Текст книги "Маруся"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Зв’язок обірвався чи, може, полковник Вольф урвав його сам, не бажаючи слухати зайвих пояснень. Станімір схопився і, як оглашенний, помчав на Хрещатик, прокладаючи ліктями шлях у натовпі. Зупинився перед конем денікінського офіцера, який їхав попереду кавалькади. Золоті погони вилискували на сонці.

– Куди їдете? – якомога суворіше спитав Осип. Це все, що він міг собі зараз дозволити у взаєминах з ворогом – говорити й дивитися басом.

Офіцер широко посміхнувся, блиснувши ще й золотими коронками.

– Ми нє єдєм, нас народ нєсьот, – пихато сказав він, об’їхав Станіміра й пустив коня далі Хрещатиком. За ним потрюхикали й решта кіннотників.

Осип стояв як обпльований. Це відбулося на очах у натовпу. І хоч деякі обивателі розпускали чутки, що галичани взяли Київ разом з денікінцями, більшість киян не могли зрозуміти цього «братання».

– Пане сотнику, не зважайте, – торкнув за лікоть остовпілого Станіміра Мирон, який саме підоспів на цей казус. – Усім не поясниш.

Поки вони йшли до ратуші, Осип не обмовився й словом. Навіть не запитав, що там діється на Печерську. Він знов подзвонив до полковника Вольфа й тим-таки басом, яким говорив з денікінцем, попросив, аби він приїхав у Думу для з’ясування вкрай складного становища. Нехай полковник на власні очі побачить, що діється в місті, і, можливо, відкорегує попередні накази. До того ж і голова міської управи Рябцев хоче зустрітися з вищим командуванням, аби устійнити добрі взаємини.

Полковник Вольф сказав, що вже виїжджає.

Раз у раз надходили тривожні звідомлення від інших куренів і бригад: денікінці стягують дедалі більші сили біля мостів, а протистояти їм нема як. Обсадити, але не стріляти – те саме, що посіяти й не жати.

Денікінський роз’їзд, який так зухвало обминув сотника Станіміра, невдовзі опинився біля головного двірця – перед самісіньким носом у корпусного штабу. Тут стояла чатова галицька сотня, а також відділ кінноти чорних запорожців з полковником Сальським. Запорожці кинулися полонити нахаб, сотник Божко з хижим лицем і чорною шкіряною пов’язкою на оці вже оголив шаблю, та навперейми йому вихопився сам начальник штабу Запорозької групи Кущ. «Сутичок оминати!» – закричав він, і сотник Божко, сердито сплюнувши, застромив шаблю у піхви.

Денікінці ще трохи постояли, показуючи всім своїм виглядом, що вони тут нікого не бояться, і на рисях подалися в бік Безаківської.

Полковник Вольф приїхав на розхитаному «пакарді» до Думи, зірвавши ще один сплеск овацій. Публіка розступилася, авто поволі підкотило до парадного входу. У супроводі двох ад’ютантів і Станіміра полковник Вольф піднімався мармуровими сходами на другий поверх, важко дихаючи й нарікаючи на патове становище. Але нема на те ради, сказав він, мусимо дочекатися генерала Кравса, котрий уже п’ять годин їде від Фастова до Києва.

Оглянувши кулеметні гнізда, які стрільці «звили» на балконі та біля вікон, полковник Вольф пішов до овальної зали, де на нього чекав голова Рябцев разом з іншими думцями.

– До чого вони добалакаються? – з гіркою усмішкою глянув Станімір на Мирона. – Полковник розуміє російську, як я китайську.

– У нашому становищі це мало що важить, – сказав Мирон.

Нарешті з головного двірця подзвонили, що прибув командант Центральної армійської групи генерал Кравс. Він вирушає до Думи, його автомобіль уже вивантажують з потяга, але місць для всієї делегації, що візьме участь у переговорах з денікінцями, не вистачає. Тому хай Станімір приїде до штабу на автомобілі полковника Вольфа. Передавши цю звістку полковникові, Осип поїхав до головного двірця на «пакарді».

Генерал Кравс чекав на нього в оточенні багатьох старшин. На його довгобразому обличчі лежала печать утоми, але не було й тіні знервованості, він потиснув Станімірові руку з підкресленою бадьорістю.

