Текст книги "Чеслав. В темряві сонця"

Автор книги: Валентин Тарасов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Ну й дурноголовий ти, брате! Батько ночі не спав, тебе чекав. Накрутити б тобі вуха, щоб попухли! – напався, гиркаючи баском, зовсім як батько, на брата Ратибор.

– А сам у вухо не хоч? – з погрозою запитав молодший.

– А по шиї? – уже лагідніше поцікавився старший.

Чеслав пішов спати на сінник. Там було просторіше, ніж у домі, і дихалося вільніше.

Щойно світанок зайнявся над верхів’ями дерев, Чеслав прокинувся. Розкинувшись поруч, час від часу похропуючи, спав Ратибор. Швидко, але так, щоб не розбудити брата, юнак вибрався з шарудливого сіна й пішов у бік дому.

Городище ще ніжилося в залишках нічного сну, і тільки йому, Чеславові, чомусь не хотілося продовжити ці солодкі миті. Очевидно, на те в нього були важливі причини. І він не хотів, щоб будь-хто з одноплемінників прознав про них.

Обережно прокравшись до ще сплячого дому, Чеслав під уважним поглядом невсипущого павука, що дивився на нього з глибини своєї пряжі-павутини, знайшов під рушником два хліби і, прихопивши їх, тихо вийшов на вулицю. Сховавши хліби в торбу, яку він теж узяв із собою, юнак рушив до річки.

Та ще раніше за свого хазяїна прокинувся кінь Вітер. Зачувши Чеслава, він вимогливо заіржав.

– Відчепись, Вітре, не до тебе!

Але Вітра, звісно, не влаштувала така відповідь, і він заіржав іще голосніше та ще й став нетерпляче бити копитом.

– Ти ж перебудиш усіх, дурню! – Чеслав розумів, що Вітер вимагає, щоб його викупали й почистили.

Учора на це в хазяїна не було ані сил, ані часу. Але й зараз юнака відвертали зовсім інші справи. І все-таки, розуміючи справедливість вимог хвостатого друга й боячись, що він перебудить усе городище, Чеслав мусив пристати на цю наглу вимогу.

– Ну, добре вже, пішли на річку, реп’ях. Тільки стрілою!

Вітра не треба було вмовляти, він понісся в бік річки набагато швидше від свого хазяїна…

Коня Чеславові подарував батько, коли той був ще лошам. Це був дуже дорогий подарунок, а для хлопчиська, яким на той час був сам Чеслав, – межа бажань. Далеко не всі в їхньому племені володіли цими гарними тваринами.

Попелясто-сірої масті, з довгими сильними ногами, шкурою, що сріблилася на сонці, Вітер був нащадком тих рідкісних коней, що потрапили до їхніх дрімучих лісів із дикого степу. З тієї далекої сторони, про яку в їхніх нетрях лише казки та небилиці оповідали: нібито на краю того степу земля з небом сходиться. Отож казали, що саме відтіля разом із загоном зухвалих степовиків, які забралися в таку глухомань, бажаючи поживитися та пограбувати лісових жителів, з’явилися й коні.

Степовики спритно управлялися зі своїми жвавими скакунами, нападаючи й грабуючи лісовиків та забираючи їхніх дружин і дітей у полон. Але чоловіки лісових племен і родів теж були не боязкі, а в лютості своїй, силі й ратній справі могли посперечатися зі степовими. Зібравшись дружною ватагою й знаючи ліс і його таємниці набагато краще за чужинців, вони розсіяли непрошених гостей серед дерев, улаштовуючи їм хитрі пастки, заманюючи у багнисті водойми й непрохідні буреломи, зрештою перебили всіх до одного й відстояли свої селища й житла. А коні, на яких прибули степовики, дісталися в нагороду найсміливішим і гідним…

Біля воріт городища Чеслава привітали сторожі.

– Що так рано? Сну не маєш?

Чеслав лише махнув у їхній бік рукою, доганяючи Вітра. А той уже був біля річки і, як ошпарений, влетів у тиху воду, піднявши хмару бризок. Чеслав поклав торбу на березі, швидко нарвав прибережної трави і, роздягнувшись, увійшов у воду. Підійшовши до коня, він почав хлюпати на нього водою й люто терти йому боки травою. Вітрові зовсім не сподобалися швидкість і напористість процедури, і він невдоволено зафиркав, перебираючи копитами.

– Стій, не балуй! – гримнув на нього Чеслав.

