Текст книги "Птахи з невидимого острова (збірка)"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Олізар здивувався, і справді – це вже казка, ті зелені свята: заставлені клечанням кутки, прикрашені образи, татарське зілля на підлозі. Він побачив солом’яний дах, що затишно покривав білі стіни й маленькі обмальовані віконця; побачив піч у тій хаті й почув запах свіжого хліба. На стінах красувалися рушники, довкола хати – квіти, і між тих квітів стоїть юна мати його і ще юніша материна сестра, котра плете вінка. Баба пестить Олізарове волосся й розповідає про Довгомуда, малого дідусяка, котрого страх як треба боятися. Горіло над головою яскраве сонце, Олізар щасливо мружився до нього, адже не було ніяких Довгомудів, а тільки квіти й матір серед них. Через перелаз ступала тітчина подруга, темнокоса й кароока, і на голові в неї лежав яскравий вінок…

Олізар раптом подумав, що вже ніколи не побачить такої красуні, що та жінка-птах, з якою він любиться ось уже стільки років, – тільки тінь її, адже втрапив у полон ще підлітком і не було його навіть прийнято в парубочу громаду. Він подумав, що той справжній світ все-таки привабливіший від невільницького, де він знав одне тільки безглузде веслування. І вигадана його жінка-птах раптом побридкішала й постаріла на очах його, вона аж просвітилася наскрізь: ні, в неї не було тіла, а через те й справжньої привабливості – це все-таки дитина місяця, а не сонця. Ніколи не переступить вона так повабно перелазу, як це робила темнокоса красуня, і яскравий вінок не заблищить на її голові, виіскрюючи неструшеною росою.

Йому здавалося, він сам грибіє тут, на ґанку, де нещодавно грибів Розенрох; бачив його постать – блукав той, мов сновида, спинявся, нагинався, щось зривав і клав у капелюха. Йшов і кланявся землі, чи траві, чи тисячам грішників, котрі складають землю; без них не виникло б добродавчого ґрунту, а лисніло б тільки каміння. Оцей великий масний прошарок, що родить хліб нам, думав Олізар, і є перетлілі люди та звірі, трава й дерева, які жили, відколи світ світом. Через те й родить земля наша, адже вона – тлін, вона – зотлілі мозки й тіла, – все, що було, просто не зникає! Все, що було, продовжує жити, всі ті соки, що рухали людей і тварин, перелились у соки дерев та трави; всі мозки, які палилися думками, перелили свою силу в плоди трав і дерев. Тому-то й кланяється землі Розенрох, і місяць допомагає йому в роботі – він стомився, цей старий і немічний Довгомуд. Тому сідає на пеньку, що єдиний стримить серед просторого двору, – над ним ширяють чорними духами кажани. Розенрох зводить голову й дивиться на них; Олізар також стежить за тими темними грудками, що навіжено мотаються над двором; йому здається, що біля місяця знову завмер птах, білий і скрижанілий: відчув його сумний та засклілий погляд – Олізарові торкнув серце сум.

Розенрох устав й почав обдирати кору з пенька, він кланявся вже пенькові, котрий ще недавно ніс над собою зелену крону, а зараз повільно обертається в землю.

«Ми теж повільно переходимо у землю, – думав Олізар, жаліючи того птаха, який примерз до каламутного місяця, – але які плоди лишаємо по собі?»

«Невільники не лишають плодів, – думав він, – бо в них мерзла душа. Мені випало дати клятву на рабство, і я теж, як дерево без плоду і як трава без насіння: птах з невидимого острова чи зачне в лоні своєму від мене нове життя?»

Розенрох уже йшов до нього, повільно й обережно, вимацуючи дорогу, наче боявся, що кожен поступ – останній його крок; що звалиться він у яму, а тих ям навколо стільки, скільки кроків зробив. На чолі його світився холодний, як роса, піт, і місяць пив його, як росу. Довгомуд теж боїться, хоч його послано в світ бути пострахом для інших.

«Я теж боюся, – думав Олізар, – що прийде час і навіки втрачу бажання змагатися із світом, а відтак дам на рабство не клятву, а обітницю».

Він здригнувся. Перед ним стояв Розенрох, простягаючи до нього, як прохач, капелюха, – Олізар побачив, що капелюх той повен мертвих кажанів.

