Текст книги "Чеслав. В темряві сонця"

Автор книги: Валентин Тарасов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Пишаюся, Чеславе! Не підвів старого, Лісовик тебе… А-а! – махнув рукою задоволений учитель.

Він повісив на шию посвяченого молодого чоловіка лапу звіра, якого той добув, і накинув на нього шкуру вовка, якого власноруч убив узимку.

Чеславові була приємна така похвала від самого Сокола, але він був стомлений, а в його голові гуло. Йому ще раз піднесли священну чашу, і він зробив ковток…

Тепер юнак відчув, як напій крижаною рікою гасить попередній вогонь, що розходився всередині. У голові Чеслава прояснилося, а всі почуття ще більше загострилися. Він міг чітко розрізнити те, що приховувала від інших темрява ночі: до різноманітних запахів лісу й багаття додалися вологі запахи річки, пахощі квітів і трав на далекому лузі, і навіть запах козулі, що причаїлася на ніч серед папоротей, – він відчував. Його слух вбирав усі шуми лісу й околиць, нечутні людині. Юнак зрозумів, що з якоїсь не відомої йому причини має тепер у собі силу й спритність звіра, убитого ним напередодні.

Знову вдарили бубни. Чеславові випала велика честь почати ритуальний танець на честь Посвяти. Він, покритий вовчою шкурою, подібно звірові, обережними кроками пройшовся навколо багаття, час від часу завмираючи на місці, ніби прислухаючись, а потім присів, причаївшись. І раптом розпрямився й, скинувши руки, понісся по колу, ніби борючись із невидимим супротивником, підстрибуючи й завдаючи ударів, ухиляючись від невидимої небезпеки…

З боку оточуючих почулися вигуки підтримки й схвалення. За ним у танець рушили його товариші, а потім почали втягуватися й інші присутні. До самого світанку навколо було чути бубни, дуди й сопілки, веселі вигуки й гучні голоси співаків.

Чула їх і вовчиця, що кривавим слідом свого чоловіка прокралася до самої галявини. І Чеслав відчував її присутність десь поруч…

Коли зовсім розвидніло й ритуальне свято згасло разом із багаттями на галявині, посвячені з найближчими родичами пішли до ріки. Їм треба було змити із себе бруд і піт полювання, змішані з кров’ю жертовного вовка.

Вимившись і кілька разів пірнувши в п’янку ранкову воду, Чеслав вийшов на берег.

Тут на нього чекали батько й брат. Ратибор подав братові рушник.

– Не личить батькові на людях хвалити сина, але зараз можу сказати, що нині ти порадував мене, Чеславе. Такого звіра добув! – очі Велимира з любов’ю дивилися на сина.

– Молодець, братчику! – поплескав брата по шиї Ратибор.

– Ось, Болеслава передала тобі. – Велимир простягнув Чеславові сорочку, розшиту, як у дорослих чоловіків.

Чеслав неспішно, якось навіть незвично для нього статечно, одяг сорочку й розгладив її на собі. Тільки після убирання в новий одяг обряд Посвяти вважався закінченим.

– Гусак! – бачачи, з яким достоїнством одягається брат, пожартував Ратибор.

– А це від мене. Заслужив. – Велимир дав синові ніж із руків’ям, прикрашеним тонким різьбленням.

– Вельми дякую, батьку, – зрадів такому коштовному подарунку Чеслав.

Він із цікавістю почав розглядати подаровану зброю. На руків’ї майстерно була зображена сцена полювання на вовка. А сам ніж був гостро відточений та так і виблискував під ранковим сонцем.

– Оце гарно! – Чеслав не втримався й, як дітвак, зробив кілька випадів, граючи в повітрі новим ножем.

– Славна зброя! – заворушилися найближчі кущі, і з них з’явився Сокіл.

Незважаючи на чималі роки, проведена в безсонні ніч ніяк не відбилася на старому мисливцеві. Він був так само свіжий і бадьорий, начебто тільки встав із ложа.

– Тебе й сон не бере, Соколе! – привітав старого Велимир.

– Спати – час губити. А він же, як вода в річці, біжить. Я от зілля приніс Чеславові рани змазати. Швидше загояться, – простягнув Сокіл горнятко з якоюсь темно-буро-зеленою мастю з різким запахом трав і ще чогось, відомого тільки старому мисливцеві.

– Дякую, Соколе, – Чеслав зняв сорочку, і наставник разом із Ратибором натерли його зіллям.

