Текст книги "Маруся"
Автор книги: Василь Шкляр
Жанр:
Исторические приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Ворога переслідував не весь Марусин загін, лише сотня вершників полетіла вслід за чужою піхотою, яка щезла за пеленою дощу. Поручник Гірняк знав із мапи, що десь там за версту-другу повинна бути цегельня, і якщо москалі встигнуть засісти за її мурами, то вершникам буде непереливки. Там навіть можуть стояти свіжі сили большевиків.
– Пане сотнику! – звернувся він до Станіміра. – Накажіт прискорити крок.
***
Це був відомий партизанський маневр, коли на знетямлену від страху піхтуру, що кидає ноги на плечі, зненацька налітає кіннота й вирубує всіх до ноги. Спершу втікачі, побачивши, що за ними ніхто не женеться, знов почали збиватися докупи. Одна ватага сховалася за осокорами, що росли вздовж польової дороги, друга побігла за скирту, треті, спотикаючись і падаючи на слизоті, блискали п’ятами в лісопосадку.
Дощ періщив уже стіною, блискавки очищали повітря – так його очищають хіба ще шаблі. Молоденька кобила Василя Матіяша страх як любила дощ – не бігла, а танцювала, поблискуючи «панчішками». Мокрий англійський френч на Василеві блищав, як клейонка, а з великого хижого носа скапувала вода.
Маруся теж промокла до нитки, цупка сорочка прилипла до тіла, поверх сорочини був ще легенький твинчик [16]16
Твинчик – лейбик без рукавів ( місц.).
[Закрыть], який Маруся зодягала заради кишень – у правій і зараз насипом лежало зо два десятки набоїв до нагана, що заміняв їй шаблю. Чого-чого, а шаблі Маруся не брала до рук – чи заважка була для неї біла козацька зброя, чи, може, з якої іншої причини, але й у кіннотній атаці головними для неї були карабін і наган. Уміла тримати дистанцію з ворогом більшу за розмах шаблі чи списа, а стріляла що з карабіна, що з револьвера краще за багатьох козаків, хоч козачня в Марусі була добірна, особливо ця горбулівська сотня, з якою вона вискочила на прогулянку під веселий літній дощик. Більшість із них воювали ще з Лесиком – Пилип Золотаренко, Семен Гарманчук, Іван Горобей, Оверко Лапай, Степан Помпа, Саків Галдун… Він, цей Саків Галдун із кутка Галдунівка, справді галдикав більше, ніж треба, але зараз мовчав, зараз йому більше важили вуха, аніж язик. Вуха й «гочі», як казав сам Саків Галдун.
Праворуч від нього скакав на чистокровному горбоносому киргизі [17]17
Киргиз – порода коней.
[Закрыть]чистокровний шляхтич Льодзьо Ліпка. У Горбулеві жило багато поляків, і Льодзьо мешкав на вулиці, яка так і називалася – Перша Шляхта, а ще ж за нею були Друга й Третя Шляхта. Коли москалі зґвалтували його наречену Марильку – поглумилися прямо біля костелу на цвинтарі, Льодзьо пішов у козаки до Дмитра Соколовського. Жорстоким став Льодзьо – тільки своїй Марильці, якій щось зробилося з головою і яку він кохав після того ще дужче, міг усміхнутися, а так більше ніхто не бачив посмішки на його тонкому, як лезо, лиці.
Ліворуч від Сакова Галдуна приострожував свою гніду кобилу Гальку Санько Кулібаба, який за срібного портсигара з ведмедиками виміняв добру нагайку, та зараз замість нагайки Санько полоскав на дощі голу шаблюку.
Найбільшим і найогряднішим серед них був Микита Шульга. Навіть коли він спокійно сидів на коні, не їхав, – сідло рипіло під ним тільки від того, що Шульга дихав. Микита й справді був шульгою – рубав з лівої руки, але так, що з одного живого москаля робив два неживих. Рубав навпіл від плеча, наче дрова колов. А як бив по черепу, то ціляв тупим боком шаблі, щоб не пощербити «жало». Шабля хрякала об головешку, як об макітру. Хоч у душі Микита Шульга був добрий, він і москалів раніше любив, казав, що вони люди непогані, тільки їх роздрочили німці, посваривши з нами, ось вони, братушки, прийдуть – і ми заживемо з ними у мирі. Та коли ці братушки прийшли й забрали в Микити те, що він любив найдужче, Микита оскаженів, бо найдужче він любив, як пахне його хлів і загорода з худобою. Стане, було, ввечері коло загороди й не може надихатися теплим духом худібки, соломи та влежаного гною. Нема тепер того добра у Микити, є тільки шабля, що хрякає об макітри братушок, яких добрий і лагідний Микита десь у глибині душі досі жаліє і любить.
