Текст книги "Птахи з невидимого острова (збірка)"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Все навколо освітилося мертвотно-блідим світлом, я відразу втямив: сталося щось дивовижне і страшне. В таверні запала тиша, всі повернули до мене білі, як полотно, й перелякані обличчя, вгорі над моєю головою начебто батіг стьобнув. Я скрикнув уражено, як кричить поранений птах, і, затуливши обличчя долонями, кинувся до виходу.

Але я не встиг вскочити у темний завулок. Чиясь сильна рука спинила мене, і я побачив бліде, висушене обличчя Бонтивольї.

– Ходімо зі мною! – гарячковим шепотом сказав він. – Я сховаю тебе.

Я покорився – мені нікуди було тікати. Тому покірно пішов за ним. Неподалік стояли коні, і ми, скочивши в сідла, помчали по темних і наче мертвих вулицях Болоньї.

Втікач

– Ось що порушило моє життя, – шепотів утікач. – Тоді, влітку 1592 року, світ для мене і справді переломився.

Він сидів під деревом на купі мокрого листя, і перед ним знову відкрилася ясна далина – світла, залита сонцем куля.

Йшла до криниці з двома дерев’яними відрами на коромислі сестра. Спинилася біля криниці і почала спускати між цямриння тичку з начепленим цебром. Голосно зарипів журавель, піднялося вгору його охвістя з прив’язаним каменем.

Батько сидів на порозі, а двоє братів пиляли колоду, взявшись за ручки синьої, лискучої пилки. Летіла з-під тої пилки золота тирса; коло братів блукали, розпустивши пишні хвости, пави і погукували тонкими, різкими голосами. Клювали тирсу, а сестра витягувала вже друге цебро. Воно вигулькнуло із цямриння, і від нього відкололося кілька іскристих, водяних язиків.

Сестра начепила відра на коромисло і пішла, красиво вигнувшись, до хатини. Брати повернули до неї обличчя, але не перестали пиляти. Повільно ходила в їхніх руках пилка, поперемінно переміщаючись від одного пиляра до іншого. Золота тирса засипала завмерлих біля їхніх ніг пав, а батько підвівся, щоб дати дорогу дочці, котра йшла до порога з повними відрами…

Було мокро й холодно. Втікач, зібравшись на силі, встав. Рушив від дерева, ледве переступаючи ногами, і довго йшов. Зрештою незрима сила знову спинила його. Знову витяг руку, як сліпий, і торкнувся паркана, що виріс йому на дорозі.

На пальцях лишився бруд від моху, яким обросло дерево. Він пильно подивився на замащені пальці, а тоді, спираючись долонею об паркан, поплентався до воріт. Були вони перетрухлі і безживно завалювалися досередини. Втікач ступив на заросле травою подвір’я і подибав до ґанку. Двері в домі вивалилися також, і він зайшов досередини. Зграйка пацюків шмигнула від нього вбік.

– Ага, – пробурмотів він. – Хтось тут таки є!

На нього повіяло пусткою, але він зрадів і пустці: одяг на ньому зовсім змокрів, до того ж зморював його сон.

Зайшов до світлиці, пахло тут глиною і гнилим деревом. Пахло вогким і прілим листям, але подорожньому було приємно вдихати й цей дух домівки. Він важко опустився на протрухлу підлогу і ліг.

Біля голови росла папороть, і він чув, як сухо вона шелестить. В неї сотні дрібних оченят під листям, і всі ті оченята дивляться на нього із співчуттям. Втікачеві починають пахнути якісь квіти, тонко й заспокійливо. Він ледве тримає втомлену й запаморочену голову. Перед очима стелиться туман, блищать вогкі й чорні стовбури. З тих стовбурів зорять вивірки – скільки стовбурів, стільки й вивірок. Він дивиться на них, як на своїх співрозмовників. Розуміє, що спати не час. Треба знайти силу розповісти хоч би тим вивіркам про те, що його мучить. Але чи повірять йому ці дивні його співрозмовники?

Зрештою втікачеві байдуже, чи вони віритимуть йому. Він лежить горілиць – небо вгорі синє й чисте. Дивне це поєднання: покинутий хутір, туман у лісі, вщерть наповненім деревами і вивірками, а там – синя безмеж, голубий спокій і тепло. «Нехай мені стане те небо пергаменом, – думає він, – очі мої писатимуть там чудну мою історію».

