Текст книги "Чеслав. В темряві сонця"

Автор книги: Валентин Тарасов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Де ж ти завіявся, Кудряше? Ми вже і ворота замикати зібралися на ніч.

– Кінь забалував, – прохрипів їм у відповідь Чеслав. – Звик лише хазяїна слухати, злидень.

– Так ти, блукаючи, зовсім хрипіти став: точнісінько, як стара порохнява осика на вітрі.

– Схрип трошки.

– Схрип? Та в тебе глотка луджена!.. – дружно заіржали чоловіки.

Відійшовши подалі від воріт, юнак погладив Вітра по морді, а потім, легенько ляснувши по холці, наказав:

– Додому, Вітре!

Кінь знехотя, немов роздумуючи, чи залишати хазяїна, зробив кілька кроків і зупинився.

– Вітре!

Більше Чеславові повторювати не довелося. Він чув, як у темряві лунав, віддаляючись, тупіт Вітра, поки зовсім не стих. Чеслав, добре орієнтуючись у темряві, рушив убік, де стояла хижка Сокола.

Діставшись до оселі старого мисливця, хлопець, затаївшись, прислухався. Усередині було тихо – отже, сторонніх у хаті не мало бути.

Намагаючись не шуміти, він увійшов. Та непоміченою його поява не залишилася. Зачувши присутність стороннього, захвилювалися, заворушилися мешканці житла.

– Кого там Лісовик приніс? – заричало грізно з темряви.

– Це я – Чеслав, – відгукнувся юнак.

– Чеслав?! – у голосі Сокола почувся подив і вже не було загрози.

У хатці стало небагато світліше. Це Руда підкинула у вогнище хмизу.

Сокіл лежав там само, де його бачив востаннє Чеслав. Тільки зараз його очі були розплющені й суворо дивилися на юнака.

– Утікач?!

– Не проженеш? – переступив із ноги на ногу Чеслав.

– Та треба було б… – пробурчав старий. – Навіщо проти Ради пішов, неслух? Найрозумніший знайшовся?.. – хоча Сокіл і намагався говорити суворо та повчально, але в словах його не чулося невдоволення. – Але не прожену. Навіщо прийшов?

– Тебе побачити… За порадою.

– Знав, що побачитися зі мною захочеш, але не думав, що в городище прийти зважишся. Зухвалий! – Сокіл поплескав по лежаку рукою, вказуючи Чеславові, щоб він присів. – Мабуть, убивцю батька знайти задумав?

– Задумав. – Чеслав сів поруч із пораненим і, зітхнувши, додав: – Ось тільки як – не відаю поки що. А ще про те хотів запитати, хто тебе підстрелив.

І без того немиловидне лице Сокола спотворила гримаса досади. Глухо заричавши, наче в нього знову влучила стріла, він відвернувся до стіни. Але потім, усе-таки впоравшись зі своїми почуттями, заговорив, так само не дивлячись на Чеслава:

– Чужинець то був… Схибив я… Але й він, Лісовик його… хитрий. Я тоді околицею походив, огледівся, принюхався та й виявив непрошеного. Але він на місці сидіти не став: усе навколо городища кружляв. Почав я переслідувати його, по сліду йти, а він, стерво, так і крутить, так і петляє. Мені б, старому горщику, зрозуміти, що він розгадав мене, виявив, що я за ним іду. А я захопився, старий дурень, – від злості на самого себе Сокіл із силою смикнув свою кошлату бороду. – Та дивлюся: зник він кудись. Ні його, ні сліду не видно. Мені б поберегтися та й самому завмерти, почекати, поки виявиться. Так не стерпів: вирішив трохи вперед пройти, подивитися. А він уже за спиною моєю опинився. І щойно я те зрозумів, як стріла в мене ввійшла. Спритно мене підстеріг, Лісовик його заковтни!

Від образи й хвилювання Сокіл аж закашлявся. Руда піднесла батькові глечик із водою і з докором подивилася на Чеслава. Юнак удав, що не помітив її промовистого погляду.

– Може, він і батька порішив?

– Може, і він, – випивши води, Сокіл трохи заспокоївся. – Тільки занадто вже мудро, як на чужинця. Вашими ножами – та Велимиру в серце. І чого тоді вас не зачепив? Адже чужинець той на полюванні в тебе цілив. А в мене він стрельнув лише тому, що я вистежив його, Лісовик його…

– He гоже Лісовика проти ночі згадувати, батьку, – пролунав тихий благальний голос Руди з кутка, де було її ложе.

