Текст книги "Око прірви"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Вибач, брате, – сказав, але йдемо стільки часу разом і не знаємо твого імені.

– Теодорит, – коротко відказав, не зупиняючись і не обертаючись, юнак.

Зате зупинився вражено Созонт, притому так, ніби ноги в землю вкопалися. Ми були вражені також, адже Теодоритом звали, як уже згадувалося, агіографа Симеона Стовпника, єпископа кирського, який оповів про святого у книзі «Боголюбиві», в главі 26-й. Згадав цей Теодорит і Антонія, одного з наближених Микити, а учнем і агіографом Симеона Стовпника також був Антоній. Гадаю, саме це і вразило так сильно Созонта-диякона, адже тут ніби заходило на якусь вигадливу й химерну гру, в яку ми мимовільно включалися. Коли б мої здогади справдилися, то цього нового Теодорита так само, як усіх нас, за винятком Кузьми, безсумнівно, можна було б назвати фарисеєм. Але не поспішатиму, аби не бути грішним, ніж хотілося б.

Розділ тринадцятий,
у якому розповідається, як ми переходили болото

Цей розділ має бути тринадцятим, бо число тринадцять – диявольське, а ми на тому болоті пережили душевне по трясіння, жах від якого не вимивається в мене й зараз, коли мережу ці рядки, бо якщо раніше блукали в лабіринтах, із яких добре знали вихід, а блукання наші – роздуми, забави мисельні та й оповідки – були лишень цікавою грою, в яку ми гралися, ніби дорослі діти, то там, на болоті, пізнали страх не навіяний, а справжній.

Саме болото було дивовижне – безмежна площина з водяними плесами, острівцями, купинами, поросла рідкими, невисокими деревцями – вільха та берізки, – з очеретяними хащами, густо пахло тут прогнилою водою.

Над головою з'явилася сорока й заскрекотала – ця сорока потім супроводжувала нас проздовж усієї дороги. Теодорит, перш ніж ступити у воду, підняв із трави міцну, високу, очевидно, ним-таки покинуту тут палицю й наказав нам ви рубати подібні палиці й собі, бо наші подорожні для переходу не годилися як замалі. Созонт мав у мішку невелику сокиру, тож із цим упоралися легко. Теодорит уклякнув на молитву, а ми разом із ним – молилися старанно й щиро, бо в кожного з'явилася непевність, у мене принаймні напевне.

– Стежка може бути вузька й хитка, через це ідіть за мною крок у крок. Спершу намацайте твердь, а тоді ставайте. І, тільки міцно опершись ногою, пересувайте вільну.

Виладнувалися так: перший ішов Теодорит, за ним Созонт-диякон, потім Павло, за Павлом я, Кузьма ззаду. Созонт пішов перед Павлом, був-бо грубший за нас і хотів вивірити стежку своєю вагою, мені ж наказав стежити за Павлом, щоб, Боже борони, не вдарила його падуча в дорозі. Кузьму, гадаю, Созонт поставив останнім, щоб віддалити від Теодорита – мусив-бо зважати на погрозливі нахвалки юнака. Той же у наше уладження не втручався; зрештою сміливо ступив у воду, і ми пішли вервечкою, один з одним, неквапно переступаючи ногами. Стежка виявилася досить тверда, але збурена вода пухирилася й видавала із себе сопух, який діяв на мене, а може, й на інших запаморочливо. Теодорит же ішов упевнено, хоч і обережно, ні разу в наш бік не озирнувшись; ясна річ, що ніяких балачок не вели. Часом вибредали на острівця і робили перепочинок. Над нами набридливо й невідступно простувала, скрекочучи, сорока, і в тому скрекоті також була якась невиясна тривога, хоч на одному з острівців під час перепочинку Теодорит сказав, що ця сорока – перший йому провідник, коли треба бути обережнішим.

Ліс, із якого вийшли, швидко згубився із визору, і ми опинилися між болотяного моря, в усі кінці не видно було країв, а тільки напівпрозорі, хирляві деревця чи купиння очерету. Над нами вилася хмара комарів і боляче жалила в обличчя та руки, на пораду Теодорита, ми омивали вряди-годи відсолонені місця водою, від чого болотяний смак стояв на вустах. Але йшли ми поки що без пригод; стежка нас утримувала, Павло був спокійний, важче мався Кузьма, бо наша подорожня одежа хоронила тіла від комарів надійно, а в нього – блага і з дірками, а коли вибредав на острівця, то здирав із босих ніг і з голінок п'явок, від чого литки його кровоточили, але він до такої придибенції звик і начебто відчував від того задоволення: і тепер уважав, що п'явка доброї крові не смокче, а тільки зіпсовану; щодо комарів він такого переконання не мав, обличчя й шия його порозпухали від комариних укусів, хоча він змочував їх водою. Час тягся невимовно повільно, над головою стояло сонце, небо чисте, без жодної хмарини, але спека нам не дошкуляла, бо мокли весь час у воді, яка, хоч і тепла, достатньо нас освіжала.

Так ішли цілий день, нарешті вибралися на більшого острівця, де назбирали хмизу і нарубали гілок із сухостійного дерева, – запалили вогонь на кострищі, де, певне, не раз палили ватру перегрини, які пробиралися через болото до святого Микити. Тут зварили кулешу й поїли всі, окрім Теодорита, який сказав, що він їсть тільки самий хліб та воду, – ми хлібом його й пригостили, але і його їв неохоче. Дивно було те, що комарі його не чіпали, хоч мав голі руки, шию й обличчя. Поївши хліба, він стояв, уклякнувши на молитві, але молився не голосно, а подумки: вуста ворушилися, очі мертво розширені, шкіра обличчя жовта, як пергамен, на якому я стільки написав слів та намалював орнаментів і малюнків.

Сорока над головою безупинно скрекотала, в цей час до неї долучилася друга, в подальшій дорозі вже супроводжувало нас їх дві. У час цього великого відпочинку Созонт попросив, щоб Теодорит розповів нам ще кілька історій про святого Микиту. Той згідливо кивнув головою і повідав історію про матір преподобного Катерину, яка після смерті чоловіка вирішила розшукати сина, бо він у них одинак і нікому стало вести в Черняхові господарства. Довго блукала, розпитувала і, не знаючи, що святий Микита її син, вирішила дістатися до нього, пішовши, як оце ми, через болото. Микита спершу не хотів до неї признатися й говорити, сказавши, що жінкам тут не місце. Мати відійшла з його визору й там сиділа плачучи, бо материнське серце не відпускало її з цього місця. Тоді святий вирішив до неї признатися і послав Теодорита, щоб їй сказав:

– Я твій син, котрого шукаєш, але не сподівайся, що по вернуся, бо від світу я відрікся. Не журися за мною, мати моя, коли будемо достойні, побачимось ув іншому місці, кращому, на небесах.

Але вона, пізнавши, що віднайшла сина, заволала, й за кричала, і заголосила, просячи побачитись із ним. Тоді блаженний удруге послав Теодорита і мовив через нього:

– Почекай трохи, мати моя, в мовчанні. Можеш виглядати мене від загорожі.

І вона лягла біля воріт загорожі й пролежала там, не беручи ані їжі, ані питва, три дні й три ночі. А вранці четвертого дня послала до сина сказати, що, коли не спуститься до неї, щоб побачитись і перемовитися словом, вона помре. Але й тоді не спустився до неї блаженний, і вона тихо й безмовно віддала свій дух Господу. Коли про те довідався преподобний, звелів принести її до стовпа і, згори дивлячись на неї, молився із сльозами. І впали його сльози на мертве обличчя матері, і тіло її здригнулося, а вуста всміхнулися; саме ж лице засвітилося неземним світлом. Поховали її перед стовпом, звістив Теодорит, і могилу ту можна всім бачити. Святий же поминає її й досі двічі на день.

Тоді звівся на ноги Кузьма і спитав:

– А як же із заповіддю Божою? Сказав Соломон: «Син безумний – погибель для батьків його, хата ж і маєток – спадщина батьків». І Павло віщав, що неслухняні батькам – це все одно що обмовники, богоненависники, напасники, чваньки й винахідники зла. А в посланні до ефесян він прямо сказав: «Діти, слухайте своїх батьків у Господі, бо це справедливе! Шануй свого батька та матір – це перша заповідь із обітницею».

Теодорит стояв навколішках, ніби стовп нерушний.

– Святий Микита матір свою пошанував, – мовив, дивлячись мертвими очима. – Але не забував він і слів Христа: «Немає такого, щоб покинув свій дім, або дружину, чи братів, чи батьків, чи дітей ради Божого Царства і не одержав би значно більш цього часу, а в віці наступнім – життя вічне».

– Отже, для більшої вигоди треба переступити першу Божу заповідь? – спитав гостро Кузьма.

– Скажу тобі словами ж Христа: «Маловірний, чому усумнівся?»

– Бо маю розум у голові, – сказав Кузьма. – І бачу, що тут одна істина побиває іншу.

– Твій розум – це тьма єретична, – сказав Теодорит і зітхнув. – Істина не в розумі, а у вірі.

– Чого ж варта віра без розуму?

– Всього! – сказав Теодорит. – Дивись, як їдять твоє розумне лице комарі, Божі тварі. А мене не їдять, бо я у вірі, а ти у сумніві.

– Тебе не їдять, – сказав Кузьма, – бо ти мертвий. А я живий!

– Правду мовив, – тихо сказав Теодорит. – Я мертвий для цього світу, а ти в ньому живеш. Отже, мертвіший, ніж я.

І він посміхнувся зловісно. Це мене насторожило, як і всіх нас, гадаю, я знову відчув небезпеку, а може, щось більше. Вранці ми вирушили в дорогу і йшли аж до полудня. Нарешті Теодорит сказав:

– Надходить кінець нашої дороги, але найнепевніший, будьте на бачності. Тут тільки віра нас проведе.

Тоді спинився й вказав уперед рукою, на заводь.

– Оце воно і є – Око Прірви.

– Чому так зветься? – спитав Созонт.

– Тому, що тут, як гадаємо, немає дна.

Перед нами лежала ніби виокремлена площина напрочуд округлої форми. Вода в заводі була не з брунатним відтінком, як в інших місцях, а блідава, ніби розбовтано у ній білу глину. Але більше вразило мене інше: посеред кола великого виднілося чітко означене коло мале, і вода в ньому темна з брунатним-таки відтінком – виходило, що це ніби зорок ока. Мені мороз продер по шкірі – мимоволі подумав: оті візи Ока, які згадував, чи не були привидінням мандрівки сюди, а відтак засторогою перед зустріччю саме з цим дивоглядним місцем? Коли так, про що провидіння мене попереджувало? Не мав я попереджувальних знаків, щоб не йти в цю дорогу, не виникало в мене й бажання повернутися з дороги назад, отже, все клалося на мою волю, а волю мав таки одну – йти. Чи сподівався, що мені після зустрічі з Микитою повернеться хист, і чи заради того рушив у мандрівку? Може, й сподівався, а може, й ні; зрештою, про спонуки до подорожі я вже писав достатньо: прагнув, нагадаю, не так лікування душі, як її оновлення, відсвіження й наповнення, отже, шукав собі сильного збудника, від якого душа моя розлущила б, як курча, вилуплюючись із яйця, кору, якою почала поступово заростати, щоб побачити світ новим оком, оновленим та омолодженим. Коли б цього не сталося, душа б від того тягаря почала задихатися в оболоні тіла і могла б запрагнути вийти з нього, а це звісно що означає. Отже, коли бути чесним до кінця, погнав мене в цю безумну, як бачу, мандрівку страх перед смертю, бо те Око Прірви, котре мене переслідувало, можливо, й був його образ. Прийшла до голо ви ще одна думка, коли входив услід за Павлом у блідаву бовтанку заводі: чи не є я дичиною для мисливця, якого не знаю, бо не бачу, окрім пильного його ока, котре постійно за мною стежить, і чи не жене він мене хитро, як звіра несмисленного, у свої сіті? І жене не одного оленя, мене, а ціле стадо, і напрям своєї втечі не ми вибираємо чи скеровуємо, а таки він, підступно творячи оці дивні лови? Коли так, то хто він, отой мисливець, подумав я, ступаючи на щось хитке під ногами, вузьке й колихливе, яке, однак, утримувало не тільки мене, а й нас усіх. Мав я враження, що йдемо по за топленому помосту, прив'язаному до берегів заводі, бо, коли пробував відшукати дно збоку, палиця опертя не знаходила, а легко поринала, отже, глибина заводі може бути й значна. Не торкалася палиця, як в інших місцях, багна.

Я глянув на Теодорита, той узяв палицю в обидві руки, як це роблять скоморохи, переходячи по натягнутій кодолі, так само тримав палицю й Созонт, і Павло, тож і собі вчинив так само. Теодорит ступав вельми повільно, обережно пересуваючи ногами, ми намагалися вторувати його рухам і поступово наблизилися до темного малого кола, до речі, чітко омеженого, каламутна вода тут ніби обрізалася і на краях нітрохи не змішувалася з водою брунатною.

Теодорит увійшов у те брунатне коло й зупинився, на мить утративши рівновагу, ми всі зупинилися також. Зрештою, юнак рушив далі, але ще сторожкіше й обережніше – вийшов із малого кола. Созонт пройшов його, рівноваги не втрачаючи, так само й Павло. Коли ж підійшов до нього, я побачив, що, незважаючи на те, що збовтували воду (були занурені в неї по пах), блідава й брунатна вода анітрохи не змішалася, чого пояснити вже ніяк не міг. Але не встиг перейти те менше коло, коли раптом відчув: стежка піді мною заколивалася, а ззаду, де ступав Кузьма, залунав раптом відчайний, гострий, нелюдський крик – щось шубовснуло позад мене у воду. Мимовільним рухом я всадив, як кілка у землю, у стежку свою палицю, вона в стежці застрягла, наліг на неї і зумів утримати рівновагу, а коли обернувся, щоб подивитися, що сталося із Кузьмою, побачив на воді тільки пружки води, які розходилися, як це буває коли кинути каменя, пружки розкочувалися саме від того темного кола по серед заводі; я ж, виявляється, із нього встиг виступити.

– Не зупинятись! Не зупинятись! – закричав Теодорит, і я уздрів, що він пішов стежкою прудко, ледве не побіг. За ним подалися Созонт і Павло, я вирвав із стежки свою палицю і також пішов наскільки міг швидко, бо стежка під ногами почала дрібно труситися – мав таке враження, ніби йду по спині сполоханого звіра, який ще стоїть на місці, але за хвилю рвонеться із жахом геть, і тоді я звалюся із нього зовсім так само, як Кузьма.

Теодорит уже доходив до берега, і я помітив, що берег круглий і що вздовж того круга стоїть кілька вельми подібних до Теодорита юнаків, бо одягнені всі були однаково в полотняні хламиди, розмістилися вони один від одного на певній віддалі. Один із них, котрий був посередині, подав руку Теодориту й витяг його на берег, так само допоміг вибратися із заводі всім нам, і ми відразу ж перестрашено озирнулися, але плесо було гладке, порожнє й цілком заспокоєне. Мені ж улізла в голову думка, що там, де впав зі стежки Кузьма, мала б плавати принаймні його палиця, але її, певне, міцно затис і пішов під воду разом із нею: заводь була чиста і змертвіла в блідавій масі своїй, з так само чітко означеним брунатним колом посередині.

– Я попереджав! – мовив задихано Теодорит. – Попереджав вашого супутника і всіх вас, що сюди можна пройти тільки з вірою. Він же богозневажував!

Ми були з Павлом схвильовані також; Павло навіть цокотів зубами, я ж відчував у тілі сковуючу млість, тільки один Созонт залишався цілком спокійний та врівноважений і, як свого часу апостол Петро від Ісуса, несподівано відрікся від Кузьми:

– Мусите знати, – сказав він, – що цей чоловік не був нашим співподорожанином, а тільки невдовзі пристав до нас у дорозі. Не знаю цього чоловіка!

І тут ми почули, як заспівав у глибині острова, на який ми вибралися, півень.

Розділ чотирнадцятий,
у якому розповідається про острів, де перебував Микита зі своїми учнями

Учнів було шестеро, і всі вони підходили по черзі до нас, кланялися й називалися, окрім Теодорита, котрий нас сюди привів. Перший назвався Антоній, саме він допомагав нам вибратися із води на сухе; потім підійшов вищий за інших юнак і назвався Симеоном; четвертий – Євагрієм, п'ятий – Никифором, а шостий – Георгієм. Ми також назвалися, а Теодорит при цьому зголошував, чому сюди прийшли. Після церемонії Антоній, який, очевидно, був тут за старшого, сказав нам, що тепер вони нас покинуть, бо в кожного є своє послушенство, і ми вільні робити що хочемо, тобто маємо знайти місце пробування. Коли в нас є харч, можемо харчуватися самі, а коли нема, маємо приходити до спільної трапези, але вона убога, пісна, і годують раз на день, тільки ввечері.

– Звідкіля здобуваєте харч? – спитав Созонт.

– З руки Господньої, – сказав Антоній, – тобто його нам сюди приносять як ялмужну[14]14
  Ялмужна – милостиня.


[Закрыть] люди, котрі сюди приходять, а коли того не стає, купуємо його за гроші, які тут залишають як милостиню прибульці.

– Коли так, – сказав урочисто Созонт, – віддамо що принесли вам, а самі ходитимемо до спільної трапези.

– Ваше рішення достойне, – сказав Антоній. – Брат Євагрій відведе вас до поварні, там звільнитеся від того, від чого хочете звільнитися.

Уклонився нам і відразу ж рушив геть, за ним пішли один за одним решта, Євагрій залишився з нами. Був це юнак найнижчий від інших, присадкуватий, із короткими ногами, але оголені руки м'язисті, як у воїна. Голову мав круглу, ніби казанок, очі темні, з вельми густими й чорними бровами – годі назвати ті очі мертвими, як у Теодорита, – живі й жваві. Чуба викохав густого, чорного й кучерявого.

Созонт відразу ж узяв його в облогу запитаннями, наперед запитавши на те дозволу.

– Чи можемо скрізь вільно ходити? – спитав.

– Скрізь, лишень за огорожу входити й підійматися до святого не вільно, – відповів баском Євагрій.

– Чи можна пробуття мати поблизу загорожі, щоб бачити стовпа з блаженним?

– Це вільно.

– Де взявся тут півень? Чи, може, розводите тут курей?

– Крик півня нам вістить про час, устаємо від сну за ним на світанку, потім про час ранкової проповіді святого, на трапезу, решта його співів без значення.

Йшли протоптаною від берега стежкою, з чого я зрозумів, що люди сюди дістаються цим-таки шляхом. Созонт ніби підслухав мої думки.

– Чи тільки одна стежка, якою прийшли, приводить до вас людей? – запитав він.

– Тільки одна.

– Чи відведе нас назад провідник?

– Коли не захочете тут залишитися, відведе за волею вашою.

– Теодорит зголосив, чого я сюди прийшов. Щоб написати житіє святого й повісти його християнському людові. Чи зможу порозмовляти із самим блаженним?

– Якщо зболить. Але зі стовпа він рідко спускається і в розмови зі сторонніми рідко вступає. Для перемов із преподобним служимо ми, його учні.

– Як же він зцілює хворих?

– Тілесні хвороби він відмовився зцілювати. Духовні – через молитву. Для цього хворого заводять за загорожу під стовпа. Блаженний молиться за нього, не сходячи.

– Чи є на острові питна вода? Наскільки зрозумів, вода з болота для пиття не надається.

– Раніше тут не було питної води, – оповів Євагрій, – її приносили звіддаля, проходячи болото, або ж казали людям, котрі сюди йшли, брати із собою. А що була в ній постійна потреба, то помолився блаженний Богові, аби подав воду, як колись спрагненому Ізраїлю в пустелі. Тоді й утворилася ота криниця посеред Ока Прірви, яку ви переходили. Вода там чиста й солодка, з неї ми черпаємо й приносимо до діжки, яка стоїть біля поварні. Це робимо ми, учні святого: стаємо один біля одного й передаємо відра, а люди носять ту воду до поварні, поки не наповнять діжки.

– Чи можу позаписувати розповіді про святого від вас, його учнів?

– Розповіді про святого найвірогідніше тримає в своїй пам'яті Теодорит. Але коли Антоній дозволить, можемо оповісти немало й ми. Однак Теодорит має все те звірити, через що ліпше коли оповідатиме Теодорит. Звірити може й Антоній.

– Теодорит дорогою немало нам розказав. Чи є серед учнів преподобного такі, котрі вміють читати й писати?

– Один тільки Антоній.

– Отже, те, що я запишу, він має прочитати?

– Прочитає те Теодоритові, а той звірить.

– Звідки знає Теодорит історії про святого, коли він не зрячий; не бачив того, що діялося, і не може того прочитати?

– Йому оповів їх сам блаженний. Теодорит же те, що почує, ніколи не забуде й оповідей не змінює, а переказує їх слово у слово так, як це оповідав святий.

– Коли не маєте такої пам'яті, як у Теодорита, як звіряли його?

– Його звіряли не ми, а сам преподобний.

– Чи маєте тут Святе Письмо і читаєте його?

– Святе Письмо знає преподобний напам'ять. Менш знає Антоній. Теодорит знає те, що почув від обох; ми ж знаємо, що почули від трьох, власне, від Антонія й Теодорита.

– До святого допускаються тільки ці два?

– Зрідка хтось із нас, коли треба полагодити поміст чи стінки місця стояння святого чи коли прикличе котрого він сам.

Тим часом прийшли до поварні. Острів був зарослий де ревами досить високими, під ними росли кущі вільхи. Дерева вільхові, березові, але й було тут кільканадцять струнких сосон із золотими стовбурами. Острів піднято над рівнем болота досить високо, було тут сухо.

Євагрій попрощався й пішов, сказавши, що, коли в нас виникнуть запитання, можемо підходити до нього чи й інших учнів блаженного і, не соромлячись, розпитувати. Загалом він справив враження непогане, принаймні в ньому не було отієї пітьми, яка прочувалась у Теодориті. Відповідав на за питання чітко, ясно, без багатозначних утаювань, отож це була душа простіша. Я подумки чудувався спокою Созонта після жахкої трагедії із Кузьмою в Оці Прірви – вівся так, ніби того Кузьми ніколи не існувало і ніби не було страшної загадки його смерті. Більше того, відразу ж почав у звичний свій спосіб розшук і вже одного з учнів Микити поспитував. Я ж досі не міг загасити трем у тілі, а у вухах усе ще стояв Кузьмин крик, через що слухав розмову Созонта із Євагрієм упіввуха і, може, не зовсім точно її тепер передаю, хоч маю пам'ять, здається, не гіршу, як у Теодорита.

Кухарем був одноокий чоловічина, одягнений, однак, у селянську одежу, обличчя й руки мав майже чорні: чи від диму, чи від сонця, бо поварня не мала будови: казан умуровано в піч із високим димарем. Харч він у нас відібрав без жодного слова, тоді підняв дерев'яне віко, якого спершу не помітили, на землі і зніс усе в невеликий льошок. Тут-таки стояли дві чималі бочки; щоб набрати із них води, внизу були чопики – більший, щоб вода лилась у цебро, яке тут-таки стояло, і менший, можливо, для того, щоб воду наливати у менший посуд. Созонт витяг кухлика й попросив у кухаря дозволу напитися. Той нічого не відповів, тільки махнув рукою. Ми напилися води, котра була в цебрі, з Созонтового кухлика, вода й справді була солодка й болотом не віддавала. Созонт спробував заговорити до кухаря, ставлячи йому невинні запитання, але той упер в диякона єдине око, яке за палало раптом, і знаками попросив нас відійти, отже, чи був німий, чи взяв на себе обітницю мовчання.

Були полишені самі на себе, тож рушили на обхід острова. Досі на ньому нікого не зустрічали, хоч і чули за кущами якийсь шерех; тепер же почали заглядати за кожного куща і вражено відкрили, що острів населено найдивовижнішими почварами та уломними людьми: були тут безносі, безрукі, сліпі, кретини з важкими, тупими лицями, карлики, пласко лиці істоти із вузькими очними розрізами, ніби щілини, чоловіки, юнаки й хлопці із наростами на ногах, на спині, на обличчі, в декого лице покривалося червоними плямами, часом почорнілими і нарослими – це звуть, здається, вовчим м'ясом. Уздріли ми й хлопця з шістьома пальцями на руках і ногах; помітивши нас, він здивовано став і відслонив грубезну долішню губу – все це були істоти чоловічої, статі. Дехто із них, побачивши нас, ховалися чи й тікали, а деякі завмирали й нерушно в наш бік дивилися. Одягнені були хто як, здебільшого в лахи темної барви, більшість – босі, лише дехто в неймовірних шкарбанах чи личаках. Тут і там натрапляли на логовища, складені із сіна, гілок дерев – ними логовища оточували – й соснової глиці. Ми обійшли острів спершу вздовж берега, принаймні тут ніяких будівель не віднайшли.

Євагрій, очевидно, сказав правду: острів зусебіч оточували болота, і незнаюча людина сюди й справді потрапити не могла так само, як і вийти звідси. Водночас відчували, принаймні Созонт, узагалі чутливий на такі речі (про те він нам шепнув), що хтось за нами невідступно стежить. Відтак Созонт тихо попередив, щоб ми почутого й баченого поки що не обговорювали, бо це може увійти у вуха того, котрий за нами нюшив. Для вивірки ми кількаразово поверталися і йшли в протилежний бік, але вистежувача так і не побачили, хіба чули шерех, який швидко віддалявся. Зрештою, це міг бути хтось із острівних почвар, запалений цікавістю до новоприбулих. Мені ж і Павлу кортіло обговорити усе дивне й незвичне, побачене тут, але Созонт це нам знову заборонив, і тут я збагнув, що він, як кожен мисливець чи вивідувач, людина вельми сторожка й бачна – зрештою, пам'ятаючи про те, що сталося із Кузьмою (а чи можна таке забути?), нам треба було так чинити. Найбільше, що мене мулило і я хотів це упершуруч обмислити, – це речення Євагрія, що ми звідси вийдемо коли захочемо. Що мав на увазі, я збагнути не міг. Дивувало й те, що поки що, окрім п'ятьох учнів Микити (шостий – сліпий), не зустріли тут жодної нормальної людини.

– Тепер належить піти вклонитися Микиті! – сказав Созонт, коли ми повернулися на місце, звідкіля почали обхід, тобто до поварні. Рушили добре протоптаною стежкою й натрапили незабаром на загорожу, досить неоковирно стулену, як тин, із гілляччя, хмизу та очерету. За загорожею сиділи, стояли й лежали на ложах, подібних до тих, які бачили в кущах, істоти жіночої статі: були це так само уломні та почварні: криві, сліпі, безносі, карачкуваті, карлиці, кретини, із приплющеними загноєними очима – одягнені були у неймовірні лахи, брудні, нечесані, сколошкані. Коли побачили нас, деякі заверещали й кинулися під тин сховатися, деякі стояли незрушно й неймовірно на нас дивилися, і поміж них усіх, як квітка на гноїщі, вирізнялася миловидна, струнка і зграбна дівчина, із охайно зачесаним волоссям – одягнена точнісінько так, як учні Микити, тобто у полотняний хітон.

– Підійди сюди, сестро, – сказав їй Созонт, підступаючи до тину, – хочу в тебе дещо запитати.

Але дівчина різко замотала головою й відвернулася. Созонт розвів руками, зітхнув і повернувся на стежку – ми рушили далі. Через якийсь час побачили місце стояння Микити: дві сосни, що росли з одного кореня, міцні, золотокорі й грубі, мабуть, столітні, зрізано на висоті близько тридцяти з лишком ліктів, і там збито помоста з колод, оточеного загорожею також із колод, але тонших. Наріжні колоди стояли сторч, на них кріпився дашок, покритий очеретом. Просвіт між стінками й дахом було заслонено очеретяними плетеними завісами; сама хатка невелика, довжиною на зріст людини, а шириною ліктів на п'ять. До хатини вела міцна драбина, збита з двох молодих стовбурів із врізаними і вбитими у вирізі приступками. Вхід у хатину був також затулений очеретяною завіскою, в якій був круглий отвір шириною в людське обличчя. В того отвора й було всунуто обличчя так само густо заросле й пелехате, як у Созонта, виднілося тільки очі, грубий ніс і вузька смужка лоба. Тим часом підійшли ближче й побачили загорожу вздовж стовпів, властиво, частокіл із просвітами між кілля, загостреного вгорі, але в просвіт не могла б пролізти й дитина. До одного із стовпів прибито оленячу шкуру. Біля воріт стояло кілька селян, у дворі також були люди, здається, учні Микити.

– Спершу помолимося святому, – порадив Созонт, і ми пришвидшили ходу. Дійшовши до селян, уклякнули й помолилися; селяни ж, побачивши нас і наше молитвування, почали хреститися. Помолившись, повставали і тільки тепер змогли побачити, що діється у дворищі: там стояли всі учні Микитині, а за стовпа однієї із зрізаних сосон тримався якийсь обірванець і плакав.

– Що тут діється? – спитав Созонт ув одного з селян.

– Цей чоловік, – мовив селянин, – на ймення Йосип, багатьох людей повбивав на дорогах і в домах, нападаючи по селах і дорогах. Оце ми його й вирішили викоренити, почали лови, але він забіг сюди, на святе місце.

І ми почули рипучий і вискучий голос – заговорило пелехате обличчя, всунуте в отвір завіси на дверях хижі:

– Прийшли свіжі люди! Скажи це раз, хто ти, звідкіля і чому прийшов до мене?

Йосип звів заплакане лице й гугняво промовив:

– Я є Йосип, розбійник, що створив усе лихе, прийшов сюди каятися у гріхах своїх.

– А що ви, люди, на це сказали, повторіть для тих, що надійшли.

– Ми сказали, щоб ви, святий отче, віддали цього розбійника нам, поставимо його перед копний суд.[15]15
  Копний суд – громадський суд у селян.


[Закрыть] Має померти лихою смертю.

– Не встиг я вам сказати слова, діточки мої, а тепер проречу, – вигукнув Микита. – Не я його сюди привів, а Бог, бажаючи покаяння його, отож і поставив тутечки. Як можете, вдеріться на подвір'я і хапайте його, я ж не можу сам його вам вивести та й сказати учням своїм учинити це, боюся-бо, що послав його до мене Господь.

– Без твоєї волі, святий отче, не будемо його брати, щоб не чинити супроти тебе, – сказав селянин. – Але покарай його святими молитвами, бо нема вже нам спасу від нього.

– Покарає його Бог – не я, – прорік Микита. – І не від моїх молитов, а від ваших!

Тоді селяни впали навколішки і, звівши руки, почали молитися. Ми також уклякли, але не зводили рук і не молили ся – не нас це стосувалося. Стирчало в отворі пелехате лице, очі в Микити палали. Я озирнувся, почувши за собою тріск, і уздрів, що з-поза дерев та кущів виходять на галявину, на якій стояли ми, почварні, уломні, хворі й повержені. Вибігали, уклякали і зняли неймовірний галас, бекаючи, мекаючи, мукаючи, скрекочучи, а дехто навіть підвивав грубо чи тонко – звісна річ, були тут лишень істоти чоловічої статі. Микитині учні в загорожі ніби за наказом упали на коліна й одночасно знесли руки вгору.

І перестав плакати розбійник біля стовпа, стояв і дивився широко розплющеними очима: в тих очах горів правдешній жах. А юрба вже несамовитіла, плакала, вила, кричала гугняво, скрипуче, вискуче, дехто бивсь об землю, дехто рвав на собі волосся, дехто лупив себе кулаком у груди, аж луна йшла, дехто роздирав собі пазурами і так страшні лиця. Я глянув на нашого Павла і перелякано штовхнув Созонта: обличчя в Павла посиніло, як у мертвого, з рота пішла піна, і він гримнувся як стояв на землю, корчачись і скрегочучи зубами і луком вигинаючись у хребті. Созонт схопив якусь палицю і вставив йому між зуби, тоді причавив його до землі.

Тим часом рипнули ворота, з них вийшов спокійний і зосереждений Антоній.

– Не чіпай його, – сказав Созонту. – Блаженний уже його побачив. – І раптом загорлав на почварних та уломних, котрі все ще несамовитіли. – Ану досить! Досить я сказав!

І раптом вихопив з-за паска бича й почав сипати навколо себе удари. Почварні й уломні завили й хутко, ніби миші, почали розбігатися, за мент галявина знову спорожніла, лишилися тільки ми та селяни. Павло ж лежав непорушно і спав – цього разу напад хвороби був у нього короткий.

– Спасибі вам, діточки, за молитву, – сказало в отворі пелехате лице. – А тепер ідіть із Богом, бо мене вже він на молитву покликав. І ви йому молітеся. Вранці, вдень, увечері і вночі, і скільки молитимете, стільки мзди матимете. Амінь!

І обличчя зникло. Селяни почухмарили потилиці, і старший із них сказав невпевнено:

– Ходімо, чи що?

– Та вже, мабуть, і підемо, – мовив другий.

– Посидимо троха за болотом, – прорік третій. – Коли злодіяка звідсіля побіжить, злапаємо його.