– Я хочу дечого навчитися від них, – сказав старець. – Ви помітили: вони ж зовсім як птахи!..

17

– В нас поламалося сімнадцять весел, – розповідав Олізар, коли вони сиділи за сніданком, – і ми мимоволі мусили вдатися до Мессіни, де залишили галеру з усіма зборами і лупами. Іспанці закликали нас у палату й приставили сторожу. Тут нам і воду продавали, і скільки не просили ми, щоб відпустили нас у наші країни, але дарма…

Олізар замовк. Тоді він уперше відчув гіркоту, яка живе в ньому й тепер. Наче полином забили йому рота, адже волі зажив він тільки сім днів. Восьмого дня вони змагалися з бурею, і він, як раніше, сидів за веслом. Дев’ятого дня вони знову стали невільниками, і от саме тоді йому приснився Апти-паша, котрий стояв перед ним з розпоротим черевом і, тицькаючи в нього пальцем, реготав. «Ти дав клятву на рабство! – репетував він і знову заливався сміхом. – Глянь, глянь! Над тобою висить рак!»

Олізар зирнув угору: на всю широчінь неба й справді розіп’явся величезний рак. Ворушив лапами, вусами і стриг кліщами. Кліщі ті брязкали, гримів грім, і з очей рака сипалися блискавиці. «Он він – жах, – думав Олізар, дивлячись на задоволеного Апти-пашу, – он він, жук велетенський, що лізе на нас. Он вона – рура небесна, в якій стільки сфер, скільки у світі таємниць. Он він – хрест мій і присяга на рабство!»

Це було відчуття нової неволі, і він став сумирно ніякий, хоч і світив криваво душею; йому там, ув Іспанії, захотілося згадати молитви свої й попроситись у ченці. «Ти все одно – раб! – реготав Апти-паша, – і, як не крутися, раб – це раб, мерзенна худоба, пес мій – більшої ціни!» Він одстебував од пояса, що стягував розпоротий живіт, нагая з уплетеними в шкіру гачками. «Я не б’ю пса свого так, як битиму тебе!» – крикнув він, і рвучі гачки в’їлись у тіло, немилосердно шарпнувши й так укриту рубцями шкіру…

– Вони хотіли, щоб ми вступили в службу іспанському королеві, і плату клали високу, але хто ковтнув волі, кому приснилася рідна земля, той уже не хотів тинятися по світі. Ми відмовилися. Тоді взяли поміж нас семеро й засадили до в’язниці, а каторгу, й полон, і все наше добро відібрали. Здерли з нас одежу, кинувши якісь старі лахи, і тільки після того видали нам вільний лист…

Олізар обдивився всіх, що сиділи перед ним: князь зорив на нього з-під лоба; пані Павучиха неспокійно совалася й позирала на Розенроха. Знімала руки, впорядковуючи зачіску, всміхалася, але усміх на її лиці змінювався заклопотаністю. Знову підносила руки, розпрямляючи оборки на шиї, перелякано зиркала на князя; обличчя кривилося, наче готувалася до плачу, але за мить на вустах з’являлася бліда й вимучена усмішка. Олізар зирнув на дівчат і не міг визначити з-поміж них ту, котра навідувала його й принесла стільки втіхи, – дівчата сиділи однаково випростані й однаково холодні. Дивилися не так на нього, як повз нього, і він марно хотів зустрітися очима хоч із однією з них. Тоді йому здалося, що він, очевидно, в чомусь помилився, що їхня схожість із жінкою-птахом тільки випадкова, а може, вони навмисне взяли ту любу йому подобу? Блідий і тихий сидів на своєму місці Розенрох. Їжа стояла непорушена, він попивав поволеньки узвар, що його зготувала пані Павучиха, і обличчя мав, наче папір, безживне. Здається, він не слухав Олізара, очі вже не палали – були то два шматки сторічної криги. Дивився невідривно собі на руки, а пальці крутили, розпрямляли чи складали кажаняче крило. Зрештою всі вони почали дивитися на те крило, і Розенрох, помітивши це, сполошився. Склав крило, як віяло, і сховав до кишені.

– Кумедна у вас забавка, пане! – зимно сказав князь.

– Коли бажаєте, зроблю такі всім, – відказав поспішливо Розенрох. – Ними добре обмахуватися від спеки.