– Що?! Думаєш, як батько хворіє, так і повчати вже можеш?! – гримнув на дочку Сокіл. – Дивися, а то я ще…

Старий хотів було погрозити дочці рукою, та, передумавши, тільки роздратовано махнув у її бік. Мовляв, що з дівки візьмеш. І знову повернувся до Чеслава:

– Я ось тут лежу, боки відлежую та все думаю: чого Велимир не захвилювався, та й ви теж, коли упир той до вас прокрався? У лісі, серед звіра дикого, мертвим сном спати не годиться. А ви ж мисливці знані! Невже так зморило?

– Сам не розумію, – щиро зізнався Чеслав.

Вони ще якийсь час поговорили із Соколом, але, бачачи, що старий мисливець усе ще не оговтався від рани й почав підупадати на силі, Чеслав заквапився геть. Коли він уже піднявся, щоб піти, Сокіл схопив його за руку своєю величезною лапою:

– А що до того, як убивцю знайти, то шукати треба так, як і звіра в лісі вишукуєш. Усе примічаєш, у голові складаєш, слід знаходиш і йдеш по ньому. А починати треба, я так думаю, з того місця, де все сталося.

Попрощавшись із Соколом і Рудою, Чеслав покинув їхнє житло. Розмова з наставником якщо й не дала відповіді на його запитання, то хоча б підказала, із чого почати пошук.

Вийшовши на вулицю, юнак не одразу зрозумів, що за час його відсутності відбулися якісь зміни. Поки Чеслав перебував у хижі старого мисливця, прорвавшись крізь хмари, чорним полотном неба заволодів кругловидий місяць. Він, як повноправний господар, що вирішив перевірити свої володіння, освітив спляче городище холодним світлом.

Опинившись посеред рідного городища, розрізнивши в темряві знайомі обриси й відчувши знайомі запахи, Чеслав на мить замислився: «А чи правильно я вчинив, утікши від рідних? Чи не взяв непосильний тягар на свої ще не закоренілі плечі, вирішивши самотужки розгадати таємницю загибелі батька?» Але одразу ж відігнав від себе ці сумніви. Кров батька відгукнулася в ньому, вимагаючи помсти.

У нього виникло бажання зазирнути до рідної домівки. І найбільшою причиною тому була Неждана. Ця зухвала бранка не відпускала його навіть тепер, коли йому потрібно було думати радше про свою безпеку та життя, ніж про неї. Але Чеслав не міг позбутися думок про неї. Він навіть уже зробив кілька кроків у бік рідного дому, але, вчасно похопившись, що його раптова нічна поява може спричинити переполох і привернути увагу сусідів і громади, сам себе вилаяв за дурні думки й бажання. Йому треба було якнайшвидше покинути городище, бо хто-небудь, кому не спалося цієї місячної ночі, міг легко помітити його й здійняти тривогу. Поправивши на собі гарячу шкуру, Чеслав поспішив до воріт.

Благополучно вибравшись із селища й навіть викликавши співчуття сторожі до нібито загубленого Кудряшем оберега, який негайно треба знайти, щоб уникнути нещасть, Чеслав попрощався з другом і до світанку дістався до дуба, де знайшов собі пристановище.

Сон його був недовгим, проте Чеслав відчув, що сили відновилися. Можливо, тому сприяло бажання якомога швидше почати задуманий пошук чи те, що зараз він уже знав, звідки його варто почати.

Галявина, на яку до полудня вийшов Чеслав, здавалося, нічим не скидалася на ту, де кілька днів тому, прокинувшись, він знайшов тіло свого батька з двома ножами в грудях. Залита сонячним світлом, вона була занадто гарною й урочистою, більше придатною для хороводів і свят лісових мавок, ніж для кривавих людських справ. За відсутності вітру жоден лист, жодна травинка не порушували її застиглий спокій. І тільки лісові трудівниці бджоли, перелітаючи з однієї квітки на іншу, збираючи солодку данину, свідчили, що ця галявина належить не тільки духам.

