Текст книги "Кінець світу. Том 2. Пiсля…"

ПОРТРЕТ СМЕРТНИХ
«БОГІВ»

Безпрецедентне соціальне розшарування у планетарному вимірі, прірва між бідними і багатими все зростає, поглинає мільйони жертв голод як прояв зубожіння мільярдів. Усе це визначило порядок денний безпрецедентного Форуму тисячоліття з нагоди 50–річчя ООН та початку нового тисячоліття з участю чи не вперше у світовій історії мало не всіх глав двох сотень держав.

Літописці Шумеру дуже скрупульозно складали хроніку правління своїх божественних правителів, які, як відомо, правили на своїх зикуратах тисячі літ у відповідності до того, що повний цикл обертання на орбіті планети у 26 тисяч разів довший, ніж наша пробіжка по колу навколо Сонця. Давайте і ми тепер, на фініші «Календаря майя», познайомимося ближче із сильними світу цього, у руках яких знаходиться доля нашої маленької планети. Саме вони, ці модерні фараони, запровадили людство за поріг третього тисячоліття.

Порядок абсолютно ні про що не свідчить, і розпочнемо, для прикладу, із президента Франції Ж. Шірака, про якого говориться, що він провів свій скромний голідей у різорті за 4300 доларів за ніч. Вище над ним – знімок генсека Куби Ф. Кастро, який серед усіх тодішніх володарів найдовше при владі – 41 рік. Треба сказати, що серед гостей Нью–Йорка задекларований практично один його однодумець – президент Конго Деніс Сасоу Нгусо, який виграв референдум на підтримку марксистської конституції.

Є особлива категорія, яку варто розпочати із прем’єр–міністра Кампучії Самбеша Гун Сена, уряд якого причетний до геноциду 2 мільйонів своїх співвітчизників. Президент Буркіна–Фасо капітан Блайзе Сомпаре звинувачується у фізичному усуненні свого попередника, також капітана – президента Томаса Санкара. На вигляд – доволі інтелігентний пан в окулярах, подібний до нашого колишнього співвітчизника Берії; президент Руанди Май–Ген Паул Каджаме поклав мільйон голів одноплемінників як плату за свій прихід до влади.

Натомість є й такі, котрі самі до владарювання були жертвами. Серед них – президент Хорватії С. Месіч, хоча йому довелося бути також останнім лідером колишньої Югославії. Президент Кіпру Г. Клерідес також має тюремний стаж як в’язень фашистського концтабору. Резонансний друг Росії і ворог Америки венесуелець Хуго Чавес – також колишній політв’язень. Свого часу зазнавав переслідувань від влади і прем’єр–міністр Греції К. Сімітіс, але йому вдалося–таки втекти до Німеччини – натомість провела роки в ув’язненні за його переконання рідна дружина.

Із таких прикрих біографічних реалій колеги–президенти мали б зробити висновки і міцно хапатися за таке смертельно небезпечне знаряддя, як влада, котра часом, як бачимо, буває безжалісною до тих, хто її невміло утримує в руках.

З цього не хотів робити висновки прем’єр–міністр Гренади К. Мітчел, котрий взяв собі за звичку ходити крадькома, без охорони та без її відома, у пляжні ресторани, такі привабливі у його екзотичній країні. Цілком протилежний характер має шановний колега – перша особа Індонезії А. Вагід, котрий не наважився ввійти у президентський палац, а пропустив уперед віщуна і доручив вигнати звідтам злих духів.

Так само не піддається порівнянню із відчайдушним гренадцем прем’єр–міністр Ірландії Б. Аген, котрий не може тинятися по шинках з тої простої причини, що він ніколи у рот не брав спиртного і за цим показником у президентській компанії поки що представляє клуб тверезості в одній особі. Якби раптом головним начальником у Росії став Єгор Кузьмич Лігачов, котрий не так давно організував у СРСР боротьбу із пиятикою та вирубування виноградників, він би цей клуб подвоїв своєю персональною присутністю.

Коли вже зайшла мова про криваві «розбірки» між владоможцями, то король Марокко Мухамед Шостий в інтересах профілактики правопорядку в своєму найближчому оточенні та дотримання лояльності влаштував 20–хвилинне публічне телецілування його монаршої правиці, що мало засвідчити посполитим, ачей є повний порядок у королівському дворі.

Влада земна – не небесна. Коли вона прагне стати такою, то це виглядає дуже вже кумедно.

Але у «столиці світу» владики вели себе вельми по–земному. Заклопотані долею людства на саміті тисячоліття в Нью–Йорку земні «ідоли» все ж знаходили вільний час для дозвілля та відпочинку. Президент Конго поставив собі за мету відвідати багатющий нью–йоркський зоопарк. Представникові Чорного континенту надто вже зімпонувала чарівна горила, від якої він не міг відвести очей і врешті запропонував тутешнім офіціалам повернути її додому, в джунглі.

Одна із численних дружин лідера Саудівської Аравії мала інше зацікавлення – на Уолл–стрит їй сподобалися двоповерхові автобуси, які вона тут же виявила бажання придбати. Міністр охорони здоров’я Руанди спеціально покинув приміщення ООН, щоб подивитися, як працюють високотехнологічні сміттєвози, що викликали у нього соціально–державний інтерес.

