Текст книги "Чеслав. В темряві сонця"

Автор книги: Валентин Тарасов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Немов стріли, кололи ті слова Чеслава. Він і сам розумів, наскільки тепер непринадне становище Неждани в городищі. Розумів, і хто винен у цьому. Але, на жаль, нічого не міг вдіяти, щоб уберегти й захистити її.

– Мої родичі не жорстокі, але в нас горе… Це я тебе сюди привів, на мені й провина.

Помовчавши, Неждана додала:

– Може, вони й мають рацію. Не думаю, щоб мої родичі простили викрадення…

– Про своїх родичів мовчи, а то ще більше лиха накличеш. Нікому про те зараз знати не слід, – квапливо перервав дівчину Чеслав. – Мені потрібно знайти того, хто вбив батька. І якщо це був твій родич, то… я помщуся, – обличчя Чеслава зробилося твердим і рішучим. – Вибач.

– Помстишся?! Ти, що й сам тепер на прив’язі сидиш?! – обпалила його поглядом та так само суворо відказала дівчина.

– Ох, і не по-доброму дивиться Зимобор у ваш із Ратибором бік! – Це Кудряш протиснувся крізь натовп ближче до них. – Та й іншим членам Ради нашіптує, що не без вашої провини загинув Велимир. Не розумію тільки, чого це він так лютує.

– За Зоряну, певно. Та й добрим він ніколи не був.

Вірний друг Кудряш, переконаний у невинності товариша, ще вночі пробрався до кліті, де сиділи брати, аби розповісти, що діється в городищі та який поголос іде про те, що сталося.

– Ти, Кудряше, будь ласка, за Нежданою наглянь, щоб хто не скривдив у городищі, – шепнув на вухо другові Чеслав.

У цей час до багаття підвели коня Велимирового, гнідого красеня. Кінь, нервово перебираючи ногами, насторожено косив очі на юрбу. Побачивши тіло хазяїна та відчувши його запах, він радісно заіржав. Але Велимир уже не міг привітати його у відповідь.

Колобор, зробивши кілька широких кроків, опинився біля скакуна. Вигукнувши заклик до душі Велимирової, волхв різко змахнув у повітрі великим ножем – лише лезо блиснуло на сонці – і полоснув коня по горлу. Гнідий, очевидно, навіть не встиг нічого втямити. З його горла заюшила кров, зросивши багаття, але він продовжував стояти. Потім трохи похитнувся, і раптом ноги його підкосилися. Кінь завалився на землю спершу передніми ногами, а потім і зовсім упав… Тепер Велимирові буде зручно дістатися до своїх пращурів.

Колобор знову звів руки до неба, і народ змовк. Ще раз повідомивши богам і предкам, що славний Велимир залишає землю-матінку та йде в їхнє небесне городище, волхв узяв із рук помічника Горазда палаючу гілку й підніс її до соломи.

Вогонь, як дикий звір, жадібно лизнув, а потім і вкусив перший оберемок сухої трави. Відтак, немов розсмакувавши, почав вихоплювати дедалі нові й нові шматки, швидко жеручи огорожу, а далі й весь сухостій своєю вогненною пащею. Жінки заголосили та заридали з новою силою. Чоловіки, зціпивши зуби, мовчки дивилися на поховальне багаття. Можливо, кожен із них думав, що настане і його час: ось так само із цього місця піти у путь…

Дим від прутів і соломи затулив від очей родичів тіло Велимира, до якого вже дістався ненажера вогонь.

Укрив, відокремивши світ живих від світу мертвих. Сховав від цікавих очей, щоб сталося диво переходу славного Велимира у світ його пращурів…

А коли багаття розійшлося, охопивши все громаддя дров і величезним смолоскипом здійнявшись угору, немов намагаючись вкусити ще й неба, у юрбі відбувся якийсь рух. Це Болеслава, не втримавшись від горя на ногах, повалилася на землю. Жалісливий народ кинувся піднімати нещасну.