Юнакові спершу навіть здалося, що він помилився й знайшов лише схоже місце. Але ні, це була саме та галявина. Ось і молодий дубок, під яким вони з батьком і братом полуднували останнім разом. Щоправда, підросла трава вже встигла сховати сліди їхнього перебування тут.

Чеслав опустився на траву. Пам’ять миттєво повернула його в той злощасний ранок, відтворивши все до найменших дрібниць. Він відчув, що серце його почало битися, немов молот по ковадлу. Занадто живими і свіжими були спогади, занадто глибока й болісна рана. Глухий стогін болю й злості вирвався з його грудей. Стиснувши кулаки, він із силою вдарив по землі, що всотала кров його батька.

Цей удар, віддаючись у руках, змусив Чеслава повернутися до дійсності й згадати, навіщо він сюди прийшов. Розуміючи, що так виходити на полювання не гоже, Чеслав постарався зібрати свою волю в кулак й тримати її сильною рукою. Плазуючи по траві, він уважно вивчав сліди й предмети, залишені їхнім перебуванням.

Тут лежало тіло батька, тут був він сам, а ось там, осторонь, спав Ратибор. Ось залишена в метушні торбинка, у якій була їжа. Недоїдками, мабуть, встигли поласувати мурахи й птахи. Трохи віддалік валяється глечик, із якого вони пили, запиваючи їжу. Отут лежала туша вбитого вепра…

– Почекай… Глечик!.. – прошепотів сам собі Чеслав.

Узявши посудину в руки, він сів і почав уважно її розглядати, начебто бачив уперше. Але думалося йому не про глечик. Якісь неясні відчуття спливли в його пам’яті. Щось, пов’язане з глечиком, але що? Чеслав заплющив очі й постарався пригадати всі подробиці їхньої трапези. «Поївши, ми по черзі приклалися до цього глечика. Батько й Ратибор ще нахвалювали смак напою. Хвалили Болеславу за старання й турботу. За те, що завжди може порадувати новим смаком…»

Юнак немов заново відчув язиком смак того медового напою. «Солодка слабість… Дурман у голові!»

Чеслав миттєво розплющив очі.

Чого ж трапився цей дурман? І Ратибор говорив, що не пам’ятає нічого. «Як у яму провалився!» Схоже, не простим медок виявився. А може, із зіллям яким?..

Тоді стає зрозумілим, чого таким міцним, непробудним був їхній сон. І як гад зміг непоміченим підкрастися до них і, заволодівши їхніми ножами, увігнати їх у груди Велимира.

Глибоко замислившись, Чеслав продовжував розглядати галявину, ретельно обшукуючи траву. Хоча як уже досвідчений мисливець він розумів, що знайти тут слід убивці – марне сподівання. Занадто багато на цій галявині потопталося людей, та й часу вже минуло чимало. А ліс-панотець постарався якнайшвидше позбутися слідів людської присутності у своїх володіннях. Проте Чеслав був пильним мисливцем…

І раптом його увагу привернув маленький червоний камінчик, що мигнув у траві. Щось він нагадав Чеславові. Узявши до рук, юнак покрутив його і побачив наскрізний отвір у його кам’яному тільці. І отвір цей був справою рук людських, і камінчик був занадто гладеньким. А ось іще один, тільки зелений, і теж із дірочкою. І ще один… І ось ще… Такі камінчики, нанизані на кінський волос, становили намисто – прикрасу, що носили жінки їхнього племені на шиї. Та й не тільки їхнього племені, а й сусідніх теж.

«Але як вони могли опинитися тут, у дикому лісі, на цій галявині? Від селищ не близько… Може, яка баба чи дівка шукала тут гриби та ягоди та й посіяла? Або…»

Чеслав, напевно, і самому собі не зміг би відповісти на запитання, як почув шурхотіння за деревами чи помітив тінь, що мигнула. Реакція його була миттєвою. Чеслав встиг прихилитися до землі, сховавшись серед трави. І тієї самої миті над його головою пролетіла стріла.

Юнак завмер. Тепер у нього не було сумнівів: на нього полювали. І та, перша стріла, і поранення Сокола були не випадкові. І коли він пробирався на зустріч із Кудряшем і йому здалося, що хтось крадеться слідом, то це був не звір, що пробігав повз, як він подумав, а людина, і ця людина йшла його слідом.

«Ох, і кумедно виходить: я полюю на вбивцю, а хтось полює на мене! Але хто? Хто?!» – миттєво промайнуло в його голові. Від цієї думки в ньому прокинулося ще більше завзяття до такого небезпечного полювання.

