Текст книги "Око прірви"

Автор книги: Валерий Шевчук

Розділ восьмий,
у якому Павло оповідає про чудо, яке він ніби бачив своїми очима в Карпатських горах

Це сталося тоді, оповів Павло там, біля запаленого вогнища на галявині, коли я прийшов у Скитський монастир, який звуть ще Манявським, і став у ньому послушником. І от, зайшовши до саду, який старанно плекали святі отці, побачив пташок, що сідали на дерева, відламували плода із гілочкою та й відносили геть. Я спитав тоді отця-садівника:

– Чому не проганяють птахів, котрі шкоду роблять?

– Сад добрий, – відказував той мені. – Стачить і для нас, і для Божої птиці. Ще в книзі Буття сказано: «Вчинив Господь Бог із землі все птаство небесне», і «Не оскверняйте душ пташок», – сказав він у книзі Левит.

Тоді я спитав отця-садівника:

– Чому ж птиці не їдять тут плодів, а ламають з гілочкою та відносять?

– Це вже десять літ вони так чинять.

– А може, десь у горах є святі мужі, – мовив я, – яким ці птахи плоди й носять?

– Коли так, то це у волі Божій, – відповів отець-садівник. – Не треба нам у те втручатися. Якщо так є, хай буде.

Був я тоді молодий і ще не міг стримати своєї цікавості. І от, бувши якось вільний од послушенств своїх, засів у саду й побачив, як прилетів ворон, відламав плода й полетів із ним. Я ж вирішив за ним простежити. Це не тяжко було чинити, бо ноша ворону була незручна, отож він перелітав з дерева на дерево, на кожному сідав, перепочиваючи, – я ж невідступно й тихо йшов за ним, не спускаючи з ока. Так дійшов до великої прірви, в яку не було стежок, ворон полетів туди із яблуком, і я подумав, що не побачу більше його. Тож сів на краю прірви відпочити й помилуватися чудовими бескидами; коли ж невдовзі ворон вилетів із прірви, але без плоду. З безділля кинув я у прірву каменя, і той покотивсь униз із шумом, зрештою десь глибоко впав на землю. І тоді знизу пролунав жіночий голос, від якого я у трепет прийшов.

– Коли ти є християнин, не вбивай нас.

– Хто ви є? – гукнув я у прірву.

– Коли хочеш побачити одну з нас, скинь одежину, бо нас тут троє і всі ми голі.

Я зняв із себе одежину-рясу, загорнув її в каменя і скинув донизу. Тоді жіночий голос сказав:

– Іди вздовж кручі праворуч. Там знайдеш стежку і зможеш спуститися до нас.

Я пішов краєм прірви й невдовзі побачив ледь видну стежину. Вона вела в ущелину, тож, хапаючись за каміння, спустився нею, хоч стежка була вельми тісна, і кілька разів я з неї ледве не зірвався. Спустившись, побачив розколину, що творила ніби печеру, і при вході в неї стояла постать, загорнена в мою рясу – притому так, що й обличчя своє ховала. Коли ж підійшов ближче, то жінка – а що це була жінка, я судив з голосу, який чув перед цим, – уклонилася мені й попросила зупинитися на віддалі, бо вона сховала своє грішне тіло, а її сестри ні, вони ж цілком оголені. Я сів на камені на віддалі, щоб добре чути голос, і запитав:

– Звідкіля ви тут узялися і як довго пробуваєте?

– Пробуваємо тут десять років, а де взялися – це довга історія. Якщо хочеш, оповім, тільки не підходь до нас.

Я спитав, чому не хоче підійти до мене ближче вона, щоб не довелося їй оповідати вельми звищуючи голос, на що вона сказала, що не впевнена, чи не маю я підступних думок. Я поклявся Богом, що злопідступних думок не маю, і я їх справді не мав, але тут без будь-якого попереджувального сигналу мене схопила моя хвороба. Я впав – і тілом моїм пройшли корчі, відповідно втратив цілком пам'ять, і що було зі мною – не, відаю. Коли ж отямився після сну, бо після нападу, як кажуть, я сплю, побачив, що лежу в їхній печері, вкритий власною рясою, а коло мене клопочуться троє цілком голих жінок: старша, із сухими, звислими персами, схилилася наді мною, даючи напитися, а дві молодших стояли, дивлячись на мене з цікавістю.

– Де я? – спитав, вельми вражений цим видивом.