Найстаршим серед них був Оверко Лапай. Йому перейшло вже давно за тридцять, але Оверко вийшов найменший зростом. Це був маленький заїкуватий чоловік, який у своєму житті не вбив і мухи, хоча тертий мисливець Оверко міг у ту муху поцілити з револьвера на один лише звук. Він і гармату вмів наводити на удар. Колись, ще при покійному Дмитрові Соколовському, їм треба було завалити паротяг, Оверко так і казав «завалити», наче йшлося про козу чи кабана на полюванні. Гармат тоді в них було чимало, але всі негодящі. На рисях підігнали цілу батарею, миттю відлетіли передки з кіньми, і три гармати стали на пагорбі вряд. Навідники заметушилися біля панорам [18]18
Панорама – прицільний пристрій гармати.
[Закрыть], та вийшов пшик. В одній гарматі заклинило снаряд, який заштовхнули в казенник, не стерши з нього пісок, у другій зносився спусковий механізм, у третій барахлила панорама. Тоді Оверко через дуло видивився на мішень, навів його, перехрестився і всадив стрільно прямісінько під паротяг. На большевиків він був лихої волі відтоді, як разом із посівним збіжжям вони забрали в нього положисту [19]19
Положиста корова – добра, молочна.
[Закрыть]корову, лошака та троє свиней з пацятами. Навіть волосний воєнком Щегловітов обурювався таким грабунком: «Да, Авєркій, с табой пєрєгнулі ми палку, канєшно. Но ти нє сєрчай, ми вєрньом тєбє всьо с ліхвой». – «А к-к-коли?» – заїкувато спитав Оверко. «Скоро, – заспокоїв його Щегловітов. – Вот пастроім камунізм, і гасударство тєбє всьо вєрньот».
Повернули поки що тільки коня замість лошака, та й то Оверко забрав його силою у покійного воєнкома Щегловітова. Добрий кінь трапився – сидячи на ньому, Оверко й тепер відчував шенкелями [20]20
Шенкель – внутрішня частина ноги вершника від коліна до щиколотки, якою він корегує рух коня.
[Закрыть], як шумує кров під його вороною шкірою. Змокрілий жеребчик вилискував глянсом.
Гарно було! Грім відкочувався десь на Глеваху, попереду блищали мокрі осокори, руді від глини струмки бігли вздовж путівця. У шумі дощу глухішими стали Марусині команди:
– Галдун – на дерева!
– Кулібаба – посадка!
– Ліпка – в обхід!
Саків Галдун з двома десятками козаків подався на осокори, Санько Кулібаба повів найбільший відділ на лісопосадку, Льодзьо Ліпка погнав за посадку в обхід.
Маруся розвернула Нарциса до скирти. Вона відчувала, що ворог десь близько, зараз хлопці на нього наскочать і тоді – що кому на роду написано. За пеленою дощу Маруся не помітила небезпеку, впритул налетіла на червоноармійця за скиртою – побачила прямо перед собою мокру блискучу шкірянку й сіре обличчя в кашкеті з темною зіркою. Разом із пострілом Маруся відчула, як по щоці цвьохнув гарячий струмінь повітря від кулі. Тієї ж миті в її руці підстрибнув наган. Той, що був у кашкеті, вхопився за груди і впав ницьма під ноги Нарциса. Його зойк був схожий на відсирілий постріл.
Глухо заторохтів «люйс». То Степан Помпа, не злізаючи з коня, «помпував» червоних уже олов’яним дощем. Стрілянина спалахнула за осокорами, охнула граната в лісопосадці. Першого, хто підвернувся під ліву руку, Микита Шульга «розколов» навхрест. Із козаків упав тільки Льодзьо Ліпка, він полетів сторч головою разом з горбоносим Киргизом, обоє вони ще довго їхали поповзом по слизькій траві, і не знати було, хто з них живий, а хто мертвий. Виявилося, що живі обидва, – у Киргиза відірвалася підкова, він спіткнувся і дав сторчака, притиснувши Льодзьові ногу до землі. Поки Ліпка прийшов до тями, бій закінчився.
