Текст книги "Чеслав. В темряві сонця"

Автор книги: Валентин Тарасов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Сідай, синку, поїж, – Болеслава легенько підштовхнула Чеслава до столу.

– Та я й не хочу зовсім.

– А треба. Потім коли ще поїси? Адже весь день голодним будеш.

– Болеслава до діла каже, – відгукнувся батько. – Сідай, поїж. Об’їдатися не варто, а то черево за собою не потягнеш, але й голод у такий день не помічник.

– Давай, брате, а я тобі допоможу, – підтримав батька, увійшовши в дім, Ратибор.

Чеслав сів до столу і почав їсти, час від часу нишком зиркаючи на Неждану. Це таємне переглядання тривало вже кілька днів. Неждана, відчувши на собі погляд юнака, і сама часом мимоволі поглядала в його бік. Але якщо раптом їхні погляди зустрічалися, вона, обдарувавши його черговою часткою злості, уперто відверталася.

– Час, – коротко сказав Велимир, і вся родина рушила до виходу.

На вулиці Болеслава пригорнула Чеслава до себе й, стримуючи сльози, прошепотіла:

– Ось ти й виріс, синку, – потім поцілувала його в чоло і, вже не стримуючись, заплакала вголос.

– Ну от, дощу тільки нам бракувало, – набурмосився Велимир.

Він по-чоловічому обійняв сина, а потім, узявши з рук Ратибора лук, стріли й ніж, передав Чеславові.

– Не підведи, синку!

Ратибор теж побажав братові щастя у випробуваннях. Чеслав, одержавши напуття від рідних, глянув у бік дому. На причілку стояла, спостерігаючи за тим, що відбувається, Неждана. Помітивши, що Чеслав дивиться в її бік, вона зникла.

Жінкам не дозволялося брати участь у цьому обряді, тому вони повинні були залишитися в городищі. Попрощавшись із ними, Чеслав у супроводі батька й брата рушив до річки. У світанковому мареві було видно, як із різних боків поселення юнаки й чоловіки потягнулися до місця, де мало початися випробування.

На березі їх уже очікували старий Сокіл і волхв Колобор. Побілений сивиною, поважний волхв був вбраний у білі довгі одежі, вишиті біля горловини червоним, наче промені сонця. Цю сорочку він одягав тільки в дні свят і тоді, коли мав звернутися до Великих за радою. У племені лише він мав це виключне право, і лише він мав чути голос Великих і тлумачити їхні знаки.

Колобор стояв, повернувшись у бік річки, де з-за верболозів ось-ось мало виринути сонце, і щось тихо й зосереджено шепотів. Чи то сонцю, чи то річці, чи то лісові, чи то всім Великим…

Коли всі учасники обряду зібралися, Колобор провів рукою по своїй сивій довгій бороді, такій довгій, яку мав право носити тільки він, та, дочекавшись, щоб голоси стихли, мовив:

– Я нині випросив у Великих наших благословення на випробування юних… Великі благословляють їх на Посвяту й чекають від них мужності, хоробрості й сили. Сьогодні вночі вони хочуть бачити перед собою гідних називатися чоловіками.

Слідом за волхвом вийшов уперед Сокіл. Суворо оглянувши учнів, він усупереч своїй лютій зовнішності по-батьківськи сказав:

– Чада наші, я вчив вас мудрощів лісового життя й хитростей полювання та бою. Усе це вам сьогодні знадобиться. Будьте холодні розумом і гарячі тілом. Лісовик вас задери! А хто, може, засумнівається в силі своїй, нехай залишиться на цьому березі.

Старші глянули в бік юнаків, але жоден із них не рушив із місця.

За ним привітав неофітів Велимир:

– Рід наш, родичі й предки наші, у цім й у тім світі, чекають, що ви покажете себе гідними нашої поваги. Нехай кожному з вас вистачить сил пройти це випробування й нехай супроводжує вас удача! – Помовчавши, Велимир додав зовсім уже по-простому, без урочистості: – І пам’ятайте, сини наші, що сьогодні ви відстоюєте не тільки свою честь, а й честь усіх родичів ваших, кревних, і Роду нашого. Тож постарайтеся…

Юрба схвально підтримала слова Велимира. Юнаки застигли в напруженні, немов дерева напередодні очікуваної зливи, коли ось-ось може налетіти люта негода, яка кине їх у вирій оскаженілої стихії. Але це буде лише за мить. А поки ще все завмерло в передчутті прийдешніх подій. Чеславові здавалося, що всі чують, як б’ється від хвилювання його серце. Краєм ока він помітив, як сполотнів поруч із ним завжди веселий і безтурботний Кудряш.

