Текст книги "Кінець світу. Том 2. Пiсля…"

САТАНІСТИ НА МАЙДАНІ

Посеред білого дня у центрі Києва, що у центрі Європи, на тій самій квадратурі міської території, яку чомусь із незбагненним пієтетом іменують Майданомз великої букви, сатаністи знищили Хрест.

І справа не в тому, що його поставила Українська греко–католицька церква, як інтегральна складова Вселенської церкви у центрі із Престолом Петровим у Ватикані і яка є духовною серцевиною Євросоюзу, річ навіть не в тому, що хрест поставили на знак пам’яті за невинно убієнними у найбільшому голокості в історії людства – в українському голодоморі.

Головне, що знищили ХРЕСТ.

В основу роману «Хрест» я поставив тисячі разів відтворюваний у реальній дійсності сюжет, як в українському селі комуністи зносять із церкви хрест. Це викликає селянське повстання, що виливається у війну між не першими, а може, останніми, християнами з одного галицького села і велетенською богоборською імперією. Війною з боку Москви керує сам Хрущов.

У цій війні між хрестоносцями і хрестоломами перемагають перші, яких – жменька супроти світової мілітарної потуги. І коли мене запитують, у чому конкретно–історична актуальність роману, який поруч із «Собором» Олеся Гончара називають вершинним досягненням українського художнього слова, я кажу: окрім вселенських смислів, тлумаченню яких присвячена і ця книга, приземлений смисл полягає в тому, що у моєму романі показано генезу сучасного політичного класу.

Це клас хрестоломів, старші з яких самі, а молодших – батьки і діди – зривали у повітря християнські храми на землі, похрещеній Володимиром.

Чому найбільша в історії людства техногенна катастрофа сталася саме на цій земній території? Тому, що вона найбільш гріховна, тому, що тут протягом ХХ століття вирував найбільший диявольський вир. Чорнобиль – це кара Божа за боговідступництво, за підняту руку на Хрест, на якому вмирає Ісус.

І кара продовжується. Політичним Чорнобилем, дзвони якого даремно намагаються когось кудись збудити на виборах.

Чому прогресивне людство мусить щораз заново здригатися від аномалій гуманітарної катастрофи, яка іменується розвитком демократії в Україні, чому трилери про обезглавленого журналіста, про шпигуна–охоронця у кабінеті президента, про псевдоотруєного ще одного, «наче» президента, про ув’язнення наступного, без трьох процентів майже президента, – увесь цей якнайвищий екстрім сучасної європейської політики, і ним потрясає світ не хто інший, а держава, у центрі столиці якої сатаністи спиляли Хрест?

Нема вже Леніна зі Сталіним, які замахнулися замінити собою Бога, нема вже недолугої карикатури на двоногих божків Хрущова, який на кладовищі християнських святинь мав збудувати комуністичний рай без Бога у 1980 році. А хрести далі ламають. І не під покровом ночі, як у моєму романі роблять це комсомольці–христопродавці, а посеред білого дня.

Але навіть не в цьому головний смисл – приречено–трагічний, катастрофічно–невблаганний, караюче–незворотний для тих, що тепер живуть тут. На відміну від 60–х років минулого століття, коли посягання на Бога сколихнуло повстання, цього разу ніхто не повстав. Не заволав! Навіть не заплакав від немочі.

Хрестопадіння у центрі Києва навіть не стало топовою подією у теленовинах, у яких одні захлинаючись рапортують про покращення життя вже сьогодні, а інші солодко купаються на дні президентських унітазів, вбачаючи у цьому якнайвищий кайф торжества свободи слова.

Хрестопадіння у центрі Києва посеред 2012 року було тестом. Чи заслуговують вони, щоб повернутися до них обличчям, щоб черговий раз подати їм руку, щоб відпустити їм гріхи, щоб зупинити їх над прірвою?

Цей тест Божого Промислу вони не пройшли. Тому я не дивуюся, що добра на цій, колись благословенній, землі нема. І не буде.

Часом находить на тебе хвиля – піду сам власноруч навертати, бодай дещицю, але свою внести. Щоб зупинити це божевілля. Може, цієї краплі лише єдиної й бракує, щоб переважити на протилежних терезах торжествуюче тотальне зло.

Гнаний такими відчайдушними пориваннями, я поїхав на свій найрідніший галицький «п’ємонт». Бандерівський духовно–національний епіцентр, який делегував в історію України не лише Степана Бандеру, а весь провід Повстанської армії, який першим у 1990 році підняв синьо–жовтий прапор і вперше в СРСР ліквідував міськком КПРС, після якого вже кволо чвалав патріотичною ходою Львів. Стрий – моя батьківщина і моїх героїв – українських тамплієрів.

Я зібрав патріотів і спитав. Якщо я піду, як і у 1990 році, до людей, і скажу: люди, я не дам вам грошей, яких я не маю, я не буду вас принижувати, купуючи вас, як баранів на торговищі.

Я покладу знову, як це було у 1990–му, своє життя на олтар, щоб відстояти вашу честь і вашу гідність. Я піду за вашим вибором у Верховну Раду, щоб ви знову стали людьми, а не були бидлом, на яке перетворили вас ці хрестоломи, я піду, щоб знову повернути вам свободу, яку ми здобули у 1991–му.

Патріоти, які знають народні настрої, сказали мені: марна справа. Вони не будуть слухати, що ти говориш, а будуть дивитися у руки, що ти їм даси. Якщо ти скажеш, що я вас купляти не буду, вони відвернуться від тебе. Тепер за таких, які їх не купують, барани не голосують.

І це у бандерівському лоні, у духовно–національній світлиці.

У ній, у світлиці, стало так темно. Заволокло чорним тлом духовної погорільщини.

Я ще ловлюся за соломинку – а як пастирі? Що вони кажуть з амвона? Мені переповіли слова дуже високого владики. Коли йому дорікнули, що надто вже ласі на мамону, себто грошву, служителі церкви, у відповідь було філософічно сказано:

– Що ви дивуєтеся? За гроші Христа продали.

На Ісусі нині немає живого місця від поцілунків Юди. Зацілували до смерті. Ще до розп’яття.

Посеред ремесел, які дають змогу заробляти кавалок хліба, аби мати змогу писати книжки, на яких в Україні на хліб не заробиш, є такий – політичний консалтинг.

За ним до мене звернулися правовірні жерці демократії, головна жриця яких сидить у в’язниці. Я їм знову запропонував себе у ролі фронтовика на війні із режимом олігархів.

У відповідь місцеблюститель вождя, що у неволі, і за сумісництвом баптистський пастор, який щонеділі тлумачить людям Біблію у молитовному будинку, заявив, що місце у списку кандидатів у народні депутати України коштує за встановленим ним тарифом сім мільйонів доларів.

За місце на війні проти режиму. Якщо право стати солдатом коштує сім мільйонів, то тоді цей режим вічний.

У стані відчаю я написав відкритого листа Юлії Тимошенко, якій не тільки глибоко співчуваю нині, але якій на попередніх парламентських і президентських виборах допомагав перемагати. Наївно вірячи, що вона та іже з нею – з іншого тіста.

ЛИСТ У В'ЯЗНИЦЮ

«Шановна Юліє Володимирівно!

Вперше і, дай Боже, щоб востаннє, мені доводиться писати листа у в’язницю.

Річ у тому, Юліє Володимирівно, що днями до мене звернулися ваші соратники із пропозицією взяти участь у виборчій кампанії, а саме допомогти «опустити» ваших головних ворогів на спільному електоральному полі, тобто Віталія Кличка і Віктора Ющенка.

Знаючи ваші особисті принципи у стосунках із «любими друзями», у цьому не було нічого дивного.

Ясна річ, що задля боротьби з вашими старими і новими ворогами належало вступати у вашу «каманду». Мені було повідомлено, що умови приєднання до об’єднаної опозиції, яка веде смертельну боротьбу із режимом, оголосять мені при особистій зустрічі.

І от прийшов посланець і мовчки намалював мені на папері цифру – СІМ. Відтак зіжмакав папірець, пошматував його на кавалки і спалив.

Правду кажучи, я й не відразу второпав цю полум’яну пантоміму, відтак мені було розшифровано на чистій демократичній мові: за місце у команді, тобто у списку партії Юлії Тимошенко «Батьківщина», я маю заплатити сім мільйонів доларів.

З урахуванням заслуг перед Батьківщиною у лапках і без лапок мені може бути надана знижка, оскільки вищеназваний тариф за місце в окопі фронту проти режиму становить для пересічного патріота саме сім мільйонів американських доларів, і не менше.

Сказати, що я був просто у шоку, значить нічого не сказати. Із вашого партійного «бункера» на вулиці Турівській я вийшов як приголомшений.

Звичайно, уся ця маячня про мільйони, яких я не можу мати, та й не хочу мати за визначенням, може викликати хіба що гомеричний регіт. Мільйони в Україні можна тільки вкрасти, а не заробити, тим паче письменнику і професору університету.

Але навіть якщо б я мав не просто мільйони, а мільярди, якими володієте ви, Юліє Володимирівно, і які так ретельно береже ваш чоловік–втікач у Празі, то як давати їх у якості хабара вам, політв’язню, що мордується у казематах і розказує, що страждає і мучиться у боротьбі із корупційним кримінальним режимом? От що лупить наповал, от що доводить до психологічної контузії.

Завше, коли обухом по голові б’є нечуване потрясіння, ловишся за соломинку. Тому розділяючи із багатьма людьми вдома і за межами України жаль за вами – за жінкою за ґратами, я спочатку наївним чином плекав надію, що ви тут ні при чому, що це пастори, які поки що на волі, торгують вашою неволею, конвертуючи ваш кримінал у свій капітал.

Але мені надійшло тлумачення: усе погоджено із Качанівкою – таке рішення Юлії Володимирівни.

І тут я згадав: з–за ґрат ви нещодавно дали месидж українському народу – за мандати треба платити! Усе збіглося.

Ви, Юліє Володимирівно, може, аж занадто добре розумієтеся на цінах на газ, завдяки чому Україна платить за нього удвічі більше, ніж Німеччина. Але ви зовсім нічого не тямите у принципах демократії, коли кажете, що у західних країнах бізнесмени фінансово підтримують політичні партії. Як професор політології, надам вам коротку лекцію, яка широко викладена у моєму 4–томнику, подарованому вам. Але, очевидно, ви належите до людей, які книжки не читають.

Так–от, там бізнесмен може спонсорувати партії, але усі зразу, щоб не було підозри, що він когось одного купує. Подруге, він вкладає гроші у демократичний процес, а не купує мандат. По–третє, усі ці внески – під мікроскопом суспільства, і звіти про кожен цент, що йде від бізнесу у політику, ретельно друкуються. А не так, як робиться у вас: сума хабара на папірці, який рветься надрібно і з’їдається.

Якби за 300 років партійної демократії виявився бодай один факт, що бізнесмену за його фінансовий внесок дали мандат, це була б бомба! У Європі і США це означало б – смерть демократії! І торжество політичної корупції.

Старожили українського парламентаризму можуть підтвердити, що цю отруту у Верховну Раду ще в середині 90–х принесли саме ви, Юліє Володимирівно, коли із Павлом Івановичем почали поодинці і вроздріб скуповувати депутатів в цілому і кожне їхнє голосування зокрема. Саме ви є праматір’ю усіх «тушок», тушканчиків та всіляких інших сортів мутантів у Верховній Раді.

Це ваш винахід. Якого немає у жодній країні світу, навіть на території колишнього СРСР, де новоутворені держави мучаться у конвульсіях посткомунізму.

І чи коли–небудь ви, дніпропетровські комсомольці–хрестоломи, задумувалися, що ви робите? Адже продаючи депутатські мандати, ви продаєте виборців, як стада німих і тупих баранів. Ви торгуєте людьми, як торгували рабами на східному базарі Стамбула у часи Роксолани.

Я відверто скажу, що не до кінця вірив у цю вашу работоргівлю, про яку ходять легенди по Києву вже більше десятиріччя. Не хотілося вірити, поки сам днями з нею, із цією торгівлею, не зіштовхнувся, коли політичний плантатор запропонував мені відкритим текстом дати йому сім мільйонів доларів за любов українського народу на виборах.

Пристрасть наживи так залила очі пастору, що він наважився здерти навіть із мене, письменника і вченого. Я вже не кажу про те, що нині він на тій стадії політичної кар’єри, коли за ним тюрма плаче і він уже однією ногою за ґратами. Але виучка безкарно красти на виборах стала сильнішим інстинктом, ніж інстинкт самозбереження.

Загалом осмислюючи ваш феномен у політиці, Юліє Володимирівно, я завше думав, як так стається, що поруч з вами так багато нечисті. Гомосексуалісти, педофіли, садисти, що по лісах полюють на людей, як на тварин. Ну просто якісь Содом і Гоморра, і ви там за мера. Чому їх, цих потвор, так тягне до вас, а вам так комфортно серед них? А відповідь проста – ви живете на світі так, що поняття совісті і моралі вам не відомі, а у суспільстві ви культивуєте якнайвищий прояв політики без моралі. І не просто політики, а середовище навколо вас – це завше територія без моралі.