– Вже осінь, пане Розенроху, – сказала Павучиха. – Хіба ви не помітили, помертвіла трава? Вона так смутно пахне!

– Не відчуваю запахів, – сказав Розенрох. – Відтоді, як цей пан, – він тицьнув в Олізара, – почав оповідати нам свої страшні казки, не відчуваю запахів.

Дівчата сиділи за столом нерушні, загадані і, здавалося, вслуховувались у себе, в таємничі голоси, котрі блукали в тілах їхніх. Можливо, озвалися там уперше, і їм через те було байдужки про все, що відбувалося навколо…

– Вів нас Сильвестр із Ліворна. Було нас тоді двісті вісімдесят чоловік, окрім русинів, ще генуезці, каталонці, сицілійці, провансальці, кандіоти й московитяни. Ми йшли напівголі й босі і просили хліба й води, а коли не могли допроситися, уривали дещо й силою. Через це за нами пустили погоню, і, доки вийшли ми з іспанської землі, не одному з нас спав з голови чуб – поклав-бо його на іспанських дорогах.

18

Людина веслує й веслує. Посилає вперед ручку весла, подається за нею, а тоді з силою відкидається назад. Море навколо безмежне, неозоре, неосяжне, море хвилює й сипле холодними бризками; людина вся в цьому одновимірному русі, вона наче хвиля, що однотонно стукає об борти; людина рухає веслом і жене в світ громаддя цього обійстя – корабель, загублений у безвісти; весляр не знає, куди пливе цей корабель, та чи знає це й капітан його, адже капітана того давно ковтнули хвилі. Стерничий теж спить на морському дні, і його, як і капітана, повільно й ліниво з’їдають вода і риби. Людина пливе й пливе і не може спинитися – в неї на плечі тавро невільника, напис про місце його в світі й призначення, і цього напису людині, прикутій до весел, самій ніколи не прочитати. Треба тільки пливти, не виходячи із заданого ритму, тоді не порушать ритму і хвилі, не зростуть і не зшаленіють, не обрушаться на весляра згори, кинувши і його до риб, стерничого й капітана. «Хай краще розпадусь я на порох на цій лаві, втертій тілом моїм, – думає весляр, – стану піском і хай розмиває мене вода, але хвилям на поталу не дамся!» Галера, на якій людина пливе, незвичайна, тут тільки один весляр і жодної гармати, і хоч чотири вартівники цієї галери обвішані зброєю, зброя для них – лише прикраса. Посеред галери вивищується вежа, стара й трухлява, – вона наче щогла цієї каторги. Але тут нікому чіпляти вітрила, адже вітрила на такій галері – це те, що заказано й запечатано на сім печаток! Серце весляра мірно колотиться; поки він не позбавлений здатності мріяти, йому здається, що рано чи пізно приведе він цю галеру до рідного берега, тоді, може, всі вразяться з його подвигу. Ця галера впливе в уми й помисли його земляків, про неї складуть ляментну пісню, про неї згадуватимуть, як про чудову оповідь: забудуть тільки про самотнього й нікому не потрібного весляра, що привів її перед очі людські.