Крізь ліс пробилися перші промені сонця.

– Слава тобі, Даждьбоже Великий! – гукнув щосили Колобор і підніс руки назустріч сонцю.

– Слава!!! – відлунила гучно юрба.

– Чи готові ви до випробування? – запитав Велимир у юнаків.

– Готові! – дружно відповіла ватага.

– Тоді на славу Великих наших! – дав знак до початку випробування Колобор.

Їх було семеро. Крім Чеслава й Кудряша, у їхній ватазі були близнюки Малко та Білко, довгий, як жердина, Серга, дужий, як і його батько, син коваля Добр і також рудий задиркуватий Борислав. Вони підійшли майже до краю води й, поклавши на траву свою зброю, почали роздягатися. Промені сонця сковзали по їхніх юних, але вже загартованих вправляннями й суворим життям у лісі тілах. Залишившись зовсім голими, лише з луком, стрілами й ножами, вони увійшли у воду. Перед ними лежала повноводна ріка. І першим складним випробуванням було перебороти її.

Їх чекав інший берег. А на цьому у траві вони залишили свою стару одіж як знак того, що розстаються зі своїм дитинством і йдуть у життя доросле…

Хлопці попливли, не озираючись. На березі за ними уважно стежили безліч чоловічих очей. Їхні родичі, приховуючи своє хвилювання за напускним спокоєм, мовчки дивилися, як юнаки переборюють цю перешкоду.

Незважаючи на те що кожен із них із дитинства вмів плавати, плисти було важко. Річка в цьому місці була досить широкою й не такою вже й спокійною, як здавалося на перший погляд. А з огляду на те, що гребти можна було лише однією рукою, бо в другій вони тримали зброю, це було зовсім уже не простою справою. Лук і стріли в жодному разі не можна було намочити, бо вони ще мали прислужитися у випробуваннях.

Кудряш, стараючись з усієї сили, усе-таки умудрився занурити зброю у воду. Не забуваючи згадувати недобрим словом водяника і всіх русалок, разом узятих, юнак насилу долав плин. Неподалік нього боровся з перешкодою Чеслав.

– Ох, чую, Кудряше, докличешся ти, що водяник таки вхопить зубищами твою голомозу дупу та й затягне на дно.

Таке пророкування налякало Кудряша не на жарт. З переляку він сам ледь не пішов на дно, і якби Чеслав не допоміг йому, то зустріч із водяником могла б статися просто тут.

Сам Чеслав плив розмірено, намагаючись заощаджувати сили. Він не раз перепливав цю річку із луком у руці, але сьогодні мусив доглядати ще й за не надто вправним та менш витривалим товаришем.

Нарешті вони дісталися такого бажаного берега. Кудряш, відпльовуючись від води, якої він наковтався донесхочу, і фиркаючи, немов видра, втомлено повалився на землю. Інші хлопці теж важко дихали, проте намагалися не показувати приятелям, наскільки втомилися. Родичі, що спостерігали за ними з протилежного берега, з полегкістю зітхнули, побачивши, що до берега допливли всі.

У цьому місці юнаки мали кожен піти своєю стежкою. Попереду було нове випробування. За звичаєм їхнього племені, до заходу сонця кожен із них на підтвердження того, що він гідний називатися чоловіком і добувачем, повинен був піднести в дарунок Великим жертву. І жертвою цією мав стати звір лісовий.

Побажавши приятелям удачі в полюванні й підбадьоривши Кудряша напуттям: «Не квапся і не відпускай стрілу поперед погляду свого», – Чеслав увійшов у лісові хащі.

Дертися крізь лісову гущавину голим – річ не з приємних навіть для тих, хто все життя прожив поруч із лісом. Комарі та мошка радісним роєм зліталися на таке щедре частування. А кожна колючка так і тяглася вчепитися в незахищене тіло. Але випробування є випробування. Чоловіки племені мають бути витривалі й терплячі до такого дріб’язку, бо в житті їм можуть трапитися й набагато суворіші випробування. І сьогодні юнаки повинні були довести, що готові до них.