– Та ти, дивлюся, за кимось женешся, хлопче? – почулося з берега.

Чеслав і не помітив, коли й звідки з’явився Сокіл. Кошлата чуприна, розпатлані вуса й борода та отримана на полюванні рана, що перетинала його чоло й око, надавали йому лютого вигляду. Здавалося, що, проводячи багато часу в лісі, він і сам став схожий на звіра. Але тільки зовні. Сокіл посідав у громаді особливе, почесне місце. Він учив юнаків племені всіх премудростей життя в лісі, полювання, а також ратної справи, роблячи з них справжніх чоловіків – добувачів і захисників. Усе, що знав і вмів Чеслав, було заслугою Сокола.

– Довгих років тобі, Соколе! – приклавши руку до грудей і шанобливо уклонившись, привітав наставника хлопець.

– І тобі, Чеславе.

– Не очікував побачити тебе…

– А я люблю раненько росяною травичкою пройтися. Любо мені те, та й від хворостей різних береже, – поплескав себе по ногах Сокіл.

Тільки тепер Чеслав помітив, що штани Сокола підкочені до колін, а ноги – в росі.

– Тебе не було кілька днів… – Сокіл очікувально подивився на юнака.

Чеслав мовчав, сподіваючись, що тим обійдеться.

– Де пропадав? – не обійшлося.

– У лісі… Місця для лову… вишукував, – щоб не дивитися в очі Соколові, Чеслав знову почав терти боки Вітрові, але тепер уже абияк.

– Це добре, коли в молодця є гідне заняття, – посміхнувся у вуса Сокіл.

Чеслав знову не найшовся, що сказати.

– Щось ти неговіркий нині… Знову зібрався в довгу дорогу?

– Ні, Соколе, моя дорога лише до річки. Коня вирішив викупати, почистити, – і став терти Вітра так старанно, що той навіть відсахнувся від нього.

– А я вже почав турбуватися, Лісовик тебе задери… – раптовий порив вітру здибив і без того розкуйовджену чуприну Сокола, зробивши його самого схожим на згаданого Лісовика. – Думаю, чи не загуляв хлопець, не забалував?.. Адже незабаром твій обряд Посвяти. Великий для юнака день! Пам’ятаєш?

– Хіба про це можна забути? У мене на плечах голова, а не горщик.

– Голова в тебе є, – погодився Сокіл.

– А чого ти вирішив, що я зібрався їхати, Соколе?

Сокіл обурено крекнув і спробував пригладити свою непокірну гриву.

– Тому що коли йдуть на річку коня купати, не беруть із собою торбу з двома хлібами, – хитро примружився наставник.

– Від тебе, Соколе, ніщо не сховається, – захоплено вигукнув Чеслав.

– Цього я й тебе вчив. Не просто дивитися, а бачити. І бачу я, Чеславе, що ти задумав щось… Приховуєш… Очі відводиш…

Від цих слів серце юнака тенькнуло.

– Та я тобі не чужий, завжди можеш мені довіритися. Якщо не ділом, то порадою допоможу… Можеш не відповідати. Сподіваюся, ти робиш правильно. Одне скажу: часом ми щось вчиняємо не замислюючись, до чого це призведе в майбутньому.

Чеслав мовчав і тільки смикав зім’яту в руках траву.

– Захочеш поговорити про це, ти знаєш, де мене знайти, – промовивши це, старий Сокіл пішов.

А Чеслав, підхопивши торбу з хлібами, довів Вітра майже до воріт городища і, ляснувши рукою по крупу, скомандував:

– Додому, Вітре!

Повторювати двічі не довелося. Кінь голосно заіржав і, жваво влетівши у ворота, понісся додому. А Чеслав, оглянувшись на всі боки: «Ніхто не бачить?» – рушив до лісу. Він ішов ледь помітною стежкою. Люди нею ходили рідко, і вона майже повністю заросла травою, але ж таки нею ходили…

Юнак щодалі заглиблювався в хащу. На шляху траплялися величезні кам’яні брили. Казали, що колись, дуже давно, їх сюди притягнув якийсь страшний злидень Льодовик, надовго скувавши все під собою, а відступивши, кинув…

Стежка обігнула маленьке болітце і повела Чеслава в майже непрохідні нетрі. Нарешті, попетлявши трохи серед колючих чагарників, вона вивела його на зарослу травою й квітами галявину біля підніжжя невисоких скель. Покриті мохами, чагарником і низенькими деревами, що вчепилися корінням у скелі й намагалися вижити на їхньому кам’яному тілі, вони приховували ледь помітну щілину, що переходила в печеру. Здавалося, що це всемогутній Перун, розгнівавшись за щось на цю кам’яну твердиню, кинув у неї блискавкою й розколов. А може, так і було насправді?