Віє вітер, сипле пісок, засипає прорізи для весла – бійницю, пісок уже давно бомбардує галеру. І Олізар натискає на весло, начебто бажаючи перетворити його на крило, і хай виросте з другого боку таке саме крило; хай полетить цей корабель у край, де діти стьобають уявних коней, туди, де співають речитативом свої чудні й красиві вірші школярі, де збираються на гулянки хлопці й дівчата і виводять співанки, де звучать струни кобзи і сліпець славить подвиги героїв, де плаче мати над умерлим дитям, і плаче піснею, і де сміється інша мати, коли дитя вперше хапає пожадливим ротиком її персо, – сміється таки піснею; де ореться плугом земля і піт тече в ратая по чолі – і піт цей проливається піснею; де воли везуть на ярмарки високі вози, а на них мріє до неба засмажений до чорного чумак – мріє так само піснею. Сидить різьбяр на колодці і ріже дерево, коваль кує залізо, стельмах робить вози, гончар – горщики, римар – упряжі й шкіряне обшиття, – діло своє вони вінчають піснею. Грає троїста музика, і молодь скаче в завзятому танці і приспівує собі піснею, Швець нагинається над недошитим чоботом, а кравець міряє тканину; сницар розливає розтоплене золото, а ліярник – дзвони й гармати; конвісари ллють посуд і конви і мугичуть при цьому теплу мелодію, що дає їм натхненний спокій. Олізар напружується, як тятива, начебто готується стрілити в безмежжя особливою думкою чи бажанням. Ні, він тільки може бачити, бачити й відчувати: повертається з випасу худоба, мчать у нічне на конях підлітки; руки його в’їдаються у весло, і він уже не може спинитися, хоч небагато треба, щоб доміркуватися: чи рушить куди корабель на одне весло? Тоді він чує над собою рип крил – великий птах летить над головою – це візія, адже зараз білий день; він озирається, і знову продирається до нього крізь стіну пречудова й схвильована жінка, хоч зараз-таки білий день. Вона стає біля нього навколішки, вона тихо плаче, бо відірвала його руки від весла, мочить сльозами його криваві мозолі й цілує їх, гоїть його теплим диханням своїх вуст, вона шепоче до нього таким теплим шепотом, як вітер у спечний день: «Ти зморений, ти зболений, коханочку мій! Не треба багато думати про своє весло. Не думай, що на одному веслі ти крутитимешся на одному місці; вір мені і моїм сльозам, вір передчуттю моєму правдивому; думай, що ти таки їдеш туди, куди хочеш, бо тільки так ти зможеш віднайти надію!»

19

В цей мент і вдарили тулумбаси. Сильні, короткі, часті й швидкі удари обома довбишами примусили Олізара зіскочити зі свого місця. Відкинув двері і вскочив у стодолу з катівськими інструментами. Перетнув її в кілька скоків і вистрибнув притьма на подвір’я. Били у великий тулумбас на сторожовій вежі. Обидва вартівники стояли обличчям один до одного і одновимірно змахували палицями. Внизу стояло два інші вартівники й гатили в тулумбаси малі, привішені до грудей. Яскраво сяяла начищена мідь тулумбасних казанів; з дому вже виступала процесія: попереду – князь, за ним пані Павучиха і четверо дівчат. Олізар тихо зойкнув: утікав Розенрох.

– Де він, де? – закричав неймовірно князь.

– Я тут, князю, – почули вони над собою голос.

На напівзруйнованій вежі, що вивишалася посеред подвір’я, стояв Розенрох. Руки його були вправлені у великі, схожі на кажанячі, крила, він стояв угорі, розгортав крила й сміявся. Сміх його був, як рокіт, верескливий й несамовитий.

– Ану зараз же злізь! – закричала пані Павучиха. – Що ти надумав, безумцю!

Тулумбаси замовкли. Дівчата охнули й схопилися руками за розтулені з жаху роти.

– Я не злізу, пані Павучихо! – засміявся Розенрох. – Чи ж я дерся сюди, щоб вас потішити? Ха-ха! Прийшла й мені пора вас покинути. Але я не такий дурний, щоб не знати: вночі цього обійстя не покинеш. З нього не винесешся на своїх ногах, але вилетіти з нього, ха-ха, можна! Знаєте, що я бачу за стінами? Величезне поле, ха-ха-ха, – воно неозоре, і весь наш замок – як мачинка. Ви, ха-ха, перед великим світом – тільки мурахи, отож заповідаю вам: здихайте тут, здихайте, хоч з-поміж вас ніхто ніколи, крім цього мандрованця, не здохне!

Він плюнув з висоти, раз і другий, тоді засміявся, наче з лоскоту, затрусився й затремтів, – всі застигли, позакидали голови й безглуздо порозкривали роти. Дівчата зойкнули, але не притуляли до ротів долоні, пані ж Павучиха заплакала великими сірими слізьми.

– Він звар’ятував, ой-йой-йой! – заголосила вона. – Найрозумніший з-поміж нас збожеволів! Ой, рятуйте його, ой-йой-йой!

Розенрох обірвав сміх. Звівся навшпиньки, розпрямлені його крила стали навкосину, і він раптом змахнув ними й відірвався од вежі, витягуючи ноги, до яких було прив’язано мале крило. Вітер підхопив його й підкинув угору. Розенрох зробив у повітрі повільне й красиве коло, він змахнув руками, раз, другий і третій; вітер вдарив у нього збоку і кинув його вліворуч, знову змахнули розпачливо крила й винесли сміливця вгору, і знову зрадливо дмухнув на нього вітер, ще раз і ще замахали крила, уже якось болісно й безпомічно. Розенрох шугнув над головами пожильців замку. Заверещали дівчата, заголосила пані Павучиха. Розенрох знову зумів вирівнятися, ще раз випростав крила і замахав ними, намагаючись податися до стін. Вітер підкинув його вгору, як пір’їну; почувся тріск, і Розенрох, викинувши з горла гострий, відчайний і розпачливий покрик, гупнув на землю просто під ноги вартівників, що стояли біля вежі. Один з них спокійно рушив до розпростертого на землі тіла, поставив на спину йому ногу й урочисто вдарив кілька разів у тулумбаса. Цей звук підхопили інші вартівники, а по тому над подвір’ям зависла моторошна тиша…

Тоді знову заголосила пані Павучиха, немов співала розкрито вустами, била себе в груди, безкровна, почорніла; звела вгору обличчя, яке стало зовсім постаріле від печалі, й залила його слізьми. Впала на землю, знову звелася, тримаючи в обох жменях по пучку вирваної трави, і вдруге немов заспівала. Заломила над головою руки, висипала траву на себе й почала рвати сиве волосся. Розвела вбоки жмені, розщепила пальці – вітер підхопив її волосся, і воно полетіло, як бабине літо, над двором. Пані Павучиха стукнула себе в груди, аж задвигтіли вони, й почала ламати пальці. Тоді вдарила чолом об землю і завила тонко й пронизливо.

Сонце вгорі світило сумно й тепло, дивилося, мов співчувало; пролітали над двором сиві косми, осідали на висохлу траву й бур’ян і засвічувалися срібно. Пані Павучиха знову пустила на вітер сиві коси. Закам’яніло стояли дівчата, незворушні, але й урочисті; Олізарові було дивно з них, адже були наче неживі ляльки. Йому здалося, що там, під одежею в дівчат, теж немає тіл, а в грудях у них не б’ються живі серця. Але він і сам відчував у серці крижаний холод, хтозна-чому не жалів Розенроха. Кам’янів, як і всі, як, зрештою, і князь, – очі його були холодні й порожні. І тихий страх проник йому в душу: а що, коли він щось справді тут починає втрачати, а що, коли він тут – як всі вони, і стає з ними заодно, що, коли він замерзне серед цього двору в крижану бурулю чи навіки залишиться тут непорушним каменем?

Князь зрухнувся з місця й рушив. За ним потяглася розпатлана й розкуйовджена пані Павучиха, за нею – Олізар, а ззаду байдужно зашелестіли одежею четверо дівчат. Вони підходили до Розенроха важкою одновимірною ходою в лад із поступом князя, і це з’єднувало їх і гуртувало. Навіть пані Павучиха встигла отямитися, голова її була зведена, а тіло напружене й негнучке.

Вартівники зв’язали Розенрохові руки, і крізь зав’язь пропустили повороза. Інші два вартівники з малими тулумбасами щосили вдарили палицями, обличчя їхні скрижаніли. Олізар відчував навдокільний холод, здається, й вітер подув на нього, наче різонув ножем, мороз скував йому обличчя, а груди, здавалося, вкрилися памороззю. Вартівник скинув із пліч тулумбасика й підійшов закинути Розенрохові на шию петлю. Розенрох поривався щось сказати, але петля стяглася і слова не вийшли з горла – Олізар відчув від того холодну втіху. Перестрашено зирнув на спини князя й пані Павучихи: були вони наче з дерева тесані. Чорна річка попливла з Олізарових очей, чорна барва поселилась у ньому, як смола в глибині землі. Знову вдарено в тулумбаса: спереду пішов довбиш. Мірно ступав і вдаряв, голову мав знесену. Олізар і сам звів голову. Перед ним захиталися три карки, а ззаду байдужно зашелестіли одежею дівчата. Вартівник з петлею йшов півобертом, пильно стежачи за полоняником: вряди-годи натягав повороза і здушував слова в Розенроховому горлі. Олізарові здалося, що така сама петля стягує горло і йому, – хотілося схопитися за неї руками і роздерти. Але руки його висіли безживно, і тільки очі виливали терпку й тиху печаль.

Отак вони і йшли, холодні й похмурі, над ними світило сумне й тепле сонце, літало в повітрі волосся пані Павучихи, сріблилося на траві, і вони розбивали його ногами, як росу.

Розенрох спробував повернутися до них, обличчя його заливалося слізьми; вартівник натягнув повороза, Розенрох крутнувся, і хрип вирвався йому з горла. Повороз поволочив його вперед, старий упав на траву, і до нього підскочило двоє інших вартівників. Розенрох, однак, не хотів іти. Він падав і падав, тоді вартівники схопили його під руки й потягли.

На хвилю прояснилося Олізарові в голові. Гріло тепле й сумне сонце, розтавала в душі паморозь – білий хорт болю прокинувся! Олізарові стало дивно, що іде він у цій чудній процесії і що голова в нього задимлена чорним димом. Почулося, що на спині в нього сидить кошлате мале страховисько, довгоруке й липке, заклеїло було йому очі темними напівпрозорими лапками, дихало димом і наганяло того диму йому в голову. Кволо заворушилася в мозку збуджена сонцем думка – пташеня жовте, що пробило дочасно шкаралупину й визирнуло на світ.

Бив тулумбас, і нутрові ковтки паморочили його ще більше. Смола в грудях гусла й кипіла водночас: біла нитка співчуття, як волосина з печалі пані Павучихи, знову розірвалася й розчинилася. Сонце світило й світило, але мороз припікав сильніше, удари тулумбаса вбивались у голову, як гвіздки. Він заплющив очі, замотав головою, шарпнув сорочку на грудях, а коли розплющився – з очей йому лилася вже не чорна, а червона ріка.

20

Ось вона – стодола. Ось вони – драбина, й коловорот унизу, і стіна, на якій висять прищепи, стискачі, чепи, рвачі, маска з рогами і з залізною дудкою коло рота, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки із залізними нацвяхованими булавицями; жах скував Олізара – жук, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий, повзе в криваві рури серця, і з серця того вже рветься білий хорт болю. Схопив зубами того чорного, довгорукого, кошлатого, – Олізар впав раптом на коліна, схилив голову, й там, на його карку, затанцювали й застрибали в дикому двобої білий хорт і чорне страховисько. Рвали йому шию лапами, вгризалися зубами, але шматували й одне одного, летіла біла шерсть, як те волосся пані Павучихи, і летіло чорне пір’я – дим кипів у його мозку. Схилявся нижче й нижче, припав до землі, і хорт бився з чорним страховиськом у нього на спині, і не було милосердя ні в того, ні в того: бран той – як бій дня та ночі, неба й землі, бій пекла й раю. Він слухав його всім тілом своїм, і не було вже в нього тіла: вони билися вже в нутрі його; зникав з цього світу, одна його частина – білий хорт, а друга – чорне страховисько; билися вони ще страшніше, ще лютіше, і такі були несамовиті й роз’ятрені, що Олізар затрусився, як у пропасниці, жах його поїдав, сила якась темна й дим.

– Встаньте, пане! – шорстко наказав князь.

– А може, йому щось заболіло? – занепокоїлась пані Павучиха і відразу ж кинулася до нього. – Пане! – закричала вона тонким прілим голосом. – Вам нездужається, пане? Скажіть, це ж неправду всі подумали, що вам жаль оцього злочинця, це ж неправду?..

Олізар звів залите слізьми лице.

– Я вас прошу, – прошепотів він. – Я вас дуже прошу! Не треба тортур… Я вас дуже прошу, не витримаю цього… Не зробив він злочину, не вчинив!..

Князеве обличчя перекривила гримаса.

– От бачите, пані Павучихо, а ви ще його жалієте. Ви стільки нам клопоту приносите своїми непотрібними й марними жалощами. Поясніть йому, пані Павучихо!

– Не дурійте, пане, – зашепотіла та йому в вухо. – Не дурійте, пане, інакше це погано для вас закінчиться. Згодьтеся ліпше, що вам нездужається, бо у нас карають за співчуття до злочинця. У нас такий закон, пане, що коли ви співчуваєте злочинцю, то й себе ставите з ним на одну дошку… Навіщо вам це здалося, адже в такому разі ми будем вимушені й вас катувати, еге ж!

– Але я ж нічого не вкоїв! – здивувався Олізар.

– Ми хочемо повірити вам, пане! Може, й справді ви нічого не вкоїли, а як нам про те довідатися? Як нам довідатися, що ви не здибувалися вночі з цим ошуканцем і не вели якихось розмов? Ми ж хочемо вірити вам, бо хочемо мати вас тут за свого. Докажіть нам це, і всі до вас не матимуть ні підозри, ні зла!

– Як мені це доказати? – спитав здивовано Олізар.

– А тим, що плюнете на того, хто лихий. Зненавидьте його, любий, а коли це вже вам так тяжко, – вона зашепотіла так тихо, що він ледве розчув, – удайте, еге ж, удайте, що ви зненавиділи його! Але так удайте, щоб ми все-таки змогли вам повірити!

Напроти Олізара світилися жовті розпалені Розенрохові очка. Вуста його кривилися.

– Ви ж плюнете, правда, пане Носиловичу? Плюнете і залишитеся чистим та безгрішним, чи не так я кажу? Ну плюй, чорте, – раптом загорлав він, – і нічого виставлятися доброчиннішим, ніж ти є!

Олізар знову схилив голову. Білий хорт причаївся на споді його душі і зализував рани. Чорне страховисько на карку розправило крила й задоволено притупнуло ніжкою, мов перевзуло чобіт. І це знову збудило білого хорта. Вистрибнув із серця, і на карку в Олізара знову розпочався герць.

Розенроха підвели до драбини. Олізар стояв похнюпившись.

– Плюйте на нього! – верескнула пані Павучиха. Вона ступила кілька кроків до Розенроха й виплюнула сивий згусток слини.

Олізар роззирнувся, як затравлений звір, і раптом кинувся в свою комірчину, до весла. Але вартівник підставив йому ногу, а другий миттю скочив йому на спину. Дві пари сильних рук схопили його й потягли до драбини. Він закричав і зав’юнився, але його вже прив’язували до приступки.

Зарипів коловорот, і витягся із Олізарового горла довгий і чорний вуж стогону. Змахнуло крильми страховище, залопотіли кажанячі крила, дико зарепетував побіч нього й Розенрох, білий хорт кусав Олізарові серце, і те обливалося червоною патокою.

– Я не можу, не можу! – загорлав Олізар. – Пустіть мене! Я не вчинив ніякого злочину!.. Я зроблю… все, що скажете!..

Поворози зм’якли, і Олізар, хитаючись, став перед Розенрохом. Двоє вартівників тримали його під руки. Знову зарипів коловорот, і страшно витяглося уже Розенрохове тіло – закричав він так, що Олізар провалився у темну яму. І тільки коли його припекли залізом, розплющив очі, і між червоних з білими смуг застигла його бліда, навіки замерзла сльоза. Тоді відлили його водою.

– Встаньте і плюньте на злочинця! – гостро наказав князь.

На обличчя Розенрохові наклали залізну маску з руркою біля рота, і один з вартівників готувався влити в ту рурку розпеченого олива.

– Плюньте на нього, плюньте! – зашепотіла Олізарові пані Павучиха. – Йому ж так пече. Навіть крапля вологи, навіть плювок ваш, що подасте йому, стане помічний. Ви ж невільник, пане, невже вам любо буде, коли того олива наллють і у вас?

Олізар напружився і хотів зібрати слину. Але в роті було сухо. Тоді він пхукнув, аби тільки виконати обряд, і застогнала земля, затрусилася, заплелася червоними стрічками – покотився згори розпечений гарбуз сонця, котрий був обплутаний білим паморозяним павутинням.

21

– Ось бачите, – сказала пані Павучиха, прикладаючи йому до голови мокрого рушника. – Так довго треба вас уламувати, а все через гординю погану і через недосвідченість вашу. Не можу всього повісти, пане, я теж боюся болю, але не подумайте, що в мене лихе серце. Зі щирого співчуття вам це кажу: живете тут і довго ще житимете, отож потрудіться вивчити закони, за якими ми провадимо існування. Нас завше навчав пан Розенрох, але, поки він остаточно отямиться, пройде час: ви, чоловіки, більш здатні до безуму, ніж ми, бідолахи.

– Хіба Розенрох живий? – спитав здивовано Олізар.

– А чого б, пане, бути йому неживим? Це у вас буває таке, у прибульців. Колись ми не знали… але, я не можу вам цього розказувати, пане, я так боюся болю, але скажу відверто: мені шкода вас усіх, бо всі ви тут бідолахи, хай і випадає жити в такому чудовому замку. Всі ви як діти без матері, і мені вас шкода. Коли б моя воля, загорнула б кожного з вас у коконець і носила б вам їсти та пити, тоді б ви не чворили дурниць і всім жилося б по-справжньому добре. Я ж хочу, щоб усім було добре, я, пане, теж хотіла б бути матіркою, а може, була нею… але про це я нічого не знаю, мені тільки щось таке натякали, а ще мені сповістили, що ви всі – мої діти, через це мені так шкода вас.

– І я теж ваша дитина? – здивовано спитав Олізар.

– Може, й так, хіба я знаю? – м’яко зауважила пані Павучиха. – Може, мої діти тільки ці дівчата й вартівники – саме через те, що вони можуть бути братами й сестрами, ми не дозволяємо їм сходитися, самі знаєте, пане, у який спосіб.

– Тоді князь – батько і дівчат, і вартівників?

– Може, й так, а може, ні – хто може те знати, – зітхнула пані Павучиха. – Може, їхні батьки вони обидва – князь та Розенрох. А може, й князь та Розенрох – мої діти, я теж не знаю цього твердо. От дивлюся на вас, знаю, що ви прийшли з далеких країн, а думаю, що й ви мій син. Хіба не може бути такого, що ви мій син, пане? – спитала вона благувато. – Мені здається, що коли відчуваєш до живої істоти жаль, то вже цим стаєш йому матір’ю.

– Дякую за турботу, пані Павучихо, – сказав Олізар.

– Нема за що, – відказала пані Павучиха. – Я вам тут зварила помічного зілля, не можу сказати, з чого, щоб ви не збридили, але це швидко поставить вас на ноги. Скоро вечір, а вам, хе-хе, на ніч треба бути при здоров’ї. Пийте, пийте, пане, – це дуже помічне, вам покращає, і ви забудете, що і як у вас боліло.

Він пив. Солодка неміч розливалася по його тілі. Лежав у своєму покої на ліжку, кімната гарнішала, навіть пані Павучиха видалася йому гарною. Крізь оболони сочилося сонце, падало на підлогу й мерехтіло. Сонце схилялося на захід, і йому так любо було дивитися на яскраво-жовту стягу на підлозі. «Яке чудове життя!» – подумав він, солодко потягуючись.

Пані Павучиха при цьому почала задкувати, задоволено похитуючи головою.

– От бачите, пане, – сказала вона, коли стояла вже в прочілі внутрішніх дверей. – Я ж вам казала, все буде добре. Не думайте, що в нас тут зібралися лихі люди, о ні, пане! Князь, наприклад, так переживав, коли бачив вас непритомного. Він навіть дозволив вам зараз не сидіти за веслом, а полежати, скільки вам захочеться. Дівчата плакали, почули б ви, як гірко вони над вами плакали, адже подумали, що ви неживий. А вартівники несли вас сюди: я не могла дивитися без розчулення, як ніжно вони вас несли. Всі вас тут люблять, пане, навіть Розенрох, адже вступав він із вами у недозволені бесіди. Я тоді прокинулася і все чула, але зуміла переконати князя, що це він чинив, щоб просвітити вас і наставити, бо ви, пане, нова у нас людина.

«Мені нічого не потрібно, – думав Олізар, – я маю роботу – оте своє веслування, отже, заробляю собі на хліб; годують мене добре, зодягають, про мене дбають, а вночі я маю навіть жінку!»

Він згадав минулу ніч, і йому стало ще солодше, бо починав прагнути ночі нової, нового вогню та розкоші.

«Все чудово, – марив він, ніжачись у постелі, – куди краще, ніж на тій справжній каторзі. Чи ж була там така перина і чи трактували мене мої володарі як пана? Чи приходила мені до ліжка красуня і чи пестила так вигадливо?»

Ні, до нього приходила красуня. Власне, прилітала – білий і чудовий птах-жінка. Здається, і зараз хтось постукує до нього у вікно, хтось шарудить об оболони крильми.

– Ви ще тут, пані Павучихо? – спитав він.