Просто перед його носом, дзижчачи від старанності, бджола збирала солодкий нектар із квітки, а навантажившись сповна, полетіла геть до свого дому. Чеслав вирішив, що йому теж час кінчати вилежуватися, а треба якомога швидше вибиратися з цієї колотнечі. Перекотившись швидко по траві й тим самим уникнувши ще однієї стріли, він одним потужним стрибком опинився поруч зі своєю зброєю. Тепер хлопець був не беззахисний і міг полювати на рівних із супротивником.

Розуміючи, що тільки-но він спробує підвестися, щоб напнути лук, одразу одержить ще одну стрілу, та й прицілитися як слід через траву не зможе, Чеслав вирішив учинити хитріше. Перекинувши зброю на край галявини, ближче до молодого дубка, він одразу перекотився слідом. І вже ховаючись за стовбур дерева, зміг встати й натягнути тятиву. Свого супротивника він помітив на протилежному боці галявини. Той, теж укриваючись за деревом, готувався випустити чергову стрілу. Чеслав випередив супротивника. Його стріла ледь не зачепила ворога, але той, на своє щастя, встиг ухилитися. Тепер супротивник зрозумів, що в Чеслава теж є зброя й він не гірше за нього може захистити себе. І майже відразу в бік Чеслава полетіла стріла.

Тоді Чеслав вирішив діяти на випередження. Щойно пущена в нього стріла пронеслася повз, він відкинув лук і, схопивши ніж, кинувся в бік ворога. Він розраховував на свою спритність і на те, що його суперник не встигне скористатися черговим пострілом. Хлопцеві здавалося, що він сам летів, немов випущена з лука стріла. Подолавши одним махом галявину, Чеслав несподівано для свого суперника виріс просто перед ним.

Від такої раптовості чужинець, – а для Чеслава цей злидень був незнайомим, – упустив свій лук, але одразу вихопив з-за пояса ніж. Стоячи віч-на-віч із чоловіком, що вже кілька разів замірявся на його життя, Чеслав нарешті зміг роздивитися його як слід.

Перед ним був юнак, не набагато старший за нього; судячи з одягу й лиця, не степовик, а скоріше з тих самих племен, що й сам Чеслав. Чужак, стиснувши зуби, зі скаженою люттю дивився на суперника, що раптово виник перед ним. Чеслав міг би заприсягтися, що ніколи не бачив цього хлопця, проте щось невловимо знайоме було в його рисах. Ця думка лише на мить блиснула в мозку Чеслава й одразу була відкинута далеко вглиб свідомості іншою думкою – убити ворога.

Із грізним криком Чеслав зробив випад у бік суперника, намагаючись уразити його ножем. Але чужинець був насторожі й встиг ухилитися від леза, своєю чергою теж намагаючись уразити суперника ножем. Сили юнаків були рівні, а злість одного була рівносильна гніву другого. Кружляючи серед дерев, немов у якомусь дивному танку, кожен із них, сподіваючись, що супротивник припуститься помилки, шукав можливості вбити.

Раптом суперник Чеслава, необережно відступивши назад, зачепився ногою за вузлуватий корінь дерева, що виступив із землі, і, втративши рівновагу, почав падати. Змахнувши руками в повітрі, намагаючись усе-таки встояти, він чомусь зник із поля зору Чеслава. Лише зробивши крок уперед, Чеслав зрозумів, що відбулося. Виявилося, що за спиною чужинця був вибалок, на дні якого той і розпластався.

Можливість скористатися такою нагодою й нарешті уразити ворога дала Чеславові приплив якоїсь дикої сили. Він відчув, як кров кинулася йому до обличчя й із силою штовхнула в груди. Вдихнувши побільше повітря, юнак із голосним криком кинувся на дно яру, сам не помітивши, як його крик зробився схожим на виття звіра. Незнайомець був уражений тим несамовитим виттям, проте встиг підхопитися на ноги й приготуватися до захисту. Ніж під час падіння залишився в його руці.

