Текст книги "Око прірви"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Вони пішли, а Созонт шепнув мені:

– Посидь біля Павла, я їх проведу. – І гукнув селянам: – Стривайте, люди, я з вами пройдусь!

Пішов, а я тільки тепер помітив, що сонце почало припікати. Павло лежав відкритий, отож я відтяг його до паркану у затінок, сів побіч і в просвіт між частоколом зміг докладніше роздивитися двір. Під одним із стовпів стовбичив молячись розбійник, саме на ньому висіла шкура оленя, під другим стовпом була могила, обкладена дерном, під березовим хрестом – очевидно, тут і похована Микитина мати. Стояла в загорожі й невелика хатка, мабуть, туди й сховалися зараз Микитині учні, бо в дворищі не було їх жодного. Сам двір витоптаний, трава росла тільки по узбіччях під частоколом. Хата грубо складена з колод, не мазана, під очеретяним дахом, віконця – відсувні, одна із засувок була відчинена, і я уздрів спину одного з Микитиних учнів, власне, полотно його хітона. За мить воно схитнулося і зникло з визору. Рипнули двері – вийшов Антоній. Пішов спроквола через двір, виступив із воріт і став біля мене.

– Ще не прокинувся? – мовив спокійно.

– Оце відтяг його у затінок, – сказав я, щоб не подумав, ніби я за ними підглядаю.

– А де ваш третій?

– Пішов перейтися з селянами, – мовив я. Незвідь-чому якийсь тихий сум почав мене наповнювати.

– Хоче з ними покинути святе місце? – роблено байдуже спитав Антоній.

Я коротко на нього позирнув: чому це мало його турбувати?

– Не думаю, – відказав я. – Має послушання написати житіє святого Микити, отож і розпитує про нього людей.

Груди в Павла рівно здіймалися, він глибоко спав. Щось йому в цей час привиджувалося, бо обличчя вряди-годи кривилося, пересмикувалося, а то й усміхалося.

– Хто дав йому таке послушання? – тим-таки роблено байдужим голосом спитав Антоній. Він присів біля частоколу, спираючись об нього спиною.

– Мабуть, од київських святих отців, – мовив я. – Не знаю!

– А хіба не твій він приятель? – запитав Антоній, пильно на мене позирнувши.

Мене ж все більше й більше пойняв сум. Таке часом трапляється – це щось подібне до Павлових приступів, але слабше і тільки в чутті пробуває. Все начебто добре, все ніби звичайно, але раптово накотить гаряча, темна хвиля й починає покривати, ущемно змучує душу, чинить бездіяльним і вичерпаним. Тоді сиджу, втупившись в одне місце, й нічого не бачу, бо вслухаюсь у якусь дивну колотнечу в собі; стає на серці тихо, як перед бурею, тобто й тривожно, стає спокійно, але ще більше напружено й сутінно.

– Не мій він приятель, – проказав я, – бо йду з Жито мира, а він із Павлом із Києва, досі їх обох не знав. В Житомирі до них я й долучився.

– Це правда, що ти переписав Євангеліє? Одне чи весь Новий заповіт?

– Переклади чотириєвангелія, розкладені на глава й за чала, подані згідно з повним річним колом православних євангельських читань. Я цю книгу переклав, переписав і на малював багато орнаментованих ілюстрацій, заставок, мальованих ініціалів, біля яких подавав картинку між орнаментованих полів. А перед цим, ще 1554 року, я зробив Апостола, якого потім купив у мене Василь Загоровський, мій меценат. О, то була велика робота! З ранку до вечора, з понеділка до суботи, з місяця в місяць, з року в рік. Багато, брате, років!

– Чому ж так сумно про це говориш? – тепло спитав Антоній.

– Бо робота випила мене, як випивають воду із кухля, і висмоктала, як шпиг із кістки. І кухоль мого тіла, і кістки мої стали сухі, потріскані й порожні. Кухоль є, а води в ньому катма. Не знаю, чи цікаво це тобі, брате, але знаю, що вже ніколи більше такого не намалюю й не напишу: гірше робити не хочу, а так не зумію.

– То й не треба, – жорстко сказав Антоній. – Це значить, що ти своє в світі цьому зробив.

– Бачиш, брате, – всміхнувся довірливо я, не відаючи й сам, чому раптом вдався із ним у відвертість. – Річ у тім, що я вже нічого не можу робити. Тямиш, ні-чо-го!

– Уповай! – коротко мовив Антоній і звівся. – Коли маєш віру, все, що просиш і хочеш, здійсниться!

І він пішов до воріт, спокійний і відсторонений, а я пошкодував даремно розсипаних своїх слів: чи не перед свиньми метав я перла? Антоній відчинив ворота із рипом і ввійшов усередину.

– Отче Микито, отче Микито! – загорлав у цей час біля стовпа розбійник.

У круглому отворі з'явилося пелехате лице.

– Чому заважаєш мені молитися? – спитав Микита.

– Хочу спитати, коли велиш мені відійти? – крикнув розбійник.

– Чи знову до лихих діл повернешся? – спитало лице.

– Не про той відхід кажу, отче! Чую вже свій кінець! – крикнув розбійник.

– Тоді хай буде як хочеш! – мовило лице і сховалося.

І тут сталося щось разюче несподіване. Я побачив, як до розбійника розміреною ходою підійшов Антоній. У руці його з'явився незвідь-звідки ніж, і він угородив його в спину розбійника. Той скрикнув і впав.

Антоній витяг із тіла ножа, витер його спокійно об одежу лихоємця, заклав за паса і неквапливою, розгойданою ходою подався до хатини, на вийсті з якої стояла решта Микитиних учнів.

– Закопайте його! – сказав мирно Антоній. – Він те, що у Бога просив, дістав.

І пішов у хату, а за ним сховавсь у дверях Теодорит. Решта учнів, перемовляючись і пересміхаючись, ніби йшлося про милу забавку, подалися гуртом до стовпа, двоє схопило розбійника за ноги, ще двоє за руки і поволочили з двориська.

– Ото нажерся людської крові, – сказав Симеон. – Тяжкий, мов каменюка.

Я сидів під частоколом, заціпенілий, ніби побив мене правець.

Розділ п'ятнадцятий,
у якому переповідається розмова мандрованців – їхнє осмислення того, що удіялося, подається монолог Созонта про гру й описується трапезна вечеря на острові

Павло прокинувся невдовзі перед тим, як повернувся Созонт, і одразу ж спитав мене:

– Не бачу біля стовпа розбійника – де він?

Я не хотів його вражати після нападу хвороби, тому сказав коротко:

– Загинув розбійник.

Обличчя Павлове запроменіло всмішкою.

– Бачив уві сні, як той загинув.

І переповів розмову розбійника з Микитою, але сказав, що той сам собою помер після розмови із святим. Бачив він також: повернулися селяни й попросили, щоб їм віддали тіло злочинця, аби показати його тим, котрі їх послали. Селяни прийшли ніби під ворота й почали гукати:

– Дай нам, отче, тіло ворога нашого, через якого всі довколишні села не мали спокою.

Микита відповів:

– Хто його привів до мене, той із множністю воїв небесних прийде і забере його, очищеного покаянням, до себе, і не смутіть мене!

Селяни після того відійшли.

– Чи не так було? – спитав Павло.

– Саме так! – почули ми голос. Біля нас стояв Антоній і ледь-ледь усміхався. – Чи, може, бачив інакше? – спитав, зустрівшись зі мною очима; я відчув, що мене наповнює глупа ніч.

І мій язик мимовільно сказав:

– Так було, як він оповів. І, щоб виправдати свою брехню, додав: – З певними одмінами.

– Сподіваюся, ви обоє дістанете звільнення від святого Микити. Оповіжте про це чудо вашому знайомцеві, апографу, – сказав Антоній, і в його голосі почувся прихований глум, а може, й виклик.

Тим часом надійшов Созонт. На запитання Антонія, де він був, спокійно сказав, що розпитував селян, чи не чули якихось оповідей про чуда святого Микити, і ті розповіли йому, що блаженний має дар пророцтва. Свого часу по околицях розійшлася чутка: через рік настане голод та моровиця, а тодішнього року прилетить саранча – напророкував це святий.

І так усе, сказали селяни, й сталося: саранча була два роки тому, а голод і моровиця року минулого.

– Це правда, – мовив Антоній. – Можу це засвідчити. Сонце вже похилилося до заходу, коли все це говорилося, і Созонт спитав у Антонія, як скликають до трапези.

– Криком півня, – відказав Антоній. – Коли прокричить раз – ідіть ви, прокричать двічі – підуть жінки.

– А що то за діва, що її бачили в жіночому таборі? – спитав Созонт.

– Наша сестра в дусі, – мовив Антоній, – і духовна наречена святого Марта.

– Чи може мати наречену той, котрий не допускає до себе жінок? – спитав Созонт.

– Не він є наречений для сестри Марти, – сказав спокійно Антоній, – а вона йому. Він про сестру Марту відає в дусі не більше, ніж про інших хворих та уломних, – вона задля нього служить у жіночому таборі. Це так само як діви, що хочуть бути нареченими Христа, себе такими називають, але чи бере їх усіх у наречені Господь – забагато б їх було. Водночас не заперечує цього їхнього бажання.

– Марта теж хвора? – спитав Созонт.

– Усі ми тут по-своєму хворі. Святий наклав на неї покуту служби між уломних, отож вона й старається.

– Чому зібралося тут стільки почварних та уломних? – спитав Созонт.

– Їх покинули родичі, бо в мирі вони не живуть, а мучаться. Сказав-бо Христос: «Прийдіть до мене усі струджені та обтяжені – і я вас заспокою!»[16]16
  Примітка на полі рукопису: «Матвій, розділ 11, вірш 28».


[Закрыть] І за цим заповітом святий Микита їх від себе не проганяє. Вони-бо приваб та зваб світу не відають, отже, ближчі до Бога, ніж ті, в миру, що в сітці заплуталися.

– Чому тримаєте жінок у загорожі, як худобу? – спитав Созонт.

– Бо вони і є худоба Божа. Коли б пустили вільно, вони б, як недомисленні, творили блуд. Сестра Марта їх у цьому сторожує.

– А чи не проникають чоловіки туди таємно, хоч би вночі?

– Уночі в нас сплять. А коли б хто й захотів проникнути, того пожирає Око Прірви.

– Ви його туди кидаєте?

– Ні, йде туди сам, ведений силою каяття.

– А чи не народжуються від цього діти?

– О ні! Ці люди не для розмноження. Господь про них подбав.

– Вибач мені цікавість мою, брате, – сказав Созонт.

– З'явлені сумніви ліпші притаєних, – відказав Антоній, і в цей час заспівав півень.

Ми відразу ж рушили на трапезу, бо, легко поснідавши і без обіду, були вже доста зголоднілі. З кущів, з-за дерев виходили, й виповзали, і видибували на стежку всі оті потворні й уломні, і вмить заповнили її всю, витворивши довгу чергу. Ми ж опинилися в її хвості, правда, стояли не впритул, а трохи віддалено. Ззаду не було нікого, нас тут, здається, ніхто не міг підслухати, тож Созонт-диякон проголосив своє слово-проповідь про гру. Переповідаю з пам'яті й своїми словами:

– Не відаю, чи вам дивно те, що бачимо й чуємо, але гадаю, що ці люди ведуть заплутану, ще не до кінця мені зрозумілу гру. Не бачу нічого лихого в грі, бо життя людське, за волею Божою, складається із двох частин: роботи та гри. Роботою люди здобувають хліб насущний для прохарчування, а грою себе бавлять, недаремно у старому Римі люди вимагали двох речей: хліба та видовищ, тобто роботи і гри. Хліб дає людині можливість жити, а гра – цікавість жити; робота людину виснажує, а гра манить і захоплює. Гра, брати мої, первісніша від роботи, бо, граючись, створив Бог Адама, а для гри Адамові створив Єву; для гри собі й між собою вони народили дітей, і діти їхні у грі-таки дійшли до вбивства. До приходу на землю Адам та Єва знали тільки гру і, вже вигнані з раю, навчилися роботі. Робота – це самоприневолення, а гра – це забавка, приневолювати до якої непотрібно. Щоб не було таке немиле рабство роботи, люди покривають її грою: співають при праці, щось вигадують, змінюють, придаючи тим новість неволі, а це значить: починають грати в роботу – тоді вона їм люба й мила. Всі вчені мужі та винахідники, всі книжники й творці книжок, танцюристи, грачі, байкотворці – це діти, які граються, отож чим більше люди на живе, тим більше вплутує себе в гру. Вояки розігрують битви і змагання, прикликаючи до своїх ігор Смерть і знаряддя вбивства, священнослужителі перетворили храми у гралиська, бо де є обряд – там і гра. Грою є всі свята, веселощі, весілля, похорони, родини, веснянки, зажнивки і все таке. Граючи думкою, філософи будують мисельні споруди, співотворці – пісні та вірші, музики – ладні звуки, будівничі – будови; гра людину все більше й більше заполоняє. Гра, брати мої, дає бажання жити; гру ведуть королі, політики, судді та возні, досліджуючи злочин; гру ведуть єретики й відступники від догматів, творці невірства та сект. Одна гра освячена традицією, а інша традиції ламає; одна гра, брати мої, вважається доброчинна, бо не приносить зла, а інша лихочинна, котра зло приносить. Грою були змагання на Олімпі, і грою наповнюються всі Парнаси. Усі лихочинці, облудники, хитродійці, підступники, сквернителі, улесники, блудосіятелі, славителі та гудителі, єретики та святі, тирани, розбійники, воїни, ненависники, проповідники, купці, лихварі, скупарі, грошозбирачі й маєткорозширювачі – це грачі, і тому, що без гри людина прожити неспроможна. І це тому, що найбільший із усіх гравців – Господь Бог, від гри якого створився світ, бо всяке творення – це гра. Це він сплів світову сіть, пов'язавши всесвіт живоводними нитками, і той світ став жити. Через це рай, пекло і життя на землі – це гра. Велика, незбагненна для людського розуму, але гра. Гра кінчається тільки там, де йдеться про здобуття пожитку. Але й кішка перед тим, як з'їсти мишу, грається з нею, хоч інколи така гра жертви й споживача буває вельми коротка. Зрештою, й Смерть грається з людиною, хапає її й відпускає або ж творить хвороби, що також є її грою. Все живе живиться при допомозі Смерті: пташка вбиває гусінь та комах, хижа – собі подібних; комахи й гусінь убивають рослину, рослина, ростучи, бере соки із тління мертвих рослин, чи живих істот, чи з погною, а погній – це вбите живе. Вовк загризає вівцю, вівця їсть траву, трава з'їдає здохлого вовка та вівцю – без убивства та нищення, тобто без Смерті, не може бути ніякого існування, а отже, й гри. Робота, зрештою, – це теж служниця Смерті, бо дає пожиток людині, а пожиток – це вбивство, отже, робота – це наука знищувати, щоб споживати. Відтак, єдині струменти в руках Божих для його вічної і незбагненної гри із нами – це сама гра і Смерть. Ось два нерушні стовпи світу, і це так, хочемо ми того чи не хочемо.

– А злий дух? – спитав Павло.

– Про це сказав Самуїл, – відповів Созонт. – «Коли буде на тебе злий дух від Бога, то заграє той рукою своєю – і буде тобі добре».

– Отже, злий дух таки від Бога? – спитав я.

– Без Бога ані до порога, тобто Бог – усе що є, а все що є – в ньому. Злий дух – це одна з ігорних костей Бога.

– Не поділяєш думки Кузьми, що Бог і диявол взаємозаперечні і незалежні від волі один одного? – спитав я.

– Кажу тобі: сатана – це одна із кісток у великій Божій грі.

– Але гра – це недійсне, вигадане й умовне, – мовив Павло.

– А я думаю, що гра – це найдісніша дійсність. Бо сама дійсність – результат гри.

– Дивовижні речі кажеш, – мовив Павло. – Чи ж не богозневаження називати Бога грачем?

– Сказав уже: не бачу нічого лихого у грі, а коли так, не заперечую і не осуджую Божої гри, якою є цей світ та дійсність, але сама гра, це також казав, може бути добра й лиха. Розум людині на те й даний, щоб розрізняти добре від лихого, а відтак творити добро чи зло, а це значить вести чи добру, чи лиху гру.

– А чи мав рацію Кузьма, говорячи про суперечність любов'ю до Бога та батьків? – спитав Павло, розширюючи свої благі і сині очі.

– Ніякої суперечності не існує, – спокійно відказав Созонт. – Ісус Христос сказав, що любов до Бога має бути більша за любов до батьків – і це перша заповіді у першому ряді, а любов до батьків – це перша заповідь у третьому ряді, і зовсім не значить, що тут є суперечність. Святий Симеон міг би цілком пошанувати й Бога, й матір, не порушуючи статус кожного, бо мав на те час і спромогу.

– Святий Микита, хотів сказати? – мовив Павло.

– Розповідь про матір і святого книжна, – спокійно сказав Созонт. – Узята із житія Симеона Стовпника. Та й майже всі розповіді про Микиту з невеликими відхиленнями повторюють житіє Симеона.

– Але це може значити й інше, сказав Павло. – Ці люди наслідують Симеону, тож Микита живе цілком так, як жив той. Може, це якась секта сименоїдів?

– І я так думаю, – прорік Созонт. – Хоч про таку секту досі ще не чув.

– Не чув, – уступив у розмову і я, – бо вона тут і поширення ще не здобула. Тобто засновник секти і його учні всі в одному місці, на цьому острові.

Созонт подивився на мене прихильно.

– Маєш добрий розум, брате, – сказав тепло. – Тому й кажу, що ці люди придумали якусь складну і не до кінця зрозумілу гру. Але одне поки що пізнав напевне: жодного власного чуда Микита не створив.

– А чудо з Кузьмою чи чудо з розбійником?

– Чудо з Кузьмою ще треба збагнути, а чудо з розбійником може з'явити брат Михайло. Я тому свідком також: бачив-бо усе, сховавшись за деревом.

Я розповів коротко, як убив Антоній розбійника. Павло дивився на нас здивованими й розширеними очима: у них стояв жах.

– А тепер помовчмо, брати мої, – сказав Созонт. – Надходить час трапези.

Довкола поварні, просто на землі, сиділи, розсипавшись, уломні та почварні, карлики та слабкі розумом – кожен тримав на колінах дерев'яну мисочку і поспішливо мотав від неї до рота дерев'яною ложкою. Ми почекали трохи, доки кухар не вділить останніх юшкою, миски й ложки були з ними, хоч торби покинули на місці стоянки. Кухар відміряв нам корцем страви.

– Вам не треба було чекати, поки нагодую це кодло, – сказав глухим голосом. – То дармоїди, а ви їжу принесли…

– Нікуди не поспішаємо, – мовив Созонт, – та й не погорджуємо цими нещасними. Сказав-бо Єремія: «І спіткнеться пиха й упаде».

– Святі слова кажете, панотче. Але й терпіння колись може лопнути, – прорік кухар.

– Чи ж вони шкодливі? – спитав Созонт.

– Таж ні! Але ото дивишся на них день у день і забуваєш, які ото люди. Здається, що й людей накших уже нема.

– А учні святого? – спитав Созонт.

– Ну, ці сюди не приходять. Хіба кого приведуть, як ото вас. Мені ж ходить ніколи, бо я все в роботі.

– Що ж вас тут тримає? – спитав Созонт, розглядаючи, що йому насипано у миску.

– Та маю гріха. Святий ото мені й поклав покуту. До морозів дотягну, а там хай воно пропадом іде.

– А в морози як живуть оці нещасні?

– Розбредаються по льоду. По селах тягаються на ялмужну. А з теплом знову сюди – коли крига ще держить.

І кухар подивився на нас поважно єдиним своїм оком. І те око нам раптом підморгнуло.

– Сказать по правді, – шепнув він, – балакать із вами я б не мав. Не викажіть мене.

– Будь надійний! – по-змовницькому відказав Созонт. Їжа, яку нам дали, була дивна: варене у воді зілля – чи заячий щавель, чи лобода, чи те й те разом (обидва зілля на острові росли), – без засмачки, але трохи присолена, бовталося в тому вариві й по кільканадцять пшоняних крупин – очевидно, з нашого-таки пшона; дали нам і по одному залежаному сухарцеві, такому твердому, що навіть розмоченого наші зуби ледве стовкли. Але були голодні ми, тож вимотали все не з меншим спритом, як уломні та почварні. Животи наші сяк-так наповнилися, і ми відчули втому, отож тільки й прагли що дістатися до стоянки, де треба було поробити на ніч лежаки із гілок, бур'яну й трави, подібні до тих, які бачили в тутешніх мешканців.

Коли ж проходили повз загорожу, за якою були жінки, то уздріли, що сестра Марта виладнала всіх попарно, – всі чекали, тримаючи мисочки та ложки, перед ворітьми, очевидно, виглядаючи, коли пройдемо ми. Побачивши ще раз Марту серед уломних та почварних, я пізнав силу кухаревих слів, що, спілкуючись із такими, скоро забудеш, якою буває нормальна людина. Марта не була красунею, але на тлі уломних її звичайність полум'яніла красою і вабила око, хоч я вже давно не юнак, а через повстримне життя давно не запалююся на жіночі знадності. Марта відверто дивилася в наш бік, очі мала зористі й палкі. Її підопічні покірно й терпляче стояли, сумирно поопускавши очі.

Розділ шістнадцятий,
у якому розповідається про знайомство з карликом Мусієм і про вечірні балачки

Ми полягали на землю, щоб відпочити, перш ніж почати укладати собі постелі; вечірнє сонце осяювало сосни, і від того вони привабно бронзовіли, сяючи ясно-жовтою корою; так само яскраво освічувалася трава, й зело, й листя недалекого куща, від чого кожна стеблина налилася світлом і в тому світлі сяяла.

– Чи помітили ви, брати мої: Микитині учні взяли собі незвичайні імена? – сказав Созонт-диякон. – Антоній був учнем Симеона Стовпника, Теодорит описав його житіє, Симеон – це Метафраст, автор звісних «Житій святих», Євагрій – це Схоластик, також описав житіє Симеона Стовпника, так само як Никифор Калістів та Георгій Кедрин, цареградець.

– Твоя книжність дивоглядна, – сказав я.

– Таж-бо ні, звичайна, – скромно заперечив Созонт-диякон. – Коли взяв послушенство писати книгу житій святих, принаймні маю знати тих, котрі подібне послушання чинили до мене. Це все одно як для шевця молоток, терпуг та кліщі, а для кравця ножиці та голка, а для коваля молотки та кувадло.

– Чому ж Микита не став Симеоном? – спитав я.

– Коли вони справді симеоніди, то наслідувач Симеона не повинен зватися так само, як апостоли Христа не звалися Ісусом Христом, – мовив Созонт. – Окрім того, Симеона Стовпника знає кожен освічений християнин, а його описувачів тільки вибрані книжники, отже, це могло чинитися для облуди, а може, й ні.

– Але то значить, – відказав я, – що хтось із них твори святих отців нашої церкви знає добре, отже, належить до виборних книжників.

– Теодорит або ж Антоній, – припустив Созонт.

– Але ж Теодорит сліпий, – заперечив Павло.

– Можливо, він і осліп через надмірне читання святих книг, – сказав Созонт. – Одне знаю: неясного маємо більше, ніж ясного.

Цю розмову перебило нам виразне шарудіння в кущі, що стояв найближче до нас. Созонт прудко схопився на ноги й кулею метнувся туди, а за мент вивів з куща, тримаючи за вухо, карлика. Карлик був босий, одягнений у мішкуваті лахмани, перепоясаний шнурком із обстрілами на кінцях, голова його заросла буйним кучерявим волоссям.

– Пусти моє вухо! – заволав він.

Але Созонт привів його за вухо до нас і тільки тут від пустив.

– Чого там ховавсь? – спитав грізно. – Підслухував? Карлик почухав собі вухо й блимнув очима.

– Хотів на вас подивитися, – сказав із болем у голосі.

– Як тебе звати?

– Мусій, – сказав карлик. – Я нічо погано-о-го вам не хотів.

– Тоді й ми тобі нічого поганого не зробимо, – сказав Созонт, – сідай біля нас.

Карлик опустився на коліна й сів на власні п'яти. Обдивився нас великими витрішкуватими очима.

– Чи посмакувала тобі сьогоднішня трапеза? – спитав Созонт.

– О-о! Сьо-о-днішня вечеря була смашна, – сказав карлик, і його обличчя засвітилося. – Сьо-о-одні у юшці було-о пшо-о-оно!

– Це пшоно принесли ми, – мовив Павло.

– Знаю! Ми любимо-о, ко-о-ли хто-ось прихо-одить, от! – сказав карлик. – То-оді в нас вечеря смашна.

– Давно тут живеш?

– О-о, давно-о! Живу і хліб жую, ги-ги! – карлик показав зігнилі зуби.

– А скільки тобі літ? – спитав я.

– О-о, не знаю! Багато-о! Я вже старий! Такий старий, як ви! Чо-ого-о б вам сюди, таким старим, йти?

– А чого ти сюди прийшов?

– О-о, прийшо-ов! – сказав карлик. – Тут мені до-обре! їсти дають. Не тра про-осити хліба! А ви теж не хо-очете про-осить хліба?

– Ми хочемо вилікуватися, – сказав Павло.

– Е, дарма прийшли! О-от кілько-о нас, а святий Микита ні одно-ого-о не вилікував. Каже, що-о вилікує, ко-оли по-омремо, ги-ги!

– Це сам Микита сказав? – спитав Созонт.

– Нє, Микита в буді сидить. Це сказали ті, що-о ко-оло-о ньо-го.

– А часто сюди люди приходять?

– Нє, не часто-о! Сюди важко-о йти! От! Але, хто-о прихо-одить, не завше відхо-одить. От!

– А що з ними робиться? – спитав Созонт.

– О-о, святий Микита їм по-омага…

– Як же він їм допомагає? – спитав Павло.

– А так, за хвіст та в то-орбину, от! – Карлик схопив себе за горло. – Клюк-клюк – і нема, ги-ги! А тоді в О-око-о – бух і бульть, – і він заклекотів, ніби горло водою полоскав.

– Вбиває й топить? – зчудовано спитав Павло.

– Нє, не вбива… По-омага… О!

– Але ти сам сказав. – Созонт узявся за горло. – Клюк-клюк!

– Еге ж, ги-ги! Але Микита ніко-ого не вбива. Микита у буді сидить.

– То це ті, що біля нього?

Але карлик не встиг відповісти. Його очі раптом розширилися, і він притьма кинувся навтьоки, а за мить сховавсь у кущах. Ми глянули у бік стежки й побачили, що по ній простують учні Микити, всі шість: Антоній, Теодорит, Симеон, Євагрій, Никифор та Георгій. Звернули зі стежки до нас і повсідалися хто де на землі.

– Що вам наговорив цей карлик? – спитав спокійно Антоній.

– Нічого особливого. Що сьогодні вечеря була смачна, завдяки нашому пшону.

– Ми нічого не сіємо й не збираємо, окрім дикого зілля, – сказав Теодорит, світячи мертвими очима. – Тож годуємо й годуємося тим, що дістаємо від людей як милостиню. Ні золота в нас, ні грошових запасів, бо гроші на ялмужну йдуть на харч, який часом треба й докупити.

– Таж звісно, – сказав Созонт.

– Нікого сюди не кличемо й не тягаємо силою, нікого не затримуємо. Люди до нас за своєю волею приходять і так само відходять, і ми з ними ділимося по-християнському. Що сказав ще карлик?

– Сказав, що святий Микита, – мовив Созонт, – не уздоровив жодного уломного та потворного.

– Мовив правду, – голос у Теодорита був розважно-повільний. – Святий Микита живе не для світу, чому ж має уздоровлювати людей для життя у світі? Лікує рани й вади душевні, власне, духовні, а не тілесні. Тілесні – уломність, почварство, слабкоум'я, як і здоров'я, силу, – дає людині Господь, і не належить нам у його волю втручатися. Духовне ж людина здобуває собі сама, і тут святий Микита допомогти може й хоче. Але людина має прийти до нього з вірою, я це вам уже говорив.

– Сказав карлик, – мовив Созонт, – що не всі люди, які сюди приходять, звідсіля відходять. Є такі, що їх пожирає Око Прірви. Чи вони тут вмирають чи їх убивають.?

– І це правда, – сказав розважно Теодорит. – На ваших очах Око Прірви пожерло Кузьму, которий богохульствував і ярісно не виявляв віри в святого, і не я його вбив. Буває, що тут люди вмирають, як і в цілому світі, не перемігши тілесних болячок. Убиваємо ж тільки тих, хто цього просить, – так, до речі, загинув на очах у брата Михайла розбійник. Потверди, брате Михайле, що розбійник прохав у святого смерті.

– Так було, – мовив я.

– Чинимо це завжди на очах людських, щоб мати без сумнівних свідків, ніколи не ховано і не через свою озлобу чи несприйняття. Окрім того, ніколи не вбиваємо зі своєї волі; тільки тоді, коли святий пророчо підтвердить, що приречений дійшов кінця життя. Тобто звільняємо людину від зайвих мук. Що було б, коли б розбійника забрали селяни, самі знаєте.

Він казав правду: злодія нещадно б мучили, а тоді забили б.

– Як розбійник вивідав стежку через болото й Око Прірви? – запитав Созонт.

– Стежку місцеві люди знають, з них і провідники для паломників. Ти, брате Созонте, сам провів селян до Ока Прірви й бачив, що вони пішли без нашої помочі. Цей же злодій у нас бував. Хотів забрати наше золото й гроші, яких ми ніколи не мали, принаймні золота чи коштовностей. Перерив цілого острова, навіть до святого лазив, але впав із драбини і зламав ногу. Тоді й відійшов зі своїми людьми.

– Чому ж його не пожерло Око Прірви? – спитав Павло.

– Ми Окові Прірви давати наказів не сміємо, а людей попереджаємо, як попереджали вас і Кузьму. В його волі брати людину чи не брати.

– Око Прірви, очевидно, не взяло його тому, – сказав Симеон, вищий за інших юнак, – щоб він прийшов сюди на покаяння й поніс тут кару. Так воно й сталося.

– Ми не бажаємо кривомисля і перекручень, – сказав Антоній. – Через це свої сумніви й думки нам відкривайте – ми відкриті перед вами.

– Чи було таке, щоб хтось із прибульців був затриманий не зі своєї волі? – спитав Созонт.

– Такого не було й бути не може, – сказав Теодорит.

– Що таке Око Прірви? – запитав я, бо це мене найбільше цікавило.

– Це те, чого ні ви, ні ми збагнути не можемо, – сказав Теодорит.

– По-моєму, це Божий остережний дух, що бере нас, безпомічних, перед злом світу, – сказав Георгій, зовсім білий юнак, біле в нього було волосся, брови, вії й порость на відкритих руках.

– Чи багато людей воно забрало? – спитав Созонт.

– Ми рахунку недостойних людей не ведемо, – відповів Теодорит. – Нехай їх рахує Господь.

– Розбійника ви також кинули туди? – спитав Павло.

– У нас на острові лишень одна могила – матері святого Микити. Померлих здебільшого забирають родичі, котрі їх перед цим привели, а коли родичів нема чи друзів, кидаємо покійника в Око Прірви.

– Кидаєте з тягарем чи просто так? – спитав Созонт.

– Просто так, – мовив Теодорит.

– І ніколи трупи не спливають?

– Не було такого й разу, – сказав Антоній. – Гадаю, що в Оці Прірви живе якийсь дивний водяний звір, його бачив тільки раз Никифор. Розкажи, Никифоре.

Никифор мав кругле, трохи розкосе обличчя, приплюснутого носа й повні губи. Він оповів, що якось вийшов до Ока Прірви, гуляючи й розмірковуючи про діла Господні, спинився на березі замислений, і тут раптом збурилася вода й на поверхню випливла кругла спина з роговими плавниками. Це тривало, однак, тільки мить, спина зникла, озером пішли кола, а згодом усе заспокоїлося.

– А я вважаю, – сказав Теодорит, – що в Оці Прірви живе вилікуваний святий Микитою вуж-полоз.

– Як бачиш, – сказав, усміхнувшись, Антоній, – ми й самі того добре не знаємо.

– Коли набираєте воду з озера, – спитав Созонт, – чи не нападав на вас звір?

– Знаючи по звіра чи змія, воду набираємо самі. Але ні разу на нас не напав, – мовив Антоній. – Чи всі у вас запитання?

– Ще одне, – прорік Созонт. – Чи не каратимуть карлика за те, що усякого наговорив?

Микитині учні здивовано перезирнулися.

– Чого б мали його карати? – мовив Антоній. – Брат Теодорит зголосив, що все ним повідане правда.

– Але нас непокоїть у цьому карлику інше, – проказав Теодорит. – Сестра Марта звістила, що він крутиться довкола жіночого табору і підкликає до себе одну карлицю. Блуд же у нас суворо засуджується – не може бути місця похотям у святому місці.

– Коли він зогрішить, як його покараєте? – спитав Созонт.

– Спробуємо напоумити, – сказав Антоній. – Можете й ви його застерегти, як познайомлені.

– Поки йде залицяння, його не чіпатимуть. Кара прийде тоді, коли блуд звершиться.

– Хто і як каратиме? – спитав Созонт.

– Сам себе, – мовив Теодорит. – З острова має піти геть, тобто пущений буде перейти Око Прірви. Коли перейде, його щастя, коли, ж ні, прийме покару. Каратимемо не ми, а Господь.

– Ваші слова чіткі і все роз'яснюють, – сказав Созонт. – Не маю жодних підстав вам не вірити.

– Тоді перейдімо до того, ради чого прийшли, – сказав Антоній. – А прийшли оповісти тобі, брате Созонте, для писання твого, що знаємо про святого Микиту. Чи записуватимеш, чи візьмеш у пам'ять?

– Все досі оповіджене записую, – сказав Созонт, вий маючи оправлену в шкіру книжицю, – хоч не все почуте записати встиг. Прочитати вам?

– Ні, – мовив Антоній. – Перекажи тобою освоєне.

– Гаразд, – озвався Созонт. – Про дитинство та юність у Черняхові, про пробуття в Жидачівському монастирі, про життя в криниці і на горі, про відхід на цей острів і стояння на стовпі – це житійні теми, вони в мене записані. Тепер про чуда: про спитування, про підступ диявола, про матір святого Катерину, про здобуття солодкої води з болота; про жінку, що випила з водою змію, про змія-полоза, який поранив собі око; про лань, яку вбили паломники, – тут ще не все мною записане. Сам я був свідком двох чуд: загибель нашого співподорожанина Кузьми, який не виявив віри у святого Микиту; смерть, а перед цим розкаяння розбійника; пророцтва святого про голод та моровицю й сарану. Оце і все.