Тут, у печері, сама-самісінька жила стара Мара. Ніхто не знав, скільки років цій жінці. Та чи жінці? Багато хто бачив у ній скоріше лісову тварюку, ніж дочку роду людського. Напевно, через те, що так довго жила вона сама в лісі, ішла про неї серед Роду недобра слава. А ще тому, що викликала в них марновірний страх.

Колись, дуже давно, коли Мара була ще молодою, її вигнали з городища. Ніхто вже не міг сказати, за що саме, але чутки про це ходили серед людей різні. Хтось говорив, що вона спробувала допомогти розродитися жінці, а та народила жахливе чудовисько. Інші теревенили, що вона звела з розуму якогось хлопця, і той вкоротив собі віку. Ще інші казали, що вона вчинила непростиме: пішла проти волі Великих. Дехто з острахом шептався, що вона пішла проти волі самого Колобора, і той, звичайно ж, не стерпів цього. Але їм заперечували, що все сталося ще раніше, задовго до Колобора. Такими були чутки.

Вигнана Мара пішла з городища й оселилася тут, у серці кам’яної гори. Але люди про неї не забули, бо мала баба силу проти будь-яких болів і недуг, а можливо, і не тільки проти них… Дехто підозрював у ній інші здібності та сили. Але про це говорили мало й пошепки, боячись розгнівати Великих.

Ось чому не заростала стежка до похмурого житла Мари. Час від часу хтось із поселенців, у розпачі зважившись звернутися до неї, криючись від одноплемінників, приходив до самітниці зі своїми прикростями й болем. Мара не відмовляла. Бувало, її кликали до хворого в городище, коли він сам не мав сил прийти. Вона приходила таємно під покривом ночі і, зробивши свою справу, одразу зникала. Але це траплялося зрідка. І відважувалися на це лише найупослідженіші та наймогутніші представники Роду.

Чеслав, який доти майже біг стежкою, на галявині перейшов на статечний крок. Йому хотілося виглядати чоловіком, а не якимсь жовторотим парубчаком. Він не дійшов і до середини галявини, коли на порозі печери з’явилася Мара. Сива, сухорлява, зі зморшкуватим лицем, але пряма та ставна, жінка стояла на порозі свого житла як велична господарка цих місць і терпляче чекала, коли підійде Чеслав.

– Здорова будь, Маро! – уклонився їй юнак.

– І тобі здоров’я та сил, хлопче!

– Я приніс тобі хліба. – Чеслав дістав із торби один із хлібів і віддав жінці.

Мара взяла хліб і, піднісши до обличчя, глибоко й із задоволенням вдихнула:

– Домом, вогнищем, спокоєм пахне… – й одразу різко перевела погляд на Чеслава. – Не боїшся порушити?

Юнак спершу невпевнено, а потім твердо заперечно похитав головою.

– Дивися, хлопче!.. – і знову понюхала хліб, заплющивши очі чи то від його приємного запаху, чи то замислившись.

Чеслав стояв, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що казати далі.

– Ну, чого чекаєш? Іди, не мене ти прийшов побачити, – розплющила очі Мара й кивнула в бік печери.

– Як вона?

– Не легко тобі з нею буде, – із якимось тихим смутком зауважила на те стара знахарка, дивлячись йому в очі.

– У лісі звір теж не простий. Нічого, впораюся! – рішуче й упевнено заявив хлопець і пройшов повз Мару в її оселю.

Це була невелика, але й не така вже маленька печера, пристосована під житло. Посередині, обкладене каменями, теплилося вогнище. У сполохах багаття видно було кілька сухих, майже гладеньких від часу пнів, що заміняли господині стільці. Десь угорі, у кам’яній стелі, зяяла невелика дірка, крізь яку пробивалося денне світло, туди ж ішов дим. Можливо, саме сюди колись Перун влучив своєю блискавицею.

Усе житло знахарки було заповнене травами, медом, воском, корінням, гілками, сушеними квітами, а то й лісовою звіриною. Усе це лежало й висіло в численних ступках і плошках, горщиках, глечиках і торбах на всіх стінах печери, наповнюючи її духом лісу й вогню.

Від головної печери йшло кілька відгалужень. Чеслав глянув на одне з них. Вхід до нього закривали дерев’яні двері, привалені чималою каменюкою. Зібравшись на силі, а можливо, і з думками, Чеслав відкотив камінь, потім відсунув двері. За ними стояла темрява.

Коли очі звикли до мороку, Чеслав помітив у кутку якийсь рух… Повернувшись до багаття, він узяв із нього палаючу головешку і ввійшов до невеличкої печери, схожої на кам’яний мішок. У кутку, закутавшись в овечу шкуру, сиділа Неждана – викрадена ним бранка.

Вона провела в цій печері всю ніч, забувшись коротким тривожним сном. За дверима, час від часу щось бубонячи собі під ніс, подавала ознаки життя мерзенна баба. До бранки, здавалося, їй не було діла. Тільки коли Неждана марно намагалася відіпхнути двері, баба сміялася тихим огидним сміхом.

Чеслав опустився біля Неждани на коліна й, переломивши хліб, простягнув їй половину.

– Візьми, поїж!

Неждана не рушила з місця.

– Візьми, голодна ж.

Неждана обережно взяла хліб і почала їсти. Чеслав теж відкусив від своєї половини. Потім він приніс води в ковші. Неждана пила жадібно, а втамувавши спрагу, простягнула ківш Чеславові.

– Як тебе звати?

Дівчина мовчала. Чеслав, не дочекавшись відповіді, обережно, боячись злякати, доторкнувся до її обличчя й ніжно провів рукою по щоці. Неждана відвернулася.

– Чого мовчиш?..

Неждана мерзлякувато зіщулилась.

– Не бійся мене.

Чеслав наблизився до неї й спробував обійняти, пригорнути до грудей. Дівчина вся напружилася й, відсунувшись до стіни, зіщулилась. Юнак повільно провів по її тілу рукою й доторкнувся до грудей. Дівчина спробувала відсторонитися від нього, ще більше втиснувшись у кам’яну стіну, але Чеслава це не зупинило. Вперши руки в стіни так, що дівчина опинилася між ними, і позбавивши її тим самим можливості вислизнути, він почав шукати її губи своїми губами, гарячими й вимогливими. Та коли знайшов, відчув, що вуста бранки вперто зімкнуті й не відповідають на його нетерплячий поцілунок. Переборюючи її мовчазний опір, юнак опустив чужинку на шкуру й спробував проникнути їй між ноги. Неждана затято пручалася, а коли зрозуміла, що сили нерівні, заплакала.

Відчувши сльози, Чеслав відпустив її. Знову ці сльози! Чомусь, тільки-но вони з’являлися, він почував, що сила й рішучість полишають його. Він сів біля Неждани, опустивши голову й важко дихаючи. Серце рвалося з грудей… У голові гуло… Думки й почуття плуталися… Він хотів її з усією пристрастю юності, але не так, не силою. А як, він не знав.

– Я привів тебе для себе… – крізь зчеплені зуби видихнув він, а потім майже викрикнув зло, з розпачем, майже не усвідомлюючи й не чуючи, що кричить: – І ти будеш зі мною. Будеш! Чого б мені це не коштувало і як би ти не супротивила! Будеш!..

Юнак різко встав і, не дивлячись на дівчину, пішов геть. Він відчував, що якщо зараз не піде, то зробить щось непоправне й непрощенне для себе, для неї… А він не хотів цього. Міг, але не хотів!

Із печери Чеслав уже не вийшов, а вибіг і, нічого не кажучи, пройшов повз Мару.

– Терпіння, хлопче, терпіння! – почув він її голос за спиною.

«Терпіння, терпіння!» – стукало Чеславові в голові дорогою до городища. Але де його було взяти, коли ти ще тільки починаєш пити з ковша життя і тобі не терпиться так багато чого спробувати?

Розсерджений невдачею, Чеслав повернувся додому. Житло зустріло його пусткою: у хаті нікого не було. Тоді він пішов до сінника й тут помітив Голубу. Дівчина, ставши на коліна, доїла козу. Молоко білими струменями вистрілювало в горщик: чвирк-чвирк, чвирк-чвирк.

Чеслав стрімко підійшов до дівчини й, узявши за плечі, підняв, відірвавши від заняття.

– Ти що? – звела на нього очі Голуба.

Юнак ухопив її за руку й потяг до сінника, а коли вона слабко закомизилася, ухопив на руки й таки відніс туди. Він мовчки й люто взяв її. Голуба покірно знесла й цю повинність…

Коли Велимир помітив, що його старший син Ратибор став заглядатися на дівчат, а за ним на підході був і Чеслав, то вирішив випередити події. «Юнаки в силу входять: голови гарячі, кров вирує. Коли б шкоди не наробили!» На той час і Голуба стала входити в дівочий вік. «Дівка своя, при домі. Нехай уже краще з нею балуються, ніж потім із родичами розбиратися». За словом Велимира першим її чоловіком став Ратибор. Згодом її пізнав і молодший брат.

Удень Чеслав пішов на узлісся. Сюди чоловіки городища приходили вправлятися в стрілянні з лука. Не встиг він як слід прицілитися, щоб випустити першу стрілу, як з’явився його друг Кудряш. Ім’я йому таке при народженні дали не без заміру. Його голова й справді була кучерява. А з-під тих кучерів визирали майже завжди бешкетні та веселі очі.

– Ти куди пропав? Я тебе всюди шукав, а тебе як корова язиком злизала, – накинувся на Чеслава товариш.

– На полюванні був.

– Що?! А мене чого не взяв із собою? – насупився Кудряш.

– Так від твоєї тріскотні, Кудряше, уся живність розбіжиться.

– Так уже й розбіжиться'. – у його голосі почулася образа, але одразу в очах блиснуло бешкетництво, а потім і підозра. – І ранком тебе ніде не було. Недоговорюєш ти, Чеславе, щось приховуєш. Ох, я-то тебе знаю!..

Чеслав і Кудряш товаришували, скільки себе пам’ятали, напевно, відтоді, як навчилися повзати й відбирати одне в одного дерев’яні та глиняні цяцьки. Рухливий Кудряш був баляндрасник і веселун, заводила на будь-якому святі й гулянці. Але верховодив у цій дружбі зірвиголова Чеслав.

– А Зоряна мене замучила, так випитувала, неначе рогатиною до частоколу притисла: «Де Чеслав? Куди подівся? Скажи та розкажи, Кудряшечку!» – передражнив Зоряну Кудряш. – Навіть любчиком назвала!

– Ой, брешеш ти, Кудряше! – похитав головою Чеслав, знаючи любов друга до перебільшення та вигадування казок і небилиць.

– Та щоб мене кикимора поцілувала! – спробував зробити серйозне лице Кудряш.

– Допросишся, поцілує. Ну, а ти що їй?

Обличчям Кудряша розпливлася глумлива посмішка. Не поспішаючи, він ліниво потягнувся, немов зі сну, відтягаючи очікувану відповідь, а потім із серйозною міною видав:

– Сказав, що ти зустрів у лісі русалку, вона тебе зачарувала і ти бігаєш тепер слухати її казки. Так потихеньку сохнеш за нею, нудишся, здичавів, страждаєш… Забава мене ледь дрюком не відходила.

– Дурило! – невесело відгукнувся Чеслав. – Ти краще б про Посвяту подумав. А то осоромишся, дівки точно проходу не дадуть, – задражнять.

– Отакої! Так й осоромлюся?..

Кудряш діловито засукав рукави, поплював на руки, примощуючись поруч із другом, і натягнув тятиву.

Потім заплющив одне око, передумав, заплющив друге, прицілився в палицю, встромлену в землю на узліссі, що слугувала мішенню, і відпустив нарешті тятиву.

– Схибив, – Чеслав махнув рукою.

– Так сонце просто в око засвітило! – свято вірячи своєму виправданню, заявив Кудряш.

– Яке сонце?! Тобі, Кудряше, батьки руки погано зладнали!.. – почувся розкотистий регіт.

За розмовою друзі й не помітили, як до них підійшов Борислав – рудоволосий хлопець їхнього віку, що також мав у руках лука.

– Зате тобі реготалку твої справно злагодили, – не залишився в боргу Кудряш.

– Що стараєтеся? Боїтеся на Посвяті знеславитися? – криво посміхнувся, а тоді й відкрито заіржав Борислав. – Бачив, бачив нині, як ти, Чеславе, лісом, як той заєць, стрибав.

«Це коли я від Мари йшов. Треба бути обережнішим», – відзначив подумки Чеслав. А вголос якомога спокійніше відповів:

– Випробування покаже, кому сміятися доведеться… А ти-то чого лісом шатуном тиняєшся?

– Я?.. Та так… Справи були… – спершу було зніяковів, а потім невиразно відповів Борислав.

– Ну й у мене справи, – відрізав Чеслав.

Борислав, красуючись і насмішкувато поглядаючи в бік Кудряша, став на мітку для стріляння. А Чеславові ніби між іншим кинув:

– У Мари був? Заборону волхва порушував… – і відпустив тятиву.

Стріла точно вцілила в палицю. Майже відразу її розколола інша, пущена Чеславом.

– А ти не сунь свій веснянкуватий ніс у горщик із чужим молоком, ціліший буде, та й молоко не скисне, – попередив він Борислава.

А пущена Кудряшем стріла знову пролетіла повз, і хлопець пом’янув багатьох дрібних лісових духів.

– Це ж хто такий влучний?

Від лісу, куди тільки-но полетіла очманіла стріла Кудряша, з козубом у руках з’явилася Зоряна. За нею біг чудний Вишата, розмахуючи тією-таки загубленою стрілою.

– Ну от, тільки пом’янув лісову нечисть, а вони вже тут, – їдко підмітив Кудряш, незадоволений появою нових свідків його сорому.

– Чую голос, дай, думаю, гляну: хто на стрільбищі вправляється… Світлого дня тобі, Чеславе. Рідко видно тебе щось… – стрельнула очима в бік хлопця Зоряна.

Чеслав, ледь глянувши в бік дівчини, мовчки кивнув, нібито зосередившись на цілі.

– Ішла б ти, Зоряно, ішла… та не заважала б хлопцям справою важливою займатися, а то тільки збиваєш, під руку словами порожніми кидаючись, – із перебільшеною діловитістю заявив Кудряш.

– Та що ж отут важливого? – намагаючись приховати посмішку, поцікавилася Зоряна. – Прицілюйся та стріляй!

– Вам, дівкам, усе забавою легкою здається, а тут велике вміння та вправність знаєш які потрібні?! Знаєш?! Не жіноча! – Кудряш постарався сказати це якомога суворіше й серйозніше, але від того вийшло ще кумедніше.

– Ой чи?! – зі сміхом перепитала Зоряна.

– А то?! – невдоволенню Кудряша не було меж.

Стріляти йому зовсім перехотілося.

– Не жіноча!.. Не жіноча!.. – Вишата став ганятися за легкокрилою бабкою та викрикувати на різні голоси. – Не жіноча!

– Чеславчику, дай-но свій лук! – задирливо попросила Зоряна, ступнувши до хлопця.

– Ще чого! Не жіночого то розуму справа! – пробурчав невдоволено Чеслав і не дав лук.

Чимало жінок їхнього племені, чиє життя завжди проходить у суворому оточенні лісу, вимушені боротися за своє існування і зі звіром диким, і з людом недобрим, запросто могли впоратися зі зброєю. А були серед них і такі, для кого й лук не був дивом. Але Чеслав не любив, коли торкалися його зброї. А тим більше жінка! У глибині душі він остерігався пристріту чи порчі на своє мисливське спорядження, побоюючись, що воно перестане служити йому справно й втратить влучність. А пристріт – річ не проста! Та й не один він так думав із чоловіків їхнього племені.

Зоряна невдоволено насупила свої соболині брови.

– А ти, Бориславе?.. Теж не даси? – підступилася дівчина до юнака.

Хлопець засумнівався було, але йому важко було відмовити Зоряні.

– Тобі, Зоряно, що хочеш.. – передав дівчині свій лук Борислав.

Дівка обвела хлопців лукавим поглядом, приклала стрілу до тятиви, із зусиллям натягнула, прицілилася й відпустила… Стріла точно влучила в палицю, а дівчина з викликом глянула на Кудряша. А той, вражений, невдоволено фиркнув, крекнув і, різко скинувши лук, вистрілив… І несподівано для самого себе теж влучив. Поспіль якийсь час стояв і лупав очима, не вірячи у свою спритність, а переконавшись, що таки влучив, одразу надувся від важності й, споважнівши, подивився на Зоряну.

Дівчина пирснула від сміху:

– Ой, зараз луснеш, Кудряшику!.. Ой, луснеш!.. – а пересміявшись, додала: – А таки у стрілянні зі мною тобі краще не змагатися – продуєш!..

– Та вже точно!.. – обурився Кудряш.

– Вишаточці теж лук потрібний! – заявив Вишата, що кинув ганятися за бабкою й тепер уважно стежив за тим, що відбувається.

А Зоряна тим часом підійшла до Чеслава й лагідно, так, щоб ніхто не чув, запитала:

– Хлопці та дівки ввечері на грища збираються… Прийдеш?

– Ніколи нині, – не дивлячись їй в очі, відповів хлопець і натягнув тятиву.

Так минуло кілька днів. Чеслав із ранку зникав у лісовій хащі, намагаючись привчити до себе непокірну бранку. Повертався сердитий і похмурий. А наступного ранку поспішав знову до неї з новою надією.

Якось за обідом, коли вся родина була в зборі, Велимир уважно подивився на Ратибора.

– Думаю, дружину тобі настав час підшукати, Ратиборе, – сказав синові, коли той перехопив батьківський погляд.

Усі подивилися на Ратибора, а в Голуби навіть ложка випала з рук. Ратибор теж перестав їсти, а обличчя його чомусь раптом сполотніло.

– От пройде Чеслав Посвяту, поїдемо в городища інших родів та по хуторах – дівок подивимося, – продовжив Велимир.

– Батьку!.. – Ратибор осікся, глянувши в непохитні очі Велимира.

– Сам вибереш, а я пораджу…

У домі настала тиша, у якій було чутно тільки дзижчання мух.

– Добре, батьку, – помовчавши, видихнув Ратибор.

– От і вирішили, – дочекавшись бажаної відповіді, завершив Велимир.

Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.

– А твої, Чеславе, як справи? – зупинився на молодшому синові. – Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.

– Намагаюся, – уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.

– Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.

– Дорослішає… – Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.

– Не навроч, Болеславо, – кинув Велимир.

Знадвору почулися чиїсь кроки, і за мить у дверях з’явилася кошлата мармиза.

– Мир дому й хазяям! – Сокіл пригладив скуйовджену на вітрі бороду.

– Здоров’я й довголіття нашому гостеві! – з повагою привітав його Велимир. – Проходь, сідай до столу й розділи їжу нашу.

Болеслава підхопилася й кинулася за ложкою для гостя.

– Дякую, господарю, але не голодний я. А от від квасу холодненького не відмовлюся, вип’ю, – витер губи в передчутті задоволення гість.

Болеслава поставила перед Соколом глечик із квасом, і той, підхопивши його своєю величезною п’ятірнею, припав до посудини. Руки в Сокола й справді були здорові. Мало хто з племені міг би обхопити такий глечик однією рукою. А Сокіл робив це з легкістю. Він пив великими ковтками, жодного разу не відсапавшись. А випивши, опустив глечик на стіл і схвально крекнув:

– Ох, і гарний квасок, господине, духовитий! – і знову обтер губи.

Болеслава від похвали так і зашарілася. Якій господині не приємне добре слово про її готування?

– На здоров’я, Соколе! Може, ще?

– Боюся, розірве мене.

Утамувавши спрагу й віддавши належне господині, Сокіл знову повернув своєму обличчю лютий вираз. Він заговорив серйозно й заклопотано:

– Прийшов я до тебе, Велимире, сказати, що бачив у лісі сліди чужі. Люди зайшлі з’явилися неподалік від городища.

Звістка стривожила Велимира. Поява будь-якої нової людини в городищі могла завдати лиха, як це вже не раз бувало.

– Степові?

– Чур! Чур! Чур! – покликала в захисники духа Болеслава, відганяючи від себе рукою невидиму напасть.

– Гадаю, ні. Як по слідах судити – наших родів люди. Але не з ближніх. Лісовик їх задери! – мотнув гривою Сокіл.

– Багато їх?

– Поки що не знаю. Сліди невиразні… Наче дуже вже сторожко ходить хто… на сухій землі не видно ж… Дощу давно не було… Коли б коло струмка на сирому піску не побачив, то й не примітив би… А потім уже придивлятися почав і зрозумів, що таки хтось бродить по нашій окрузі…

Вся родина з напруженою цікавістю слухала Сокола.

– Може, мисливці заблукали? – припустив Ратибор.

– А чого навколо городища шастають? – подивився на хлопця своїми глибоко посадженими очима Сокіл. – А якщо вже заблукали, так чого в городище відкрито не з’явилися?

– Ніколи їм було.

Усі подивилися на голову Роду. Велимир, помовчавши, діловито й стурбовано сказав:

– Треба сторожів попередити, щоб уважніше дивилися. Та люд у городищі оповістити, щоб у лісі обережніші були. А ти, Соколе, приглянь за околицею. Будемо сподіватися, що роззирнуться чужинці та й підуть.

– Та я вже догляну. Жаль тільки, поки що самих непрошених не бачив, а лише сліди. Так би зрозуміліше було, чого вони отут нишпорять, лісовики.

Обговоривши ще деякі перестороги та попрощавшись із хазяями, Сокіл пішов.

Чеслав під час усієї розмови не вимовив і слова. Він щосили гнав від себе думку, що поява чужих могла бути пов’язана з його недавнім удатним полюванням. Адже він був такий обережний! Ні, ні, він добре заплутав свої сліди.

– Тітонько, тітонько, дай хлібця Вишаті! – почулося з вулиці.

Болеслава, підхопившись із місця, відломила шматок хліба, зачерпнувши ложкою каші, наклала на нього гіркою й рушила до виходу.

– Ти куди? – запитав Велимир.

– Дам поїсти хлопцеві. Бабця його, напевно, знову розхворілася. Хліб не пекла.

– Не принаджувала б ти його, Болеславо, до дому… Віднеси їм, що там маєш, до хати, – невдоволено буркнув Велимир.

– Що ж робити, як він уже під нашою стоїть?

Жаліслива Болеслава вийшла за поріг.

– Хлібець, хлібець солоденький! Вишата ой як любить хлібець, тітко! – почувся радісний голос чудного.

Вишата був на два роки старший за Чеслава. Його мати Яра народила сина після купальської ночі, але хлопець, із яким вона була в ту літню ніч любові та святкування весілля Даждьбога-Сонця Великого та Ранкової Зорі, чомусь не захотів взяти її за дружину, а вона так і не відкрила його імені, скільки не наполягали родичі. Батько навіть побив її кілька разів, щоб зізналася, але дівчина залишилася непохитною. Так ніхто й не дізнався, хто батько Вишати. Хлопчик ріс, як і всі в городищі паливоди, захоплюючись іграми та забавами.

Але через якийсь час Яра несподівано кудись зникла з городища, кинувши малолітнього сина на батьків. Ніхто не знав, куди вона пропала й чому. Ходили чутки, що її бачили то в одному далекому селищі, то в іншому, то на хуторах глухих. Але то лише чутки, а як воно було насправді?..

Після зникнення Яри за Вишатою стали зауважувати деякі дивацтва. Хлопчик почав заговорюватися, поводитися якось незрозуміло. Спочатку вважали, що малий пустує, як це властиво його віку. Але згодом стало очевидно, що з хлопцем біда. Його однолітки набиралися розуму, досвіду й уміння, а Вишата так і залишався дитям малим. Тепер уже всі переконалися, що хлопець – чудинко. Дід його помер, і жив тепер Вишата зі своєю бабцею, що дуже хворувала.

Та й був тепер це вже не хлопчак, а здоровий хлопець – плечі широкі, міцні руки й ноги, а от на голову та здоровий глузд – слабкий. Громада ставилася до нього з жалем. Господині часто підгодовували вічно голодного Вишату, жалували його й дякували Великим, що їхні діти не такі.

Чеслав відіпхнувся ногами від хиткого човна й головою вперед пірнув у воду – тільки кола пішли водою. Кудряш, ледь не випавши з човна від несподіванки, намагаючись зберегти рівновагу, квапливо вчепився в борти. За кілька хвилин із води з гиком виринув Чеслав. Побачивши, як Кудряш намагається вирівняти човен, при цьому ще більше його розгойдуючи, він весело зареготав.

– А болячка тобі в бік! Щоб тебе так підкидало всю ніч! Щоб твою ложку так хитало, коли ти її до рота сунутимеш! – кричав обурений Кудряш.

Чеслав підплив до човна й притримав його, не давши начерпатися води. Як тільки суденце перестало гойдатися, Кудряш із вигуком: «А от я тобі!..» – сам кинувся в річку до товариша.

Із криком і вереском вони борсалися у воді, намагаючись жартома «притопити» один одного, напираючи на плечі й голову, або, підпірнувши та схопивши за ногу, потягти на дно.

З раннього ранку друзі, сівши у видовбаний із дерев’яної колоди човник, рушили на риболовлю. І тепер, наловивши риби та стомившись від зосередженого й спокійного заняття, із задоволенням розминалися у воді. За шумом і стовпами бризок вони не одразу почули, що їх хтось кличе. Чеслав першим побачив сусідського хлопчика, що, розмахуючи руками, з берега щось горлав.