Він приплющився, але небо не зникло. Чув, як шепочуться людськими голосами вивірки, – його поступово заколисувало, загортало у теплу одежу. Біля нього стояла жовта, аж золота, лисиця і раптом почала на нього дзявкотіти. Він знову побачив очі Вітторіо.

– Поглянь, яка вона чудова! – шепоче втікач, і Вітторіо ствердно киває.

На галявині сидить дід у дивному балахоні. В нього замість обличчя пацюча морда, але він читає книгу. Грубезну книгу, в якій, певне, не одна цікава історія.

Лисиця біжить до діда, і вивірки схвильовано починають гризти собі кігті. Клубочиться туман, і в тому тумані і дід, і золота лисиця, що біжить до нього, хитаються. Лисиця вже зовсім близько, майже доходить до старого, вже навіть звів він угору пацюче лице, аж раптом розлунюється сухий тріск – лисиця спалахує високим і рівним вогнем.

Зізнання

Чернець сам знайшов возного Кунатовського. Він прибув у Бар, коли вже мали зачиняти ворота. Його впустили, хоч вигляд він мав доста пошарпаний.

Возний прийняв його у себе вдома, бо справа, про яку той хотів посвідчити, хвилювала вже цілу околицю. Наготував каламар і попросив ченця розповідати.

У глибині кімнати заворушилася купа лахміття. Попливли сутінки, в тих сутінках купа лахміття здалася возному химерною і загадковою. Спершу він уздрів суху, кострубату руку, а тоді випливла й сива, розколошкана борода. Старий і справді був убраний у страшні лахи, що вже майже не нагадували чернечої одежі. Голова в нього лиса, обличчя сухе й жовте. Довгий ніс стримів, облитий світлом од свічки, яка горіла в помешканні, і від того падала йому на очі глибока тінь. В їх темних озерцях спалахували гострі іскри. Густі борозенки зморщок були заповнені червоними тінями, а рот зяяв темною порожнечею. Чернець відкашлювався, він кашляв довго й нудно, а тоді з вуст йому посипалися сухі, шелестливі слова.

Убійники

Я сидів на порозі своєї пустиці, і вже не один і не два роки прошуміло над моєю головою. Ревно молився і ревно читав святе письмо; наді мною здіймалося високе небо, і я любив годинами дивитися у його невиміряну високість. Я шепотів святі слова, і душа моя спокійно спала.

Неподалік була галявина, на якій жили куріпки. Білі, як молоко, й ласкаві, як трава. Я полюбив тих куріпок, а коли стежив, як вони пасуться, тиха злагода приходила до мене. Вечорами, коли спускалося сонце, коли провисали поміж стовбурами золоті стяги, мої куріпки йшли спати, а я лаштувався до вечірньої молитви. Так тривало доти, доки не набрела на мою галявину лисиця. Була жовта й обскубана, притьма кинулася на одну з куріпок – аж пір’я полетіло. Я вискочив із пустиці і побіг рятувати нещасну. Але куріпки вже не було, як і лисиці, біліло в траві тільки пір’я.

Холодне почуття обвіяло мене, наче зимний вітер. Я став над тим жалюгідним пір’ям і помолився. «Боже милостивий, – моливсь я, – відведи од цього місця пристрасті людські. Дай, Боже, жити простим життям!»

Тоді-то все й почалося. Спершу на галявину вийшов зарослий чоловік. Він ніс на плечах мертве тіло і важко згинався під ношею. Кинув те тіло й, озираючись, пішов геть. Я дивився на нього з-за кущів і навіки запам’ятав його обличчя. Було воно ще молоде, з широкими вилицями і заросле рудою поростю. Я довго стояв, причаївшись, аж доки не заховався в лісі незнайомець. Тоді вийшов зі свого сховку і наблизився до вбитого. Страшна рана примусила мене здригнутися: нещасного поцілено стрілою, а потім висмикнуто ту стрілу з м’ясом. Я знову впав на коліна. «Боже милостивий, – помоливсь я. – Не вводь мене в ці чорні пристрасті. Я пішов од світу, щоб не знати й не бачити їх. Дай мені, Боже, спокій і можливість нового забуття». Небо мовчало, але молитва мене трохи заспокоїла. Я вернувся в пустицю, знаючи, що вже ніколи не прийдуть на мою галявину білі куріпки і не сидітиму я спокійно на порозі, зустрічаючи захід сонця. Жах заповз мені в душу, і я знову віддався молитві, нестримно б’ючи поклони. Мені болів уже лоб від багаторазового вдаряння об землю, в мене дерев’янів язик від тої безлічі слів і прохань, що їх вилив я в небо. Але це заспокоїло мене тільки на короткий час: жах убив-таки зачарування, яким я так довго жив, адже зовсім поруч лежав труп людини, і я мимовільно став співучасником якоїсь дуже гидкої історії. Спершу я хотів закопати незнайомця, але в мене не було рискаля. Був тільки великий ніж, що ним видлубував їстівне коріння, але копати яму тим ножем треба було півночі. Тому-то я й покинув пустицю. Взяв на плечі торбу зі своїми пожитками і почвалав шукати місця тихішого і вдатнішого, де була б галявина з незайманою травою і де б безпечно гуляли по тій траві білі куріпки.

