Текст книги "Маруся"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Що ближче він під’їжджав до тієї хати, де зупинилася Маруся, серце його важчало. Біля двору Мирон не побачив вартового, зіскочив з коня і зашморгнув повід за стовпець воріт. Не примітивши нікого ні на подвір’ї, ні на ґанку, де минулого разу вартував Василь Матіяш, він подумав, що Маруся знов подалася десь «розважатися».

До повстанського табору Мирон погнав коня галопом, але й там попід лісом не побачив живої душі. Лиш тепер йому майнув здогад, що Маруся раніше за нього дізналася про рішення головного штабу й подалася гуляти на власний розсуд. Подалася до Ангела чи до Зеленого, не попрощавшись… У них там своя війна та своя «дипльоматія».

Він стискав у кишені холодний камінчик, відчуваючи, як новий жаль торкається серця. Мирон зрозумів, що вчора Маруся з ним попрощалася.

***

Удосвіта, ще о п’ятій ранку, видно, дізнавшись про штурм української армії, червоні першими пішли в контрнаступ. Ударили гармати, луснули в небі шрапнелі, зав’язалася скажена битва по всьому фронту. Найтяжче довелося Запорозькому корпусу – большевики величезними силами притисли його на лінії річки Стугна.

Полковник Володимир Сальський, котрий командував запорожцями, відійшов назад, холоднокровно виждав, поки москалі на радощах забіжать у берегові болота, а тоді вдарив так, що Стугна застогнала, як стогнала вона під час навали татарви, за що й нарекли річку Стугною. Запорожці, розгнівавшись, що спершу довелося відступати, тепер косили ординців з кулеметів, шаткували шаблями, «радімиє» не знали, в яку нору забитися. Дехто кидався в річку, знаходячи там свій останній спочинок, а більшість полягли на березі, – кому судилося висіти, той не втопиться. Нещасних виловлювали у прибережних заростях, в очеретах, шелюжинні; хитріші одразу кидали рушниці в болото й піднімали руки, сподіваючись на полон. Здалося сім тисяч вояків 12-ї совєтської армії.

Самбірська бригада наступала на відтинку між Глевахою та Гнатівкою. Спершу дорога стелилася легко, вони йшли форсованим маршем, а перед Вітою-Поштовою дійшло до рукопашного бою. Станімір подав команду «Багнети!», і це був той момент, коли в тобі кам’яніє кожен м’яз, а нерви натягуються до межі. Вони бринять, натягуються до гострого болю, а потім тріскаються, як кінський волос, ти навіть чуєш цей тріск по всьому тілі й більше собі не належиш. Ти забуваєш вишкіл рукопашного двобою, забуваєш усі хитрі виверти багнетного нападу, забуваєш, коли треба розвернути кріса кольбою до голови ворога так, щоб завдати удару її гострим краєм, – усе це лишається десь там, у попередньому житті, а зараз тобою керує лише дикий інстинкт. Первісний інстинкт боротьби враз поглинає всі думки й почування, і ти готовий, як звір, зубами вп’ястися в горлянку ворога.

Нелюдські крики, стогони, брудна російська лайка в бога-і-душу-мать злилися в суцільний лемент смерті, який то наростав, то раптом завмирав до глухоти, і в німій тиші Мирон бачив перекошені обличчя стрільців, у яких годі було впізнати простодушного Петра Гультайчука чи лагідного Михася Проціва, котрий вижив у «мертвому просторі» гарматного вибуху, уцілів на Замковій Горі у Львові, де він бачив сина Івана Франка, а тепер спіткнувся, упав, опинившись під багнетом здоровенного розлюченого москаля.

Добре, що вони, ці здоровані, вайлуваті, Мирон устиг, устиг, устиг настромити москаля на багнет, і невідомо, що йому сталося і звідки взялася та сила, що Мирон ще сажнів зо п’ять волочив гевала по землі на багнеті, наче хотів його відтягти чимдалі від Михася, поки той прийде до тями.

Після Віти-Поштової було вже легше, хоча гарячий подмух куль ще не раз обпікав Миронові щоки. Вони бігли вижатим полем по білій стерні, де горіла солом’яна скирта, густий жовтий дим заступав дорогу, виїдав уже й так випалені легені, і раптом у Мирона з-під ніг злетіла зграйка горобців, які клювали розсипане у стерні зерно, – війна війною, а життя брало своє. Стрілянина рідшала, на землю сіявся вечір, призахідне сонце, пронизуючи пелену диму, било в очі кривавим блиском.

