд, сказав Кравс, ми залишимо місто до того часу, поки будуть домовленості на вищому рівні.

Ні, – натягнута посмішка щезла з лиця Бредова. – Спершу галичани повинні скласти зброю.

Про це не може бути й мови, відповів Кравс.

Тоді переходьте на наш бік, запропонував Бредов. Якщо ми союзники, то чому б нам не діяти єдиним антибольшевицьким фронтом?

Я не вповноважений ухвалювати такі рішення, сказав Кравс.

А якби мали такі повноваження, то погодилися б? – спитав Бредов.

Ні, відповів Кравс.

Дякую за відвертість. З поваги до вас, пане генерале, ми підготуємо прийнятну для обох сторін письмову угоду. Вона матиме чисто військовий характер і не торкатиметься політики. Ви ж цього хотіли?

Так.

Чудово. Першим пунктом запишемо, що ми визнаємо Галицьку армію екстериторіальною, а ви, зі свого боку, визнаєте Добровольчу армію регулярною.

«Назви хоч і горщиком, – згадав Антін Кравс мамине прислів’я. – Аби не в піч».

Друге, сказав Бредов. Ви свої війська виводите на лінію річки Стугна – Василькова – Кожухівки – Гнатівки – річки Ірпінь. Після підписання такої угоди всі полонені з обох сторін будуть звільнені через обмін.

Другий пункт – виведення військ на тимчасову демаркаційну лінію – був головною умовою Бредова, і генерал Кравс подумав, що порятунок армії вартий такої ціни.

За третім пунктом Бредов оголосив, що все майно, провізія, амуніція, зброя, в тому числі й три панцерні потяги, які галицькі війська захопили в большевиків, відходять денікінцям. Натомість галичанам буде повернуто увесь їхній військовий матеріал, який потрапив у Києві до рук Добровольчої армії.

Умова була вкрай принизлива, але торгуватися Кравсові не випадало. Дякувати Богу, 1-й і 3-й корпуси Галицької армії та їхні ширші штаби залишалися цілими й дієздатними.

Довелося ще годину чекати, поки угоду передрукували, перечитали, відтак обидва генерали ствердили її підписами й потисли один одному руки.

– Аднаво нє пайму, – сказав на прощання Бредов. – Пачєму Кієв мать, а нє атєц ґарадов рускіх? Ви нє подскажітє?

І силувано засміявся.

Була глибока ніч, коли Кравс вийшов із денікінського штабу. Тут його підстерігала ще одна несподіванка – на місці їхнього «паккарда» стояв старий обшарпаний «форд». Пригнічений до сліз водій пояснив, що денікінці силоміць поміняли їхній автомобіль на цю розвалену бляшанку. Вона чмихала, гарчала, смерділа бензином і не хотіла заводитися.

Розгніваний Кравс рушив було назад до штабу, але в останню мить зупинився. Внизу була охорона, тож без дозволу Бредова авто ніхто не чіпав би.

– Москаль як не вкраде, то не дихне, – сказав Чехович.

У нього так заскавчало в животі, що того голодного «крику» не пересилило навіть гарчання двигуна.

7

– Де генерал? – перше, що запитав Станімір в отамана Льобковіца та сотника Верніша, коли ті, потовчені й побиті до крові, прибігли до ратуші.

Вони розповіли про лиху пригоду, яка заледве не коштувала їм життя. Обом насилу вдалося виборсатися з-під кінських копит, стрілянина швидко вщухла, але автомобіль з генералом зник. «Треба сподіватися, – сказав отаман Льобковіц, – що Кравсу пощастило дістатися до штабу Бредова й розпочати переговори. Мусимо пильнувати ратушу й чекати на повернення генерала, котрий, маю надію, врятує становище».

Із Думи вийшов поручник Гірняк, подзенькуючи в’язкою ключів.

– Замкнув азіатів? – спитав Станімір.

– У холодну, – сказав Мирон.

– А ключі чому не віддав?

– Я цьому сторожеві не довіряю.

– Дивися, – сказав Станімір. – Бо ще завезеш відмикачки аж у свій Дроговиж до мами. Файний сувенір буде, нє?

– Я привезу мамі ліпший.

Десь угорі Інститутської почувся глухий гуркіт. Надвірні ліхтарі не горіли, однак холодне зоряне небо кидало світло на пагорби, площу, на похмурі вулиці міста. Здалеку важко було розгледіти, що там гуркотіло вгорі на Інститутській, але звідти в бік Хрещатика рухалося щось громіздке, кордубате, і з торохтіння коліс вони здогадалися, що сюди наближається артилерія. Станімір наказав спрямувати на Інститутську всі скоростріли.