Молодші жінки скрикнули вражено, скулюючись у грудки і затуляючи голизну, попідтискали ноги під підборіддя й охопили коліна руками, а старша пильно на мене подивилася.

– Бог тебе покарав, – сказала вона. – Таки мав до нас злопідступні думки, тож ударив тебе.

Тільки тепер відчув, що ноги мої зв'язані чимось жорстким, так само й руки.

– Не мав до вас злопідступних думок, – мовив, – але хворий на падучу недугу. Розв'яжіть мене й не бійтеся, хочу вам допомогти, а не вчинити лихе. Окрім того, цілком виснажений я.

Тоді старша зняла з мене рясу й подала її нейвродливішій із них, та в неї й загорнулася, відтак впізнав у ній ту, що розмовляла зі мною. Друга звелася, вже не ховаючи своєї соромоти, і вони із старшою почали розв'язувати мене, а був я зв'язаний витким корінням. Допомогли мені сісти, сперши об кам'яну стіну; жінки вже мене не соромилися, а та, яка була одягнута в мою рясу, сіла, схрестивши ноги, обличчя ж собі вже не затуляла.

– Хочемо вірити, що тебе послав до нас Господь, бо сьогодні вночі усім трьом приснився однаковий сон. Я набирала у струмку води, коли ж до мене підійшов дуже великий ворон на людських ногах і сказав:

– Поглянь у свій глек, – а в нас тільки й майна, що цей глек, – чи ж бо вода в ньому чиста?

Я поглянула й побачила, що вода в ньому каламутна.

– Вода каламутна, – сказала я.

– Це значить, – повів людським голосом ворон на людських ногах, – що надійшов ваш річенець. Чекайте гостя.

Це саме приснилося й моїм сестрам-прислужницям: і ворон, і глек із каламутною водою. Отож уранці ми розповіли одна одній свій сон, а невдовзі з'явився й ти. До речі, ти дуже схожий на того ворона, коли в рясі, коли ж без неї – то схожий на мого покійного чоловіка. З того виводжу: саме ти мав до нас прийти. Але, коли раптом посинів, упав і почав корчитися, ми подумали, що ти підмінений, тобто не той, кого чекали, а із злопідступними думками, через що тебе і зв'язали. До речі, один такий із злопідступними думками до нас приходив.

– Що ж з ним сталося? – спитав я.

– Чи ж ти ієрей, щоб могли тобі сповідатися? – спитала вона.

– Ні, тільки послушник, – мовив я.

– Тоді оповімо про свій гріх священику, якого маєш нам привести.

Вона задумалася на мить, ніби щось обмірковуючи, в цей час до мене підійшла з кухликом старша служниця й дала напитися – глек був аж чорний від сажі, очевидно, жінки в ньому не тільки тримали воду, але й варили їсти. І чи то вода була якась особлива, чи не проминув іще мій напад, чи, може, в сон я знову запав, таке в мене буває, але побачив, що у печеру зайшов величезний, ніби людина, ворон, пір'я якого блищало, ніби залізні риштунки, і з крила його витнулася невелика, також поросла пір'ям рука, і тримала вона в затиснених й оперених пальцях вогненного меча. Вогненного, бо той меч покритий був вогняними язиками, які часом скочувалися із леза на землю й продовжували там горіти синім полум'ям зовсім без диму.

– Чи накажете, святі жони, відрубати йому голову? – спитав каркаючим голосом ворон. – По-моєму, це такий же зловмисник, якого я покарав.

– А що, коли це не зловмисник, а посланець? – спитала старша.

– Тоді скусіте його, – мовив ворон. – Якщо його вудо возгориться – це зловмисник, коли ж вудо не здійметься – це посланець.

– Гаразд! – сказала жона, вдягнена в мою рясу, і в мент скинула її. Служниці підскочили до мене, одна стягла сорочку, а друга сподні, і я став так само голий, як і вони. Вони ж на моїх очах почали молодіти, а за хвилину стали юні й пре гарні, що красніших я і в житті не бачив. Відтак затанцювали переді мною, сласно звиваючись лискучими тілами, трусячи великими, пишними персами і виставляючи до мене лона із розхиленими й тремкими губами. Ворон же стояв на вході в печеру, звівши перед собою меча, який палав, ніби смолоскип, його залізне пір'я грало змінними барвами, голову звів, а дзьоба виставив угору і чи поквоктував, чи похихикував, чи покаркував, притому якось улад, ніби давав музику до того блюзнірського танку. Я ж сидів, обіпертий об стіну, із розсунутими ногами, весь закоцюблий, холодний, ніби заморожений, і жоден м'яз у мене не здригнув, і не трусило мене, як це буває при хворобі, і не кружляла в моїх жилах кров, і не дихав я, не міг і пальцем кивнути, не зрушилося й вудо моє, бо весь був перед ними, гарними, звинними та звабними, цілком мертвий, тільки очі в мене жили, але й вони ніби круглими, крижаними кульками стали, ними бачив усе, але змисли від очей не проходили в тіло, ні в голову, бо, зрештою, не оголені жіночі тіла бачив, а вогняні язики в обрисі жіночих тіл, при цьому палали й кам'яні стіни печери, і ворон горів, як і його меч, все його тіло покрилося, як пір'ям, вогняними язичками. І мені стало невимовно печально від усього того, бо хто я у світі, і хто ці жони, і хто цей ворон із вогняним мечем, і що це, й для чого діється? Хто це спитує мене й для чого? Чому піддався невгамовній цікавості, адже не відаю: чи це біс зі мною грається, чи його ці штуки-вивертаси, чому я такий безсилий перед ним, чому не допомагають мені молитви і чи вийду з цього випробування живий?

І тоді я побачив Око. Ворона в прочілі печери вже не стало, натомість постало величезне, як казан, Око, власне, кругла куля, покрита білою кригою, із зорком та зіницею, відчув, що те Око дивиться тільки на мене, прозирає душу, і я роблюся під позиром менший і менший, скорочуюся у якогось дрібнолюдька, зростом у лікоть, а тоді став ще менший.

І, коли це сталося, одна із жінок, ота, що вдяглась у мою рясу, пані тих двох, узяла мене на долоню, і та долоня стала для мене як плац, і я затанцював на ній, викидаючи ноженятами у гоцах та скоках, присядах та підстрибах, і піт скочувався по моєму личику і заливав мені очі – танцював весело, а з'їдала мене печаль.

– Він витримав спитування, – сказала пані. – Вдягніть його!

Служниці підійшли до мене, одна натягла сподні, а друга сорочку, притому та, що натягла сподні, торснула мого мертвого пстручка і засміялася зневажливо. Потім вони схопили мене за руки й підтягли до стіни, де й обіперли об камінь. Тоді я розплющив очі й побачив, що переді мною сидить по-турецькому загорнута в мою рясу пані, а позад неї, з однієї руки і з другої, так само по-турецькому сидять, застигши, її прислужниці. Очі в пані стали сумовиті, задивилася вона кудись поверх моєї голови і заговорила протяглим голосом:

– Тепер можу все розповісти, бо звірилася: не бісом ти до нас присланий. Я, юначе, з-під Луцька, мала чоловіка, жили ми досить заможно, але мали й біду: родинну ворожнечу із сусідом, котрий правувався з нами за наше село, а коли не зміг нічого досягти правно, почав погрожувати, що вижене нас із помістя силою. І сталася з моїм чоловіком лиха пригода, вкусила його в лісі гадюка, й помер він у страшних муках. Мала я двадцять років тоді, тяжко вразила мене ота смерть, дні й ночі плакала – одне через невідшкодовану втрату, а друге, що залишилася бездітна.

Вона втерла очі, похилившись, а дві її служниці схитнулися на мить, однак обличчя мали ніби з каменю тесані.

– І от той наш сусід наслав на наш двір своїх слуг, які, оточивши обійстя, сказали мені через посланця: «Або пустимо ваше гніздо з вогнем, або заберемо тебе із собою до нашого пана, бо він тебе вподобав».

– Хай мине моя скорбота, – сказала я посланцю, – а тоді чекатиму від нього старост.

Посланець розсміявся, показуючи великі зуби.

– Мій пан хоче, щоб ти стала його наложницею. І без усіляких умов та обіцянок.

Тоді я помолилася подумки Господу нашому Ісусу Христу, щоб звільнив мене з такої напасті од насильника, котрий хотів мені душу й тіло розтлити.

І знала я добре, що той навісний здійснить своє слово: коли не піду до нього, пустить із димом село мого чоловіка покійного, а що слуги мої не захочуть цього йому допустити, повбиває і їх, і все це ляже довічним каменем мені на карка. Піти ж у наложниці я тим більше не могла, бо немає більшої ганьби для чесної жінки, як стати наложницею ворога дому її, хоч я в цьому роді й прийшла була. Але чоловік мій любив мене й жалував, і я пізнала з ним щастя – ні, не витримав би він у потойбічному світі, коли б розділила тіло своє з напасником його, помстився б на мені тяжко…

Вона знову замовкла, дивлячись у землю, а служниці тим часом і м'язом не зрухнули.

– І як ти з цієї біди вийшла? – спитав я.

– Сказала: хай вийдуть усі з покою, скажу тобі, посланцеві, сокровенну річ.

І його, й мої слуги вийшли, а я мовила:

– Твій пан мені давно на оці, і воліла б, щоб по скорботі прислав до мене старостів. Коли ж того не бажає, з радістю піду до пана твого, бо захоплена його мужністю і вродою. Але тепер хворію по-жіночому, отже, нечиста є, в ненастанній кровотечі пробуваю. Хай потерпить п'ять днів, поки очищуся, тоді з радістю піду до твого пана і буду йому люб'язна й покірна. Коли ж хоче з'єднати свій і мій маєток, то хай потерпить, поки відбуду час скорботи, і подам його старостам рушники.

Посланець знову засміявся, показуючи великі зуби, і мовив:

– Гадаю, пан мій почекає тиждень. Але не здумай його одурити, бо, коли його дурять, несамовитий стає.

– Знаю норов твого пана, – сказала я твердо. – Іди й перекажи, що тобі повелено.

Він вийшов, і я мала спокій на тиждень. Тоді вчинила таке: порозпускала слуг, добре їм заплативши значною частиною грошей, які були при домі, лишила з собою тільки цих двох, котрих зі мною бачиш, бо не захотіли мене покинути, решту майна роздала селянам своїм, що були в послушенстві, і жебракам. Прикликала свого родича і страшними клятвами закляла його, щоб продав мій маєток і кошти від дав на якийсь монастир – на будівництво храму, для чого й заповіта склала, записавши його у Луцькі гродські книги. Це все робила ховано, щоб не сполошити свого ворога і щоб не учинив він ґвалту, а тоді ще раз спитала цих двох служниць: чи підуть разом зі мною куди скерує мене Господь. І вони ще раз згодилися доброю волею не покидати мене. Вночі вирушили в дорогу і зробили це вчасно, бо наш лютий ворог щось зопідозрив і послав тієї ж ночі загін своїх слуг по мене, і цей загін мало не наскочив на нас – ледве встигли сховатись у придорожній канаві. Отже, слуги застали мій дім і маєток опечатані возним в імені короля, його милості, ми ж подались у бік Карпатських гір, і Бог привів нас у це без людне місце, де й прожили десять років, доки не приснився нам оповіджений тобі сон і доки не привела доля до нас тебе. Одежа наша за ці роки зітліла на нас і відпала, отож живемо як нас Бог народив.

– А що ж ви тут їли? – спитав я.

– Бог нам посилає харчу за промислом своїм улітку. Що збираємо, а що приносять нам птахи, що свіжим уживаємо, а що сушимо. До того вибираємо з дупел мед, а дичини не полюємо, бо не маємо чим, та й відреклися від м'ясива.

– І ніхто за десять років вас не відвідав?

– Вже казали: один відвідав, але зловмисно. Його Господь покарав.

– Господь чи ви?

– Господь. Але гріх несемо ми… Про це розповімо не тобі, а отцеві-сповіднику.

– Чому ж не пішли до монастиря, якому ти хотіла віддати свій маєток – мала б у ньому честь та пошану?

– Господь привів нас сюди, – коротко прорекла пані.

– Як же терпіли холод і морози, бувши голі? – спитав я.

– Господь голих нас покриває і гріє своєю благодаттю, тому не боїмось узимі холоду, а вліті спеки, пробуваємо як у раю поселені, славлячи святу Трійцю, а в раю одежі не носять.

– І не бажали звідси вийти?

– Голизна нам того не дозволяла. Як би з'явилися на люди, голі бувши? Та й, коли казати відверто, не бажали.

Тоді я сказав:

– Коли дозволите й хочете, святі жони, піду в монастир і зголошу про вас. Принесу вам одежі і що попросите. Тоді зможете звідси вільно відійти, а коли не побажаєте, запитаю дозволу в ігумена, щоб носити вам усе на потребу. Ви ж, як близькі до Господа і в його милості стільки часу пробували, помоліться за мене, щоб покинула мене хвороба.

– Бачимо в тобі добру душу, юначе, – сказала пані. – Тож, коли хочеш сотворити добро й мати наші щодо тебе молитви, приведи священика, хай відслужить тут святу службу і причастить таїн Христових, бо, відколи тут, не сподоблювалися прийняти їх їжі приносити нам не треба, звикли до того, що маємо, одежу принеси, щоб не нітили ми священика.

Відійшов звідтіля зачудований та вражений, а коли оповів отцю ігумену все, що бачив і що зі мною трапилося (промовчав хіба про спитування, коли жони вивіряли мене скусою, бо то у сні було, не наяву), ігумен мені не повірив. Але я поклявся на Євангелії, що віщу правду, тоді він велів мені нікому нічого не розповідати, а що сам був ієреєм, взяв із собою все потрібне, аби здійсняти треби, захопили ми й одежу, й їжу з собою і, зголосивши, що йдемо у потрібній ігумену справі, рушили у глибину гір. Єдине, чого боявся, щоб жони не відійшли після мого відходу в інше глухе місце, тоді б моя клятва на Євангелії була б блюзнірством. Але втішив себе думкою, що покажу ігумену ту печеру, та й сліди їхнього пробуття мали б там залишитися.

Коли ж ми сягнули прірви, я гукнув униз, а жони відразу ж відгукнулися. Пані веліла скинути одежу, а самим дозволили спуститися до них. Ми застали їх одягненими, отець ігумен сотворив там літургію і причастив їх: спершу пані, а по тому й служниць. По тому ми розклали їжу, але їли вони неохоче, очевидно, й справді відвикли од звичайного харчу, а загалом були невимірно сумні. Отець ігумень розпитував про їхнє життя, вони оповіли те, що я знав. Відтак сповідалися кожна окремо в печері, а що вони оповідали отцю ігумену, я не довідався. По сповіді пані сказала:

– Одне прошу вас, отче, пробудьте тут три дні.

Ігумен пообіцяв, тоді пані сказала, що хоче відлучитися помитись у струмку, який там неподалік протікав, і помолитися на мою хворобу. Її служниці, а властиво, сестри, вели з нами балачку, розпитуючи, що діється у світі. Пані тим часом не поверталася. Тоді її сестри кинулися до струмка, і ми почули звідтіля розпачливий їхній лемент. Побігли туди й побачили, що вона лежить оголена у воді, голову поклавши на берег, а біля голови лежала охайно складена одежа, при несена нами. Вона в струмку не втопилася, але, омивши тіло, спокійно відійшла від світу, так і не вийшовши із очищувальної води. Ми з ігуменом також заплакали над нею, потім сестри вбрали її в принесену одежу, і ми печально почали співати надгробних пісень, власне, канон на відхід душі. Отець ігумен співав:

 
За твоїм божественним хотінням
Постановив ти, Господи, вмирати.
Душу ж раби твоєї,
Що тепер від тіла розлучилася,
Помилуй, молим тебе, Спасе.
І, зневаживши всі її зогрішення,
У селах праведних, заради вільної своєї страсті,
Як добрий, прийми.
Я ж із служницями-сестрами покійної проспівали «Славу»:
Тріпоче і боїться,
Від тіла розлучаючись, убога душа.
Провидячи діла свої
Та на щедроти твої надіючись,
Через нас до тебе припадає, волаючи:
Як щедрий, помилуй, Спасе,
Заради святих своїх страстей
У вічне життя, як добрий, прийми.
По тому ми заспівали всі разом «І нині»:
Та, що народила творця живих,
Маріє Богородице,
Душі, що від тіла розлучилася,
У час цей нині жахливий постань
І бісівські морочні полки віджени,
Сина і Бога свого сердечно умоли,
Щоб, од гріхів її очистивши,
У поселеннях своїх, як добрий, прийняв.[8]8
  Примітка на полі рукопису: «Цю пісню, як і наступну, Павло проспівав у кілька голосів вельми сердечно й печально».


[Закрыть]
 

І дивно лунали наші голоси в тих страшних і темних вертепах, і луна билася, наче птах крильми, і голоси наші ламала, і текли від того сльози не тільки в жінок, які щиро оплакували свою духовну сестру й пані, але і в нас, адже якийсь урочистий і водночас печальний жах нас поривав…

Тільки тепер я довідався, що звали покійну Анастасія Загоровська, була вона із доброродних, із роду тих-таки Загоровських, з якими поріднилася твоя пані меценатка Катерина Чарторийська, на кошти і при сприянні якої ти, Михайле, як розповідав, творив своє Пересопницьке Євангеліє; її сестри духовні й прислужниці звалися Ганна й Олена.

Ми поховали її в той-таки день, як належить за християнським звичаєм, при цьому довелося мені палицею та камінням рити могилу, і до ночі провели час у молитвах та мовчанні. Але, виконуючи волю покійної, не відійшли, а за лишилися ночувати; жони сховались у печері, а я з отцем ігуменом ліг зовні, ігумен, зморений дорогою та й усім, що сталося, швидко заснув, а я дивився на зорі в небі і ніколи більше в житті не бачив таких великих, розрослих зір, кожна з яких мені здавалася живим Оком. Потім прийшов до мене ворон із людськими ногами, сів поруч, зітхнув печально і накрив мені обличчя чорним крилом.

Вранці, коли поснідали і поминально згадали Анастасію Загоровську, старша із її духовних сестер Ганна оповіла, що проздовж усіх цих десяти років не почула від Анастасії жодного нарікання чи жалю за покинутим життям, більше того, коли ще мали на собі сяку-таку одежу, відсилала їх од себе, готова терпіти усамітнення, але вони не згодилися, потім вони хотіли відіслати Олену, склавши із трьох недоносків один убір, хоч і ветхий, але ще можливий; зрештою, й умовили Олену, і вона відійшла, але дорогою на неї напали якійсь драби і вчинили їй ґвалт, після чого Олена повернулася до них, і Бог ще посприяв, що вона не ввійшла в тяж, і це був єдиний раз, коли їхня потрійна спільнота порушилася; відтоді не згадували про відхід, а жили душа в душу.

– Що ж робитимете тепер, сестри? – спитав ігумен. Ганна промовчала якийсь час, а Олена взагалі рота не розтуляла, як німа, тоді й мовила:

– Сповнимо заповіт нашої пані, – вона зітхнула, а в Олени обличчям потекли сльози, – і побудемо тут ще два дні.

Після того вона сказала, що хоче піти помолитися на могилі Анастасії сама, а Олена нехай зварить гостям їхнім обід. Я назбирав хмизу й розпалив вогнище, потім той хмиз підносив, Олена варила в єдиному їхньому горщику куліш, отець ігумен у той час усамітнився, щоб помолитися за них і душу покійної, а коли надійшов час обіду, Олена пішла до могили покликати Ганну. І знову ми почули роздирливий крик, побігли туди й побачили укляклу, якось дивно скорчену біля могили Ганну, а біля неї ламала руки Олена, і ми збагнули, що Господь покликав і другу із святих жон. І знову я довбав у кам'янистій землі палицею яму, вибираючи каміння й ви гортаючи землю плескачем, і піт струмів по моєму лиці, і якийсь тихий жах розливавсь у мене в душі, бо трапилося пережити щось особливе і досі незбагненне. Олена омила тіло духовної своєї сестри, тихо над нею поскиглюючи, і знову ми заспівали надгробну пісню-ірмос.

Перший повів спів отець ігумен:

 
Тлінного й тимчасового життя
Марево, марнотного цього світу образ —
Погляньмо на померлу в цім часі сестру.
Поклонімося, волаймо ми до Христа:
Помилуй, жалій оцю душу, Христе,
Що вийшла із тіла, подай святий мир.
Ми із сестрою Оленою підхопили спів:
Марево сонне, пара і дим,
Трава і квіт, що росте на землі, —
Таким ми бачимо наше життя.
Відкинем житейську від себе печаль,
Зійдімо відтак у небесне житло.
Покаймось, волаймо ми до Христа:
Помилуй, жалій оцю душу, Христе,
Що вийшла із тіла, подай святий мир.
 

