Текст книги "Кінець світу. Том 2. Пiсля…"
Автор книги: Василь Базів
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
НЕСІТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТИХ,
КОТРИХ ПРИРУЧИЛИ
Джордж Орвелл у знаменитому творі «Ферма тварин» зауважив, що на тій фермі «усі тварини рівні, але деякі рівніші від інших».
Хотів би навести цю знамениту фразу з приводу того, що кардинальна помилка лідерів західного світу, особливо США і ЄС, на мій погляд, полягає у тому, що вони вважають: є певні сегменти української політики, відмінні за своєю природою від усього політичного класу.
Дорікаючи, дуже часто справедливо, за манери поведінки правлячої партії, політики із країн розвинутої демократії якось автоматично вважають, що опозиція зроблена з іншого тіста. Спрацьовує дуже спрощена схема: режим – поганий, опозиція – гарна, режим – недемократичний, опозиція – демократична, режим треба очорнювати, опозицію треба ідеалізувати.
Таке схематичне бачення процесів в Україні не тільки помилкове, але й шкідливе.
Річ у тому, що ракова пухлина українського політикуму – політична корупція – зародилася й активно культивується саме у середовищі, яке монополізувало собі право іменуватися демократичним.
Розпочинається ця корупційна, злоякісна хвороба із метастаз, нечуваних і незбагненних як для західних політиків, так і громадян, – із купівлі–продажу депутатських мандатів. А значить, із купівлі–продажу виборців, – як рабів у часи Середньовіччя.
Люди, які живуть у західному світі у ХХІ столітті, не вповні розуміють, що це таке – парламентська корупція в Україні, тому спробую розтлумачити цивілізованим сучасникам, як діє ця злоякісна пухлина.
В умовах печерного капіталізму, з якого донині не вийшов весь пострадянський світ, заробити великі капітали можна було у буремні 90–ті і дотепер здебільшого незаконним шляхом. Щоб спати спокійно, такий, з дозволу сказати, бізнесмен мусить придбати собі імунітет від закону, який він потоптав.
А де діє такий імунітет обраних понад законом і поза законом? Правильно, в єдиному місці – у парламенті. Його члени в Україні користуються так званою тотальною недоторканністю з боку закону. А як туди потрапити, під купол парламенту, людині, яка не має нічого спільного із політикою і законотворчістю, а навчилася єдиного у житті – красти?
Існуючі правила ринку і демократії диктують: треба купити собі місце у тій єдиній державній залі, де гарантовано захищають тебе від законів та відповідальності, тобто у Верховній Раді. А де купити? У політичної партії. У її виборчому списку.
Коли бізнесмен купує мандат, він не може у бюджет своєї фірми записати рядок прямим текстом: витрати на купівлю недоторканності. Ці мільйони, які він віднесе партійному босу і таким, як він, політично–корупційним касирам, він мусить вивести із публічного обігу, тобто ці кошти мають виключно незаконне, мафіозне походження.
«Чорний нал». Недаремно в Україні національною ідеєю вважають «кеш, налічку, готівку».
А у самій партії її фінанси – за сімома замками. Партійна таємниця. Які фінансові кошти має партія, звідки вона їх взяла, на що вона їх витратила? Про це не знають ні члени партії, ні виборці, ні держава.
Ставши депутатом, такий бізнесмен просто змушений надалі займатися незаконною діяльністю, щоб повернути собі ці кошти, а також, користуючись недоторканністю від законодавства, заробити нові, злочинні прибутки.
Є особлива каста уже не мільйонерів, а мільярдерів, які дозволяють собі не опускатися до становища парламентського «кнопкодава». Їх в Україні називають олігархами, і вони входять до списку журналу «Форбс» найкрутіших світових багатіїв.
Вони купують для своїх пахолків кілька мандатів, причому в різних парламентських партіях, щоб через них мати вплив на політику і головне – мати захист свого капіталу. В народній мудрості є такий вираз: розкладати яйця у різні кошики. Тому в експертному середовищі при оцінці подій і вчинків у парламенті побутує дуже влучний вираз: «Чий холоп?» Себто олігарху належить той чи інший член парламенту?