Блиск металевого жала в руці суперника змусив Чеслава пригальмувати й не кинутися сліпо назустріч загибелі. Ощирившись, він на напівзігнутих, готових у будь-яку хвилину до стрибка ногах почав обходити суперника по колу…

Хто з них першим почув людські голоси, що наближалися, не мало значення. Можливо, вони їх почули водночас, бо за мить обоє щодуху неслися в різні боки. І на те в них були вагомі причини: жоден не хотів бути захопленим.

Невдовзі до краю яру, де щойно билися суперники, вийшли одноплемінники Чеслава. Вони були з мисливським спорядженням, й очолював цю ватагу Сбислав.

– Здається, десь зовсім поруч вив звір, – оглядаючись, сказав син коваля Добр.

– Дивися, там унизу й трава зім’ята! – вказав Сбислав.

Чоловіки спустилися вниз, на дно яру, й уважніше придивилися до слідів.

– Та то сліди й не звіра зовсім, – ставши рачки та вивчаючи місце недавньої битви, зробив відкриття рудий Борислав. – То людський слід!

– Здається мені, не обійшлося тут без Чеслава, – задумливо вимовив дядько Сбислав.

Зустріч віч-на-віч із людиною, що бажала вбити його, навіть заспокоїла Чеслава. Тепер він принаймні бачив цього чоловіка, відчув його силу і знав про його наміри, а це завжди краще за невідомість. Єдине, що залишалося для нього загадкою в цій людині, – хто то і чому так люто бажає йому смерті. Чому? Сам Чеслав нікому не бажав смерті. Хоча ні, тепер бажав, ще й як бажав! Він бажав смерті вбивці свого батька. І йому треба було йти слідами, які він зміг виявити, і один із них вів його за чужинцем, а другий – у бік городища.

Вишукувати зараз у лісі чоловіка, що напав на нього, Чеслав вважав нерозумним: той і сам постарається його знайти. Недарма ж він уже стільки днів так ретельно полює на Чеслава. Залишається тільки повсякчас пильно дивитися навколо та оглядатися назад, щоб не одержати смертельну стрілу або ніж у спину. А от з’ясувати, що ж за такий дивовижний медок вони випили під час полювання, потрібно якомога швидше. І для цього йому конче необхідно побачити Болеславу.

Чеслав, звичайно ж, і не припускав, що Болеслава могла підмішати якесь зілля в мед, але, можливо, вона могла допомогти розгадати цю загадку.

Весь день він тинявся навколо городища, намагаючись побачити Болеславу або Кудряша, і все марно. І сам лаяв себе за те, що виявився таким недалекоглядним і не додумався заздалегідь умовитися з ними про зустріч.

Дивним йому здалося його рідне городище. Зазвичай життя довкола нього так і вирувало, народ метушився у своїх буденних справах і турботах. А нині якщо хто й виходив за ворота, то тільки в супроводі збройних чоловіків. Та й від городища далеко не відходили.

«Що ж у них там сталося?» – дивувався Чеслав.

Тоді він вирішив піти до Мари. Стара хоч і жила вигнаницею, але завжди знала, що робиться в селищі.

Діставшись володінь Мари, де панувала тиша, Чеслав переконався, що в неї немає сторонніх, і наблизився до печери. Проте й самої Мари в печері теж не було. На порозі його зустрів білий кінський череп. Він дивився на прибулого порожніми очницями й скалився оголеними різцями. У такий спосіб Мара намагалася відігнати від свого житла зайд, що могли навідатися за її відсутності. Переступивши череп, Чеслав увійшов усередину печери. Судячи з погаслого вогнища, Мара цієї ночі тут не ночувала й була далеко від свого пристановища.

«Напевно, пішла за цілющою травою й корінням», – вирішив Чеслав.

Вийшовши з печери, він несподівано для себе помітив рух гілок на протилежному боці галявини. І відразу побачив, хто крокує йому назустріч, – Криву Леду. Голова її, незважаючи на спеку, була чомусь перев’язана теплою хусткою. Але й Чеслав не залишився непоміченим.

Баба, зробивши ще один мимовільний крок, раптом зупинилася як укопана. Потім обличчя жінки вмить спотворив страх, рот її широко розкрився, і вона заверещала на всю силу свого бездонного горла. Птахи, перелякані такою пронизливою треллю, злетіли в небо з насиджених гілок. Різко повернувшись, Леда сунула свою ключку під пахву, підхопила поділ довгої сорочки й занадто швидко як для свого віку помчала геть стежкою, підкидаючи кощаві коліна. Її спритності, напевно, міг би позаздрити будь-який кінь, що досяг такого похилого віку.