Тоді підхопили всі разом:

 
Погляньмо усі, що зібрались отут,
Як марно сум'ятиться всяк чоловік,
Полишмо отож тимчасову печаль,
Здіймімося думкою у небеса,
Покаймось, волаймо ми до Христа,
Помилуй, жалій оцю душу, Христе,
Що вийшла із тіла, подай святий мир.
По тому сестра Олена прорекла до ігумена:
 

– Завтра, отче, настане моя черга. Не судіть нас і моліться за нас. А я молитимуся за вас – найбільше, щоб відійшла від Павла страшна його хвороба.

Так воно й сталося. Наступного дня померла й Олена, причому точнісінько так само, як Анастасія, тобто у струмку, омиваючи своє тіло. Ми поховали і її, помолилися над їхньою тригробною могилою і з печаллю у серці покинули цю прірву.

І цілий рік не чіпалася мене хвороба, аж поки знову не вдарила мною, хоч я згадував святих жон часто й просив, аби молилися вони за мене перед Божим маєстатом.

Довго розповідав Павло, і ми слухали як заворожені. Коли ж закінчив, Созонт-диякон заворушився на своєму ложі – а лягли ми спати під дубом – і сказав:

– По-моєму, брате Павле, хвороба твоя повернулася через гріхи твої, бо так само, як, переповідаючи мою історію, вигадав якогось Созонта-диякона із Львова, так і тут переказав, змінюючи й розширюючи оповідь, повість Павла-таки, але єпископа Миновосійського, який жив у стародавні часи. Не знаю, чи повість Павла-єпископа правдива, можливо, що й так, бо в ній нічого неймовірного нема, але твоя оповідка, Павле, неправдива – ти її пристосував до власного життя, а в твоєму житті такої пригоди не було.

– Оповів правдиву історію, отче! – гаряче, із слізьми сказав Павло. – І не знаю я ніякого Павла Миновосійського! Свідком того був мій ігумен Манасія, і цю історію знають усі у Скиті Манявському.

– Чи живе твій отець-ігумен Манасія? – втомлено спитав Созонт.

– На жаль, уже упокоївся.

– Отже, не здолаєш доказати правдивості своєї оповідки. Не може такого бути, брате Павле, щоб пережита тобою історія настільки відповідала відомій історії книжній.

Павло коротко засміявся.

– А твоя оповідка, брате Созонте, хіба не про Микиту Халтуларія, родом із Царграда?

Созонт довго мовчав.

– Вибач мені гріх мій, брате! Знайшов добрий спосіб, щоб навернути мене на шлях істини! Дякую за досконале повчання.

– Але ж нічого лихого, брате, ми не вчинили, навчаючи один одного притчами, – і Христос так робив.

– Це так! Але річ у тім, що у краях, де панує римська церква, байкотворення не вважається гріхом, більше достойністю; згадати б Джованні Бокаччо з його романами «Філоколо», «Ф'яметта» чи «Декамерон», є там десятки, а то й сотні подібних книжок, і автори їхні пошановуються, а в церкві грецькій навпаки – ті, що бавляться у байкотворення, осуджуються і беруть це за діло гріховне.

– Чи ж гра – це гріх, брате? – спитав Павло. – Гріх – це створене зло. А яке зло від наших богодуховних розваг?

– Гріх у тому, що ви обоє облудники, – хрипко обізвав ся Кузьма. – І, по-моєму, сатана у вас таки сидить, тьху-тьху і ще раз тьху! Коли б не сидів, то не розказував би Павло такого стидомор'я. Не знаю, про що ви між собою перемовляєтеся, запростий я для цього, але помисли ваші нечисті. Добру гру віднайшов, хай Бог нам простить. Про голих бабів! Тьху!

– Павло розповідав про голих, як ти кажеш, бабів, хоч ідеться про святих жон, і історія ця прийнята для житійних описів, а що бачиш нечистого в помислах моїх, брате Кузьмо?

– А те, що дуже все знаєш! Дуже вже своїм розумом бавишся і хвалишся, – їдко сказав Кузьма. – А розум у людині – це чи не найбільший гріх.

– Так само як глупота, брате Кузьмо, – мовив Созонт, – зовсім так само!

Мене ж уразило в цій історії інше: брат Павло згадав у своїй оповідці про Око Прірви, яке йому явилося. Не знаю, чи переніс він це з повісті єпископа Павла Миновосійського, сам я не читав її та й не був таким книжником, як ці двоє, але про це менше, вразило мене, що Око Прірви не тільки мені являється, але й іншим людям в іншому часі, отже, в своїх гризотах не перший я і не останній. Зрештою, нічого дивного!