Свіжі рани пекли й боліли, але Чеслав навіть не охнув, коли їх тривожили грубі чоловічі руки. Не личило йому тепер звертати увагу на такий дріб’язок. Та під дією масті біль поступово почав вщухати.

– Дякую тобі за науку сина, Соколе, – щиро подякував Велимир.

– Може, тепер менше запитаннями-загадками дошкулятиме, Лісовик його забери, – смикнув себе за вус Сокіл. – А то, як навчився говорити, так продиху не давав. А що? А де? А як? А навіщо? – густо засміявся наставник.

– Та якби не я, то тобі, Соколе, і поговорити в лісі було б ні з ким. Але загадка в мене для тебе все одно є. – Чеслав простягнув Соколові стрілу, що напередодні ледь не обірвала його життя. – У мене вчора під час полювання стріляли.

– Оце так! – видихнув Ратибор.

Чоловіки спохмурніли й насторожилися.

– Одна була? – Сокіл узяв у Чеслава стрілу й почав уважно вивчати.

– Одна. Стріляли з куща. Хто, я не бачив. Його вовчиця злякала. Та і я прудким був, – не зміг утриматися від похвальби Чеслав, та швидко схаменувся. – А він у бій уплутуватися чомусь не став. Раз стрельнув, і тільки й бачили.

– А чому одразу не сказав? – строго запитав сина Велимир.

– Не хотів свято псувати.

– Стріла не наша. Та й у найближчих городищах я таких не бачив. Чужинець стріляв, – крутив у руках стрілу Сокіл.

– Може, степовики? – запитав у нього Ратибор.

– У тих наконечники інші. Хоча… – Сокіл почесав свою кошлату голову.

– Степовики тут по одному не ходили б, – узяв стрілу до рук Велимир.

– І то правда. Та й давно їх тут не було, Лісовик їх забери, – міркував Сокіл. – А з другого боку, чого б із найближчих родів у тебе стріляли? Ворожнечі ж у тебе ні з ким немає?

– Немає, – твердо відповів Чеслав.

– А з далеких? То із чого б їм? Оце загадка!.. – задумався Сокіл.

Велимир уважно подивився на сина. Чеслав зрозумів, про що подумав батько, й опустив очі додолу.

– Може, випадковість? – припустив Ратибор.

– Випадково із засідки не стріляють, – відрізав Велимир.

– От що, я сьогодні ж обійду околиці та роздивлюся спокійно, що та як, чи не заблукав до нас який вражий син, роздери його Лісовик, – вирішив Сокіл.

Попрощавшись, старий мисливець швидко зник у тих самих заростях, звідки й з’явився.

– Про те, що в Чеслава стріляли, поки що помовчіть. Не варто в городищі людей тривожити, – наказав синам Велимир.

У городище вони поверталися утрьох. Чеслав бачив, як приємно й радісно було батькові, коли зустрічні вітали його з посвятою сина, а вслід їм чулися захоплені перешіптування й побажання.

– Ми вже чекали-чекали. Ох, і заждалися! Усі давно повернулися, а вас усе немає й немає, – сплеснула руками, зустрівши їх коло дому, Болеслава.

– Та наш герой так замурзався, що ледве відмили, – пожартував Ратибор. – Довелося піском терти, – і потер брата по лисій голові.

Болеслава палко обійняла й розцілувала свого улюбленця. На її очах блиснули сльози радості.

– Як же я тривожилася за тебе, синку, – не вгавала жінка. – Весь день просила в Лісу допомоги тобі. Змучилася вся!..

– Ну досить, Болеславо, цілий – і добре, – роздратований гучними вітаннями, пробурчав Велимир. – Нема чого людям потіху влаштовувати. Веди в дім та годуй чоловіка.

Болеслава, витираючи очі, поспішила в дім. Чоловіки пішли за нею. Біля порога Чеслав помітив Неждану.

– Кажуть, ти вовка чималого добув? – зненацька запитала вона.

Чеслав навіть онімів із подиву. Уперше за весь час викрадення дівчина зважилася запитати його про щось.

– Добув… – тихо відповів він і показав їй лапу звіра.

– Великий! – оцінила Неждана.

– Я просив у Великих за нас із тобою…

– З вовками в тебе, схоже, краще виходить, – Неждана, суворо глянувши на нього, відвернулася й пішла в дім.