Ви не задумувалися над такою загадкою? От ви у в’язниці, мучениця за демократію, а рейтинг ваш не росте. Та коли перед очима така Жанна д’Арк на кострищі, той рейтинг мав би зашкалювати за 90 відсотків. А тут навіть до тої цифри, яка була за вас на президентських виборах, як до неба. Так собі: близько 20 відсотків. Кожен п’ятий співчуває, а четверо із п’яти навіть не співчувають. Відвертаються. Не вірять.

Звичайно, те, що з вами сталося тепер, можна списувати на земних виконавців вищої волі. І я це роблю, дорікаючи нинішньому режиму за те, що запроторив вас, хвору, немічну жінку, за ґрати. Але, коли ти страждаєш, може, варто задуматися над тим, чому?Як ти взагалі живеш на світі і за що на тебе зіслано такі покарання?

Очевидно, такі сумніви не навідують ані вас, ані вашого корупційного касира. Адже мільйони, за якими він гониться і на цих виборах, йому знову заніс на Турівську черговий мисливець на людей чи черговий педофіл із дитячого табору, і все знову йде по колу. Злочинному колу морального звиродніння.

І найстрашніше те, що зараз ці моральні покручі, понадівавши маски благочестивих, знову йдуть до людей із простягнутою рукою і проголошують себе визволителями від антинародного режиму. Майдан як безпрецедентна містифікація і абсолютний світовий рекорд обману багатомільйонного народу нічого не навчив! Вони, ваші лжепастори–антихристи, знову із тими ж брудними щупальцями йдуть у корупційних сутінках на нічні виборчі лови людських душ.

І знову здіймають над понівеченою ними Україною свій сатанинський танець!

Не так давно, Юліє Володимирівно, я, будучи сповненим співчуття до вас, як до жінки у в’язниці, вперше висловив думку, що режим дограється до того, що вам дадуть Нобелівську премію, як борцеві за демократію. Я був першим, хто це сказав. А потім ідею підхопили різного роду спекулянти від політики, в тому числі і ваші посіпаки.

Як християнин, на відміну від вас, я здатен на покаяння. Каюся, що бовкнув таку дурницю.

Дивлячись, як ви мордуєтесь за гріхи свої і ваших турчинових та лозинських, ім’я яким – легіон, глибоко співчуваю вам. Бо при усій вашій респектабельності ви глибоко нещасна жінка.

Тому я буду скрізь говорити і писати, буду переконувати усіх, від кого це залежить, щоб ви повернулися із тюрми живою і здоровою.

Щоб ви повернулися із в’язниці.

Але із такою ж переконливістю я буду все робити для того, щоб ви не повернулися у ту політику, яку ви сповідували дотепер.

Із щирим співчуттям

та побажанням якнайшвидшого одужання,

фізичного і духовного,

Василь Базів,

Надзвичайний і Повноважний посол України,

професор Міжнародного університету «Україна»,

член Національної Спілки письменників України».

ДНО

Для мене у всій цій історії із сімома мільйонами, які я мав би зібрати з бізнесменів і вручити головному «апостолу», найприкрішим справді є оцей феномен. Ну що таке ув’язнення Юлії Володимирівни за лексичними канонами? Навіть за ритуалами майя це жертвоприношення. Вона ж, зрештою, могла уникнути цієї чаші. Вона свідомо пішла на нари, розраховуючи, що це найкоротший шлях на політичний олімп. Але при неодмінній умові – її жертва пробудить народ, який винесе її туди, нагору.

А він не пробудився. Спить собі, небога, до суду Божого, страшного.

Чому?

Щоб суспільство було здатним виживати і прогресувати, воно має бути, як мінімум, здоровим. Морально.

Про моральну скарбницю кожна нація, яка себе шанує і береже, дбає востократ сильніше, ніж про внутрішній валовий продукт чи золотовалютний запас.

Хоча б з причини прагматичної – дуже легко моральний запас марнується і неймовірно важко відновлюється. Принаймні, покоління, яке його знищило, часу не має відновити – це мусять робити покоління наступні, якщо взагалі виявляться спроможними на це.

Тому як би не вправлялися різного роду політологи–проктологи у брехливих сентенціях про несумісність моралі і політики, реально насправді – навпаки: політика немислима без моралі.

Бо якщо рядовий громадянин здійснює моральні домагання до колеги по роботі жіночої статі, це проблеми не більше аніж його дружини, але якщо він – президент, скажімо, Ізраїлю, то миттєво йде у відставку, хоча ВВП у державі росте.