Його й боєм назвати важко, так собі, колотнеча. Може, тому, що відразу впав командир, може, червоних налякали шаблі чи дике іржання бідолашного Киргиза, але вони почали підіймати руки. При цьому – Маруся вперше таке побачила – вганяли гвинтівки дулом у землю. Козакам це не подобалося, вони не любили стріляти у неозброєних і жалувати їх теж не любили – то все одно, що відкладати борги на потім. Хлопці, як і їхній товариш Оверко Лапай, звикли розраховуватися відразу, не чекаючи комунізму.
Разом із колотнечею закінчився дощ. Він ущух раптово, й залягла така густа тиша, що в неї можна було встромити багнет. Прозоро засвітилося повітря, над полем подекуди здіймалися низькі хмарини – після грози парувала земля.
Маруся зіскочила з коня і, подзенькуючи острогами, підійшла до скирти. Червоний командир у чорній шкірянці й темно-синьому галіфе лежав долілиць, зарившись носом у землю. Біля нього валявся бінокль з розбитими скельцями.
– Йому не жарко в цій шкурі? – спитав Оверко Лапай.
– Уже ні, – сказав Саків Галдун. – Хочеш позичити?
– А дірок там багато? – допитувався зануда Лапай.
– Кажись, одна.
– Хе, одна. А якщо куля пройшла навиліт?
– Тоді дві, – сказав Галдун.
– Пані отаманшо, – почула Маруся позад себе голос ад’ютанта Василя Матіяша. – Там… полонені просяться.
– У нас нема полонених, – не озираючись, сказала Маруся.
Василь переступив з ноги на ногу.
– Так, але вони хочуть вам щось сказати.
– Підведіть.
Їх було з півтора десятка. Ще молоді, мабуть, комсомолята, вони бадьорилися з останніх сил, але обличчя були вже мертвотно-бліді.
– Ви справді отаманша? – недовірливо дивився на неї високий, згорблений у плечах молодик.
– Кажіть що хотіли.
– Тут таке діло, – перевів він подих. – Дозвольте нам перед смертю заспівать інтернаціонал.
– Замість молитви? – спитала Маруся.
– Ми в Бога не віримо. – Хлопчина вже цокотів зубами, але намагався тримати фасон.
– Ну, якщо ви так себе відспівуєте, то будь ласка…
Вони щільніше зійшлися в шеренгу, якось ураз наїжачились і, тулячись плечем до плеча, затягли «Вставай, проклятьєм заклєймьонний…» Співали не в лад, але так натхненно й натужно, що на шиях випиналися жили. Це було б дуже зворушливо, якби під ту врочисту хвилину співці дивилися в небо чи в омріяну далечінь, а то ж ні – вони невідь-чому втупилися у свого командира, що так і лежав біля скирти носом у землю. Мимоволі виходило так, наче його благали, що вставай, мовляв, «проклятьєм заклєймьонний», весь світ голодний, а ти вилежуєшся тут під скиртою. Моторошним видався їхній спів, навіть не спів, а хлипке завивання, від якого в Марусі по спині пробігли мурашки.
– Так колись моя коза на льоду кричала, – підсумував Саків Галдун.
– А балакають вони по-нашому, – сказав жалісливий Микита Шульга. – Може, всипемо нагаїв, та й нехай ідуть собі по домах?
– Добре, – погодилася Маруся. – Але спершу давайте запитаємо в них. – І звернулася до хлопця, що дзвенів зубами:
– Що б ви зробили, якби нас захопили в полон?
Довготелесий ковтнув повітря. Він відчув, що всі, хто стояв із ним у шерензі, напружено чекають відповіді.
– Контру ми розстрілюємо, – нарешті видихнув він.
Маруся подивилася на Микиту Шульгу.
– Чув, контра?
Микита жалісно кивнув головою, і під ним зарипіло сідло.
До них уже поспішав Льодзьо Ліпка з оголеною шаблею. Він волочив придушену Киргизом ногу, але шкутильгав бігцем. Льодзьо боявся спізнитися.
Маруся відійшла за скирту й затулила долонями вуха.
Короткі стогони чулися дужче за постріли.
Пах-ах-ах-ах…
З поля долинув гомін. Обернувшись ліворуч, вона побачила, що в їхній бік широкою лавою суне піхота. То були стрільці 2-го куреня, яких Станімір вів на допомогу Марусі.
Один галичанин, порушуючи бойовий лад, вирвався далеко вперед. Маруся впізнала його. Він був із тих хлопців, яких упізнають здалеку.
8
Лютий бій відбувся наступного дня біля Глевахи, де червоні зайняли вигідні становища на пагорбах і вздовж залізничного насипу. Тут курсували три їхні панцерні потяги.
