Текст книги "Око прірви"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Не можу записати цієї історії до книги, – сказав Созонт, нахмурюючи широкі, розрослі і аж до синього чорні брови, – бо сонне видження – це мара, а чудо має відбуватися не у привидді, а наяву. Коли б я прокинувся і мій лист не стримів би так само затиснутий у руці (я ж його віддав уві сні прибульцеві), то я б у чудо повірив. А так: мало чого людині не наверзеться.

Павлове обличчя було затінене мандрівним шоломом, а ясні сині очі трохи здивовано світили із того затіння, як два джерельця.

– Але ж, отче, – мовив він. – Раніше ти згоджувався зі мною, що пророки і святі бачили уві сні Господа й говорили з ним.

– Але я не певен, що вони й справді таке бачили, – сказав уперто Созонт. – Бо де різниця між сном-мариськом і сном-видженням дійсного?

– Святе Письмо нас навчає, – сказав і я, – що життя, в якому перебуваємо, – це також сон. Можливо, це сон самого Господа, а може, змежений сон і Господа, і диявола. А ми в тому видовищі – тіні, оживлені уявою вищої тіні. Коли це прийняти, твій сон можна вважати за дійсний.

– Але чи потребує Господь сну? – спитав Созонт-диякон.

– Цього не можна знати, – озвався гаряче Павло. – Різниця між нами й Богом та, що він відає про нас усе, а ми про нього не відаємо нічого. Ми пізнанні, а він непізнанний.

Созонт широко всміхнувся.

– І все, що говоримо про нього, – це наші байки. Отже, моя історія зі сну – ще одна із великого числа створених у цьому світі байок.

– Чому ж сон не може бути пророчий? – спитав я. – Хіба мало тому доказів?

– Підійдемо з іншого боку, – палко сказав Павло. – Чи після того сну заспокоїлося твоє сумління супроти ієрея Петра, з яким посварився?

– Якоюсь мірою, – мовив задумливо Созонт. – Попри все, частиною розуму я в той сон повірив.

– Бо все, що відбувається з людиною, – сказав Павло, – в сні чи наяву, по-своєму дійсне, бо воно таки відбувається.

– Може, й так, – сказав Созонт. – Але другою частиною розуму я в те вірити не можу, бо все нами вчинене неповоротно вчинене. Тобто я хочу сказати, що гріх ніби знято з мене, але його я вчинив, отже, він завжди зі мною.

– Тоді ти не віриш в очищувальну силу покаяння? – здивовано спитав Павло.

– Гріх мій у тому, що я замість вірити все намагаюся звірити, – сказав Созонт.

І тут я відчув неясну тривогу, яку відчуває людина, коли на неї чигає небезпека або ж коли хтось на неї пильно дивиться. Озирнувся до лісу і на найближчому дереві побачив величезне, як похідний казан, Око. Стояло на нижній гілці дуба і було вправлене у рівнораменний трикутник. А що я надто різко повернувся, то й мої співподорожани мимовільно туди глянули.

– Що там побачив чи почув, брате Михайле? – спитав Павло.

– Хруснула суха гілка, – збрехав я.

Розділ шостий,
у якому розповідається, як ченця Павла мордував біс

Ми знову рушили в дорогу, вже не ведучи балачок, при тому були певним чином пригноблені: я – звісно чому, Созонт через нерозрішеність своїх сумнівів; я знову подумав, що його намір написати книгу житій святих при його правничих навичках та маловірстві ілюзорний і що він, здається, належить до тих людей, котрі віднаходять лишень добрі наміри щось добре у світі вчинити, живуть тим наміром, пестять його й леліють, але ніколи справи не здійснюють – це і стає причиною їхніх душевних гризот. Та й добрі наміри, подумав я, виникають у таких не тому, що вони добродійні і прагнуть добродійності, а через страх, що в глибині єства добродійними вони не є. Невелика мудрість, що світ розкладається на день і ніч, живе буття отінене ніччю небуття, адже християнська наука вчить нас всечасно чекати смерті, отже, й ходимо ми світом у супроводі цієї тіні. Сама ж люди на є добродійна й лиходійна, одного собі хоче, а друге ним кермує, одне в собі ховає, друге хоче показати, але існують люди іншого ґатунку, подумав я: вони не чинять у житті ані доброго, ані лихого. Більше того, кожен учинок здається їм лихим, і вони з того нітяться і страждають, беруть його собі за гріх, а доброго вчинити не можуть, бояться-бо, щоб доброчинність не була видима. Такі люди у світі ніхто. Відриваються від житейських насущних справ, бо не бачать у них смислу, а бездіяльність проголошують святим життям, його собі й шукають. Созонт-диякон шукав людей, котрі живуть святим життям, але в святе життя в глибині душі не вірив. Власне, й не людей із святим життям він шукав, а бажав те життя дослідити, звірити, як сам сказав, чи не є воно лукаве, а чуда, які вони чинять, чи не є блудом для вивищення себе перед людьми чи й Богом, отже, чи не хочуть у такий спосіб вони, присвятивши себе Богу, задовольнити своє марнославство, вирвавшись зі світової рутини і вивисивши себе над нею заради того ж таки невтоленного марнославства, простіше сказавши: цураючись світу, живуть мірилами світовими. Чого б досяг, наприклад, Микита Стовпник, коли б залишився свинопасом чи вівчарем, а постійно, богобоязненно, по-християнському чесно жив? А, відрікшись од світу, у цьому-таки світі він став славетний по цілій Волині й Поліссі, та й по околичних землях, бо звідусіль до нього стікаються люди і множать славу його. Отже, ставши славетним, він прирік себе на те, чим він є, а йдуть до нього нещасні й уломні, тобто такі, які випали із житейського плину, чи ті, в яких горить невдоволення, смуток та непевність, тобто уломні душевно, – про цікавих не говоритиму, цікавість їхня – також ознака убогого на враження життя. Але годі гадати наперед, бо тоді і я вподоблюся диякону Созонту з його ненаписаною книгою та правничими розшуками. Про Павла я знав менше, він не встиг іще достатньо проявитися.

Зовні був ніби чернець-простак, бо дивився на світ наївними очима, але чудово знав Святе Письмо та й, певне, не одну перечитав книгу з монастирської бібліотеки, бо володів силою вислову. Але і він, як і я чи Созонт-диякон, був вирваний із питомого гнізда, із тої місцини в городі життя, де йому призначено було рости, визріти і стати плодом, натомість рушив у мандри, ставши одним із шукачів вітру в полі. Не був говіркий, але промовляв мудро й красно, а це значить, що він хворів думками, на які не міг дати відповіді. Отже, всі троє ми були мудраки, які перемудрилися, – через це й опинилися на цій дорозі й шукаємо шляху, не визначивши, куди хочемо йти. Пізнали біблійну істину про шлях вузький та широкий, але на жоден ступити не зважуємося, бо розуміємо облудність усіх дефініцій.

Ішли ми та йшли, сонце стало вже майже серед неба, вгорі невгамовно дзвонили жайворонки, а з лісу птаство лісове, саме сонце посилало на нас аж так багато тепла і світла, що наша темна одежа стала нестатньою, відомо-бо, що чорне притягає тепло, а біле відштовхує, через це тілом кожного почав спливати липкий піт, розмиваючи нас, та й обличчя були липкі від потових патьоків, і от саме в цей час Павло раптом зупинився, вирячив, аж ледве не вилізли йому з очниць, очі, тіло його дивно наструнилося і ніби за дубіло, – він звалився на землю як підкошений і почав корчитися та звиватися у дорожній куряві. Созонт-диякон, який знав ліпше від мене Павла, бо помандрував із ним більше часу, кинувся на нього і притис йому руки й тіло, що кидалося мов несамовите, а мені закричав, щоб подав цурпалка чи палицю. Я кинувся до дерева, схопив цурпалка й подав Созонту, той усадив його Павлові між зуби, але той уже встиг прикусити собі язика і з рота йому юшила кров. Голова дивно завернулася, а очі стали несамовиті, і хоч був на позір слабкуватий, але кидав і собою, і важким Созонтом, аж той ледве утримувався на ньому. Так тривало якийсь час; зрештою Павло розслабився й непорушно витягся на дорозі. Созонт витяг йому з рота цурпалка і наказав мені взяти Павла за ноги, сам узяв його під пахви, і ми потягли його в затінок – дорога йшла якраз між лісу, і недовго нам треба було тягти. Поклали його в траві, і він помалу почав дихати рівно – спав. Ми в цей час вмилися й випили води, а тоді й самі лягли перепочити, зморені, а коли минув якийсь час, Павлові очі вже були осмислені, він сидів, спертий спиною на дерево, й німо дивився на нас. Але остаточно до тями він ще не прийшов. Созонт-диякон проказав над ним молитву, при цьому Павловим тілом вряди-годи прокочувалися корчі, але вже невеликі, його ніби струшувало.

Созонт утер рукавом обличчя, по якому дзюрив піт.

– Вибач, брате Михайле, – сказав він, – що не звідомив тобі раніше про біду брата Павла. Він прийшов до Києва, бо в Скиті Манявському, звідкіля він, святі отці не тільки не звільнили його від напасті, але й збиткувалися, вважаючи його біснуватим. Через це й подався до Києва, у Печерський монастир, славний своїми чудами й отцями, що проганяють біса, – ця наука в них триває ще з давніх часів, принаймні про таке зцілення оповіджено в Печерському патерику. Печерські отці мене запевнили, що біс із нього вийшов остаточно і вже до нього не повернеться, через що був я за нього спокійний і не бажав тебе тривожити. Та й сам Павло був певний, що біда його закінчилася.

– А вона й не закінчилася, брате Созонте, – кволо обізвався Павло.

– Як бачиш, брате, – спокійно мовив Созонт. – І це ще одне на підтвердження, що не біс у тобі сидить, а хвороба, до якої святі отці не відають ліку. І хвороба ця відома, зветься трясця.

– А я думаю, – так само кволо сказав Павло, – що це і є біс. У київських отців я читав Печерського патерика, там справді є оповідка про біснуватого, якого лікував святий Лаврентій. Я тричі прочитав ту оповідку, і мені здалося, що хвороба в мене подібна.

– Даремно так думаєш, брате Павле, – сказав Созонт. – Згадай Слово двадцять шосте «Про Лаврентія-затворника». Біснуватий не тратив там пам'яті й не кидався, і не била його трясця, хіба що балакав різними мовами, а загалом цілком домисленний був. Саме тому я кажу, брате, – м'яко сказав Созонт, – що це може бути й не біс.

– Але я його чую в собі, чую! – скрикнув Павло. – Коли мене хапає, чую руки кощаві, порослі рудим волоссям, із гострими пазнігтями, якими дере мені серце. Інколи вростає в мене, ноги в ноги, руки в руки, голова у голову, й починає трусити мною, як деревом. І тоді я бачу червоне обличчя, і кривавого рота, розверстого в реготі, і вирячені очі, що вистрілюють, як ядра, з орбіт і провисають на щоки на тонких білих жилках.

– Усе це тобі може привиджуватись у хворобі, брате Павле, – м'яко повів Созонт.

– А що скаже твоя мудрість, брате Михайле? – повернувся до мене Павло.

– У кожної людини є своя темна хмара, брате Павле! І кожен свою темну хмару має знати і вивідати сам.

Павло всміхнувся невинною дитячою усмішкою:

– Дякую тобі, брате Михайле!

– За що ж дякуєш?

– Що не жахаєшся мене й не судиш. Після брата Созонта ти такий другий.

– Через це й стали співподорожанами, – всміхнувся Созонт.

Далі ми не пішли. Вирішили з'їсти хліба, випити води й перепочити. Але Павло їсти відмовився. Він ліг у траву й нерушно дивився у небо і, поки ми їли, мовчав.

– Дивна річ небо, – раптом сказав. – Часом здається, що безодня не в землі, а там. Чи не грішні мої думки, брате Созонте?

– Безодня там, де немає кінця, – сказав Созонт. – Але вона, як і все в цьому світі, двояка. Одна залита світлом, ясна й сонячна, котра кличе наші душі вивиситися, а друга темна й непрозора, котра також кличе наші душі, але щоб понизити їх. Одну з них ми й вибираємо.

– Ми вибираємо чи вибирає нас? – запитав я.

– Це у волі Божій, – коротко відповів Созонт. – Волю діяти він нам усе-таки дав.

– Але я боюся, – тихо мовив Павло. – Коли й справді в мені біс, не я його кликав, отже, не з моєї він волі. Коли ж того захотів Господь, то для чого тоді моя воля?

– Твоя воля – це теж частка волі Божої, – мовив я. – Коли на нього уповаєш.

– Чи можу більше уповати? – спитав Павло і раптом заплакав.

І дивні були його сльози: з голубих очей витікали вони голубі.

Розділ сьомий,
у якому розповідається про зустріч зі ще одним співподорожанином, Кузьмою

Нарешті Павло зголосив, що він укріпився і вже може йти, та й справді, на ньому не було слідно ніякої хвороби – став зовсім такий, як перед цим. Отож ми рушили далі, і я тим часом розпитав у Павла про його болість: коли вона в нього почалася і чи часто його мучить.

– Можеш у напасті моїй допомогти, що розпитуєш? – спитав Павло.

– Я не лікар, але хворобами цікавлюся, – відказав я. Тоді він розповів, що падуча находить на нього раптово – ударить, та й по всьому, тобто він нічого вже не пам'ятає. Часом за кілька годин до того починає сильно боліти голова, а голова йому болить ще з дитинства, коли малим упав із груші і сильно розбився. Тоді стає дратівливий, і його в цей час ліпше не чіпати. Інколи відчуває холод чи гарячку, буває: жахливо хочеться їсти або ж виникає несусвітний жах. Часом бачить, що довкола починають грати вогні або ж увесь простір довкола охоплюється пожежею: горять дерева, трава, поля або й сама земля.

– Тоді я відчуваю, що прірва мене зараз ковтне, і так страшно стає, що кожен волосок на тілі здригається чи здиблюється. Тоді й відчуваю біса, який прокидається в моєму тілі. Але це тільки короткий мент, бо що далі твориться – не відаю.

– Часто тебе хапає? – спитав я.

– Всяко, – відповів Павло, Созонт при цьому йшов мовчки, очевидно, Павло вже розповідав йому про це, – часом кілька разів на день, інколи раз на місяць, а буває, що й зовсім довго не чіпа. Коли таке зі мною трапляється, – мовив Павло, – то я помираю, принаймні так мені здається, а потім воскресаю. Колись може так статися, що вже й не воскресну. Буває, що впадаю в памороку або ж ходжу як у сні, але того всього сам не тямлю, люди розказували. І саме це для мене найстрашніше: щось дію, щось чиню, але не свідомо і несмисленно, тобто живу ніби поза собою.

– Кожен грішник живе поза собою, – сказав Созонт. – Або злочинець.

– Але я не хочу бути ані злочинцем, ані грішником! – вигукнув Павло.

– Чи ж сподіваєшся на поміч святого Микити? – спитав я.

– Це те, що мені залишається, – сподіватися, – мовив Павло.

Отже, Павло рушив до Микити Стовпника в надії вилікуватися. Правда, вражало при цьому: він побував у печерських отців, ті його ніби вилікували, принаймні упевнили, що біса прогнали, – чому ж, вважаючи себе вилікуваним, потребував нового цілителя?

Я й спитав про це в Павла просторіч.

– Хочу на нього, Божого угодника, подивитися, – сказав Павло. – Окрім того, не лише печерські отці мене лікували й упевнювали про свою перемогу над бісом, однак біс од того не зник.

– А чи пробував ти сам від нього спасатися? – запитав я. – Постами, послушанням, молитвами до Господа й Матері Божої?

– Через це й став ченцем, брате, – мовив печально Павло. – Але Господь чомусь мене від тієї біди не звільняє… І знаєш, що я часом думаю, брате Михайле, не знаю, чи й не грішно: Бог гнівається за надмірне звертання до себе. Є в цьому межа, як і усьому в світі, і не можна переступати її. Більше молитися, постити чи в послушання входити – це ще не значить наближатися до Бога, інколи й навпаки…

І тут ми побачили прояву. Біля дороги, на горбку, впустивши босі ноги в канаву із зеленою водою, сиділа чудернацька постать. На ній був вицвілий і потріпаний, навіть подраний хітон, аж годі було взнати, якої первісної барви він був; на голові стриміло щось на зразок чернечого куколя[6]6
  Кукіль – чернечий головний убір. Ще куколем називали плащ.


[Закрыть], але вже без ніякої форми, той кукіль обрамлював неприродно довгобразе обличчя, яке складалося із системи чітко означених під брунатною шкірою кісток, ніби це була одна із печерських мумій, котра встала із вічного ложа і пустилася в мандрівку подивитися на світ. Волосся, брови, й борода, й вуса були ясно-руді, а може, брудно-сиві, очка малесенькі й напрочуд круглі, як у птаха, а губи запалі, ворочком, бо істота ця напевне не мала зубів. Але один зуб у нього принаймні був, я це побачив, коли він відповів на наше привітання. При тому чоловік не мав при собі ані торби, ані чобіт чи сандалів-личаків.

– Чи не до Микити Стовпника вибрався, брате? – спитав Созонт, бо це його призначення: всіх і про все розпитувати.

– Нема куди ще? – відказала проява, з'являючи єдиного, напрочуд жовтого, як цвіт кульбаби, зуба.

– Коли ти інок, то якого монастиря?

– З того, з якого перейшов у свій скит Микита, – сказав чоловік.

Созонт відразу ж зацікавився, я помітив, як гостро спалахнули йому очі.

– Чому мочиш ноги в калюжі? – спитав Созонт.

– Щоб п'явки приліпилися, тут вони добрячі.

– Але ж навіщо? – здивувався я.

– Щоб висмоктали з мене недобру кров. – Його круглі очка подивилися на нас, ніби стрибали з одного на іншого, – був це чи блаженний чи божевільний.

– А як вип'ють недобру кров, то що?

– Тоді я буду добріший і легший і ліпше мені йтиметься.

– Чи босий ідеш?

– Господь створив людині ноги, а чоботи – людське твориво. Що ж людське – те марне!

– Чому ж не йдеш голий? – спитав Павло.

Чоловік обдивився свою одежу, крізь яку проглядало голе тіло.

– Одежу Господь носити велів, – сказав, голос його був надтріснутий, – і то після того, як Адам та Єва согрішили. Одежа криє грішне в нашому тілі. А обув'я нічого грішного не криє, через що воно й непотрібне.

– Чи й узимі босий ходиш?

– Ходжу, – сказав незворушно чоловік.

– Як тебе звати? – спитав Созонт.

– Кузьма, а прізвища катма, – відрік чоловік.

– А чи думав ти, – мовив із усмішечкою Созонт, – що Господь створив Адамові грішне тіло одне, а Єві інакше, бо знав, що вони согрішать? Отож для гріха він їх і створив, а властиво, не для гріха, а для майбутнього множення.

– Ти книжник та фарисей! – тицьнув у Созонта сухим, як у мощей, пальцем Кузьма, голос у нього при цьому став верескливий. – Не для гріха Бог їм те створив, а для спитування. А уроку вони й не витримали, отож і велів носити їм одежу, от!

– Бачу в тобі мудрого чоловіка, – сказав Созонт і сів просто в траву, тримаючи поперед себе палицю. – Ану ж бо, поміркуймо. Коли б Господь хотів самого спитування, то він дав би Адамові пстручок, а Єві руру, та й більш нічого. Але він до пстручка привісив Адамові ще й мішечка для творення сімені, а Єві учинив місце для ношення плоду, отже, гріх, якщо це гріх, їхній передбачив, відтак і гріхопадіння їхнє з волі його сталося…

Кузьма розширив круглі очка, причому круглими вони бути не перестали, тільки розширилися принаймні вдвоє, долішня губа в нього відвисла, а зуб виліз з-під горішньої губи й жовто зацвів. По тому поклав на груди широкого хреста, відтак заговорив:

– Згинь, пропади, сатано! – сказав. – Не скушай мого духу й розуму, бо вони в мене неміцні.

– Я не сатана, Кузьмо, а такий же християнин, як і ти, – сказав із властивою собі півусмішкою Созонт. – Ось дивись!

І він так само, як Кузьма, перехрестився.

– Чого від мене хочеш? – скрикнув Кузьма.

– Мудрість твою спитую. «Мудрість хай знайде мудрість», як сказано в Приповістях.

– Для придбання мудрості не треба розуму, – категорично сказав Кузьма.

– Але все треба спитувати мудрістю, і так сказано в Еклезіасті.

– Не спитуй мене, не спитуй! – заверещав Кузьма. – Чого це ти до мене причепився?

– Але ж бажаєш, щоб до тебе причепилися п'явки і відсмоктали твою лиху кров. Отож я і є та п'явка, щоб відсмоктати твою глупоту.

Круглі очка Кузьми знову виросли вдвоє, долішня губа відпала, а єдиний зуб став сторчма.

– То це хочеш посміятися з мене? – спитав Кузьма деренчливим голосом. – Коли так, ти вдвічі сатана. Згинь, пропади!

Вискочив із зеленої калабані, і ми побачили, що до ніг його й справді присмокталося кільканадцять чорних і тлустих, очевидно, вже насмоктаних п'явок. Відбіг до дерев і там зупинився, дивлячись у наш бік.

– Гріха чиниш, брате Созонте, насміхаючись над убогим розумом, – печально сказав Павло. – Не його спитуєш, а себе.

Усмішечка зникла із Созонтового лиця.