Спершу я йшов неквапно. Але що далі, то дужче гнав мене відчай, і я вже майже біг, утікаючи від того нещасливого місця.

На узліссі побачив людину і хотів обійти її, але той чоловік мене помітив.

– Гей, отче! – гукнув він до мене. – Ану ж бо підійди сюди!

Я змушений був підкоритися наказові, але коли підійшов, то вразився, таке втомлене було в того чоловіка лице й такі чудні й несамовиті очі.

– Чи не бачив ти тут, отче, молодика? – спитав він і змалював мені словами рудоволосого чоловіка з широкими вилицями.

Я злякався.

– Ні! – відказав я людині з чудними очима. – Нікого я не бачив і нікого не хочу бачити.

Він хитнув головою, і я пішов собі далі. Ішов довго, коли ж раптом з кущів долинув до мене чи то плач, чи то стогін. Попрямував я на той стогін, а коли розгорнув палицею кущі, спинився вражений: переді мною лежав рудоволосий убійник. Він конав. Я схилився над ним і відчув, що йому лишилося жити лічені хвилини.

– Він убив мого брата, – прошепотів рудоволосий, і я нижче схилився до нього, щоб почути його шепіт.

– А кого вбив ти, сину? – запитав я.

– Я вбив його брата, – прошепотів нещасний.

Він витягся і неголосно скрикнув, я зрозумів, що душа його відлетіла у темне царство.

Я знову помолився Богові, бо навколо мене чинилися речі, дивно зв’язані між собою. «Боже милостивий, – сказав я. – Ти ведеш все-таки мене по цьому колу. Ти насилаєш на мене пристрасті, від яких я тікав. Це дуже тяжкі випробування, Боже. Відведи мене з цієї стежки і дай зажити справжнього спокою».

Але цього разу молитва не заспокоїла мене. Я відчув незбагненний жах. Сльози потекли по моєму лиці, я озирнувся затравлено туди, де лежав мертвий, і кинувся навтьоки. Не для моїх літ, пане, так бігати і не з моєю силою. Але я мчав через ліс, начебто хто стьобав мене батогом. Вибіг на узлісся і впав знеможено на траву.

Тут-таки на мене набрів кінний загін. На чолі того загону був рудоволосий немолодий чоловік, що також мав широкі вилиці.

– Я нікого не бачив і нікого не хочу бачити! – закричав я, падаючи перед цими людьми на коліна. Тоді рудоволосий наказав дати мені кільканадцять разів нагаями. Я не витримав і десятого удару і розповів тим людям усе, що бачив і від чого втікав. Вони миттю покинули мене і помчали забирати вбитого, а може, й свого родича. Я знову сховавсь у лісі і тільки під вечір надибав якусь печеру і забивсь у неї. Був такий наляканий, що забув віддати належне Богові. Сидів у тій криївці і трусився, як осиковий лист. Боявся, що тільки рушу звідси, мене знову вправить у те коло і знову доведеться пити гірку чашу.

Вночі, однак, мене обпав у тій печері такий страх, що я вискочив з неї і, як безтямний, помчав через ліс, не відаючи куди. Спотикавсь об корчі й біг, знову спотикався і знову біг. Я біг і підвивав, наче поранений звір, а коли розвиднілося, побачив вражено, що стою на своїй-таки галявині біля власної пустиці. Навколо панували тиша і спокій, сяяло сонце й паслися білі куріпки. Я притьма кинувся туди, де лежав забитий, але побачив тільки притолочену і трохи скривавлену траву. Я впав тут-таки на коліна і звів обличчя угору. «Боже, – сказав я, – ти приводиш мене знову на ті самі стежки. Чи ж закінчився цей чудний мій і незбагненний сон?»

