Текст книги "Маруся"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Я не випадково затримав цих молодих людей, генерале, – сказав Петлюра. – Прошу знайомитися, це отаман Соколовський, котрого я хочу кинути на підпряжку до ваших галичан.

Потиснувши Василеві руку, генерал Кравс викотив очі на Сашу, від чого його довгобразе лице видовжилося, як у коня.

– Хотів би і я мати такого джуру, – сказав він до Петлюри. – Можна говорити при свідках?

– Тепер це ваші споборники, генерале.

Кравс нагадав Головному Отаманові, що лівим берегом Дніпра до Києва посуваються денікінці. Рано чи пізно зіткнення з білими неминуче, а досі немає плану, як з ними поводитися. Денікін і чути не хоче про самостійну Україну, тому союз із ним у боротьбі проти большевиків є неможливим. Але ж він, генерал Кравс, як командувач Центральної армійської групи, мусить мати чіткі директиви. Як бути?

Петлюра припалив чергову цигарку і, походжаючи по кімнаті, виклав усе на пальцях. По-перше, не треба під час зустрічі з денікінцями вдаватися до ворожих акцій. Мусимо вести переговори до кінця хоча б для того, щоб виграти час. Цей процес тривалий і неприємний, але гріх не скористатися дипломатією.

– А що робити в разі лобового зіткнення? – спитав Кравс.

– Пропонувати денікінцям, щоб вони не займали тих теренів, які вже під нами, – сказав Петлюра.

Широкі щелепи Кравса звела оскома: у своїй військовій практиці він не знав такого терміну, як «пропонувати». Жоден статут не передбачав подібної норми у взаєминах з ворогом.

– Тобто як… пропонувати? – простодушно спитав Кравс.

Петлюра, вгадуючи генералів скепсис, що межував із насмішкою, зумисне наголосив на цьому слові ще раз:

– Про-по-ну-ва-ти денікінцям звільнити шлях на тих напрямках, де ми проходимо, аби не стримували нашого руху. Тим часом провести глибоку розвідку й вивідати все про Добровольчу армію: в якому стані військо, яка його чисельність, амуніція і таке інше.

– А якщо котрась із їхніх частин нападе першою? – спитав Кравс. – Що, коли ми будемо чекати прихильності від Денікіна, а білі москалі робитимуть свою чорну справу?

– Ви ж, генерале, не повстанський отаман, щоб не розуміти військової дипломатії, – сказав Петлюра. – Під час переговорів регулярна армія не провадить бойових дій.

– Ви не знаєте, з яким ворогом маєте справу? – спитав Кравс. – Біляки рано чи пізно вдадуться до підступу. Як це завжди було з москалем… Один біс, червоний він чи білий. Хіба большевики не обіцяли вам вільної України? Поки німці тримали п’ястука у них перед носом. А ми будемо сперечатися, як поводитися регулярній армії?

Петлюра довго мовчав. Відійшов до вікна, дивився крізь шибу, димів цигаркою. Потім, не озираючись, сказав:

– У нас є маневр, генерале.

– Маневр? – перепитав Кравс.

– Так. Коли припече, я пошлю на них Ангела й Зеленого.

Він обернувся до Василя.

– І Соколовського.

***

Зустріч з Петлюрою підохотила Василя. Повернувшись до Горбулева, він почав мобілізувати свою бригаду. У селі було тихо, лише в Радомишлі знов заворушилися большевики, але й вони готувалися до втечі. Під наступом української армії все червоне котилося в напрямку Києва.

Стояла світла серпнева днина, коли Василь пішов на сусідній куток Бидилівку до Максима Бидюка [24]24
  У Горбулеві кутки мали назви за прізвищами або прізвиськами їхніх мешканців. На Лапаївці жили Лапаї, на Галдунівці – Галдуни або Галдуненки, на Бидилівці – Бидюки. Утім, на кутку Злодіївка не було людей із прізвищем Злодій.


[Закрыть]. Максим саме чистив рушницю, поки село поралося на городах. Сиділи, радилися, згадали за Матея Мазура, котрий ніде не показував носа після того, як убили Дмитра. Може, і його спіткала якась халепа?

– Днями буду в Пилиповичах, – шурував шомполом Максим, – то щось рознюхаю. А ти, отамане, теж держи носа за вітром, бо народ тепер невірний пішов. Ох, і невірний, – крутив головою Бидюк, аж у шиї тріщало.

Десь на шляху заторохтіла підвода. У хату заглянув Тиміш Корч.

– Ходімо, діло є, – покликав Василя надвір.

– А тут не можна?

– Нє, ходімо. Скажеш «спасибі».

На шляху стояла підвода. Їздовий сидів за віжками, ще двоє курили біля воза.

– Свої хлопці, – сказав Корч. – Один із Торчина, а двоє з Головина. До нас у бригаду просяться.

Василь задоволено кивнув. Їхнього полку день у день прибувало.

А які молодчаги! Один потис Василеві руку – наче в лещата взяв. Держить, сміється, не відпускає.

– Здорові були, пане отамане!

Другий ударив його ззаду в потилицю. Гирею.

Кинули непритомного на воза. Їздовий ляснув батогом по конях.

Максим Бидюк відклав рушницю і вийшов на вулицю. Він побачив лише хмару куряви, що котилася за підводою.

Бидюк знизав плечима й пішов до хати.

***

Василя завезли аж у Радомишль. Часу на допити не було, комуна розбігалася. Поставили до червоного, липкого від крові муру.

– Ну, што скажєш нам напаслєдок, сакольчік? – шморгав носом ставний, чорнобровий комісар Скороходов. Картини б із нього писати, якби не блищали ніздрі.

– Носа втри, – сказав Василь.

Скороходов заважав йому думати. Василь хотів багато чого згадати, він десь читав, що в людини, коли вона помирає, перед очима за одну хвилину пропливає всеньке її життя, що вона може побачити своє минуле як на долоні, і тепер він хотів згадати щось дуже хороше про свою маму Явдоху, яка втрачала за цей рік уже третього сина, хотів згадати батька Тимофія, горопашного начальника штабу своїх синів, хотів побачити живого ще брата Степана, котрий пішов у священики й тепер може відспівувати всіх трьох братиків разом, але не може взяти до рук шаблі. Василь хотів востаннє побачити своїх рідних сестер Віру, Ганю, Устинку й найменшеньку Сашу, яка ступила на гостру, як бритва, стежку братів. Хотів згадати найвродливішу в світі жінку Надю Круглецьку, колись Дмитрову, а тепер… його, його, його дружину, згадати ТЕ, що стане таємницею їхнього роду; Василь хотів побачити малого Євгенка, хоч ніколи не дізнається, що того наречуть його, Василевим, а не Дмитровим сином…

Він силкувався усе те згадати, та заважали інші думки, що знагла накочувалися на нього – про чорну зраду Тимоша Корча, про Матея Мазура, хоч Василь ніколи не довідається, що саме Матей застрелив Дмитра крізь вікно, і ця таємниця стане явною, як будь-яка правда, козаки засудять Матея на смерть, та не поставлять його до стіни, а заб’ють дрючками, як скаженого пса, бо кожен захоче докласти своєї руки до справедливої помсти; та все це буде пізніше, а зараз Василь думав про те, що вони – Олекса, Дмитро та він – дуже вірили людям, рівняючи всіх по собі, вірили беззастережно, не припускаючи здогаду, що зрадників треба шукати серед найближчих людей.

– На калєні!

Темна зіниця рушничного дула дивилася йому прямо в міжбрів’я, Василь хотів упіймати її погляд, але не зміг. Перед очима раптом з’явився білий кінь, а довкола нього й уся їхня родина. Лесик у чорній бурці й черкесці завів на батьківське подвір’я цього диво-коня, всі його обступили, не знали, на кого спершу дивитися – чи на Лесика в кавказькій бурці, чи на срібного жеребця з голубими очима. Батько спершу дивився на Лесика, – а повернися-но, синку, який ти чудний, – мати нишком перехрестилася, Дмитро взяв коня за вуздечку, Надя щебетала до малого Євгенка – диви, який кося, – а Сашуня гладила його оксамитовий храп, заглядала в очі, не відходила від коня, поки не опинилася в сідлі. Стремена були підігнані не по ній, Саша до них не діставала, то треба мати крила, щоб вискочити на такого коня, і всі захоплено дивилися на вершницю, а Дмитро вхопив Євгенка й подав Саші, щоб посадила малого поперед себе. Надя сплеснула в долоні – здурів чи що? – Дмитро засміявся на всі зуби: нехай звикає.

«А як він зветься?» – спитала Саша.

«Не знаю», – знизав плечима Лесик.

«Нехай буде Нарцис!» – сказала вона.

Гримнув постріл, Василь упав і вже нічого не бачив, але в темряві ще довго відлунювало це ясне слово, розсипаючись на скалки:

«Нарцис… цис… цис…»

10

У наступі на Київ виникла несподівана перерва, яка тяглася чотири дні. Від 25 до 28 серпня всі чекали, поки 1-й Галицький корпус вийде на лінію Василькова. Цей корпус, яким командував полковник Осип Микитка, йшов на Київ не залізницею, а ґрунтовими шляхами, тому запізнився на чотири дні. Усе показувало на те, що галичани могли взяти столицю без 1-го корпусу, однак нагорі не хотіли ламати устійненого плану наступу. Головний Отаман покладався на фортуну, яка всміхалася українцям на всю губу.

Та блискавичного взяття Києва не вийшло. Стрільці, котрі сподівалися вже завтра помолитися в Києво-Печерській лаврі, повісили носи.

Поручник Мирон Гірняк відчував докори сумління. Йому теж годилося зажуритися через затримку наступу, але ці чотири дні стали найщасливішими в його житті. Так накреслили йому серпневі зорі, які тремтіли в небі ясні й великі, як перестиглі яблука. Тремтіли й падали.

У годину затишшя стрільці часу не гаяли – латали одяг, чистили зброю, лагодили амуніцію, шевці навіть вимочували в річці шкіру й шили сяке-таке взуття. Обносилися хлопці, на багатьох уже й не лишилося стрілецьких одностроїв, у яких переходили Збруч. Багато хто носив червоноармійське обмундирування, захоплене у ворожих обозах чи ешелонах, дехто ходив у лахмітті. Дійшло до того, що Петро Гультайчук мав на одній нозі черевика, а на другій чобота з відрізаною «для симетрії» халявою.

– І ти, Петре, так сі зібрав Києвом шпацірувати? – питав його Михась Проців. – А бодай ті качка копне, встид який!

– Та то ніц, – казав Гультайчук. – Як возьмем Київ, то сі взуєм у комісарські хромовики. Господи, як я сі тішу тим.

Увечері Мирон пішов розглянутися понад річкою і здалеку вгледів білого коня, що пасся на березі. Ноги понесли його в той бік проти течії. Річечка Плиска була вузенька, на два скоки конем, але в руслі глибока, можна скупатися. Місцеві рибалки ловили в ній вершами щук і линів, казали, що в ямах водиться сом, але у верші не йде.

У березі пасся білий кінь, і Миронів погляд побіг проти течії вгору, шукаючи вершницю. Він угледів її на моріжку біля містка-кладки, зробленого з дерева кругляка. Маруся сиділа ближче до води, обнявши коліна, й дивилася на латаття, що відцвітало своїми жовтими маківками.

Чула, як хтось підійшов, але не озирнулася. Потім сказала:

– Сьогодні я бачила вас уві сні. Снилися мені ті гори, де орли в’ють гнізда. Розкажіть мені ще про Альпи.

– Немає нічого нуднішого за розповіді про війну.

– Я ж прошу розповісти про гори, а не війну.

– Голі скелі, – сказав він, сідаючи поруч. – Ніде ні дерева, ні травинки. Сіре бескиддя до неба, від тиші можна оглухнути.

– Альпи я уявляла інакшими, – сказала вона.

– Я там не бачив зелених долин, де цвітуть альпійські фіалки. На Монте-Банато було пекло.

– Як ви звідти вибралися?

– Там ми дізналися, що цісар зрікся трону. Ми програли чужу війну й більше нікого не цікавили. Нас покинули напризволяще. Вирушили додому наосліп, без їжі, без води, без нічого. Тиждень ішли пішки до першого міста. Воно називалося Лінц. Про бідного віслюка, на якого ми випадково натрапили в дорозі, ви вже знаєте. Ми мусили вижити, попереду нас чекала уже наша війна. Австрійська монархія розпалася на шматки, у Львові владу перебрали українці, розпочалася люта битва з поляками за Українську державу…

Мирон примовк, дивився, як червоне сонце швидко сідає за ліс. Велике кружало звузилося до тоненької скибки й розтануло на очах. Від річки потягло остудою. Ближче до кінця серпня вечори стали холодними.

– Що ви бачили уві сні? – спитав він.

– Я не хотіла вам цього казати. Але скажу… щоб ви береглися.

Вона повернула до нього обличчя. Воно було меланхолійно-сумне.

– Ви стояли на найвищій скелі. Темний з лиця і дуже зажурений. Потім усе загуркотіло й гори почали обвалюватися. Більше я вас не бачила.

– Я розповів – воно й приснилося, – сказав Мирон. – Звичайна річ.

– Ні, – хитнула вона головою. – Сон попереджає. А коли є попередження, лиха можна уникнути. Мусите бути обачним.

На протилежному березі у верболозах тонко цівкнула пташка. Маруся прислухалася, ніби для неї то був якийсь знак.

– У нашому становищі важко бути обачним, – сказав Мирон. – Чоловік стріляє, а кулі мітить Бог. Тому фортуна частіше всміхається безоглядному, ніж обережному. Хіба ні?

– Так, – погодилася вона. – Але пам’ятайте мою засторогу. Обачний – не означає легкодухий.

– А ви?

– Що – я?

Він не одразу зміг пояснити своє запитання. Воно його хвилювало відтоді, як побачив її уперше, але не вкладалося в жодні слова.

– Минулого разу ви сказали, що не мали вибору. Чому?

– Моїх трьох братів убили.

– Але чому ваші люди, де стільки кмітливих і хоробрих чоловіків, обрали отаманом дівчину?

– Вони вже нікому не вірили, – сказала Маруся. – Після того, як усі троє загинули через зраду.

– Добре, не вірили. Та хіба вони не знали, що вам загрожує те саме?

– Я прийшла до них не з гімназії. Козаки вже знали мене, багатьох я сама загітувала до загону. До того ж прізвище Соколовських для них стало гаслом. Тому довго не думали: немає Соколовського, то хай Соколовська буде. Що б ви зробили на моєму місці? Відмовилися?

Вона знов побачила розпалені гнівом обличчя. Зібралися біля Дівич-гори кінні й піші. Очі горіли похмурим вогнем. Не було Матея Мазура й Тимоша Корча. Максим Бидюк упав на коліна: «Братці, не знав я! Убийте мене, заріжте, а я не знав, чого Корч приїхав». – «Розберемося, – сказав Санько Кулібаба. – Не минеться нікому!»

Білий кінь гарцював, роздуваючи ніздрі. Це вже четвертий отаман сидів у його сідлі. «Соколовська! Соколовська! Більше нікого не хочемо!» – кричали козаки. Вона приострожила Нарциса й вискочила на схилок Дівич-гори, щоб усі її добре бачили й чули. Подякувала за довіру й сказала, що хай із нею зостаються лиш ті, хто не збирається триматися хатнього припічка. «Ми не будемо оберігати тільки свої села, ліс і себе в ньому, – сказала вона. – Ми підемо на велику війну за Україну. Підемо на Київ! Якщо комусь це далеко, нехай чухає матню на печі», – глузливо промовила вона, і козачня, яка щойно кипіла гнівом, покотилася зо сміху. «Хто хоче чухмарити матню, нехай вийде наперед!» – гукнув великий, як копиця, Микита Шульга. Не вийшов ніхто. «І ще одне, – насамкінець сказала вона. – Віднині називайте мене Марусею!»

– Чому Маруся? – спитав Мирон.

– Вам не подобається?

– Ім’я красиве, а що в ньому?

– Це найупертіше жіноче ім’я [25]25
  Очевидно, Маруся має на увазі значення імені Маріамна, від якого походить Марія та його український варіант Маруся. Маріамна – та, що чинить спротив, непокірна.


[Закрыть], – сказала вона.

– Ви вперта?

– Ні, я непокірна.

Після заходу сонця на поверхні річки почала гуляти дрібна риба. Червонопера пліточка, підстрибнувши над водою, впала на широкий листок латаття. Трішки поборсалася й знову булькнула в річку.

На тому березі у верболозах знов зацвіркала пташка.

– Ви знаєте, хто це? – спитала Маруся.

– Де? – не зрозумів Мирон.

– На старій вербі. Плиска до нас озивається.

– Плиска – це річка.

– Та ні, – Маруся здивовано подивилася на Мирона. – Пташка так називається, як і ця річка. Ви ніколи не чули про плиску?

– Ні, – сказав він. – Це тутешня назва?

– Яка тутешня? Суща українська назва. По-московському трясогузка.

– Вперше чую.

– А одуда знаєте?

– Одуда знаю, – сказав Мирон. – У нас навіть є один стрілець на прізвище Одуд.

– У моєму селі цього птаха називають московською зозулькою.

– За що його так?

– Бо він весь час туркотить: «вот-вот, вот-вот».

Мирон засміявся. І з московської зозульки, і тому, що йому стало легко з Марусею. Він говорив уже своїм голосом.

– Як так виходить, що ваш загін завжди з’являється нам на підмогу в найтяжчу хвилину? Тоді біля Фастова ніхто вже не сподівався на диво.

– Даремно, – сказала вона. – На диво завжди треба сподіватися.

– Але підоспів не хто інший, а ви. Чому?

– Ми ж на конях! А кіннота мусить пильнувати піших. Особливо з тилу, хіба ні?

Вона сказала правду, але не відповіла на його запитання.

– Де ви цього навчилися?

– Хіба цього вчаться?

– А тоді, під дощем… Станімір сказав, що ваш кавалерійський маневр треба вписати до військових підручників.

– Він перебільшує. Але передайте сотникові, нехай не гнівається, коли ми іноді пропадаємо. Це не від партизанської вольниці. Річ у тім, що кінь не такий витривалий, як людина. І коли його вчасно не нагодуєш, не даси відпочити, тоді не сідай у сідло. Бо згубиш і його, і себе.

– Чоловік витриваліший за коня?

– Авжеж, – сказала вона. – Людина двожильна, а кінь – істота ніжна й вибаглива. Так, він сильний, прудкий, розумний, але потребує уваги й любові. Без любові кінь стає шкапою.

– А людина?

– Людина твердіша, – сказала Маруся.

Він згадав Київ, згадав початок першої війни з большевиками, коли їх з Осипом приділили до гарматної півбатареї поручника Яреми. Прийшовши до артилерійських касарень, вони вжахнулися безладу, який панував там повсюдно. Майдани й вулиці мітингували, військовики також сперечалися на трибунах, якою має бути їхня революційна рада і влада, а тут, біля касарень, пропадало занедбане військове майно, іржавіли прикидані снігом гармати, зяяли розбитими вікнами пограбовані харчові комори. І хотілося вже завити, коли вони зайшли до артилерійської стайні, де було по коліна гною, і побачили трупи коней, між якими подекуди ще подавали ознаки життя схожі на скелети тварини. Одна коняка тикалася храпом у гній, намацавши там соломину, а решта, приплющивши засльозені очі, покірно чекали скону. Довкола валялася втоптана у гній кінська збруя, гарматні набої, кулеметні стрічки… А скільки часом важить один набій?

– Може, й так, – сказав Мирон. – Зрештою чоловік приручив коня, а не навпаки.

Короткий серпневий вечір погас. Берег спорожнів, не видно було нікого й там, де шевці мочили шкіру. Тільки білий кінь скуб лугову траву, форкаючи на комашню, що лізла йому до рота і в очі.

– Підемо? – спитала Маруся, дивлячись по той бік річки, де в густій сутіні кущі верболозу скидались на пагорби.

– Сказати правду?

– Кажіть.

– Бігме, не хочеться з вами прощатися.

– Тоді давайте перейдемо місток, – сказала Маруся. – Я вам щось покажу.

Місток швидше нагадував кладку, вони вдвох заледве поміщалися на ньому, Мирон притримував Марусю за лікоть, бо дерев’яні кругляки були розхитані й слизькі, та якраз посередині місточка вона послизнулася і, падаючи, потягла за собою Мирона. Він ще міцніше вхопив її за лікоть, щоб утримати, але й сам утратив рівновагу, і вони обоє шубовснули в річку. Упали майже сторчма, аж виляски покотилися берегом, і трохи таки поборсалися, поки Мирон, вхопивши в одну руку стрілецького кашкета й козацьку шапку, другою витяг на берег Марусю.

Мокрі як хлющі стояли вони одне проти одного й трусилися більше від сміху, ніж холоду, та обоє, мов по команді, відстебнули паски разом із кобурами, дістали револьвери – наган і стаєр, витрусили з кобур воду, а далі… далі треба було викручувати одяг, але вони, ці двоє дітваків, одне з яких закінчило три курси права у Львівському університеті, а друге шість класів Радомишльської гімназії, вони, ці двоє, ще довго стояли одне проти одного, поки нарешті пішли у лози.

Мирон став за розлогий кущ, повернувся спиною туди, де в потемку зникла Маруся, зняв важкі черевики, вилив з них воду, викрутив обмотки, а виношену стрілецьку блузу не викручував, щоб не розлізлася, тільки, зібравши її у клубок, витиснув воду, злегенька стріпнув і повісив на гілку, аби протряхла, поки він упорається зі штанами й білизною, – з-за лісу виплив червоний місяць, який обіцяв назавтра вітер або й віщував шуру-бурю, і брунатні лози проти багряного місяця теж були темно-червоні.

Після того, як Мирон зняв мокрий одяг, стало тепліше, але його бив дрібний дрож, що йшов десь із глибини єства.

– Дивися! – почув він позад себе її голос. – Дивися, що я тобі принесла.

Мирон поволі озирнувся і побачив, що вона гола, але Маруся не бачила ні своєї, ні його наготи, це була Єва, яка ще не вкусила забороненого плоду, вона була зосереджена тільки на тому, що тримала в руці. Стояла кроків за п’ять від нього, Мирон не міг розгледіти, що там у неї в жмені, й вони пішли назустріч одне одному. Його рука потяглася до Марусі, але вона сказала, щоб він узяв ЦЕ в обидві долоні.

Мирон обережно перебрав із її руки в свою пригорщу те малесеньке диво й побачив, що це невеличка пташка, не більша за ластівку, тільки була вона сіра та з білою шийкою.

– Це плиска, – сказала Маруся. – Чуєш, як б’ється у неї серце?

Дві крапельки оченят були зовсім спокійні, а в гарячому тільці чулися такі пружні поштовхи, наче Мирон тримав у руках не пташку, а серце.

– Чую, – сказав він.

– Тепер відпусти її.

Мирон розтулив долоні, плиска пурхнула в ніч, і він відчув, що тремтіння у тілі вляглося.

Після купелю її груди стужавіли, маленькі дівочі соски були схожі на дві смородини, що червіньково відсвічували проти червоного місяця.

– Тобі не холодно? – спитав він.

11

Наступний день видався вітряним. На позиціях галичан було спокійно, гарячу роботу мали тільки розвідчі стежі, які виходили ближче до київських околиць.

Над Глевахою пролетів український аероплан із жовто-блакитними пасами на крилах і чорним тризубом на хвості. Летів він так низько, що стрільці побачили літуна в шоломі й захисних окулярах – казали, що він розвідав усе, що діється в Києві й по той бік Дніпра. Своя «авіація» справила на стрільців неабияке враження, збадьорені побаченим, вони розповідали один одному, які могутні літаки має галицька армія – під Вінницею у поготівлі стоїть цілий літунський полк, у ньому є австрійські «альбатроси», німецькі «фокери» і навіть французькі «нюпорти», які долають півтори сотні кілометрів за годину. На одному з них літає син самого Івана Франка.

– То такий, я його видів, – казав Михась Проців, котрий уцілів у «мертвому просторі» гарматного вибуху й навіть не заїкався. – Торік у листопаді я видів Петра Франка на Замковій Горі у Львові [26]26
  Ідеться про Листопадовий зрив, коли українці захопили владу в Галичині, внаслідок чого було створено Західну Українську Народну Республіку (ЗУНР).


[Закрыть].

– На літаку? – не вірили стрільці.

– Та де! При скорострілі!

– Який він?

– То такий, що може, – загадково всміхався Михась Проців.

– Ну, а який він з себе? – допитувалися хлопці.

– Який-який, – сердився Михась, підозрюючи, що йому не вірять. – Такий, як його батько.

– То, може, цей-во… він і полетів? – спитав Петро Гультайчук.

– Хто?

– Франко.

– Може, й він. То такий, – повторював Михась Проців.

Кілька далеких гарматних ударів вітер доніс десь від Білої Церкви. Осип Станімір був переконаний, що то отаман Зелений привітав авангард денікінців, котрі також рвалися до Києва лівим і правим берегом Дніпра. Від корпусного начальника штабу Льобковіца сотник Станімір довідався, що до Білої Церкви підійшла Терська пластунська бригада Добровольчої армії. Отаман Зелений зі своєю Дніпровською дивізією не був пов’язаний воєнною «дипльоматією», через те діяв на власну руку, як підказувало серце. А серце казало, що чужинець є чужинець і ще жоден із них не приходив до нас із добром. Хай він буде червоний чи білий, сірий чи жовтий, а якщо попер на твою землю, то не питай у нього, що він думає робити далі, а покажи заброді, почім фунт свинцю на українському ярмарку.

На позиціях галичан було тихо, хоч надворі зірвався заледве не буревій. На сільському шляху вітер хмарами гнав пилюгу, жбурляв нею межи очі, пісок скрипів на зубах. Шумів-стогнав ліс, щось аж гупало в ньому, вітер чухрав із дерев ще зелене листя, відчахував гілля. На деяких хатах позривав сніпки.

Цей-таки вітер підхопив і десь поніс половину Марусиного війська разом з отаманшею. Чи не до Зеленого в гості подалося непосидюче товариство? Хоча половина лишилася на місці – теж «тримали позицію», сторожували повстанський табір.

На вечір стихло, поручник Гірняк, узявши у вістового коня, поїхав до Плиски, до того містка, з якого вчора якась невідома сила вкинула його у воду. Хотілося ще завидна роздивитися на ті лози, на те місце, де він подорослішав на ціле щастя. Мирон дивувався такій несподіваній щедрості долі й думав, що вона, ця доля, за свій невимірний дар може заправити й велику ціну. Можливо, саме це попередження Маруся побачила у своєму сні.

Він пустив коня пастися, сам же перейшов місток, який був мокрий і слизький – на річці погуляла висока хвиля. Під кущем верболозу, де він учора викручував своє шмаття, Мирон побачив оберемок прив’ялої трави, наче її хтось нагорнув тут для постелі. Роззирнувся і зрозумів, що це вітер наробив шкоди господареві, котрий поскладав скошену отаву в стіжки поза лозами. Вітер розкидав копички, і цілі оберемки отави позаплутувалися в кущах верболозу. Мирон ліг долілиць і глибоко вдихнув гірко-солодкий дух скошеної трави.

***

Маруся з’явилася, коли стемніло.

На містку тонко дзенькнули її остроги.

Від неї пахло вітром і димом. Обличчя було загадковим. Як у дівчини, котра «щось знає».

– Де ви, панно, сьогодні гуляли? – спитав він.

– Розважалася, – сказала вона. – З козаками.

– І як?

– Добре. Усі живі. Я бачила Ангела.

– З крилами?

– Ні, замість крил у нього за плечима була рушниця. Я бачила отамана Ангела. Він із лівого берега Дніпра перескочив на правий. Справді красивий, як ангел [27]27
  Отаман Ангел направду був незрівнянним красенем. Мав болгарське коріння, і прізвище Ангел було його справжнім, а не псевдонімом.


[Закрыть].

– Сподобався?

– Поцілуй мене, – попросила вона. – Ох ти ж горе моє несміле. Якби не вкинула тебе в річку, то й досі не знав би, що робити.

Її губи були холодними, а рот тремтливо-гарячий.

– Як – укинула? – перевівши подих, спитав Мирон.

– А так, навмисне. Хіба ти не здогадався?

– Жартуєш.

– Ні, – сказала вона. – Мені було не до жартів. Не думай про мене погано. Ти ж не шкодуєш, що ми впали у воду?

– Питаєш.

– Буде нам з тобою що згадати, еге?

– Як ти впіймала ту пташку?

– Дуже просто. Плиска, вона ж як дитина. Коли заплющує очі, думає, що її ніхто не бачить. Тільки треба вміти підійти до неї.

– Я думав, що ти чаклунка.

– Це ти настелив нам постіль?

– Ні, вітер.

– Ну, звісно, ти б не наважився. Правда ж?

– Хіба мужність у цьому? – спитав він.

– Не знаю.

– Мені здається, що в іншому.

– Скажи, якщо знаєш.

– Мужність там, де любов.

Підлітком Мирон записався у товариство «Сокіл», де він був першим у стусані [28]28
  Стусан – тут: бокс (діал.).


[Закрыть]. Там йому казали, що мужність – то є поготівля до саможертви заради Вітчизни. Іншого пояснення Мирон не шукав. Тепер же він знав, що мужність і самопосвята – то не одне й те саме.

– Пробач, я була зухвала, – сказала вона й лягла на отаву. – Іди до мене.

Ніч посвітлішала. Над ними тремтіли великі, як яблука, зорі.

– Учора я подумала, що може так вийти… що нас не стане. Чи, може, когось із нас. І гріхом буде не те, що ми поєднаємося. Гріх буде в тому, що цього не станеться.

– Ми проживемо сто років, – сказав він.

– Ні, я знаю, що вік мій недовгий. І ти це знаєш. Тому я хочу кохати.

– Чому ти обрала мене?

– Хіба ж я знаю? Це доля, – сказала вона.

Він узяв її обличчя у свої долоні і глибоко подивився Марусі в очі.

– Тоді будь мені нареченою.

– Чому нареченою? Ми будемо чоловіком і жінкою. Навіть тоді, коли будемо далеко одне від одного. То ж нічого, що ми невінчані?

– Прийде час – повінчаємося, – сказав він.

– А в тебе… було вже таке?

– Ні.

– І ти нікого не кохав? Якщо збрешеш, я почую.

– Це було один раз.

Він розповів їй про панночку Жолю. Вона була кількома роками старша за нього, але так подобалася Миронові, що він хотів, аби в неї згоріла хата. Товариство «соколів» займалося не лише спортовим вишколом, але й боролося з пожежами. Якби зайнялася солтисова хата, в якій жила панночка Жоля, він, Мирон, першим би кинувся на допомогу й на руках виніс би Жолю з полум’я, незважаючи на те, що вона була дуже пишна в тілі. Однак солтисова хата ніяк не хотіла горіти, а Мирон був занадто чемним хлопцем, аби запалити її самому. Тому Жоля незабаром вийшла заміж за іншого. Коли вона поїхала зі своїм нотарем аж до Відня, Миронові хотілося плакати. Йому тоді було тринадцять років, він уже завзято займався стусаном і постійно ходив з розквашеним носом та синцями попід очима. Кому такий кавалер сподобається?

– Ти шибеник, – сказала Маруся.

– Ну який же я шибеник? Навіть не наважився запалити ту хату.

– Ти запалив… мою.

Вона милувалася на його м’язисте, широке у грудях тіло, яке при світлі місяця теж було наче вилите з міді. Маруся ніяк не могла зрозуміти, чому оголений чоловік видається більшим, аніж зодягнутий, тоді як гола жінка, навпаки, показує на тендітнішу. Так, вночі все видається більшим – і люди, і коні, й дерева, але то на віддалі в темряві, а тут він лежав біля неї на відстані поцілунку й був такий великий, що Маруся могла заховатися у нього під пахвою. Вона так і зробила, і, вдихаючи терпкий дух його шкіри, думала, що немає нічого певнішого за незворушний спокій у міцному чоловічому тілі.

Його смаглява рука на її білих грудях здавалася чорною, як у мавра. Маруся всією собою вслухалася в доторки тієї руки, від яких у лоні пробігав болісний лоскіт.

– Я кохаю тебе, – сказала вона. – Пам’ятай про це завжди. Особливо, коли буде тяжко.

– Я й так пам’ятаю про тебе щохвилини.

– У нас попереду багато несподіванок і небезпек. Можливо, зараз про це не треба говорити, але я тебе прошу. У найтяжчу хвилину згадуй мене. Може так статися, що ми довго не будемо бачитись. Та я тебе чутиму на відстані. Ось, візьми.

Маруся поклала в його долоню невеличкий камінчик, завбільшки з горобине яйце, брунатного кольору із золотими смужками. У ньому, окрім коричневого й золотого, спалахували сині, червоні, зелені іскорки.

– Це соколине око, – сказала вона. – Я знайшла його на Дівич-горі, де колись було язичницьке капище. Це оберіг, він має магічну силу. Ще волхвам допомагав бачити в темряві й досягати задуманого.

– Соколине око? – перепитав Мирон, мимоволі згадуючи її прізвище. – Так називається цей камінчик?

– Саме так. Буває ще тигрове око, а це соколине. Чуєш, яке воно тепле?

– Чую.

– Цей оберіг зменшує ризик. Коли почуєш, що він холодний і важчий, тоді стережися.

Соколине око дивилося на нього з долоні, але в тому, що казала Маруся, він не бачив ні забобону, ні якогось чаклунства. Це ж так природно, що подарований тобі камінчик набирає сили оберега, адже він стає часткою твоєї пам’яті й віднині постійно нагадуватиме про того, хто подарував тобі цей оберіг, застерігатиме від небезпеки, спонукаючи бути обачним.

Камінчик мінився на Мироновій долоні золотими прожилками й різнобарвними цяточками. Він був легкий і теплий.

– Я кохаю тебе, – сказав він.

Маруся обняла його, але в її обіймах було більше смутку, ніж пристрасті.

12

У ній таки було щось од віщунки. Маючи гостре передчуття, Маруся багато чого вгадувала наперед. Мирон у цьому переконався вже наступного ранку, коли надійшла команда готуватися до виступу – 1-й Галицький корпус підтягнувся на свої позиції, завтра вдосвіта мав розпочатися штурм Києва.

Віддаючи розпорядження поручникові Гірняку, Осип Станімір, ніби між іншим, висловив жаль, що повстанці далі з ними не підуть.

– Як… не підуть?

– Наказ головного штабу, – сказав Станімір. – Київ братимуть лише регулярні війська.

Посмикуючи себе за правого вуса, він попросив Мирона, щоб той сам передав це Марусі.

Мирон узяв коня, поїхав. Стояло на погоді, заповідався золотий день, а йому стало так тоскно, що навіть кінь під ним зупинився – так буває, коли вершник засинає або забуває про поводи. Мирон намацав у кишені соколине око – воно було холодним.