Чеслав, що стояв доти, задумавшись про щось своє, та, як зачарований, дивився на багаття, де горіло тіло його батька, зненацька опам’ятався, потривожений людською метушнею. Вибравши мить, коли всі погляди були спрямовані на багаття та Болеславу, він прокрався до краю стрімчака й, розбігшись, стрибнув…

Пролетівши якусь мить у повітрі, Чеслав відчув, що тіло його раптом обдало прохолодою. Це річка прийняла його у своє лоно і, підхопивши, понесла, понесла… Отямившись, він спробував не виринати, а проплисти під водою якомога довше й далі. Подалі від того берега, з якого щойно стрибнув. Але ось юнак відчув, що повітря не лишилося в грудях, і він змушений був гребти до поверхні. Виринувши, Чеслав крізь шум річки почув крик дурника Вишати:

– Отако, отако, він пливе, пливе! Ха-ха-ха! Водичко, водичко, забрала його та й випустила! Вишата бачить, бачить!

До його крику приєдналися вигуки й інших людей, які помітили плавця. Тільки Чеславові вже було не до них.

Частина друга
Утікач

Він повільно пробирався стежкою, що вилася повз болото. Ішов обережно, сторожко озираючись на всі боки. Тепер, коли Чеслав був утікачем, утікачем із власного племені, він мав бути надто обережним. Юнак уважно дослухався до перегуку птахів, лісових звуків і шерехів. Вони, такі зрозумілі тому, хто виріс у лісі, могли попередити про небезпеку. І боятися доводилося тепер не чужинців зловорожих, не звіра дикого, а близьких йому родичів.

Ще коли разом із братом сиділи вони замкнені в кліті, у нього час від часу виникала думка про втечу. Але він гнав її геть, як настирливу муху. Та згодом знову й знову повертався до неї: він таки мусить тікати. Його дратували, не давали спокою власна бездіяльність, нерозкрита таємниця загибелі батька, недовіра Ради, підозри одноплемінників щодо його вини та неможливість довести зворотне.

Там, на стрімчаку, коли багаття поглинуло тіло батька, Чеслав зрозумів, що має вчинити саме так. Що лише так у нього з’явиться можливість розібратися в усьому, що сталося, помститися за батька та відстояти свою честь. І зробити це можна негайно, на цій галявині. Варто тільки зробити крок – і ти вільний. І юнак його зробив…

Тепер він ішов до печери Мари. Не одразу йти до неї зважився, затаївся в лісі та вичікував, чи немає за ним погоні. Тільки коли зрозумів, що немає, тоді пішов. Чеслав не знав, як зустріне його стара, але тверезо розсудив, що вона теж вигнана. Та й інших ідей, куди б його податися, у нього поки що не було.

Перш ніж вийти на галявину перед печерою, він довго придивлявся та прислухався, чи немає в Мари гостей. І тільки переконавшись, що стара жінка сама, з’явився їй на очі.

– Ну, і довго ти там стояти збирався, хлопче? – незворушно запитала його Мара. – Я вже вирішила: сам не зрушиш із місця – каменем кину.

– Добре б ти зустріла гостя, Маро.

– Гостя? Ой чи? – розсміялася баба.

Та так заливисто й голосно, від душі, що Чеслав навіть злякався, чи не розсиплеться стара.

– Чого? – Чеслав здивовано глипав на Мару.

Насміявшись, жінка добродушно махнула рукою.

– Крива Леда тут уже побувала. Вдавала, буцім зуб у неї прихопив, прийшла за зіллям, а сама, лисиця обдерта, усе щось винюхувала та видивлялася. Видно, тебе шукала. А потім не витримала й розповіла, та квітчасто так, як ото вона вміє, про те, як ти втік. А про справи ваші я ще раніше знала.

– То й що думаєш? – Чеслав уважно дивився їй у лице.

Зморшки на обличчі Мари втратили веселість. Кивнувши головою, знахарка вказала Чеславові на вхід до печери, запрошуючи ввійти. Чеслав пішов за старою.

– У те, що ви з братом убили батька вашого, не вірю. Що втік від родичів – дурень. Думаєш, вигнанцем легко бути? Поїж, голодний, мабуть, – простягнула вона юнакові горщик із якимсь варивом.

Чеслав, присівши на пень, що заміняв Марі лаву, охоче взявся до їжі. У горщику була каша з якимись корінцями та зеленню. Вона видалася Чеславові незвичною, але смачною.

– Тепер тобі й чужих, і своїх боятися треба, – продовжувала Мара. – Чужих, бо ж не випадково в тебе стрілою цілили. Своїх, бо втеча підозри в провині твоїй посилила.

– Але ж я не міг убити батька, Маро!

Баба, присівши напроти юнака, гірко посміхнулася.