Баба неслася геть, ніби за нею хтось із батогом летів, оголошуючи околиці несамовитим криком, а Чеслав із відкритим від здивування ротом дивився їй услід. Юнак не одразу й зрозумів, що це саме він став причиною такого жаху в жінки, що втекла. Він навіть оглянувся, намагаючись побачити за своєю спиною щось страшне, що могло налякати нещасну Леду. Але на галявині був лише він.

«Здуріла вона, чи що?» – почухав хлопець свою стрижену голову.

Він, звісно, терпіти не міг цю нахабну бабу, але ніколи не думав, що зможе вселити в неї такий жах.

«Напевно, остаточно з глузду з’їхала», – вирішив Чеслав, покидаючи володіння Мари.

Уже два дні кружив навколо городища Чеслав, намагаючись влаштувати таку потрібну йому зустріч, але марно. Ні Кудряша, ні Болеслави він не побачив, а навколо селища стало ще безлюдніше. І від того, що він не знав причини такого спустошення, занепокоєння мучило юнака дедалі більше.

Тонким лезом у його душу проникли смуток і тривога. Напевно, уперше за своє життя Чеслав почувався самотнім блукачем. Адже раніше, навіть ідучи на кілька днів на полювання сам, він не відчував себе самотнім, бо знав, що на нього чекають, йому є куди повертатися. А тепер, перебуваючи майже поряд зі своїми рідними й близькими, він почувався відділеним від них якоюсь невидимою прірвою, яку йому не вдавалося подолати.

Марно накручуючи кола та підходячи до селища з різних боків, він дедалі більше втрачав терпіння. Але в нього в запасі залишався ще один засіб, до якого він, син свого Роду, вдавався у скрутних випадках. Чеслав вирішив звернутися по допомогу до Великих…

Він пробрався до капища вже наприкінці дня, вирішивши, що цієї пори там буде безлюдно. З укриття, де він причаївся, йому було видно, як волхв Колобор, поклонившись ідолам Великим, вийшов зі святилища й, ненадовго заглянувши у свою хатину, що стояла трохи осторонь, покинув її, кудись поспішаючи.

Почекавши трохи, чи не з’явиться ще хто, Чеслав увійшов у капище. Підійшовши до ідолів, він поклав на жертовник принесеного зайця. Хлопець хотів добути для богів більшого звіра, та не вийшло. «Але наступного разу я добуду обов’язково!» – подумки пообіцяв він богам.

Суворо дивилися на нього Великі, і, як здалося юнакові, гнів був у їхніх очах: «Навіщо порушив волю старійшин, волю племені?! Утік!!!» А може, йому тільки здалося? Адже кому, як не їм, що відають про всіх і про все, знати його правоту?

Приклавши руки до серця, тим самим висловлюючи повагу й щирість свою, Чеслав опустився на землю перед богами. Він уже хотів висловити Великим прохання свої, коли раптово почув голоси людей, що йшли просто до капища. Йому, гнаному втікачеві, залишалося тільки одне – зникнути, щоб не потрапити на очі й не бути спійманим. Але вибратися з капища непоміченим йому тепер навряд чи пощастило б – люди були вже занадто близько, та й послухати, про що говорять його одноплемінники, здалося Чеславові корисним. Тому він, пошепки молячи богів простити його зухвалість, вирішив сховатися за ідолами, припавши до землі.

На його щастя, люди, що прийшли, зупинилися біля капища, не входячи до нього. Вони явно сперечалися між собою. По голосах Чеслав пізнав у них Зимобора й дядька Сбислава.

– Дуже вже ти хитрий, Зимоборе, усе городище під себе підім’яти хочеш, – наскакував на співрозмовника Сбислав.

– А ти нібито не того ж бажаєш? Диви, як гарячкуєш! – хрипів Зимобор. – А городищу без голови не можна – сам знаєш. Порядку не буде. У череді завжди ватажок має бути, а то розбредеться вона та й згине. Однак нехай Рада вирішить: хто гідний – того буде.

– Та знаю я, як ти обраних до себе закликаєш, медами пригощаєш, мовою солодкою тішиш, щоб за тебе стали, – покрутив руками перед носом Зимобора Сбислав.

Але слова ці Зимобора зовсім не збентежили. Зробивши крок уперед до співрозмовника, він майже вперся своїм товстим черевом у його живіт.

– А чи не того ти так переймаєшся, що й сам тим грішиш, та не надто в тебе виходить? Видно, не дуже бажають пристати на твій бік старці наші? – криво посміхнувся Зимобор. – Ваша гілка Роду поверховодила – досить. Уже терпіли волю Велимира, стиснувши зуби, але досить! І в інших воля є.

– Ой, не любив ти Велимира, Зимоборе! – з підозрою вимовив Сбислав.

– А чого мені його любити було? Я ж не баба! Він, окрім себе, нікого не слухав, та й не шанував, і вигоду завжди свою мав. А й, мабуть, теж не дурень, – прищуливши очі, Зимобор втупився в супротивника. – Та й ти не шанував його, Сбиславе, хоча й ближчий йому по крові. Він же й тобі піднятися не давав, хоч і молодший від тебе роками був. Ох, і нелегко, видно, коритися молодшому?

– Але не настільки, щоб бажати йому погибелі…

Очі Зимобора навіть побільшали від почутого.

– Чи ти не думаєш, що це я Велимира?.. – ледь не пошепки запитав він.

– А чого б і ні?

Помовчавши, Зимобор не по-доброму посміхнувся:

– Так і в тебе можливість була, Сбиславе… Ти зі своєю ватагою поряд полював…

Суперники стояли, напружено дивлячись один одному в очі.

– Утім, як би там не було, ножі в серці Велимира були синівські, і молодший його, Чеслав, утік неспроста, – прохрипівши цю тираду примирливим тоном, Зимобор зробив крок назад. – І поспит насамперед із нього буде. Ось тільки піймаємо звіра…

Їхню «дружню» бесіду перервав своєю появою на галявині волхв Колобор. Угледівши біля капища чоловіків, він наблизився до них.

– Що привело вас до Великих у такий пізній час? – запитав він.

Зимобор, погладжуючи своє черево, крекнувши, вимовив:

– Не до Великих ми прийшли, поважний Колоборе, хоча їхня рада нам теж не зашкодить. – Зимобор, приклавши руку скоріше до черева, ніж до серця, поклонився в бік богів. – Але спершу ми б хотіли поговорити з тобою про справи наші та про життя подальше. Родів наших і городища.

– Тоді не будемо турбувати Великих метушнею життєвою й поговоримо про справи ваші подалі від святого капища, – показав волхв у бік своєї хатини й рушив у напрямку до неї.

Сбислав і Зимобор, начебто тільки що не було між ними непримиренної суперечки, слухняно пішли за ним.

Чеслав ще якийсь час лежав, не маючи сили поворухнутися від почутого, хоча під час розмови Зимобора й Сбислава йому не раз хотілося підхопитися й кинутися на них із кулаками або навіть увігнати ніж у їхні брехливі горлянки. Чеслав рідко вникав у дії батька, а коли і ставав свідком якихось розмов про справи городища, то надавав їм мало значення, більше перейнятий своїми юнацькими інтересами. Він ніколи не мав сумніву в тому, що Велимир був у городищі в пошані та мав довіру, а виявляється, не всім у їхньому Роді та в городищі його батько був до душі.

Він згадав, що зовсім нещодавно Болеслава щось говорила йому про бажання Зимобора бути головою городища й про двоюрідного дядька Сбислава, що став на його бік. Але Чеслав пустив тоді це повз вуха як неважливе, оскільки смерть батька затьмарила все інше. І ось тепер, ставши свідком розмови цих людей, він зрозумів, що в його батька таки були недоброзичливці. І недоброхоти ці могли бажати Велимирові смерті. Умить набули для нього справжнього змісту слова старої Мари: «Шукати потрібно того, кому смерть батька твого на руку була. Чи то з вигоди, чи то із заздрості, чи то із помсти». Тепер він знає, кому смерть Велимира була на руку. І це було ще одним слідом у його полюванні на вбивцю. Але гнатися одразу за двома зайцями – Лісовикові на сміх, а мисливцеві – залишитися ні з чим. Треба було вибрати спершу один слід.

Після декількох днів митарств навколо городища Чеславові таки пощастило. Одного разу удень він побачив, як із воріт селища з’явилася ватага дівчат і рушила до річки. Серед них він помітив Голубу, Зоряну, Руду та Неждану… Їх супроводжували – очевидно, для охорони – близнюки Малко і Білко. «Купатися на річку йдуть», – зрозумів Чеслав.