О восьмій годині вечора вони увійшли до Києва. 8-ма Самбірська бригада зайняла Деміївку, а відтак посіла й товарну станцію, яку галичани називали «вантажевий двірець». Усі колії тут були загромаджені ешелонами з усіляким добром – можна було зодягти, взути й озброїти не один галицький корпус, але ніхто не поривався до того добра. Тільки виставили біля вагонів варту, а стрільці більше товпилися там, де серед інших ешелонів застрягли три большевицькі панцерники. Кортіло роздивитися на ці грізні машинерії, які не змогли вицофатися з Києва й так легко потрапили їм до рук.

Один полонений хохол-большевик з увігнутою всередину пикою, ніби йому кінь наступив копитом на перенісся, пояснив, що це все через комісарів, котрі в паніці підперли панцерники своїми потягами з награбованим золотом. «Ви пошукайте, пошукайте, там хватить по золотій каблучці й часиках на кожного з вас», – підлабузнювалася до галичан ця хитра хохляцька пика, наче сподівалася, що вони візьмуть її до себе в радники. Його вже вели з усіма полоненими годувати нендзю [29]29
  Нендзя – воша (діал.).


[Закрыть], а він усе ще просився перебалакати з паном старшиною.

Пан старшина, якщо мова про команданта 2-го куреня Станіміра, не мав часу на пусті балачки, хоч був у доброму гуморі. Цей день, 30 серпня, видався найсвітлішим у його житті, а завтрашній обіцявся бути ще веселішим. Вони, хоч обсадили Деміївку та вантажевий двірець, ще не бачили справжнього золотоверхого Києва. Завтра, завтра…

Станімір уже падав з ніг, та навіть не думав про сон. Київ у їхніх руках! Комендантом міста призначено полковника Осипа Микитку.

Лише далеко за північ Станімір приліг у станційній кімнаті, щоб передрімати часину, аж тут принесли телеграфічний наказ корпусного штабу. Він повідомляв, що сьогодні, 31 серпня, о дев’ятій годині ранку відбудеться парадний в’їзд Симона Петлюри до Києва. Для зустрічі та віншування Головного Отамана всі бригади 3-го корпусу зобов’язані вислати на головний двірець по одному найліпшому куреню і по одній батареї для формування збірної парадної бригади. Командантом цієї почесної бригади призначається він, сотник Станімір, котрий особисто мусить зголоситися до корпусного штабу.

Осип ще не встиг обмізкувати наказ, як надійшов новий: він, сотник Станімір, повинен прибути зі своїм куренем о п’ятій годині ранку на головний залізничний двірець.

Кишеньковий годинник показував за двадцять хвилин четверту. Час піднімати стрільців.

Станімір вийшов до станційної зали, скупо освітленої через вікна надвірним ліхтарем. Хлопці спали хто де впав – декотрі на лавах, дехто на підвіконні, а більшість лежали покотом на підлозі. Під стіною Осип побачив у чудній позі Мирона Гірняка. Той скрутився калачиком, підклавши одну руку під щоку, а другу тримав у кишені. На його обличчі блукала сонна посмішка.

«Припильнуйте за ним, Осипе. Він такий неуважний у мене. Віршник».

Це ж треба, подумав Станімір, волею Провидіння парад припав на святу неділю. Цікаво, Головний Отаман парадуватиме на білому коні чи на автомобілі?

Частина друга

Твої очі – квіти темно-сині

На узбіччі радісних доріг.

Чи зустрінемось з тобою знову

На своїх дорогах бойових?

Пісня

1

Вони йшли уздовж залізничних колій повз нескінченні ряди товарних вагонів, на яких навіть у тьмяному світлі станційних вогнів можна було прочитати багато написів. Кожен вагон був як окрема сторінка велетенської книги, яку писало достобіса людей.

«Бей хохлов-самостийников!»

«Уничтожим желто-блакитную гидру в ее логове!»

«Смерть немецким наемникам галичанам!»

«Крестьяне! Вы дадите нам хлеб, мы вам – свободу!»

«Петлюра – холуй мировой буржуазии!»

У слові «холуй» стерлася літера «о», тому Петро Гультайчук не міг уторопати, про що там ідеться.

– А що то є – хлуй? – сором’язливо спитав він у Михася Проціва, оскільки той побував у російському полоні і по-їхньому трохи тямив.

– Хлуй? – так само сором’язливо перепитав Михась. Він десь ніби чув таке слово, але що воно означає, не знав. – Москальське глупство [30]30
  Глупство – брутальна лайка.


[Закрыть], – сказав Михась. – У нас таких слів нема. Як я тобі перекладу?

Окрім лайливих написів, на деяких вагонах були й поштиві:

«Хлеб для рабочих красного Петрограда от трудящихся Советской Украины. Благодарить не надо, это наш долг!»

О п’ятій ранку вони були на київському головному двірці. Незважаючи на досвітню годину, тут, на майдані, ворушилося багато військового люду. Біля центрального входу стояло два легкових автомобілі з відкритим верхом. Штаб корпусу містився в пасажирському салоні першої кляси, де також було гамірно. Один заходив, другий виходив – двері не зачинялися.

Станімір зголосився до команданта їхнього корпусу полковника Вольфа. Арнольд Вольф замінив на цій посаді Антона Кравса після того, як той очолив Центральну армійську групу. Австрієць Вольф добре розумів українську, але говорив кепсько. Він німецькою мовою пояснив Станімірові, що сталося те, чого вони найбільше боялися. З лівого берега Дніпра до Києва підходять денікінці. Вони вже у Дарниці, обсадили з того боку ланцюговий і залізничний мости, готуються увійти до Києва. Тому дефіляду скасовано, сказав полковник Вольф. Принаймні тепер вона не на часі.

– А як же?.. – хотів запитати Станімір, але полковник його випередив:

– Головний Отаман відкликав свій наказ. Він уже знає. Зараз ми чекаємо на генерала Кравса. Десь він застряг на залізниці.

Поки полковник сумно хитав головою, приїхав начальник штабу 1-го корпусу майор Куніш і привіз нові розпорядження: треба негайно взяти під охорону найважливіші об’єкти міста.

– Вашому куреневі, пане сотнику, – майор Куніш подивився на Станіміра червоними від безсоння очима, – випадає особлива ділянка. Мусите обсадити міську Думу, себто ратушу, і головну пошту.

– Обсадити, але не стріляти, – сказав німецькою полковник Вольф.

– Не розумію, – запитально глянув на нього Станімір.

– Це не мій наказ, – розвів руками полковник.

– Як можна охороняти об’єкт з такою умовою? То, може, нам і зброю не брати з собою?

– Така настанова головного штабу, – сказав полковник Вольф. – Буде інакша – тоді й діятимемо інакше.

– А поки що в разі зустрічі з денікінцями мусимо вести переговори, – пояснив майор Куніш, кліпаючи червоними, як у кроля, очима.

– Переговорювати про що? – спитав Станімір.

– Шукати згоди, аби вони залишалися на своїх позиціях, а ми на своїх, – сказав майор Куніш. – До остаточного з’ясування становища на вищому командному рівні.

– Обсадити, але не стріляти, – кисло всміхнувся полковник Вольф. – Виконуйте наказ, пане сотнику.

Станімір вийшов надвір, де вже розвиднялося. Над темними дахами міських будівель рожевіло крайнебо.

З важким серцем він підкликав старшин, щоб пояснити становище. Знав, як це гнітюче вплине на стрільців, але що зробиш? Місто все одно їхнє, можна обійтися без параду, зате зараз вони, нарешті, побачать Київ завидна, гордо продефілюють його вранішніми вулицями аж до Хрещатика, де стоїть міська ратуша. Чим тобі не парад?

Станімірові не довелося нікому пояснювати, чому змінилися плани. Уже всі знали, що на лівому березі денікінці, стрільці тільки не розуміли, чому зчинився такий алярм. Вони розбили червоних, розіб’ють так само й білих, адже у Києві й поблизу нього двадцять тисяч галицького війська.

Почувся дзвін копит об бруківку. До двірця прилетів на коні поручник Антін Тарнавський із 2-ї Коломийської бригади, яка стояла біля ланцюгового мосту по цей бік Дніпра. Вороний кінь був сірий від мила, і, коли зупинився, хвіст і грива на ньому обвисли. Поручник Тарнавський гнав коня галопом майже через усе місто.

– Почалося! – сказав він. – Біляки скидають на воду човни, щоб переправлятися на цей берег.

– У них що тут – своя флотилія? – спитав Мирон.

– Та де! Пограбували тутешніх рибалок. Це ще та армія.

– Переправляються – то треба зустріти, – сказав Мирон.

– Тому ж і приїхав до штабу! – гукнув Антін уже на ходу.

– Отак, – сказав Станімір. – Плани міняються, але не в нас. Ми продефілюємо всім куренем до міської ратуші. Себто до Думи. Як ви сі дивите на то? – весело подивився він на поручника Гірняка.

– Так, як і ви, пане сотнику.

– А чому рука в кишені? Ви часом не ранений?

– Бог милував.

– Добре є, – сказав Станімір. – Тоді вирушаємо.

Ніч розсипалася на очах. Зійшло сонце, ранок потеплішав, заповідався ясний гожий день. Останній день літа.

Вони вишикувалися в колону по троє – вийшла вервечка за сотню метрів. Триста двадцять два вояки приготувалися до маршу. Ще у Фастові їх було майже чотириста. У голову колони став Гриць Банах з великим жовто-блакитним прапором їхнього куреня.

Твердим кроком вони помаршували бруківкою спершу на вулицю Безаківську [31]31
  Нині вулиця Симона Петлюри.


[Закрыть], і вже тут завважили, що місто не лише прокинулося, але й заворушилося святковим життям. Вони багато начулися, який він зелений та пишний, цей Київ, а тепер на власні очі побачили, що дерева росли тут під кожною кам’яницею [32]32
  Кам’яниця – міський мурований будинок.


[Закрыть]. Праворуч від них за фігурною чавунною огорожею тягнувся ботанічний сад, що дихав ранковою свіжістю, а по ліву руку стояли високі добротні кам’яниці. Усі балкони були у квітах, там розвівалися жовто-блакитні прапори, стояли святково вбрані люди, які, усміхаючись, привітно махали їм руками. Від того у стрільців твердішав крок, їхня розмірена хода ставала гучніша та злагодженіша.

Попереду – на перехресті вулиці Безаківської і Бібіківського бульвару [33]33
  Нині бульвар Тараса Шевченка.


[Закрыть]– між рядами гострих тополь стояв величний пам’ятник графу Олексію Бобринському обличчям до головного двірця, і через те виходило так, наче старий граф теж вийшов їх зустрічати, ще й виліз на камінну колону, щоб краще бачити.

Тут, на Бібіківському бульварі, і свята було ще більше, кияни дивилися на них не лише з балконів та через відчинені вікна, а гуртами повибігали на вулицю з букетами квітів і вигуками: «Слава галичанам! Слава нашим визволителям!»

Серед публіки було чимало вродливих панночок, які сміливо підбігали до стрільців і, спалахуючи рум’янцями, дарували їм квіти. Святково вбрані поважніші дами кидали букети воякам до ніг.

– Та ж Київ геть-чисто наш, – зворушено промовляв Михась Проців. – Більше український, як ополячений Львів! Но?

– Господи, як я сі тішу, – раз у раз повторював Петро Гультайчук. – Хлопці, якби ви знали, як я сі тішу.

– Но-но! Не плач, – казав йому Михась Проців, і в самого тремтіли губи. – Не плач. Видиш, кіко кобіт на тебе сі дивит.

– То не я, – витирав рукавом очі Петро. – То радість плаче.

Що далі вони маршували, то все більше велелюддя збиралося довкола – назустріч виходили нові юрби киян, а ті, що привітали їх раніше, ішли по обидва боки колони чи поспішали услід за нею. Бігла дітвора, шкутильгали старі, граційно пливли панянки, підбираючи краї довгих суконь, щоб не зашпортатись, бадьорим кроком ішли юнаки та старші чоловіки – багато з них у вишиванках, козацьких киреях, жупанах, сардаках, у фраках, сурдутах, партикулярних костюмах і формених службових мундирах, у чорних і білих капелюхах, які чоловіки час від часу знімали й радісно вимахували ними над головою.

У кожного в руках були як не квіти, то жовто-блакитна хоруговка або стрічка, один вусатий дідусь ніс на древку великий портрет Шевченка, а хлопчина у формі гімназиста високо над головою тримав Тарасів «Кобзар» і томик Івана Франка.

– Слава галичанам! Слава нашим визволителям! – знову й знов різноголосо лунало з усіх боків, і під ту врочисту хвилину, коли стрільцям годилося розправити плечі й задерти голови, вони якось ураз зіщулювалися й дивилися під ноги, тамуючи в собі нестримне розчулення.

До Мирона підбіг сухорлявий старий, височезний, як колодязний журавель, і, вхопивши його за лікоть, схвильовано затуркотів: «Я ґенєрал старой руской арміі, уже прєклонново возраста, но пазвольтє пожать вашу руку і в вашем ліце поблаґодаріть всєх ґалічан».

– Що він там бубонів? – спитав Гультайчук у Михася Проціва.

– Дякує нам красно, – залюбки переклав Михась. – Каже, що він дуже старий, тому не може воювати у наших лавах, але низенько сі кланяє.

Потім вони ще не раз помічали, що серед київської публіки траплялися люди, котрі говорили по-московському, а проте ставилися до них з більшою симпатією, ніж деякі малороси, які тримали на своїх подвір’ях-республіках злих псів на довжелезних ланцюгах. Галичанам, котрі вже доста навоювалися з москалем, такий фасон був дивним, але вони намагалися сприймати його поблажливо і з розумінням. Чого тільки не побачиш на цьому світі!

До величальних привітань біля Володимирського собору долучилися церковні дзвони, вояки всі як один подивилися на храм святого Володимира благоговійними очима й почали хреститися. Петро Гультайчук не витримав і, порушуючи розміреність карбованої стрілецької ходи, вибіг за брук на узбіччя, укляк на коліна й, тричі вдаривши чолом, поцілував землю.

Приєднавшись до колони, він подивився на Мирона очима, повними сліз.

– Вибачєйте, пане поручнику. Один Бог знає, як я сі тішу.

– Но! – сказав Михась Проців. – Тіки не плач.

Колона поволі завертала на Велику Володимирську, де по праву руку червоніли стіни університету того-таки святого Володимира, – Мирон тут був у січні минулого року, коли маніфестації проводили вже студенти, бо сотні тисяч військового люду, які місяцями мітингували в Києві, стомилися й роз’їхалися хто куди, а банда Муравйова уже була біля воріт.

Щойно вони повернули ліворуч на Володимирську, як побачили світлу будівлю Педагогічного музею, в якому колись засідала Центральна Рада, а потім і Директорія Української Народної Республіки. Зараз тут на фасаді майже під самим скляним куполом висів величезний портрет Головного Отамана Симона Петлюри, який дивився на них мов живий, і хай там що, а вони таки парадували перед Головним Отаманом. І, може, тому, що стрільці бачили в руках гімназиста томик Івана Франка, а може, через те, що таки вздріли самого Петлюру й настала пора, вони раптом розправили плечі, підняли голови й, твердо карбуючи крок по бруківці князівської вулиці, на всі свої триста двадцять два голоси заспівали:

 
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України правда стара,
Нам пора для України жить!
 

Цю суворо-врочисту пісню дехто підхопив у натовпі, на її закличний голос почало збігатися ще більше киян, які річками стікалися до людського моря з довколишніх вулиць і вуличок – Фундукліївської, Ярославового Валу, Хрещатика, Терещенківської, Театральної, Прорізної. Врешті-решт на перехресті Володимирської та Фундукліївської стовпилося стільки люду, що курінь не зміг рухатися далі, однак вояки маршували на місці, бо їхній крок був у єдиному ритмі з піснею.

– Розступіться! Та розступіться ж, нарешті, що ви за народ такий! Дайте пройти героям до Софійського майдану! – гукали з натовпу свідоміші громадяни, котрі знали, що найбільші національні врочистості відбуваються біля Софії.

Колона поволі рушила далі, вони поминули ошатний театр, на фасаді якого висів портрет Тараса Шевченка, заклечаний зелом та айстрами, а трохи вище також маяв жовто-блакитний прапор.

Біля Золотих Воріт стрільці завершили пісню словами, що стали їхньою клятвою:

 
Бо пора се великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю і славу, і честь,
Рідний краю, здобути тобі.
 

– Слава! Слава!! Слава!!! – гойднулося над збудженим натовпом, а попереду вже був Софійський майдан, де біля пам’ятника гетьманові Богдану Хмельницькому зовсім несподівано для них стояв у повному складі штаб їхньої 8-ї Самбірської бригади на чолі з отаманом Гофманом.

Ліворуч злітав у небо Софійський собор, далі попереду сяяв Михайлівський Золотоверхий – вояки ревно хрестилися до золотих бань і церковних хрестів, уже не в одного Петра Гультайчука волого блищали очі, гострі борлаки на худих шиях стрільців ходили вгору-вниз, а розквітчаний натовп підсипав жару:

– Слава Україні!

– Слава Петлюрі!

– Слава галичанам!

Отаман Гофман стояв під бриластим постаментом гетьмана і здалеку енергійним жестом показав сотникові Станіміру, аби той зі своїм куренем продефілював перед штабом бригади, а заодно й перед тим-таки гетьманом, що разом із конем нависав у Гофмана над головою. Станімір так і зробив, повів курінь колом, віддав честь бригадному штабу, й отаман Гофман, кинувши руку «під дашок», весело підморгнув Станімірові (через сім місяців Карл Гофман, цей австрійський офіцер-романтик, який присвятив себе боротьбі за українську державність, буде розстріляний большевиками в Одесі; росіяни запропонують Гофману перейти на їхній бік, обіцяючи йому ранг полковника й усі привілеї переможної армії, а він мовчки піде до муру на розстріл). Та поки що командант 8-ї Самбірської бригади Карл Гофман гордо стояв під постаментом гетьмана Хмеля і тішився разом з усіма українцями, які залили майдан повінню щирої радості.

Станімір із куренем ледве пробився у Софіївську вуличку, що круто спускалася вниз до Думської площі. На цій площі стояла київська ратуша лицем до Хрещатика – триповерхова, майже квадратна будівля з чотирикутною вежею і гострим шпилем, на якому височів архістратиг небесного воїнства Михайло. Київський покровитель, він дивився поверх Хрещатика десь на печерські пагорби, та бачив, звичайно, ще далі. Бачив, як по той бік Дніпра скупчується нова орда, відбирає у тамтешніх рибалок великі човни й пускає їх на воду.

Довкола міської Думи теж вирувало муравлище народу, стрільцям спершу навіть здалося, що це та сама публіка із Софійського майдану збіглася сюди побічними вуличками – до певної міри так воно й було, однак на Думській площі серед жовто-блакитних прапорів вони побачили ще й російські трикольорові стяги. Їх було значно менше, ніж українських, але хтось же приніс їх сюди не мух відганяти, подумав собі поручник Гірняк.

Багатотисячний здвиг розпашілого люду знову вибухнув величальними гаслами на честь галичан, Директорії і Петлюри, нові оберемки квітів полетіли у їхній бік.

– Слава! Слава!! Слава!!!

Натовп, гойднувшись, наліг на колону стрільців, чиїсь руки – багато-багато рук! – підхопили Станіміра, тричі підкинули високо вгору й через парадний вхід занесли прямісінько в Думу.

2

Сотник Станімір у супроводі поручника Гірняка піднявся широкими мармуровими сходами на другий поверх. Тут біля входу до овальної аудієнц-зали їх зустрів схвильований лисий чоловік, схожий на хорового диригента, – він весь час тримав зігнуті в ліктях руки перед собою. Це був голова міської управи Рябцев.

– Дабро пажаловать, спасітєлі ви наші! – широко розкинув він пухкенькі руки, ніби хотів ухопити в обійми обох старшин разом.

Рябцев був більш ніж поштивий, він тут-таки попросив пробачення, що не зможе говорити з ними українською мовою, оскільки ця солов’їна мова занадто красива й милозвучна, щоб псувати її недорікуватістю. Але він, Рябцев, обов’язково вивчить українську, вже навіть придбав словник… цього… як його… е-е-е…

– Грінченка? – підказав Мирон.

– Так точно, – зрадів Рябцев. – Ґрінчєнкі. Так што я рад украінской власті і готов виполнять всє єйо дірєктіви.

Вони зайшли до аудієнц-зали, де за великим овальним столом у позі «струнко» стояло ще кілька чиновників (щойно підхопилися з крісел), Рябцев хотів було їх представити, але Станімір сказав, що хай потім, ще встигнемо, спершу треба розглянутися, де тут краще виставити кулемети.

– Как… куда кулємєти? – отетерів Рябцев.

– Так поставити, щоб шиї скорострілів висувалися на вулицю, – сказав Станімір.

– Да зачєм ето, да раді Боґа! – замахав перед собою пухкенькими ручками Рябцев, наче розганяв дим. – Вєдь наші в ґородє, совдепія дала дьору, народ празднуєт, а тут опять двадцать пять.

– Ніяких не двадцять п’ять, – сказав Станімір. – Усього вісім кулеметів.

Чиновники сторожко перезирнулися між собою, потім один поважний думець із чорною квадратною бородою промовив глибокодумно:

– А я, знаєтє-лі, обажаю ґуцулов. Удівітєльно сімпатічний народєц. Ви нє находітє? – догідливо глянув він на Станіміра.

– Я їх і не шукав, – відповів Станімір і ще більше збив з пантелику чиновників. – Гуцули високо в горах.

Осипу по цей бік Збруча вже не раз доводилося чути, що він гуцул, – це, звичайно, ближче, ніж австріяка, але теж пальцем у небо.

Вони з поручником Гірняком ретельно оглянули приміщення, вікна, потім балкон, який виходив прямо на Думську площу, і тут побачили, що до перил балкону прикріплено два невеличкі жовто-блакитні прапорці. Станімір звелів Миронові покликати Гриця Банаха з їхнім курінним прапором – отут посередині між маленькими треба вивісити великого.

Гриць тільки-но вийшов з прапором на балкон, як площа внизу вибухнула тисячоголосим «Слава!» й такими оваціями, що небесно-золоте полотнище затріпотіло без вітру.

– Соборність! Україна! Петлюра! – скандували кияни. – Соборність від Сяну до Дону!!!

Станімір сказав голові Рябцеву, щоб той із думцями займався своїми справами, а вони, «симпатичні гуцули», займуться своїми.

Осипові шкребло на душі. Довкола все захлиналося радістю, а йому чогось не раділося. « Обсадити, але не стріляти», – в голові кілочком засіло химерне напучення. Щось тут було від лукавого.

Він двома сотнями обсадив Думу зсередини та знадвору, одну сотню поставив на головну пошту й оголосив суворе поготівля. До Думської площі посунуло ще більше народу, серед натовпу вешталося чимало озброєних типів, провокаторів, військових у чужих одностроях, на площі більшало російських трикольорових прапорів. На Хрещатику цілими гуртами звільна походжали підозрілі бойовики у пом’ятих червоних погонах з тоненького краму. Дивувало й те, що юрба так само захоплено вітала цих приплентачів, називаючи їх визволителями.

Запахло смаленим. Станімір задзвонив із Думи до корпусного штабу й попросив дозволу роззброїти чужих вояків, але почув пояснення, від якого заскреготав зубами. Не можна нікого роззброювати, бо то можуть бути наші повстанці, а денікінців узагалі не треба чіпати – тільки переговорювати.

« Обсадити, але не стріляти». Станімір був у розпачі.

Ближче до полудня, незважаючи на вуличний гамір, він почув дзвінкий стукіт копит об бруківку. Від Купецького саду [34]34
  Нині міський сад біля Філармонії.


[Закрыть]до Хрещатика промчав загін терських козаків у чорних кудлатих шапках. Юрба гучними вигуками віддала і їм пошанівок.

Станімір наказав Миронові піднятися вгору на Печерськ, роздивитися, що діється там. На Печерську мав стояти курінь Данила Бізанца, але де саме – вони не знали. Мирон пішов у бік Інститутської вулиці, яка спиналася на печерські пагорби. Ще внизу, на розі будинку міської біржі, він побачив гурт озброєних азіатів. Якісь чуваші чи узбеки були зодягнуті в цивільне, але кожен мав на плечі гвинтівку. Мирон запитав, хто вони. Косо всміхаючись, азіати відповіли, що всі вони «кгарєнниє кгієвлянє» і належать до міського загону самооборони.

– А ти кто? – спитав у Мирона вузькоокий «кгарєнной кгієвлянін» з широким і круглим, як пательня, лицем.

– Заїжджий, – сказав Мирон і неквапом пішов угору.

– Єслі прієжджій, так сматрі в оба! – кинув йому вслід вузькоокий, і всі азіати чомусь зареготали.

Вийшовши нагору, Мирон не побачив не те, що стрільців Данила Бізанца, але жодної живої душі. Ні людей, ні квітів, ні прапорів. Тут було зовсім інше, якесь мертве місто, і пахло у ньому смертю. Мирон зупинився біля двоповерхової кам’яниці з навстіж розчиненими дверима й побитими вікнами. Сопух смерті ще дужче вдарив йому в обличчя. Мирон побачив під ногами застиглий струмок темно-бурого кольору. Це була кров, яка витекла десь від цього будинку, присохла й затхнулася.

Через побиті шиби й розчахнуті вікна було видно перекинуті меблі, розкидані папери, потрощений посуд. Хтось тут, утікаючи, зганяв злість на всьому, що підверталось під руку. Крізь розчинені парадні двері Мирон побачив ще один наскрізний вихід з будинку, який вів на подвір’я. Він перейшов темний коридор і потрапив до саду з великою клумбою і зруйнованим водограєм. Далі, за квітником і кущами руж та жасмину, Мирон побачив біля стайні купку принишклих людей. Це були інші люди, зовсім не схожі на тих, що вийшли на вулиці міста. Більшість була в чорному, одні тихо молилися самими губами, другі стояли в жалобному мовчанні, зціпивши на грудях руки, треті щось відкопували лопатами.

Широкою доріжкою, посипаною жовтим піском, Мирон підійшов до гурту. На нього ніхто не звернув уваги, ці люди були відречені від світу, і Мирон усе зрозумів, коли заглянув до стайні – бетонна підлога була вся в крові, людському мозку й волоссі. Посередині стайні зяяв темний отвір, до якого з-попід стін сходилися видовбані в бетоні рівчаки – вони теж були темно-руді від засохлої крові.

Сивий сухенький дідусь, який обіруч притискав до грудей зіжмаканого капелюха, не дивлячись на Мирона, пошепки мовив:

– Катівня чека. Там он пили-гуляли, а тут…

Мирон відвів очі і… побачив іще страшніше. Там, де працювали люди з лопатами, уздовж садової доріжки лежали понівечені людські тіла, щойно викопані з-під жовтого піску. Розтрощені черепи, порожні очниці, відрізані вуха, носи. Жінки з вирваним до крові волоссям…

Він перехрестився й тихо пішов. Витримати таке могли тільки люди, які шукали тут рідних. Ступивши на густо посипану жовтим піском доріжку, Мирон раптом відчув, як глибоко грузнуть ноги, і сахнувся убік. Тут теж… тут теж закопані люди. Їх навіть не закопали, а нашвидку загребли піском, замітаючи криваві сліди.

Тепер зрозумілою була та нестримна, часом сліпа радість киян, з якою вони зустрічали і своїх, і чужих. Вони б кинулися в обійми самого диявола, якби той визволив їх від большевицького нашестя.

З висоти печерського пагорба Мирон бачив як на долоні київську ратушу та збурений майдан перед нею. Споглядаючи людське муравлище, він раптом відчув, ще не помітив – відчув, що в його хаосі відбувається щось особливе, є в ньому свій порядок і свої характерні прикмети, як і в будь-якому живому організмі, спільноті чи тому ж таки мурашнику. І серед тих особливих прикмет він побачив, що людське стовковисько розділилося надвоє – по праву руку перед Думою, якщо дивитися очима архістратига Михайла, який стояв на її шпилі, маяли прапори жовто-блакитні, а з лівого боку – трикольорові. І хоча українських знамен розвівалося більше і людей під ними зібралося більше, все одно було добре видно межу, яка пролягла між двома таборами.

І раптом Мирон угледів таке, що змусило його щодуху бігти до ратуші.

3

Від Купецького саду в бік Хрещатика рухалося зо два десятки денікінських кіннотників. Осип Станімір, негайно зв’язавшись по телефону зі штабом корпусу, попросив дозволу роззброїти ворога.

– Якого ворога? Кого роззброїти? – перепитав німецькою мовою полковник Вольф. – Ми з вами давно все узгодили. Мусите вийти назустріч воякам Добровольчої армії і запитати, куди й чого вони їдуть.