– Побійтеся Бога, сотнику! – скрикнув отаман Льобковіц. – Саме цієї хвилини генерал Кравс провадить переговори з Бредовим. Який вогонь? Не смійте!

– А що робити? – рздратовано спитав Станімір. – Кланятись?

– Вийдемо їм назустріч і будемо переговорювати.

– Та скільки ж можна!

– Не гаймо часу!

Отаман Льобковіц шарпнув Станіміра за лікоть, і вони кинулися через нічний Хрещатик до Інститутської. Льобковіц волочив придушену копитом ногу, але не відставав навіть тоді, коли вулиця пішла круто вгору. Голова колони вже була навпроти Інституту шляхетних панянок, за нею спадистою дорогою сунуло до Хрещатика численне зведене військо – гармати, кіннота, піхота, якій не видно було кінця.

Попереду їхав на коні полковник в оточенні кількох офіцерів – їхні силуети здавалися великими й вайлуватими, наче тіні.

Можливо, Льобковіцу й Станімірові трохи відлягло б від серця, якби вони знали, що на чолі колони їхав один із найшляхетніших білогвардійських офіцерів полковник Стессель. Але в нічній сутіні вони навіть не бачили, яка приязна усмішка ворушилася на повних губах полковника.

Станімір, навпаки, насупився й, смикнувши себе за правого вуса, грудьми став перед конем полковника Стесселя. Незважаючи на те, що поруч був старший за рангом отаман Льобковіц, сотник голосно звідомив, що він є відпоручником галицького корпусного командування і має честь передати союзникам, що в Думі відбулася нарада генералів Кравса та Штакельберга.

– Да, нам ето ізвєсно, – сказав полковник Стессель.

– Після того, – вів далі Осип, – генерал Кравс вирушив до генерала Бредова для встановлення демаркаційної лінії. Поки тривають переговори, частини Галицької та Добровольчої армій зобов’язані залишатися на місцях.

– І ето нам ізвєсно, – сказав полковник Стессель.

Він довірливим тоном запевнив галицьких старшин, що денікінські офіцери уміють тримати слово, їхні частини залишатимуться на своїх позиціях, але ж артилерія не може стояти на такому крутому узвозі. «Тому прошу вас дозволити нам спуститися лише на Хрещатик, – попросився полковник Стессель. – Ми там зупинимося і, даю слово честі, будемо чекати подальших наказів відповідно до результатів переговорів».

Еге, подумав Станімір, пусти лисицю під лавку, та вголос сказав, що не годиться від самого початку ламати домовленості, бо навіщо ж тоді ці чесні слова, якщо постановили одне, а робитимемо інше?

Так, звичайно, погодився полковник Стессель, але бувають винятки, на які треба зважати. Як нам бути, наприклад, зараз, коли ми насилу стримуємо коней з важкими гарматами? Вони самі попруть униз, не питаючи ніякого дозволу, пожартував полковник Стессель, налаштовуючи всіх на довірливий тон і взаєморозуміння.

Про що ви раніше думали? – не здавався Станімір.

Ми не знали, що втрапимо на такий крутий узвіз, сказав полковник Стессель, але ще раз запевняю вас, що ми дисциплінована регулярна армія і, коли спустимося вниз, чекатимемо результатів переговорів. Чи варто сваритися через дрібниці? Адже коні під вагою гармат справді можуть поперти вниз на ваших людей, і тоді зчиниться паніка.

Добре, сказав отаман Льобковіц до Станіміра, нехай з’їдуть. Справді, навіщо псувати стосунки?

Сотникові не годилося сперечатися з корпусним начальником штабу, і він, зціпивши зуби, зійшов з дороги.

Батарея важких гармат з гуркотом скотилася на Хрещатик. Поки вона мостилася навпроти Думи, кавалерія посунула праворуч, замикаючи вулицю від Купецького саду, піхота розповзлася по обидва боки ратуші. Злагоджене переміщення чужого війська не віщувало нічого доброго. Від гуркоту гарматних коліс у Станіміра хиталася під ногами бруківка.

Денікінська солдатня, перешіптуючись між собою, скоса поглядала на стрільців, котрі охороняли Думу знадвору, зате офіцери були дуже привітні – обступивши Станіміра й Льобковіца, вони розпитували їх про Галицьку армію, про бої галичан з поляками та червоними. Дивувала обізнаність полковника Стесселя, котрий запитав, чи то правда, що французи озброїли до зубів армію Галлера для боротьби з большевиками, а він, сучий син, обвів Антанту кругом пальця і всі сили кинув проти галичан?

Раптом біля входу до Думи зчинилася метушня.

– Пане сотнику! – крикнув Петро Гультайчук. – Нас хочуть роззброїти!

Станімір побачив, як відділ денікінців кинувся на прорив до ратуші. Їм на дорозі стала з наїжаченими багнетами чота стрільців – Петро Гультайчук, Михась Проців, поручник Гірняк відпихали нахаб від дверей, а ті сліпицею лізли в Думу.

Якщо зараз Мирон зацідить одному-другому поміж роги, майнула Станімірові думка, тоді псові під хвіст усі переговори й демаркаційні лінії. Тоді почнеться війна. А як воювати неповному куреневі проти такої навали?

– Де ж ваше слово? – обернувся він до полковника Стесселя. – Як пояснити це віроломство?

– Да, ви должни сложіть оружіє, – сказав полковник.

Осип сторопів – чого-чого, а такого відвертого крутійства він ще не бачив.

– Де ж ваша честь?

– Чєсть? – засміявся полковник Стессель й озирнувся до свого ад’ютанта. – Паруччік Лєнскій, ґдє наша чєсть?

– В істінє! – відгукнувся мертвотно-блідий поручник з висмоктаним лицем морфініста.

– А гдє наша істіна?

– В вінє, ґаспадін палковнік!

– Маладєц, паруччік!

Це кінець, подумав Осип, це крах, до якого йшлося з того моменту, коли з’явився безглуздий наказ: обсадити, але не стріляти. Мозок гарячково шукав виходу, але його не було.

– Мусимо підкоритися, – зречено сказав отаман Льобковіц. – Накажіть куреневі скласти зброю.

У відчаї Осип ледве не зареготав. А й справді, навіщо їм зброя, якщо не можна стріляти?

Він бачив, як біля входу до ратуші стовплюється дедалі більше москалів, як хлопці з останніх сил стримують їхній натиск. Мирон таки не витримав, з лівої угнітив найбільшого бугая у щелепу, той перекинувся навзнак, але схопився на ноги й пересмикнув замок гвинтівки. Хтось із денікінців підбив йому дуло вгору – гримнув постріл, куля цвьохнула в Мирона над головою, і тієї миті Станімір закричав на всю горлянку:

– Курі-і-і-інь!!!

Усі завмерли від цього несамовитого крику, потім повернули голови в бік Станіміра й навіть у сутіні побачили, як його чорним обличчям стікають цівочки поту.

– Скласти зброю! – видихнув Станімір.

Він першим розстебнув кобуру й поклав револьвер під стіну ратуші, за ним так само зробив отаман Льобковіц. Стрільці понуро підходили до того місця, ставили кріси під стіну і, кинувши руку «під дашок», віддавали зброї останню честь.

Петро Гультайчук заплакав.

– Но-но, не смій, – сказав Михась Проців і до крові закусив тремтячу губу.

Стрільці виходили з ратуші, стягували скоростріли до крісів і ставали до гурту посеред площі.

– Атнинє ви являєтєсь воєнноплєннимі Вааружонних Сіл Юґа Расіі, – звернувся до них полковник Стессель. – І будєтє находітся в етом статусє саґласно мєждународним правілам ваєннава врємєні. Прєдупрєждаю, што любая попитка к бєґству будєт прєсєкаться посрєдством оружія.

Отаман Льобковіц, ставши ближче до Станіміра, зашепотів:

– Мусимо щось робити. На станції майно двох наших корпусів. Треба його рятувати, інакше всьому кінець. А як?

Станімір і сам сушив над цим голову – якщо денікінці ще не захопили головний залізничний двірець, то лиху можна зарадити, тільки треба негайно попередити штаб про те, що сталося. Осип попросив полковника Стесселя, аби його та майора Льобковіца відпустили на станцію забрати необхідні особисті речі. Вони туди й назад – через годину повернуться. Стессель, щойно переконавшись, якої ваги надають галичани чесному слову, погодився. Він навіть дозволив сотникові взяти ще й поручника Гірняка, але сказав, що полоненим не годиться блукати містом без нагляду, тому їх супроводжуватиме денікінський прапорщик.

Учотирьох вони рушили вгору до Софійської площі.

– Дякую, пане сотнику, – сказав Мирон.

– За що?

– Ви знаєте.

Отаман Льобковіц ледве волочив ногу, підтягуючи її обома руками за кожним кроком. Осип з Мироном узяли його попід руки та майже понесли.

Прапорщик, мовчазний чоловічина в баранячій шапці, ішов позаду, його неважко було спекатися, але це могло окошитися на стрільцях, котрі залишилися біля Думи. Мабуть, це й мав на увазі полковник Стессель, коли приставляв до них лише одного конвойника.

На Великій Володимирській вони побачили, що містом пересуваються військові частини. На Бібіківський бульвар перед ними завернув якийсь український відділ кінноти. Прапорщик раптом сказав, що він далі не піде, бо не хоче напоротися на петлюрівців – нехай двоє дужчих ідуть по речі, а він із кульгавим почекають їх біля Педагогічного музею. Льобковіц погодився.

Осип з Мироном наддали кроку. Опинившись на волі, вони помчали б до двірця щодуху, але не хотіли привертати до себе увагу. Та вже на розі бульвару й вулиці Пирогова їх перепинили денікінці. Не слухаючи ніяких пояснень («Ми вас нє панімаєм!»), взяли під варту й погнали в бік Безаківської. Немає лиха без добра – бранців допровадили на двірець, куди вже підтяглося чимало білого війська.

Було далеко за північ. Галицькі курені, не відаючи, що коїться в місті, спокійно спали у пристанційних бараках. Осипа з Мироном завели до почекальні двірця, поставили біля великого вікна, що виходило на перон, і залишили під наглядом вартового.

Денікінці почали роззброювати сонних стрільців.

Зчинився страшенний гамір, та це вже був алярм переможених.

Вартовий, розминаючи в пальцях цигарку, запитав, чи немає в них сірників. Є, сказав Мирон і впритул підійшов до конвойника. Осип тільки почув неприємний хрускіт шийного хребта, як Мирон уже посадив денікінця під стіну. Сердега був схожий на живого чоловіка, який, наморившись, сів на підлогу подрімати. Повернута набік і схилена на плече голова мала природний вигляд для сплячого.

Бігти до штабу було не з руки, з того боку крутилося повно денікінців, тому Мирон з Осипом вискочили через вікно на перон, де стояли їхні вагони. В одному з них вони знайшли начальника оперативного відділу 3-го корпусу сотника Купчанка. Станімір передав йому наказ отамана Льобковіца: негайно всі транспорти гнати на Фастів.

Сотник Купчанко не встиг нічого перепитати, бо Осип з Мироном уже вискочили на перон.

– Тепер на Деміївку, до своїх, – сказав Осип.

– Нехай вам щастить, – Мирон подав Станімірові руку.

– А ви?

– Я повертаюся.

– Якщо ви боїтеся за отамана Льобковіца, то… Кравс його визволить.

– Ні, – сказав Мирон. – Я повертаюся до своїх стрільців. Ви ж знаєте.

– Ну, так… – розгублено кивнув Станімір. – Стережіться того бика, якого ви завалили.

– Ви йдіть, пане сотнику, – сказав Мирон. – Бігме, ви там більше потрібні.

– Ну, так…

Станімір побіг уздовж колії. За мить озирнувся, хотів було ще щось сказати Миронові, але за тим тільки смуга лягла.

8

Полонених, як отару овець, перегнали через Ланцюговий міст на лівий берег Дніпра в Дарницю і допровадили до залізничної станції, біля якої стояли літні бараки. Ці дерев’яні бурдеї залишилися ще від петровських часів – колись тут була станиця для тимчасового утримання різних острожників та виселенців. Сюди й загнали стрільців і старшин, котрих захопили в полон.

Становище було принизливе, але не таке страшне, як дехто очікував, – згодом вони назвуть це «почесним полоном». Почесним тому, що галичани стали першими військовополоненими денікінців, котрі не знали, як з ними поводитися. Захоплених большевиків вони відразу розстрілювали, жалуючи тільки тих, хто переходив на їхній бік.

З галичанами було інакше. За угодою Кравса та Бредова їх взагалі повинні були відпустити, але чи «забули», чи вирішили почекати, як воно далі складеться з цими «союзниками». Бранців тримали за колючим дротом, проте режим був не з гірших – вони вільно пересувалися табором, у будні ходили на різні роботи під охороною кількох конвоїрів, од яких неважко було й утекти. Але ніхто не знав, куди утікати. По обидва береги Дніпра стояли білогвардійці, галицькі корпуси відкотилися на демаркаційну лінію аж до Попільні, Сквири й Козятина. Пробиратися до своїх можна було хіба маленькими групами по три-чотири душі, маючи надійних провідників, які показали б «стежку» через Дніпро й далі на захід.