Текст книги "Птахи з невидимого острова (збірка)"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Олізар звів голову.

– Я немалі муки прийняв, пане Розенроху, – сказав він. – Мене вже не раз карано, і абетку невільника я вивчив добре.

– Ви погано її вивчили, пане Носиловичу! – вигукнув Розенрох. – Повинні запам’ятати, що не невільник ви, а вільний, і то так, що вільнішого чоловіка й бути не може. Тільки тоді ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердіше, вам годилося б прикласти до обох половинок сідниці, до рук та ніг по шині…

Вартівник уже брав з розпаленої жаровні червоне залізо, але Олізар уже не чекав на це випробування, він знепритомнів…

11

«Ну от, – думав він, – я знову на галері. Не було ніякого повстання і всієї тієї довгої мандрівки, був сон, а може, й казка, оповіджена білим птахом з невидимого острова…»

Поцілунками він стоплював пір’я, яке ще на нім було наліплене, в обіймах тіло ставало налите соком, молоде, смагляве; стегна – наче звук мідної труби, жовтий, блискучий та яскравий; чоло – наче пісня, котру співає закоханий пастух; очі – наче два степові озера синющі; уста – мов тюльпани у тому степу; щоки – мов шепіт коханої в смерканні; руки – мов два лебеді, що пливуть по двох озерах синющих; живіт – мов долина, спрагла дощу, засіяна пшеницею; волосся – мов вітри тихі, а лоно – мов сад плодоносний. Він створював ту жінку своїми гарячими поцілунками, тугою своєю і слізьми. І йому хотілося сховатися в саді плодоносному, глибше й глибше, так глибоко, щоб зачервоніли стовбури сосон і червоне світло запалало б навколо – наче заходило сонце… Так воно й відбувалося, а коли все кінчилося, вони лежали, тісно пригорнувшись одне до одного, бік у бік, і з її вуст парувало дихання. З пари тієї з’являлася дівчина в білій сукні, йшла по стежці, і та стежка тяглася через усю землю – вона була для землі, як срібний пасок. Початок її – в саді, в якому він тільки-но блукав, а кінець – біля порога, на якому сидить сивий дід. Дід чекає свого сина, загубленого в непрохідних хащах землі нашої, серед велетенських хвиль трави й води.

«Сину, – шепоче дід, – сину! Я не можу вмерти, не дочекавшись тебе, в мене сухі, пересушені очі й губи, і моя борода сива, як очерет, що його ламає вітер у полі. Мені болить од того вітру голова; сину мій, голова моя повна болю, адже мені вже давно пора вмерти».

«Коли сідаєш за весло, – шепотіла жінка-птах, – думай, що їдеш туди, де кінець тієї стежки; натискай на весло, натискай! А коли втомишся так, що руки в тебе звиснуть, як два мертві вужі, коли тіло твоє здерев’яніє від туги, гукай мене, тільки так ніжно, щоб почула я твій погук. Буде синій сутінок – думки твої безвідрадні, буде палати сонце – надія твоя невичерпна, буде сходити місяць – погук твій та молитва! Тоді розчиниться навіки забите чорним чоловіком вікно моє, і острів постане як справжній у тому сутінку, а ти натискай на весла, натискай! У тому сутінку – думках твоїх, в тому місяці – погуку твоєму, народжуся і я й летітиму, де б ти не був, у яких солоних та гірких морях!»

М’які обійми теплих рук, гарячий поцілунок вуст, спалених чи хмільних, сильний стиск рук, втомлених, але спраглих – що може бути сильніше за це щастя, що може бути більше такої віддачі, адже в лоні жінки-птаха вже починає жити, вже стукає в живіт дитина тих ночей – воля, яка рано чи пізно все-таки вразить заспокоєні мізки своїм криком…

Його посадили коло вирізу в стіні, лава була зовсім така, як на галері; його прикували до того сидіння, і він вже готувався до початку плавби. Галерою був цілий замок, він навіть чув плеск хвиль за бортом-стіною. Було їх стільки, скільки сягало око, зелені й могутні хвилі котилися, гнулися й плюскали. В них губилися дикі коні і звір степовий – риба цього моря. Олізар відчув у собі те заспокоєння, з яким навчився сідати за весло на каторзі, тобто згадував віщу настанову жінки-птаха й шепотів:

– Я їду туди, де кінець цієї стежки.

Йому уявлялося батькове обличчя.

«Мені зараз потрібен батько, – думав він, – бо тільки він відповість на всі мої запитання!»

Але між ним і батьком лежало ціле море, тому він і сідав за весло з охотою, махав ним і махав, тіло його було сильне й загартоване, він увесь був солоний від морських бризок та поту.

«Тільки спокій врятує мене», – думав він і веслував, веслував, бо відстань між ним і тим, хто може відповісти на його запитання, – це й був біль його, отой хорт білий, котрий мчить по білій стежці буття…

Хтось ішов через стодолу, де Олізара нещодавно катували, ступав важкими пудовими кроками. З вискотом розчинилися двері, і на порозі став князь. Зирнув на нього червоними, наче п’яними, очима і всміхнувсь у вус.

– Ви не тримаєте до нас зла, пане? – спитав він.

– Не тримаю зла! – відгукнувся Олізар, не припиняючи веслувати.

– Це я наказав, щоб над вами не ставили наглядача з канчуком, – мовив князь. – Воно так і гуманніше, та й не знайшлося б у нас чоловіка для цього, ми тут, пане, всі зайняті неймовірно. Я от весь час граю в шахи, бо в мене велика мета: розіграти таку партію, щоб всі ходи були безпохибні незалежно від ходів ворога.

– Це велике завдання, пане Білинський! – відгукнувся Олізар.

– Тепер ви стали нашим до решти, – сказав князь, крешучи вогонь до люльки. – І я хотів би викласти правила, за якими тут живемо. Можете якийсь час не веслувати?

Олізар слухняно спинив весло.

– Пан Розенрох – наш учений. Він обґрунтував для нас наймудріше, найправдивіше, найнепохибніше вчення про світ та закони його руху. Ми всі, навіть жінки, вивчаємо це вчення, вивчатимете його й ви…

– Треба для цього моєї згоди? – спитав Олізар.

– Ні! – відрізав князь. – Правила, за якими ми тут живемо, не подаються до розгляду, а мають виконуватися.

Олізар хитнув. На душу йому клалася пригніта, але він всміхнувся князю: нічого незрозумілого поки що той не говорив.

– Пані Павучиха – це наша ткаля, – сказав князь, – Вона нас усіх оберігає як мати, жаліє нас і турбується за нас як господиня замку.

– Чи вона вам не жінка, ваша милосте?

Князь скинув на нього важким поглядом, але не відповів.

– Вартівники вартують, і то їхня робота! – сказав він.

– Кого і від кого? – спитав Олізар.

– Нас усіх, – коротко відрік князь. – І від себе самих. Дуже рідко трапляються в нас гості…

Князь раптом озирнувся на двері й зашепотів:

– Не думайте, що я чи хто інший і справді настільки дурні, що вважаємо: ваша розповідь – вигадка. Але наші закони забороняють визнавати, що, крім нашого світу, є ще якийсь інший. Через це ви, розповідаючи, не повинні переконувати нас, що розказуєте правду…

– Але кожен знає, – сказав Олізар, – що я звідкілясь узявся. Та й ви самі ставите одного вартівника обличчям до степу.

– Це так, – мовив князь, – але нам не треба про це думати. Наше вчення будується на вірі, а не на розумі. Через це ми засади нашого життя також не оцінюємо, а вивчаємо їх і засвоюємо як даність. Через це ми й кажемо: поза нашим замком – порожній світ. І хоч той часом присилає, як оце вас, посланця, ми маємо бути твердо переконані, що то посланець не світу, а порожнечі. Казок і вигадок ми не забороняємо й не заперечуємо, але з твердим упевненням, що це таки казки. Тямите, чому дозволяємо вам розповідати свою історію?

– А де поділися ті, хто заходив сюди раніше? – спитав Олізар, трохи хвилюючись.

– Не на всі запитання я можу вам відповісти, – сказав князь. – Ваш брат – як звір дикий, і дуже важко привчити вас до наших законів, але ми не тратимо надії, що нам це вдасться. Був тут один… Але ні, пане, я не можу про це вам розповісти, бо мене було б за те піддано ще тяжчим мукам, ніж вас.

– Але ж ви володар цього замку! – вигукнув Олізар.

– Я підлягаю законам нашого існування так само, як інші, а може, й суворіше. Зрештою, сьогодні володар я, а завтра хтось із наших вартівників…

– То замок тоді не ваш? – спитав здивовано Олізар.

– Мій, поки дотримуюся правил, – спокійно провадив князь далі. – У своєму помешканні ви не могли не помітити таких собі золотих ґудзиків. Не чіпайте їх, бо вони допомагають нам жити. Все, що говорите ви, чуємо всі ми й навпаки – це вам треба знати також… За переступи в нас карають і не так легко, як ото покарали вас. Всіх, усіх карають!

– І вас?

– І мене, бо моя влада тільки дочасна, як все в цьому світі. Але поки я її тримаю, буду пильно стерегти, щоб всі наші закони твердо виконувалися.

– А хто ви: люди, духи?

– Дівчата, – провадив, мов не чув Олізарового запитання, князь, – це великі наші майстрині. Вони точать дерево, а які чудові речі виробляють! Ви їх побачите згодом, пане. Може, котра з них вам сподобається, то не стережіться, дівчата на те й дівчата, щоб подобатися, і я не заперечуватиму, коли ви збиратиметеся своїм молодим товариством чи зустрічатиметеся з однією з них… Це вам дозволено, і можете не стерегтися.

Він пихнув димом і зирнув на Олізара сумними очима. І від цього трохи чудного погляду Олізар раптом просвітлів: адже де печаль проступає, там б’ється живе серце; де туга з’являється, там розум працює невідмовно, а де розум існує живий, там достеменне є життя.

12

Зайшли Розенрох і пані Павучиха, сіли на лаві біля стіни. Впурхнуло четверо дівчат і зі сміхом порозсідалися й собі. Вступили в помешкання й двоє вартівників, стали по обидва боки дверей як сторожа і позавмирали.

– Один з тих турків був заклятий, – розповів Олізар. – Він кинувся на Івана і ледве його не вбив. Я пішов проти нього зі списом, але він розрубав ощепа шаблюкою. Тоді метнувся на нього старий запорожець Неїжмак. Вони вдарилися шаблями, аж заіскрила криця, і почали шалену січу. Я схопив другого списа, але Неїжмакова шабля вже зчесала голову завзятцеві – був він хоробрий і заклятий, наче чорт!..

Князь скинув головою й уважно подивився до Олізара… Пані Павучиха всміхнулася значуще, а дівчата зашепотіли поміж себе, як листя на дереві. Розенрох сидів похмуро й понуро, наче старий потрісканий пеньок, а вартівники й вусом не моргнули.

– Деякі турки заховалися між вітрила, – розповідав Олізар, – а коли їх звідти витягли, вони впали на коліна і стали невільниками своїх невільників. Тільки вісім невірних з сином Апти-паші втекли в наполовину затопленому човні: дорога їхня навряд чи простелилася далеко…

Помешкання, в якому вони сиділи, було кліттю при замковій стіні. Стіни – з потемнілих дощок, світилися золотими плямами сучки; Олізар сидів на невеличкому услоні, і весло його входило в бійницю, мов у загалерну прорізь. Це було так само, як на каторзі, тільки там не було кліті й оцих дев’яти слухачів – там він бачив тільки карк свого товариша, а спиною чув подих товариша другого. Тут у нього товаришів не було, може, тому, й біль спалахував, наче вітер.

Вітер справді народжувався в глибині степу – в бійницю продувало міцним, сухим продувом. Від цього ворушилася одежа, тріпотіли фалди дівочих суконь, хиталася князева борода й тонка шата пані Павучихи. Вбрання її було настільки тонке, що здавалося, під ним нема тіла, тільки тінь якась ледве означна, з якої виростала голівка із золотими оченятами. Розенрох все ще сидів незрушний, чоловік-пень чи, може, гриб; у нього на порепаній корі, наче два слимаки, – очі; очі ці не зовсім спокійні – горять, світяться, міняться; в них не одна думка, а через це вони незбагненно оживлені. Так, попри все, це були молоді очі, і тим дивніше вони виглядали на тлі кори, серед важких складок ящурячої шкіри.

– Ми полагодили два вітрила, – розповідав Олізар. – і мали вітер по собі. Весело пливли сім днів, було нам що їсти й пити, ми співали й танцювали…

На тій палубі, тільки-но облитій кров’ю, їх – як мурашви. Дув сприятливий вітер, вони знайшли дудки, бандору і кілька свирілей. Сурмили в ті дудки й свирілі; Неїжмак торгав струни бандори, і вона звучала зовсім так, як лютня. Тоді вони, сини землі української, заспівали, як співали ще невільниками. Спів гримів, і подивлялися йому невольники інших народів; і тоді ж таки Неїжмак почав складати ляментну пісню; і називав він Івана в тій думі Самійлом, бо таке було в Івана друге його ім’я; голосно дзвонили струни бандори, голосно й вільно звучав голос Неїжмака; вибите було денце ще в однієї бочки, й вони пили, мочачи вуса, доки не почав хитатися під ногами чардак; били й били підборами, вигецували під завивання дудок та пищалей і під срібний дзвін струн. Кожен танцював свого танця: греки – грецького, венеційці – венецького, а русини гатили гопака. Літала одежа й шапки, стогнав чардак, а над усім плакав і сміявся голос Неїжмака – він співав пісню про їхнє торжество…

Розенрохові очі розгорялися все більше, вітер настирливіше натискав на стіни, завивав десь далеко вгорі, а може, співав; дівчата тулилися одна до одної, дивилися незмигно на Олізара, а йому захотілося раптом скочити, струснути з себе тягар ланцюгів і затанцювати перед цими здивованими очима. Відчув, що п’яніє, що вітер не тільки остуджує йому лице, а наливається в нього, як старе вино; приносить із собою свіжий і сильний дух степу, бо він і є вітром степу, молодим, п’янким та веселим. Несе в собі запахи: зела й нагрітого сонцем неба, теплої землі й швидких чи й повільних пташок у високості. Олізар вбирав його в груди з тремтливим, пожадливим поспіхом, напивався й напитися не міг, і, певне, під цю хвилю щось з ним приключилося, бо князь зупинив на ньому важкі очі та й решта дивилися трохи ошелешено.

– Гей! – загримів раптом ланцюгами Олізар. Звівся й таки вдарив ногою об поміст.

Воля плюскалася в його серці, як чистий, білий шовк, у грудях його віяв вітер, що ніс полиновий трунок, цей трунок п’янив його, Олізар бив підборами й гримів залізом. Підскакував, а з горла йому вихлепувалися напівзрозумілі звуки пісні, солоної й радісної, складеної під час тієї великої виправи і заспіваної невгамовним запорожцем. Очі Олізарові палали, він перестав помічати, що тут, біля нього, – ці дивні істоти; він не бачив жаху на вустах у пані Павучихи, неспокою в князевому погляді й захоплення в очах дівочих. Розенрох дивився на нього золотими ґудзиками очей і тремтів, як у лихоманці. Буравив його тими золотими живчиками, наче хотів пролізти в нього, але Олізарові підійшла під груди солона хвиля. Бив підборами, і в серці в нього полоскалася, як білий ніжний шовк, воля, і не помітив він, що у кутку, де сидить отой гриб зчерватілий, отой пень спорохнявілий, де потріскана століттями кора – ящуряча шкіра, гей там, де такий безнадійний прах та мертвота, заплакали раптом два молоді запалені ока, і сльози почали змивати з них накип століть, як змиває пісок весняна вода.

Олізар знесилено впав на сидіння, й на кивок князя до нього підійшов один з вартівників і відімкнув йому заліза.

– Ви мене відпускаєте? – стрепенувся Олізар.

– Час обіду, пане! – сказала пані Павучиха, тримаючи на вустах тонку усмішечку.

– У нашому гурті, – проголосив князь, – ваше місце буде після пана Розенроха, перед дівчатами.

Він шумно звівся з лави, а за ним устала й решта.

Князь пішов, за ним ступила пані Павучиха, за нею – Розенрох, по тому Олізар і всі четверо дівчат, ззаду прилучилися вартівники, і вони злагоджено рушили у стодолу для тортур, перетнули її, повпускавши голови, – нікому не хотілося дивитися на стіну з катівським знаряддям. Тільки Розенрох здригнувся, коли вони проходили повз драбину для розтягування, зирнув на неї, і в його очах спалахнув несусвітний переляк.

Вітер вдарив їм в обличчя, коли вийшли надвір, і всі позгиналися; на вежі так само завмерло двоє вартівників: один дивився в степ, а другий – всередину замку; процесія поволі перетинала величезне подвір’я: долали вітер, що наче знамірився відірвати їх від землі й понести у степ, як несе пір’я й куряву.

Неприродно блідий слуга з неживим лицем відчинив перед ними двері, і вони пройшли через сіни до дверей їдальні. Слуга підбіг відчинити й ці двері; тут уже метушилася служба, виморена й дивно вихудла: зносили до столу страви.

Розходилися на свої місця, неквапно й ритмічно, наче колисала усіх одна й та ж музика. Ця музика колисала й Олізара, і він не мав сили їй опиратися – ставало йому солодко й затишно. Оця погодженість, оцей ритм, яким жили під цю хвилю всі, напрочуд заспокоювали його. Князь уже сидів на своєму місці, звів гордо голову й чекав, щоб усі так само урочисто позавмирали. Тоді його рука взялася за ложку, і всі вони також узялися за ложки, тільки Розенрох загаявся. Страва була чудова, вони їли неквапно, але з насолодою, вже не загаювався Розенрох, а й собі смакував; зрештою, Олізар не зміг розібрати, що це він їсть. А коли пили вино, вино мало смак дозрілих суниць, пахло травами, а трохи й полином. Гасав за вікнами вітер і бився в оболони, оболони стогнали, наче живі, а слуги позавмирали по кутках, як безсловесні тіні. Грала й грала музика, хоч музикантів не було; здається, ця музика народжувалася в нутрі кожного, а що була однакова, однаково колисала їх і наливала у серця втіхи, спокою та меду – навіть вітер був безсилий порушити цю благоту, такого в світі звичайному Олізарові відчувати не доводилося.

– Пливучи отак вільно, – оповідав його голос, – ми зустріли одну фелюку. В ній було семеро турків. Вони побачили турецьку галеру й далися, щоб ми заманули їх на поклад, – так вони втрапили в неволю. Отож ми мали вже своїх невільників і посадили їх за весла. Але веслярів бракувало, тому по черзі сідали за весла і всі ми. Були розкуті, а тому старалися якомога – не потрібно нам було ані наглядача, ні бича.

Князь звів обличчя від миски – зацікавився.

– І розкутий, кажете, ви гребли старанніше?

– Атож! Бо вільна праця завше солодша невільної. Князь зирнув на вартівника, котрий мав відковувати й заковувати Олізара.

– Віднині пана Носиловича, – наказав він коротко й шорстко, – більше не заковувати. Ми не знали, – сказав він вибачливо, – що веслярі можуть бути й незакуті.

– Еге! – вигукнув Олізар. – Ми були запопадливіші від невільників. Це вже для турків поставлено одного грека з бичем, нас підганяти нічого було. Хотіли дістатися до Урвіетанського порту, щоб потім навідати святі римські місця, а нашу чудову галеру віддати в подарунок папі Урбану Восьмому. Але на нас напала восьмого дня сильнюща буря…

Він прислухався до шуму вітру за вікном: здалося йому, що все це недаремно так накладається одне на одне. Великі хвилі били на галеру, одне за одним ламалися весла, вони вкладали запасні, але скоро ламалися й ті. Тоді вони зняли з весел невільників, а сіли за них самі, бо тут треба було не тільки сильних рук. Наче велетенські гори обвалювалися на нещасне судно; зламалася штаба, каторгою кидало, як шкарлупиною, і вони, хоч і звичні до морських бур та нестатків, відчули в душі велику гіркоту.

– Загинути вільними, панове, – сказав Олізар, і очі його запалали, – це не те, що загинути невільником. Невільник гине, як пес, і жаль його перед смертю – це жаль пса; вільний гине з білим болем у душі, бо перед ним прочинилося життя справжнє, гарне й омріяне, і от треба його кидати, як стерво, рибам на з’їжу.

Вітер бив, і скавчав, і бився грудьми в оболони. Вже пообідали, але всі сиділи незрушно за столом. Тільки вартівники встали й подалися геть, натомість прийшли ті, котрі стояли на вежі. Знову зарухалися й забігали, як тіні, слуги; заворушився на своєму місці Розенрох і почав терти собі чоло, начебто сильно боліла йому голова.

– Надходить осінь, – сумно сказав він. – Коли налітає такий вітер, це значить – надходить осінь.

– А восени, пане Розенроху, ви хворієте, – сказала турботливо пані Павучиха. – Чи не приготувати вам настій, пане?

Розенрох похитав головою. Він тер і тер чоло.

– Я все-таки приготую вам настій. Тільки не виливайте його, а пийте.

– Осінь віє смутними вітрами, – сказав Розенрох. – В такі вітри небувало ростуть гриби й трухлявіють пні. В такі вітри опадає кора з висохлого дерева.

– З цієї кори, грибів та пнів, наструганих тоненько, я й приготую вам, пане Розенроху, настій! – твердо сказала пані Павучиха.

13

Починали скрадатися сутінки, стріблисто-сині, немов бузок десь квітнув, хоч і заходило на осінь. Про це вже співали цвіркуни, наче сточували своїми писками сухий пісок. Він думав, що там, за стінами, осінній степ, пожухла тирса і водять у ній дорослі виводки дрохви й перепели. Чув сухий шум, ніби море хвилювало навдокіл, то й було море – безконечний розлив трави. Йому захотілося осідлати коня, вдихнути терпкого запаху кінського поту й погнати його, аж доки не впадуть обоє у сплетену сітку тирси.

Олізар думав цю свою першу думку про смерть, і вторували йому цвіркуни. Адже обточений гладко пісок – це теж думка про смерть. Сумирно й тихо було в нього на душі: бачив у своїй уяві збиту копитами дорогу, і візія тієї дороги стала третьою його думкою про смерть.

Вони покриються з тим конем травою, і лише так зможуть утекти від цих невгамовних точильників піску. Мають залишити на порожній, збитій копитами дорозі сліди, і хай в одному з них збереться мале прозоре озерце…

Ні, він не мав сили на такі думки.

«Треба піти із цього ґанку, – подумав він, – і забутися, сховатися!»

Звівся й пішов через двір. Спинився й глянув на бузкове небо. Десь далеко тліло сонце, як багаття, котрому вже не горіти, і як думки, котрі не додумаються.

Він спустив голову на груди, бо здалося йому, що там, у тому бузковому холодці, побачив знайомий торс, загуслі білі крила й чудову лебедину шию. Легкий трем пройшов тілом, і в цей мент замовкли цвіркуни. Зник сухий шерех, і трава на його очах почала покриватися густою росою. Він уже знав: птах вилетів, вже покинув невидимий острів і швидко махав крильми…

Олізар зайшов у свій покій і спинився, вражений: у кімнаті стояла Гальшка. Спустила очі додолу, на ній була бузкова тонка кошуля, і та кошуля тремтіла. Він дивився на те диво, на тіло, яке просвічувалося крізь прозору тканину, і на обличчя, по якому розлився червінець. Сльози затуманили йому зір, він ступив кілька кроків і раптом упав на коліна, обіймаючи вкриті прозірчатою кошулею ноги.

– Врятуй мене, Бога ради! – прошепотів він спрагло. – Врятуй, пташе, бо я починаю боятися.

14

Розчухране, розлахмачене хмариння обсідало зусібіч місяць, ніби зморене воїнство павуків накидало на нього сірі тенета, і місяць дихав важко, як зловлена риба, напружувався, напинався і зривав з себе павутиння. Дихала холоднорота осінь, вона, та осінь, – також жінка, вона старіє й старіє. Павуки повзли по небі, полчиська павуків, хмари павутиння гойдалися на всьому великому просторі, адже вони, павуки, не на жарт заповзялися на світ та місяць. Простромлювалися крізь те накописько гострі списи зір, і воєвода великий Місяць рвав та рвав мережі – нескінченні й сірі тенета.

Бубонів на весь будинок Розенрохів голос, спершу годі було розібрати що, а потім почали проступати чудні й так само незрозумілі слова.

– Адам-Кадмон, – бубонів він, – його створюють сефироти. Кетер – це чоло, хокма й біна – очі, хесед та дін – руки, тиферит – груди, нецах і ход – клуби, єсод і малхут – ноги. Оце і є Адам-Кадмон, це місяць на небі, кетер – це човен, котрий пливе по небі, галера, про яку ми вже стільки наслухалися; хокма й біна – зорі і їхнє світло. Пані Павучихо! – закричав він. – Мені болить голова! Я не витримаю цього болю, пані Павучихо!

Пробився тонкий, як пріла нитка, голос пані Павучихи:

– Я зварю зілля, зварю, старчику, тільки в мене є сама вода, треба вам дістати кори й трухлявого пня. І грибів пошукайте, чуєте, грибів!

Знову бурмотів Розенрохів голос:

– Тиферит – це вітер, який дме із степу, нецах та ход – трава, а єсод і малхут – цвіркуни. Ви пам’ятаєте, пані Павучихо, те дерево, котре росло у нас? З того пенька можна взяти кори й трухлявитини!..

Князь спав. Чути було потужне хропіння, і Олізар раптом зрозумів те, чого не міг утямити Розенрох. Йому стало жаль старого. Сів на ліжкові й дивився. Он вона, жінка-птах, котра відвідує невільників та самотніх. Онде її чоло світиться в темені, сріблисте й рівне, прикрашене перловою наміткою, – перли тихо сяяли в сутіні, яка розріджувалася чи примеркла, коли місяць заплітався павутиною. Он вони, очі, – справді наче зорі, але не ті, з неба, до яких даремно намагався досягнути думкою Розенрох, а живі й теплі, в яких можна заблукати, – хід у світ дивного росту та весни. Онде вони – руки, простягнені вздовж ясного й чудового тіла, які за мить можуть стати крильми і які були перед цим крильми. Онде вони – груди, дві сніжно-білі гори, повні сліпучого, сонячного молока, – він може припасти до них і пити й насититися. Он вони – клуби, дві чудові пісні, які він охоче проспівав би цьому домові з його морочними таємницями, хай ці чудні мешканці здивуються й уразяться; хай, зрештою, ведуть його на тортури, адже він і досі не забув, що таке світ. Знав і відав, що за цими стінами – степ і воля, там таємниця сокровенна, а хто пізнає її, над світом виростає; він колись рушить у той степ…

Тупотіли старечі кроки, Розенрох збігав по рипких дерев’яних сходах. Сопів, і зітхав, і похлипував, а вони тут, у цьому помешканні, облиті мертвим і запамороченим світлом, знову шукали стежок, які єднаються в дорогу. Дорога веде в степ, а в степу тому співає золотоперий птах волі.

15

Прокинувся, бо стало зимно. Сів у ліжку, місяць світив йому в обличчя. Холодно мерехтіли на стелі й підлозі золоті світлячки. В тілі прочувалася солодка неміч, але побіч нікого не було: валялося тільки на підлозі кілька облитих місяцем білих пір’їн. «То був усе-таки птах!» – подумав він і прислухався. Голосно хропів князь, сопла пані Павучиха, здавалося, всі вони сплять десь поруч, а може, й ув однім із ним покої. Шамотіли щось крізь сон дівчата – це знову нагадало йому шелест листя.

Він встав і, обережно ступаючи, перейшов через кімнату. Двері завищали немилосердно – він знав, що цей звук пройшов через весь дім. Хропів князь, заплямкала губами пані Павучиха, тільки дівчата перестали шамотіти і позавмирали, наче прислухалися.

Олізар вийшов на ґанок; як завжди, сидів там у кутку Розенрох. Великий гриб, нерухомий і заслуханий у себе, він і пах грибним духом чи, може, духом місячної ночі. Очі Розенрохові, однак, мінилися й полуменіли.

– Це добре, що ви вийшли, – сказав він пошепки. – Мені хочеться перемовитися з вами, а в домі цього просто не зробити…

– То дивний дім! – відгукнувся Олізар.

– Все в ньому вигадав я, – зашепотів Розенрох. – І знаєте, пане, немає нічого в світі вигаданого, що б ішло людині тільки на користь. Мені боліло, що ми тут усі такі віддалені одне від одного. Сходилися тільки до їжі, а решту часу проводили кожен окремо. Я бажав, пане, щоб ми були ближчі одне до одного. Хотів доброго, а вийшло зле…

Олізар мовчав. Сів і собі на ґанок, і до нього дійшов раптом синій біль місячного проміння. Воно було наче струни, і цвіркуни вдаряли лапками по тих струнах.

– Мене мучить, пане, місячне проміння, – сказав Розенрох. – Саме в такі ночі в мене й народжуються в голові великі думки. Але тепер я почав боятися великих думок. Ви, певне, здогадалися, що ми змушені були після того, як поставили ті ґудзики, зробити й катівню. Тепер, пане, життя наше – мука, але ми мусимо так жити.

– Чого легшого, – сказав Олізар. – Не уявляєте собі, який широкий світ. Розійдіться – і край усім вашим гризотам.

– Ми вже не можемо розійтися, пане, – зітхнув Розенрох. – Моєю мрією було досягти того, щоб ми жили найвільніше. Для того й треба було знищити поміж нами розрізненість, і це, гадав я, вирішить немало проблем і проклять…

– Що ж вийшло?

– Погано вийшло. Ми почали мучити одне одного, адже, живучи розрізнено, не потребуєш притиратися щільно одне до одного, відтак і тертя невелике; живучи щільно, всі виступи й грані, всі кути й нерівності починають витворювати біль, пане. Через те необхідною стала й тортурниця.

– Тоді зберіться, – сказав Олізар, – і спокійно обміркуйте все, щоб дійти якогось доброго висновку. А тоді умовтеся жити інакше…

– Ми не здужаємо того, пане, – зітхнув Розенрох, – бо зайшли задалеко. Надто вже стережемо одне одного. Стережуть одне одного вартівники й дівчата, стережемо й ми, старі; хто б похопився щось змінювати, того схопили б, як бунтівника, й відпровадили б на тортурницю, а що воно таке, трохи пізнали, пане! Не кортить уже вам тікати?

– В жилах мені потекла кров невільника, – сказав Олізар. – Але я боюся, що це до часу. Я боюся, що якийсь птах у небі раптово збудить у мені тугу, і тоді ніякі докази не допоможуть утриматися…

Сиділи мовчки. Спокій ночі утишував їх, та й розмовляли вони втомленими стишеними голосами.

– Те, що ми зійшлися удвох, – переступ, – сказав Розенрох, – за який можна катувати. Нам дозволяється в цьому обійсті сходитися тільки разом, ще можуть приходити до чоловіків дівчата, бо живемо надією продовжити наш рід. Але ми безплідні, пане, тобто безплідні чоловіки, а через нас і дівчата. Ось чому так радіємо вам, пришельцям іншого світу, і мусимо входити з вами у стосунки.

– Але чи ж урятує це вас? – вигукнув Олізар.

– Не галасуйте, – шелеснув Розенрох. – Нас можуть почути вартівники. Ми живемо так, пане, бо нами кермують закони ненависті, а не любові. Ми проповідуємо любов, а живемо ненавистю. І це теж тому… ми захотіли стерти видимі й невидимі, але навіщось створені Богом, межі…

Розенрох звівся і знову став старим, утлим чоловічком.

– Я оце вийшов шукати кори й грибів, – мовив він. – Не брешу, пане, в мене таки болить голова. А знаєте, чому вона в мене болить? Тому, що я починаю вірити в правду вашої розповіді. Я починаю вірити, що ми живемо на малесенькому острівці, що варто покинути його – і перед очима постане великий світ. Чи не так воно, пане?

– Так, – гаряче сказав Олізар. – Великий, чарівний, безмежний світ! Світ, якому нема кінця і краю. Землі, моря, країни, безліч веселих міст та сіл, безліч люду вченого й невченого. З якими розумниками ви б могли увійти в мудрі диспути! Скільки б невідомих книг собі познаходили б. Там теж нелегко жити, але там можна дихати на повні груди і ніхто не поведе тебе за це на муки!

– Не може бути! – вигукнув Розенрох. – Там також існують катівні. Хіба ви повставали не проти них?

– Я повставав проти них, пане! – сказав Олізар. – Ви маєте рацію: і там тортурниці є. Але там я мав надію!

Він сціпив, аж поблідли вони, вуста і тихо скреготнув зубами.

16

Розенрох зійшов із ґанку й повільно побрів по двору. Місяць розігнав довкола себе павуків, позривав павутиння, оточив себе світлим колом і не пускав за нього хмари. Невелика постать серед двору рухалася повільно, наче жук, вимацувала перед собою дорогу ціпком і здалася Олізарові за химерну.

Сидів, захищений тінню (давній невільницький інстинкт), і пригадував уривки казок, що їх розповідала йому баба його; побачив свіжовимазану долівку із зіллям на ній – зелені свята!