Білл Клінтон з точки зору управління геополітикою і економікою був просто ідеальний президент США, не було у світі політичного візаві, якому він міг би програти.

Його спалила у прах Моніка Лівінскі. Стажерка. Могутній президент стояв твердо на ногах, як атлант, але морально злегка похитнувся. І враз перед ним постав спеціальний прокурор Кларк. Інквізиція в особі слідчої комісії сенату. Верховний суд. Процедура імпічменту.

До політиків моральні вимоги удесятеро вищі, ніж до їхніх виборців. Тому як тільки починає гнити риба з голови, прийнято негайно відсікати цю голову. В інтересах морального здоров’я нації. І коли аморальну інфекцію розносять ті, хто на самому верху, їх, як ВІЛ–інфікованих, опускають на дно.

Коли згадуєш бодай останні прецеденти із зарубіжного життя усунення не лише із найвищої посади, а й усунення з політики, а то й кримінального покарання з моральних мотивів, а відтак повертаєшся на рідні пенати, то висновок однозначний: там – лише отруйні квіточки в порівнянні із нашого поля ягодами.

Якщо із сексуальними бридотами ще є факти у світовій політиці, то аналогів із звироднінням української демократії ніде у світі не знайдете. Уявіть собі, що сенатор чи конгресмен США приїхав у рідний штат Арканзас чи Техас і, гасаючи на джіперах преріями, влаштував полювання на не зайців чи лисиць, а на людей. Такого не було навіть до Лінкольна, коли мільйони цих людей були рабами.

Мисливець на людей Лозинський, який нагадав людству, яким воно було у печерний вік, купив собі мандат члена парламенту України на вулиці Турівській у баптистського пастора і нинішнього клієнта слідчих СБУ, який із цієї торгівлі зробив успішний бізнес. У того самого «работорговця», який вимагав від мене сім мільйонів за мандат.

Наступний інфарктний стан, у який ввергла Україну прогресивна «опозиція», – педофілія. Знову – психічна інфекція за межами не лише моралі, а елементарної безпеки суспільної. Адже цей новий підвид маніяків із депутатськими мандатами може зробити жертвою будь–кого із мільйонів дітей, які граються у дворі.

А ще один любитель оргій із дошкільнятами, «видатний фінансист», донині повчає всіх, як гроші рахувати. Соратник–міністр прикрив тоді зграю педофілів, але те, що стало відомо, не залишає жодних сумнівів, що це страшна, гірка і бридка правда. Кримінальну справу можна прикрити союзом двох помаранчевих банкротів, але не можна прикрити суспільну свідомість, рубці на якій від завданих моральних травм не затягнуться ніколи.

Як збагнути цю аномалію, що до берега української політики припливає усе те, що, за народною мудрістю, спливає у каламутній воді на поверхню?

За проявами аморально–політичних рецидивів Україна перетворилася на енциклопедію тваринного звиродніння. З тою хіба поправкою, що на таке тварина не здатна, на що здатні гидкі потвори навколо хуторянських князьків.

І думаєш: чому так? А тому, що вони просто люблять жити у багнюці. О, ці клієнти казково дорогих бутиків дбають про свій гардероб і макіяж. А от як політики – ходять у брудній спідній білизні і від цього кайфують.

На жаль, процес відтворення роду людського не без дефектів. Народжуються одиниці з відхиленням від норми. На межі або й за межею людської подоби. Зрештою, для того й існує безпека суспільства з боку держави, щоб оберігати від цих виродків усіх інших, нормальних, яких, слава Богу, абсолютна більшість.

Але чому цих дефектних заносить під купол парламенту?

«Я звільняю вас від такої химери, як совість» – це німці мали такого «визволителя» Гітлера. Українців їхні очільники звільняють від такої «химери», як мораль.

Відомо два міста, які знищив Бог. За що? За гріхи, які культивуються в українській деморалізованій демократії. За содомію.

Якби Содом і Гоморра уціліли, депутати з України виграли б у цих гидотних поселеннях місцеві вибори. А абсолютна більшість могла б претендувати на мера Содома чи Гоморри.

От чому не росте рейтинг, коли його поливають ритуалами фальшивих жертвоприношень. Народ, хоч і не Станіславський, але волає: «Не вірю!»

«На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». В останній із могил я для себе поховав останню опору – віру в тих, хто б’є себе в груди і клянеться у своїй демократичній «цноті», водночас просовуючи під столом руку за мільйонами політичних хабарів.