Текст книги "Птахи з невидимого острова (збірка)"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Гей, отче! – гукнув я, і він злякано озирнувся на мене. Тоді я збагнув: убивця мого брата не він. Убивця десь поруч, але не він. Отож я спитав у ченця про брата. Чи не бачив він того, хто приніс тіло на галявину до пустиці? Я навіть розповів, кого він мав побачити: рудоволосого і вилицюватого.

– Ні, – сказав той злякано. – Я нічого не бачив і нічого не хочу бачити.

Я зирнув пильніше на цього обірванця. Він затремтів під моїм поглядом, плюгавий, висохлий на тріску, з ковтунистим волоссям і шмаркатим, як у дитини, носом. Широко розставлені очі дивилися трохи зизо, і мені раптом жаль стало його – якийсь кривавий туман побачив я у нього за плечима. Кивнув ледь помітно головою – він міг собі йти. Вже навіть хотів, щоб він пішов, – не хотів гаяти задарма і хвилини.

І я знову побіг. Біг, наче летів, я й був у цей мент птахом, котрий облітує ліс. Щоки мені палали, а кулаки мимохіть стискалися: мусив знайти убивцю свого брата, що б там не було, мусив зазирнути йому в очі – інакше життя мені не буде під цим сонцем.

І я наздогнав його. Ішов через ліс рудочубий. Ішов і мугикав пісню, наче щось жував великими щелепами. Я його дуже добре знав, того рудочубого: ми гуляли з ним разом хлопцями, разом училися об’їжджати коней – були колись ми друзі великі, я і той рудочубий.

Веселий свист вихоплювався з-під рудого його вуса – була це якась грайлива пісенька, і мене раптом прорвало.

Вискочив навперейми цьому лихому котові: кіт вигнув спину і закричав – кіт рудий, як вогонь; він кричав, аж стигла мені в жилах кров. Вихопив ножа й пустив мені просто в груди. Ніж просвистів біля мого вуха, але я не рухнувся. Тоді впав він навколішки, як це смішно й дивно – кіт навколішках! – і раптом виблював мені під ноги.

Я поступово дерев’янів. Він корчився у моїх ногах, уже не свистів пісні і не жував; він, цей рудий вогнистий кіт, трусився в мене під ногами, як лист осики, і вже подихав, наче отрути напився. Зірвався вітер, шалений вихорисько, сльози потекли мені з очей, дерева застогнали й земля, я сам застогнав із того розпачу, що мусив переживати. З дерев, як груші, посипалися мертві пташки – сльози цього лісу, біль серця мого, відчай і знемога.

Я повернувся й пішов. Мене нудило. Впав долі, вчепився пальцями в землю і занурив лице у пріле торішнє листя, проросле де-не-де рідкою травою.

Ледве доповз до пустиці, такий був виснажений. Напився води і лежав, висунувшись за поріг і дивлячись у небо. Вечірнє сонце вже сіло на шпичаки сосон і поклало свої навкісні смуги. Я дивився на ті смуги, і здалися вони мені дорогою в небо, якою і мені колись доведеться пройти. Там, угорі, в кінці тої дороги, була хата, світилися білі її стіни, а коло неї стояли сестра моя і батько. Ішов до них ще один чоловік, ішов повільно і втомлено, і на грудях у нього була рана. Тримався рукою за ту рану і всміхався назустріч рідним своїм. Вони плакали, обійнявшись: батько мій і брат, а сестра стояла коло них і журно похитувала головою.

Мені стало боляче на все те дивитися, тим більше, що брат мій був тут, поруч. Я метнувся раптом туди, де залишив його, – він лежав і дивився розплющеними очима в небо. Тоді впав я біля нього і затрусив щосили мертвим тілом.

– Встань, – зашепотів я. – Остапцю, рідний, устань! Я не хочу, щоб ти був мертвий, брате, бо я не встиг з тобою навіть поговорити.

На нас світив місяць, і я не завважив, коли вже і ніч запала; он воно – місячний біль! Я збагнув раптом гірко і просто: місячний біль – це мертвий брат на руках, з яким я не встиг після довгої дороги й поговорити. Я зрозумів, чому хочеться пойнятому таким болем тікати світ за очі.

Полишив брата біля пустиці й пішов. Місячний біль майже зруйнував мене. Вже не був я людиною, а жмутком натягнутих жил – крик вряди-годи виривався протяжно з моїх грудей і вмирав між темних стовбурів. Не відав я свого шляху, та й куди мав іти? Не міг цієї ночі бути розважний – безтямний я був і засліплений.