– Я ж сказала: вірю. А вони – ні, точніше – сумніваються. Така суть людська. А ось навіщо ти втік – знаю. Убивцю батька шукатимеш. Тільки, думаєш, легко це зробити? Он у лісі дерев скільки, а спробуй розбери, яке з них гниє та трухлявіє зсередини.

– Ох, маєш рацію, Маро, – Чеслава захопила мудрість жінки. – У мене в голові наразі, як у цьому горщику, намішано. Мені б із Соколом поговорити, він би точно підказав, як шукати. Так непритомний лежить від рани підлої.

– Опам’ятався Сокіл. Руда прибігала порадитися, казала: краще йому, однак ослаб він дуже, – узявши глиняну ступку, знахарка почала розтирати в ній квіти й трави. – Тобі ж у городище дорогу заказано.

Чеслав, наївшись, відставив горщик. А Мара, помовчавши, продовжила:

– Що ж до того, як шукати, – не скажу, не сильна в тім. Хіба що як траву чи корінь знайти, підказати можу, а от кого шукати… Ти, хлопче, життя лісу не гірше за мене знаєш. У кожній зграї є ватаг, а інакше порядку не буде. Але є й інші, які теж би воліли ватажками стати та й у силу вже ввійшли. Їм аби шматок від здобичі кращий урвати. Тому й вичікують інші, коли з ватажком що станеться, пораниться або постаріє. А як тільки нагода трапиться – намагаються його місце посісти… А отже, і тобі, хлопче, шукати потрібно того, кому смерть батька твого на руку була. Чи то з вигоди, чи то із заздрості, чи то з помсти.

– Чи із заздрості, чи із помсти… – задумливо повторив слова старої Мари Чеслав.

– Заховатися тобі слід, – вивела його з роздумів стара.

– Я думав, у тебе можна.

Мара заперечно похитала головою.

– Це тільки здається, що тут я, птахи та дикі звірі. Але ні. Люди, буває, з потреби прибігають, та й цікаве око яке зненацька зазирне. Знають же, що ти тут бував, дівку ховав, так і тебе тут насамперед шукатимуть. У городищі сьогодні тризну по твоєму батькові справляють, не до мене їм. А то б уже навідалися.

Чеслав не розумів, чи то баба ремствує на те, що її турбують гості, чи то на те, що змушена жити тут на самоті. Але запитати про це не зважився.

– Ти маєш рацію, Маро, тут мені не схоронитися, враз знайдуть, – визнав хлопець.

– Є в мене схованка в лісі. Я, коли за травами та корінням заблукаю десь далеко від печери своєї, то вночі або від дощу там ховаюся. Гадаю, і тобі там саме враз, хлопче, буде. Підеш до верхів’я струмка… Зачекай! – насторожилася Мара й, підійшовши до входу в печеру, прислухалася. – Здається, сорока заскрекотала… Так і є. Запримітила когось птаха. Сюди йде непрошений. Відчувала я… І тризна їм не завада.

Чеслав підхопився з місця й підійшов до Мари. Тепер уже й він чув, як кричить птах, попереджаючи про появу в її володіннях чужинця.

– Від верхів’я струмка підеш у бік заходу сонця до ярочка, – швидко заговорила стара. – Минеш його, потім ліщина невелика. Потім озерце побачиш, а трохи віддалік дуб стоїть величезний, як дім. А в дубі тім дупло є. Його кущ затуляє. Про дуб той ніхто не відає. Там і схоронишся.

Баба сунула йому в руки стару шкуру й, провівши долонею по обличчю та щось прошептавши, – якесь замовляння, – виштовхнула з печери.

Чеслав вийшов із кам’яного житла і квапливо рушив у бік, протилежний від стежки, якою прийшов до баби. Він не став чекати, щоб подивитися, хто завітав до Мари, йому було не до того. Засвітла мусив дістатися до дуба, де була вказана Марою схованка.

«Шукай, кому смерть батька на руку!.. Чи з вигоди… чи із заздрості… чи із помсти», – печерною луною відгукувалися в голові в Чеслава слова Мари.

Чеслав прокинувся й не одразу зрозумів, де він і що зараз – ніч чи день. У дуплі дуба, куди він забрався напередодні ввечері, було темно. І тільки біля виходу, закритого кущем, пробивалося світло. Відкинувши шкіру, у яку закутався на ніч, Чеслав вибрався на білий світ.