Окрім галичан, біля Антона Кравса стояли ще двоє наддніпрянців – полковник Володимир Сальський та його начштабу Віктор Кущ. Сальський був украй роз’ятрений – Кравс не включив його до групи старшин, які вирушали на переговори з денікінцями. До цієї делегації увійшли полковник Микитка, начштабу Кравса отаман Льобковіц, отамани Гофман та Виметаль, сотники Ганіхер і Верніш, увійшов навіть поручник Онишкевич від 3-го корпусу, а його, полковника Сальського, командира Запорозької групи, вибракували через те, що він представляв Армію УНР, про яку денікінці не хотіли й чути.

– То це нам вирішувати чи «никінцям» [35]35
  Українці часто називали генерала Денікіна Никоном, а денікінців – никінцями.


[Закрыть]? – сердито спитав полковник Сальський, і його чорна борода наїжачилася, а вуса, які гостряками стриміли вгору, ворухнулися, як два багнети.

– Інакше ми зірвемо переговори, – сказав Кравс. – Ви ж знаєте, пане полковнику, моє добре ставлення до вас.

– То, може, ви нас, запорожців, і на Хрещатик не пустите? – з викликом спитав Сальський. – Це вже буде кривда не мені, а всім козакам.

Кравс завагався.

– Добре, – сказав він. – Якщо така ваша воля, то прошу.

Члени переговорної делегації розсілися по автах і поїхали до середмістя. Чорні запорожці на конях рушили вслід. Попереду їхав командир Запорозької групи Володимир Сальський на вороному і, як казав сам полковник, дуже грамотному коні. Один недолік був у його вороного Буяна – він, стерво, кусався, маючи при тому не зуби, а зубила, якими міг перегризти дишля, і, коли його брав за вуздечку хтось чужий, Буян кусався, як собацюра.

Поруч із Сальським їхали начштабу Кущ і похмурий, як ніч, хорунжий Гаєвський із прапором чорношличників – на їхньому чорному полотнищі був зображений білий череп з кістками, а на другому боці напис «Перемога або смерть!». Чорне суворе воїнство й зодягнуте було в усе чорне – жупани, просторі штани, шапки-мазепинки з широкими чорними шликами. Під мазепинками ховалися довгі скручені оселедці, а в декого пасмо козацького чуба звисало з-під шапки. Чорні запорожці справедливо пишалися своїми козацькими оселедцями, у яких вбачали виклик не лише ворогові, а й самій смерті – якщо з таким оселедцем потрапиш до рук большевиків, то не буде тобі ні пощади, ні навіть полону.

Уже на Бібіківському бульварі квіти полетіли на чорношличників і під копита їхніх коней. На перехресті бульвару та Великої Володимирської чорні зупинилися – мусили почекати, поки до них приєднається 7-ма Запорозька дивізія полковника Осмоловського, яка підтягувалася вулицею Великою Васильківською від Деміївки. Козаки позбивали мазепинки на потилицю, дивуючись на розбурхане місто. Такого вони ще не бачили.

Автомобілі Антона Кравса та його супроводу поволі посувалися до Хрещатика під овації публіки. Їхали вони бруком, встеленим килимом квітів. Після всіх неприємних звісток і психічного виснаження генерал відчув різкий приплив бадьорості: хай там що, а з таким народом можна боротися до кінця.

На Хрещатику рух уповільнився, зате можна було роздивитися на цих дивовижних людей зблизька, побачити їхні щасливі обличчя, збуджені очі, що горіли вогнем нестримної радості. Кравс побачив стареньку згорблену бабусю, що, вклякнувши на коліна, била чолом до землі, зводила свої висхлі руки до неба, побачив щасливого чоловіка, який підніс високо вгору свого малюка, аби той роздивився на цей майдан і запам’ятав його на все життя; якийсь добродій у вишиванці дарував усім охочим жовто-блакитні хоруговки, напрочуд вродлива дама у сніжно-білій сукні й такому ж сліпучо-білому капелюшку роздавала цукерки, ще хтось розливав усім спраглим зельтерську воду.

Худенький хлопчина, який біля головної пошти чистив перехожим взуття, вигукував на весь майдан: «Ставте ноги на скриньку, шмарую задурно!» – а коли розчулені люди почали кидати йому гроші без чищення, хлопчина голосно попередив: «Беру тільки гривнями! Рублів і керинок не приймаю!»