Перед боєм упала важка тиша. Потім у небі, над головами стрільців, з’явилися одна по одній білі хмарини, луснули шрапнелі й тільки після того долинули удари гармат. Ворожа артилерія вкопалася перед селом за вітряками й лупила у заздалегідь пристріляне місце. Тут і там до неба здіймалися чорні стовпи землі. Коли вгорі зі свистом пролітав гарматний набій, усі пригиналися, втягнувши голови в плечі, ніби від стрільна можна було ухилитися. Вони знали, що пощадити міг лише щасливий трапунок, як це сталося з Михасем Процівим. Мирон сам бачив, як чорний гейзер землі накрив з головою Михася, стрільно впало поруч із ним, та, коли порох і дим розвіялися, Михась підвівся з землі цілий-цілісінький. Він помацав себе за голову, чи є на в’язах, потім, звівши до неба очі, перехрестився. Аж дивно, яким зосередженим і послідовним був Михась Проців після такої оказії. Він старанно обтрусився і, дрібно кліпаючи очима та роззираючись навсібіч, став шукати кріса й кашкета, яких нечиста сила позакидала невідь-куди.
Хлопці щось до нього кричали, але Михась нічого не чув. Його чорне, як земля, обличчя було чуже й незворушне. Лише коли Петро Гультайчук подав йому кріса, Михасеве лице заворушилося такою усмішкою, що з його щік посипалися грудочки землі. А стрілецького кашкета не знайшли. Михась любив свого темно-синього кашкета з твердим околом і називав його шапкою. Мабуть, позаздрила на нього нечиста сила й забрала собі, дивно тільки, що не забрала разом з головою. Таке буває один раз на тисячу, пояснив сотник Станімір, – це коли ти, чоловіче, потрапляєш у «мертвий простір» вибуху. Лише «мертвий простір» дає шанс на життя.
Під Глевахою багато хто такого шансу не мав, галичани перли на Київ безоглядно, хоча й зазнавали дошкульних утрат. У кожному зблиску на обрії їм увижалися золоті бані київських церков. Ще трохи – і вони, зім’явши большевиків, помоляться в тих церквах, а потім разом із наддніпрянськими братами підуть на Львів.
Із панцерних потягів теж били гармати й сікли кулемети, низькі вибухи шрапнелі обсипали стрільців свинцем. Червоні кидалися до протинаступу розгорнутим фронтом, але знов і знов змушені були вертати до своїх окопів, залишаючи позад себе вбитих і тяжкопоранених.
Загін Марусі до фронтальних сутичок не встрявав – не партизанське то діло іти грудьми на регулярну армію. Повстанці воюють, коли самі того хочуть, а не тоді, коли приспічить ворогові. Маруся зі своїми козаками гуляла на правому крилі 8-ї Самбірської бригади й пантрувала менші частини червоних, які відривалися від основних сил.
Надвечір, коли ліве крило галичан наблизилося до залізничної колії між Будаївкою [21]21
Будаївка – село, яке згодом злилося з Бояркою.
[Закрыть]і Глевахою, панцерники червоних швидко посунули з поля бою, аби їх не відрізали від своїх. Побачивши, що бронепотяги один по одному втікають, большевицька піхота запанікувала й теж побігла «на повній парі» у цілковитому безладі. Галичани ледве встигали наступати червоним на п’яти.
До заходу сонця курінь Осипа Станіміра зайняв Глеваху.
Курені Данила Бізанца й Миколи Підгірного взяли Васильків. Так 24 серпня галичани розірвали останню лінію оборони й розчистили прямий шлях на Київ.
Наступного дня до Глевахи підійшов панцерник, у вагоні якого був сам Головний Отаман об’єднаного українського війська Симон Петлюра. Розглянувши в далековид поле недавнього побоїща та з’ясувавши становище зі своїм штабом, він наказав подати йому список старшин і стрільців 2-го куреня 8-ї Самбірської бригади, які відзначилися у бою за Глеваху.
Коли цей наказ надійшов до сотника Станіміра, той посмикав себе за правого вуса.
– Тих, що відзначилися, вже немає. Навіщо їм нагороди?
– Після перемоги передамо рідним, – сказав поручник Гірняк. – Вони мусять це знати. І не тільки вони.
– Тоді пишіть. Романчук, Банах, Онишкевич, Кіс, Проців…
– Проців живий, – сказав Мирон.