– Правду кажеш, брате, хоч я й сумнівався в убогості його розуму, – мовив Созонт. – Коли можеш, прости!

– Хай тебе Бог простить. Ходімо й покиньмо цього благого.

Созонт важко звівся з трави, і ми рушили дорогою далі. Але, коли я озирнувся, побачив, що Кузьма йде на певній віддалі за нами. І я раптом жахнувся: п'явок у нього на голих литках вже не бачив, але стали вони червоні від крові.

– Кузьма йде за нами, – шепнув я.

– Не лякай його, – мирно відказав Созонт. – Хоче, то хай іде. Мені в нього треба розпитати про монастир, з якого прийшов сюди Микита Стовпник.

Сталося усе те вже під вечір, довкола було порожньо, хоч ми мали намір дійти до села, яке мало бути десь поблизу, і в ньому переночувати. Ішли ми аж до густих сутінків, Кузьма простував за нами, але тримався безпечної відстані. Зрештою вирішили зупинитися на узліссі, власне, на галявині, яка прикривалася від дороги грядою дерев. Коли ж розпалили вогнище і привісили над ним казанка, щоб зварити кулешу, Кузьма, який весь цей час стовбичив за деревами, підійшов до нас і, нічого не кажучи, всівся біля вогню.

– Вибач, брате, – м'яко сказав Созонт, – коли я тебе образив.

– Хочу в тебе спитатись, – деренчливим голосом повів Кузьма, – коли Господь створив людям оте неподобство, яке ти назвав, і знав, що вони согрішать, то виходить, що це він послав Єві змія-скусителя?

– Усе в світі відбувається тільки з волі Божої, – рівно й ніби нехотя відказав Созонт.

– Отже, він хотів вигнати людей з раю? – спитав гостро Кузьма.

– Не вигнати, а дати їм волю, – відповів спокійно Созонт. – Як кожен батько своїм дітям, який відділяє від себе і дає змогу чи й допомагає збудувати їм власний дім.

– То що ж таке первородний гріх? Хіба не прокляття людині?

– Не прокляття, а перша батьківська наука, Кузьмо. «Він дав людям очі, щоб бачити всякий великий чин Господа, що він зробив», – так сказано в Повторенні Закону. Отже, він вивів людей із раю, але дав їм заповіді, щоб стали самі сильними і ввійшли та заволоділи землею, куди перейшли, аби її посісти, а все для того, щоб потім на землі цій довго жили люди. Щоб засіяли, як Адам в Єву, насіння своє і плодів земних і поливали потом праці своєї город, який небесним дощем наповнюється. Щоб створили край, про який дбає Господь, бо завжди на ньому очі Господні від початку року аж до кінця року. І, коли люди слухатимуть заповідей Господніх, дасть він краю дощ своєчасний, дощ ранній і дощ пізній, щоб могли люди зібрати своє збіжжя і сік виноградний. Але люди мають стерегтися, щоб не було зведене їхнє серце і щоб не відступили вони від заповідей, – ось для чого Бог наділив людей гріхом передвічним. Щоб знали вони: гнів Господній може запалитися на них, і тоді замкне Бог небо, й не буде дощу, і земля не дасть свого урожаю. І щоб це учення люди поклали на свої серця і на свої душі, і щоб навчали його синів своїх, і щоб дні людські та синів їхніх були такі довгі, як дні неба над землею. Для цього й дав Господь людям своє благословення й прокляття, благословення, коли люди слухатимуться заповідей його, і прокляття, коли не будуть слухатися і збочать із дороги, яку він їм показав.[7]7
  Свою проповідь Созонт побудував за Повторенням Закону, гл. 11, вірші 7–28.


[Закрыть]

Це була перша проповідь диякона Созонта, яку я вислухав од нього, – згодом він їх прокаже нам ще не одну. Признаюся, був я вражений нею, так само й Павло, а ще більше Кузьма. Його круглі очка запалали, як два вогники, і він не так слухав, як пив мовлені слова. Зрештою, втягнув у себе з присвистом повітря крізь отой єдиний свій зуб і раптом упав до Созонтових ніг, обціловуючи їх.

– Вибач мені, брате, – скрикнув деренчливо, – що назвав тебе сатаною. Ти справді п'явка, що відсмоктує мою глупоту. О, ти не сатана!

– Амінь! – сказав Созонт, і на його освітленім вогняними сполохами обличчі знову з'явилася ота мала, ледве помітна усмішка.