Видатний «демократ» античного світу Калігула записав, як відомо, у сенатори свого коня. А українські калігули записують у Верховну Раду своїх секретарок, куховарок, коханок, водіїв, охоронців, а особливо «інтелігентні» із олігархів – своїх дружин, дітей, племінників чи кумів. У нас подарувати синкові на день народження мандат депутата – звична річ.
Як наживку для рибки, якою є виборець, конгресменами роблять футболістів, боксерів, артистів, клоунів та іншу різнорідну попсу. Приміром, володар «Золотого м’яча» і тренер збірної України з футболу Олег Блохін був депутатом у кількох фракціях: від соціал–демократів до комуністів. А ще один володар «Золотого м’яча», легендарний голеодор «Мілану» Андрій Шевченко переходить із футболу писати закони під орудою такої собі скоро спорядженої гламурної вихованки партії «Батьківщина».
В Україні у цей ринок купівлі–продажу депутатських мандатів включені усі без винятку політичні партії, але джокером по праву вважається саме та політична партія, яка пропонувала мені недоторканність за сім мільйонів доларів. Партія опозиційна, яку так ідеалізують апаратники європейської Народної партії і якій до західних стандартів демократії – як сомалійським піратам до нью–йоркських біржових трейдерів.
Із цієї загальної тканини так званого парламентаризму по–українськи випливає ще одне явище із специфічним трунком. Загальнопоширена практика, коли депутат іде на вибори від однієї партії, і у зв’язку із приналежністю до неї голосує за нього виборець, а відтак, опинившись у парламенті, переходить в іншу, протилежну, партію.
Їх називають «тушками», цих перебіжчиків через лінію фронту. І що цікаво: перебігають в одному напрямі – від опозиції до влади, і жодного випадку – навпаки. Чому?
Повернімось до вищесказаного. Мандати такі депутати купили, а тому вважають, що мають право розпоряджатися ними, як своєю справді купленою власністю. Товарообмінна трансакція. Я тобі, босе, за мандат заплатив, і до побачення. Я ж тебе не зобов’язую узгоджувати зі мною, як ти маєш розпоряджатися моїми мільйонами, так само ти не маєш права мені вказувати, як я маю розпоряджатися купленим у тебе «товаром».
Ясна річ, що ця партійно–політична корупція, яка базується на злочинному, мафіозному капіталі, не має нічого спільного із парламентаризмом у західному сенсі. Ті політики із демократичного світу, які вважають, що нинішня опозиція цим не займається, видають бажане за дійсне або просто закривають очі на очевидне і роблять ведмежу послугу як політичним партіям, яких вони патронують, так і розвитку демократії.
Парламентська корупція – всеосяжна ракова пухлина, яка нищить будь–які здорові прояви у цьому специфічному політичному класі, котрий витворився в Україні.
Коли зробити експертний аналіз партійних списків у депутати на парламентських виборах, що відбулися у жовтні 2012 року, то знову – те саме. Знову – по черговому злочинному колу політичної корупції.
Як у список опозиції потрапила дружина чільного діяча правлячої партії? Як в опозиційні ряди записали близького друга олігарха, який утримує провладну партію? Як серед майбутніх парламентаріїв опинилися товстосуми, що мають до законотворчості такий же стосунок, як барани до астрономії.
Уявімо собі, що провідний менеджер СЫЫ надав ефір на кілька місяців агітаторам республіканської партії, і за це його нагородили місцем у Конгресі США. А саме так зробила партія «Батьківщина». А для завоювання прихильності іншого телеканалу опозиція у свої депутати записала дружину ще одного телепродюсера. Тут уже торгівля бартером: я тобі – ефір, а ти мені – мандат.
Я належу до тих громадян України, які категорично виступають за те, щоб Юлія Тимошенко повернулася із в’язниці. Висунуті їй звинувачення непереконливі і сумнівні. За таке політиків не судять. За непрофесійну і непродуктивну діяльність на посту прем’єр–міністра мають судити громадяни на виборах, а не суддя, та ще й замовний.
Але чи варто повертатися відтак у політику, щоб продовжувати культивувати цей згубний, кримінальний і контрпродуктивний варіант парламентаризму, що його утверджувала її партія донині і який утверджує і на останніх парламентських виборах?
Я розумію, що ці динозаври української політики, зокрема патронованої Заходом опозиції, шокують кожного, хто живе у цивілізованому світі.
Але це світ дикого капіталізму, у якому нам, українським громадянам, судилося жити нині, – світ із маніпулятивною, продажною квазідемократією. І у цьому світі транзитних мутацій опозиція, на жаль, така ж, як і інші, – вилізла з печер.
Якщо ви, шановні наставники посткомуністичної демократії, взяли над нею шефство, то розпочинайте лікувати від корупційних метастаз саме її. Цим не тільки надасте їй неоціненну медичну допомогу. Може, саме з цього розпочнеться одужання усього вкрай здеградованого і практично нежиттєздатного українського політичного організму?
Якщо ви вважаєте, що вони уже не «дикі», що ви їх приручили, то, за Антуаном де Сент–Екзюпері, несете за них відповідальність.
Нещодавно я побував на маленькому острові на півдні Китаю, що загубився у безмежних просторах Світового океану. Тут, неподалік від екватора, живуть виключно макаки. Їх десятки тисяч. Це їхній світ і їхня планета. У мене як у письменника виникла ідея. Наслідуючи Джорджа Орвелла із його «Фермою тварин», написати роман «Острів макак» про теперішній постсоціалізм, у якому ми живемо нині. Він не менш колоритний у ролі об’єкта письменницького відображення, ніж орвеллівський комунізм, якого ми буцімто досягли ще зовсім недавно.
Чому свобода, дарована Всевишнім, яку так щиро прагнуть зберегти і примножити для нас наші друзі у вільному світі, виявилася такою непосильною ношею?
Нинішній політичний клас – це лицарі «золотого унітаза». У які б інтердемократичні маски вони не рядилися, усіма їхніми соціальними проявами, скорше, фізіологічними інстинктами, править тваринна гонитва за наживою.
МОНОЛОГ НАД
ВИБОРЧОЮ УРНОЮ
Михайло Булгаков був переконаний і повторював, як «Отче наш», що нема на планеті міста красивішого, ніж
Київ, хоча сам він не був киянином–українцем, а московським шовіністом.
І цього разу культовий белетрист оригінальністю не відзначився, а швидше навпаки, висловив банальну переконаність кожного із десятків мільйонів народжених і нині сущих титульних українців і зайд, котрі будь–коли жили у цім місті із гордим титулом – киянин.
«Життя людині дається один раз, і прожити його треба у Києві», – так коротко формулюється внутрішня настанова кожного, хто має у паспорті штамп із київською пропискою.
Над столичною гордістю киян можна іронізувати, але її не можна не визнавати і, зрештою, не поважати.
Витоки цього феномена київського ексклюзиву правомірно сягають найдавнішого цивілізаційного ядра у геополітичному «Гартленді», це визнають навіть завше по–імперському налаштовані англосакси, що і панують нині не тільки на берегах Потомаку, а й на всій глобалізованій планеті. Отже, Київ – то епіцентр вселюдського історичного дійства.
Земляк автора цієї теорії, чи не першого геополітика Міккіндера, Тоні Блер, ще на Мадридському саміті НАТО назвав Київ серцем Європи, а Білл Клінтон, як один із найуспішніших американських президентів, завершував свою політичну кар’єру промовою на Софійській площі Києва.
Тут він віртуально апелював до канонізованого на цій землі «свата Європи» Ярослава Мудрого, мощі якого захоронені за кілька сот метрів.
Роль Києва в історії людства на Землі – епопея, яка кожному мешканцеві дає неспростовну істину: він у богообраному згромадженні людності, у місті, яких на планеті було і є одиниці.
Артикул глобалізації невблаганно, і не тільки за історичні заслуги двотисячного європейського месіанства, виводить нині Київ в один ряд не більше ніж десяти мегаполісів, які стоять понад націями і державами, тримаючи на могутніх постіндустріальних раменах каркас глобальної ери, що тільки зводиться під єдиним куполом тої самої, такої ще мало збагненної, але усюдисущої глобалізації.
Як Нью–Йорк для американців, Москва для росіян чи Париж для французів, так і Київ для українців не може вимірюватися внутрішнім адміністративним статусом. Навіть для некиян є завше дві батьківщини – рідна, мала, і велична, соборна – Київ, яким пишається кожен українець від Торонто і до Сахаліну. Якщо не у логічних побудовах, то в духовних медитаціях відчуваємо, що цей символ із чотирьох літер делегується нами у глобальну цивілізаційну матрицю, що він не належить виключно лише нам, цей вершинний згусток земної цивілізації.
Таким є код мого міста у моєму світобаченні. І хоча цей кодовий набір у душі кожного киянина відмінний і неповторний, як формула власного ДНК, він однаково зворушливо і бентежно відкриває ту спільну для всіх нас скарбницю, якою є наша гордість за наше місто. Бо немає і не може бути киян, які б не любили Київ.
Те, що коїться останнім часом у нашому місті, топче під ноги цю споконвічну гордість. Над Києвом чиниться наруга нижче «варварського плінтуса».
Ще вчора Київ потрясав у задріману на перинах матеріального достатку Європу – виявом несхильної політичної волі, ще вчора небачені у світі прагматичного інстинкту пасіонарії лягали кістьми на морозний асфальт, демонструючи політичний вибір. І світ не міг не схилити голову перед цими, мало не останніми в Європі романтиками, які так красиво і вишукано дали відкритий урок цій Європі – що значить «брати Бастилію» у модерновій версії ХХІ століття.
А вже невдовзі (після цього пасіонарного злету!) над усім принишклим континентом – провал!
Благо, що світ усе ще перебуває у помаранчевому тумані, що він і надалі так зачудовано думає про нас. Він не помітив, що у тому самому Києві, який прогримів, як показово–зразковий виконавець демократії, відбулося те, що спостерігалося з африканськими племенами на Чорному континенті південніше Сахари, коли колонізатори вчили тубільців демократії, тобто голосувати.
В піку європейським колонізаторам місцеві князьки злазили із монарших тронів і скуповували бідолашних виборців... кількома мішками із крупою. Підгодовували їх, як бранців зоопарку, – світова демократія пройшла і через таку «екзотику».
Здавалося, цей варварський «демократичний» виверт давно відійшов у минуле і канув у аннали модерного державоустрою.
Та ні. Відродився у Києві. Місто перетворилося на «Африку у центрі Європи». З тою лише різницею, що аборигени із берегів озера Вікторія все–таки стидалися пайків і хапали їх крадькома від інспекцій з їхніми вічними підозрами у племінному варварстві. А тут, на лівому березі Дніпра, місцеві аборигени демонстрували таку голодну хіть, що справді були готові з’їсти хоч Кука – вони не соромились, а хизувалися, що їх купують крупою!
Київ вийшов на повстанський Майдан, щоб бодай спробувати повстати проти ненаситного олігархічного молоха. А тут ці ж кияни здали місто за кілька мішків перловки.
Може, національна медицина ще не зафіксувала наслідків панування олігархату під прапором «помаранчевого месії» і його впливу на суспільну психіку? Адже коли нужда доводить нормальних людей практично до втрати морального імунітету, коли людська гідність продається за кілограм гречки, то вартість її копійчана.
Тому не будемо судити багатостраждальні малозабезпечені верстви. Адже саме завдяки політичним махінаціям до влади над містом прорвалася «наркотична потвора».
Не буду апелювати до люмпену, а от аристократичне, академічно–елітарне, професорсько–мистецьке вельможне панство – як себе почуває, коли «рідний» мер у наркотичному дурмані... белькоче у телеящику щось на загальмованому суржику? Невже ця мисляча (за визначенням) еліта нації здатна лише на те, щоб послуговуватися «формулою патріотизму», виведеною ще Борисом Грінченком:
Ні, хоч дуже я люблю
Україну–неньку,
А сидітиму собі
Краще потихеньку.
Були часи, коли духовними світочами Києва були такі велети, як Петро Могила чи Тарас Шевченко, Михайло Грушевський чи патріарх Романюк. Нині роль святителя Володимира виконує африканський шаман Аделаджа (за сумісництвом – начальник штабу Льоні Космоса), а тепер ще й злочинець міжнародного масштабу. Цьому пастору в рідних пенатах Чорного континенту робити нічого – там демократія уже вибилася в люди, там гречка і масові гіпнози на стадіонах уже не проходять. Справжніх зомбі, готових розбити порожнього лоба, він знайшов тут, на лівому березі Дніпра.
Тоді, на виборах мера із апофеозом гречки, я гадав, що кияни просто з’їхали з глузду. Але це – хвороба страшна, та виліковна. Головне – вчасно звернутися до лікаря. Вилікуватись і забути, як страшний сон.
Здавалося тоді, що запаморочення в мізках киян – нехай лише проминуща темна хмара, що пропливла над золотоверхими куполами, затьмаривши на мить велич цього вічного міста.
Однак то був лише початок. На останніх виборах скуповування «рабів»–виборців, яке започаткував пришелець у Києві, набуло загальнонаціонального масштабу.
Нині портрет українця на фоні ХХІ століття – це випотрошена зі всіх моральних кондицій людиноподібна істота, що з мішком гречки, купленої за продану душу, чвалає до Європи.
І коли знову громогласно б’є вічний набат – хто винен, – відповідь одна–єдина. Ще ніхто не спростував геніальну формулу американця Джефферсона, який вивів, як Ньютон у фізиці, перший закон демократії: кожен народ має таку владу, яку заслуговує. Не може народ обрати владу, кращу за себе.
UKRAINIK
У хроніках людства початку ХХІ століття трагічних лаврів загиблого «Титаніка» набуває певна геополітична територія, яку загребущі зайди невблаганно і безжально переводять у статус держави–катастрофи.
Країни, як і континенти, відзначаються ступенем придатності для існування того чи іншого біологічного виду. Є ареали, в яких добре крокодилам, а в інших ідеально виживають слони.
Останнім часом Україна стала територією, на якій небезпечно жити людям. Ще донедавна нечасті інформаційні повідомлення про надзвичайні ситуації перетворилися на безперервні автоматні черги катастроф, з яких уже не можуть не розпочинатися випуски новин. Миловидні телеведучі уже виробили стандартну скорботну міну для оголошення чергового некрологу.
Некролог – це епіграф до кожного прожитого або непрожитого дня. Похоронний ритуал як під копірку: щонайменше кільканадцять або десятки невинних жертв; створено державну комісію, порушено кримінальну справу, президент поїхав піаритись на могилах, сім’ям роздадуть відкупну...
Люди гинуть як мухи. У шахтах і на землі, у воді і в повітрі, у власній машині чи у власній квартирі, від смертельного жала повітряних «соколів» у Скнилові чи від доблесної ракети у Броварах. Задихаються у надрах понадкілометрової глибини чи тонуть у морських водах. Або просто упокоюються у власних домівках, що злітають у повітря, як у часи масового бомбардування під час світових війн.
Аби вибрати якийсь із перелічених варіантів, вам необов’язково навіть виходити з дому. Як від радіації, вам просто нема куди сховатися від небезпеки, що чатує скрізь.
На ланцюгову реакцію смертельних небезпек перетворився елементарний людський побут.
Люди звикають до катастроф, як звикають до смертей на війні. Власне, війну проти мирного населення розв’язано за всіма правилами військового мистецтва – населення винищується методично і систематично, коли смерть – уже не трагедія, а так, статистика...
За кількістю катастроф на одиницю заселеної площі Україна синхронно із розвитком «демократії» вийшла на перше місце на планеті, залишивши позаду вразливі та беззахисні перед тайфунами і цунамі заморські острови!
На відміну від тамтешніх стихій, що мають об’єктивну і непідвладну людині природу, рідні українські катастрофи – рукотворні. Вони мають не тільки конкретних творців, а й таку ж конкретну мотивацію.
На відміну від тамтешніх згубних примх природи витоки наших лих – у деградації соціальної тканини, на якій виколисується така тонка і вразлива субстанція, як життя людське.
Автор унікальної книги «Теорія катастроф» В. Арнольд популярно розтлумачує ту саму теорію. Якщо винятково високий ступінь захоплення певним родом занять супроводжується адекватним ступенем професіоналізму, відбувається різкий у позитивному напрямку стрибок, який виводить на новий щабель еволюції. Його творців Арнольд іменує геніями. Якщо така ж діяльна пристрасть не опирається на адекватний професіоналізм, то відбувається катастрофа у прямому сенсі, і її творців він називає маніяками.
Мало сказати про маніакальний дефіцит професіоналізму, на якому тримається різногалузева і різнорівнева соціосистема, у якій вершиться людське життя. Мова йде про деградацію цієї системи на найглибшому, фундаментальному, цивілізаційному рівні. «Сповзання у печеру» відбувається тотально – від державного управління до жеківського сантехнічного сервісу.
Професійний адміністратор, спроможний прийняти точне управлінське рішення, – така ж рідкість, як професійний слюсар, спроможний відремонтувати кран.
Деградація найперше сягає туди, де у цивілізованому середовищі відбувається оснащення громадян професіоналізмом і перетворення їх із обивателів на профі, тобто на сферу освіти. На слюсаря можна було вивчитися в ПТУ Де вони нині, кузні масових професій? Адже не хто інший, а фаховий випускник профтехучилища мав би перекрити той злощасний кран, через який газ високого тиску ввірвався смертоносним тайфуном у мирні помешкання цивільного будинку в Дніпропетровську.
Так звані приватні університети, що орендують спортзали спорожнілих від депопуляції середніх шкіл, за куплені в Міносвіти ліцензії штампують юристів і банкірів, яких би вистачило на весь Євросоюз, із ШОСом разом узятий.
Виняткові умільці тої феноменальної національної традиції, яка у давнину була здатна блоху підкувати, а відтак інженери, технологи, здатні у космос людину відправити, – повимирали, як мамонти. А ті, що вижили, пішли торгувати ганчір’ям на базар. Найживучіші і талановиті подалися у світ широкий, де їх прийняли із розпростертими руками.
Кадри вирішують усе, коли вони є, а коли їх немає, настає не тільки «теорія катастроф», а цвинтарна практика, бо для теорії цієї Україна стала навчальним посібником, зі сторінок якого без упину скапує кров.
У Донецьку директор цвинтаря бідкається в інформаційному сюжеті на всю країну – більше немає місця для могил. Землю прихватизували ті живі, з вини яких убієнним немає місця для дострокового вічного спочинку.
А може, їх і не витягувати звідтам, із надр? Зайві затрати. У світі не прийнято посилати людей за вугіллям глибше, ніж на кілометр. Прийнято тільки на приватній шахті–могилі Героя України Звягільського. В ім’я зиску.
Чому всупереч штормовому попередженню у відкрите море на вірну погибель вийшли моряки? Звеліли власники. В ім’я зиску. «Загибель ескадри» – заради наживи. Нова версія хрестоматійної трагедії.
Держави, які несуть відповідальність за бодай мінімальну безпеку громадян, не віддають у хижацькі руки життєживильні соціоекономічні системи.
Але нині править ретельно виплеканий олігархат, для якого існує єдиний смисл – капіталонагромадження. Обленерго, облгази та всякі інші соціоструктури стали не більше, ніж насосами визиску. На місці інженерно–технологічного менеджменту з’явилися при пультах керування життєзабезпеченням мільйонів бритоголові «братки», здатні лише «помпувати бабло». Цей «менеджмент» виконує лише одну функцію – викачувати комунальні податки за світло і тепло у бездонні приватні кишені.
У приватизованій Україні щорічно виникає 500 надзвичайних ситуацій техногенного (неприродного) характеру. Братськими могилами стали 180 шахт, які понад 20 років існують без будь–якого технічного оновлення. Коефіцієнт смертельного травматизму на 1 мільйон тонн вугілля становить 3,1, в той час як у Росії – 1,1, а у США – 0,03.
На привласнених членами списку журналу «Форбс» об’єктах зосереджено 1,5 мільйона вибухонебезпечних виробництв та 13 мільйонів тонн небезпечних речовин.
Московський торговець яйцями Фаберже Ваксельбер, що виплодився на вулиці Бориславській у Дрогобичі, володіє тим самим облгазом, який зірвав будинок у Дніпропетровську. Інформація не більше, ніж до відома. А як же відповідальність перед людьми, полеглими і живими, відповідальність перед державою? Цього не передбачено.
Передбачено тоді, коли держава є, а коли її немає?
5 тисяч шахтарів, що не повернулися із забою. Світовий рекорд. Хто відповів? Перед законом? Перед Богом і людьми?
У державі–катастрофі винних немає, і жоден злочинець ще не зазнав покарання за цей мартиролог, жодна кримінальна справа, що їх пачками штампують у супроводі похоронних маршів, не доведена до кінця. Карати – не заведено. Прийнято тільки знищувати тисячами. Заради зиску.
Бо невелика біда – горе за втраченими товаришами можна втопити на матчі «Шахтаря» з «Міланом», на якому всілякі там чорні чи завезені із бразильських пляжів найманці випускають болільникам соціальний пар від невимовного болю. Але оті темношкірі «шахтарі» відрізняються від справжніх замурзаних шахтарів тим, що отримують за один матч зарплату в десятки разів вищу, ніж якийсь послідовник Стаханова за все своє, здебільшого коротке життя.
Помаранчевий вождь бив у груди і хвалився своїм революційним «подвигом» – він вигнав на вулицю 48 тисяч державних службовців. Професіоналів. А ким замінив?
«Кухарями» із оранжевими пов’язками, що, за твердженням Леніна, можуть запросто керувати державою?
Тому й немає перед ким відповідати за створені кимось персонально катастрофи. Немає держави, яка пред’явила б таку відповідальність. Вона також знищена – кадрово, у живій її силі.
І коли у стані крайнього відчаю громадянство, вражене катастрофізмом, каже, що нехай вони там казяться зі своїми рейтингами і коаліціями, а ми будемо виживати один по одному, – воно, громадянство, гірко помиляється. Бо не буває так, що ми – самі по собі, а вони – самі по собі.
Вони нищать цивілізаційну матрицю, у якій закодоване наше життя. Єдине і неповторне. Катастрофізм, що чатує на нас на кожному кроці, – це наслідок їхнього сказу. Наслідок того дефіциту елементарних фахових навичок, який, у відповідності з теорією, неминуче породжує катастрофу.
«Теорія катастроф – це система уявлень про зміни живого світу в часі під впливом подій, що призводять до масового вимирання організмів». Француз Жорж Кюв’є, що жив у часи Наполеона і винайшов цю теорію, й уявлення не мав, що його доктрина у сфері палеонтології так намертво ляже на українську реальну соціологію.
Але якщо «масове вимирання організмів» досягне апогею, з кого збиратимуть мито і перекачуватимуть в офшори власники обленерго і облгазів, власники шахт, газет і пароплавів? Ні за які гроші не полізе в шахту румун Луческу, який з презирства до аборигенів уперто не хоче розмовляти однією з ними мовою.
На Titanikyбуло точнісінько так само, як і на Ukrainiky– численний перший і другий клас бідних і середніх верств та перший елітарний клас. Гучно розрекламований плаваючий гігант зібрав у своїх пишних першокласних каютах діловий цвіт тодішньої Атлантики. Мільйонери найвищого рівня Європи й Америки.
Що було, коли сталася трагедія? Найбагатший на кораблі американський магнат Ісидор Штраус, незважаючи на похилий вік, допомагав людям перебиратися на рятівні шлюпки, на яких йому самому не вистачило місця. Його дружина Іда також повернулася із шлюпки, щоб зустріти смерть разом із чоловіком від зіткнення зі смертоносним айсбергом.
Галузевий попередник Ахметова і Звягільського, тодішній найбагатший на планеті вугільний король Гугенґейм і його камердинер Віктор Джигліо, так само виконавши обов’язок перед жінками, дітьми і стариками, залишились без місця у човнах. В останні хвилини життя вони наділи вечірні костюми і як джентльмени пішли на зустріч зі смертю.
На Titanikyзатонуло діамантів та всілякого іншого багатства на суму 4 мільйони фунтів стерлінгів. Нині – це сотні мільйонів. Ніхто їх не рятував. Усі мільйони пропали на дні океану.
Загинули – благородно і героїчно – усі присутні на кораблі мільйонери. Врятувалися на обмеженій кількості шлюпок лише люди із другого і третього класу. Загинув увесь перший клас. Такою була еліта на Titaniky.Справжня, чистокровна еліта. Воістину титанічна могутнім духом і найвищими чеснотами.
На Ukrainikyна капітанському містку стовбичить ненаситна, нікчемна і нездарна шпана у піратсько–кримінальних обладунках. Попереду – айсберг...