Чеслав, немов облитий цебром холодної води, відчув, як радість від його нинішньої перемоги над звіром та у випробуваннях струменями витекла в землю. Зціпивши зуби, він увійшов у дім.

Досхочу наївшись різноманітних страв, що приготувала для улюбленця хазяйновита Болеслава, Чеслав відчув, як утома, що накопичилася більш ніж за добу, непосильним тягарем налягла на нього. Підтримуваний братом, він пішов на сінник і, ледь торкнувшись м’якого ложа, заснув міцним чоловічим сном.

Прокинувшись, хлопець не одразу зрозумів, що надворі – день чи ніч. З подвір’я чулися збуджені голоси, і скрізь відчувалася якась незвична метушня. Вибравшись із сінника, Чеслав побачив, що проспав майже весь день і надворі господарює вечір. Але чому такий галас? Раптом він помітив чималий натовп біля їхнього дому.

Звістка про те, що Сокола поранили, птахом облетіла все городище – цікаві вісті не лежать на місці. Його знайшли на узліссі, недалеко від частоколу, зі стрілою в спині. Очевидно, поранений десь у лісі, він доклав чимало зусиль, щоб дістатися до житла, і, уже майже дійшовши, спливаючи кров’ю й страждаючи від болю, знепритомнів. Сокола перенесли в його хижу, але спроби привести його до тями поки що були марними.

Від цих розмов і перешіптувань Чеслава наче колодою вдарило під дих і заціпило. Він зрозумів, що Сокіл намагався розшукати в лісі того, хто стріляв у нього напередодні, і сам став жертвою стріли підступного вбивці.

Поранення Сокола не на жарт стривожило поселенців. Гарячі голови закликали Велимира негайно вислати загін на пошуки розбійника. Той, вислухавши всіх, розважливо зауважив:

– Сонце вже майже опустилося за ліс. Ще трохи – і настане ніч. Кого в темряві ми зможемо знайти? Пні та корчі? Якщо вражина досі в нашій окрузі нишпорить, то його й завтра розшукати зможемо. А якщо втік, то в пітьмі сліди його все одно не знайдемо. Ось зійде ясне сонечко і з благословення Даждьбога Великого підемо на пошуки поганина чи поганих, якщо їх зграя.

Люди вислухали голову Роду й зважили на його мудрі слова. А потім ще трохи погомоніли та й розійшлися готуватися до завтрашнього походу.

Коли ж галявина перед домом зовсім спорожніла, Велимир підійшов до колоди, на якій сидів замислившись Чеслав, і, присівши поруч, тихо сказав:

– Є в мене підозри, Чеславе, що це Буревой нам звісточку шле за дочку свою. Дорога вона йому. Не заспокоївся. Розшукав, видно, її в нас.

– Не повинно того бути. Я сліди добре плутав, коли повертався з нею, – загарячкував Чеслав, але під кінець його слова були не такі вже й упевнені.

– Плутав, плутав, та, видно, не заплутав. А інакше чого б оце в тебе стріляли? Ох і кашу ти заварив, сину!

– Що ж робити, батьку? – глянув на батька Чеслав.

– Те, що я й говорив: доведеться повернути дівку.

– Цьому не бувати. Я її дружиною назву, – розправив плечі Чеслав.

– Її тепер навіть бранкою залишити не можна, дурню.

– Мені не потрібна бранка…

– А тебе ніхто й питати не буде. Зв’яжуть, як сніп, а її батькові повернуть, – відрізав Велимир.

– Я тепер маю право голосу. У Ради Роду рішення проситиму. Нехай старі своє слово скажуть. А Колобор у Великих запитає.

У суперечці батько й син схопилися зі своїх місць. Тепер, стоячи один проти одного, розпаленілі незгодою й обопільною впертістю, вони як ніколи були схожі між собою.

– Неслух! Тобі мало, що Сокола встрелили?! На весь Рід, на все городище біду накликати хочеш?! – Куди й поділася звичайна стриманість Велимира. – Через дівку погану, чужинку. Хочеш, щоб тебе теж прокляли, як і їхній поганий рід?! Через примху?! Я сказав: не бувати тому!

– Тож і я своєму слову хазяїн! – викрикнув прямо в обличчя батькові Чеслав.

– Не коритися батькові здумав?! – заревів доведений до кипіння Велимир і, не стерпівши такої відвертої неповаги, смачно вгатив синові по шиї.

Чеслав схитнувся, але встояв. Зненацька в запалій тиші почувся якийсь звук, начебто хруснула суха гілка, на яку наступила необережна нога. Чоловіки, забувши про свою суперечку, враз обернулися в слух.