Жінки селища купалися зазвичай трохи осторонь від берега, що виходить на городище, на бережках, оточених очеретами. Обережно Чеслав пробрався ближче до місця купання, сподіваючись поговорити з Нежданою або Голубою.

Малко і Білко першими підійшли до очеретяних заростей і, прочесавши їх, ледь не виявивши Чеслава, відійшли вбік, даючи можливість дівчатам усамітнитися.

«Кого ж вони так бояться, що тепер навіть на річку з охороною бігають? Що ж сталося в городищі за час моєї відсутності?» – дивувався Чеслав.

Дівчата веселою юрбою кинулися до бережка, і вже за мить Чеслав почув лемент і вереск красунь, що входять у воду. Юнак мимоволі замилувався оголеними дівочими тілами. Йому згадалося, як колись, ще зовсім хлопчиськами, вони ось так само засіли в очеретах, щоб подивитися на жіночу голизну, а потім, виявлені, були биті за цікавість жалкою кропивою та прутами. Він навіть зараз відчув, як пече йому спину й сідниці, так дісталося їм того разу.

Заглянувшись на купальниць, Чеслав лише тепер помітив, що Неждана не залишилася разом з усіма, а зайшла в зарості трохи збоку. За нею рушила й Голуба. Намагаючись не виказати себе, Чеслав прокрався в їхній бік.

Розсунувши стебла зеленої огорожі, він побачив, як Голуба, скинувши плаття, попрямувала до води. Неждани поруч не було. Не гаячи часу, Чеслав стрімко вистрибнув з очеретів і схопив дівчину, затиснувши їй заради обережності рота. Голуба, немов зловлений у сільці птах, спробувала рвонутися, щоб уникнути полону. Але її зусилля лише змусило юнака заточитися, і вони удвох упали на траву. Хватку при цьому Чеслав не послабив.

– Тихіше, тихіше, Голубо, це я, Чеслав! – шепотів він на вухо дівчині, намагаючись її заспокоїти.

Голуба вже не пручалася, але в очах її залишався страх.

– Не бійся! Це ж я, Чеслав! – продовжував умовляти юнак. – Я зараз заберу руку… ти тільки не кричи.

Він обережно забрав руку від її рота.

– Ну що, заспокоїлася? Бачиш – це я.

Трохи віддихавшись, Голуба пошепки вимовила:

– Бачу… Тебе й злякалася…

– Це чого ж? – не зрозумів Чеслав.

– Бо про тебе в городищі таке говорять!.. Що тепер без зброї і за ворота нікому не дозволено ходити…

– Через мене? – оторопів Чеслав.

– Говорять, що ти вбивця, збожеволів і тепер полюєш за всім живим, – випалила йому Голуба.

Така новина гірше кропиви й прутів стьобнула Чеслава. Лише за мить до нього повернувся дар слова:

– І ти так думаєш?..

Голуба спробувала поворухнутися під Чеславом.

– Я не знаю, що й думати…

– Але ж ти мене змалку знаєш! – наполягав Чеслав.

– Знаю… Однак… – дівчина відвела очі вбік. – Багато чого з того часу змінилося… І ти змінився… Тому звідки мені знати?..

Чеслав лежав, прикривши дівчину своїм тілом. Її переляк, гарячий шепіт, оголене пружне тіло, її запах, часте биття серця… Чеслав відчув, як у ньому прокинулося бажання. Він давно не був із жінками. Юнак готовий був уже стиснути Голубу у своїх обіймах і, як раніше бувало, оволодіти нею, але думка про Неждану зупинила його.

І треба ж було так статися, що саме цієї миті зашелестіли очерети і з них з’явилася Неждана. Вона, мабуть, щойно вийшла з води: крапельки вологи на її тілі блищали на сонці. Дівчина оторопіло дивилася на лежачу парочку, не одразу зрозумівши що до чого. А коли зрозуміла, блиснувши гнівними очима, повернулася і швидко пішла знову в очерети.

Чеслав від несподіванки ще якусь мить так і продовжував лежати, тримаючи Голубу, але коли зрозумів, що могла подумати Неждана, заставши їх, підхопився, як ошпарений: