Текст книги "Око прірви"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ дев'ятий,
у якому розповідається про подальшу мандрівку

Уночі нас змочив дощ, хоч ми спали під дубом; плащі нас ще порятували, ними вкривалися, а Кузьма у своїй дрантливій рясі таки змок достатньо.

Вчора Созонт пробував випитати в нього, що відає про Микиту Стовпника, але Кузьма вівся як химерувата і примхлива дівиця, яка робить таємничими речі найпростіші.

Отож, коли Созонт уперше вдавсь у розпити, Кузьма сказав, стуливши оченята, власне, приспустивши, як це робить курка, горішню повіку:

– Цікавій Варварі носа відірвали. – І його стягнуті ворочком вуста стяглися ще більше.

Коли ж Созонт почав про те саме вже сьогодні, адже місія його, як я казав, – розшук, тобто звернув балачку на Микиту Стовпника, Кузьма у такий фігуристий спосіб скрутив свою мову, що я мимовільно подумав: не такий він простак, за якого себе вдає.

– Чи ти сатана, Созонте, що мене спитуєш без кінця? Чого не знаю я, знаєш ти, а що знаю я, може, знати тобі й ні до чого. Коли ж я щось знаю, хай буде моє, бо щось людина у світі має тримати, коли ж я нічого не відаю, то про віщо балачка?

– Але що такого особливого можеш про Микиту знати, аби ховати це в таємниці? – не стримався Созонт.

Кузьма подивився на нього майже радісно й таємниче мовчав.

– Ну що ж, – зітхнув Созонт, – шаную твій заповіт мовчання.

– Дякую, брате, – чемно, але не без іскринки в круглих очках сказав Кузьма, – що шануєш мою настанову і більше мені не надокучатимеш, бо інакше мусив би від вас від'єднатися.

Сказав це таким тоном, ніби ми, позбувшись його товариства, невідь-що втратили б. Отож Созонт більше йому не надокучав, а химеруваті і примхливі дівиці, одну з яких і вдавав із себе Кузьма, не вельми люблять, коли на них пере стають зважати, тож почав дражнити Созонта, спонукаючи його до розпитів. Але Созонт у грашки з ним удаватися чомусь не захотів, може, тому, що, як колишній правник, добре знав людську натуру, а отже, відав, що, прикладаючи настирливість, не досягне того, що ворочок вуст довкола єдиного зуба, як золотого в тому ворочку, стулятиметься тісніше, а при видимій байдужості розпуститься сам від себе, На що й сподівався. Так воно й сталося, але вже після того, як ми підкріпилися хлібом із водою, хмиз був мокрий, аби розпалювати багаття і щось варити, і рушили в дорогу та й пройшли достатньо. Небо з ранку розчистилося і сяяло непорочною голубінню, а весь змочений дощем світ зілля лискотів і грав барвами. Я мимоволі згадав, як колись, пишучи Пересопницьке Євангеліє, я виходив такими ранками надвір, щоб схопити гру світлотіней і барвні з'єднання, які часто в натурі-матінці бувають несподівані й разючі, але ніколи не непоєднувальні. Можливо, цей багатий і пишний ранок подіяв і на Кузьму, омив його із химороддя, і він без усіляких розпитів розказав нам усе, що знав про Микиту, бо сам, як казав, був із того монастиря, куди після розлуки з печерським старцем прийшов був Микита, а що трохи ґедзю й примхливості в Кузьмі залишалося, рішуче відмовився назва ти, в якому монастирі це було, навіть хто там ігуменував, але його розказу досить стало, щоб Созонт миттю дізнався назву монастиря. Отож Микита пристав до одного з великих волинських монастирів і впав, лежачи під ворітьми монастирськими без їжі та пиття.

– І лежав він так сім днів? – спитав Созонт.

– Звідки знаєш? – стрепенувся Кузьма.

– Знаю магію чисел: три, сім, дванадцять, двадцять один, – мовив Созонт. – Три дні – мало, дванадцять – багато, окрім того, сім днів – це тиждень, тобто святе число, визначене Господом при творенні світу.

– Ну, коли все знаєш, то нічого розказувати, – законозився знову Кузьма. – Я це до вас усіх другий день придивляюся. І знаєте, хто ви є? – Він зробив паузу й додав урочисто: – Книжники й фарисеї! А Господь навчав супроти книжників та фарисеїв.

І він гордо йшов якийсь час із міцно стягнутим ворочком вуст. А коли збурена Созонтовим недоречним словом криничка впустила на дно намул і очистила воду, Кузьма знову почав розповідь, ніби нічого не сталося.

Отже, на восьмий день вийшов ігумен і запитав, звідкіля він і куди йде, як зветься, чи не вчинив нічого лихого, чи не тікає від панів своїх?

Микита ж упав у ноги ігуменові і сказав із слізьми:

– Нічого лихого не вчинив, отче, але шукаю місця, де б міг трудитися на Бога. Введи до свого монастиря і вели мені всім послужити.

Тоді ігумен узяв його за руку і ввів до монастиря.

– Я це бачив, – сказав гордо Кузьма, – на очі свої. – І виставив до нас круглі очка, які переможно сяяли.

– А чи не був той ігумен картавий? – спитав байдужно Созонт.

– Ні, він був солодкомовний, як Золотоуст, – гордо повів Кузьма.

– Тоді в нього була на лобі близна від удару татарської шаблі.

– Але звідки ти знаєш! – аж підскочив над дорогою Кузьма.

– Гадаю, що сталося це в Жидачівському монастирі, – рівно й спокійно мовив Созонт.

Кузьма подивився на нього з жахом, круглі очка його стали несамовиті.

– Починаю тебе боятися, Созонте! – сказав, власне, ви гукнув він. – Що ти за чоловік?

– Грішний, як і всі люди, – просто сказав Созонт.

– Але чому так цікавишся святими?

– Хочу написати про них книгу, Четьї Мінеї, – мовив Созонт. – Тобто книгу такого байкотворення, яке східною церквою дозволене.

– Вважаєш житія святих байками? Через це й грішний? – спитав, хитро схиливши голову, Кузьма.

– Хочу, щоб вони не були байкотворними, – мовив Созонт.

– Отже, шукаєш у них облуди? А по-моєму, тобі треба не облуди у святих шукати, а слави, за це тебе Бог і благословить.

– Хочу написати про них правду, – твердо сказав Созонт. – Бог за правду не карає, а за облудне хвалення не благословить. Бо сказав Ісус: «Годиться нам виповнити всю правду», – а ще в проповіді на горі: «Блаженні голодні і спрагненні правди», – а ще шукати не тільки людської, а Божої правди, щоб служити йому у святості таки по правді, бо той, що чинить по правді, приємний йому. Чому гніваєшся на мене, Кузьмо?

– Тому, що підозрюєш мою правду. А я оповідаю те, що на власні очі зрів.

– Тоді оповідай і не підскакуй, Кузьмо. – На обличчі Созонта знову виникла його ледь помітна посмішка.

Але криничка душі Кузьмина знову була скаламучена, і він мав перечекати, поки намул не осядеться на дно.

Ми з Павлом ішли мовчки, я був задивлений на чудовий світ довкола мене, око вихоплювало химерно вигнуті лінії, витонченість листка, чи хвоїни, чи прокладеної вздовж дороги тіла стежки, а найбільше мене вражали сухостійні дерева, котрі траплялися вряди-годи, – були вони ніби вузлуваті постаті химерних небувалих істот, застиглі в молінні до неба з його незбагненною глибиною; більше того, відчувалося, що сухостійні дерева зовсім не мертві, поки ще стоять і нагадують щось чи когось і поки моляться. Принаймні деякі з них милість на молитву свою прийняли, і прикорені їхніх стовбурів були огорнуті молодими літоростями, дивно вибуялими, соковитими й густими. Павло ж ішов заглиблений у себе, і я почав побоюватися, чи не вдарить його й сьогодні падуча. Він ніби почув мене, зирнув, усміхнувся і кивнув.

– Усе гаразд? – спитав його я.

– Усе гаразд, – відповів. – Хіба трохи мені зимно.

– Це тому, що вночі перемокли.

– Микита був прийнятий у монастир, – заговорив раптом Кузьма, – усім корився, служив, навчився письма, а перед цим із уст вивчав цілого Псалтиря. Мав сімнадцять років од народження, а тіснотою іночого життя дійшов, що всіх нас перевисив.

– Мало б бути йому вісімнадцять років, бо так пише Теодорит про Симеона Стовпника, якому Микита наслідував, – мовив Созонт.

– Чому все звіряєш за книгами, брате? – знову спінився Кузьма. – Нічого не відаю про Симеона Стовпника і сумніваюся, що Микита про нього знав.

– Оце мені й цікаво довідатися, – сказав Созонт.

– Але чому, брате, – гаряче сказав Кузьма, – не може бути подібностей поза книжними історіями. Той і той були ченцями, отже, мали прийти до монастиря і жити там, а життя там однаке. І той, і той почали жити подвижницьким християнським життям, а воно твориться на основі спільній – науці Христовій. Коли ж люди однаково живуть, то й повторювальність дій у них може бути.

Созонт засміявся.

– Смієшся з моєї глупості, брате? Не боїшся гріха гордині?

– Боюся! – мовив Созонт. – Але не з тебе сміюся, а радію, що Господь зволив, аби я став п'явкою, щоб висмоктати глупоту твою. Радію, бо мудрі сказав слова.

І Кузьма раптом запишався, як хлопчик чи та ж таки примхувата дівка. Аж помолодшав, і вперше його ворочкастий рот розсунувся.

Він по-доброму всміхнувся:

– Отже, все знаєш, – сказав м'якше. – Але Богом клянуся: не з книги розповідаю, яку хтось там написав.

– Теодорит, – мовив, усміхаючись, Созонт.

– Хай і так. Кажу, що сам бачив… Ми приймали їжу раз на день, ввечері, ліпші із нас, а я до них не належав, – у третій день, а Микита перебував не ївши цілий тиждень.

– Звідки знаєш? – гостро спитав Созонт. – Сам звіряв?

– Сам не звіряв, але всі так говорили.

– У поговорі правда тільки присутня, – буркнув Созонт. – І є поговір правдивий, а є облудний. Батьки його не шукали?

– Два роки шукали, але Бог його покривав, потім батько, казали, помер з тієї печалі.

– Хто казав?

– Сам мені оповів. Прийшов до нашого монастиря чоло вік із Черняхова, розпитував за Матвія, тобто Микиту, й оповів.

– Про життя його в Черняхові трохи знаю, йшли ми через це містечко.

– Розпитував про нього?

– Скільки міг.

– Ти й справді страшний чоловік, – подивився на Созонта круглими очками Кузьма. – П'явка.

– Так-таки, – зітхнувши, згодився Созонт. – Яка відсмоктує людську глупоту.

– Коли все знаєш, навіщо мені розповідати?

– Не понуджую до того. За балачками легше дорога до лається, – добродушно повів Созонт.

– А як на мене, весь час невидимо, без словесних спонук понуджуєш. І це гнітить мене, не хотів оповідати, а плещу язиком. Чи ж писав Теодорит про Симеона, що той об мотався шнуром від колодязя?

– Так, – сказав Созонт, – але Симеон обв'язався шнуром із фінікових гілок, жорстких вельми, – у нас фінікове дерево не росте.

– То був звичайний шнур, яким витягують із криниці воду, – сказав Кузьма. – І я бачив на власні очі його обмотаного, з обгноєним тілом, що вельми засмерділося від ран, натертих мотузом.

– З червою?

– Черви не бачив. Але ми, брати його по обителі, тоді обурилися. Бо Господу треба служити іноку непорочністю та послушанням й добрими у світі цьому справами, а завдавати собі марні муки – це порок, та й не з волі ігуменової це сталося, а з власної – це ж непослух, і які добрі діла він міг учинити лежачи, як метеликовий коконець?

Отож ми пішли до ігумена й сказали:

– Звідки привів до нас чоловіка цього? Коли б був святий, то не сморід би од його тіла йшов, а пахощі, а так поблизу нього й стояти годі, і постіль його у кривавих плямах та й смердить, як він сам.

Ігумен не знав, що Микита обв'язався шнуром, то й не повірив, коли йому це сказали. Тоді наказав здерти з нього одежу, була його волосяниця закривавлена, а коли розвивали шнура, то шматки шкіри відпадали, і з великим трудом це робили, бо він при цьому вив, як вовк, і ми навіть подумали, що взяв на себе прокляття вовкулацтва, і всі жахнулися непомірно. До того ж сморід стояв нестерпний, ніби від песячого падла, хай Бог мені простить, але все було так, як розказую. Потім перестав вити й почав тремтіти всім тілом, а коли трохи отямився, сказав:

– Пустіть мене, як пса сморідного, достойний я цього назвиська через гріхи свої.

Тоді сказав ігумен:

– Сімнадцять років лишень маєш, які ж гріхи твої? Відповів Микита:

– Отче, пророк каже: «Я в беззаконі народжений, і в гріху зачала мене мати…»

– Чи так описує Симеона Стовпника Теодорит? – спитав Кузьма.

– Точнісінько так, – ствердив Созонт.

– Тоді він Симеону наслідував, – мовив задумано Кузьма. – Можу поклятися, що бачив це своїми очима. Що ж пише далі Теодорит?

– Пише, – рівно мовив Созонт, – що ігумен вилікував його з ран, але він продовжував катувати власне тіло, тоді його й прогнали з монастиря.

– У нас було трохи інакше. Пішов із монастиря сам. І саме після того, як ми вчинили над ним насилля. Власне, не пішов, а побіг, а, ослаблений бувши, біг не тільки на двох, а й на чотирьох, через це й подумали, що став вовкулакою.

– Чому ж ідеш до нього тепер, коли славний став Микита? – спитав Созонт.

– Тоді, коли це з ним сталося, жах відчував, і цей жах не вимився з душі й досі. Не можу полишити думки: хто зогрішив тоді, чи він з катуванням свого тіла, чи ми, його викриваючи?

– А що сталося з ним по тому, не відаєш?

– Про нього й поговору не було. Зник, та й усе. Аж доки не пройшла слава як про стовпника.

– Цікавість тебе веде?

– Не так цікавість, як страх перед гріхом – я ж був серед тих, котрі його викривали.

У цей час на нас звалився дощ. За балачкою не помітили, як серед ясного неба з'явилася хмара, зовсім, до речі, невелика, і з неї ринули потоки води. Відскочили з дороги під дерева, проходили-бо лісом, минувши перед цим долину, і враз почули цокіт копит. Поховалися за деревами – дорогою в дощі проїжджав татарський чамбул.[9]9
  Чамбул – загін.


[Закрыть] Татари вели здобич – прив'язаних до коней на арканах чоловіків, хлопців та жінок; кількох дівчат, замотаних, везли в себе на конях. Люди не так ішли, як бігли за кіньми, а з лиць їхніх струменіла вода; татари, що завершували похід, погукували й плескали нагаями. Отже, дощ нас порятував, інакше, заговорені, ми могли б потрапити у їхні мотузи й паси, і тоді наша мандрівка стала б передчасно печальна, може, й довіку. Через це стояли за деревами, боячись дихнути, з-за дощу татари не вельми дозиралися, та ще й поспішали, тому й минули нас, не помітивши, й подалися собі далі.

– Звідкіля взялися татари? – спитав Павло. – Нічого про напад не чули.

– Татари на те й татари, щоб падати як сніг на голову, – мовив Созонт.

На дорогу вже не виходили, а пішли краєм лісу, тримаючись бачно; очевидно, наскочили вони на Турчинку, саме те село, в якому збиралися стати на ночівлю, перш як зануритись у поліські хащі.

Дощ швидко перестав, і невдовзі ми зупинилися на відпочинок, увійшовши глибше в ліс, щоб перечекати небезпеку. Але то був, здається, одинокий чамбул, який загнався аж сюди в пошуках полону, тепер спішно повертався до своїх. Воістину дорога мандрівнича повна несподіваних небезпек!

До самої Турчинки нічого нам не сталося, коли ж досягли села, побачили, що здогад наш справдився: село частково було спалене, частково збереглося і стояло цілковитою пусткою: одних наїзники полонили, інших убили – ми побачили біля хат зарубаних, були то здебільшого старі діди й баби. Ті ж, хто уцілів, очевидно, пересиджували в лісі й на ніч навряд чи сюди повернуться. Ми обійшли село – не було в ньому ані живого духу. Навіть пси й коти були порубані, корови порізані, хіба блукали подвір'ями кілька курей, які від напасті поховалися по бур'янах.

Підійшли до спаленої церківці й помолилися за упокій душ тих, на кого впала ця біда. Потім зварили в одній із хат собі куліш, не чіпаючи жодних покинутих пожитків, і повечеряли у мовчанні, відтак полягали спати, одного з нас виставляючи на сторожі у дворі й по черзі змінюючись. Було не до балачок, отож ніхто нічого перед сном не розповідав, та й спали неспокійно. Але ніч минула без пригод.

Уранці почали повертатися із лісу люди, вони були на конях, дехто вів на прив'язі корову, яку встигли захопити при втечі. Допомогли людям зібрати мертвих, а диякон Созонт, хоч і не був ієреєм, відспівав погріб над загинулими – священик цього села був забитий також. Люди нам дякували, по гостили як могли та вміли – гостини ці були смутні. Тому затримались у селі на ще одну ніч, але сторожі своєї вже не виставляли – стерегли село місцеві люди. Цілий день у селі стояв плач і лемент, тривожно ревіла уціліла худоба й гостро пахло згарищами.

Були потомлені й розтривожені, через що не могли заснути, тому Кузьма викликався оповістити історію про святого, яку він знав і яку пережив, як казав, у своєму Жидачівському монастирі. Притому Созонт признав, що подібної він у книжках не прочитував, отже, признав її за автентичну, а може, вчинив так, щоб не збурювати гарячого Кузьминого норову.

Розділ десятий,
у якому розповідається про кухаря Калістрата, який побував у раю

Калістрат був сином простих батьків та й сам простий, у монастирі служив у поварні, маломовний, смиренний та роботящий, а визначався ще й тим, що кожному пропонував допомогу, через що деякі недобрі серцем ченці ним користувалися як рабом, понуджуючи, але він усе виконував безвідмовно – і це окрім основної роботи; ще й мав звичку дякувати тому, хто ним користувався. Молитви й посту ніколи не полишав, ходив трохи зігнутий, виставивши вперед бороду, ніби не хотів, щоб та борода терла йому одежу на шиї. З нього любили покепкувати, лаяли його, часом через дрібниці били, тоді він видавав із горла якийсь пташиний кавкіт; але ніколи не оборонявся, не відповідав напасникам гострим словом, отже, був плохий та благий, а в цьому жорстокому світі заведено, що чим благіша людина, тим більше лиха на неї падає, і чим беззахисніша, тим більше його доводять, як це буває і в тварин, і в птахів: слабкого забивають, а сильний росте. Такий був і Калістрат, і, хоч усім хотів допомогти й прислужитися, мали його за останнього, глумилися і зневажали, забувши євангельську істину, що «багато хто з перших останніми стануть, а останні першими»,[10]10
  Примітка на полі: «Матвій, гл. XІX, в. 30».


[Закрыть] а Христос велів приходити й сідати на останньому місці, бо «хто підноситься, буде впокорений, а хто впокоряється, буде піднесе ний».[11]11
  Примітка на полі: «Лука, гл. XІV, в. 10–11».


[Закрыть]

Історію ж оцю оповів Кузьмі один ієромонах Автоном, що жив у їхній обителі і мав до Господа одне тільки прохання: щоб той у якийсь спосіб дав пізнати, чи існують і справді у потойбічному світі рай та пекло, а властиво, не так пекло, як рай, тобто Автонома вельми цікавило: чи його іночі подвиги, відстороненість од світу та життя, убогість та нікчемне існування і справді дістануть після смерті вічну мзду, чи підуть на вітер. Навіть у розмовах із Кузьмою Автоном казав:

– Є тільки одна річ для поживи подвижництва: увіритися, що рай – не вигадки перестрашеної смертю людської істоти, окрім цього, немає важливого. Бо коли оповіді про рай – людські байки, то й відрікатися від світу нема жодної рації, а треба цей світ і життя любити, а не зневажати, не тікати від нього, а йти у нього, не уникати людей, а йти між них, не про рай посмертний гадати, а про рай, створений при допомозі розуму та добродійностей у живому світі, а монастирі всі позачиняти, ченців розігнавши.

– Отже, хочеш служити людям, не Богові? – спитав його Кузьма. – І, коли не віриш у Божий рай, чи не є це невір'ям у Бога?

– Не вірити у Бога може тільки кривий розум, – сказав Автоном. – Адже світ живе у чиїсь волі і за твореними кимось законами. І цій волі улягає не тільки людина, але й кожна комаха, й рослина, кожна непотрібна бур'янина, та й творення плоду, що зумовлює продовження життя, чиниться за працею людською, але не за волею її, а таки Божою. Адже у зрослій насінині заховується рослина року майбутнього, і не тільки стебло з листям, але й новий плід, і все це у невсяжній різноманітності плодів та видів. І чи не кривий розум сказав, що служити добродійності й плекати розум та добрий лад на землі – не є служенням Богові. Отож мене й мучить сумнів, – мовив Автоном, – чи не диявол шепче нам ненавидіти живий світ, творення Боже, велике з великого, а любити Бога, відкидаючи та зневажаючи світ, щоб досягати благ, яких ніхто не бачив і не пізнав із живих?

І так багато думав про це ієромонах Автоном, що одної ночі мав собі видіння: побачив дивної краси долину, порослу лісами з плодових дерев, полями з усіляким їстівним зелом, з квітами, яких було аж так багато, що покривали вільний простір. І побачив він дорогу, що текла між того багатого краю, а по ній ішов, спираючись на патерицю, отой кухар Калістрат, що його всі зневажали. Сам же Автоном ніби пролітав над тим чудовим краєм, але, вражений зустріччю з Калістратом, приспустився до нього на крилах своїх, був-бо в образі птаха, і спитав:

– Куди це ми, брате Калістрате, потрапили з тобою? Чи ж не у рай?

– У рай, отче, в Божий рай, – сказав Калістрат.

– Залетів сюди уві сні, – сказав ієромонах, – а як ти, живим бувши, сюди потрапив?

– Великою благістю сюди покликаний, – сказав Калістрат, продовжуючи йти дорогою, тоді як Автоном пурхав над ним пташкою, – бо тут є обитель Божих вибранців.

– Отже, ти вмер? – спитав Автоном. – Не може сюди потрапити живий.

– Таж потрапив, – спокійно сказав Калістрат, спираючись на патерицю.

Дорога увійшла в гай, де росли яблуні, і гілля кожної аж угиналися від чудових, соковитих та зрілих плодів.

– Чи можеш щось тут зірвати? – спитав Автоном.

– Усе що захочу, – сказав, ідучи, Калістрат.

– Тоді зірви для мене яблуко, – попросив Автоном, показуючи на найрум'яніше.

Калістрат зірвав три яблука, вклав їх у малу торбину, що висіла у нього на шиї, й привісив Автоному-птаху.

– Прийми, – сказав він, – і насолодися!

Відтак закрутили, замотали Автонома хвилі сну, і він ніби в коло потрапив, що оберталося, а потім відчув, що кинуто ним у безодню, в яку безконечно довго падав, поступово перетворюючись із птаха в людину, і летів, розпластавши руки й ноги, але вже не так швидко, а все уповільнюючись, кружляючи, а довкола грали барвисті пасма, ніби веселка розлетілася й розкришилася у просторі. І почув він музику, де кожен звук відповідав барві, ніби звуки переливались у кольори, а барви у звуки, а глибоко внизу уздрів круглу кулю, до якої наближався, хоч і летів повільно, надзвичайно швидко, і побачив на тій кулі голубу воду й зелені пасмуги лісів, і кряжі гір, і жовті квадрати полів, і стрічки доріг, і сонце чудово ояснювало землю, а та земля туманом була покрита, й оберталася вона, й крутилася, як вістив єретик Галілей, а тоді очі його, Автонома, самі від себе заплющилися, і він полетів уже в темряві, але не була вона глупа, а налита тремтливим етером, що перламутрово світився. А потім і це пропало, і почув він, як почали голосно клепати у било на утреню.

Тоді ієромонах Автоном прокинувся, але отямився не відразу, бо голова йому паморочилася й крутилася, і він сам ніби продовжував обертатися разом із ложем і відчував рукою на грудях привішену торбину, запустив туди пальці й витяг золоте яблуко, яке чудово засвітилося й запроменіло, а ще чудовіше запахло. Відтак цілком зникли запамороки і ложе зупинилося, а він сів, тримаючи яблуко в руці. По тому витяг із торбини ще два й поклав їх на ліжко. Довго на них дивився, не маючи сили збагнути, що ж із ним сталося. Але треба було спішити до церкви, тож покинув яблука на ложі й поспішив на утреню; вельми його при цьому цікавило, чи прийде кухар Калістрат. Отож не пішов, а побіг на службу, а коли вступив до церкви, закляк уражений: Калістрат стояв на співанні утрені. Відтак приступив до нього Автоном і спитав пошепки:

– Яви, Калістрате, де був цієї ночі?

Калістрат подивився на нього спокійно й так само пошепки відповів:

– Прости мені, отче, був там, де мене бачив. Тоді сказав Автоном із притиском:

– Клятвою упереджую тебе, зголоси Божу величність, не потаї сказати істину.

Калістрат тихо мовив:

– Ти, отче, просив Бога, щоб показав тобі мзду воздаяння за добродійність після смерті. Зволив Господь звістити через мене, недостойного, тож знайшов мене там.

– Чому тебе, останнього в обителі цій? – спитав Автоном.

– Мабуть, тому, що останній, – сказав покірливо Калістрат.

– А що дав мені, отче, в раї, коли попросив тебе?

– Те, що лежить у келії твоїй, на ложі… Але негоже, панотче, службу балачками труїти. Дай помолитися, і себе тим не обділи. І вибач мені, бо я – черв'як, не чоловік…

Автоном вислухав службу, щиросердно молячись, а коли під кінець озирнувся, Калістрата не побачив на його місці. Після закінчення служби підійшов до ігумена і сказав:

– Ходи, отче ігумене, до мене в келію, щось маю показати. Вони пішли, а за ними ув'язалися й деякі ченці, серед них і Кузьма. Коли ж уступили до келії Автономової, побачили на його ложі три великі й красні яблука, що висяювали від себе неземне світло. І розливались у мешканні неземні пахоти, від яких солодко завмирало у грудях серце.

Розповів Автоном про свій сон, і про зустріч із Калістратом, і про розмову їхню у церкві. Всі почудувались із того вельми, тим більше що ніхто тієї утрені брата Калістрата у церкві не бачив, але могло так бути й тому, що ніхто на нього не звертав уваги, як на останнього в цьому світі, хіба хотів скористатися його послугою чи вилити на нього своє зло. І всі вони, в тому числі й Кузьма, кинулись у поварню, щоб уклонитися рабу Божому, але й у поварні його не було. Інші кухарове сказали, що не був він на роботі й учора. Тоді побігли всі до його келії і там знайшли задубілого його трупа. Але виглядав зовсім як живий, навіть усмішка застигла на мертвому обличчі. Тоді всі жахнулися непомірно, а найбільше ієромонах Автоном, бо розмовляв у церкві не з живим, а мертвим Калістратом.

Потім він оповів, що зайшов до церкви і на тому місці, де відбулася їхня розмова, побачив бридкого, червоного черв'яка, який ще звивався на кам'яних плитах. Узяв його в долоні й виніс на світло, заніс до монастирського саду і за копав під однією із яблунь. Відтоді та яблуня довго й щедро плодоносила.

Запала тиша, ми мовчки переживали цю історію.

– А що сталося з тими яблуками? – спитав Павло.

– Яблук більше ніхто не бачив, – відповів Кузьма. – Можливо, їх сховали монастирські старші, а може, забрав із собою Автоном.

– Забрав куди? – спитав Созонт.

– Може, туди, звідкіля їх узяв, – мовив Кузьма, бо ніхто відтоді Автонома не бачив: чи покинув монастир, чи щось із ним сталося. Але після похорону Калістрата він відразу ж з монастиря зник, нікому й слова не сказавши. Відтоді невідомий був, адже сам сказав: не може потрапити до раю живий чоловік, навіть уві сні, перетворившись у птаха. Отож, можливо, він птахом у цьому світі став. Чи маєш сумнів в оповідженому, брате Созонте?

– Маю, – сказав Созонт. – Історія надто гарна, щоб бути справжньою. А все гарне короткотривале у світі, бо тлінне. Отож історія твоя, якої я й справді не зустрічав у книгах, тлінна, бо гарна.

– Бійся Бога, брате Созонте, – сказав, невідь-чому розгнівавшись, Кузьма. Згадай слова Якова: «Хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер». А щодо краси сказано у Псалтирі: «Прив'яжи до стегна свого, сильний, красу свою», та й Сіон називався верхом краси.

– Отже, цю байку склав ти, Кузьмо, коли так її захищаєш? – спитав Созонт.

– Ти сатана, – зашипів Кузьма. – Справжній сатана.

– Ні, Кузьмо, – сумно відгукнувся Созонт. – На жаль, я той, що подібний до морської хвилі, що її жене й кидає вітер.

– І цим хвалишся?

– І цим печалюсь, – мовив так само сумно Созонт. – А печалюся тому, що хробак сумніву гризе і тлить не менше, як хробак марновірства. А там, де точить хробак, хто говоритиме про вічне й нетлінне? Ми ж люди, думки наші і тіла, справи наші й будівлі, чуття наші й навіть казки чи байки – паша для хробака. Хоча є й інша правда.

– Чому Калістрат назвав себе хробаком Божим? – спитав Павло.

– Бо хробак так само Боже створення, як і ми, адже створений Богом. Чинить із нас гній, але в гною проростає зерно наше. Зерно наше й нове покоління всежеручих хробаків. І на цьому, любі мої книжники й фарисеї, творить свої основи вічність. Оце, здається, і є та інша правда.

– Якщо так, то й притчі наші, – сказав Павло, – якими б не здавалися неправдивими, є зернами тієї вічності.

– «Коли мої думки болючі, – сумно мовив Созонт, – у нутрі моїм множаться, то розради веселять мою душу». Пса лом дев'яносто третій.