Текст книги "Кінець світу. Том 2. Пiсля…"

ЮКАТАН —
ЗВУЧИТЬ КОСМІЧНО

У нас, християн, та й в інших нинішніх світових релігіях не прийнято чинити так, як у майя. Уявіть собі, що головна вулиця Києва називається проспект Ісуса Христа, а центральна магістраль Аль–Ріяда носить ім’я Пророка Мохаммеда, чи на китайському острові Хайнань уздовж океану тягнеться набережна Будди.

У майянському місті Канкун я поселився у готелі на бульварі Кукулкан – не більше й не менше – імені їхнього бога.

Зрештою, Рів’єра Майя по центру із цим магістральним бульваром із оглядової вежі, яка крутиться навколо осі, як сама наша планета, дуже схожа на свого патрона. Візуальний образ найвищого божества, а у майя Креатор не один, – крилатий змій чи, за китайським світобаченням, дракон. Рів’єра – неначе в’юнке, завширшки не більше півтора–два кілометри тіло, а обабіч – велетенські морські крила, що тягнуться до горизонту.

Якби вам, навіть досвідченому модерному Магеллану, зав’язали очі і висадили на морському узбережжі, ви б не одразу або й зовсім не вгадали би, куди вас закинула мандрівна доля. Я сам ступав на узбережжя усіх сущих океанів і кількох морів, і ті самі межі Світового океану і суходолу – скрізь однакові.

А от морське видовище Карибського моря неповторне. Не схоже на усе бачене–перебачене. Посеред білого дня ви заціпенієте від побаченого на горизонті.

І так стоячи в оціпенінні, будете гадати – що там, на лінії земля–небо, – земні гори чи небесні хмари? Тут небо дуже близько до землі не тільки в геніальних головах мудреців майя, а й у візуальній моїй власній оптиці світопізнання.

Бо кудлаті хмари не просто зависають над оголеними табунами дітваків Адамових, а купаються разом з ними, як заблудла отара, що притомилася від нескінченних мандрів і собі поринула з розгону у ніжну гладінь водяних обіймів. Чому ти одразу наче розчиняєшся у тій солоній купелі? Мабуть, тому, що у її божественному лоні зародилося те, що поширилося скрізь на Землі, – Життя.

То космонавтам звідтам видно, як Земля закруглюється, а ми звідси нашим обмеженим зором цього угледіти не можемо фізично. І тільки на Карибах такий от міраж. Можливо, від того, що неподалік уже екватор, від якого догори і донизу розбігаються ці закруглини?

Канкун, окрім того, що давнє майянське поселення, – типовий світовий курорт. Американців тут – море, які, пролітаючи над своєю Флоридою, віддають усе–таки перевагу Карибам. Наступна дивовижна унікальність морського релаксу – слава Богу, не чути російських матюків. Найперша ознака того, що наших тут немає, – ніхто не п’є пиво зранку. Хоча цілодобово розмаїте питво ллється рікою.

Уявіть собі: текілу можеш наливати собі досхочу прямо з бочки! І хоча цей пахучий напій не має нічого спільного із майя, особисто для мене він пріоритетний, бо нагадує мені рідну семигинівську самогонку з мого села.

До речі, майя у дні якихось свят – може, звідси походить знаменита нині Карибана – полюбляли хильнути зайвого. Жерці могли дозволити собі напиватися до чортиків.

Знаєте, що мене дратує? Коли вдома я заводжу на найвищих емоційних тонах розмову про майя як про наймудріших і найунікальніших людей, що будь–коли жили на Землі, земляки, здебільшого, тактовно позіхають і йдуть дивитися чергове політичне шоу. Блазнюваті лідери корчаться у рекламних виборчих конвульсіях. Землякам (і не тільки) це найцікавіше. Їх висока, глибока, спрямована у вічність Істина не цікавить. Їх цікавить, за усіма правилами зомбування, тільки те, на чому їх дурять, – вже укотре!

І цей контраст між домашнім плазуванням на рівні первинних інстинктів і Вавилоном на бульварі Кукулкан – вражає. Ці тисячі й тисячі мандрівників зі всіх земних усюд приїхали сюди не так скупатися в екзотичному Карибському морі чи посмажитися на пляжі або глушити пійло у безкоштовному барі, а примчалися... до майя.

Ну, добре, я пишу оці нотатки, хоча їх в Україні майже ніхто і ніяких не читає, а чого оце різнолике збіговисько примчалося сюди?

Жага пізнання. Для людини, яка нидіє у забутому Богом українському сільці, це буде відкриттям. Але в інших національних згромадженнях вона жива, ця богоподібна людська риса.

Перше схоже потрясіння я пережив напередодні, коли якось у Вашингтоні за півгодини до відкриття прийшов під двері музею, який займає перше місце у світі за кількістю відвідувачів. Перед зачиненими дверима уже очікувало кілька сот осіб, які блискавично переростали у тисячі.

По–перше, уточнюю, не перед концертом попси чи такої ж попси політичної, що скликає майдани тупоголових, а перед музеєм. Та ще й яким – Музеєм космосу.

Зрештою, назва не передає усього огрому пізнавального, що вміщений під цим велетенським склепінням. Радше би назвати – Музей Всесвіту, і в ньому щось таке найдовершеніше, як от Людина. І не музей (яке прозаїчне слово із часів шкільних екскурсій), а Лабораторія самопізнання.

Оті тисячі землян, що бурхливими потоками стікаються сюди зі всіх континентів, хочуть знати, хто вони. От і все. Мало? А що може бути більшим у одвічному прагненні Розуму знайти світло в кінці тунелю? Невже тільки те, як украсти якомога більше і сховати якомога далі?

Щодо улюбленої теми наших політичних дебатів, то українці аж тоді стануть європейцями, коли будуть ходити не по мітингах і по магазинах, а по музеях. Про те, що коли люди не читають книжок, вони втрачають свободу, так вважав наш мислитель Євген Маланюк, я й говорити не буду. Нема до кого.

Є багато претендентів на звання «Пуп Землі» у нинішній генерації людства. Але, мабуть, поза конкурсом може бути отой прямокутний простір посеред міста – від Капітолію до Меморіалу Лінкольна. Серце США у столиці світу Вашингтоні.

Я назвав два сакральних місця з обох боків цієї магістралі, а обабіч? Що воно за пишні такі й багаті палаци?

То музеї, а в них – вирує повнолюддя. Ми перебуваємо тимчасово на планеті Земля, одній із мільярдів. Люди мають доконечну потребу знати, хто вони і що з ними відбувалося, і передовсім – що потім буде.

Те саме і з гостями держави майя. Ніколи не повірив би, що містерія «кінця світу», як могутній пізнавальний магніт, притягне сюди таке планетарне велелюддя.

Пляжі повняться десь під вечір, а зранку наповнюється по вінця розлогий майдан, ущерть напакований автобусними «крейсерами». Задумано так. Ви добираєтеся сюди, а вже звідси, обравши якийсь автобус відповідного напряму, їдете у те майянське місто, яке вам найбільше до вподоби.

Я привіз звідтам і тепер тримаю у кабінеті карту Імперії майя. Вона густо вкрита позначеннями сакральних місць, яких – сила–силенна!

Отож спробуй вибрати! У Єгипті із його пірамідами простіше. Сідаєш на рейсовий автобус із площі Тахрір – і за сорок хвилин ти уже в Гізі. Та й зрештою скільки тих пірамід у єгиптян? Одна, дві і ще трохи. Можна охопити одним поглядом. Найдокладніші екскурсії розраховані на дві години, не більше.

А тут? Найперше, треба мати на увазі, що Імперія майя абсолютно не збігається із нинішніми кордонами існуючих держав. До речі, ці кордони у часовій ретроспективі і перспективі – річ не вічна. Про це треба пам’ятати й нам, бо не було держави України двадцять з гаком років тому, а тепер є, але чи буде?

Земля майя не те що сповна поглинає карибські держави, але це територія, що нині числиться за Мексикою, Гватемалою, Белізом, Гондурасом, Ель Сальвадором.

Які є докази, що древня імперія сягала таких просторових масштабів? А дуже просто, і ніяких версій та гіпотез. Саме у цих перелічених державах існують споруди, зведені руками майя.

Хтось похизується, що був у Єгипті і бачив піраміди? А як вам таке: пірамід, палаців, спортивних майданів, астрономічних ОБСЕРВАТОРІЙ, храмів та всіляких інших архітектурних об’єктів, що їх залишила цивілізація майя, – шість з половиною тисяч!

Зрештою, не буду категоричним. Бо коли кратер у 150 кілометрів діаметром знайшли лише за мого життя, а попередніх майже 65 мільйонів років не підозрювали про його існування, то де гарантія, що у тих справді непрохідних джунглях усе вже знайдено, розкопано і дорогами та снекбарами оснащено?

Гарантії нема. Бо піраміда у цих заростях, – у яких далеко не всюди ступала людська нога, – може бути як голка у копиці сіна. До речі, відкривачі так здебільшого й описують: пробиваєшся, дивлячись під ноги, аби не наступити на скорпіона, крізь хащі і хащі, раптом мало не б’єшся лобом об стіну до самого неба – піраміда виростає перед тобою, досі невідома і відкрита цієї от миті для людства таки тобою!

Стоячи посеред потужного гулу численних двигунів, я мав зробити для себе щонайперший вибір – куди саме із цих шести тисяч таємничих об’єктів податися?

Із нашою цивілізацією усе зрозуміло. Мабуть, інопланетяни правильно зробили, що приземлилися на полі американського фермера, адже саме тут височіє пік нинішньої генерації людства. А як бути із майя? Логіка може бути, приміром, така – розпочати зі столиці?

Але тут така логіка неправомірна, бо то була все–таки не держава, а цивілізація.

Маленький відступ. Неподалік від музейної вашингтонської авеню, у Гарварді, мало не до столітнього віку дожив один із найсвітліших мудреців сучасності, який найбільше наблизився до інтелектуальних кондицій майя. Самуель Хантінгтон зробив відкриття, що людство – це не моноліт і не сукупність доволі мінливих і короткочасних утворень, як от держави, а співдружність стійкіших, навіть мільярдних згромаджень, – цивілізацій, які ґрунтуються на такому стрижні, як релігія. Більше того, цей пророк передбачив, що сутність майбутніх катаклізмів – це «зіткнення цивілізацій», що й підтвердилося 11 вересня 2001–го у Нью–Йорку.

Як цивілізація майя не мали державної централізації, мовами спілкувалися розмаїтими, а трималися купи обручем набагато міцнішим, аніж державний кордон чи столична державна влада. Обруч цей незламний – світогляд. Ідея як цемент нації. Бачення світу. Тому треба шукати столицю духовну, а не державну, сакральну, а не бюрократичну.

Тут теж не без варіантів, але ніхто мене не переконає, що я не правий, коли скажу, що поїхав туди, де був створений «Календар майя»! Адже правильне рішення?