Текст книги "Птахи з невидимого острова (збірка)"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Коли ти справжній шляхтич, – почувся за дверима сталевий князів голос, – то відчини мені. Я не буду тебе вбивати, як пса, а дам у руки меча. Ми поміряємося силою під місяцем. Я дам змогу оборонятися. І тільки тоді відріжу руки, а потім і ноги. Потім вирву тобі язика, який набрехав нам тут сім мішків вовни і сколотив спокій наш. Твоя коханка з’їсть того язика. Потім я вирву очі твої й подарую пану Розенроху, адже вони бачили більше, ніж потрібно звичайним очам!

Він викрикнув останні слова, і луна знову прокотилася по домі.

І Олізар раптом перестав боятися. Рухнувся, щоб встати, але руки й ноги йому задерев’яніли: та й чи може він битися з тим, хто врятував його від видимої смерті і дав прихисток? Руки його, однак, стискали кулаки, бо йому таки хотілося схопитися з князем у двобої, але сили в тілі не мав. Не відчував ані злості, ані урази, а відтак не міг битися. Через це він мовчки лежав, безсилий та спорожнілий, і тільки й міг, що дивитися на місяць. Той вливав до помешкання синій дим, і все плавилося й тріпотіло в тому димі, брижилося й коливалося.

– Ну що, коліна у вас трусяться, пане Носиловичу? – сказав князь іронічно. – Боїтеся вийти і стати в чесному бою проти того, хто вас ненавидить? Ви раб, пане Носиловичу, через це прирікаю вам: загинете, як раб! Ви кривоприсяжник і людина без честі!

Холодний дим упливав Олізарові в груди, пробиті наскрізь птахом, заповнював, як холодне оливо, і він весь ставав олив’яний. Червоно палало в темряві його обличчя, і він навіть знав, що воно світиться, як місяць. «Неміч, – подумав він, – ось що завжди вбиває мене! Я міг би стати на прю поруч з кимось, але сам я ниций!»

По ньому пішло, починаючи з лівої ноги, поповзло, як вуж, кошлате мале страховисько, довгоруке й липке, прос тягло вперед мацаки і заклеїло йому вуста чорними, напівпрозорими лапками. Диміло й дихало димом і наганяло того диму йому в голову. Кволо блукали по тій голові думки, як знеможені голодом в’язні. В двері вдаряли крицеві князеві кулаки, і ці нутрові ковтки були, як грім тулумбасів. Оливо тужавіло йому в грудях, і в них задуб, так само знерухомівши, поолив’янений білий його і печальний хорт.

– Ви раб, пане Носиловичу! – не вгавав за дверима князь. – І не вдавайте з себе ліпшого за нас. Ви куди гірший за нас, бо ви потвора та гній!

Князь раптом завив, як пес, і в тому витті була така приреченість, що Олізарові мурашки поповзли по тілі. Водночас начебто пташеня клюнуло зсередини – пробився в Олізаровім серці малий і ще зовсім кволий росток.

– Так, я кривоприсяжник! – гукнув він в холодну порожнечу ночі. – Я багато зробив у житті недоброго й недостойного. Але одне в мене не забере ніхто, чуєте, пане Білинський?! Я завжди, так, я завжди буду сподіватися!

Глупа тиша покрила його слова, зітхнула вві сні пані Павучиха, голосніше зашелестів сторінками Розенрох.

– Ви наївний і смішний чоловік, – сказав старий і закашлявся. – Ви наївний тим, що тримаєтеся речей, які не мають ніякої вартості в жодному з існуючих світів, а смішний тому, що хочете прикрити цим свій страх!

– Він бунтівник, пане Розенроху! – засичав за дверима князь. – І даремно ви й та клята Павучиха в’яжете мені руки! Приречених треба страчувати!

І знову тиша розбила ніч оцю і всіх їх правцем нещадним, і зойкнула тихо в темені одна із сплячих дівчат.

Тоді встав у своєму покої, аж упав, гримнувши, услон, Розенрох, заплеснув книгу з недочитаною казкою і пробурмотів голосно й виразно:

– Будьте ви прокляті, сіятелі неспокою! Проклинаю вас, руйначі нашого чудового життя!

26

Олізар знову веслував. Хоч і прийшов до нього той сон чи видиво, ота зустріч його уявна з батьком в осінньому саді, серед листя й гіркого повітря, все ще мав сподіванку, тримався за нитку бабиного літа, бо гадав, що вона виведе його з цього лабіринту. Привиджувалися йому стежки в оточенні стін, стіни високі й білі і так химерно покручені – стіни-вартівники; ступив у цей лабіринт ще тоді, коли притисли до його плеча невільницьке тавро; ішов та йшов, чи, інакше кажучи, веслував, і весло його – надія, якої не хотів тратити. Але рано чи пізно його одірве від дерева і полетить він (крила, думав він, і справді єдине, що може винести з цього лабіринту), жовтий, ще повний соку – тільки-но пив його із землі, з мізків та сердець грішників, з сердець та мізків праведників; надія – одне крило його, і коли б мав він друге – силу, він таки б знявся у небо. Але сили в ньому меншало й меншало, і він часто опускав весло, щоб перепочити. Замкнувсь у цьому тісному покоїку і нікого до себе не підпускав, адже там, у домі, й досі блукає розстервлений князь, там тішиться з Олізарової несили й розпачу Розенрох, там ходить, заламуючи руки, пані Павучиха, а дівчата позавмирали, наче й нема їх. Глибока втома входить у його тіло, в’януть руки, голова починає хилитися долі. І він починає відчувати, що тут, у покоїку, зовсім мало повітря, він повинен щось придумати, зважитися, йому треба все-таки врівноважитися, щоб знову прийшов отой білий спокій і байдужість без страху. Він хотів покликати білого птаха, хай прилетить до нього і принесе йому живої води, і це не буде той безумний напій, що його готує пані Павучиха, – це буде напій тверезячий. Але навколо стояла мертва тиша, і він у цій тиші ціпенів і корчився, без сліз плакав до порожніх стін, і від цього печально й просторо ставало йому на серці, а з тієї печалі почав витинатися білий росток; Олізар закрутив головою, проганяючи безсилля своє й неприкаяність, бо чого він досягне, зачинившись тут? «Треба встати, – сказав він собі. – Треба встати і вийти з цієї в’язниці!»

Він встав. Набрав повні легені повітря, а тоді тріпнув чубом. І очі його засвітилися, а руки стислись у кулаки. Хрумкнув зубами, і напружилися його жовна, стали тужаві й гострі. Тоді він зирнув на весло і сміливо пішов до дверей. Відкинув защіпку й турнув щосили рукою…

У стодолі для катувань сидів Розенрох. Передивлявся знаряддя для тортур, і з несподіванки, що Олізар покинув свою в’язницю, в нього з брязкотом випали з рук залізні кліщі для виривання живого тіла.

Олізар пішов просто на нього. Розенрох перелякано скочив на рівні й хотів був тікати, вже задріботів маленькими крочками до виходу, замахав руками, немов хотів злетіти, й затрусив бородою. Олізар догнав його кількома скоками і, схопивши за коміра, підняв у повітря.

І здивувався, який легкий та безтілесний був старий. Метиляв безпомічно руками й ногами, хапав ротом повітря, вирячував очі, в роті у нього було кілька гнилих пеньків, сухий білий язик вистрибував з-між засохлих вуст. Олізар тримав його перед собою у витягнутій руці і роздивлявся, болісно зморщивши чоло. Тоді обережно посадив Розенроха на услона і спитав голосом, повним немочі й прохання.

– Ви, – запитав він, – ви знали, що той ваш князь нападав на мене, чому ж слали прокляття мені? Ви, – сказав він, – розумний і мудрий, додумалися зробити собі крила, чому ж ви не додумалися, що треба все оце знищити? – він кивнув на стіну, обвішану катівським знаряддям. – Скажіть мені, скільки душ ви замордували? Пощо вам ті сльози безневинних, пощо ненавидіти ви научаєте, а не любити?

– Будь ти проклятий! – вигукнув тонким, пронизливим голосом старий.

– Ви хочете роз’ятрити мене, пане, – сказав тим-таки голосом Олізар. – Але я з іншого тіста!

– Такий, як і всі! – зойкнув старий. Його очі палали незрозумілою, неусвідомленою ненавистю, вуста його кривилися в жорстокій, глумливій усмішці. – Ну вдар мене, вдар! – зашепотів він. – Візьми все оце зі стіни, муч мене, ну, муч!

Олізар відступив на кілька кроків. Знову дивився, зморщивши чоло. По обличчі йому пробігла гримаса обридження чи нехоті, він потер собі лоба. На спину йому поволі збиралося оте кошлате, мале, слизьке, довгоруке, оте димисте й чорне – рвонув себе за волосся, щоб отямитися. Вуста його з білим зашерхом кривилися, а очі пожовтіли й стали сухі. Зібрав усю силу, яку мав, – повільно, натужно, мліючи від дивовижного напруження, розвернув своє важке, олив’яне тіло, звів ногу, хоч від такого зусилля застрибали йому в очах зірки, і ледь-ледь просунув її вперед. Розтулив рота, щоб легше дихалося, і зібрав усю силу для другої ноги: щоб підняти її, треба було ще більшого зусилля. Холодний піт покрив його всього, але Олізар досяг, чого хотів: той маленький, роз’юшений, плюгавий чоловічок вже не був йому цікавий. Розчинився перед його зором, як грудка льоду, – не бачив його, а тільки чув.

– Бий мене, пали! – верещав Розенрох. – Печи! Я ж ненавиджу тебе і всіх, хіба ти не зрозумів? Ненавиджу й проклинаю, кличу все лихо світове на твою голову, всі нещастя й хвороби! Бий мене, ріж, печи, розтягай, рви!

Олізар не мав під рукою ні палиці, ні стіни, щоб спертися, він стискав зуби, аж кришилися вони йому, зводив повільно й натужно руку, і то з таким зусиллям, що тріщали йому жили й кістки. Його пальці тяглися туди, за голову, де сиділо оте чорне, лахмате, слизьке й довгоруке, він доторкнувся холодної та слизької бридоти, і пальці його з нездоланною силою стисли все те нещастя в залізному кулаці, у вузлі нерозривному і нерозплітному, мертвому залізному хапку.

Викорчував із себе оте чорне, кошлате, моторошне, безоке, ротате, воно вискотіло так само, як Розенрох, воно волало до нього Розенроховим голосом, а коли змовкло, коли стиснута рука відчула, що вже порожня, коли витекло воно зі жмені, як дим, тоді знову повернулися в Олізарове тіло легкість та розвага, він став вільний і розкутий і вже міг іти, куди заманеться: ніхто і ніщо не могло його стримати.

– А не пече вас сумління, – озвався за спиною спокійний, мирний і розважливий Розенроховий голос, – що ви кривоприсяжця? Адже ви не раз переступили закон! Чи добрим наслідком це відміриться для вас?

Але Олізар був байдужий і до того. Ступив за поріг стодоли, й чудове сонце освітило його. Вже не палюче, а лагідне і через це сумнувате, воно дивилося на нього, начебто та панна, котра вмивала й витирала його щодня, пішла геть. Отак пустилася собі по небі, коли ще тільки світало, коли ще спали її хазяї. «Задлялася я на цій службі!» – думала панна; а коли спустилася до сірого моря, коли просвітив її наскрізь місяць, вона жахнулася раптом: замість чудової краси своєї уздріла в морі зморшкувате лице. І розсердилася ця панна, пішла по землі, розлилася по ріках, долинах та озерах холоднуватими туманами і налила листя своєю синьою барвою. Тим-то й гуляли ранками оті тумани, тим-то жовтіло напівспите листя; здавалося їй, що так поверне вона красу та юність свою. Натомість устало невмите й заспане сонце, а вона сиділа й старіла на очах, адже голубе – це не тільки колір юності, а й барва криги; вона мерзла й хотіла нагрітися в промінні заспаного сонця і бездумно рвала й розпускала по світі, як недавно й пані Павучиха, своє сиве, а відтак також голубе волосся…

Олізар немов забув про своє веслування й про сутичку з Розенрохом: підставив обличчя сонцю, й тиха, чудова, сумовита музика зазвучала над ним; спокій – лід синій, спокій – тиша жовта: зелень умирала в нього на очах; небо виростило над землею кілька величезних блискучо-білих грибів, на споді в них бовталася важка вода, хоч і не було її стільки, щоб прорвати сітку. Олізар копнув ногою якусь залізяку – була то стара, пощерблена, але ще добра шабля. Він сперся об неї, як об палицю, якась нова сила з’являлась у ньому і освітила його душу рівним вогнем.

На ґанку дому виросла суха й тонка постать пані Павучихи, вона побачила Олізара, згукнула вражено, аж притулила долоню до рота. Тоді замахала обома руками, сплеснула вражено долонями й поспішила чимдуж до нього.

– Що це ви коїте, пане! – закричала вона ще звіддаля. – Ви посміли покинути роботу!? Пане, пане! – кричала вона, дрібно перебираючи сухими й тонкими ногами. – Накликаєте на себе нещастя, чи ж мало для вас ще мук? Прошу, пане, повертайтеся на своє місце, добре зачиняйтесь і сидіть там нишком, поки вас ще ніхто не бачив, беріться, пане, хуткіш за весло й працюйте. Він, пане, десь тут ходить, а він, ви це знаєте, аж зовсім знавіснів!

– Рвався до мене вночі. Ламався в двері і стукав, хіба ви не чули, пані? – спокійно звідомив Олізар. – Викликав на ґерць, а коли я не прийняв виклику, обзивав мене брутальними словами.

Пані Павучиха вражено спинилася і знову плеснула в долоні.

– І через це ви не вийшли до сніданку? – спитала вона з жахом. – О пане! Те, що ви розповіли, немала новина! Клянуся, я нічого не чула! І дівчата теж, здається, нічого не чули!

– Чув Розенрох, пані Павучихо, – так само спокійно озвався Олізар, і на його обличчі заграла бліда всмішка. – Хіба він вам про це не сповіщав?

– Як він вівся? – швидко спитала пані Павучиха.

– Кинув прокляттям у мене і в князя. За те, що ми порушуємо тишу і спокій у домі.

– Це він зробив правильно, – серйозно сказала пані Павучиха. – А тепер ви маєте вчинити таке. – Вона нахилилася до нього й зашепотіла ледве чутно:

– Еге ж, ви маєте написати скаргу, цього буде досить, щоб його катувати. Тоді він заспокоїться, і все знову піде в нас на лад.

– Написали скаргу кому? – спитав Олізар. – Вам чи пану Розенроху?

– Ну що ви, як так можна? Хіба ми з паном Розенрохом щось вирішуємо? – Пані Павучиха закліпала сірими віями. – Скаргу треба написати князеві, адже він у нас до всього голова. Пан Розенрох тільки радить, а коли приходить до діла, то вже князь нами орудує…

Олізар сів під стіну стодоли, поклав руки на шаблю і зирнув прикро на велике й невмите сонце.

– Ви ж радили мені, пані, не зустрічатися з ним, – сказав він. – Ви ж кажете, пані, що він несамовитий. Чи ж захоче він приймати від мене скаргу на самого себе? Адже я маю скаржитися, пані, йому на нього ж!

– Це нічого не значить. Головне, що ви те вчините…

– Я не зроблю того!

– О пане! – згукнула Павучиха. – Чи ж вам немиле життя?

Але він не відповів, тільки зморщив прикро чоло й пильно розглядав пані Павучиху. Вона скинула на нього обурено оком, але притихла, змаліла, тільки позиркувала вряди-годи зацікавлено й хитро.

Він мовчав. Сидів під стодолою, спирався на шаблю і ставав наче листок, з якого випито синю барву. Обличчя його пожовтіло, а волосся побила перша сивина. Ніхто не дав би йому належних тридцяти років, а клали б принаймні п’ятдесят: лоб його був спружений глибокими, невигладними зморшками, а підборіддя обросло сивою бородою. Пергаменова жовта шкіра полич, великі мішки під очима, а разом з тим горющі молоді очі, повні ясного, доброго вогню. Руки його, що лежали на голівці шаблі, покрито вузлуватим жиллям; був одягнений у сорочку з простого полотна, ту сорочку просмолено, щоб не заводилася нужа. Рукави закасано, і оголювались м’язисті, випрацювані біля весел руки. На Олізарові були й штани такого ж полотна, а на ногах – важкі чоботи.

– Ви такий гарний, пане! – сказала Павучиха. – Через це мені дуже вас жаль. Ох, як би я хотіла вам допомогти!

В дверях стодоли став малий дідок з довгою бородою. Сів на порозі і всміхався.

– Я хочу теж йому допомогти, – сказав він. – Але це такий упертюх! По-моєму, таких упертих нам ще не траплялося, як ви гадаєте, пані Павучихо? Він не слухає доброго слова й доброї ради.

Олізар раптом звівся. Схилив голову, начебто важко й довго про щось думав, наче довга шворка обплутувала його свідомість – був обсотаний і зв’язаний нею; він думав, а радше уявляв собі, що є на світі ота чудова дорога між вишень, чув у роті приємний клейкий смак глею, йому захотілося обірвати з себе сіре павутиння – шворку оту, бо ще так рано було покидати йому дерево життя. Ще тліла в ньому тиха, але гаряча іскра, ще освітлювала, як свічка, душу, і він весь засвічувався від того вогню. Але шворка все міцніше плутала йому тіло, в’язала руки й шию, обкручувалася, наче змій-полоз, на чолі лягла зміїна голова, і йому здалося, що на лоба йому накладено гарячого обруча.

– Дозвольте мені піти від вас, – попросив він м’яко й принижено. – Це єдине, що може допомогти мені. Вже небагато проживу, а з вашою поміччю я таки зміг би повернутися до отнього дому…

Стояла тиша. І Розенрох, і пані Павучиха мовчали.

– Я вам хочу оповісти, що таке отній дім, – сказав Олізар. – Це те місце, куди ми конче маємо повернутися, коли немає більше сили жити. Це те місце, де легко вмирати і де можна сподіватися на благословення предків…

Легке нетерпіння покрило лиця пані Павучихи й Розенроха. Зрештою старий зітхнув і мирно й милостиво проказав:

– Нам важко зрозуміти одне одного, пане Носиловичу! Але ми хочемо вам допомогти. Напишіть скаргу, еге ж, на князя, й подайте її не князеві, він таки справді зараз несвідомий і лежить зв’язаний у холодному підвалі, – нам подайте! Він справді буде покараний, і не менш люто, ніж це чинили зі мною чи панею Павучихою. Ми дозволимо катувати його вам…

Олізар зирнув на Розенроха і раптом відкинув з рук шаблю. Вона впала на землю з глухим брязкотом. Рушив просто на старого, аж той перелякано скотився з порога. Олізар вступив у двері й озирнувся на пані Павучиху. Обличчя її було скорбне і співчутливе, а в очах висяювалися дві золоті сльозини. Похитувала головою, наче була тонкою й кволою рослиною, наче гнув її вітер і всю силу вона зібрала, щоб отак хитатись, хитатись і не зламатись…

27

І він знову веслував. Подавався за ручкою, відводячи весло назад, а тоді пускав його в воду й натискав щосили – він таки не втік із галери-каторги. Поруч сиділо троє товаришів його, попереду теж четверо, і всі вони під погук стерничого налягали на весла. Бурувала під бортом невидима їм вода, вони наче вговкували тими веслами непомірного якогось і химерного звіра – ні, той не був їм ворогом. Ворожа була їм радше сама галера.

Йому захотілося раптом скласти трен про все те, лямент героїчний, щоб його могли співати тисячі таких самих невільників, як він; барвисті слова ладнав одне до одного.

Олізар побачив в уяві своїй вершників – слова людські, – котрі гнали на нього лютою тьмою війська: одежа в кожного неоднакова, так само й лиця, хоч вони складали одну юрму. Десятки птахів з людськими головами повсідалися на безлистому дереві, дерево те обплутане срібними струнами, як осінньою павутиною. Але він хотів пісні без музичного супроводу, бо де б почули той супровід нещасні галерники. Він мугикав, і в тон йому мугикали всі двісті вісімдесят невільників, і проривалися крізь те мужнє низькотонне мугикання слова – як виплески хвиль.

«Ось те, – думав Олізар, – що я можу зробити, щоб допомогти вам, бідні мої і страждущі братове!»

Він уже виспівував цілі рядки пісні, тої пісні, що її підхоплять тисячі розсипаних по світі голосів.

«Ми чуємо одне одного, – думав він. – Цю пісню співатимуть про нас і для нас птахи й хмари, вітер просвистить її мелодію на мільйонах сопілок – ось вони, крила, – думав він, – які можуть винести мене з цієї прірви та лабет».

Чисте і ясне, як сльози, почуття підняло його, знесло, і він пішов, наспівуючи, по небі, перестрибуючи з хмари на хмару. Він ішов туди, де б’ється вічним боєм світлий лицар з чорним туром на дев’ять рогів: тур чорний – печаль людська, а світлий лицар – радість і натхнення його…

Зімліли м’язи, він спинив весло й озирнувся навколо. Був сам у тісній дерев’яній комірчині, над головою звисала низька стеля, а в просвіт-бійницю, куди застромлювалося весло, вливалося тремтливе повітря і світло. Він вийняв з бійниці весло, тоді ліг на підлогу й поліз у ту бійницю, щоб озирнути світ.

І побачив він безмежне та хвильливе, порожнє та синє море. Навколо не було ні душі, побачив він степ з посохлою тирсою, котра хиталася й шаруділа, наче осипався пісок. Він проліз ще глибше в бійницю – хотілося йому напитися того світла, що проливалося так скупо в його тісну комірчину.

Він дихав смутним сонцем, повітрям прохолодним і терпким – все навколо вмирало. Тоді він заспівав туди, в той пролаз, хай назвуть його тисячу разів вар’ятом, хай піддадуть і тортурам; він заспівав туди, в простір, намагаючись труснути слабкими руками грубу й нерушну стіну; ця пісня його не повинна вмерти – це надпорив його й велич!.. І він вмирав тут, біля бійниці, бо це було все, на що міг зважитися і що було під силу йому; він каменів тут, хоч тріпотів у ньому кожен м’яз. Слова летіли у простір, як стріли, пущені у всесвіт, і губилися. Губилися безповоротно у безлунному безмежжі, у цій тиші просторій та неозорій.

МІСЯЧНИЙ БІЛЬ
Фантастична повість

Дивуються люди, що Василиск одним очей позиром чоловіка вбиває. Далеко більше дивуватися треба, що чоловік очима своїми, либонь, не тіло, але душу і не часовою тілько, але вічною вбиває згубою.

Іван Величковський

Студіозуси

Сірі хмари колотились у небі, наче було накидано туди роздутих, розкудланих голів, і вони котилися, як колеса, що ледве долають грязюку.

Я йшов разом із Вітторіо, ми й справді ледве долали багно. Пробиралися повз зачинені віконниці, і дощ, що вряди-годи розкрапувався з тих схожих на колеса голів, обсипав нас з голови до ніг, і ми стріпувалися, як мокрі кури.

– Погода, хоч собак вішай! – буркнув я.

– Що ти сказав? – озвався за спиною Вітторіо.

– Я сказав кілька слів про погоду.

Позирнув на небо, і погляд мій заблукав поміж хмар. Стояв я тут, на цій брудній вуличці в Болоньї, і велика туга охопила мене. Побачилася мені раптом дорога, щедро залита сонцем, обабіч вигиналися дві стіни молодого хліба, а по тій дорозі їхав мій батько. Їхали коло батька я і мій молодший брат. Вгорі висів невгамовний жайворонок і дзвонив, дзвонив…

– Згадався рідний край, – тихо промовили мої мокрі вуста. – Ти любиш згадувати рідний край, Вітторіо?

– О так! – вигукнув Вітторіо. – Це маленьке місто між скель. Там замок моїх предків, і я часто гуляю по його покоях вночі. Уві сні, звичайно! – засміявся він.

– Вітторіо… – сказав я сумно, бо ніяк не міг подолати цього химерного настрою, що раптово обпав мене. Бозна-чому захотілося, щоб я опинився на цій вулиці сам, щоб зміг повернути в інший бік, ніж той, куди ми йдемо, – щось зі мною діялося не зовсім збагненне: великі хвилі підкочувалися під ноги, наче стояв я на морському березі; кликали вони, ті хвилі, і манили ступити на їхні хиткі спини.

– Хотів мені щось сказати? – повернувся Вітторіо.

Я зупинився й замилувався на свого приятеля. Тонкий і стрункий, з орлиним носом і променистими темними очима, які аж світяться в цьому сірому світлі, – добрий і любий мій товариш, з яким мені завжди легко; слова сиплються з його вуст, як ніжне пелюстя, а очі його народилися для того, щоб заворожувати красунь. Я милувався з приятеля, адже сам був інакший. Жодна красуня не опустила переді мною зору: сірий я, наче шматок олива. Але ніколи не заздрив Вітторіо – ставився до нього з любов’ю.

– Не хочеться йти сьогодні в ту таверну, – сказав я м’яко. – Мені, любий мій друже, чогось неспокійно на душі: цілу ніч снилися важкі сни…

Мені снилася рідна земля. Дивився на неї з височини, наче став птахом і лечу, ледь ворушачи крильми. Місяць яскраво осявав місто внизу, оточене дерев’яним частоколом. Посередині воно було перерізане внутрішнім парканом, який відділяв частини, що ними володів наш рід і рід Сокольських…

– Саме тому, – озвався Вітторіо, – я й веду тебе в таверну. Маю охоту повеселитися! Коли мені лягає на душу тривога, я, друже, п’ю вино чи намагаюся закохатися. На день чи два, а буває, що тільки на ніч.

Він засміявся, блиснувши зубами.

– До гулянок і я охочий! Хоча щодо красунь…

Вітторіо вдарив мене рукою по плечі, обійняв.

– Тебе гризе, друже, тривога. Твій тон… еге, в мене від нього аж мурашки побігли по спині. – Дзвінкий сміх Вітторіо трохи неприродно озвучив довгу й порожню вулицю, по якій ми ішли.

– Сказав так тому, – озвався я тим-таки тоном, – що мурашки почали повзти по мені раніше.

Втікач

Брудний, зарослий чоловік ішов через занедбане поле. Навколо хиталися мокрі від недавнього дощу бур’яни, босі ноги в чоловіка задубли, одежа звисала брудними клаптями, а очі палали гарячковим вогнем. Чагарники довкола були вже голі, голе було й небо, хай і повите хмарами. Гнала чоловіка нудьга, він вряди-годи зупинявся, наче бачив перед собою марево. Він і справді бачив марево, гру різноколірних стяг і кіл, вони змінювалися і зміщувалися, і від споглядання цієї гри чоловік мав утіху. Перед його зором мінялися місяці й пори року, часом він бачив поле, повне золотого хліба, а з синього неба ллялося на нього чисте срібло пташиного співу. Він бачив затишну білу хатину під солом’яною стріхою, а на порозі тієї хатини – його батько й сестра. У дверях стоять один і другий його брати, він іде до них, і вони приязно всміхаються, чекаючи, коли перебреде він нарешті поле і дійде до воріт. Батько тоді підніметься назустріч, і очі його синьо засвітяться.

По той бік поля, бачиться йому, дзвінко клепле косу висока чорнява жінка. На ній барвисте вбрання, а коса її чорно грає під сонцем.

Глуха втома ламає тіло подорожнього, він хоче сісти тут-таки на землю, хоч зовсім близько від нього і біла хатка, і рідні його серцеві постаті.

Жінка з косою повертається до нього і дивиться довгим, незмигним поглядом.

– В тому убогому житлі, – бурмоче чоловік, – мені буде затишно. Давно вже мрію про мирне пристановище, світло печі і теплий дух вареної страви. Людина завше цього прагне, і завше настає час, коли їй треба постукати в якісь двері…

Здається чоловікові, що світ, у який йому випало приміститися, розкладено на дві великі кулі. Одна повна дощу, вогкого вітру і голих чагарників, друга повна золотого хліба, сонця і срібного дзвону. Жінка в барвистій одежі – в тій другій кулі, ідуть там жнива. Вона косить пшеницю, хоч годиться збирати її серпом. Біла хатка з рідними постатями теж у тій іншій кулі, і йому, здається, довго ще туди брести.

Стискує вуста, аж риплять зуби – інші образи вже пливуть у його втомленій уяві, йде поруч із ним Вітторіо, і його чистий сміх зігріває подорожнього…

Скаче через поле худий, висохлий на тріску вершник. Очі його палають, а він, забувши про повіддя, махає руками…

Чоловік зупиняється. Мружить з натуги очі, тре брудними пальцями чоло, наче збирається щось згадати. Але він не може нічого згадати. Тоді простягає перед собою руку, як сліпий, і раптом відсмикує – рука наразилася на дерево.

Дерево стоїть серед поля самітне й голе. Під ним лежить мокре й лискуче листя. Жовто-брунатне і вже напівмертве, воно сяє тихим тліном – пробрала його трутизна. Синя невелика пташка пурхає з чорної, наче виглянсованої гілки і щезає в сірому повітрі.

Чоловік починає згрібати листя. Горне його скоцюрбленими пальцями, гребе, наче граблями, і кидає оберемками під дерево. На те він розтрачує всю силу, бо коли сідає під дубом, очі в нього сплять.

Тоді ж бо він і чує цокіт кінських копит. Далекий, зовсім глухий звук заповнює слух утікача і примушує на мент розплющитися. Холодний вогонь струмує з його погляду – наче хвиля вітру прокочується через голе поле.

Вітторіо

– Я тоді побачив, – шепотів утікач, – чоловіка, що дивився на мене і всміхався. Коли ж дон Карлос вигукнув свою похвальбу, той чоловік розреготався.

Я і зараз бачу ту картину: висохлий на тріску юнак дивився на розгулялих студіозусів, а очі його горіли несамовитим вогнем.

– Он хто найбільший багач у Болоньї, – прошепотів мені один із студіозусів. – Це він – Бонтиволья!

Дон Карлос щось кричав, верещали дівчата, музики надривалися, і я відчув веселий трем, що завше охоплював мене, коли я впадав у добру гулянку.

Бенкет тільки зачинався, і ми сподівалися на бучне дозвілля. Джорджано вже вигукував непристойні вірші, а мій любий приятель Вітторіо поривався танцювати на столі. Йому звільнили місце, і він закрутився дзиґою. Кричав і підвискував, а ми плескали в долоні й погукували. Бонтиволья теж плескав у долоні, хоч на вустах його приклеїлася зневажлива усмішка; дівчата, що примостилися біля нас, сміялися. Декотрі з них уже сиділи на колінах у нашої братії і пили разом із ними; я теж осмілів і потягнув за руку одну. Дівчина жартома відбивалася, але вино, яке я їй запропонував, випила, весело перекинувши келиха до рота; вона приснула зо сміху, червона рідина потекла їй на підборіддя, а мені здалося, що із ночі, через темні вікна простяглася раптом довга й прозора рука, увійшла мені в груди і міцно стисла серце. Я завмер, і навіть моя дівчина перестала сміятися, від здивування очі її розширилися, а мокрі од вина вуста розкрилися.

– Гей! – гукнув дон Карлос. – Хто зі мною змагається?

Він заклав руку за спину і, схопивши губами келиха, вправно перекинув його до рота.

Це вивело мене із заціпеніння, і я, як і всі, кинувся до свого келиха – ми радісно почали обливатися вином. Джорджано приснув вином дону Карлосу межи очі, а дон Карлос урочисто посадив йому на голову таріль з приправами до м’яса. Всі загорлали, музики надривалися, і ми пішли зі своїми дівчатами в танок. Навколо плавав зелений дим, ми навісніли в розгулі, завзято крутили своїх дам і тупали ногами. Піт градом котився з наших червоних облич, роти жадібно хапали повітря, з них виривалися хрипкі погуки; верещали дівчата, від того галасу й тупоту, здавалося, ходили ходором стіни таверни. Бонтиволья дивився на нас гарячими очима і пристукував у такт музиці рукою. Глумлива усмішка зникла з його вуст, на худі щоки лягло по рум’янцю.

Тоді мені захотілося учворити в цьому пекельному клекоті якийсь бешкет чи жарт.

– Гей! – закричав я Вітторіо. – Хочеш, я вб’ю тебе поглядом?!

Всі засміялися, я засміявся також, засміявся й Вітторіо, засміявся в кутку Бонтиволья. Всі кинулися до мене й загорлали:

– Вбий його поглядом! Вбий його поглядом!

Дівчата кричали те саме – це була дивна суміш тонких і грубих голосів, і я, підбурений хвилями чаду й хмелю, гордо вийшов наперед. Всі обступили мене, сподіваючись на якесь чудо.

– Стривайте, – сказав я, п’яно похитуючись. – Я зараз уб’ю його поглядом!

– Га-га-га! – заревло товариство і заплескало в долоні.

І знову здалося мені, що звідтіля, із ночі, простяглася довга й прозора рука, увійшла мені в груди і міцно стисла серце. Але було вже пізно відступати. Вітторіо поставили навпроти мене, він прискав сміхом, а я зробився сумний.

Це була тільки мить, бо на мене раптом плеснуло темною силою, неначе впала на голову ніч, а сам я почав дерев’яніти.

– Вбивай його! – кричала невгамовна братія. – Чого ж стоїш?!

Я не знав, що зі мною діється. Гарячий клубок підкотився під горло, червоний вогонь спалахнув у мозку; щось розкололося, бо відчув я глухий звук; мені перехопило подих, і я ще більше здерев’янів. Погляд мій випромінював наземне сяйво, я весь горів, наче смолоскип, – по таверні промчав шалений вихор, все посіріло, і я побачив перестрашені обличчя моїх товаришів, роздерті в крикові дівочі лиця, спотворене і страшне обличчя Вітторіо, мого любого друга. Мені вже несила була витримати це напруження, я відступив набік і раптом – диво дивне! – раптом завмер, скутий хвилями незрозумілого жаху: Вітторіо падав.