Текст книги "Око прірви"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ одинадцятий,
у якому розповідається про юнака, провідника нашого, і про те, як ми рушили із ним до болота

Зовсім рано, ще тільки встало сонце, хтось рішуче застукав до хати, в якій ми зупинилися на ніч. Я лежав найближче до дверей, тому перший і вийшов. І побачив юнака, вдягненого в дивну хламиду із селянського, вибіленого полотна, грубо зшиту міцними нитками, взутий він був у постоли і мав вельми красне обличчя, як в янгола, але було воно жовтаве, як у мертвого, найбільше мене вразили його очі – так само ніби мертві.

– Мені сказали, – мовив тонким, майже дівочим голо сом юнак, – що ви перегрини до святого Микити, чи не так?

– Так, – сказав я, позіхаючи, бо ще не прочумав від сну.

– Звідси простої дороги до святого нема, треба йти бездоріжжям, а тоді через болото, – мовив юнак.

– Нам уже це казали, – відповів я.

– Можете не наймати провідника, бо йду туди й можу вас провести. Але треба рушати зарання.

Тим часом вийшов і Созонт, стояв на вийсті й слухав нашу балачку, пелехата голова його була закучмлена.

– Скільки з нас візьмеш? – спитав він.

– Плату беруть найняті провідники, а я учень святого Микити, проведу за так.

– Чому звеш Микиту святим? – спитав Созонт. – Святими канонізують людей по смерті, і робить це церква.

– Святий не чиниться від канонізації, а своїми ділами й чудами, церква святого тільки визнає чи не визнає. Микита живе життям святого, – сказав категорично юнак, причому жоден м'яз не здригнувся на його обличчі.

– Твоя правда, – сказав Созонт й пішов у двір. У прочілі з'явився Кузьма.

– Чому на тобі така одежа? – спитав диякон, розглядаючи юнака. – Чи ти інок, чи послушник?

– Я учень святого Микити, – мовив юнак. – А одежа така, яка може бути. В нас нема кравців, шиємо як уміємо з полотна, що його жертвують селяни.

З'явився і Павло, чухмарячись – у хаті були блощиці й, певне, допекли йому. В мене самого свербіло тіло.

– Чи багато людей приходить до Микити? – спитав Созонт.

– Приходить досить, коли більше, коли менше. Але не всіх до нього допускаємо; зокрема жінки, які хочуть прохати його заступництва, мусять стояти віддалік од святого місця, і жодна в загорожу ввійти не може.

– Чому ж так? – запитав я.

– Бо жінка, як каже святий Микита, – посудина для диявола. Окрім того, не пускаємо й таких, котрі приходять із порожнього інтересу, щоб тільки подивитися на святого. Коли приходять до нас, повинен мати нужду в цьому. Хто ж іде з нечистими помислами до святого, то хай ліпше не йде – болото таких пожирає. Отож, перш ніж повести вас, маю кожного розпитатися, маєте казати тільки правду. Хто ти такий? – юнак підняв на мене неживі очі, аж морозець пройшов мені по тілі.

– Каліграф та рисувальник, – мовив я. – Списав у Пересопниці Євангеліє, прикрасивши його малюнками й орнаментами аж так, що кажуть люди: мало є подібних красою й роботою.

– Як тебе на ймення?

– Михайло Василевич.

– Чому йдеш до святого?

– Прийшов до Житомира, щоб списати й намалювати нове Євангеліє, але снага до роботи пропала. Не можу малювати й писати, тремтить рука і не стає уяви, тобто виходить, що в мене пропав хист.

– Святий Микита тобі допоможе, – мовив юнак, – якщо прийдеш до нього з вірою. А тебе як звуть? – повернувся до Павла.

– Павло Гутянський, – відповів той.

– Що тебе веде до святого?

– Побиває падуча хвороба, – сказав Павло. – Був я у печерських святих отців, які пообіцяли мене вилікувати, але їм це не вдалося.

Юнак завмер, дивлячись на Павла мертвими очима.

– Це не хвороба, а біс тебе мордує. Святий Микита тобі допоможе. Але пам'ятай: не лікує він тілесних болячок, тільки духовні. Що веде тебе? – повернувся до Кузьми.

– Був із ним разом у Жидачівському монастирі, – сказав Кузьма, – тобто жили ми братами по обителі. Хотів би зустрітися з ним як із братом.

– Цього недостатньо, – сказав юнак. – Святий Микита відлучився від тлінного і грішного світу і не зважає на родичів, колишніх приятелів чи знайомих – братів у нього в світі нема. Чи маєш якусь біду духовну?

– Біда моя в тому, – сказав Кузьма, і оченята його стали цілковито круглі, – що в кожній людині мені вбачається сатана.

– Бо так воно і є, – гостро відказав юнак. – Сатана ніде інде не живе, тільки в людських душах. Гріхи людські – то діло сатани, а безгрішних людей не буває. Коли тільки це, не підеш до святого місця.

– То сатана сидить і в ньому? – здивовано спитав Кузьма. Юнак трохи знітився. Це вперше на його безпристрасному обличчі з'явився якийсь вираз.

– Святий Микита із сатаною воює, – мовив гостро юнак.

– Чому б не хотів повоювати і з моїм? – спитав Кузьма.

– Бо за Господнім приписом кожен має воювати зі своїм сатаною сам.

– Але його ж ти береш із собою? – показав Кузьма на Павла. – А його хвороба, як сам сказав, – біс.

– Біс і сатана – не одне і те ж, – рівно повів юнак. – Біс – це наслання, тому й проганяється, а сатана – вроджене, дане людині від першогріховності її, і з цим людина має воювати сама.

Тоді одне кругле очко Кузьми ніби применшилося чи прикрилося повікою, як у курки, в той час як друге не змінилося.

– А коли скажу, що нетвердий я у вірі? – спитав він.

– Тоді тим більше до святого тобі не треба йти, – прорік юнак. – Хто йде до нього без віри, того дорогою пожирає болото.

– Віриш, що болото має розум? – спитав, пильно на юнака дивлячись, Созонт.

– Воля Божа тут діє. Через святого Микиту.

– А що, коли я скажу, – втрутився Кузьма, все ще три маючи одне око приплющеним, – що мене пожирає печаль?

– Печаль – це біс, – сказав юнак, повертаючись до нього. – Можеш до святого йти, але спершу подумай; боюся за тебе, що не перейдеш болота.

– Я такий, що й море перейду, – прорік Кузьма.

– Попередив тебе, – коротко мовив юнак. – Як звати?

– Кузьма Лопата, на прізвисько Індикокур, – мовив гордо.

– Хай тебе боронить Господь, – проказав юнак. – А тебе що веде? – повернувся до Созонта.

– Річ трохи незвичайна, – на обличчя Созонта лягла півусмішка. – Маю послушання створити житія святих теперішніх, не давньоколишніх. Отож і посланий записати житіє Микити.

Юнак замовк надовше, і в його мертвих очах, які поста вив супроти Созонта, щось ніби промигнуло.

– Діло це боговгодне, але житіє святого Микити складаю я.

– Коли дозволиш покористуватися записами, звірю з ними те, що встиг зібрати сам.

– У мене немає записів, складаю його усно. Але воно істинне, бо вийшло із вуст самого святого.

– Тоді залюбки твої розповіді запишу і розмовлюся із святим Микитою.

– Як тебе звуть?

– Созонт Трипільський, диякон із Києва.

– Можеш іти, – сказав юнак, – Але…

– Але що?

– Житіє запишеш слово в слово, як його казатиму, ні в чому не сумніваючись і без звірок. Коли ж потреба звірки конечна, погодиш зі мною чи з Антонієм, чільним учнем святого. Запишеш усе разом і даси нам перечитати.

– Не довіряєш мені? – спитав Созонт.

– Сказано у Святому Писанні: кожна людина – лож. Близькі до святого люди мають подбати, щоб не пішла гуляти по землі неправда про святого, – жорстко сказав юнак.

– А коли б я у чомусь усумнився?

– Стережися цього сатани, – утрутився раптом Кузьма, неймовірно викругливши оченята. – Вчора ввечері він сам признався, що подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер. А ще сказав, що хробак сумніву точить його.

– Тоді йому треба йти до святого конечно, – мовив спокійно юнак. – Хробак сумніву – це також біс. Коли його позбудеться, то й житіє святого Микити в нього вийде істинне, без брехень і привнесень. Бо, коли б щось було не так, боюся, що й до нього розверзне прірву болото.

– Чи ж багато людей пожерло ваше болото? – спитав Созонт.

– Усіх, хто йшов до святого без віри і хто ніс до нього чи на нього неправду та кривомисля.

І тут-таки розповів притчу, як ішли до преподобного заради його молитви якісь люди. Дорогою побачили лань, що мимо йшла у своїй потребі. Тоді закричали до неї:

– Молитвами святого Микити заклинаємо тебе: стій на місці!

І лань стала, ніби в землю вкопана.

Ті ж люди кинулися до неї, убили її, здерли шкуру, були-бо зголоднілі в дорозі, приготували з м'ясива їжу собі, а коли наїлися, то були гнівом Божим побиті: погубили голос людський; до одного з них, що накинув на себе шкуру, ховаючись од дощу, та шкура приросла, інші ж пообростали щетиною й розбіглися лісом, по-ланячому рикаючи. Ходили так довгий час, кількох з них пожерли вовки, а решта, а з ними той, що у шкурі був, приволочилися до святого і про були біля нього два роки, поки здобули людську подобу і спромоглися по-людському говорити.

– А шкура та, – сказав юнак, – і досі висить для острашки свавільників на стовпі біля загорожі святого місця, і ви, прибувши, зможете її побачити.

Я відчув недовідомий страх, хоч ця розповідь і на байку подобала. Зирнув на своїх співподорожан і побачив, що всі, окрім Созонта-диякона, відчули те саме: круглі очка Кузьми вирячилися, а Павло почав ламати пальці рук. Юнак же оповів цю історію рівним голосом, очі його й обличчя залишалися мертві – ні на кого при цьому не дивився. Цікаво те, що Созонт за своєю звичкою не звірив притчі із оповідями книжними, зокрема із житієм Симеона Стовпника, писаним Теодоритом, тільки пізніше, коли ми опинилися сам на сам, відійшовши від інших у потребі, шепнув мені, що історія із ланню недійсна, а взята живцем із Теодорита, – очевидно, диякон збагнув, що насторожувати передчасно юнака не варто, був той наладнований надто вже безсумнівно, та й не простодушний і запальний це Кузьма, якого можна було дрочити у дискурсах, – була в юнакові якась тверда, перетворена у камінь пітьма, збурювати яку увіч небезпечно. Можливо, від відчуття цієї пітьми і збуривсь у нас страх, а зовсім не від оповідженої байки. Бо й справді, щось було в тому юнакові несусвітне, від нього текла якась сила, притому потужна, загадкова і не до пізнання. І я згадав слова пророка Амоса: «Він не світло, а темрява». Признатися, я завжди міряв людей світлоностістю і темрявоносністю і за життя переконав ся, що не буває тільки однаково – у кожного з нас своя темрява, але кожен із нас не без світла – в одного більше світла, в іншого – тьми, бо й день не без затінків і темних закапелків, а ніч не без світла: свічки, місяця, зір, світляків – усе це речі прості. І тільки інколи з'являється людина, від якої потоками струмує світло і щедро наповнює інших, як порожні посудини. Так само лише інколи з'являється люди на, повна глупої пітьми, і так само наповнює посудини душ ближніх, але вже тьмою. Значно пізніше я довідався, що причина юнакової пітьми була простоз'ясна, та й у вимірах його темрявоносності я помилився. Але про це буде далі.

Отож ми пішли за ним через ліс по досить слабко утоптаній стежці і могли вільно розмовляти. Правда, юнак звелів нам дивитися під ноги, особливо босому Кузьмі, бо тут водяться отрутні змії, від укусу яких людина дубіє і швидко покидає світ. Це додало нам страху, а він тим часом оповів рівним і, як усе в ньому, неживим голосом дві історії із зміями, що стосувалися житія того-таки Микити.

Якось привели до Микити жінку із обличчям таким зеленим, як трава чи листя. Згодом виявилося: таке ж зелене було й тіло її, бо й руки були зелені, а жінки казали, що й уся вона. А причина та, сказав юнак, що вночі, бувши спрагла, випила із водою малу змійку, і та почала рости у її череві – від того й зеленіла шкіра. Знахарі та шептухи сільські скільки не трудилися біля неї – нічого не змогли вдіяти, отож єдина надія залишалась у неї на святого.

– Коли ж я розповів йому про цю жінку, – мовив юнак, – він, не дивлячись і не оглядаючи її, бо має до жінок невимовну відразу, сказав: «Напоїть її від води святого місця! І хай молиться від ранку до вечора».

Жінку напоїли вранці, вона молилася без їжі й питва цілий день, а ввечері, коли заходило сонце, почала тіпатися і впала, широко розтуливши рота. Люди бачили, як у тому роті з'явилася зміїна голова, висунулася й засичала. А тоді поповзла з рота, і була на три лікті довжиною. Коли ж виповзла, зелена барва з її лиця почала спадати і зникати, і шкіра її стала звичайна. Змія ж поповзла до огорожі святого місця, скрутилась у клубок і здохла.

Друга історія була про змія-полоза, який жив у тутешньому болоті. Був він на дванадцять ліктів, і там, де проповзав, в'яла трава, а де гніздився, більше на тому місці не росла. Нападав на людей та худобу, чавлячи їх і випиваючи з них кров. І загналася в ліве око його скабка із дерева і творила йому велику болість, бо око його те загнило. Тоді він вийшов із болота й поповз до огорожі святого місця, а там хилявся й мотав головою, ніби просив милосердя у святого Микити. Святий зійшов зі стовпа, щоб подивитися на нього, хоч зі стовпа він дуже рідко сходить, і торкнувся ока пальцем. І випала дерев'яна скабка, і звівся полоз ставма та й уклонився святому. І відтоді лежав біля загорожі, нікому не шкодячи, кілька днів, аж доки око його не очистилося від гною. Тоді поповз у болото і вже ніколи не нападав на невинних людей та худобу, а тільки на тих, що йшли до святого без віри чи з кривомислям. Ото кажуть, що він таких у болоті й топить.

Тоді не втримався Созонт і запитав:

– Як же визначаєте, чи людина з вірою йде чи з невірою, з кривомислям чи без нього?

– По тому й визначаємо, – коротко відказав юнак. – Люди із вірою проходять до святого й відходять від нього вільно, а людей лукавих болото із змієм пожира.

– А, крім цього мірила, чи маєте інше?

– Лукавство в людині – це дух, – мовив юнак. «Блаженна людина, – сказав Давид, – як нема в її дусі лукавства». А духом людина дихає; оцей-бо дух змій-полоз, за наущенням Господнім, його в людині й прочуває, й прочитує.

– Але той-таки Давид сказав, – мовив Созонт, – «Не розпалюйся гнівом на людину, що виконує задуми злі».

– Це заповідь людині, – відказав юнак. – Судимо не ми і не святий Микита – оружжя Господнє, а Бог. «Бо витяті будуть злочинці, – каже той-таки Давид, – а ті, хто вповає на Господа, – землю вспадкують. А ще трохи – і не буде безбожного!»

Це було мовлено голосом рівним і байдужним, але в ньому прозвучав голос заліза. І знову я відчув доторк страху, непояснимої тривоги, що заполонила.

Диякон Созонт отямився і мовив примирливо:

– Воістину повчальні твої притчі!

– Чи записані вони в тебе до житія святого Микити, яке складаєш? – спитав юнак.

– Ні, бо цього не відав.

– Що ж звідав?

– Небагато. У Черняхові довідався від отця Івана, священика тамтешнього, про дитячі роки святого, а від Кузьми, котрий іде з нами, про його пробуття в Жидачівському монастирі. Коли маєш бажання і поки не дійшли до болота, розкажи: що було до того, як святий знайшов це місце?

– Моє послушання, – мовив юнак, – скрізь і всім оповідати житіє святого.

Розділ дванадцятий,
у якому подається оповідка юнака про Микиту Стовпника, тобто як він Стовпником став

І юнак розповів, що після вигнання із монастиря ходив Микита по відлюдних місцях та вертепах, доки не знайшов безводну криницю, в якій гаддя й духи нечисті жили, і, там поселившись, молився Богові. І жалили його там гадюки, а нечисті духи спитували його, намагаючись одвернути від Бога й шепочучи лестиві слова. Один із духів ставав горілкою, другий – сласною їжею, а третій – жінкою. І спершу не відав святий того, а гадав, що це жінка сховала тут їжу та горілку, бо вона до нього й прийшла, коли покуштував того й того. І, коли спустилася до нього в криницю, гаддя почало танцювати й співати солодко, а з ним і жінка, оголюючись перед святим. І був він одурманений та запоморочений і вже на краю погибелі стояв, коли б не уберіг його Господь і не наустив його покласти на груди святого хреста. Гаддя тоді в паличчя поперетворювалося, горілка в сечу, їжа в послід, а жінка, якою він ледве не був переможений і скушений, у пару перейшла. І після того заклявся святий страшною клятвою: не пити і не їсти, а жінок незмінно вважати посудиною диявольською, бо так воно і є. І знову пішов він блукати по лісах та вертепах, аж поки не знайшов гору й печеру в ній і там, зачинившись, пробув три літа, нічого не пивши й не ївши. Довідалися про нього люди й почали приходити, просячи зцілення їхнім хворобам, і спокусився він: безвідмовно чинив, не зваживши на те, що тіло тлінне є й призначене на гниття й умирання, а хвороби тілесні і є початком такого вмирання. Почув про нього й один із князів Четвертинських, узяв трунків із собою та виборної їжі, бо не вірив, що святий не їсть і не п'є. Він сказав святому:

– Не належить людині себе безмірним постом убивати, не є це добродійність, а більше гріх.

Тоді сказав преподобний:

– Поклади, княже, біля мене питва та їжі, коли буде потрібно – укріплю трохи тіло. Мене ж у печері зачини на сорок днів та ночей, а тоді приходь.

Князь те учинив, наказав слугам засипати вхід землею з камінням, лише малу продухвину залишивши.

Коли ж минуло сорок днів, прийшов князь із слугами, розкидали прохід у печеру і знайшли преподобного на землі – лежав він наче мертвий, їжа ж не була попсована, але й не торкнута, трунки ж і вода так само – не взяв і трохи того великий пістник і не скуштував.

І жахнувся князь Четвертинський, і попросив благословення; сам же преподобний устав, і не було в його тілі ніякого виснаження. Сказав він князеві та людям, що там були:

– Не можу вже тут лишатися, бо не бажаю слави людської. І не вважаю своє пробуття в печері подвигом, бо хотів відбути цей час стоячи, але утрудився й дозволив собі сісти. Коли ж сів, захотілося мені лягти, а коли ліг, то не міг уже ані сидіти, ані стояти. Це значить, що не укріпив я ще свого духу.

І він знову пішов блукати по лісах та вертепах. І знайшов ще вищу гору, а ще знайшов кинуту кимось кодолу[12]12
  Кодола – груба вірьовка.


[Закрыть], одним кінцем прив'язав себе за ногу, а другим окрутив каменя і так, стоячи на горі, дививсь у небо, прозираючи розумом вище небес долішніх. І знову прочули про нього люди й почали до нього приходити, просячи помочі на хвороби свої. Прийшов і один священик із недалекого містечка і, побачивши його прив'язаного, сказав:

– Людина – не пес і прив'язі не потребує, а має волею та розумом прив'язувати себе до одного місця.

Це почувши, преподобний відв'язав себе і відтоді зв'язував себе тільки вільною волею – захотів бути Христові самовільним в'язнем. І не сідав він, і не лягав, а тільки стояв, дивлячись на небо, і молячись, і поклони б'ючи.

Пройшла про нього слава на весь край Волинський та Поліський, навіть із Поділля та Червонної Руси приходили до нього люди: несли хворих своїх чи самі з власними бідами прибували, з напастями чи скорботами, ті, що від бісів мучилися, – і всі вони діставали поміч, тоді ще святий без розбору всіх лікував, хто цільбу, хто втіху чи іншу якусь поміч. Преподобний же, зцілюючи, казав кожному:

– Прославляй Бога, що зцілив тебе, й ніколи не дерзай зголошувати, що тебе Микита вилікував, бо не матиме сили це зцілення…

– Але люди, гріхами сповнені в цьому світі, – сказав із притиском юнак, – розходячись по домівках, не Бога славили, а таки преподобного, відтак збувалося його слово: хто хворий був і зцілювався, знову хвороби власні повертав, хто бісом бував мучений, знову пускав у нутро своє біса, а хто в скорботі був – скорботою переповнювався, як давніше.

Та слава про преподобного ширилася попри все те. І ще більше потекли до нього всілякі люди, навіть чужоземці, – всі хотіли торкнутися його і взяти благословення. І відчув святий тугу велику й утяження від такого пошанування, бо не мав ані хвилини спокою ні вдень, ані вночі – не ставало йому навіть часу на спокійну молитву, а тільки цьому й хотів віддатися.

– Тож заклявся він не лікувати більше тілесних недуг, а тільки духовні, узяв кількох улюблених з-поміж прийшлих, котрі хотіли постійно коло нього жити і йому служити, – серед них був і я, сліпий, а завдяки йому прозрілий, і пішли ми з ним у поліські ліси, перейшли болото та й віднайшли спокійне місце поміж трясовин, де росли великі дерева. Зрізали верхівки в двох близько поставлених поміж себе сосен і зробили там поміст, до якого приставили драбину, а саме місце оточили загорожею, стовп же той мав тридцять і шість ліктів – це щоб мав змогу преподобний бути ближче до неба і міг віддаватися там світлим молитвам, виходячи до небесної країни і багато там терплячи, мочений дощем, палений спекою та морозом. Їжа йому непотрібна, а з питва вживає він тільки воду, бо ослаб останнім часом, раніше ж і води не вживав.

Тоді прочули про нього заздрісники, що не вірили в його святість і захотіли скусити духа, який у ньому був, і послали двох мужів з-поміж себе від собору духовних. Один віру потаємну у святого мав, а другий хотів викрити його як облудника і збезчестити. Отож перший пройшов через болото, а другого воно пожерло – і це був перший, на якого впала Божа мста. Той же, що віру мав, побесідував наодинці із преподобним, здивувався із його життя, створив там літургію й причастив преподобного таїн божественних та й повернувся щасливо назад. Відтоді преподобного залишено у спокої – і живе він на острові поміж боліт уже дванадцять літ, із стовпа рідко коли сходячи.

Юнак зупинився, різко повернувшись до нас і світячи мертвими очима. І ми раптом зрозуміли, що очі в нього такі тому, що він і справді сліпий, хоч і сказав, що завдяки Микиті прозрів. І жахнулися ми, що сліпий вестиме нас через болото; один лишень Созонт залишався спокійний.

– Чи бачиш нас? – спитав диякон.

– Не бачу вас, а відчуваю, – мовив юнак спокійно. – Преподобний дав мені прозріти духовно – не очима, і, духом ведений, все знаю й пізнаю. Тобто святий замінив мені очі тілесні на духовні, сказавши, що при такому дарі очей тілесних я не потребуватиму.

– І ти їх не потребуєш? – спитав Созонт.

– Анітрохи, – відповів юнак. – Очі духовні прозірливіші тілесних. Є такі, що мають очі, а не бачать. Очі тілесні невситимі і схильні до облуд, а очі духовні лукавства і зваби не відають. «Народ сліпий, хоч очі він має», – сказав Ісая; у духовної ж людини все тіло – очі, і я це пізнав як ніхто.

– Чи ж довго нам іти до болота? – спитав Павло.

– Недовго. Але перед цим повинні ще раз зголосити: хто повірив у те, що оповів, нехай піде зі мною, хто не повірив, хай ліпше повертається.

– Я вірю, – сказав Павло. – Коли б не вірив, не сподівався б і в дорогу цю не пускавсь. Сподіваюся ж на зцілення.

– Можеш зі мною йти, – сказав юнак. – До святого допущений будеш.

У мене були сумніви, але я нутром відчув, що годі їх тепер відкривати. Мушу спершу все побачити й пізнати, а тоді обмислити.

Через це й сказав:

– Вірю також.

– Підеш зі мною, – сказав юнак.

– А я хочу вірити, – мовив Созонт. – Але чи дозволиш запитати, що мені неясне.

– Запитуй. Ліпше відверта ясність, аніж сокрита хованість у мислях.

– Чи може людина перейти межі, визначені їй Богом?

– Коли Бог того захоче, – мовив юнак. – Бог ці межі створив, Бог може їх розсунути чи забрати.

– Чи залишатиметься людина людиною, коли межі ці перейде?

– Вона стає тоді вибранцем Божим, – прорік юнак.

– Чому обранець Божий, посланий між людей, тікає від тих-таки людей?

– Обранець Божий є для людей прикладом, а не смертним лікарем та міським пастирем.

– Чи не був лікарем та пастирем Ісус Христос?

– Був, але й він відходив у пустелю. Окрім того, святий Микита лікує від хвороб духу, а це те саме, що бути пастирем, має він і учнів. І лікар, і пастир він духовний, а не мирський.

– Цього мені досить для моєї віри, – сказав Созонт, і я відзначив, що висловився він двозначно, тобто не так, як ми із Павлом, а з вихилясом, хоч і не дозволив собі прямодушно викрити те, що здавалося йому в оповіді про Микиту за не правдиве. Юнак, здається, того не примітив, він уже повернув обличчя у бік Кузьми, той стояв од нас трохи осторонь, отож чи сліпий він, подумав я.

– А тепер ти, останній, Кузьмо Індикокур, – мовив він.

– Це добре сказав: я останній, – прорік Кузьма, вибалушуючи круглі очка. – Христос любить тих, хто останні. Тим більше що не книжник я і не фарисей, як дехто. – Кузьма скосив погляд у бік Созонта. – Але коли йому до зволив запитувати, дозволь і мені.

– Запитуй, – сказав юнак.

І тут Кузьма бовкнув таке, чого, як на мене, казати було не слід:

– Людиною провадить Бог чи сатана?

– Одних Господь, а інших нечистий, – відповів юнак.

– Чи може сатана поставати в образі Божім?

– Може вдавати із себе кого захоче.

– Як вивірити, чи провадить Бог чи сатана? – спитав Кузьма.

– Так як вивірив святий Микита, – мовив юнак. – Чи знаєте цю історію?

Ми не знали, і він оповів таке.

Диявол, що заздрить добру, перетворився на ангела світла і з'явився перед Микитою в огненній колісниці із вогненними кіньми. І сказав трубним голосом:

– Бог землі й небес послав мене, як це бачиш, щоб, наче Іллю, взяв я тебе на небо, достойний-бо ти честі такої через життя своє. І прийшов уже час, щоб плоди трудів своїх мав понести, і приймеш вінця від руки Господньої – іди не гаючись і не будь, як Захарія, котрий мені не повірив, поклонись йому – хай уздрять тебе ангели з пророками, апостолами й мучениками – всі тебе бачити бажають.

І не пізнав святий зваби ворожої, двигнув праву ногу, щоб ступити на колісницю, однак і праву руку простяг, щоб ознаменуватися хресним знаменням, і тоді диявол із колісницею та кіньми зник, як дим. І пізнав преподобний бісівську звабу, каявся, а ногу свою, якою хотів на колісницю ступи ти, покарав – стояв тільки на одній тій нозі цілий рік. Диявол же, щоб помститися, уразив його ногу виразкою, і почало гнити на ній тіло, з'явилась і черва, потік із виразки гній з червами по стовпі на землю. Один із наших, учнів його, що поклоняються йому, на ім'я Антоній, збирав ту черву, що на землю падала, за повелінням святого, виносив на стовпа, і преподобний, наче другий Йов, терплячи, прикладав черву до виразки й казав:

– Їжте, що вам дав Бог!

– Стій, стій! – закричав Кузьма, здіймаючи руки вгору. – Не Бог дав, не Бог, а ти сам сказав: диявол дав виразку, не Бог! Як же він диявола Богом назвав?

І вдруге ми побачили, що трохи знітився юнак, принаймні обличчя його здригнулося, бо точно поцілив у нього Кузьма, аж Созонт повернувся до нього, і на обличчі диякона за світилася його посмішка, якої не міг стримати.

– І диявол діє за повелінням Божим, – сказав юнак.

– Стій! – фальцетом вигукнув Кузьма й потряс руками. – Коли диявол діє за повелінням Господнім, то це він створив з нього янгола з колісницею. Якщо так, як же міг Микита по стати проти волі Божої?

– Бог святого опитував через диявола, – рівно прорік юнак, його обличчя знову стало непорушне, – але він-таки, за волею своєю, дав преподобному знати, звівши його праву руку для ознаменування хресного.

– Коли Господь його спитував, – сказав їдко Кузьма, – чому на опитування не повіз у тій колісниці, чому від опитування так відразу ж відступив?

– Не суди діла Господні! – крицево зазвучав голос юнака. – Не може людина їх пізнати і збагнути.

– Але сам сказав – це діла не Господні були, а сатани. Чому Бога із сатаною за спільників приймаєш? Чи Люципер не повстав супроти Бога і не звільнився з-під його влади? Чи не створив своє царство, вороже й супротилежне Божому? Чи не воює Бог із сатаною, а не тримає його в себе за ката? Чи мало в нього власного воїнства? Чи не відкинув Бог Люципера з його чорними ангелами за власною волею, чи не збридив ними? Чи не є земля плацом великої валки між Богом та сатаною, війни, що провадиться і в людських душах і яка не має, поки людина живе, кінця? Чому перестав розбирати, де Бог, а де сатана, і чому сплутав їх?

Юнак стояв мов громом битий, обличчя йому сполотніло, як полотняна його хламида. Кузьма ж торжествував. Його видовжене обличчя зарум'янилося, очі палали несусвітним вогнем, а рот був уже не ґудзуватий, а широкий, і єдиний зуб виблискував бойовою міддю.

– Через це я й кажу, – загримів він, – що в кожній людині сидить і Бог, і сатана й ведуть вони там війну, але кінець її має прийти – і це стається тоді, коли людину вражає мечем чи косою Смерть – ось і починається суд!

Відтак прозвучав рівний і спокійний голос юнака:

– Бачу, біс поселився у тобі й говориш його вустами. Сумніваєшся у всепотужності Божій, а це і є біс. Коли так, то можеш із нами йти, але стережися Ока Прірви! Коли ж перейдеш болото, будеш допущений до святого Микити.

Я здригнувся: і юнак сказав про Око Прірви. Мороз пройшов поза спиною: що він знає про те Око? Виявляється, знає так само, як знає про те Павло, бо побачив його у видінні, коли навідував святих жон. І, хоч признався, що вигадав те оповідання, власне, прочитав його в книгах і лишень переказав по-своєму, Ока Прірви вигадати не міг. Знав, що воно існує, як знаю це і я і як знає цей дивний сліпий чи й не сліпий, годі те втямити, юнак. Але, здається, він називав Оком Прірви болото, отже, це в нього може бути фігурний вислів. Вразили мене в цьому разі і Созонт із Кузьмою: Созонт провів із юнаком яловий дискурс, хоч раніше бував не менш гострий і пристрасний у слові, як це не сподівано виявив себе Кузьма; отже, увіч виходило, що Созонт прочув, як ми з Павлом, небезпеку чи загрозу, природи якої ми не розуміли до ладу, чи був торкнутий страхом перед незвіданою таємницею, чи, як з'явив юнак, жахкою дорогою, в яку пустилися і з якої кожен із нас чомусь не бажає зійти; адже йшли ми мов сліпі, ішли-таки за сліпим поводирем, і тільки цей сліпий знав шлях. Здається, повела нас оце якась невідома сила, й затемнювала голови, й не давала нам зупинитися чи повернутися назад – кожен із нас про це навіть не думав.

Кузьма ж мене вразив тим, що виявив раптом потужний розум, хоча раніше в дискурсах із Созонтом удавав себе за простого й немудрого. Так само сильний розум був і в юнака, тобто виходило, що всі ми однаковою мірою книжники, але чи ж фарисеї? Созонт-диякон принаймні себе фарисеєм учинив, перед цим вивищуючи правдивість, але раптом правдивим бути не захотів, як тільки війнуло хвилею небезпеки; отже, певною мірою, лукавив, а чи не є лукавство у певних випадках розумом? Святий Павло, принаймні у посланні до ефесян, прирівнював лукавство до омани, що веде до хитрого блуду. Чи був фарисеєм я та й Павло? Безсумнівно, бо ні я, ані Павло не забажали відвертості з юнаком, який виявив нетерпимість до сумніву, і від диспуту просто відмовилися. Чи був фарисеєм сам юнак, сказати поки що годі, надто мало його знали, але після останнього дискурсу я почав відчувати до нього пошану: коли в розмові із Созонтом сильнішу мисельну потугу виявив юнак (так принаймні дияконові через його фарисейство захотілося), то в змаганні із Кузьмою плац потреби[13]13
  Плац потреби – поле битви.


[Закрыть] залишився за Кузьмою.

Отож ми пішли далі й ішли певний час мовчки, і, поки дійшли до болота, мовчанку тільки раз порушив-таки Созонт.