Чеслав уперто йшов до наміченої цілі. Ще хлопчиськом він почав осягати премудрості полювання. І часто, коли інші малолітні паливоди бавилися камінчиками та лозинами, він дошкуляв Соколові розпитуванням про звички звірів і птахів, про те, з якого дерева краще робити лук і стріли і коли ж нарешті його візьмуть на полювання.

Тепер Чеслав був гарним мисливцем і рідко повертався додому без здобичі. Але сьогодні на підтвердження свого вміння й на славу Великих він вирішив добути звіра, гідного бути принесеним у жертву з нагоди його вступу в доросле життя. Чеслав хотів добути вовка! Ще напередодні він вирішив підготуватися до майбутнього полювання й кілька днів витратив на те, щоб знайти в лісі пристановище звіра. І таки знайшов лігво. Але вистежити самого звіра, а тим більше вбити було непростим завданням навіть для такого мисливця, як Чеслав.

Він знав, що вовк – звір розумний та обережний. А тому селитися намагається подалі від людського житла. І Чеславові довелося згаяти чимало часу, щоб дістатися до лігвища.

Проходячи повз кущі папороті, він помітив, що на одному з них збита роса. «Невже хтось із наших уже пройшов тут? Не може того бути. Адже я пішов першим… Але хтось же тут пройшов…» Це змусило його прискорити крок.

Лише коли сонце перекотилося по той бік дня, Чеслав дістався тих місць, де жив його звір. Юнак тепер рухався обережніше, не так стрімко, уважно стежачи за напрямком вітру.

За п’ять польотів стріли від лігвища Чеслав вирішив зробити засідку. Він знав, що в норі, на пагорку між коренями корча, є виводок вовченят. Але вирішив не чіпати вовчицю з дитинчатами. З одного боку, юнак вважав їх негідною здобиччю, а з іншого – йому було шкода вбивати вовчицю, бо вона ще годувала вовченят. Своїм суперником він обрав зрілого вовка. Парубок вистежив, що зазвичай саме цією звіриною стежкою, де зробив засідку, самець повертається зі здобиччю до своєї родини. Біля самого лігвища Чеслав побоявся напасти, бо вовчиця могла кинутися на допомогу своєму обранцеві.

Чеслав влаштувався в кущах за стовбуром великого дерева й приготувався чекати.

Чекати довелося довго. Юнак уже почав сумніватися, чи не помилився він із вибором місця для засідки. А якщо сьогодні звір піде іншою стежкою? Тоді доведеться йти до лігвища й добувати вовчицю. А цього йому робити не хотілося, та повернутися без здобичі сьогодні молодий мисливець ніяк не міг. Він повинен принести жертву. І він зробить це.

Уже й сонце скотилося геть над самий ліс, а мисливець усе залишався без діла. Тіло Чеслава зовсім заніміло, бо він старався не рухатися, щоб не виказати своєї присутності, коли нарешті почувся тривожний скрекіт сороки із сусіднього дерева. Чеслав насторожився. Не дарма птаха підняла шум. До нього вона вже встигла звикнути. Отже, сорока помітила когось нового й небезпечного, певно, що хижака. За якийсь час Чеслав сам побачив, як у його бік підтюпцем біжить довгоочікуваний звір. Це був здоровий, сильний і красивий своєю звіриною міццю вовк. У пащі він ніс чималого зайця.

Якийсь час Чеслав спостерігав за звіром, очікуючи, коли той наблизиться до засідки. Потім юнак обережно приготувався стріляти. Ставши на одне коліно, він вклав стрілу й натягнув лук.

Звір, мабуть, зачувши небезпеку, зненацька зупинився і, розціпивши пащу, поклав здобич на землю, прислухався. Потім, піднявши морду, почав старанно нюхати повітря.

Вовк відчув неясну тривогу. Усі його інстинкти волали про небезпеку. Але звідки вона насувається, він поки що визначитися не міг. Навколо все було як завжди. Жодних підозрілих слідів, незвичних звуків, незнайомих запахів. І навіть ця вертка сорока, як завжди, перелякано заскрекотала, тільки-но він з’явився… Але ось серед безлічі лісових звуків вовк розрізнив ледь відчутний підозрілий шерех. Звір повернув морду туди, звідки запахло тривогою, і глибоко втягнув повітря. За якусь мить він відчув слабкий, проте помітний запах ворога. У його володіння хтось посмів увійти! Його лігву, самиці та щенятам загрожує небезпека! Умить напружені м’язи вже були готові зробити рух, але шипіння в повітрі, що наростало з неймовірною швидкістю, принесло різкий біль у його бік.

Спустивши тятиву, Чеслав бачив, як стріла вразила хижака, як той сіпнувся від болю й спробував зубами схопити свою смерть за оперений хвіст. Чеслав вийшов з-за дерева. У правиці поблискував ніж. І тоді звір залишив спробу вкусити стрілу, бо побачив свого справжнього ворога. Він настовбурчився, вишкірився й загарчав. У ньому миттєво скипіли звірина лють і бажання вбити кривдника.

Вони кинулися назустріч один одному, бажаючи того самого – смерті супротивника. Звір, зібравши всі сили та долаючи нестерпний біль, стрибнув на Чеслава, намагаючись схопити його зубами за горло. Мисливець, виставивши вперед ніж, хотів простромити хижака, але не врахував його спритності і зміг лише пропороти шкуру. Упавши на груди Чеславові, вовк повалив хлопця на землю й, несамовито клацаючи щелепами, намагався дотягтися до горла. А юнак, випустивши ніж, сам ричав звіром від люті, схопивши вовка за горлянку обома руками. Так обоє, виючи й звиваючись, перекочувалися по землі, кожен борючись за своє життя.

Навіть крізь лють, що опанувала його, розум волав Чеславові, що не можна руками задушити звіра. Незважаючи на поранення, вовк ще залишався занадто сильним. І тоді юнак згадав про ніж. Він має бути десь поруч! Ухиляючись від вовчої пащі, Чеслав намагався вгледіти зброю в лісовій підстилці. Він не побачив, а зненацька відчув спиною, що ніж лежить під ним. Зібравши всі сили, юнак міцніше стиснув шию супротивника і, приладнавшись, підім’яв його під себе. Ніж був зовсім поруч. Але щоб його взяти, треба було звільнити руку, а отже, послабити хватку на шиї звіра. Вибравши мить, юнак напружив одну руку, намагаючись придавити горло вовка до землі, другою схопив зброю. Хижак, відчувши, що хватка ослабла, спробував іклами дотягтися до ворога. З диким криком, вкладаючи в удар усі сили, що залишилися, Чеслав заніс ніж над супротивником й увігнав йому в груди по самий держак.

Окрім гупання крові в голові, він нічого не чув, в очах стояв туман, а тіло нічого не відчувало. Лише за кілька митей, можливо, довгих, Чеслав зрозумів, що сталося. Вовк лежав повалений, а він сидів на ньому, важко дихаючи…

Аж раптом відчув, що тіло під ним знову ворухнулося. Чи то життя поверталося до звіра, чи то це було останнє конання. Не роздумуючи, що це означає, Чеслав вихопив ножа і ще раз ударив хижака.

Напевно, саме цей останній подих звіра й урятував Чеславові життя. Тієї самої миті, коли він замахнувся для останнього удару по ворогові, повз нього пролетіла стріла й улучила в сусіднє дерево. Маючи гарну спритність мисливця, юнак миттю скотився з вовка й розпластався поруч. Огледівши все довкола та зауваживши, звідки могла прилетіти жалюча палиця, Чеслав помітив, що на відстані менш як за політ стріли від нього ворушаться гілки. Отже, стріляли відтіля.

І отут хлопець почув загрозливе ричання. Глянувши на пагорбок, він побачив вишкірену вовчицю, що дивилася на повалене тіло свого коханого та на його ворога. Раптом у кущах почувся шерех, а потім стало чутно, як хтось поспішно втікає відтіля. Шум також привернув увагу вовчиці. Але тільки-но вона зрозуміла, що небезпеки звідти можна не очікувати, знову повернулася в бік Чеслава. Цього часу юнакові вистачило на те, щоб знову схопити ніж. Він звівся на ноги і, тримаючи зброю в руці, рушив у бік вовчиці. Подруга звіра знову люто загарчала, оголюючи міцні гострі ікла. І тоді у відповідь Чеслав закричав. І крик його, не зовсім зрозумілий йому самому, схожий почасти на рик, був не менш грізний і лютий, ніж у хижачки…

Чеслав наближався. І тоді вовчиця завагалася. Невідомо чому: чи то вона зрозуміла, що її любого вже не повернути, чи то подумала про вовченят, про їхню безпеку, чи то злякалася зухвалої людини, що ричить, – але вона відступила. Зробивши повільний крок назад, потім другий, вона різко зірвалася з місця й кинулася геть.

Тільки тепер Чеслав відчув, як він стомився. І тільки тепер рани на грудях від пазурів звіра далися взнаки, відгукнувшись ниючим болем. Але, попри все це, він почувався переможцем. Тим, Хто Подолав Звіра!.. І лише думка про те, що хтось щойно в нього стріляв, жалом упивалася в самісінький мозок. Хто ж це міг бути?

Сонце вже торкнулося верхівок дерев, ідучи на спочинок і нагадуючи Чеславові, що варто поквапитися. Трохи відпочивши, він почав лагодитися в дорогу. Прихопивши зброю, а також стрілу, що ледь не обірвала його життя, юнак закинув на плечі свою важку здобич – тушу вовка – й повільно рушив туди, де його очікувала Посвята.

Зірки одна по одній спалахували на швидко потемнілому небі. Ліс, поринаючи у тьму, ставав дедалі більш непрохідним і заплутаним. Чеслав уже кілька разів ледь не бився лобом об дерева, що раптом виникали на його шляху. І тільки завдяки небесним світилам він міг зорієнтуватися, у який бік мав іти. Добре, що цієї премудрості Сокіл учив їх іще змалку.

Лише десь опівночі Чеслав дістався священного капища – найшанованішого місця їхнього племені. Святилище стояло на великій округлій галявині, оточеній огорожею з каменів та ям для очисних багать. Попереду заблищали сполохи вогнів, і Чеслав зрозумів, що дійшов до цілі. Усі чоловіки племені вже були тут. Над капищем стояв жвавий гомін. Відбувалися останні приготування до свята.

Коли Чеслав виринув зі своєю ношею на світло багать, усі голоси стихли. У цілковитій тиші, під уважними поглядами одноплемінників він дійшов до середини капища й скинув тушу вовка на землю. І тільки тоді заговорили майже всі одразу, висловлюючи свою думку про його здобич. Чеслав помітив задоволене обличчя батька, що явно пишався сином. Так само подобрішало й обличчя Сокола. Наставникові не було соромно за свого вихованця. Його товариші теж уже повернулися, кожен зі своєю здобиччю. Близнюки Малко й Білко принесли козуль, довгий Серга – лисицю, здоровань Добр добув молодого вепра, а рудий Борислав – куницю. Але такий дебелий та лютий звір, як вовк, був лише в Чеслава.

Коли зрештою чоловіки залишили його здобич у спокої та повернулися до подальших обрядових приготувань, до друзів підійшов Кудряш, що до того тихо стояв у тіні край капища. У руці він тримав зайця.

– Думав ведмедя-дволітка… завалю, так не дався, негідник… У кущах схоронився… Я в нього стрілу пустив… Він затих… Я за ним у кущі поліз, а там – заєць…

Дружний молодечий регіт перервав щиру розповідь Кудряша. Хлопці хапалися за животи, не маючи сил зберегти статечний вигляд, з яким сам Кудряш розповідав про своє чудове полювання. Лише Кудряшеві було зовсім не до веселощів. Він стояв, кусаючи губи, і намагався стримати сльози німої образи.

– Оце звірюку ти, Кудряше, добув!.. – іржав, немов кінь, Борислав. – А може, то Лісовик тобі клишоногого на зайця підмінив?..

Кудряш від розпачу опустив голову.

– Мій вовк сьогодні теж зайця вбив, – навмисно суворо сказав Чеслав. – І для нього це було вдале полювання. І вовком він від цього не перестав бути.

Після слів Чеслава сміх змовк.

– Кудряш – мисливець. І він повернувся сюди зі здобиччю. І нехай далі зубоскалить той спритник, хто жодного разу не повернувся з полювання голіруч.

Таких не знайшлося.

Юнаків покликав Сокіл. Прийшов час розпочати їхню Посвяту в чоловіки. Узявши свої трофеї, хлопці один за одним рушили до бовванів Великих. Кудряш ішов за Чеславом.

– Спасибі тобі, – шепнув він другові.

– Та пусте, сказав, що думав. Не переймайся…

– Угу, не переймайся!.. Твій вовк зайця вбив, але ти ж – самого вовка!.. – зі щирим захопленням вигукнув Кудряш.

Пройшовши крізь натовп родичів, вони наблизилися до Великих – головних богів їхнього племені: Даждьбога – бога сонця, Сварога – бога неба й усього сущого та Перуна – бога дощових хмар, грому й блискавки. Дерев’яні боввани вирізаними в стовпах обличчями суворо дивилися з висоти на прийшлих. Даждьбог Сварожич, син Сварога, стояв посеред святилища, бо був найбільше шанований у їхнім племені. Священні стовпи Сварога й Перуна (так само сина Сворога) – трохи віддалік. Колись предки родичів Чеслава мали їх за головних богів, але часи змінилися і тепер Даждьбог зробився їхнім головним заступником.

– У мене аж мурашки по спині забігали, – не втримався Кудряш.

– Ти їх ще почни ловити прямо тут, дурню, – обірвав друга Чеслав.

– Тихіше!!! – шикнув на хлопців Сокіл.

Біля Великих юнаків зустрів волхв Колобор. Він поважно підвів руки, закликаючи всіх до мовчання. Люди завмерли. У цілковитій тиші пролунав перший удар у бубон, за ним – ще й ще, а дуда, що підхопила удари, перетворила ці звуки на музику, яка заповнила собою все довкола, а втрапивши у вуха, а далі і в душі людей, сповнила їх священної врочистості. У багаття додали сухих дров, й іскри диким роєм зметнулися в чорне небо.

Колобору піднесли священну чашу з напоєм мудрості. Узявши чашу, волхв кілька разів надпив із неї довгими ковтками. Повернувши чашу, він заплющив очі й почав повільно погойдуватися з боку в бік у такт ударів бубна. За якийсь час він розплющив очі, але всім присутнім стало видно, що погляд волхва десь далеко. Повільно опустившись перед богами на землю, він заговорив:

– О, великі наші владики, батьки й захисники, Рід наш і плем’я наше просить прийняти дарунки-жертви на честь вашу і дати згоду та благословення ваше на Посвяту цих юнаків у чоловіки з усіма правами й обов’язками, заповіданими предками нашими. Чи гідні вони цього, Великі?..

Далі Колобор перейшов на шепіт. Ще якийсь час він відсторонено шепотів, призиваючи богів відповісти. Його чоло вкрилося потом, а він усе шепотів і шепотів. Потім були чутні тільки гучні звуки бубна й дуди. Раптом Колобор пожвавішав і підвівся із землі. Його погляд зробився осмисленим.

– Боги сказали: небо вкаже нам відповідь, – остаточно прийшовши до тями, мовив волхв.

Усі присутні, підвівши голови, почали напружено вдивлятися в зоряне небо. Але далекий небозвід, здавалося, застиг у своїй незмінності. І тільки іскри від багаття рвалися й рвалися вгору, намагаючись приєднатися до небесних світил. Але марно. Землі – земне, небу – небесне. І раптом одне з малюсіньких небесних світил зірвалося зі свого місця й почало падати. Вигук побожного замилування й радості вихопився у всіх, хто побачив це диво.

– Великі благословили нас на Посвяту, – вигукнув Колобор. – Слава їм!!!

– Слава!!! – загукала юрба.

– Боги вважають вас гідними й готові прийняти дарунки ваші, – звернувся волхв до юнаків.

Один за одним вони підходили до жертовника, що стояв біля підніжжя бовванів Великих, і клали перед ними свою здобич. Кожен, залишаючи жертву, опускався до землі й тихо дякував богам за прихильність.

Коли настала черга Чеслава, він, поклавши тушу вовка на жертовник і опустившись до землі, не тільки віддав подяку богам, а й, зважившись на зухвалість, попросив їхнього заступництва у його стосунках із Нежданою. Хай буде що буде!..

І от вони вже всі семеро піднесли свої дарунки й віддали належне богам. Тепер на них чекало останнє випробування.

Колобор, узявши довгий гострий ніж, підійшов до жертовника. Зупинившись біля туші вовка, він увігнав ніж у його грудину й одним зусиллям розітнув її. Вирізавши серце й печінку, він кинув їх у чашу, а другою чашею зачерпнув вовчої крові.

Один із помічників волхва, Миролюб, знову подав йому чашу мудрості.

Колобор, шепочучи лише йому відомі замовляння, узяв чашу з вовчою кров’ю й почав повільно переливати її вміст у священну посудину. Темно-червона густа рідина, падаючи щільним струменем, змішалася із золотавим напоєм мудрості.

– Щоб мудрість наших предків злилася із силою й хоробрістю крові цієї й оселилася в тілах ваших, – з цими словами Колобор подав чашу першому з хлопців.

Ним був Чеслав.

Не без побоювання взяв він священну посудину. Уперше в житті він мав пити з чаші мудрості. Хлопець відчував, що всі присутні зараз дивляться тільки на нього. Затамувавши подих, він зробив перший ковток. Спершу рідина здалася йому такою, що не мала смаку, але поступово гіркувато-солонуватий і водночас солодкуватий смак торкнувся його язика та горла. Після другого-третього ковтка юнак відчув, як гаряча хвиля бурхливим потоком починає розливатися тілом. У голові приємно зашуміло й почало туманитися. Удари бубнів і звуки дуди, рокочучи, стугоніли у вухах. Кожен, навіть ледь чутний звук, здавалося, впивався в усе його тіло одразу, а не лише у вуха. Тільки за якийсь час він почув голос Колобора, що здався йому громоподібним:

– Щоб серце твоє й печінка твоя були мужні й стійкі в бою, і на полюванні, і за будь-якої негоди життєвої.

Колобор відрізав по шматочку від серця й печінки вовка й засунув у рот Чеславові. Хлопець без коливань почав жувати живу плоть звіра. Те, що нещодавно могло здатися йому зовсім несмачним, наразі розбудило в ньому почуття голоду. Несподівано для самого себе він загарчав диким звіром. Присутні на церемонії схвально привітали цей рик. Помічники волхва у цей час, наперед зануривши руки в черево вовка, почали обмазувати тіло Чеслава кров’ю звіра. А волхв продовжував церемонію.

– Син племені й роду нашого, настав час умерти хлопцеві в тобі й відродитися чоловікові, гідному пам’яті й слави предків наших. Нехай усе, що робило тебе слабким, помре зараз в утробі звіра священного, а те, що зробить тебе сильним і мудрим, з’явиться мирові з тобою новонародженим.

Колобор, узявши чашу з вовчою кров’ю, капнув трохи на чоло Чеслава. Юнак відчув, як тягуча рідина насунулася йому на очі й завісою закрила їх… На якийсь час його залишили в спокої, піддаючи ритуалові інших юнаків.

Зрештою всіх сімох, осліплих і змінених, взяли під руки й кудись повели. Уся юрба жваво рушила слідом, за межі капища. Поруч на галявині вже горіли інші багаття. Чеслав не бачив, що їх підвели до чудовиська: з одного боку воно мало пащу Вовка Вогненного, а з другого – Змія-Велеса. Тулуб же був один – дерев’яна колода з видовбаною серцевиною.

Тут Колобор почав співучим голосом закликати милість богів Великих і предків племені, аби допомогти народитися чоловікам славним і нагородити їх якостями гідними. Усі присутні підхоплювали слова волхва та повторювали їх так само співучо. Помічники Колобора першим заштовхали до величезної пащі Вовка Вогненного Чеслава.

Юнак відчув, що опинився затиснутим з усіх боків у колоді. Трохи звикнувши, він почав поповзом просуватися вперед дерев’яною утробою чудовиська. Це було важко, бо видовбаний зі стовбура дерева тулуб був тісним і погано обробленим. Чимало саден, синців і ран залишалося на тілі хлопця. До того ж юнак відчув, що йому не вистачає повітря, а випитий раніше напій, здавалося, злився з його кров’ю, і ця вогненна суміш от-от закипить у його нутрі. Перед його і так уже невидющими очима попливли різнобарвні кола…

Зненацька Чеслав відчув, що його змучене випробуваннями, поранене звіром і колодою, втомлене тіло знайшло легкість. Юнак почув, як тихий, але владний голос наказав йому: «Уперед!» Він напружився й сам не зрозумів, як опинився за межами колоди. Раптово здійнявся вітер, підхопив його, мов пір’їну, і, втягши в осяяний небаченим раніше неземним світлом вертлявий струмок із повітря, поніс по ньому. Назустріч юнакові полетіли дерева, кущі, густа трава, галявини в лісі та люди, неспокійна річка з кольоровими берегами й кам’яним стрімчаком, тихі озера й пагорби, а далі – хати в селищах і знову люди… Чеслав не одразу зрозумів, що все це йому давно знайоме – ще, напевно, з народження. А всі ці люди – його родичі та близькі, а хлоп’я, що було серед цих людей, – то він сам. Крізь нього мчав вихор його спогадів: усі, хто колись його вчили та наставляли, усе, що до цієї години осяг його допитливий розум. Потім чомусь з’явився вовк, якого він убив і приніс у дарунок Великим, і вовчиця… Але раптом видіння змінилися. Замигтіли небачені місця, події, незнайомі люди. Чеслав намагався запам’ятати, збагнути побачене, але його політ дедалі пришвидшувався, і незабаром усе злилося в якийсь дивовижний небачений вир.

Раптом цей вир завмер і, поступово танучи, перетворився на світлу завісу, за якою Чеслав відчув небачений, неосяжний простір. Такий величезний і страхітливий своєю безмежністю, що він почув, як його серце, яке досі билося щосили в грудях, сповільнило свій ритм і якоїсь миті зупинилося зовсім. Раптом за завісою він розрізнив нечіткі тіні, що ледь рухалися, і вся його увага зосередилася на них. Його слух уловив їхні голоси, багато голосів, таких незвичайних, заспокійливих, сповнених тепла, що поступово страх, який оволодів ним, відступив, а потім і зовсім зник. Його серце знову почало битися спокійно й розмірено…

Він не розрізняв, що шепотять йому ці голоси, і не міг зрозуміти, кому належать тіні, але чомусь йому здалося, наче він відчув, що там, серед них, є одна, ось та, від якої йде якесь світіння, що вабить, отож саме вона належить його… матері. Так, він ніколи не бачив її, але зараз знав, точно знав, що вона там і теж шепотить щось йому, а разом із нею й інші давно зниклі, чия кров тепер тече в ньому. Він напружився, намагаючись розрізнити, зрозуміти, що ж говорять йому ці тіні, але від цього завіса миттєво втратила свій спокій і все знову перетворилося на рухомий вир. Повітряний струмок, яким він мчав, різко втяг його у свою глибину. Він відчув, що вже не летить, а падає… Він злякався, що ось-ось упаде і всьому настане кінець. Усьому побаченому, навколишньому і йому самому. Попереду він побачив землю й весь зіщулився, очікуючи неминучого удару. От і удар…

Опам’ятавшись, Чеслав не одразу зрозумів, де він. Як не намагався, юнак не міг розплющити очі, але, помацавши руками, відчув, що поруч дерево. Тоді зрозумів, що все ще залишається в череві чудовиська.

Що це було – марення чи дійсність? Чеслав протер долонею очі, знявши полуду засохлої, в’язкої крові. Попереду, де закінчувалася колода, билися відблиски багать. Чеслав поповз до виходу…

Коли юнак наполовину вибрався з пащі Змія-Велеса, у юрбі пролунав радісний лемент, що привітав нановонародженого. Чеславові здалося, що його подорож черевом священного чудовиська тривала вічність. Але виявилося, що це не так. Минула лише мить. Так само яскраво палали багаття, так само співуче звучали заздравиці богам Великим.

Ритуал тривав. Помічники волхва – Миролюб і Гаразд – одразу гострими ножами взялися зрізати з його голови волосся. Довгі пасма стятим колоссям рясно сипалися в траву. І тільки коли голова юнака зробилася схожою на голову немовляти, кілька рук підхопили його й, витягши з пащі Змія, опустили на землю.

Слідом за ним під загальні крики схвалення з пащі Змія-Велеса виймали одного за одним інших посвячених. От тільки зі здорованем Добром вийшла затримка. Дуже вже тяжко йому було протиснутися крізь вузьку колоду. Але насилу він усе-таки вибрався.

До Чеслава підійшов старий Сокіл.