Але давайте продовжимо знайомство із тими, хто переводить нас за межу тисячоліття. Другий раунд представлення розпочнемо із випускниці університету в Монреалі В. Віке–Фрейберда, яка стала президентом Латвії і якій здобутих у Канаді знань із психології та лінгвістики цілком достатньо, щоб забезпечити у своїй країні не менше ніж 1000–доларову зарплату. До речі, демократичний «матріархат» спостерігається і поблизу наших сусідів–балтійців – президентом Фінляндії вперше стала жінка Т. Халонен.

Представництво прекрасної половини у найвищому світовому істеблішменті, здається, на цьому вичерпується, і повернемося знову до половини сильної. Міцність характеру та намірів демонструє президент Малаві Б. Малазі, який збирається у своїй державі запровадити смертну кару за зґвалтування як запобіжний засіб проти СНІДу. Його колега із Нігеру Т. Мамаду демонструє свою рішучість у дещо інший, «гуманний», спосіб – взяв та й видав наказ заборонити платити зарплату урядовцям.

Коли вже зайшла мова про гроші, то президент Габону О. Бонго перебуває під слідством за відмивання брудних капіталів через світову мережу Сітібанку. Натомість прем’єр–міністр Словаччини М. Дзирінда здійснює аналогічні акції стосовно свого попередника.

Є у характеристиках такий неприємний термін, як «вороги». Йдеться про відомий список неприятелів преси. Потрапили сюди, до речі, перші особи Анголи та Казахстану. З іншого боку, у представленні президента Грузії А. Шеварднадзе сказано, що він уникнув кількох замахів, котрі організували його політичні противники.

Але досить цих тяжких випадків. Подивимося, приміром, з яких професій виростають президенти. Красень–колумбієць А. Пастрана до президентства мав неабияку популярність як тележурналіст, що, зрештою, і стало вирішальним фактором його перемоги на виборах. Професору фізики із 30–літнім педагогічним стажем Р. Мейдані й не снилося, що йому судилося стати президентом Албанії у сутужний час її історії. Президент Румунії Е. Константинеску – відомий професор геології, який уклав перший кристалографічний атлас своєї країни. Президент Ірану Мухамед Хатамі – автор поетичної книги «Хвилі страху», яку зобов’язано знати усім вищим чиновникам. Полюбляє вдаватися до філософії прем’єр–міністр Ефіопії М. Зенаві, оскільки усі його піддані знають, що, за його власним формулюванням, його влада ґрунтується на двох речах – на страху і на надії. А президент Литви В. Адамкус видавав під час Другої світової війни підпільну газету «Молодь! На сторожі!»

Коли вже зайшла мова про освітній рівень, який у політиці – не така вже й поширена річ, то як тут не згадати випускника Сорбонни у Парижі, президента Камеруну П. Б’яла. Але своєрідним рекордсменом–ерудитом є президент Мозамбіку Ж. Чізано, котрий розмовляє вісьмома мовами.

Правда, не всі мали змогу здолати такі монблани науки та освіти. Як–от, скажімо, президент Мальдівів М. А. Гайюм, що був десятою дитиною серед двадцяти п’яти нащадків його батька. У Європі така демографічна плодючість – річ не така поширена, як у країнах третього світу, але бути наймолодшим серед п’яти дітей, як президент Австрії Т. Клестіль, – теж доволі почесно.

Виріс у дитячому будинку й улюблений президент усіх туркменів С. Ніязов – його сім’я загинула під час землетрусу 1948 року, а батько ще раніше – на війні.

Звичайно, його біографію не порівняєш із дитячими та юнацькими роками представника найстаршої на планеті монархії – принца Монако Альберта. Це ж стосується і Абдуллаха Другого – 43–го короля Йорданії.

І річ не тільки у походженні. Як нам може не позаздрити, із нашими найрозлогішими у світі чорноземами, президент Ботсвани Ф. Могае, адже йому випала доля управляти державою, дві третини території якої – піски. Або уявіть собі, що поруч із лідером Китаю Цзян Цземіном, за плечима якого майже півторамільярдна жива сила, сидить собі з таким же суверенним голосом на форумі ООН президент держави Науру Б. Домійго, населення якої – десять тисяч громадян.

Нагадую, що цей колективний портрет сильних світу цього змальовано саме на порозі третього тисячоліття. Тоді один із нас, посполитих, житель Нью–Йорка Герман Гербанд, який проживає неподалік від того місця, де відбувався саміт, взяв та й утнув таку штуку. Йому днями і ночами не давало спати оте збіговисько шумом і гамом нескінченним. Пана Германа це роззлостило до краю – якось серед білого дня він взяв та й вилив із свого балкона фарбу просто на голови поліцаїв. Йому, вибачте, начхати на світове політиканство, коли спати хочеться. 82–річного пустуна навіть заарештували, а коли роз’їхалися гості – відпустили додому.

Нині цей владний іконостас оновився докорінно, бо це тільки власть імущим у момент посадового вивищення видається, що вона, влада, буде в їхніх руках вічно, а так вона тлінна, та ще й смертельно отруйна в момент прощання з нею, що пізнали на власній шкурі жертви «арабської весни».