Бозна-скільки часу я так ходив. Зрештою спинився, знесилений. Довкола чорнів ліс. Я сів на пеньок: наді мною хмарою задзижчали комарі. Пекли мені обличчя й руки, але я не ворушився. Хотів, щоб боліло, бо що важить цей дрібний біль порівняно з тим, у душі? Тож сидів, як кам’яний, і не було в мені й краплини світла. Обличчя стало набухлою маскою, серце камінно стукотіло в камінні груди. Мозок сплющувався під тиском горя й темряви.

Треба було, однак, встати й піти далі. Місяць сидів у мене на шиї, випиваючи силу й світло моє, – став він кажаном, котрий влетів у мій розтривожений мозок. Кажан цей – ніч, подумав я, і дивне, незрозуміле, люте здивування витікало з мене: годі таке вигадати розуму людському!

Збудив мене світанок. Блідий і ледь живий. Я звівся – тисячі голок закололо мені в п’яти. Подививсь угору: там, над обрієм, червоно сяяла хмарка. Я повільно побрів по лісовій стежці. Пустиця виявилася недалеко, брат лежав так само, як я його поклав, і по ньому густо повзали мурахи.

Подивився на пустицю не без жалю: вже ніколи не житиму в цьому лісі відлюдником, не стану й мирним жебраком. Піду звідси й ніколи більше сюди не повернусь.

Я поклав брата на плечі й пішов. По мені повзали мурахи, які обсіли були братове тіло, вони кусалися, але я не відчував болю. Коли мені бракло повітря, я обережно опускав брата в траву і сідав поруч. Наді мною квітло спокійне й умиротворене небо. Пливли, наче білі кораблі, повільні купчасті хмари – цими кораблями я марив колись полинути в далекий світ.

Тепер не дивлюсь я на них замріяно. «Людина повинна мати обмеження своєї сили, – думав я, – інакше вона зазнаватиме нещасть!»

Хмари пливли і пливли. І я дивився на них, виснажений і пригнічений. «Людині не треба виходити поза межі себе!» – сказав я чи небові, чи мертвому брату.

Знову йшов. Мурахи повзали по мені і жалили. Перед очима миготіли якісь квіти й папороть. Трава й кущаки. Я йшов і йшов. Важкий тягар гнув мене додолу, начебто тримав я на карку своєму небо. Пташки не давали спокою моєму мозку. Спів їхній дзьобав мені голову, начебто сидів на ній дятел. Не міг відігнати я того дятла – на плечах у мене мертвий брат. Іду я додому, мене там давно чекають. Не принесу їм радості, ой, не принесу!

– Ти, брате, – казав я, – був дуже кволий. Хотів піти, як і я, здобувати знань світових і чекав на мене. Я тепер вертаюся з тобою разом. Здобувши знань світових і втративши тебе.

Сльози лилися мені на щоки, і через них не бачив світу.

– Я ладен, брате, – шепотів я, – всі знання свої віддати, аби ти устав і пішов поруч цією дорогою. Я нещасний чарівник, брате, і ти вибач мені.

Довбав мені й довбав голову дятел, плакала в глибині лісу зозуля, а там, де крапали мої сльози, жовті квіти виростали – смуток мій і жаль. І такий важкий був на плечах моїх тягар, так тис на мене і пригинав, що я вже впадав у розпач – чи ж вийду з цього лісу?

Нарешті ліс закінчився. Я поклав брата на галявині і сів біля нього. Червоно-жовті кола плавали в моїх очах, поки не прийшов я до тями і не просвітився перед зором моїм той залитий сонцем шматок краєвиду, на який міг дивитися. Довкола тяглася безліса рівнина. Подекуди засіяно хлібом нивки, але більше росло високої, похилої тирси. Вона текла, як зелене море, що хлюпає хвилями на зелені скелі лісу.

Над головою в мене дзвонили радісно жайворонки, а тіло болісно нило. Знав уже: не дійти мені додому – надто важкий і великий тягар клав я на плечі. Тож сидів і сидів. Дрімав чи впадав у забуття. Дерев’янів і ставав нечутливий, як камінь. Дивився на обличчя брата свого і дивувався, що воно таке тихе. І коли до мене прискочили якісь вершники, я побачив тільки морди коней, а все інше втопилось у тумані. Зовсім байдуже було мені і до тих коней, і до людей, що кричали до мене.

Зрештою, я заговорив до них влоською мовою[4]4
  Влоська мова – італійська. Влохи – Італія.


[Закрыть]. Повільно й незв’язно. Розповідав історію з братом, тобто що знайшов я у лісі братів труп і несу оце його додому.

Один з вершників зіскочив з коня і підійшов до мене. Я побачив обличчя з величезними, аж за вуха вони були закладені, вусами. Він дав мені ковтнути горілки, а тоді нахилився й над братом.

– Що тут сталося? – спитав чоловік.

Я приходив до тями. Зирнув на вершника і стягнув з голови шапку. Вітер повільно розвіяв мого чуба, а з очей у мене покотилися сльози.

– Це мій брат, – сказав я рідною мовою. – Несу його до матері.

– Як твоє прізвище?

– Станько.

Чоловік присвиснув і подивився здивовано.

– Чому на вашій милості ця одежа?

– Мене пограбовано, – сказав я, і це було якоюсь мірою правда.

– Ми допоможемо вам.

Слуги вже прив’язували братове тіло до коня. Я встав, світ переді мною хитнувся, але я знайшов силу підійти до коня і вилізти на нього. Вже сидячи верхи, роззирнувся. Зелено котилися хвилі тирси, і мені незвідь-чому захотілося вдарити п’ятами і майнути в степ.

Знову завинулося в голові, і я вхопився за повіддя. Здається, мене щось запитували, але я нічого не чув. Хіба що дзвін, одноманітний і дратівливий. Закружляли різнобарвні кола, я ліг коневі на шию і вдихнув його теплого запаху. Знову почув біля себе людський голос, міг збагнути кожне слово зокрема, але ніяк не міг зв’язати їх докупи. Печія в роті не дала мені озватися до мого добродійника, нестерпно заболіло мені у скронях. Зробив останнє над собою зусилля і звівся, спираючись руками об круп. Два вершники під’їхали до мене з боків, взяли під руки, і ми рушили, все більше й більше набираючи швидкості.

Характерник

Характерник вийняв цибушка і заклав його до рота.

– Чи не маєте, пане, тютюну?

– Не вживаю того бісівського зілля, – буркнув возний. Характерник хитнув головою, наче чекав на таку відповідь, смоктав цибушка і дивився на вогонь.

– Ви поїхали до того лісу, – нагадав йому возний.

Характерник зирнув на нього і вийняв з рота цибушка.

– Я залишився на узліссі стерегти коней. Молодший Сокольський не хотів, щоб я бачив, де заховає він трупа, і я з дорогою душею улігся на траві…

Пустив коней самопасом і підставив обличчя ранішньому сонцю. Тепло розмлоїло мене, і я швидко заснув. Приснилося мені, що напав на мене пугач. Бив мене крилами, лапами і дзьобом. Я прокинувся: сонце світило мені у вічі. Коні стояли нерушно, лише ліниво відмахувалися від мух.

Я скочив на рівні. Молодшого Сокольського не було: певне, дуже глибоко в ліс зайшов. Щось мулило мені на серці і непокоїло, я раптом відчув, що той пугач і сон недаремно.

Кинувсь у ліс, але незрозуміла сила завернула мене. Тоді я загнуздав коней і чекав уже готовий. Було довкола тихо й порожньо. Ліс дихав на мене моторошно, і мені стало ясно: там у лісі щось сталося.

Не роздумуючи скочив на коней, забувши про свою знахарську силу, і учвал помчав до міста. Біля їхнього обійстя ходив туди-сюди, нервово поглядаючи на дорогу, старий. Побачивши мене, він побіг назустріч, і я, затинаючись і ковтаючи слова од поспіху, оповів свої підозри, його чоло спохмурніло.

– Двоє хлопців – це забагато, – сказав він жорстко. – Але спробуємо ще його пошукати.

Від горя обличчя його стало зелене.

Ми відразу виїхали загоном до того лісу. Аж до вечора гасали по лісових стежках і дорогах. Нарешті знайшли його. Лежав у кущах, і обличчя було погідне й спокійне. В траві валялися мертві пташки, а на деревах, біля яких він лежав, не було ні листка.