– Хто там? – виждавши якийсь час, гукнув Велимир.

У відповідь – тиша. Ця раптова завада дала чоловікам час охолонути. Велимир зробив кілька кроків убік, постояв, дивлячись кудись у далечінь, і, трохи помовчавши, з болем вимовив:

– Зрозумій, я тобі поганого не бажаю, Чеславе, тільки добра… Якби тільки знав, який ти мені дорогий, синку!.. Піду сторожу перевірю. Бачиш: напасть за напастю. – Велимирові самому було соромно за свою гарячність.

Підійшовши до сина, він поплескав його по плечу й додав:

– А ти от що: біжи за Марою та, як зовсім стемніє, приведи її до Сокола, щоб ніхто не бачив. Без неї не обійтися старому. Та оглядайся там, стережися, щоб знову на стрілу не нарвався.

– Добре, батьку. Вибач… – Чеслав теж почував у грудях болотну каламуть від такої душевної розмови з батьком.

Велимир довго ще задумливо дивився вслід синові. Він згадав його маленького, коли хлоп’я непевно намагалося робити свої перші кроки та, чіпляючись за його велику руку, лопотало щось йому, Велимирові, незрозумілою нікому мовою. Яку радість він тоді відчував від тих перших кроків, слів, яку ніжність до того маленького чоловічка! Велимир мимоволі посміхнувся своєму спогадові. Згадав він і Росаву…

А Чеслав тим часом вийшов уже за ворота городища й заглибився в ліс, що починав тонути в густих запашних сутінках.

Коли Чеслав підійшов до печери, йому здалося, що Мара вже знала про його прихід. Вона стояла біля входу у своє кам’яне житло й зовсім не здивувалася, побачивши його.

– Бачу, молодий місяць біжить до мене з першими світилами нічними, – посміхнулася баба.

– Здорова була, Маро!

– Живи й ти довго, юний муже! – явно натякаючи на його посвяту, побажала знахарка. – Здається, тільки що витягла тебе, дитино, з черева матері твоєї, а ось уже, дивися, – чоловік! – із якимсь смутком зауважила вона.

– Ти начебто чекала на мене, – відірвав її від спогадів Чеслав.

– Чекала. Що за халепа сталася за вашим частоколом?

– Звідки знаєш, що халепа?

– До Мари приходять, коли лихо та хворість напосідають на вас так, що нічого вдіяти не спроможні. З радістю ще ніхто не приходив, – було незрозуміло, чи з жалем, чи з утомою говорить знахарка. – Входь!

Чеслав і Мара ввійшли в печеру.

– Сокола поранили.

– Так і знала. Стрілу уві сні бачила й кров.

– Бачила? – здивувався Чеслав і навіть подався вперед. – А хто стріляв?

Мара докірливо глянула на юнака й похитала головою.

– Нетерплячий, як окріп у казані! Сни таємниці свої нелегко відкривають. І не відразу, а коли час прийде, – повчально сказала стара, а потім, начебто щось згадавши та схаменувшись, відвела від Чеслава погляд і заговорила швидко, майже затараторила: – Хто стріляв, не відаю, то боги знають. У них і запитуй. А я не всемогутня, мені з ними не змагатися. І то не мого розуму діло. І так тобі багато ляпнула. Забудь!.. – стиснула від досади губи Мара.

Запанувала незручна тиша, у якій було тільки чутно, як хмиз потріскує у вогні.

– А я нічого й не розібрав у твоїй балаканині, – повільно вимовив Чеслав.

– От і добре, – а помовчавши, запитала з цікавістю: – Великого звіра в жертву богам добув? Вовка?

Чеслав від несподіванки часто заморгав.

– Теж уві сні бачила? – перейшовши чомусь на шепіт, запитав він.

– He ти один сюди бігаєш. Крім тебе, тут із такими довгими язиками бувають, що й у снах немає ніякої потреби, – суворо відмовила Мара.

– А-а-а! – із розумінням кивнув Чеслав.

Мара розсміялася хрипким сміхом, а потім, різко обірвавши його, серйозно запитала:

– Кров звіра пив, серце їв?

– Пив і їв, – не розуміючи, куди хилить стара, відповів юнак.

– Що потім у череві Вогненного Вовка та Велеса-Змія бачив, пам’ятаєш?

– Трохи… – у його словах була непевність.

– Настане час – згадаєш. Сам на багато запитань собі відповісти зможеш, – і без переходу, відразу запитала: – Ну що там із Соколом?

– Непритомний він.

– Знову за ваш частокіл іти треба?.. – відповіді не чекала, бо знала й сама: треба!

Мара, заглянувши у свої таємні засіки, ступи, горщики та горнятка й зібравши якихось трав, до того щось повсякчас шепочучи собі під ніс, поклала все це в хустку і, міцно зав’язавши, наказала Чеславові:

– Веди!

Юнак, вихопивши палаючу головешку з багаття, пішов до виходу з печери. Мара рушила слідом.

Біля воріт городища Чеслав, ухнувши пугачем, подав сторожі знак відчинити.

– Кого там по лісі вночі носить? – почувся з-за воріт сердитий голос рудого Борислава. Сьогодні була його черга вартувати. Аби виглядати дорослішим та поважнішим, він намагався говорити низьким голосом і якомога суворіше.

– Це я, Чеслав, – відгукнувся юнак.

– Заходь. Велимир казав, що ти прийдеш.

Ворота відкрилися.

– Я не сам, – попередив Чеслав, пропускаючи вперед Мару.

Побачивши жінку, Борислав заступив їй дорогу.

– Ти ж знаєш, що їй не можна сюди заходити. Вона вигнана. Рада Роду й Колобор…

– Припни язика, цвіркуне! – цитькнула на нього Мара. – Ось скрутить тебе болячка, приповзеш до мене й благатимеш, щоб допомогла. Подивлюся, чи згадаєш ти тоді, що я вигнана.

– Це для Сокола! – Чеслав готовий був кинутися в бійку.

– Пусти її, Бориславе, а то ще яку біду від неї вхопимо, – з побоюванням у голосі приєднався до розмови побратим Борислава – довгий Серга. – А коли що – ми її не бачили.

Борислав, трохи пом’явшись, відступив.

– Ось і добре, дітки, – солоденьким голосом сказала Мара й увійшла до городища.

Тихцем та нищечком крокуючи поселенням, Чеслав і Мара дісталися до хижі старого Сокола.

– Почекай, Маро, я спершу подивлюся, як там усередині, – тихо мовив Чеслав знахарці й увійшов до оселі.

Переступивши поріг і розігнувшись, юнак ледь не зачепив головою стелі, яка, здавалося, причавила вросле в землю житло. У тісній, крихітній хижці з густою напівтемрявою марно боролася, ледь жевріючи, жменя хмизу у вогнищі. Чеслав не одразу побачив розпростертого на покуті Сокола та дві схилені над ним постаті. Помітивши юнака, одна з них рушила йому назустріч. Це була Руда, дочка Сокола і єдина господиня його дому. Дружина старого мисливця вмерла років із десять тому, і тепер у його житті якщо й було щось дороге, то це дочка.

– Здрастуй, Чеславе! – роздивившись, хто прийшов, лагідно привітала гостя дівчина. Було видно, що її очі опухли від сліз. Але в присутності сторонніх вона намагалася стримуватися й бути гостинною господинею. – Проходь, не стій на порозі.

– Як батько?

Руда сумно похитала головою. Тільки тепер, коли очі звикли до півтемряви, Чеслав зміг розгледіти другого, хто стояв біля ложа пораненого. Це був волхв Колобор. Здавалося, він зовсім не помітив парубка. Щось тихо бурмочучи, але так, що слова неможливо було розібрати, волхв повільно погойдувався. Очі його були заплющені.

Сокіл лежав на ложі якийсь незвично спокійний і нерухомий. Його бліде, знекровлене обличчя здавалося вже не таким лютим. А волосся, що стирчало навсібіч, робило його якимось трохи дивакуватим та глузливим. Дихання пораненого було важким, нерівним, свистячі хрипи час від часу виривалися з горлянки.

Раптом Колобор припинив бурмотання. Провівши рукою по обличчю недужого, він розплющив очі, потім дістав звідкись зі своєї хламиди амулет й одяг на шию Соколові.

– Що скажеш, мудрий Колоборе? – не витримав Чеслав.

– А, це ти, сину Велимира?! – глянув у його бік волхв і, помовчавши, додав: – На все божа воля. Я просив за нього й далі проситиму Великих. Ріка життя ще тече, але дедалі мілішає. Якщо до ранку не полегшає, то піде Сокіл до предків.

У тиші пролунав схлип Руди. Та дівчина постаралася задушити його в собі.

– Виходить, богам вирішувати, чи настав його час, – суворо подивився на Руду Колобор. – На все їхня воля.

Ще раз доторкнувшись до обличчя Сокола та щось невиразно прошепотівши, волхв пішов геть. Не маючи більше сили душити в собі гіркі сльози, Руда ридаючи опустилася біля батькового ложа. Чеслав тим часом виглянув надвір і тихо покликав:

– Маро!

За мить із темряви з’явилася знахарка й увійшла в дім.

– Бачила: Колобор вийшов звідси. Ледь лобами не зіткнулися. Він би мене живцем з’їв.

Оглянувшись, вона владно наказала Руді:

– Не час іще ридати, дівко, додай дровець у вогонь, щоб горів яскравіше. Мені бачити треба!

Як тільки вогонь спалахнув із новою силою, Мара підійшла й розпростерла над ним руки, просячи допомоги. Пошептавшись із вогнем, вона немовби обмила руки в полум’ї й тільки тоді підійшла до пораненого. Довго вдивлялася в його обличчя та слухала подих. Потім рішуче зажадала:

– Дайте мені стрілу, що поцілила його.

– Ось, Колобор дістав із рани, – негайно відгукнулася Руда, яка, підкоряючись волі старої, знову опанувала себе і тепер вправно виконувала всі її розпорядження.

Уважно оглянувши стрілу, Мара з жалем визнала:

– Глибоко ввійшла. Давай-но окропу, Рудо, а ти, Чеславе, допоможи перевернути його. Та обережно, здорованю!

Зробивши все, що вимагала від нього знахарка, Чеслав вийшов надвір, щоб не плутатися в неї під ногами в тісній хижці. Зараз не було ніякого пуття від його присутності, бо все залежало від Мари.

Після задушливої, натопленої хижки Чеслав із задоволенням вдихав нічне прохолодне повітря. Він приліг на пагорок і подивився в байдужі очі зірок, що рясно засіяли нічне небо.

«А чи не йдемо ми проти волі Великих? – подумав Чеслав та одразу відігнав цю марну думку іншою. – Якщо Мара зможе допомогти Соколові, то, виходить, вона це зробить теж із волі богів. А інакше й бути не може…»

Багато про що ще встиг подумати Чеслав, бо чимало часу минуло, поки Мара вийшла від Сокола.

– Думаю, рано ще Соколові до пращурів. Побігає ще лісом чолов’яга, – втомлено сказала баба, а потім, помовчавши, додала: – Не Соколові та стріла призначена була.

– А кому? – обережно запитав Чеслав.

– Сам мені скажи.

Загонові, що виступив на пошуки чужинців, які поранили Сокола, так нікого й не пощастило знайти. Зранку пройшов дощ, і небесна вода змила сліди, залишені розбійниками. Та й чужинці, видно, були не з тих, хто залишає після себе багато слідів і знаків. Старий могутній Ліс не допоміг шукачам розгадати, хто ж ховається зі злим наміром серед його дерев. Можливо, чужинці покинули ці місця. Слідопити повернулися ні з чим…

Сокіл, борючись за життя, так і лежав непритомний у гарячці і ніяк не міг допомогти розгадати, хто ж це напав на нього.

Після Посвяти юнаків у мужі у городищі було заведено влаштовувати велике свято з багатим частуванням для гостей із сусідніх селищ. Не змінили заведеного й тепер. Господині заздалегідь заповзято взялися до готування святкових наїдків, і їхні сварки й крик дедалі голосніше лунали городищем.

Святу передувало полювання. За дичиною для великої учти пішло кілька ватаг.

Велимир виїхав на полювання разом із синами. Не без задоволення, пишаючись своїми хлопцями, їхав він городищем. Не одна дівка, а то й заміжня жінка захоплено дивилася їм у слід. Кінь Чеслава Вітер басував, радіючи, що нарешті він разом із хазяїном кудись рушив.

– Ну, не балуй, Вітре! – гримнув Чеслав, уподібнюючись до стриманого батька, намагаючись тим самим приховати свою радість від майбутнього полювання.

Якби він зараз був сам, пустив би Вітра на всю силу і яструбом полетів би до узлісся.

Полювати вирішили на кабана. До полудня дісталися місця, де раніше бачили лісових свиней. Наблизившись до низини, у якій любив ховатися від спеки виводок, спішилися. Тихо підійшли до свиней із підвітряного боку, щоб ті не почули. Велимир досвідченим оком глянув на здоровенного сікача, що рився в торішнім листі трохи віддалік від маток із поросятами. Залишивши Чеслава загоничем, батько з Ратибором проїхали далі для облаштування засідки.

Норовистому Вітрові не дуже подобалося стояти без руху. Невдоволено фиркаючи, він раз по раз перебирав ногами. Чеславові самому не терпілося кинутися вперед, але він був досвідченим мисливцем і знав, що вичікування на полюванні не менш важливе, ніж гонитва. І ось його уважне вухо вловило крик ворона – знак, поданий батьком, до початку гонитви. Гучно гикнувши, Чеслав зірвався з місця й кинувся просто на сікача.

Свині, стривожені криком вершника, що мчав на них щодуху, метнулися геть. Сікач, проламавшись крізь густі кущі, припустив щосили на всі свої чотири ратиці, намагаючись відірватися від переслідувача. Чеслав гнав його вбік, де, як знав, причаїлися батько з братом. Нарешті вони з Вітром могли цілком віддатися радості та запалу гонитви.

Раптом дві стріли, зі свистом вилетівши з кущів пообіч звіра, майже одночасно впилися кабанові у загривок. Сікач, відчувши біль, різко зупинився. Очі його налилися кров’ю, щетина стала сторчма – усе свідчило про те, що тварина вкрай розлючена. Помітивши Чеслава, що наближався до нього, кабан розвернувся й кинувся в його бік. Чеслав, не розгубившись, скачучи, натягнув лук і випустив стрілу у звіра. Наздогнавши дичину, вона приєдналася до двох інших. Кабан знову зупинився. І цієї миті зі своїх укриттів на галявину виїхали Ратибор і Велимир. Ратибор випустив ще одну стрілу. Сікач, побачивши нових кривдників, кинувся в бік Велимира. Чоловік спокійно зістрибнув зі свого коня з малим списом у руці й зупинився, чекаючи. Коли кабан був уже за крок від нього, Велимир спритно відскочив, вивернувшись від іклів звіра, і спробував дістати дичину списом. Але знаряддя, пройшовши зовсім поряд, не влучило в ціль. А осліплений болем і люттю кабан проскочив повз мисливця. Тоді Велимир вихопив ніж, не гаючи часу, у два стрибки наздогнав сікача і, поки той не встиг розвернутися для нападу, всадив з усієї сили лезо у його налите кров’ю око. Безжалісне лезо, пробивши очницю звіра, уразило і його мозок. Сікач, завмерши на якусь мить, наче дивуючись, що знайшлася така сила, яка змогла зупинити його, звалився як підкошений на землю. Зробивши ще кілька хрипких вдихів, він судорожно сіпнувся й завмер. Над ним, важко дихаючи, стояв його переможець – Велимир…

Віддихавшись та обмінявшись першими враженнями від сутички, мисливці перетягнули кабана до місця, де залишили поклажу з їжею.

– Ось тепер можна й перекусити, сини, а то чую, як у Ратибора в животі жаби квакають, – влаштувавшись на галявині під молодим дубком, запропонував Велимир.

– Ой, таки квакають, батьку, – зізнався Ратибор.

– А в мене потвори болотні витанцьовують, – приєднався Чеслав.

– Ну, подивимося, що там нам жінки наладнали вдома, – уже діставав із торбини їжу Велимир.

Добряче, усмак підкріпившись і залишивши на пні шмат хліба для прихильного до них лісового духа, Велимир дістав із торбинки глечик, обгорнутий та ще й зверху закритий і зав’язаний шкірою.

– Оце Болеслава знала, що радісно буде медку випити після гонитви завзятої. Молодець, розстаралася, – задоволено крекнув Велимир і, спершу жадібно вдихнувши, припав до глечика.

За батьком і сини від душі почастувалися напоєм.

– Славний медок! От уже вміє по-своєму виготовити його господиня наша. Травичку якусь додасть, а вже смак не такий, як в інших. Майстриня! – нахвалював Велимир Болеславу.

Чула б сама Болеслава – померла б від щастя.

– І цього разу новим смаком тітка порадувала, – зручніше розташувавшись на траві, із задоволенням зауважив Ратибор.

– Любо! – умлів від їжі й питва Чеслав.

– От і вам таких господиньок треба, синки, – переконано сказав Велимир. – Свято відгуляємо, почнемо для тебе дівку шукати, Ратиборе. Але з розумом та розбором. Такому молодцю гідна пара потрібна.

Ратибор, до цього задоволений і радісний, знітився й тужно опустив голову.

– Чого мовчиш, сину? – не вгавав Велимир. – Відповідай батькові!..

Ратибор застиг, мов кам’яний, і тільки важкий сап видавав його хвилювання.

– А може, усе-таки… – нарешті подав він голос, – я візьму ту, що мені до душі, батьку?

– Дурень! – розсердився Велимир. – Ми ж уже обговорили до ладу… І ти погодився зі мною, що так і тобі, і Роду нашому, і дітям твоїм, що народяться, краще буде.

– Погодився… Але я все думаю… – вирвалося тяжке зітхання у Ратибора.

– А ти не думай! – зло й твердо кинув батько.

– А мене, батьку, хоч ріж, але я від свого вибору не відступлюся. Украв дівку, і вона буде моєю, – благодушно гнув своє Чеслав.

Він відчував, як солодкувата, немов випитий мед, слабкість огортає все його тіло.

– А тобі взагалі ще рано про пару думати, молодший! Уперед брата скачеш… Є Голуба, тож користуйся.

– Не треба Голубу!.. – закричав Ратибор, намагаючись підвестися, але чомусь не зміг і знову повалився на траву.

Чеслав відчув, як хвиля протесту, незгоди з батьком, що знову накотила на нього, намагається подолати слабкість, яка скувала тіло. Він хотів заперечити, довести батькові свою правоту, але сили його кудись поділися… Залишилася тільки воля, але і її якась невідома сила раптом схопила за горло й душить… душить… душить…

– Неждана… буде… моєю… – його повіки зненацька склеїлися.

Він зовсім не хотів цього. Вони зімкнулися самі собою, проти його волі. Юнак відчував, що сонце намагається прорватися крізь них, і від цього все навколо стало раптом червоним… А потім настала темрява…

Чеслав опам’ятався від того, що в голові, немов дятел по дереву, била думка: «Холодно! Як холодно!» Уже прокидаючись, він зрозумів, що все його тіло пронизує холод і спати через таку муку немає ніякої сили.

Він насилу розплющив очі й побачив перед собою каламутну завісу. Доклавши зусиль, юнак потягнувся, повертаючи до життя заклякле тіло, а тоді сів. Тільки тепер він зрозумів, яка завіса покривала його. Молочний ранковий туман стелився низько над землею. Чеслав абияк піднявся на ноги, але відразу, похитнувшись, ледь не впав. «От халепа! Я ослаб, як дитя однорічне!» – дивувався зі свого стану хлопець. Він стояв по коліна в тумані, що заполонив галявину, і здивовано розглядався. Неподалік, на іншому кінці галявини, фиркаючи, паслися коні. «Але куди ж поділися брат і батько?» – не міг зрозуміти Чеслав. Адже, здається, щойно вони тут сиділи і їли всі разом. Чеслав лише на хвилину заплющив очі, а вже ранок…

Юнак зробив кілька непевних кроків. Його нога зачепила якийсь предмет. Чеслав підняв його – це був горщик, із якого вони вчора пили мед. Відкинувши горщик, юнак ступив далі. Під ногою виявилося щось м’яке. Нахилившись, він зрозумів, що це рука. Розігнавши туман, Чеслав побачив обличчя батька. Очі були заплющені.

– Батьку, – торкнувся його плеча Чеслав.

Велимир не відгукнувся. «Ого, як нас зморило!» – промайнуло в голові Чеслава. Він спробував розбуркати батька, але марно. І тут він помітив, а потім уже й усвідомив, що сорочкою Велимира розповзлася темна пляма. А далі побачив: із грудей батька, там, де серце, стирчать два ножі… Він пізнав їх одразу. Один ніж був його – той, що батько подарував напередодні, на Посвяту, з вирізьбленим на ручці полюванням на вовка, а другий – Ратибора, подарований Велимиром йому раніше, також на Посвяту.

«Батько мертвий!!!»

Чеслав судорожно вдихнув повітря, але, відчувши від цього нестерпний біль у грудях, спробував видихнути і не зміг. Він відкрив рота і спробував криком витиснути із себе розпечене залізо, що розривало груди. Але крику не почув. У вухах стугоніла тиша…

Аж коли відчув, що чиясь сильна рука смикнула його за плече, і побачив перед собою Ратибора, Чеслав обірвав крик.