Місячний біль

Втікач лежав хрестом на трухлявій підлозі покинутого помешкання, і його наче хвилі велетенські гойдали. Перша хвиля – градастий дощ за вікном: крізь діряву покрівлю падали важкі студенисті краплі, і, хоч вибрав чоловік собі сухий куток, на нього сипалися вогкі іскри від розбитих крапель. За виваленими вікнами безнастанно шелестіло, і втікачеві здавалося, що тисяча водяних духів вигецують довкола на одній нозі. Друга хвиля – це тиша вечірня, бузкового кольору небо, на яке втікач невідривно дивився, в небі тому розтавали, хиталися, наче плавали в прозорій бузковій воді, білі вигинисті звірі. Потім розчинилися й ті звірі, і небо стало чисте і неймовірно глибоке. Втікач тягся туди змученим поглядом і наче пірнав усе глибше і глибше: летів безконечно довго, безсилий збагнути, як це відбулося, що він став такий спокійний і погідний. В нього вистачило сили звестися й сісти, обіпершись спиною об стіну. Уперше лице його пом’якшало, розслабли м’язи – щедре світло неба залило втікача, і це ще більше його вмиротворило.

Так сидів він нерухомо, боячись, що ось-ось закінчиться малий перепочинок, що та барва, яка так нагло освітила йому серце, помре, як вмирають у полі стяті серпом чи косою колоски. Він заплющив очі і зник із цього світу, а коли знову виплив у нього, то найшла на нього хвиля третя. Все навколо мерехтіло і мінилося, густо освічене зеленим сяйвом. У небі завис великий білий місяць, і те сяйво викочувалося з нього хвилями, наче був то не місяць, а камінь, кинутий у тиху воду. Зір утікача, поблукавши по занедбаному приміщенні, зупинився біля власних ніг. І здалося йому, що ті ноги несуть його по залитій місяцем дорозі. Він спинився серед поля, на якому в’язала снопи жінка. Коса, що лежала поруч, холодно поблискувала в місячному сяйві; жінка крутила сильними руками перевесла, складала жниво і міцно зв’язувала. Наче тисяча жовтих тіл, лежали снопи по всьому полі, а біля хатки із сліпучо-білими стінами все так само розмірено пиляли дрова брати. Був то старший брат і брат менший, брат у других ставив колодки ставма, зводив над головою сокиру, і падала вона безшумно вниз. Старі жінки, а було їх двоє, збирали розколене поліняччя, від якого струмувало, як і від усього навколо, жовте світло, і складали на оберемки, а тоді несли ті дрова в повітку. Незрушно сидів на ґанку сивий батько, а сестра, прославши на траві білу полотнину, розставляла на ній полумиски. Димів горщик із юшкою чи кашею. Сестра раптом звелася і завмерла, вдивляючись у залитий місяцем простір. Так стояли вони й дивилися одне на одного: втікач, що зупинився на білій, як полотно, дорозі, і гарна молода жінка, яка стояла біля справжнього полотна, де готувала вечерю. Сяяли німо стіни хати, ходила взад і вперед пилка, і висівалася з-під неї іскриста тирса. Зводив над головою сокиру юнак із блідим розумним обличчям і повільно опускав її на колодку. Колодка розпадалася на рівні поліна, і ті поліна збирали старі, кістляві руки. Сестра щось сказала, швидко повернувши до пилярів обличчя: миттю зупинилася пилка, і кинув раптом, аж задзвеніла, сокиру брат у других. Випросталися дві старі жінки, і з оберемків їхніх посипалися на землю дрова. Звівся високий, худий і білий батько – всі вони дивилися в один бік, туди, де стояв він, і втікач не міг на них не дивитися – місячний біль увійшов йому в груди…

Втікач розплющився. Місяць горів у його зіницях, місяць схвильовано товкся у нього в грудях, наче груди ті були порожнє дупло. Зашерхлі вуста втікача розтислися, блиснули зуби, і з чорної порожнини виповз хрипкий стогін.

Тоді знову почувся стукіт копит. Був уже ближче, чути стало, як форкали й іржали коні, як погукували один до одного вершники, – втікач занепокоєно озирнувся на порожні вікна.

Бонтиволья

– Це почалося таки там, у Блохах, – шепотів утікач. – Я тоді зовсім заслаб від того, що сталось у таверні. Образ Вітторіо маячив переді мною, я відчував на собі його докірливий погляд, і в молитвах та у снах перепрошував його скільки міг – адже я не мав щодо нього лихого замислу.

Бонтиволья ставився до мене, як до хворої дитини, мене обслуговували старанні слуги, які виконували найменше моє бажання; зрештою прийшов час, коли мій біль і відчай перестали нервувати мене так гостро. Тоді Бонтиволья почав присилати до мене дівчат і всіляких мудрагелів, у довгих бесідах з якими я забував свої гризоти. Часом я годинами блукав похмурими покоями палацу мого благодійника. Вдень майже не згадував ні про своє нещастя, ні про Вітторіо; ночі, коли не було поруч лагідної втішниці, ще й досі наповнювали мене жахом.

– То сила диявольська! – бурмотів я, блукаючи по замку. – Це диявол вчепився в мою душу.

Цілими вечорами я простоював навколішки перед розп’яттям, що висіло на стіні в моїм помешканні.

– Не хочу завдавати людям страждань, – гаряче моливсь я, – не хочу нести з собою лиха. Звільни мене, Боже, від сили, даної тобою, дай мені забути про неї. Вже чую солодкі нашіптування, вже переймаюся тим страшним, проти чого людина така ница. Хочу жити простим життям і мати звичайну долю. У світі надто багато лихого і без мене, звільни мене від прокляття!

Я шепотів ці слова, і мені помалу легшало на серці. Зрештою все у волі моїй. Хай буде сумління керманичем моїм, а гріх мій – застерігачем.

Бонтиволья, здавалося, мене розумів. Мені подобався цей пан із сухим гострим обличчям, і його сумні очі, в яких вряди-годи спалахував безумний вогник. Коли ми зустрічалися, дивився він на мене надто пильно. Терпляче вичікував, доки я отямлюся, але тримав мене в своєму замкові, очевидно, недаремно. Дивний острах оповивав мою душу, коли Бонтиволья втуплював у мене свої чорнющі очі: щось було в тому погляді не до кінця мені зрозуміле.

Одного теплого вечора, коли спалахували на небі зірниці, а зорі здавалися навдивовижу великими, ми сиділи супроти відчиненого вікна й дивилися на нічне місто.

– Я вірю в таємну силу, – сказав раптом Бонтиволья. – Але мені конче треба з’ясувати, чи вона існує по-справжньому. Коли б її не було, – додав він придушеним низьким голосом, – людське життя видавалося б нікчемним. Не може людина задовольнитися тільки тілесним життям, вона повинна мати в собі щось вище від того – дух багатогранний і перехідний. Я впевнений, – сказав він гаряче, і його погляд начебто перебрав у себе холодний блиск зірок, на які ми дивилися, – що дух мій живий не тільки в тілі моєму, а й у всьому, до чого я доторкаюся. Більше того, мій дух має жити в друзях моїх, а дух їхній – у мені. Я хочу зрозуміти цей закон, мову речей і таємницю сокровенного спілкування… Мені вже небагато залишилося, а я, друже мій, нічого не пізнав.

Миготіли на небі зірниці, освітлюючи все навколо химерним, трохи моторошним світлом, зірвалася, пролетіла і впала десь зірка, над горою зупинився місяць, розливаючи довкіл перламутрове сяйво.

– Я багато роздумую, – сказав Бонтиволья. – Тіло моє нікчемніє, і тільки сильні збудження підтримують його силу.

Мов на доказ своїх слів, Бонтиволья закашлявся. Бухикав, і обличчя його в місячному світлі набуло землистої барви. Відкашлявшись, ще довго з присвистом віддихувався. Рот розкрився, звідти визирнули темні, попсовані зуби. Мені раптом стало жаль цього чоловіка і за це його безсилля, і за ті дивні його думки. Очі в нього горіли незвичайним, аж несусвітним, зеленим світлом.

– Не тримаю тебе, – сказав він, віддихавшись. – Хочеш – іди, а хочеш – лишайся. В будь-яку хвилину я відпущу тебе, але, кажучи відверто, покладаю на тебе особливі надії.

Зоріли на мене чорні, палкі очі, повні трохи безумного світла. Я дивився на нього і незвідь-чому уявляв велике поле і на тому полі високу жінку в барвистій одежі. Йшла й вимахувала косою. І клалися їй під ноги колоски, а вуста її всміхалися. Вряди-годи вона заводила пісню, і це нагадувало спів піску чи снігу. За спиною в неї слалася ніч, а на полі палали в місячному сяйві тисячі міцно сповитих снопів.

– У тебе дивне обличчя, – сказав Бонтиволья. – Зрештою, коли я починаю вдивлятися в тебе, на мене, буває, напада страх. Ну то що, складемо спілку?

Я вагався: піти від нього так просто не міг. І не піти також. Душа моя в той вечір була дивно схожа на небо з його безнастанними спалахами зірниць, і я сумно вдивлявся в нього. Бонтиволья, однак, чекав від мене відповіді. Стис кулаки, подався вперед, його гостре й худе обличчя було насторожене і сумне, а губи ледь-ледь розсувала бліда усмішка.

– Не можу довго затримуватися у вашій землі, – сказав я повільно, все ще не відриваючи погляду від засипаного величезними зорями неба. – Батьківщина кличе мене. Але поти… поти я пропоную вашій милості безкорисливу дружбу.

…Ми виїздили на конях у гори і весь час здебільшого мовчали або перекидалися загальниками. Мені й справді не хотілося під ту хвилю розмов, я думав про рідних своїх і далеку свою домівку. Дихав запашним повітрям батьківщини, бачив рідні краєвиди і рідні дороги. Я хвилювався від запахів чебрецю, материнки й кашки. Мені й тут дзвонив над головою жайворон, і тут я бачив стрімкий лет орла чи яструба, але це ще більше мене розтривожувало. Звіддалік до мене долинали м’які голоси: рідну мову я чув серед цих чужих краєвидів.

Вряди-годи Бонтиволья зіскакував з коня, щоб зірвати якусь квітку чи травину. Він розповідав мені про ці рослини, і його голос звучав, наче текло розплавлене скло. Часом він зривався і біг, накульгуючи, з сачком за метеликом чи ящіркою. Він добре знав цю землю, її рослини і живий світ, і тільки я блукав по ній похмурим чужаком. Дивився без посмішки, як бігає по стежках мій приятель, як падає він, щасливий, у траву і сміється нервовим сміхом. Допомагав йому звестися, і він тоді сильно стискав мою долоню.

– Онде метелик, – шепотів. – Яка чудова барва на його крилах!

В очах його спалахував гарячковий вогонь, він хапав сітку й кидався за метеликом. Довго розглядав його на долоні: тріпотів той крильцями і губив на пальці яскравий пилок.

– Він як жива квітка, – шепотів Бонтиволья. – І пилок у нього, як у живої квітки. Який дивний світ! Для чого Бог усе створив?.. Гей, гей! – вигукував він несподівано й кидався, недоладно підстрибуючи, в траву. Хапав притьма ящірку і, тріумфуючи, підносив її в руках. – Ти подиви, яка чудова ця зелена тварюка!

Я сідав на траву, а він довго бавився ящіркою.

– Я чую, як стукоче її серце, – казав він. – Дивися, як блищать у неї очі, вона, їй-Богу, не дурніша за нас…

Я погоджувався. У цьому куточку, де ми зупинялися, подобалося мені сидіти й дивитися на гайок віддалік. Той гайок чимось до болю нагадував мені батьківщину.

– Вона теж має душу, – просторікував тим часом Бонтиволья. – Даремно думають, що в неї немає душі. В істоти, в якої б’ється серце, не може не бути душі. Слухай, – він ставав веселий і жартівливий. – А може, це мій дід чи прадід, га? Помер, а тоді став ящіркою. Синьйоре, – гукав він ящірці. – Ваша милість не бажає ковтка доброго вина? Синьйоре, не бійтеся – це ваш божевільний онук, який може легко вас задушити чи випустити на волю. Ви засмучені, синьйоре? Але, синьйоре, ми могли б перемовитись… Ви все ще боїтеся, синьйоре, ха-ха!

Він виставляв розтулені долоні, ящірка ще сиділа якийсь мент, а тоді прожогом кидалася у траву.

– Слухай, друже, – казав Бонтиволья серйозно. – А її ти міг би вбити? Я дохну з нетерплячки уздріти ще раз те, що побачив у тій таверні. Вибач мені, але я хочу переконатися, що то не сон!

– То був сон, – похмуро відказав я.

Бонтиволья загадково всміхався.

– У світі надто багато говорять про чудесне й загадкове, – сказав він. – І надто мало його є насправді. Це сумно й нудно. Тільки того разу… Слухай, ти, мабуть, єдиний чарівник на світі, еге ж? – Він засміявся. – Знаєш, чого я так думаю? Не хочеш мене морочити й дурманити. Чому?

– Хочу жити простим життям, – відповів я. – У світі й без мене вистачає лиха.

– Але ж, – він затнувся й, повернувшись до мене, засвітив божевільним вогником, – там, у таверні, то був не сон?

Я мовчав. Не хотілося про те згадувати. Мовчки йшов поруч свого приятеля й думав, що спогад про ту таверну мучитиме мене до кінця днів моїх…

Великий сум обліг раптом Бонтиволью. Великий сум колисав його кволе тіло – народжувалось у ньому щось неприємне мені. Вітер, що має принести засуху, від якої сохне все довкіл. У мене сохло в роті, я помалу починав розуміти, чому тримає мене біля себе цей дивак.

Зціплював зуби й дивився собі під ноги. З трави прудко вистрибували барвисті коненята і летіли, розпластавши зелені крила. Пташки випурхували з кущів і з трави і летіли геть, розплескуючи повітря. Білий день радісно цвів над нами – годі було в таку погідну хвилю дивитися на Бонтиволью. Але я все-таки зирнув на нього і побачив те, що зовсім занепокоїло мене.

У його погляді стояла ніч. Глупа, без жодного промінчика і без жодного світлячка. В тій ночі сухо шелестіли крилами кажани і попискували, тужно перегукуючись. В тій ночі росли жаби і рушали в безконечні мандрівки, шелепаючи по калюжках важкими лапами. Темний вітер повіяв на мене із зеленого світу. Я знову відчув те, що навідало мене в нещасливий той вечір, як ішли ми з Вітторіо до таверни. Тонкий і стрункий, з променистими очима й орлиним носом, мій приятель аж світився в примарних сутінках.

– Я наче свічка, – хрипко сказав Бонтиволья, не дивлячись на мене. – Тямиш це… Страх підступає до мене, бо кожен день, а їх мені небагато дано, марнується. Я згоряю і боюся, що від мене не залишиться й огарка.

Ми були в горах, коли сказав він ці слова. Ранішнє небо палало на сході, і я дивився на ту пожежу з незбагненним болем. Я бачив там, поміж хмар, дивний клаптик землі – стояла на ньому біла хата з солом’яною стріхою. Від тієї хати йшла дівчина чи жінка з дерев’яними відрами на коромислі. Біля хати спинився старий чоловік і дивився услід молодиці. Щось раптом стисло мені серце, аж задихнувся я перед прозорим тим видивом. Жінка повернулася і глянула в мій бік: була то моя сестра. Я подивився на чоловіка біля хати, і сльози мимохіть викотилися мені на вії – був то мій батько…

…Коні йшли безшумно – в траві бавилися дрібненькі веселки; на крайнебі вставало ще непалке сонце. Висіло, наче литаври, і чекало, доки ранок умиє землю, відбувши щоденне своє таїнство. Тоді воно зможе скинути своє запинало і покотиться в небо, випромінюючи золоті соки і наповнюючи ними усе живе й неживе. Поки що все німувало; я зирнув на Бонтиволью; обличчя його повилося рівним спокоєм, очі спочивали десь далеко в просторі, і він майже не тримався за повіддя – попустив коня на самоволю. Я зробив те саме, і ми довго їхали, розкошуючи між цього надзвичайного багатства, яким обдарував нас світанок. Жили в ньому кожною часткою свого тіла; я подумки молився Всевишньому за цей дарунок, бо таких хвиль, певне, небагато буде в нашому спільному житті.

Це й справді було так, за якусь мить його обличчя спотворилося, і він хапливо вчепився за повіддя. Навіть захитавсь у сідлі – я вже хотів був кинутися на допомогу.

В цей мент ми й побачили лисицю. Рудий клубінь, що невідь-звідки узявся, впав, наче добра ранкова данина того сонця. Лисиця тікала від нас, метеляючи в траві вогняним тілом, і Бонтиволья, побачивши її, стрепенувся. Обличчя його засвітилося, а очі запалали. Змахнув руками, вдарив коня острогами і загорлав радісно й щасливо:

– Гей, дивися! Вона, бісове створіння, все-таки прийшла! Вбий її, на Бога! Скоріш, друже, вона втече, втече!

Ми мчали через поле, що рівно простиралося до обрію, жовтий клубінь перед нами котився вже щодуху. Бонтиволья сміявся й плакав, він гнав коня з диким і щасливим безумом, з дивною і щасливою радістю.

І я раптом піддався його пориву. Це була й справді невинна розвага, я забув про сумне обличчя любого свого Вітторіо. Здавалося, він перевтілився в оцього безумця, що скажено скаче обіч мене. Він і справді повернув до мене лице, таке ж смагляве й тонке, як і в мого доброго приятеля, і я вразився, скільки світла струмувало з нього.

– На Бога! – закричав він пристрасно. – На Бога, не відпусти її!

Щось стиснулось у мене, знайоме вже оціпеніння скувало єство моє. Я натис на повіддя і зупинив коня. Тіло моє раптом стало залізне, очі загорілися крицевим вогнем, я наче переливався в етер, наче ставав витягнутим луком, спина в мене зігнулася, очі вилізли з очниць – я почув, як шалений вітер промчав полем. Бачив, як задерев’янів Бонтиволья, його залите щасливим безумом лице зльодяніло, він підняв руки, а кінь його повернув до мене велике око. І я уздрів білі хвилі, що спадали з неба, – там, попереду, вже лежала мертва лисиця і повільно осідала збита вихором курява.

Я зістрибнув з коня і пішов до лисиці, йшов, наче дерев’яними ногами ступав, наче й не було в мене ніг, а з очей мені лилися сльози. Навколо все і справді вмерло. Я бачив крізь сльозяну плівку, що лягла на мої очі, мертвих пташок і мертвих ящірок, мертвих метеликів і бджіл. Але я йшов, поки не спинився над тим нікчемним мертвим жовтим клубком. Сльози заливали моє лице, я забув і про Бонтиволью, і про цілий світ. Сонце палило мені в потилицю, трава не мала роси, і я зрозумів, що знову сталося якесь велике-велике нещастя. Дивився на закоцюбле тіло звірини з вивернутою до неба мордою – очі в неї були мертві, а з моїх котилися безперервно важкі й пекучі сльози.

Повільно під’їхав до мене Бонтиволья. Він зістрибнув з коня і впав переді мною на землю. Повз по землі, поки не обійняв мої ноги. Притиснувся обличчям і чи то заплакав, чи щасливо зареготав. Був як великий темний звір, волосся розсипалося йому по плечах, а руки спазматично тремтіли.

– Встаньте, пане! – сказав я тихим, знеможеним голосом. – Я не повинен був цього чинити.

Він звів до мене скривлене лице. Було воно залите, як і моє, слізьми, але цвів на ньому тріумфальний усміх. Чорне волосся відкинулося назад, світили попсовані зуби, а безтямні очі дивилися на мене з безмежним захопленням і відданістю пса. Я здригнувся від огиди.

– Це чудо! – сипів він. – Справжнє чудо – те, про що я завжди мріяв. Ми одного з тобою крою, друже мій дорогий, і нам годі вже прикидатись. – В горлі його забулькав, як вода, схвильований смішок. – У нас одне покликання, – він хитнув головою назад і хижо вискалився. – Я маю в замку те, що не показую нікому. Але тобі, любий мій приятелю, покажу. Там сидить один старий – він теж робить щось подібне. Це страшні отрути, від яких люди гинуть, наче мухи. Але тобі він і в підметки не годиться. – Бонтиволья знову засміявся, наче полоскав водою горло. – Справжнє чудо – це ти, і я покірно схиляюся тобі до ніг. Ми з тобою творитимем такі діла, ха-ха-ха, що цілий світ здригнеться. Чорними літерами запишуть нас у книги буття людського…

Він зареготав. Корчився в моїх ногах, темний, малий і гнилозубий. Спалахував до мене вузьким прорізом очей, залитих щасливими сльозами, і знову згинався од сміху.