– Пишіть! – наполіг Станімір. – Проців, Гультайчук, Семенюк…
Потім Мирон спитав:
– А Марусині козаки? Ми ж наче разом…
– Про це треба спитати в Марусі, – Станімір якось чудно подивився на Мирона. – Підете й з’ясуєте. Слава Богу, об’явилися. Стоять під лісом.
– Чому я? – спитав Мирон.
– Тому що ви, пане поручнику, віднині призначаєтеся дипльоматом між нашим куренем і загоном Марусі. Для узгодження бойових дій.
Їхні погляди стрілися, але Мирон, ніяковіючи, відвів очі.
– Може, ви, пане сотнику, думаєте, що я… що мені…
– Це наказ, – сказав Станімір. – Виконуйте. Візьміть у вістового коня, бо те гонорове військо пішого вас ще й не прийме.
Марусиних козаків Мирон знайшов попід лісом біля озера. Тут була ідилія партизанського відпочинку. Одні напували коней, другі сипали їм із мішків овес, треті варили в казанах такий смаковитий куліш, що його дух стелився по всій Глевасі. До нього домішувався запах реміння, диму, кінського поту й онуч, які сушилися на кущах і гілляках. Більшість козаків пороззувалися, щоб ноги подихали, поклали шапки сподом до сонця, аби провітрилися від солоного поту.
На Мирона ніхто не зважав, поки він сам не під’їхав до одного парубка, котрий, примостившись на пеньку, зашивав циганською голкою чобота. Привітавшись, Мирон запитав, де можна знайти отаманшу, на що парубок глузливо пхикнув і сказав, що цього не вільно знати нікому. Е, сказав він, якби Марусю було так просто знайти, то яка б із неї була отаманша? Давно б знайшли, кому треба.
– Але ж мусить бути із нею зв’язок? – стояв на своєму Мирон. – Я маю до неї важливу справу. Мене послав курінний.
– Це треба спитати в наших офіцерів.
– Де вони?
– А онде! – парубок показав циганською голкою в бік козаків, які на бережку грали в карти. – Козирні! Якраз один одному погони чіпляють. Гей, Кулібабо, тут до тебе!
Санько Кулібаба знехотя відірвався від гри. Підійшов до Мирона, вислухав його, злегенька поляскуючи себе по халяві замашною нагайкою, яку виміняв за срібного портсигара з ведмедиками в ранковому лісі, потім порадив Миронові попасти коня і скупатися в озері, поки він дізнається, чи отаманша його прийме. Скупатися обов’язково, наголосив Санько, бо Маруся не любить, коли від козака тхне собачатиною.
– Наші хлопці як захопили у комісара ящик дікалону, то навіть коней надухали. Моїй Гальці наравиця, а Оверків жеребець тиждень чхав.
Санько підтягнув на кобилі попруги й поскакав попід лісом у бік села, аж хвіст задерся у Гальки.
Парубок, який зашивав циганською голкою чобота, тихенько, сам собі (а може, Миронові) затяг пісню:
Ромен жовтий, цвіт ружовський,
Десь поїхав Соколовський,
Десь поїхав та й немає —
З козаками п’є-гуляє…
Парубок умовк і примружив очі на Мирона. Чи той щось уторопав?
Мирон його зрозумів.
– Про отамана вже й пісню скомпонували? – спитав він.
– А то ж як!
– А цвіт ружовський – це який?
– Не знаєш, що таке ружа? – здивувався парубок.
– Чого ж не знаю? Але ружа має різні кольори.
– У Горбулеві вона має один колір.
– Який?
– Ружовський, – сказав він.
Повернувся Санько Кулібаба – поїхали! – і тепер вони вже удвох з Мироном легким тропом погуцали до села, де біля одного двору їх зустрів міцний хлопець, зодягнутий гейби який пастух. Миронові здалося, що це обличчя йому знайоме, хлопчина, видно, теж був із «Марусиного війська», лишень перебрався так, щоб менше впадати в око. Санько Кулібаба передав Мирона цьому стійчикові, а сам знову подався до лісу, не оглядаючись, – Маруся не довіряла навіть своїм. Лише двоє-троє людей знали місце її постою.
Хлопець мовчки провів Мирона на подвір’я великої хати на дві половини, показав, де припнути коня, і кивнув на ґанок. Там вартував ще один стійчик, якого Мирон упізнав – це був Марусин ад’ютант Василь Матіяш, теж без військової амуніції, без острогів, без ад’ютантського форсу. Десь там під легенькою свитою він мав револьвер, але зовні це був сумирний молодий господар, котрий чемно відчинив перед Мироном сінешні двері й так само делікатно їх зачинив, а сам лишився на ґанку.
На якусь хвилю Мирон опинився в темряві, відчуваючи зрадливі поштовхи в грудях, трішки пристояв у сінях і наосліп постукав у двері. Йому здалося, що він півгодини намацує клямку й уже не знайде її ніколи, аж раптом двері відчинилися, і до хати його пропустила дівчина в білій кофтині, вишитій на грудях і рукавах червоним та чорним хрестиком. Це вперше він побачив її без шапки, побачив гладенько зачесане на проділ волосся, заплетене в тугу золотисту косу, що спадала на груди через плече. На тонкій шиї червоніли коралі зі срібними дукачами.
– Не дивуйтеся, пане поручнику, – сказала вона. – Маю таку слабкість. Іноді зодягаюся… як колись. Я все-таки дівчина.
Усмішка в її синьо-сірих очах промінилася тривожним блиском.
У просторій кімнаті на двоє вікон було зелено, як у гаю, – на підвіконнях, на лаві, по кутках і навіть на чорній скрині стояли вазони. Дерев’яна підлога була застелена зеленими домотканими доріжками.
– Прошу сідати, – м’яко вимовляючи «р», Маруся запросила його до столу й показала на чорний віденський стілець із жовтим плетеним сидінням. – У вас до мене справа?
– Дякую. Я… властиво… прийшов запитати…
Дідько б його вхопив! Миронові потягло мову.
– К-курінний просить подати список ваших козаків, які відзначилися у бою за Глеваху.
– Список? Для чого?
– Для нагородження.
Маруся не відразу зрозуміла, про яке нагородження йдеться.
Уважно дивлячись на Мирона, вона враз голосно засміялася і так само раптово урвала свій сміх.
– Вибачте, – сказала вона. – Мої люди не потребують нагород.
– Бойові відзнаки є невід’ємним атрибутом воєнного часу.
Мирон чув, що говорить чужим голосом, і від того злився на себе.
– Давайте без пафосу, пане поручнику. Ми воюємо не за нагороди. Думаю, ви теж.
– Звісно. Та якщо ви… якщо ми з вами воюємо за Українську Народну Республіку, то мусимо шанувати її відзнаки та символи. Хіба ні?
– Так, але я шаную і своїх козаків, – сказала Маруся. – Мені немає кого з них вирізняти.
«Бестія!» – подумав поручник Гірняк. Розмова була закінчена, але йому не хотілося йти.
– Ви любите яблука? – просто спитала вона.
На столі, застеленому зеленою рипсовою скатеркою, стояла таця з горою вощано-жовтих яблук.
– Не знаю, – сказав він. – Ніколи про це не думав.
– Тоді частуйтеся!
Мирон набрався сміливості й подивився їй глибоко в очі.
– Хіба з ваших рук.
Маруся подала йому велике туге яблуко, що аж світилося налитою стиглістю. Він подивився крізь нього на світло. Здавалося, зсередини повинні прозирати зернятка.
– Сподіваюся, це не яблуко розбрату?
– Ні, це плід згоди.
– Як гарно!
Вона й собі взяла яблуко, і воно так соковито тріснуло на її зубах, що Мирон відчув його смак.
– Я на паперівках можу прожити цілий день, – сказала Маруся.
– А я тільки ніч. Тому з вашого дозволу візьму це яблуко з собою.
Їхня розмова мимоволі переходила в гру, і Маруся спитала:
– Яка ваша улюблена страва?
– Яка є, – сказав Мирон. – Колись на італійському фронті ми з Осипом Станіміром з’їли цілого віслюка.
– За раз?
– Ні, не за раз, звичайно. Але ми обшкребли його до білого скелета.
– Де це було?
– В Альпах.
– Розкажіть, – попросила вона.
– Про віслюка? – він усміхнувся самими очима.
– Ні, про Альпи.
– Нічого цікавого.
– Не вірю, – сказала вона.
– Ми стояли на Монте-Банато. На такій висоті, де орли мостять гнізда. Там, коли вибухає стрільно, його грім цілий день перекочується від гори до гори, від скелі до скелі. І тоді здається, що ці гори ось-ось обваляться і ти провалишся разом з ними в самісіньке пекло.
– Страшно? – спитала Маруся.
– Страшно, – сказав він. – Але я був жовніром, мене послали. А як… ви?
– Що я?
– Вам не страшно?
– Буває, – сказала вона. – Одного разу, коли я ночувала в скирті, мені в пазуху залізла миша. Я наробила такого вереску, що підняла на сполох усіх козаків.
Мирон виразно побачив ту мишу. Як вона залазить їй у пазуху.
– Жартуєте, – сказав він. – Я не про те. Чому ви, юна дівчина, пішли на війну?
Вона помовчала, потім сказала:
– У мене не було вибору.
9
Василь Соколовський мстив за брата жорстоко. Через кілька днів він пішов з козаками на Радомишль, куди якраз прибула свіжа червоноармійська частина для боротьби з повстанцями. Василь вирішив не чекати большевиків у Горбулеві, а сам пішов до них у гості. Зібрав тисячу козаків, оголосив, що вони тепер бригада імені Дмитра Соколовського й повинні вшанувати батька-отамана в повітовому Радомишлі.
Такого побоїща місто ще не знало. Соколовці винищили до ноги залогу, розтрощили свіжу червоноармійську частину й перемолотили все, що тхнуло большевиками. Кому вдалося вирватися за місто, там його привітали кулеметники Тимоша Корча. Сотні й сотні трупів валялися на вулицях, по городах, купами лежали в ровах. Після того в Радомишлі довго не чути було людських голосів, тільки моторошно завивали собаки та крякало вороння, яке чорними хмарами затуляло небо. Уночі пугикали сичі, вулицями міста гасали вовчі зграї і нишпорили голодні лиси.
Розігрітий удачею, Василь провітрив від большевицького смороду Потіївку, Черняхів і збирався йти на Коростень, аж раптом йому передали, що з ним хоче зустрітися Симон Петлюра. Треба вирушати залізницею на Вінницю.
В останню хвилину попросилася поїхати з ним сестра Саша. Вона була вже не тільки розвідницею і зв’язковою, але й показала себе в бою. Мала зірке око, тверду руку в стрільбі, хвацько трималася в сідлі.
– Візьми мене за ад’ютанта, – сказала Саша. – Надійнішого охоронця тобі не знайти.
– Та певно ж! – погодився Василь. – Куди я без тебе!
Їхали залізницею по-панському. У Житомирі командир невеличкого панцерника взяв їх у голубий вагон, який причепили до бронепотяга, щоб перегнати у Вінницю чи не для самого Головного Отамана. Цей вагон був захоплений у якогось чекістського цабе – тут зняли стінки між купе, і вийшов просторий салон із м’якими плюшевими диванами. Біля диванів стояли невеличкі столи, на них – вази з квітами, друкарська машинка. Лише на підлозі був розгардіяш – розкидані папери, газети, недопалки, серед них валявся роздертий портрет чоловіка з характерною цапиною борідкою.
Саша роздивилася і панцерні вагони, які насправді були товарними, але обшиті з обох боків сталевою бляхою. Стіни зсередини ще оббили дубовими брусами та обмостили мішками з піском. У двох вагонах було по гарматі й по чотири «максими».
Разом з ними в голубому салоні їхав отаман повстанського полку імені Симона Петлюри Тимофій Лобода зі своїми двома ад’ютантами. Саша помітила їх ще на станції, коли вони підкотили до перону на віденському екіпажі з дутими шинами, запряженому трійкою коней. Біля отамана сидів гармоніст, але до вагона його не взяли – Лобода теж їхав на зустріч з Головним Отаманом. Дорогою він весь час розповідав Василеві про свої партизанські пригоди, ад’ютанти лишень кивали головами, поглядаючи на Сашу.
У салоні пахло парфумами, до яких домішувався гіркуватий запах куступелян [22]22
Куступеляни – айстри ( місц.).
[Закрыть], що стояли у вазах. Це був запах ранньої осені.
Тимчасова канцелярія Головного Отамана була облаштована також на залізничній станції. Першим запросили до нього Тимофія Лободу – самого, без ад’ютантів, а потім рожевощокий старшина у довгому бахматому френчі з відстовбурченими кишенями покликав отамана Соколовського. Василь попросив старшину, щоб Саша також зайшла, і пропустив її поперед себе.
У кімнаті було так накурено, що Саші защипало в очах.
Петлюра її трішки розчарував. Вона уявляла його грізним вождем-воякою (саме слово Петлюра дихало гнівом), а Головний Отаман виявився майже цивільним чоловіком у темно-зеленому френчі – лише на відлогах коміра нашито два великі тризуби. Середнього зросту, вирлоокий, під очима синці від недосипання. Обличчя гладенько виголене, але бліде, аж землисте. Між пальцями, жовтими від тютюну, диміла цигарка.
Петлюра вийшов з-за столу, привітався за руку з Василем, потім, дивлячись на Сашу й дивуючись її козацькому вбранню, запитав хрипкуватим голосом:
– А це що за амазонка?
– Олександра Соколовська, – сказав Василь. – Сестра. Воює в нашій бригаді.
– Скільки ж тобі років, дитино? – спитав Петлюра.
– Сімнадцять, – відповіла Саша. – Буде.
– І за що ж ти воюєш, Олександро?
Вона стала до нього боком і розгорнула шлик.
– «СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ», – прочитав уголос Петлюра. – Ну, якщо вже такі дівчата воюють за Україну, то наша візьме. Правду я кажу, Олександро?
Звичним жестом він відкинув назад м’якого попелястого чуба, що спав йому на чоло, і запросив їх сісти, а сам походжав по кімнаті, склавши руки за спиною. Від того Василь із Сашею почувалися ніяково. Петлюра був трохи згорблений, ходив, нахилившись уперед, як людина, що звикла більше до сидячої роботи. Хромові чоботи порипували під його кроками. Він сказав, що схиляється перед родиною Соколовських, яка поклала на жертовник України двох синів. Особливо він цінує працю (так і сказав – працю) Дмитра Соколовського, який став серед найпомітніших народних борців за волю Краю. А тому він, Петлюра, вважає, що отамана Дмитра Соколовського треба перепоховати в Житомирі з подальшим зведенням пам’ятника героєві.
– Друге, – зупинившись, обернувся до них Петлюра. – Як звати дружину отамана?
Василь із Сашею перезирнулися. Потім Василь сказав:
– Надя… Надія Соколовська-Круглецька.
– Добре. – Петлюра відкинув назад чуба, глибоко затягнувся цигаркою. – Зважаючи на великі заслуги отамана Соколовського перед Україною, я призначаю його вдові Надії пенсію в розмірі шістнадцять тисяч вісімсот гривень на рік. Починаючи з дня загибелі її чоловіка. Українська Народна Республіка виплатить також дружині героя одноразову допомогу в такому ж розмірі.
Василь хотів було щось сказати, але Петлюра його перебив.
– Крім того, я маю до вас, отамане, не менш серйозне питання.
Він сказав, що в нього багато клопотів з отаманщиною. Деякі селянські ватажки більше дбають про свій шкурний інтерес, ніж про загальну справу. Вони вимагають грошей на організацію повстанських загонів, а діставши підмогу, діють на власний розсуд і часом завдають більше шкоди, ніж користі. Коли вступаєш у суперечку з такими самолюбцями й ворохобниками, то мусиш тримати у поготівлі відбезпечений револьвер.
Саша пильніше приглянулася до Головного Отамана. Револьвера при ньому не було. Може, він мав на увазі того охоронця з відстовбурченими кишенями?
– А зараз склалося таке становище, – казав далі Петлюра, – коли повстанські відділи мусять підтримати нашу регулярну армію. Ми знаємо, що головне завдання повстанців – шарпати большевицьку адміністрацію, руйнувати комунікаційні шляхи, чинити спротив продовольчому грабунку, нищити військові частини та представників окупаційної влади. Однак настав момент, коли кращі повстанські загони повинні підпорядкуватися проводу армії. Йдемо на Київ! Я бачу вашу бригаду, отамане, у складі Центральної армійської групи.
– Ми й так від самого початку підпорядковувалися Армії УНР, – сказав Василь.
– Так, але відповідальність моменту…
Прочинилися двері, і рожевощокий ад’ютант із відстовбурченими кишенями голосно сповістив:
– Пане Головний Отамане, генерал Кравс!
Петлюра на хвилю завагався, чи випроводжати йому Соколовських, чи ні, бо генерала Кравса тримати під дверима не годилося. Зрештою показав рукою, щоб гості сиділи.
Командант 3-го корпусу Галицької армії, а тепер ще й командувач Центральної армійської групи, Антін Кравс справляв враження статечного бойового генерала – тверда військова постава, щільно підігнаний мундир, на комірі срібна зубчатка на золотому підкладі. Сиве волосся підстрижене під «їжака», довгобразе лице, широке міцне підборіддя. Якби він зголив сиві короткі вуса, то зі своєю впертою зачіскою мав би вигляд вродливого сорокарічного чоловіка, а так показував на старшого [23]23
Генерал Кравс мав на той час 48 років. Його батько був буковинським німцем.
[Закрыть].