Волосся піднялось у нас дибом – ми одразу про все здогадалися. Тяжко задумався старий, схилившись біля мертвого сина, синя жилка на його скроні ще більше випнулася і швиденько смикалася. Тільки я один з того гурту відчував цікавість. Підняв із землі кілька пташок – не було на них і подряпини, як не було й на Сокольському. Підняв листок – був покручений і начебто ледь присмалений. Мертву гадюку знайшов ще під деревом, підкинув її чоботом і мимохідь озирнувся.

Шумів довкола ліс. Важко, понуро й насторожено. Неначе попереджував нас і застерігав.

Легкий морозець перебіг мені по спині – я вперше подумав, що ув’язався в цю історію нерозважно.

Місячний біль

Втікач побачив місяць так раптово, що аж здригнувся. Стояв просто перед його обличчям: лилося мертве проміння, обливало землю холодним сяйвом, і йому аж віддих забило. Там, на місяці, уздрів він двох братів. Каїн підняв брата на вила, і той стікав кров’ю. Холодною місячною кров’ю, яка тече вже не одну тисячу років. Втікач побачив і Авелеве обличчя: маска страждання, яке триває теж не одну тисячу років. Зрештою Авель не просив у брата порятунку, він тільки страждав. Каїн теж страждав, і з нього теж витікала кров. Тільки тепер утікач помітив, що Авель схопив рукою брата за горло. З горла лилася кров, і це теж тривало тисячу років.

Він знову почув далекий стукіт копит. Зір його напружився, у глибокому тумані мчав кінний загін. Роздували ніздрі коні, хрипіли, а вершники немилосердно стьобали їх нагаями і пороли боки острогами. Коні і вершники були закутані в плащі з туману, волохаті й хиткі, наче кущі й дерева. Попереду мчав, здійнявши руки і махаючи ними, як крилами, Бонтиволья. Наче промінь світла вдарив у нього: чітко засвітився хижий, гачкуватий ніс чи дзьоб. Дикий крик вирвався з сотень горлянок. Кінські копита гучно били в землю, і вона стогнала від глухого болю. Дерева хитали вслід вершникам кронами – були теж занепокоєні і схвильовані.

Втікач провів рукою по обличчі. Відчув, що воно зовсім мокре, а там, де билося серце, тліло непригасле вогнище болю.

Мати

– Тобі не можна було відбиватися від дому, – сказала тітка. – Коли б ти був удома, вони не посміли б напасти на Остапа.

– Він хворів останнім часом. Коли з’являвся місяць, його водило по двору. Вони, певне, й підстерегли його в такий мент… – в голосі матері звучав біль.

Я сидів серед порожнього покою, де лежав нещодавно в труні брат. На підлозі ще було накидано квітів, ще стояв посеред покою стіл і пахло глицею та воском.

– Про те, що він ходив ночами, ніхто не знав, – сказала тітка. – Ми пильно це приховували.

– Неважко було й підстерегти, – зітхнула мати. – А оборонити його ми не могли.

– Я їм віддячив, – сказав, дивлячись собі під ноги. – Я, мамо, не попустив це на так. Дем’яна і Данила вже нема…

Глуха тиша зависла в покої. Здавалося, вони вийшли геть, залишивши мене самого. Я звів очі. На мене дивилися дві схожі одна на одну жінки, і погляди їхні світилися також однаково.

– Твій батько теж хотів віддати їм належне, – сказала тітка. – Йому не пощастило…

В матері заблищали на очах сльози. Захиталася сумовито, а вуста її затремтіли.

– Казав, що його кличе ночами твоя сестра. Що вона волає про помсту…

– Вони кликали й мене, – сказав я глухо, вже не дивлячись на них. – Весь час бачу їх коло якоїсь хати. Гальшка несе воду, а батько сидить на ганку. Гальшка несе воду і все оглядається…

Глуха тиша знову покрила мої слова, ми наче задерев’яніли – тінь Остапа перейшла через покій.

– Що сталося там, на майдані? – спитала мати.

Я не міг дивитися їм у вічі. Не міг розказати про все просто й зрозуміло: забагато для цього треба було б слів. Про Вітторіо і Бонтиволью, про своє прокляття; тиха туга оповила мене тут, у сумному цьому покої, повному напівзів’ялих квітів, де так гостро пахне глицею і воском. Остапова тінь зупинилася серед кімнати – повернувся до мене блідий, майже прозорий.

– Про це так багато говорять! – сказала тітка.

– Звідки це в тебе? – спитала мати.

– Не знаю, мамо, – видихнув я.

– Чи не запродав ти душі?

– Ні, мамо, – крутнув я головою.

– Між нами вже багато крові, – сказала мати. – Чи так воно й далі йтиме? Поки не ляжемо всі?

– Мені тяжко, мамо! – сказав я майже пошепки. – Душа моя болить, і я боюся, що не зможу стати вашим захисником. Мені треба молитися, мамо…

Мати кивнула. Я дивився в її чисті, хоч уже старечі очі. Ми, здається, розуміли одне одного.

– Ти не можеш молитися вдома?

Я похитав легенько головою.

– Варто найняти більше людей для оборони, – сказав нарешті я. – Нам треба вберегти Івана.

– Вбережу себе сам, – звів голову малий. Я всміхнувся, дивна печаль пойняла мене.

– А ти? – спитала мати. – Ти не боїшся?

Я похитав головою.

– Ти так змінився, – сказала, думаючи про своє, тітка. – Я, побачивши тебе, злякалася… Тобі треба стерегтися також.

Я дивився на них з любов’ю. Дивна печаль огорнула мене.

– Гадаю, що їм нагнано вже страху, – сказав, підробляючись під діловий тон. – І все-таки найняти сторожу треба не гаючись… Не гаючись! – повторив я, відчуваючи, як накочуються на серце сині хвилі смутку.

Мати дивилася на мене, і я не міг витримати того погляду. Але не міг і пояснити чи, радше, розказати їм усього: забагато треба було для цього часу. Остапова тінь знову рушила через покій, цього разу попрямувавши до дверей. Спинилась у дверях і ще раз озирнулася.

– Найрозумніше було б помиритися, – сказала мати, опустивши погляд. Вуста її тремтіли. – З їхнього боку лягло менше, ніж з нашого, я ладна простити їм. Бо коли так триватиме далі…

Це лякало й мене. Дивився на прив’ялі квіти на підлозі, одна з них була розтоптана важким чоботом. Розплющене пелюстя, майже приклеєне до долівки; розчавлене, аж на волокна розклалося, стебло.

– Все дуже далеко зайшло, – сказала тітка. – Тепер уже цього не спинити… Волає кров…

Малий устав, і тонкі ніздрі його затріпотіли. Він думав свою думку, але не висловив її вголос. Я зрозумів його: кривда була на нашому боці.

Мати плакала. Великі градасті сльози текли по її нерухомому, закам’янілому лиці. Я знову подивився в її чисті старечі очі.

– Вдій щось, синку, вдій! – попросила вона жалібно.

– Це волає кров, – наче про себе повторила тітка. – Тепер уже хтозна, чи її спиниш.

– Я воліла б, – сказала мати, втираючи очі, – щоб ти знову відійшов од нас, надто багато зробив ти їм лиха. Повернися до Влох, а коли все затихне, ми дамо тобі знати. Болить мені за тебе серце, сину.

– Я спробую з ними помиритися, – сказав я, все ще розглядаючи розчавлену квітку, глина біля тої квітки була вогка.

– Кров, пролита за честь роду, не марна, – сказала твердо тітка. – Але проти них не встоїмо.

– Хочеш піти туди сам? – спитала мати, пильно мене розглядаючи.

Через кімнату знову перейшла Остапова тінь. Стала біля розплющеної квітки, схилилася й торкнула її пучкою.

Я сидів закоцюбнувши. Запах глиці й воску ставав нестерпний. Печаль гуляла по мені, як вітер. Текла крізь очі і заповнювала цілу кімнату. Там, за вікном, висіла гілка, густо обсипана вишнями. Червоні ягоди горіли на ясному тлі неба, і мені аж очі боліли дивитися на них.

– Бог з тобою, синку, – сказала мати. – Часом мені здається…

– Вам не повинно нічого здаватися, – обірвав я її. – Хочу допомогти. І вам, і собі…

Тоді мати поклала руку мені на коліно, подивилася на малого, той опустив голову, звівся і пішов до виходу. Зачинив двері, і вони несподівано голосно грюкнули. Мати подивилася на тітку, але та вже виходила сама. Тільки Остапова тінь стояла біля розчавленої квітки. Брат торкав її носком ноги.

Знову лунко грюкнули двері, і я відчув, що мене пече материна рука.

– Розкажи, сину, – сказала вона.

Тоді бризнули в мене з очей сльози. Я дивився на матір, крізь водяну пелену її обличчя хиталося переді мною, рідне і співчутливе. З її темних очей виливалася велика любов, і саме це розв’язало мені язика. Я почав розповідати. Голос мій тік, як смутна вода, і вода ця заповнювала помешкання. Вікно, в яке я дивився, розповідаючи, було синє і без жодної хмарини. Цвіли у ньому рубінами вишні і стрибав коло тих вишень розтріпаний горобець. Чорний хрест рами стояв на тому непорочно синьому тлі. Журкотіла й журкотіла сумна вода моїх слів, вряди-годи я замовкав, щоб перевести подих, погляд мій спинявся тоді на чорному хресті, випивав трохи синяви і рубіну. Я знову набував сили, і знову журкотіла сумна вода.

Мати сиділа супроти мене непорушно. На одному із стільців бовваніла Остапова тінь. Пахло воском і глицею, і чути стало хрипкий видих – дихала мати. Стала ще сухіша й темніша, хитала печально головою, і дві сиві сльози тріпотіли на її повіках.

– Бережися, синку, – сказала вона скрушно. – З усіх нас тобі треба берегтися найбільше…

До замирення

Та родина, проти якої ми постали, не була нам ворожа, старий Сокольський був навіть моїм хрещеним. Блукаючи по далеких краях, я згадував і їх: хлопців, з якими ріс, і їхню сестру, яка вже тепер заміжня, але колись вельми мене хвилювала. Але все це було там, у непроглядному тумані: тепер найбільше спричинився до ворожнечі я. Тому й вирішив піти до них, хотів заладнати нашу біду: того, що сталося, не вернеш.

Уже запала темрява, коли я рушив туди. Мене злякав місяць, що завис серед неба, холодний і зчужілий. На ньому, як завжди, змагались у вічному двобої брати, і я довго дивився на те змагання.

На душу ліг мені камінь. Я відчув неспокій і гризоту, навіть перехотілося йти туди, бо чи й кінчиться все добре? Але я мусив іти.

Звернув на леваду, щоб менше турбувати собак. Срібно вилискувала під ногами роса. Паркан, що розділяв містечко на дві половини, вигинався, як тіло довгого й мертвого змія. Валували собаки, чоботи мої були вже мокрі від роси, і я подумав, що така роса на погоду.

Знайшов чималу дірку й опинився по той бік. Пройшов повз якесь напівобгороджене дворище. Тут мені не пощастило – два пси люто вирвалися звідти і з голосним гавкотом кинулися до мене. Я не хотів здіймати гармидеру: пси попадали до моїх ніг з висолопленими язиками.

Я пішов далі. Палав жовтий місяць, а собаки валували голосніше. Здавалося, вони відчували небезпеку, начебто навідавсь у місто вовк. Я здригнувся на ту думку і наддав ходи.

Ворота обійстя Сокольських були зачинені, і я обійшов його, шукаючи лазу. Моя пам’ять підказала, що має бути з північного боку: ми користувалися ним хлопчаками. Я й справді знайшов той лаз, хоч був він замалий для дорослого. Але я розгріб землю руками і проліз у нього.

Скрізь було спокійно. Кілька хат світліло вікнами, двором ще ходили слуги, і я перечекав. Тоді прокрався до господарського будинку. Дім був обмазаний білою глиною і критий ґонтою. У вузьких вікнах світилися скляні, управлені в оливо, оболони[5]5
  Оболона – шибка.


[Закрыть]. Сам будинок стояв на високому підмурівку, і треба було стати на той підмурівок, щоб дотягтись до вікна.

Старий Сокольський сидів на ослоні і роззував чоботи, певне, готуючись спати. Я звів руку і тихенько постукав в оболону. Старий здригнувся, наче його вдарено, і з чоботом в одній руці підійшов до вікна.

– Хто там? – запитав глухо.

Я притиснувся лицем до оболони. Приклав вуста до шпарки і сказав:

– Це ваш хрещеник. Прийшов порозмовляти…

Жах розлився на обличчі старого. Він закричав і метнувся од вікна, все ще не випускаючи чобота з рук, вдаривсь у двері, і я зрозумів: все це даремно. Всі мої мирні потуги й настрої – все це місячний біль.

Я зіскочив з підмурівка і позадкував як затравлений звір. Захотілося раптом закричати й поперелякувати їх своїм криком.

Ішов через двір, і мені бачилося дворище спопелілим. Будинки лизав вогонь, і все освітлювалося сяйвом величезної пожежі. Люди й тварини, будівлі й дерева – все обвуглювалося і зникало.

Але це було тільки видіння. Наступної хвилі я уздрів, як на ґанок вискочило двоє синів Сокольського. Вони махали походнями[6]6
  Походні – смолоскипи.


[Закрыть] й кричали на ґвалт. Скрізь рипали двері, вибігали з них озброєні слуги. Запалювали смолоскипи, бігали і горлали.

Я відступав усе далі й далі. Сльози замерзли в мене на щоках, і я вирішив остаточно: не мені розрубати цей вузол. Я тут ниций. В мене залишився тільки один брат, у старого – двоє синів. Але каміння вже покотилося. Я знав закони гір, адже не раз блукав по них з Вітторіо та Бонтивольєю. Каміння тягне все, що може рухатися. Тоді гримить грім і несамовито мчить лавина.

Біля мого вуха пролетіла раптом стріла. Я всміхнувся. Дивно, що вони зовсім не лякалися мене. Було це безрозсудно – я міг би спопелити і двір цей, і людей. Гавкали спущені пси. Бігали з походнями люди. «Як діти», – подумав я гірко і притулився спиною до огорожі.

За межами обійстя я зупинився. Світив місяць. На ньому змагалися брати, і це було так само вічно, як зміна дня і ночі.

Там, за парканом, бігали і кричали люди. Там казилися пси, і люди зовсім забули про небезпеку. Були тільки мисливцями, запаленими сліпим вогнем, і через це безрозсудними. «Дай, Боже, їм розуму, – прошепотів я, – освіти їх вогнем своїм праведним, пробуди і заспокой!»

У цю бентежну прохолодну ніч, коли місяць там, угорі, так непокоїв мене, коли вилазка моя у ворожий стан так неславно закінчилася, я знову запраг самоти. Знав, що чекають мене вдома, але туди я прибуду тільки на світанку. Мені захотілося хоч на короткий час вийти з цього кола і трохи забутися. Зібрати розкидані думки і щось вирішити.

Світилася переді мною біла, порожня, щедро облита сяйвом дорога. Дзвеніли цвіркуни, широка тиша повила цілий світ. Спали кущі й дерева, спали пшениці обабіч дороги і тирса, я розчинявсь у цій тиші, наче сіль. І захотілося мені повернутися на те місце, де знайшов я нещодавно брата свого нещасного, захотілося вклякнути перед тими образами й помолитися.

«Коли все це закінчиться, – подумав я, – лишуся жити в тій пустиці. Дивитимуся, як сходить місяць і сонце, як росте зілля й трава. Слухатиму щебет пташок і мову листя». Мені хотілося схилити чоло перед великою тишею лісу й неба і пошепки до неї молитися. Хотілося ходити напівзарослими стежками, щоб не заростали вони зовсім…

Сидів на пеньку на узліссі. Поклав на коліна долоні, весь закоцюб під місячним світлом. Білочубий Пан покинув колись серед неба свою відрубану голову, а сам пішов шукати її в інші світи. Голова ця перекочується з одного краю неба в інший. Шукає господаря свого, так само, як господар її.

Зашаруділа коло мене трава. Жовтовухий вуж виставив чорну голівку. Нічні метелики кружляли навколо мене й цього вужа – палала в місячному світлі його голова. Миготіли довкола сині вогники світляків, наступної ночі стануть вони метеликами. Полетять струсити пилок на квіти, і квіти зав’яжуть у своєму суцвітті тугий плід…

Велика тиша приходила до мене. Десь далеко кричав деркач, забувши, що пора спати, і плив звідусіль теплий дух вистояного зела. Бур’ян і зілля звішували свої повні свіжого насіння голови. Прийде час, і ті голови розваляться від страху перед криком далекого, самотнього пугача – засіватиметься відтак уся земля. Я відчув раптом, що заскімлило мені серце: любив цю землю і все живе на ній. Благі сльози зросили мені щоки, а в груди повільно вповзала, як той вуж золотовухий, тепла й волохата втома.

Чернець

– Я зовсім утратив спокій, – розповідав чернець. – Ночами мені ввижалися загадкові обличчя – обличчя вбійників.

Я молився за них і за себе, прохав Бога, щоб він мене вивів із того кола заклятого, бо в тому, що відбувалося, не я був винуватий.

Не хотів навіть знати, що там у них сталося: людське кровопролиття не можна виправдати. Горе тому, хто порушить ту високу заповідь: не убий, – цього я колись зазнав на своїй шкурі.

Але він знову прийшов до мене. Той, котрого зустрів був я на узліссі, з утомленим обличчям. Того разу був він у простій одежі, а тепер у шляхетській. Я зрозумів: не проста це пташка, але пани завше такі. І не захотів його приймати. Кричав на нього, щоб забирався геть, мене лють так пойняла й обурення, що мало не вдарив я його. Він тільки зирнув зизо, але змовчав.

Обличчя в нього і справді було втомлене. І чудні мав очі. Ніколи не зустрічав я таких очей. Не міг витримати погляду його – все крижаніло всередині, а тілом перебігав незрозумілий ляк. Я ще кричав на нього, ще лаяв його і сварив, але все в мені раптом заціпеніло, і я замовк, розкривши рота: не міг уже ні кричати, ні сердитися. Я був у його владі. Тоді впав йому до ніг і оросив сльозами його чоботи. Уклінно просив залишити мою пустицю і піти собі геть.

– Не бійся, отче, – сказав він лагідно. – Не вчиню тобі нічого лихого.

Тоді я відступив від порога. Він зайшов досередини і сів на ослін, грубо збитий з паліччя. Я все ще стояв при вході, не зважуючись зайти до власної домівки. Тоді він знову зирнув на мене і всміхнувся. Я осмілів.

– Хто ти, дивний чоловіче? – спитав із трепетом у голосі. Він знову подивився на мене своїми чудними очима, здалося, вискочить мені з грудей серце, а тоді потупився.

– Хто я такий? – спитав здивовано. – Хіба я знаю? Мабуть, такий, як і ти, – бездорожник…

Це було дивне слово, і я не зважився розпитувати його далі.

– Не бійся, отче, – знову повторив він. – Перебуду в тебе цю ніч і піду…

Він сидів на ослоні. В печі палав вогонь, і він задумано підкидав у той вогонь поліняччя. Дим вився по стелі і випливав у двері. Між брів у пришельця я помітив глибоку складку.

– Щось невеселі ви, пане, – сказав я, вже зовсім оговтавшись. – Може, прагнете відпущення, я можу прийняти від вас сповідь.

– Ні! – коротко відповів він, все ще дивлячись на вогонь.

Тоді я вийшов з пустиці, не бажаючи йому перешкоджати. Там, під деревами, ревно помолився Богові. Я сказав йому: «Господи, чому знову ставиш мене на цій дорозі? Це випробування мені чи цьому чоловікові? Коли йому, забери його з-перед очей моїх – не витримує того моя душа. Хочу уповати тільки на тебе, бо інакше чи й буде в мене сила спастися?»

– Я не даремне спасався, пане, – сказав чернець возному. – Був у мене не один гріх на серці. Але я вирішив покаятися і прийняв на себе покуту. В мене в тій пустиці Божий дух вселився, пане. Я спокійно й гарно жив у тому лісі, ніхто мене не турбував, і я нікому не набридав. Але шляхи Господні важко передбачити, бо все раптом перекинулося з ніг на голову…

Горів тоді на небі занадто яскравий місяць. Я встав і подививсь у бік пустиці. Було там тихо. Обережно підкрався туди і почув, як він хропе. Так, пришелець спав. Звалився на мою постіль, не турбуючись, чи є де спати мені, і хропів.

Тоді мені стало зовсім порожньо в грудях. Я побачив голе його горло, і божевільне бажання стьобнуло мене. Це знову знівечило б моє життя, але тоді я горів від обурення. Адже прийшов цей зайда, випер мене з домівки і розвалився паном на моїй постелі.

Його горло біліло перед моїми очима, і я намагався забути, де лежить мій ніж. «Це нове випробування для тебе, – почув я шепіт позаду. – Звільнися від нього. Страшного злочинця знищиш і сповниш тим Божу волю».

Я зняв з вогню горщика, вийшов надвір і став їсти свою кашу. Їв я довго, старанно розжовуючи, начебто була то не каша, а погано просмажене м’ясо.

Зрештою я тяжко над усім замислився. Думав про те нашіптування, чи від Вишньої воно сили? Може, цей мій потяг і бажання – ті ж таки диявольські зачини?

Я знову зайшов до пустиці. Але пришелець уже не спав. Сидів на моїй постелі і дивився пильно й чудно. Я перелякався. Хтозна, як воно трапилося, але я знову впав перед ним на коліна і простяг руки. Тоді він засміявся. Хрипко й сумно.