Він зробив кілька кроків і зупинився, зачарований побаченим. Перед ним лежало невелике озерце в очеретах, оточене стрункими соснами. Крізь їхні пухнаті гілки пробивалися промені ранкового сонця, занурюючись у тиху воду. Здавалося, що небесне світило – сам усесильний Великий Даждьбог – так і хоче пірнути до дна, щоб розвідати, що ж ховає від нього під собою озерна гладь.

Велична тиша й спокій раннього ранку змусили юнака завмерти на якусь мить від побоювання порушити цю красу. Після вчорашнього стрімкого, метушливого дня, де, як у бурхливій річці, змішалися похорон батька, його втеча й страх бути спійманим, Чеславові здалося, що він заблукав і прокинувся зовсім не там, де вчора осліпив очі мертвим сном.

Колись, ще в дитинстві, Болеслава, щоб утішити маленького Чеслава, розповідала йому про далекий край, що простягся далеко за їхнім лісом і навіть за високими, незрозумілими для нього горами. І в якому так спокійно й красиво, так солодко співають птахи, що людина, потрапляючи туди, забуває всі свої болі, журбу й відчуває такі радість і захват, що перехоплює подих від щастя. «Може, це і є та сторона, а Болеслава просто не знала, що вона зовсім не так далеко, а тут, поруч?» – подумалося Чеславові.

«Шукай того, кому смерть батька твого на руку!» – знову пронизала його свідомість неждана пекуча думка, змушуючи оговтатися. «От дурість!» – поремствував він на свої приховані думки про край щастя й попрямував до озера. Роздягнувшись, Чеслав кинувся у воду, безжально розбивши її спокійну гладь.

Вийшовши на берег, він уже вирішив, що йому потрібно зробити насамперед. Прохолодна вода й ритмічні рухи рук під час плавання допомогли впорядкувати думки. Чеслав знав, що в лісі йому не вижити без зброї, тому слід якнайшвидше роздобути її. І, здається, він уже зміркував, як це зробити. Одягнувшись, юнак вирушив у бік городища.

Попетлявши лісом і переконавшись, що за ним ніхто не стежить, Чеслав дістався до місця, священного для їхнього Роду. Тут спочивав прах їхніх предків. Оглянувшись і не помітивши нікого з живих, юнак обережно вийшов на галявину, де спочивали мертві.

Чужинцеві, що заблукав у їхні краї, на перший погляд могло здатися, що на галявині розташувалося людське городище, тільки якесь дивне, бо хатки в ньому були дуже вже малі для житла. Звідки ж сторонньому було знати, що, за звичаями племені Чеслава, після спалювання на священному багатті прах померлого родича збирали в горщик і, побудувавши для нього хатку на галявині предків, залишали там.

Чеслав здалека помітив свіжу хатку, бо дерево, з якого вона була зроблена, ще не встигло почорніти від дощів, снігу та часу, як на інших похованнях. Сюди вчора поклали спочивати прах його батька, славного Велимира.

Зовні хатка була схожа на їхній дім у селищі. «Напевно, Болеслава попросила зробити так, щоб батькові звично було та щоб не забув наше житло. І нас пам’ятав та охороняв». Чеслав, шанобливо поклонившись похованням предків, наблизився до нової хатки й подивився крізь щілини всередину. Їхній горщик, з якого вони не раз усією родиною їли кашу й вариво, був там. І там був прах його батька…

Купка попелу в горщику – усе, що залишилося на цій землі від рідної йому людини. Батька, що дав йому життя… І пам’ять про нього, поки живі ті, хто знав його. А потім і того не залишиться. Але поки живий їхній рід…

Юнак просунув до отвору хатинки руку й поклав жменю лісових ягід, які встиг зібрати дорогою. Ягоди були ще не достиглі, але краще було принести хоча б їх, ніж прийти до батька голіруч. Він опустився біля поховання й подумки звернувся до батька…

Висловивши йому свій сум, він згадав, як колись, ще зовсім малим, – коли сили вистачало хіба що натягнути лук для підпарубків, – бажаючи вирізнитися, хвалькувато заявив своїм одноліткам із ватаги, що готовий уже сам піти на полювання й добути… та хоча б лиса. Ніхто з його погодків, навіть найвідчайдушніших шибеників, не наважувався ще на таке. Коли він увечері сказав про це батькові, той, уважно глянувши на сина, тільки й промовив: «Зголосився, сину, – йди». І зранку маленький Чеслав рушив до лісу.

Поблукавши лісом, він таки знайшов лисячу нору, яку показав йому батько, коли брав із собою на лови. А незабаром біля нори з’явився й лис. Прицілившись, малий мисливець випустив стрілу і – треба ж! – на свою радість поранив рудого пронозу в задню лапу. Лис кинувся геть, а Чеслав – за ним. Поранений звір спробував сховатися в яру, але хлопчикові пощастило наздогнати його й там. І тоді загнаний звір, розуміючи, що загибель його близька, вищирився й почав запекло кидатися на свого кривдника, не даючи підступитися. Як не храбрився Чеслав, але, побачивши тоді розлюченого звіра, він по-справжньому злякався. Вискалена паща й зуби, що клацають, здалися йому тоді величезними й дуже небезпечними… І лише за якийсь час, таки набравшись духу й сил, сильно прикусивши губу, він добув рудого…

Тільки тоді він помітив батька, що вийшов з-за найближчого дерева. Тремтячи всім тілом від пережитого напруження, Чеслав підійшов до нього й пригорнувся, знайшовши в батькові надійну опору. Велимир гладив сина по голові й говорив якісь підбадьорливі слова, хвалив, але для Чеслава, хоч і приємна була та мова, найважливішим було те, що батько, як виявилося, перебував поруч і будь-якої миті міг допомогти, запобігти лихові! І потім уже, ставши підпарубком, щораз у важкі моменти, коли серце стискувалося від страху, а по спині біг холодний піт, відчуття, що батько невидимо, непомітно може бути поруч, надавало хлопцеві сил і впевненості.

А тепер батька не стало…

Із роздумів його вивели стривожені голоси птахів і шурхіт лісової підстилки під чиїмись ногами. До галявини хтось наближався. Чеслав швидко підхопився й сховався за найближчими деревами.

Крізь листя він бачив, як на галявину, важко ступаючи, немов несучи непосильну ношу, вийшла Болеслава з вузликом у руках. Зупинившись на краю галявини, вона вклонилася, приклавши руку до серця, вимовила якісь теплі слова, віддаючи данину пам’яті померлим, і пішла до хатки з прахом Велимира. Біля поховання жінка опустилася, немов обм’якла, навколішки й притулилася головою до хатки. Посидівши так якийсь час, вона простягнула руку в отвір, бажаючи доторкнутися до горщика з порохом. Але, щойно просунувши туди руку, одразу ж відсмикнула її й почала озиратися навколо.

Чеслав уже зрозумів, що Болеслава прийшла на галявину сама, і кинувся до неї. Як тільки жінка побачила його, її німі, змертвілі очі наповнилися теплом і любов’ю. Вона спробувала підвестися, простягаючи до нього руки, але не змогла. Чеслав обійняв її й допоміг піднятися.

– Я тільки-но ягоди помітила – й одразу зрозуміла, що ти тут був, дитино. Та й не могло бути по-іншому. Батька провідати ж треба! Ось тільки злякалася, що пішов уже, – гладила вона Чеслава по голові.

– А я знав, що ти прийдеш сюди із самого рання. – Як же він був радий зустріти ту, що замінила йому матір.

А вона, побачивши його, уже не була схожа на ту знесилену горем жінку, що вийшла на цю галявину.

– Інші теж збиралися, але я сказала, щоб пізніше прийшли. Мені хотілося самій тут із Велимиром побути. І як же добре, що ти теж прийшов! – поцілувала вона його в маківку.

– Сама ж кажеш: не міг не прийти.

– А я ж уся змучилася. Не знала, що й думати. Усю ніч металася, не спала: десь щось скрипне, шурхне – я надвір. Думала, ти до дому прокрадешся, – Болеслава зненацька заплакала. – Як же ти тепер, синку?.. Ось утік, тепер усі думають, що від провини своєї зник. Люди таке говорять!.. Але я ж знаю, що все не так! А на роти хустку не накинеш… Може, не треба було тікати тобі? Рада б у всьому розібралася? – гладила вона Чеслава по плечу.

– Поки вони розбиратимуть, лиходій, що згубив батька, щезне. Та і їм на Раді найлегше нас із братом звинуватити. А якщо навіть і не звинуватять, то підозра на все життя залишиться. Як жити далі з таким брудом?! Не до вподоби мені це! Я мушу знайти вбивцю й покарати, і всі сумніви в невинності своїй і Ратибора розвіяти. А під замком сидіти – то кого я зможу знайти й кому що довести?!

Чеслав говорив переконано й гаряче. Болеслава розуміла, що є правда в цих словах, але серце її від цього не переставало стискуватися від болю й тривоги за його долю.

– Ой, горечко!.. – важко зітхнула Болеслава, рукавом сорочки втираючи очі.

– А що в городищі діється?

– Після втечі твоєї Ратибора випустили, але з городища виходити заборонили. А Зимобор розлютився дуже, та й інші теж, що ти волю Ради порушив. І навіть дядько ваш двоюрідний, Сбислав, і той на боці Зимобора тепер. Не хочу нічого поганого про нього сказати, а не розумію я його: чого ж він у кревних своїх засумнівався? Між ним і Велимиром і раніше часто згоди в справах не було… Здається, він усе не міг погодитися, що не він, а Велимир Рід очолив. Але тепер що вже?.. Не по-людському це, не по-родинному. А Зимобор казав про тебе: «Далеко не втече. Біля городища кружляти буде, там ми його й вистежимо. А може, намучиться в лісі та й сам прийде – вибачиться». Видно, пузатий Велимира як голову городища заступити хоче.

– Ну, це ми ще подивимося, чия правда буде, – не сподобалися Чеславові новини, що розповіла йому Болеслава.

Звичайно, після його втечі прихильності від Ради очікувати не варто було, але все-таки він думав, що знайдуться в племені ті, хто зрозуміє його вчинок. І найбільше сподівався на розуміння близьких родичів.

– Ой, а що ж це я слова, як пісок, сиплю… – спохватилася Болеслава. – А ти ж, мабуть, голодний зовсім?!

Жінка взяла вузлик, із яким прийшла на галявину, і почала швидко розв’язувати його.

– Я тут Велимирові принесла поїсти… – жінка почала розкладати на рушнику хліб та кашу, загорнену в лопушину. – Та думаю, не розсердиться він, якщо синові його дістанеться. Їж, любий! Тобі зараз потрібніше. Та що там поїсти… Велимир за тебе все б віддав. Ти сам, синку, не знаєш, який ти дорогий батькові був…

Чеслав і справді відчув, який він голодний. Відламав шматочок хліба, узяв трохи каші й зі словами:

– Розділи, батьку, з нами їжу нашу, – поклав їжу в отвір поховання перед горщиком із прахом.

Лише після цього почав жадібно їсти.

– Мені б зброю мою: лук, стріли та ніж, – відірвався він від їжі.

– Зачекай, синку, я в городище збігаю та й принесу тобі, – Болеслава готова була схопитися з місця хоч зараз.

Вона вже й підводилася, щоб бігти. Проте Чеслав зупинив її:

– Ну куди тобі зі зброєю показуватися? Баба – і з луком із поселення йде! Невже ж на полювання? Одразу зрозуміють, що мені несеш. Ти краще Кудряшеві дай та скажи, де мене знайти. Його, якщо зі спорядженням побачать, ні в чому не запідозрять.

– Ой, правда, як же я сама не здогадалася?! – сумно посміхнулася Болеслава. – Так я просто зараз і побіжу.

Обтрусивши із себе травинки й грудочки сухої землі, Болеслава зібралася йти.

– Ратибору скажи, щоб не переймався. Я знайду вбивцю. А Неждані… Ні, нічого не говори. Побережи її, – попросив Чеслав.

– Побережу, синку. Ти себе збережи…

Вона взяла його голову обома руками й поцілувала в чоло. Потім повернулася до хатинки з прахом Велимира й лагідно, по-простому, немов говорить із живим, промовила:

– Прощай, Велимирцю, не сумуй без мене. Я до тебе завтра прийду.

Ще раз глянувши на Чеслава й усміхнувшись йому смутно, вона пішла з галявини в бік городища. І йшла, вже не важко ступаючи, а кваплячись, бо знала, що її допомога украй потрібна її улюбленцеві.

– Кудряшеві скажи, щоб ішов до нашого з ним місця. Він знає куди, – гукнув їй услід Чеслав.

Він чекав друга в умовленому місці: трохи нижче від городища за течією річки, на березі якої причаївся піщаний куточок розміром із хатку, оточений з усіх боків непрохідним чагарником. Цю схованку знайшов зовсім випадково Чеслав, коли малим, ще погано плаваючи, був підхоплений річкою й ледь не віднесений геть її бурхливими водами. Завдяки своєму щастю та інстинктивному бажанню вижити хлопчик врятувався: його викинуло на цей затишний шматочок суходолу. А отямившись, він надсилу, подряпавшись, продерся крізь густий чагарник і дістався до рідної хатини. Пізніше Чеслав розповів про свою пригоду приятелеві по іграх Кудряшеві, і вони, проклавши туди лаз, вирішили зробити це місце спільною таємницею. Так цей куточок зробився улюбленим місцем усамітнення для хлоп’ячих забав і витівок. Чеслав і Кудряш із властивою юному віку тягою до всього таємного з величезним задоволенням ховалися тут, часом тікаючи від роботи по господарству, за що їм нерідко перепадало від батьків. Тут вони любили постріляти з лука по крикливих жабах, пополювати за в’юнким вужем, щоб потім принести його в городище й лякати дівок та малих хлопців. Сюди ж вони втікали ховатися від покарання за яку-небудь шкоду чи якусь зухвалу витівку.

Шурхнули кущі, і в лазі, прокладеному крізь зелену стіну чагарнику, з’явилася колись кучерява, а тепер стрижена після Посвяти голова Кудряша.

– Смоли з дерева, напевно, можна дочекатися швидше, ніж тебе, Кудряше, – ляснув по плечу друга Чеслав.

– Я тут ні до чого. Це все Болеслава: «Ой, зачекай, хороший мій, я йому поїсти зберу. А то виголодається, по лісу бігаючи. Ой! Ай! Ой!» – дуже схоже зобразив Болеславу Кудряш і передав Чеславові зброю та торбу з їжею. – Ну ти й заварив кашу, чоловіче! У городищі тільки про тебе й розмов.

– Тож я чую, як кісточки мої скриплять. Видно, гарненько їх родичі перемелюють? – в очах Чеслава зайнялися зухвалі вогники.

– Ти ж таке скоїв – оніміти можна! Утік від Ради! Я так дотепер після твого стрибка отямитися не можу, – раптом обличчя Кудряша посерйознішало, і стало очевидним, що він хоче сказати щось важливе, та не зважується. Трохи помовчавши, хлопець таки надумав сказати: – Знаєш, Чеславе, я зважив усе гарненько… і вирішив із тобою податися. Одружуватися мені все одне зарано, а землі та краї різні побачити хочеться. Я ж, окрім околиці нашої, нічого не знаю.

Чеслав через розважливість, із якою це було вимовлено, тільки що не розреготався, але стримався й навіть посмішку, відвернувшись, постарався сховати. Так само розважливо, як до нього звернувся товариш, він відповів:

– Так ти, кучерява голово, зі мною не побачиш ніяких чужих країв.

– Це-е-е чому ж? – протяжливо запитав Кудряш.

У його запитанні змішалися нерозуміння, обурення й навіть виклик.

– Бо нікуди я тікати від городища не збираюся. Мені вбивцю батька знайти треба й за кров помститися. І сумніви розвіяти в нашій із братом невинності. Щоб жодна собака в окрузі не змогла брехати в наш бік, – Чеслав говорив це жорстко, уривчасто й навіть зі злістю. Його очі звузилися, і в них з’явився недобрий блиск.

– А-а-а! – з розумінням відгукнувся Кудряш.

– А для тебе в мене справа важлива буде.

– Яка така справа? – стрепенувся товариш.

– Мені б із Соколом побачитися.

На обличчі Кудряша проступило здивування. Він швидко заморгав і невпевнено проказав:

– Та він же в городищі… І ослаб зовсім, не ходить…

– Ось мені з ним у городищі побачитися й доведеться. А ти мені допоможеш у цьому.

Кудряш від такого зухвальства товариша навіть підстрибнув на місці.

– Ну ти й навіжений, Чеславе! – з неприхованим замилуванням дивився юнак на друга. – Сам у пастку лізеш, так ще й мене допомогти просиш! – Кудряшеві, як це часто бувало в їхніх спільних витівках, передався запал Чеслава. – Ну, то й що я маю робити?

Чеслав ближче присунувся до товариша й почав пояснювати:

– Як посутеніє, ти візьми мого Вітра і вийди за ворота. А сторожеві скажеш, що коня напоїти забули, от ти його й ведеш на річку. А коли стемніє, то я замість тебе зайду. Вони вже не роздивлятимуться, хто повернувся – ти чи я. Обов’язково шкуру примітну на себе накинь, я потім нею прикриюся, та відповідай їм так, наче горло хрипить. А я, як із Соколом побачуся, то знову до воріт подамся та й прохриплю, що оберіг свій на березі загубив і шукати біжу. Оберіг втратити – погана прикмета, усі це знають, то й випустять.

Кудряш схопився рукою за свій оберіг, що висів у нього на шиї. Він був такий самий, як і в Чеслава, – на шкіряному ремінці висіло маленьке сонце. Кудряш забобонно поцілував свій оберіг, що береже його від пристріту, різних негараздів і напастей. Він і в думках припустити не міг, щоб втратити його, але суперечити не став. Тільки запитав:

– А як упізнає хто тебе? Що тоді?

– А там нехай Великі допоможуть. Бачать же: за праве діло стою.

Чеслав не міг дочекатися вечора. Йому все здавалося, що Даждьбог сьогодні не дуже поспішає на спочинок. Але сонце, як і належить, усе-таки почало хилитися до заходу.

Утікач пробрався ближче до городища і сховався в прибережних заростях. Звідси він бачив, як на річку приходили баби прати сорочки та рушники. Пастушки-хлопчиська пригнали на водопій із лісового пасовиська корів, кіз та овець, перш ніж загнати їх на ніч у городище. Потім берег заповнила весела юрба хлопців та дівчат. Серед них Чеслав помітив Зоряну. Чомусь невесела й замислена була тепер красуня, і всі спроби місцевих баляндрасників розвеселити її не увінчалися успіхом. Навіть коли Вишата, який теж ув’язався за однолітками, ставши рачки, почав гавкати по-собачому й хапати дівок за подоли, що викликало ще бурхливіший вибух веселощів, а потім кинувся до неї, Зоряна лише відмахнулася.

– Досить, Вишато, не балуй! – сказала вона й пішла до городища.

За нею потягнулися й інші.

Лише коли промені західного сонця почали ковзати по листю й траві, марно намагаючись затриматися й продовжити цей день, Чеслав був нагороджений за своє очікування. Він нарешті побачив, як до берега летить його жвавий Вітер, на ходу ржучи від відчуття волі. Десь далеко за конем плівся Кудряш.

Вітер підбіг до краю води і хотів уже напитися, але зненацька підвів голову й подивився в бік заростей, де ховався Чеслав. Напевно, почуявши хазяїна, він голосно заіржав і кинувся в його бік, тільки грива знялася. Підбігши до кущів, він почав вимогливо іржати й бити копитом об землю, кличучи Чеслава.

– Тихіше, Вітре, а то викажеш мене! – тихо, але навмисно суворо прикрикнув він на чотириногого товариша.

Насправді Чеславові було приємно, що відданий кінь не забув його.

– Ох, ну ти, злидень гривастий, і швидкий! – нарешті наздогнав скакуна Кудряш.

Вітер скоса осудливо подивився на нього.

– Чеславе, ти тут чи як? – Кудряш ледве відсапався.

На ньому була накинута світла овеча шкура, тому піт із нього котився градом.

– Тут. – Чеслав не міг стримати сміху, дивлячись на розтріпаного друга.

– Кому сміх, а кому поту цебер від старання, – невдоволено пробурчав Кудряш, скинувши шкуру на траву.

– А що ти сторожеві сказав про шкуру? – поворухнувся в кущах Чеслав, від чого вони затріщали.

– Сказав, що трусить мене, боюся, щоб від річки більше не надуло, – пробурчав невесело Кудряш. – Ось тепер потішатися будуть: немов я дівка яка, тілом слабка.

Тільки коли обриси дерев та околиці зникли в сутінках, Чеслав вибрався зі свого укриття. Накинувши на себе принесену товаришем шкуру, він покликав Вітра, що пасся неподалік і, вислухавши багатослівні напуття й застереження Кудряша, рушив до городища.

Перед городищем Чеслав подумки попросив допомоги у Великих і, про всяк випадок, у хазяїна Великого каменя, захисника їхнього городища, і ступнув до воріт. Вітер сумирно йшов поруч із ним.

Не розпізнавши в темряві, що це не Кудряш, сторожа благодушно гукнула до нього: