Текст книги "Маруся"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Чорний дончак комполку Аралова ґрасував попереду, не видно було не те що його «білих шкарпеток», а й ніг, наче кінь плазував по болоті на животі. Аралов, заляпаний багнюкою, скидався на сатану, котрий осідлав безногу тварину. У тій колотнечі він загубив картуза, Санько й гадки не мав, що це їде командир, та доведений до відчаю Аралов сповз із дончака й потяг його за повід до річечки, яка щасливцям давала змогу вибратися на сухе. Саме тоді, коли Аралов ступив у воду, Санько прицілився, затримав дихання й натиснув на спусковий сучок. Чортовим лісом покотилася кручена луна, на кінці дула спалахнув вогник, засліпивши Санька, але він почув, як хтось гепнувся у воду.

Горбулівці пояснять Санькові, що він прикінчив самого Аралова, бо знайдуть у вбитого срібний портсигар, на якому вигравіювані ведмедики в ранковому лісі, і віддадуть той портсигар Санькові як його законну трофейну здобич.

– Подумаєш, – пхикне Санько з удаваною байдужістю, – якийсь там Аралов. Я, коли вгледів те болотяне страховисько з цапиною бородою, то подумав, що то сам главковерх Троцький.

Санько Кулібаба наче накаркав. У травні проти Дмитра Соколовського червоні кинули 5-й кінний полк імені Троцького, потім ще два піші полки. Але Дмитро був удатним. Він уміло оборонявся, доводячи давнє правило, що партизани найкраще б’ють ворога тоді, коли втікають од нього. Хоча й сам нападав, не раз вимітав червоних із Радомишля, Звягеля, ходив аж на Макарів і Бишів. Большевики звинувачували його в погромах, але то брехня.

Зайшовши на початку липня до Звягеля, Дмитро зібрав містечкове населення й звернувся до нього від щирого серця:

– Моє слово насамперед до синів Ізраїлевих! – сказав Дмитро. – Ніхто так не любить вас, як я. Повірте, у моєму селі я ріс разом з такими, як ви, і між нами ніколи не було бійок. Я готовий боронити кожного з вас, але маю тільки одне прохання. Не стріляйте нам у спину. Якщо комусь осоружна Україна, за яку ми кладемо свої голови, то нехай шукає собі іншого краю. Світ великий! Але, ще раз кажу, не стріляйте у нас з-за вугла, не плюйте у душі християнам, не оскверняйте наші церкви.

У Звягелі дійшло до того, що члени ревкому Чорненький, Ціолтан та Ананьєв відібрали у духовенства книги актів громадянського стану, а коли парафіяни запротестували, караульний батальйон відкрив вогонь по церкві. Прихожани в паніці розбіглися, та вже наступного дня проти комуни піднялося дві тисячі хліборобів із довколишніх сіл – вони зайшли в містечко з ціпами, вилами, палицями. Половина бійців із п’ятиста червоноармійців караульного батальйону, вважай, усі християни, відмовилися стріляти у своїх одновірців. А ті, що лишилися на боці ревкому, косили беззбройних людей з кулеметів. Найдужче лютували самі ревкомівці – під їхні кулі потрапили навіть жінки та підлітки.

До Звягеля влетів зі своєю кіннотою Дмитро Соколовський, і цього разу замість отамана заговорила його товаришка шабля. Половину червоних соколовці винищили з розгону, решта розбіглися хто куди; більшість поховалися в самому містечку, розгнівані селяни вишукували їх по хатах і крамничках, по стайнях, льохах і коморах. Кари не минули й ревкомівці, котрі збиткувалися над священиками, – Ананьєва та Ціолтана знайшли у підвалі скоб’яної лавки, де й порішили на місці, Чорненького ж витягли з печі такого чорнющого від сажі, що впізнали тільки тоді, коли він заблагав пощади. Щоб не оскверняти піч, безбожника вивели надвір і втопили в нужнику.

Серед нехристиян було чимало китайців, котрі затято обороняли большевицький парком, відстрілюючись до останнього патрона; дядьки з ціпами дивувалися, що ці вузькоокі відбиваються завзятіше за москалів, тому влаштували їм справді погром – убивали штилями, заступами, дрючками.

– Так їх, так косооких! – підохочував розлючених дядьків Матей Мазур, гарцюючи на гнідому коні, що почорнів од поту, і споглядаючи, як селяни трощать кілки на головах китайців. – Ану дужче-дужче! По макітрі його!

Не знав Матей, що його жде точнісінько така смерть. Десь вона, безноса, походжала вже близько.

– Диви, як треба воювати! – показував пальцем Матей на закривавлену голову, що лежала окремо від тулуба, – хтось із селян воював косою.

Година гніву добігала кінця. Козаки Соколовського ховали шаблі у піхви, даючи повоювати селянам. Бойове хрещення не зашкодить нікому.

Матей пошукав очима Соколовського. Той, сидячи у сідлі, скручував цигарку, тютюн розсипався з-під пальців – ще не вляглося тремтіння в руках, яке з’являється в запалі бою.

Матей, відпустивши поводи, і собі дістав кисет, та раптом його гнідий так схарапудився, що вершник ледве не вилетів із сідла – під копита коневі покотилася ще одна голова.

– Чого, дурний? – Матей натягнув поводи, але якби він стояв на своїх ногах, то й сам би позадкував. Попереду стояла сама смерть із косою, тільки закривавлене лезо було закріплене не впоперек кісся, а стриміло вгору, як спис. Чоловік, який стискав обіруч косу, з голови до п’ят був забризканий кров’ю і, п’яно хитаючись, водив каламутними очима на всі боки – хто там іще, підходь.

Матей розвернув коня і під’їхав до Соколовського.

– Бачив? – спитав він, мацаючи себе по кишенях. Не помітив, коли загубив кисет із тютюном.

– Бачив, – сказав Дмитро.

– І як?

– Їх сюди ніхто не кликав.

– Я, кажись, кисет загубив, – сказав Матей.

– Аби не голову, – гостро подивився на нього Дмитро: на підмізинному пальці Матея блищала золота каблучка, якої раніше в нього не було.

– Кисета жалько, – сказав Матей.

– Там що – теж було золото?

– Звідки?

– Сам знаєш. Побачу – розстріляю.

– Ну, ти, їй-бо, наче маленький.

Дмитро подав йому свій кисет.

– Кури.

– Нє, – образився Матей. – Я згадав, де він у мене випав.

– Не вертайся.

– До дідька! – кинув Матей і пустив коня на те місце, де погубили голови китайці.

Чоловіка з косою там уже не було. Селяни гуртами розходилися по домівках, ніби вертали з польових робіт.

Кисета Матей не знайшов. Він стягнув з пальця каблучку і сховав у кишеню. «От, їй-бо, наче маленький», – сказав сам до себе.

Після походу Соколовського на Звягель большевики поставили його в один ряд з отаманами Зеленим, Ангелом і Струком. За Дмитрову голову вони пообіцяли сім мільйонів рублів.

***

Початок серпня приніс нові надії. Об’єднана з галичанами Армія УНР гнала червоних до Дніпра. Повстанські загони де могли розчищали шлях українському війську.

Того вечора Дмитро Соколовський повернувся зі своїми козаками аж із Макарова – територія його отаманської влади розрослася на півтори сотні верст. Дмитро був у гуморі, покликав брата Василя і декого з учителів на вечерю до своєї гімназійної оселі. Сиділося, як ніколи, весело, допізна.

Ніч була тепла, але по-серпневому свіжа. Надя відчинила вікно, лишивши фіранки завішеними. Вони заворушилися під подихом нічної прохолоди.

Ближче до півночі гості розійшлися. Василь же затримався, мовби його щось не пускало. Випили ще по чарці – удвох, по-братському. Дивились один одному в очі й мовчали.

– Додому… надовго? – спитав Василь.

– Не знаю, – сказав Дмитро. – Чекаю розпорядження від самого…

– Петлюри?

– Від нього. Починається інша війна.

Вогник у гасовій лампі, що стояла на столі, почав осідати.

– Гас кінчається, – сказала Надя і заходилася прибирати зі столу.

Дмитро вирізав кружальце сирої картоплини й поклав зверху на отвір у ламповому склі – вогник піднявся.

У сусідній кімнаті крізь сон схлипнув Євгенко. Надя вийшла до дитини.

– Ти поставив хлопців коло вітряка? – спитав Василь.

– Ні, всі перетомлені, – сказав Дмитро. – Сторожа біля Дівич-гори, коло кар’єру, на підступах до села. А тут кого нам боятися?

Він підвівся і ступив крок до вікна.

Зайшла Надя, рипнула дверима – вітерець ворухнув фіранкою.

Бахнув сухий револьверний постріл. Куля влучила Дмитрові в чоло, він упав, навіть не зойкнувши.

Крізь вікно влетіла граната й підстрибнула на підлозі.

Василь щосили штовхнув Надю до сусідньої кімнати і впав долілиць. Граната рвонула, згасло світло, Надя, вхопивши з ліжечка дитину, наосліп кинулася до дверей.

Василь перекотився до сусідньої кімнати, коли крізь прочинене вікно влетіла ще одна граната, об стіну залопотіли кулі.

Надя вискочила з дитям на ґанок і ледве не налетіла на чорну постать. Це був їхній кум Тиміш Олексієнко-Корч, хрещений батько дитини, яку вона тримала на руках. Надя спершу подумала, що Тиміш підоспів на поміч, та він прошипів:

– Якщо комусь писнеш, я твоє щеня розірву на шматки.

Корч розтанув у темряві.

Більше ніхто не стріляв. У Наді дзвеніло в голові. Зайшовся плачем Євгенко, та вона його не чула. Земля хиталася під ногами.

Притискаючи до грудей дитину, Надя повернулася до кімнати.

Було темно і страшно. Біля мертвого Дмитра на колінах стояв Василь.

– Митю… Митю…

Усвідомлення смерті вдарило її в серце. Вона не могла ні закричати, ні обізватися до Василя.

Він повернув до неї обличчя, схоже на чорну маску.

– Що там… надворі? – спитав.

– Нікого, – сказала вона.

***

Тієї ж ночі Василь зібрав на сполох найпевніших козаків.

Приголомшені, вони не хотіли вірити, що отаман загинув. Щойно ж він разом із ними повернувся додому. Саме прізвище Соколовський для них важило так багато, що вони тут-таки обрали на отамана Василя. Був у Соколовських ще один брат, найстарший, Степан, але він носив рясу й шаблю до рук не брав. Мав парафію в Янівці.

Збираючи вночі козаків, Василь думав, що, може, почує від них щось важливе чи й сам запримітить яку-небудь хитрість, бо все скидалося на зраду. Тільки свої знали, що Дмитро повернувся з Макарова, розпустив загін на спочинок, а сам поїхав додому.

Такої думки був і Тиміш Корч, котрий першим явився на склик.

– Хтось із своїх продався за сім мільйонів, – сказав він. – Подивимося, кого сьогодні не буде.

Не з’явився Матей Мазур. Жив він у Пилиповичах, проте Василь послав по нього верхівця і той не застав Матея вдома. Де він – ніхто не знав.

Усе зрозуміло було тільки большевикам. Вони написали в «Красном листке», що Дмитра Соколовського з його поплічниками оточили в школі червоноармійці караульного батальйону і вкинули у вікно п’ятнадцять бомб. Однак бандит виявився таким живучим, що довелося дострілювати. У кишені вбитого знайшли листа від поміщика Вержбицького (виходило, що «дурний пан» був приятелем Соколовських), у якому той просив отамана не падати духом, бо в Україну прийшов генерал Денікін на з’єднання з Петлюрою.

Матей не з’явився й на похорон, хоч провести отамана в останню путь прийшли не тільки всі горбулівці, але й сотні людей з довколишніх сіл – Чайківки, Модулева, Заньків, Корчівки… Такого похорону ще не бачили ні Горбулів, ні Радомишль, ні Житомир. Окрім місцевого батюшки Дмитра Гов’ядовського, було багато приїжджих священиків, серед них і Степан Соколовський – високий, худий і такий само білобрисий, як усі брати Соколовські.

Відспівали отамана на подвір’ї гімназії, потім на лафеті повезли на цвинтар, хоч це було зовсім недалечко. Процесія не вміщалася на вузькій вуличці від гімназії до цвинтаря.

«Ех, батьку-батьку», – тяжко журилися козаки, які йшли за труною з рушницями за плечима, жінки всі плакали, бо який же він батько, як йому двадцять чотири годочки – лежить он геть молодюсінький, тільки вітер ворушить білявого чуба.

Разом з козаками йшла його сестричка Саша й вела за труною білого коня з уплетеною в срібну гриву чорною стрічкою.

Аж тут від Дівич-гори вдарила гармата, заторохкотіли кулемети, десь на Бедилівці [13]13
  Назва кутка в селі Горбулів.


[Закрыть]впали гарматні стрільна. Лава червоних із двох батальйонів посунула на село. Довідавшись про похорон Соколовського, большевики не могли пропустити такого зручного моменту, щоб помститися горбулівцям за ганебну поразку, а заодно й захопити тіло отамана. Поглумитися над мертвим було ознакою їхньої доблесті. Вісімсот карателів відкрили вогонь по жалобній процесії.

Люди в паніці кинулися тікати, залементували жінки, заплакали діти, білий кінь рвав повід із Сашиних рук. Кулі свистіли над головами, хурчали в листі дерев, зривали тріски з вітряка. Підібравши ряси, священики шукали очима, куди заховатися. Дехто з людей побіг до костелу, що стояв недалеко від цвинтаря через дорогу, дехто поліз у вітряк, горбулівці розбігалися по хатах, ламаючи тини й перелази.

Отаман Василь Соколовський подав свою першу команду «До бою!»

Озброєні козаки розгорнулися в лаву. Частина їх залягла в рову відразу за цвинтарем, частина побігла ліворуч до польського кладовища, що лежало за костелом і теж від поля було обнесене ровом. Праве крило розтяглося за вітряком. Сили були нерівні, бракувало кулеметів, проте густим рушничним вогнем вдалося стримати натиск, поки труну з тілом отамана переклали на підводу, і Василь Матіяш удвох із Саньком Кулібабою вдарили по конях. Ніхто не бачив, де вони того дня переховувалися, ходили чутки, що їх прихистив у своєму кар’єрі італієць Ліва.

Глибокої ночі отамана Дмитра Соколовського поховали на цвинтарі в сусідньому селі Корчівка. Цей цвинтар також лежить за селом, тому ніхто нічого не чув і не бачив. Не було ні священиків, ні велелюддя, ні лафета, покритого килимом. Із родичів попрощався з Дмитром лише його старший брат Василь. Коли притрусили свіжу могилку бур’яном і гілками, Василь опустився в її узголів’ї на одне коліно й сказав:

– Прости, брате… – Помовчав, потім додав: – Будемо держати Україну.

А біля горбулівського цвинтаря бій тривав недовго. Дізнавшись, що труну з отаманом вивезено, козаки ще трохи постріляли й десь поділися. Були – й нема.

Червоні вдерлися в село. Щоправда, кількох занесли на руках, серед них і комісара Чаріна-Броварського, котрий ухитрився впіймати кулю якраз у те місце, де начіплюють ордени. Не щастило червоним командирам у Горбулеві, але Чаріну-Броварському поталанило в тому, що для нього була вже готова могила. Коли червоноармійці пішли на цвинтар копати яму для комісара, то з радістю закмітили купу сирої землі, біля якої вже зяяла яма. Туди вони й укинули Чаріна-Броварського з великими почестями, після чого розповзлися по селу. Ходили по хатах зі своєю старою піснею: «Жарь, сука, яішніцу! Ставь на стол водку і лєпі варєнікі, тваю мать! Карміла, падла, бандітов, тєпєріча нас пакорміш».

Удаючи, що шукають «бандитів», червоні вешталися по коморах, степках [14]14
  Степка – приміщення в поліській хаті, де зберігають продукти харчування.


[Закрыть], заглядали в скрині, по запічках, й оскільки цього разу ночувати в селі не збиралися, то гребли все, що підверталося під руку. Хліб, сало, полотно, заполоч, курей, – пір’я літало по всьому селі, – квашенину запихали в кишені й за пазуху, розсіл дзюрками витікав з-під холош. Від них ішов щурячий сморід, такий їдкий, що навіть коти розбігалися з диким нявчанням.

– Ну, вже всяких набачилися, – казали горбулівці, – німців, австріяків, кадюків, а такої ненажерливої голосрачі ще не було.

У когось завалили кабана й уже смалили його серед села над ставком, до якого впадала річечка Свинолужка, а туди далі в бік кутка Лапаївки над Свинолужкою у берегових заростях був замаскований «рушничний верстат» Соколовського, себто зброярня. Ніхто ніколи не ходив через ту місцину, заклята вона була, водила там людей нечиста сила, не один горбулівець блудив ночами над Свинолужкою, і ніколи це добром не закінчувалося.

Не знав цього один миловидний солдатик, щось понесло його понад річечкою в ті густі верболози. Кращий за інших був цей кучерявий хлопчина, може, ще не встиг стати звіром, бо всі москалі справляли нужду прямо на вигоні біля ставка, а він вирішив пройтися берегом річки-струмочка. Ішов, ішов, поки не набрів на вхід у якусь немовби печеру, але з дверима й замком. Він нюхом відчув, що тут якась хитра бандитська схованка, і вже хотів гукнути своїх, як раптом покликали його:

– Ей, салдатік!

Кучерявенький озирнувся і ледь не присвиснув – за три сажні від нього стояла молодесенька дівчина в тоненькій літній сукні й так заклично до нього всміхалася, що можна було здуріти.

– Как тєбя зовут? – грайливо спитала вона.

– Мєня? – кучерявий ковтнув повітря. – Міхєй. А тібя?

– Догоніш – узнаєш! – дивлячись йому в очі, дівчина позадкувала від нього на кілька кроків.

Не вірячи такому щастю, кучерявий теж нерішуче ступив уперед і зупинився.

– Ну? Нє бойся, Міхєюшка! – підохотила вона і знов відступила на крок-другий, а він так само боязко наблизився до дівчини. Це вже було схоже на гру, яка от-от розгориться.

– Давай, радімий…

Він перший рвонув з місця, і дівчина теж помчала вздовж берега понад річкою. Бігла вона легко та пружно, то підпускаючи його ближче, то знов відриваючись, іноді він уже майже діставав її рукою, та в останню мить дівчина додавала швидкості, і він хапав у жменю повітря. Вона бігла босоніж, а на ньому були важкі черевики з обмотками до колін, через те кучерявий не міг її швидко догнати. Перед ним миготіли її стрункі ноги, сукня від бігу злітала вгору, відкриваючи вище дівочу звабу, солдат від того дурів, ще дужче налягав на ноги, змахуючи з обличчя гарячий піт, та знов ловив у жменю лиш вітер. Коли здавалося, що ні, йому її не догнати, дівчина враз спіткнулася і впала на моріжок.

Кучерявий майже налетів на неї. Не вірячи такому щастю, він навалився на дівчину, почав тикатися засапаним ротом у її шию, волосся, щоки, вуста. Відчуваючи гостру нестримну насолоду, він здивувався, що дівчина не дуже й пручається, не кричить, не кличе нікого на допомогу, хіба що злегка опинається, ховаючи стиснуті губи. Від солодкої втіхи йому аж кольнуло в серце, він навіть не встиг відчути болю, коли сталева в’язальна шпиця, яку дівчина вихопила з тугої золотої коси, увійшла йому в груди.

Він затих миттєво, здувся, як проколений міхур, дівчина скинула його з себе на зелену траву. Якийсь час вона дивилася в його трохи здивоване, але загалом спокійне лице, їй зовсім не було страшно від того, що вона вперше вбила людину, дівчина ще не повірила до кінця, що це таки сталося. На його грудях не було крові, і їй здавалося, що він ще може ожити, ось-ось підведе голову, схопиться на ноги і знов кинеться її наздоганяти. Від цього їй було тривожно й трохи моторошно. Однак зайда не ворушився, не дихав, хоча й змінювався з лиця, але то вже були порухи не життя, а смерті.

Вона подивилася на шпицю, яку тримала в руці, і на ній теж не побачила крові, довгий сталевий дротик був чистий, ніби ним проткнули не серце, а клубок вовни. Однак дівчина не сховала шпицю в косу. Вона хотіла її викинути в річку, та передумала й застромила під кору старої верби.

6

Біля Фастова курінь сотника Станіміра потрапив у таке прикре оточення, що здавалося, їм прийшла амба.

Спершу все було якнайліпше – після гарматного обстрілу ворожих позицій вони пішли в наступ і біля Трилісів зім’яли червону лаву, змусивши її до відвороту. Розпорошений ворог, безладно відстрілюючись, тікав уздовж залізниці. Збадьорені успіхом, стрільці щодуху поперли вперед, але тут із-за насипу вихопилася червона кіннота і з дикунським галайканням почала огинати їхнє запілля.

Станімір відчув, як у нього всередині щось обірвалося. Замішання охопило старшин, стрільців, Мирон Гірняк намагався згадати команду, яку подають під таку смертельну облогу, але на думку спливло тільки «Отче наш…»

– У гнізда-а-а! – розкотисто, з усіх сил закричав Станімір. – Скоростріли! У гнізда!

Команда покотилася від сотні до сотні; широко розтягнута полем розстрільна, стискаючись, мов пружина, швидко збиралася в гурти, ладувала кулеметні гнізда. Стрільці на ходу насаджували на кріси багнети.

Перші кіннотники на правому крилі врізалися в галицькі лави, кілька стрільців упали під їхніми шаблями. Застукотіли кулемети, сипнув густий рушничний вогонь, дико заіржали коні. Густе липуче повітря запахло смертю. Нервова дрож пробігла Мироновим тілом, в одну мить він угледів усю свою сотню. Лиця стрільців змінилися, Мирон такими їх бачив лише під Янчином, коли польський генерал Галер кинув проти галичан армію з шести дивізій, озброєних до зубів французами. Це були обличчя тих, що безоглядно йшли на смерть, і кожен думав лише про те, як узяти за своє життя якомога дорожчу плату.

– …Нехай буде воля Твоя… – Мирон тамував нервове дрижання, яке, затихаючи, збиралося під серцем у тугий клубок.

Йому здавалося, що кожен стрілець щось викрикує, але за суцільною стріляниною нічого не було чути. Він уловив лише голос Петра Гультайчука, який поруч із ним кропив з кулемета, наспівуючи чудернацьку пісеньку, почуту від когось уже на Великій Україні. «Бабусю рідненька, ти всім помагаєш, яке ж мені горе, ти, може, вгадаєш», – спокійно, без надриву співав Гультайчук, акомпануючи собі на скорострілі, який грав веселу пісеньку смерті. Під цю пісню вже не один кавалерист завис на коні униз головою, котромусь кулеметна черга перебила путлицю від стремена, і він, сучий син, виявився таким здоровенним, що вивільнена зі стремена нога волочилася по землі. На кіннотникові стирчав рогом угору будьонівський ганчір’яний шолом з великою, теж ганчір’яною, диявольською пентаграмою на лобі, і коли він упав разом з убитим конем, то не полетів шкереберть, а красиво ліг поруч свого чотириногого товариша, обнявши його за шию.

Упав закривавлений Юрко Рабенчук, здивовано схопився за груди Зеник Богуш – лице його стало великим-великим. Затявся Гультайчуків кулемет – люфа розпеклася до межі. Петро спересердя плюнув на неї, аж зашкварчало, і перестав співати. Пекельний жар з’їдав легені.

– І прости нам провини наші…

Попід лісом виринула ще одна хмара кінноти й теж поперла прямо на них. «Це все», – з якимось дивним спокоєм подумав Мирон, шукаючи очима Станіміра. Осип стояв, широко розставивши ноги, й від того здавався нижчим. З його розірваного вище ліктя рукава цебеніла кров, Осип винувато всміхався у почервонілий вус – видно, торкався його закривавленою рукою. Всміхався винувато, зніяковіло, але мовби з полегкістю: «Відвоювалися». Миронові захотілося сказати йому на прощання щось дуже хороше, адже вони разом воюють уже третій рік; познайомилися в російському таборі для австрійських військовополонених аж під Пермою, звідти разом втекли, коли в Росії почалася революція, і відтоді не розлучалися. Спершу подалися до Києва, де розпочалася війна за Україну, та потрапили у такий революційний безлад, що соромно згадувати. Замість безоглядного визволення Краю з московського ярма Київ півроку мітингував на вулицях, а провідники Центральної Ради боялися навіть думки про творення власної армії. Вони довго вимучували універсали про автономію, а коли, нарешті, зважилися проголосити незалежність, московсько-большевицька орда вже стояла біля воріт. Осип з Мироном були тоді в похапцем зліпленій із прибулих галичан гарматній півбатареї поручника Яреми й наприкінці січня їх кинули проти червоних під Полтаву, та вже через два дні надійшов наказ повертатися на загрожений большевиками Київ. Після кількаденних боїв за місто горопашне українське військо покотилося на Житомир і далі на Захід. Осип з Мироном доїхали потягом до Проскурова, звідти дісталися до Підволочиська, і там, у рідній Галичині, знов повернулись на коло своє – потрапили до австрійських окопів. Вони разом пройшли італійський фронт, потім польський і, нарешті, мусили пройти цей, большевицький, останній, який вів їх через Велику Україну на Київ, бо так їм було написано згори, що до вільного Львова ви, хлопці, дійдете лише через Київ. Та бач – не судилося. Між італійським і польським фронтами вони удвох на день заскочили у Дроговиж до Мирона додому, а як від’їжджали, Миронова мама Марія сказала Станімірові: «Припильнуйте за ним, Осипе. Він такий неуважний у мене. – І шепнула Осипові на вухо. – Віршник».

Може, тому Станімір тепер і всміхався так винувато, що згадав маму Марію. Бідна жінка, її чоловік, Миронів батько, поклав свою голову ще на Маківці, старший син упав на горі Лисоні, а тепер от меншенький… більше нікого в неї немає.

– Осипе, – сказав Мирон, і собі усміхаючись. – Дякую тобі за все.

Це вперше він звернувся до сотника на «ти», ніби тут уже не було ні старших, ні молодших за рангом, перед смертю всі були рівні. Та Мирон мав на думці інше. Кров текла з рукава Станіміра, але ні йому, ні комусь іншому й на гадку не спало перев’язувати рану – на таку розкіш часу вже не було. У лівій руці Станімір стискав револьвер, шкодуючи, що не навчився стріляти з лівої.

– Іди до дідька, – сказав він.

Нова лава кінноти летіла такою рівною хвилею, що навіть большевики, які тільки-но взяли в лещата курінь, пороззявляли роти від подиву.

– Лава! Ла-а-а-ва! – покотилося над полем, і минула ще хвиля-друга, поки вони почули гучне й виразне «Слава!»

Три сотні вершників з піднятими вгору шаблями, розсипаючись полем, летіли на запілля червоних.

– Слава! – мов по команді, гримнули в один голос стрільці. – Сла-а-ва!

Червоні розліталися в різні боки – хто за насип, хто вздовж залізниці, хто наосліп чимдалі у поле. Через безтямну панічну втечу здавалося, що вони сидять на конях наохляп і без стремен. Один сміливець на гарному буланому коні втікав останнім, раз по раз озираючись, і через те, що він часто крутив закутаною в будьонівку головою, був схожий на дятла.

Вершниця на білому арабові кинула до плеча карабін. Навіть її кінь затамував дихання, і його ніздрі сіпнулися тільки на постріл. «Дятел» вилетів із сідла.

– Маруся… Маруся… – зашелестіли голоси у висушених горлянках.

– Звідки вона взялася?

– Бог послав.

– Ще б трохи – і нам амінь.

Її було видно здалеку. Мирон Гірняк замість того, щоб усміхнутися до Станіміра (біля нього вже порався санітар), не зводив очей з отаманші. Вона була далеко від нього, але Мирон добре бачив родимку над кутиком її вуст. Червоний шлик розвівався на смушевій шапці, золота коса спадала на груди, а він чомусь бачив тільки цю родимку, хоч її не можна було побачити з тої відстані, де стояв поручник Гірняк.

Стрільці поволі світлішали на виду – пекельний вогонь бою вичахав на гарячих лицях.

Над витоптаним полем стояла низька курява недавньої битви. По коліна в тій куряві бігав буланий кінь убитого кавалериста, подзенькуючи порожніми стременами.

7

Бої за стратегічний залізничний вузол Фастів видалися тяжкими, і головний тягар випав якраз на 8-му Самбірську бригаду, до якої входив 2-й курінь Осипа Станіміра. Червоні стягли сюди величезні сили, бо цей вузол мав забезпечити відворот їхньої 14-ї армії, що пробивалася з-під Одеси на з’єднання з 12-ю совєтською армією в районі Києва.

Місцевість до наступу була незручною – багато лісів, поля порізані рівчаками та вибалками, у м’якому піщаному ґрунті в’язли ноги. Большевики окопалися неподалік залізниці, по якій сюди-туди сновигали панцерні потяги. З обох боків гатили гармати, було чимало загиблих, не одного стрільця поховали без капелана й хреста.

22 серпня галичани масованим ударом з південного заходу зламали опір ворога і, змівши його позиції, взяли Фастів. Фортуна підморгнула їм і з Білої Церкви – там большевиків розтрощив Запорозький корпус разом із Дніпровською дивізією отамана Зеленого.

У Фастові служба етапу [15]15
  Етап – тут: запілля.


[Закрыть]підігнала купільний потяг для відвошивлення, стрільці змили з себе порох і кров. Настрій був би зовсім бадьорий, якби не страхіття, яких вони надивилися в місті. Мирон уже бачив таке і в Житомирі, і в Козятині – залиті кров’ю катівні, гори чоловічих та жіночих трупів (большевики називали це «разгрузкой тюрем от ненадежного элемента»), понівечені тіла з виколотими очима, відрізаними носами й вухами, – а тут, у Фастові, вони ще й натрапили на льох, у якому москалі живцем замурували родину з трьома маленькими дітками.

Удосвіта вони вирушили в напрямку Києва. Центральна армійська група мусила посісти лінію Білгородка – Боярка – Глеваха – Васильків – Велика Бугаївка. 8-ма Самбірська бригада дістала наказ іти на станцію Васильків і Глеваху, а 2-га Коломийська – захопити саме місто Васильків. Перед Києвом це була остання лінія оборони, і тут червоні оскаженіли до краю. За спинами своїх же бійців вони виставляли загороджувальні загони, які стріляли в тих, хто змушений був відступати.

Лютував полк «Чорних чортів» імені Льва Троцького, сформований із карних злочинців. Їхні кулемети безжально косили й москалів, і хохлів, котрі затесалися до большевицького Таращанського полку (цей полк, як і Богунський, мав українську назву лише напоказ, для пропаганди, бо насправді хохлів там зібралася жменька). Курінь сотника Станіміра тут і там натрапляв на трупи червоних, посічені кулеметами «чорних чортів».

Деякий час на шляху куреня було вільно, лише вряди-годи назустріч вискакували невеличкі большевицькі роз’їзди, але, вгледівши противника, вони швидко щезали з очей. Марусині козаки, які цього разу забезпечували ліве крило, знудилися від такого «котячого» маршу. Отаманша через вістового передала Станімірові, щоб він не хвилювався, коли їх не буде чути.

Щільним вогнем зустрів їх ворог недалеко від Боярки, причому вдарив згори несподівано, коли вони підіймалися схилом, шукаючи якого-небудь прихистку чи лісочка. Збиралося на дощ, треба було його десь пересидіти, а тут тобі маєш – напоролися прямо на большевицькі окопи. Відходити назад було не з руки, їх би згори подесяткували з кулеметів, тому Станімір дав команду розсипатися в розстрільну й брати ворога швидким приступом.

Спершу хтось крикнув «Гура!», та стрільці, вже навчені досвідом, підхопили його як «Слава!», і той гук покотився під гору, під гору, під гору, вони бігли за ним з усіх сил, вони на весь світ кричали «Слава!» й незчулися, як опинилися на узгір’ї в чужих окопах, де вже не було нікого. Москалі пішли врозтіч, тут ще до всього вдарила блискавка, торохнув грім, куди тій гарматі, і червоні розбігалися, як руді миші. Стрільці захоплено дивилися їм услід, дивуючись, що іноді, як Бог поможе, можна взяти висоту без жертв, дивуючись, що чоловік, якщо йому припече, може отак швидко бігати, ніби саме життя втікає від нього, а він наздоганяє його з останніх сил, щоб торкнутися бодай кінчиком пальця. Утішені легкою перемогою, вони забули, що шукали сховку від дощу, і, коли впали перші важкі краплі, звели очі до неба, підставили запилюжені обличчя дощеві, хапали його пересохлими губами, ловили гарячими щоками, по яких стікали чорні цівки дощу, поту й бруду.

Та от іще дивина: десь немовби з-за їхніх спин, трішечки зліва, але так, наче просто з їхньої лави випорснув загін кінноти і, поминувши стрільців, помчав услід за втікачами. Попереду летіла Маруся, Маруся, Маруся! – червоний шлик розвівався за нею, білий кінь під дощем набрав кольору темного срібла, але Мирон бачив тільки темну родимку над кутиком вуст, Маруся була вже далеко, а він бачив цю родимку й чув – не бачив, а чув – тривожний блиск її синьо-сірих очей.