Походжав у юрбі цікавенький скоморох із червоним носом-бульбою, одяг якого був у трьох кольорах – білий гостроверхий ковпак на голові, каптан синій, а штани кумачеві, і хто мав кебету, відразу здогадувався, що це ходячий московський прапор, барви якого цар Олексій Михайлович позичив у щедрих голландців, тільки переставив їх місцями на московському полотнищі – зверху біле, посередині синє, внизу червоне. Як-небудь, аби по-своєму, перетасував Олексій Михайлович кольори, в які тепер зодягнувся скоморох, але він, цей мартопляс, мав жалюгідний вигляд порівняно з колоритним гуцулом, котрий став улюбленцем майдану. Гуцул був у красиво розшитому кептарі, полотняних ногавицях, у новеньких личаках із задертими носаками, на голові мав крисаню з великою жовто-блакитною пір’їною якогось невідомого заморського птаха. Під пахвою у нього був томик Франка, в зубах – коротенька файка, на плечі сиділа стара обстріпана ворона, надута, наче їй чимось не вгодили. В обох руках гуцул тримав по револьверу, можливо, бутафорному, бо крутив їх, надівши скобами на вказівні пальці, так швидко, що вони мерехтіли, наче млинки. Не виймаючи з рота файку (руки ж бо зайняті), гуцул наспівував чудернацьку коломийку:

 
Не питайте в москалика:
Бицця чи мирицця —
Три струни на балалайці,
А на кобзі тридцять.
 

Як тільки гуцул розспівувався, сонна, надута ворона на його плечі враз оживала, розправляла обстріпані крила й підкрякувала своєму господареві:

– Кря-а-а-а!! Тр-р-р-р-р-и! Тр-р-р-р-р-идцять!

Вражені люди аплодували, гуцул на всі боки підморгував, ворона ж на його плечі так само сиділа надута, мовби переповнена почуттям якоїсь особливої воронячої гордості.

Дивно було, що це ніким не кероване стовпище люду дотримувалося бездоганного порядку, ніхто нікого не штовхав, не наступав на ноги, не хекав у потилицю, ніби всім керував якийсь вищий інстинкт, що прокидається в людях у час великої спільної радості й надії.

Хоча, по правді сказати, не було тут аж такого єдиномислія, якого благав у Бога Тарас, котрий теж споглядав Думську площу з портретів, придивлявся, що воно діється на його Козиному болоті й хто чим дихає. Було тут усякого брата, і навіть тоді, коли автомобіль генерала Кравса повернув із Хрещатика до Думи й натовп розступився, даючи йому дорогу, – до машини підбіг якийсь екзальтований молодик і, показуючи рукою на Думу, закричав:

– Не вірте тим єзуїтам!

Генерал Кравс завважив, що та маса людей, яка відступила перед автомобілем праворуч, відрізнялася від тієї, що була по ліву руку. Праворуч над людськими головами здіймалися російські трикольорові прапори й не чулося звідти ніяких овацій, а ліва частина площі цвіла жовто-блакитними стягами й здригалася від тисячоголосої осанни. І тут два табори, подумав Кравс і напружився від раптової тиші, що впала на площу.

Він побачив, що всі повернули голови до вулиці Інститутської. Там, на її крутосхилі, у скісних променях передвечірнього сонця з’явилося видиво, яке найбільше вразило поручника Гірняка. З печерського пагорба, де ще недавно було безлюдно й порожньо, з мертвого міста до Хрещатика рухалася строката, розцяцькована процесія.

Попереду на низенькому, схожому на віслюка коні їхав старий російський генерал, груди якого були так густо обвішані орденами, наче він зодягнув кольчугу. У правій руці генерал тримав невеличкого російського прапора, який начебто й не личив поважному воєначальнику, він тримав його наче свічку. Услід за генералом пішки ступали чотири священики в золотих ризах, один із них ніс великого позолоченого хреста, а троє високо здіймали багряні церковні корогви.

За ними йшов церковний хор на чолі з дияконом і голосно, голосніше, ніж годилося б церковному хору, співав «Боже, царя храні». Замикав цю процесію кінний конвой із кількох офіцерів у золотих погонах та відділу кубанських козаків у червоних черкесках. Черкески були добротні, а от погони у рядових денікінців, теж червоні, мали жалюгідний вигляд. Не суконні, а тоненькі й вим’яті, наче вони їх наспіх повирізали ножицями з жіночих спідниць. Один офіцер навскіс тримав древко великого російського прапора, аби його полотнина була розгорнута й помітна здалеку. Ця різношерста компанія спускалася вниз дуже повільно, узвіз був такий крутий, що коні кумедно присідали на задні ноги.

У лівій половині натовпу, якщо дивитися від Думи очима архістратига Михайла, прокотилося радісне збудження, дехто поривався до величальних привітань, але не з руки було перебивати церковний спів, тим більше гімн «Боже, царя храні», тож лівий табір Думської площі благоговійно чекав наближення процесії, а правий вороже наїжачився й загудів обурено. Однак і ті, й ті знов позадкували, даючи дорогу пістрявій процесії, яка прямувала до міської Думи.

Не доїжджаючи до парадного входу, серед площі, російський генерал натягнув поводи, кволо махаючи прапорцем до тієї половини натовпу, де він одразу впізнав своїх. До нього підбігла якась стара діва з вибіленим крейдою лицем і підведеними сажею бровами, вхопила генерала за чобота й заходилася його обціловувати від носака до коліна. «Спасітєль ви наш роднєнькій», – голосила діва, облизуючи халяви й залишаючи на них білі крейдяні плями. «Ну, будя, будя», – втихомирював її генерал, нервово посмикуючи хромовим чоботом.

До нього підкотився ще якийсь черевань у білій косоворотці, підперезаній червоним шнурком, але генерал суворо підняв руку долонею до натовпу, мовляв, годі, давайте без панібратства, «гаспада харошіє», і рушив до Думи. Тут на його шляху стало два козаки з рушницями й шаблями – вони зненацька вихопилися з натовпу, видно, повстанці, і Миронові навіть здалося, що він їх десь бачив.

– Далі прохід заборонено! – сказав козарлюга із засмаленим, як горщик, обличчям. – Розвертаємо дишля!

– Я вас нє панімаю, – насупився генерал. – Аб’яснітє на чєловєчєском язикє, в чьом дєло?

– Тут управа української столиці! – пояснив засмалений. – Стороннім вхід заборонено.

– Ми только хатім павєсіть наш флаґ, – сказав генерал. – В чєсть взятія Кієва. Вот і всьо.

– Київ звільнила українська армія, – стояв на своєму засмалений. – Чужим прапорам тут не місце.

– Я вам пєрєвєду, вашє прєвосходітєльство, – підбіг черевань у косоворотці, підперезаній шнурком. – Он говоріт, што проєзд воспрещьон, потому што Кієв захватілі галічанє. Но ето же чушь собачья! Ви проєжайтє і водрузітє флаг, вєдь етава трєбуєт народ!

Ще ціла купа людей з лівого табору накинулася на козаків з лайками та прокльонами, мовляв, як ви, сіра голото, розмовляєте з генералом, чи вам повилазило, хто перед вами, народ вимагає пропустити його, а ви, хохли необтесані, вперлися, як барани, і псуєте людям празник. Стара діва з розмазаною на лиці крейдою штурхала гострими кулаками засмаглого козака під ребра, щипала його, називала «чьортов гуцул», не відрізняючи наддніпрянця від галичанина.

Одна половина площі скандувала «Геть москалів!», друга репетувала «Рукі вон!», маючи на увазі облогу генерала; по правий бік заспівали «Ще не вмерла Україна!», а по лівий долучилися до церковного хору, який саме дотягував «Перводєржавную, Русь православную, Боже храні».

Площа намагнітилася й розпеклася до краю, багнети наїжачилися на крісах стрільців, що охороняли Думу, крізь замасковані на балконі отвори висунулися шиї кулеметів, і невідомо, чим би те закінчилося, якби генерал Кравс не побачив у цьому становищі вигідний шанс розпочати переговори з денікінцями. Він повернувся від парадного входу назад, туди, де козаки перепинили російського генерала з усією його процесією, і чемно попросив – не наказав, а попросив засмаленого та його похмурого товариша, аби вони пропустили генерала з його ад’ютантами до Думи. Засмалений із товаришем, скреготнувши зубами, відступили убік.

Обидва генерали взаємно представилися і були приємно здивовані: у їхніх жилах текла одна – німецька – кров. Перед Антоном Кравсом сидів на низькорослому коні барон Максиміліан Штакельберг, командир авангардної дивізії денікінських військ генерала Бредова. Можна було поговорити німецькою, але при такому народі не випадало, Кравс жестом припросив Штакельберга спішитися і пройти до Думи.

Російський генерал обернувся до свого конвою, кубанці швиденько позіскакували з коней і обережно зсадили Штакельберга з його низького віслюкуватого жеребчика. Хор зажував останні слова імперського гімну, попи опустили корогви держаками на землю. Батюшка, який ніс золотого хреста, поклав його на плече, ніби збирався йти на Голгофу.

До Думи генерал Штакельберг зайшов із двома ад’ютантами. Назустріч сходами уже дріботів голова міської управи Рябцев, диригуючи сам собі пухкенькими ручками.

– Ну, наканєц-то, наканєц-то! Встрєтілісь два союзніка-побєдітєля! Мілості просім!

Мимохідь привітавшись з головою Рябцевим («Не вірте тим єзуїтам!» – пригадалося Кравсу), обидва генерали зі своїми старшинами зайшли до аудієнц-зали. Перед розмовою командант 2-ї Коломийської бригади отаман Виметаль доповів генералу Кравсу, що біля Ланцюгового мосту денікінці роззброїли 2-й курінь його бригади. Кравс висловив Штакельбергу різке обурення, мовляв, якщо вже сама доля зробила нас союзниками в боротьбі з большевиками, то навіщо загострювати стосунки?

Барон сказав, що це непорозуміння, помилку буде виправлено, але натомість і в нього є невеличке прохання – для заспокоєння російської публіки треба на Думі вивісити триколірний прапор.

Українські старшини перезирнулися.

Барон Штакельберг наголосив, що цей акт не матиме жодного політичного значення, йдеться всього-на-всього про жест обопільної поваги між союзниками. Після такого акту доброї волі генерал Кравс зможе спокійно їхати на Печерськ до гімназії, де розмістився штаб генерала Бредова, і продовжувати переговори на вищому рівні. Тим часом денікінські війська залишатимуться на своїх позиціях до встановлення демаркаційної лінії між Добровольчою і Галицькою арміями. Тож нехай хтось із ваших, сказав барон Штакельберг, спуститься вниз і візьме в нашого офіцера великий триколор.

Така позиція Кравса задовольняла. Він попросив, щоб покликали сотника Станіміра, котрий пильнував за порядком на площі, і наказав йому занести в Думу російський прапор. Далі вийшла комедія. Денікінський прапороносець вперся рогом і не захотів віддати знамено в руки Станіміра. «Єщьо чєво! Аткуда я знаю, что тєбє далбаньот в башку! Можєт, ти хочєш наш флаг захватіть аль вабщє сжєчь? На-кось, вазьмі малєнькій».

Він дав Станімірові маленького прапорця, Осип піднявся на балкон Думи та примоцував його біля великого жовто-блакитного полотнища. Що тут зчинилося! Ліва половина площі радісно загула й заплескала в долоні, а праве крило зарепетувало, засвистало, затупотіло ногами, заревло на тисячу горлянок:

– Ганьба!

– Галичани зрадники!

– Геть московських лакуз!

– Геть кацапську ганчірку!

– Галичани продалися!

– Ганьба! Ганьба! Ганьба галичанам!

Вигуки скаженого обурення докотилися до аудієнц-зали.

– Что оні скандіруют? – приклав долоню до вуха глухуватий барон Штакельберг. – Ганібал? В смислє Ганібал возлє ворот?

– Сотнику! – гукнув генерал Кравс до Станіміра. – Заспокойте публіку! Ради Бога, скажіть їм що-небудь!

– Що? – нервово спитав Станімір, смикаючи правого вуса, якого він за цей день зсукав у нитку.

– Скажіть щось таке, аби вгамувалися. Ви ж маєте олію в голові. – Кравсова мама була українкою, і мову він знав непогано.

Осип відчув, що олія в його голові перегрілася і вже закипає. Зараз вона зірве покришку на його макітрі. Він вийшов на балкон як у гарячці.

– Ганьба! – стрясало повітря праве крило майдану.

– Зрадники!

– Ганьба запроданцям!

Осип, як Демосфен, поволі підняв руку, показуючи, що він буде говорити. Коли натовп притих, сотник зарядив такої, що Мирон не міг розібрати – чи він у розпачі вдає із себе вар’ята, чи справді чоловікові щось зробилося з головою.

– Авжеж, ми зрадники! – на повен голос звернувся Осип до майдану. – Ми зрадники й перекинчики, яким немає ні виправдання, ані прощення. Так, ми остатні запроданці й більше тут ніц не скажеш. Подивіться, панове, на нас уважно, і в кожному старшині чи стрільцеві ви побачите юду. Кожен тільки й носить у зрадницькій голові підлу думку, як би сі продати москалеві за тих нещасних тридцять срібняків. Так, ми зрадники, каємося.

Осип винувато опустив голову, витримав паузу, а тоді звів своє окаянне лице до неба, гейби та Магдалина, що кається, і запитав у майдану:

– Але скажіт мені, поклавши руку на серце, чи не сі зрадники зросили потом і кров’ю шлях від Львова до Києва, аби визволити рідний Край і його столицю? Той шлях усіяний кістками й могилами галичан. Могилами, над якими ніколи не заплаче рідна ненька, не затужить кохана дівчина. Ми, зрадники, пригорнулися до своїх братів-наддніпрянців, щоби вкупі здобути волю для України, бо, крім нас, її не здобудуть ніякі герої. І ніхто з вас не злічить тих жертв, що їх галичани поклали та ще покладуть на вівтар Вітчизни. Тому кажіт на мене що хочете, але не чіпайте тих, котрі згинули за вашу будучність. Чули-сьте? Не чіпайте, бо… затулю писка кожному ось цим-во! – Станімір вихопив з кобури револьвер і потряс ним над головою. – І тут уже мені жаден генерал не указ, курча його…

Слова застрягли Осипу в горлі, та йому все одно не дали б договорити. Майдан сколихнула нова буря овацій:

– Слава галичанам!

– Хай живе Галицька армія!

– Львів і Київ разом!

– Разом-разом-разом!!!

Під ці овації Кравс із Штакельбергом, закінчивши розмову, вийшли з Думи. Тут вони мусили розпрощатися, бо Кравс вирушав на Печерськ до жіночої гімназії, де осів штаб генерала Бредова, а Штакельберг їхав далі своєю дорогою. Барон помітно повеселішав і, по-дружньому взявши Кравса під лікоть, на прощання шепнув йому рідною мовою:

– Herr General, ich moechte Sie um etwas bitten: lassen Sie bitte die russische Flagge noch haengen – mindestens bis dahin, wenn sich das Publikum zerstreut. In der Nacht kann man die dann schon herunternehmen. [36]36
  Я вас, генерале, дуже попрошу, нехай російський штандарт повисить бодай доти, поки розійдеться публіка. Уночі можна зняти (нім.).


[Закрыть]

Штакельберг уже підходив до свого низенького коника, як раптом, кинувши оком на денікінський конвой, отетерів – він угледів великий триколор, з яким досі носився, як дурень із ступою, їхній прапороносець. Штакельберг дрібно закліпав очима, глянув на балкон і зрозумів, що його волю зневажили. Старий розсердився, аж йому затремтіли руки; він швидко, не по-старечому підійшов до офіцера й вихопив у нього прапор. Кравс не зоглядівся, як барон ускочив у Думу й тут-таки вигулькнув на балконі. Він власноруч застромив держално прапора у вільне гніздо і з усмішкою переможця помахав рукою до лівого крила площі.

Генерал Штакельберг і гадки не мав, до чого призведе його впертість.

4

Ах!!! Бесарабський ринок уже сьомий рік стояв серед Києва, а такого дива не бачив. Сталося це невдовзі по тому, як під його склепіння зайшов молодий чоловік у солом’яному брилі й мережаній білим по білому сорочці. Ніхто з базарувальників не міг і подумати, що саме цей сухотний хлопчина оздобив фасад Бесарабки своїм горельєфом «Селянин з волами». Він же, Олекса Теремець, недавній учень київського художнього училища, ще й зметикував залізних гусей для головної брами критого ринку. Було… Було, та минулося – тяжка недуга висушила Олексину силу, і тепер він найдужче карався від того, що не міг піти до українського війська. Заздро дивився на кожного стрічного вояка, а розпізнавши старшину, підходив до нього й запитував завжди одне: «Коли? Коли ж, нарешті?..»

На ринок Олекса заскочив купити квіти, але тут уже не було ні пелюсточки. Бесарабка пахла яблуками, грушами, динями, медом, її рундуки вгиналися від сала, м’яса, ковбас, тут було повно риби, масла, яєць, молочні ріки текли поміж киселевими берегами, але квітів уже не було й напоказ.

Роздосадуваний Олекса рушив до виходу, аж тут базарний гомін якось ураз притих і всі голови – в хусточках, картузах, капелюхах, простоволосі – повернулися в бік брами, яку обсіли Олексині залізні гуси. Ах!!!

До ринку повагом в’їхала на білому коні юна дівчина, зодягнута по-козацькому, – в папасі з червоним шликом, у зеленій чумарці, в чоботях з острогами. За спиною в неї стримів карабін, при поясі була кобура з револьвером, з-під папахи на плече спадала золота коса. Диво-козачку супроводжували три гордовиті верхівці, які згори вниз поглядали на базарувальників, на загромаджені всіляким добром рундуки. Дівчина теж приглядалася до людей і товару.

Один сільський дядько, якому ледь не влетіла до рота муха, раптом зняв з голови бриля, низько вклонився й гукнув так голосно, що його почула вся Бесарабка:

– Здорові були, пані Марусю!

– І ви будьте здорові з неділею! – привіталася дівчина.

«Маруся… руся… ся…» – прошелестіло рядами, і всі чоловіки зняли з голів шапки, картузи, капелюхи.

Олекса Теремець, зібгавши в руці бриля, підійшов ближче до вершниці й запитав тремтячим од хвилювання голосом:

– Коли ж, коли, панно Марусю?

– Що? – вона так щиро до нього всміхнулася, що Олексі забило подих.

Він зайшовся сухим здавленим кашлем, притулив до вуст хусточку, і з його грудей виривалося тільки одне слово:

– К-к-коли?

Дівчина ввічливо чекала, поки він зможе говорити.

Й Олекса Теремець нарешті запитав:

– Коли ж засяє українська булава?

Вона дивилася на нього з тією ж теплою усмішкою.

– Тоді, – сказала поштиво, – як ми піднімемо її до сонця.

Дівчина з козаками так само повагом виїхала з ринку.

Олекса Теремець вибіг за ними услід. Навпроти Бесарабки стояла ще сотня вершників. Олекса думав, що вони поїдуть Хрещатиком до міської управи. Та ні – дівчина повела козаків Бібіківським бульваром угору.

Олекса проводжав їх поглядом – угору, угору, угору, – поки вершники не щезли з очей.

– Коли ж?.. Коли?

5

Барон Штакельберг зі своїм конвоєм потяг угору по Інститутській, автомобіль генерала Кравса, поволі просуваючись між юрбою, завернув через Царську площу на вулицю Олександрівську [37]37
  Нині Європейська площа. Олександрівська вулиця тепер називається ім’ям Михайла Грушевського.


[Закрыть]. До генерала Бредова з Кравсом поїхали тільки його начальник штабу Людвіг Льобковіц та сотник Верніш.

Саме в цей час до Думської площі доходили чорні запорожці. Попереду, високо тримаючи голову, їхав на вороному й дуже грамотному коні полковник Сальський, вуса якого теж стриміли двома багнетами високо вгору. Поруч звільна похитувався у сідлі похмурий, як ніч, хорунжий Гаєвський, над ним розвівався чорний прапор із черепом і кістками. Вони ще не доїхали до площі, як назустріч вибігла купа людей, котрі зчинили несосвітенний ґвалт. Розмахуючи руками й перебиваючи одне одного, вони кричали, що над містом вчинено наругу, що зайди знов почуваються в Києві, як у себе вдома, ви лишень подивіться, як вони розперезалися і до чого дійшло – почепили над Києвом біло-синьо-червоний прапор Російської імперії.

Розгніваний натовп заважав колоні рухатися далі, і тоді до полковника Сальського підійшла напрочуд вродлива дама в білосніжних шатах від черевичків до крислатого капелюшка. Не кажучи ані слова, вона вельможним жестом привітала полковника і взяла його коня за вуздечку. Знаючи норов Буяна, запорожці завмерли, злякавшись, що він зараз гризне красуню за лікоть, але того не сталося. Від дами так солодко-заманливо пахло, що грамотний кінь полковника Сальського, не огризнувшись, покірно пішов за нею і йшов би отак на край світу, так йому чогось добре зробилося, та навпроти ратуші дама відпустила Буяна й тонкою рукою у білій рукавичці показала на балкон Думи, де розвівався чужинський прапор.

Сальського наче огріли довбнею в тім’я. Навіть кінь заціпенів під полковником. Козаки позбивали шапки на потилиці, очі в них зробилися круглі, брови настовбурчилися, носи хижо загнулися, на шиях напнулися жили.

– То це я маю парадувати перед московським прапором? – спитав сам у себе полковник Сальський. – Не бути цьому ніколи!

– То це ми маємо парадувати перед прапором ворога? – в один голос запитали себе чорношличники. – А дзуськи!

– Сотнику! – звернувся полковник до начальника своєї варти Божка. – Даю дві секунди!

Сотник Божко саме скинув шапку-мазепинку, щоб голова подихала, і кияни вражено дивилися на його гладенько виголений череп, з якого звисав ледь не до пояса чорний в’юнкий оселедець. Сотникова голова від напруги й перезбудження парувала – не лише кияни, але й козаки здивовано дивилися, як над його лискучою головою здіймалася хмарка пари.

У сотника Божка були найкругліші очі, тобто одне око, бо на другому чорніла шкіряна пов’язка, у нього найдужче закандзюбився ніс, і від того Божкове лице здавалося хижим, як у лисого чорта.

Полковник Сальський ще не домовив свою команду, як сотник Божко кивнув бровою до ошкіреного чорношличника, ще страшнішого за самого Божка. Якщо взяти найлютішого бугая, обламати йому роги, зодягнути в жупан і гуртом висадити на коня, то оце таким був той козарлюга.

Удвох вони з копита рвонули до Думи, козарлюга спішився і, навіть не глянувши на варту, влетів через парадний вхід досередини. Сотник Божко зупинив свого коня під балконом й задер голову. За мить він угледів чорношличника, який вирвав чужинського прапора разом із гніздом. Висмикнувши з полотнища держака, він із тріском переломив його об коліно.

Публіка заревла ще дужче. Ліве крило верещало з обуренням, праве кричало від захвату. До Сальського придріботів голова управи Рябцев і, диригуючи сам собі пухкенькими ручкам, слізно переконував полковника, що російський прапор нікому не заважає, він, навпаки, об’єднує киян, котрі, як бачите, й так розкололися на чужих і своїх.

– Я сам киянин, – гонористо відповів Сальський. – І мене, як бачите, ніхто не розколов. Не коліться і ви.

Під неугавні перегуки натовпу козарлюга жбурнув московського прапора вниз, сотник Божко впіймав його на льоту і, скільки витягне кінь, помчав до полковника Сальського, який на чолі колони вже рушав уперед, – чужого прапора скинуто, на Думі повівав лише український, можна парадувати далі.

Доскакавши до полковника Сальського, сотник Божко так різко натягнув поводи, що кінь дав свічу. Сотник зіжмакав полотнище й пожбурив його під копита коневі Сальського, але тут із натовпу вискочили дві жваві дівчини у віночках, ухопили зім’ятий прапор, розгорнули його на всю широчінь і простелили впоперек дороги перед конем полковника.

Крики протесту злилися з вигуками заохочення.

– Кащунство! – галасувало ліве крило майдану.

– Нехай не лізуть сюди зі своїм самоваром! – кричали праворуч.

Але ж і кінь був у полковника Сальського! Грамотний, шельма, і дуже обачний, він зупинився перед тим полотнищем, як перед мостом, – остерігався якоїсь хитрості чи злого умислу. Постояв, застриг вухами, поторкав копитом полотно, понюхав, чим пахне, а тоді сміливо припечатав його копитом до бруку й ступив уперед. Вороний полковника Сальського був не тільки грамотний, але й дуже вихований. Лише переступивши прапор, він задер хвоста й вивалив на брук кілька клубків.

У натовпі зареготали, й саме тоді, коли на правому крилі площі стало найвеселіше, застукотів кулемет. Кулі затюкали десь від будинку біржі – чи з вікон, чи з горища, чи з даху. У Думі посипалися розбиті шибки, натовп здригнувся від зойків поранених, куля дмухнула біля скроні полковника Сальського.