Текст книги "Чеслав. В темряві сонця"

Автор книги: Валентин Тарасов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Ти чого?! – оторопіло дивився на нього Ратибор.

Чеслав перевів погляд на тіло батька. Тоді й Ратибор побачив… і зрозумів… Брат як зрізаний упав на коліна перед мертвим батьком. Ратибор не кричав. Він мовчки дивився на батька.

Так вони й сиділи, застигши: два брати перед тілом убитого батька.

Чеслав, немов уві сні, бачив, як на галявині з туману з’явилися люди – їхні одноплемінники. Вони щось говорили їм, показуючи на тіло Велимира, щось запитували, трусили їх за плечі. Але Чеславові було не до них. У його батька з грудей стирчало два ножі! Його й Ратибора!.. Він і хотів би зупинити цей дикий сон, прокинутися, але скільки не силкувався, не міг. Потім ті, що прийшли, узяли тіло батька й понесли, а їх із Ратибором повели слідом.

У цьому сні вони дійшли до городища й увійшли у ворота. З усіх боків до них почав збігатися стривожений люд. Жінки, чоловіки, старі, діти. Жінки, угледівши їх, лякалися й починали плакати, а чоловіки про щось гаряче сперечалися… З їхнього дому назустріч їм вибігла Болеслава й від побаченого замахала руками, зайшлася плачем та осіла на землю.

«Коли ж закінчиться це катування і я нарешті прокинуся?» – билося в голові Чеслава.

Чеслав оговтався від того, що раптом тиша луснула і він почув своє ім’я. Поряд стояв Ратибор і кричав-кликав його в самісіньке вухо:

– Чеславе!

– Не кричи, Ратиборе, вуху боляче, – попросив брата Чеслав.

– Що з тобою? Я кличу, кличу тебе, а ти наче спиш із розплющеними очима.

Тільки тепер Чеслав помітив, що вони перебувають у кліті, де зазвичай зберігалося зерно громади. Зараз зерна з минулого року вже залишилося мало й комірчина змогла вмістити їх із братом.

– А чому ми тут? – з подивом подивився Чеслав на брата.

– Замкнули нас тут, – Ратибора дратували стан і запитання молодшого брата.

– Навіщо?

– Тому що… Тому як… – ще більше сердився Ратибор, кидаючись із кутка в куток замалої для його люті комірчини. Але потім, опанувавши себе, нарешті вичавив: – Тому що думають, що це ми… вбили батька.

– Убили батька?.. – повторив слова брата Чеслав.

«Виходить, це не сон. І все відбувалося насправді. Я прокинувся й побачив… батька. І два ножі в його серці – мій і Ратибора…» – промайнуло в голові Чеслава, і він відчув, як крижаний холод пробіг по спині.

– Виходить, це не сон… – прошепотів він.

– Та який сон?! Отямся, Чеславе!.. – знову схопився Ратибор. – Я прокинувся від твого крику й побачив, як ти виєш над батьком. А в його грудях були наші ножі!

– Я теж прокинувся. І не побачив вас. А потім… знайшов батька…

– Тепер у городищі думають, що це ми його…

Чеслав подивився на Ратибора, наче бачив його вперше. На обличчі брата, під очима, залягли чорні тіні. На чолі, між брів, прорізалася глибока зморшка. Жовна під шкірою ходили ходуном. Від горя він постарішав і наче зменшився. Зазвичай зовні спокійний, брат і зараз намагався стримуватися, але, мабуть, біль від утрати був занадто великим, тому все-таки вихлюпувався назовні.

– Розумієш? Вони думають, що це ми!..

– Очманіли вони, чи що?.. – обурився Чеслав. Кров ударила йому в голову. – Але ти їм казав, що ми цього не робили?

– Казав. – У голосі брата Чеславові почулася якась приреченість.

– А вони?

Ратибор втомлено опустився поруч із братом. Помовчавши, відповів:

– Збирають Раду Роду, старійшин. Будуть судити, вирішувати…

– Та що тут судити? – обурився Чеслав. – Шукати треба! Та не побачити мені більше сонця, я сам готовий розірвати голими руками того, хто це зробив!

Ратибор важко зітхнув і заскреготав зубами.

– Чеславе… А якщо це й правда… ми?.. – було видно, що саме це запитання мучило Ратибора зараз, як хворий зуб. І поставити його братові для нього було нелегко. – Я ж не пам’ятаю нічого… Ми, здається, сперечалися з ним, а потім я наче в яму провалився.

– Я теж… не пам’ятаю, – замислився Чеслав, а потім гаряче й переконано додав: – Але знаю, певен: ми цього не робили, не могли. У нас би імовірніше руки всохли. Великі не допустили б цього!

– Я теж у цьому впевнений. Але хтось же його вбив!

Ближче до вечора на галявині біля капища, де нещодавно проходила Посвята, зібралася Рада Роду та племені, а також старійшини. Зі стриманістю й статечністю розсілися вони півколом на пнях і колодах. Тут були всі найшановніші й мудрі чоловіки, відзначені честю бути в Раді. На почесному місці сидів волхв Колобор, слово й думка якого були дуже вагомими.

Коли всі зібралися, на галявину привели Ратибора й Чеслава. Щойно вони з’явилися, поважним півколом прокотився приглушений рокіт чоловічих голосів. Незважаючи на своє горе, посірілі обличчя й глибокі тіні під очима, брати шанувалися. Вони відкрито й спокійно дивилися в очі присутніх.

Вести Раду доручили Зимоборові, батькові красуні Зоряни. Сповнений власної гідності та значущості, він поволі підвівся зі свого місця, зробив крок уперед і, обвівши поглядом присутніх, вимовив своїм хрипким голосом:

– Славимо Даждьбога Сварожича, батька й захисника нашого!

– Славимо! – дружно підхопила Рада.

– Поважні присутні, члени Ради, шановні старійшини, – продовжував Зимобор. – Зібралися ми сьогодні із сумної нагоди. Горе впало на наше плем’я, – помовчавши, прокашлявшись, продовжив: – Славний син роду свого Велимир пішов дорогою у світ пращурів наших, пам’ять їм світла.

– Світла й довга пам’ять! – урозбрід повторила решта.

– Але пішов Велимир від нас не тому, що настав його час, а тому, що чиясь підла рука або руки обірвали нитку його життя. Обезголовили його рід.

Серед присутніх знову прокотився збуджений рокіт.

– І наш обов’язок – знайти тих поганців, які зважилися учинити цю чорну справу. Знайти й покарати, як вимагає того справедливість, – закінчив промову Зимобор і скоса зиркнув у бік братів.

– Відомо, що з Велимиром… мля-мля-млям… були два його сини, Ратибор і Чеслав. Нехай вони скажуть, що з… мля-мля-млям… батьком їх сталося, – прошамкав дід Божко, найстаріший зі старійшин.

Погляди членів Ради прикипіли до братів. Ратибор переступив із ноги на ногу, зніяковівши, відвів погляд. Чеслав же з викликом дивився в очі родичів.

– Повідай нам, Ратиборе, що сталося з Велимиром, – подав голос Колобор.

Ратибор спідлоба глянув на присутніх:

– Ми полювали, добули вепра, притомилися трохи, вирішили перепочити, а заодно й попоїсти. А потім зморило нас, видно, на сон. А прокинулися… дивимося: у батька ножі в серці стирчать… Тільки ми не знаємо, хто це зробив.

– Ніж, якщо його, звісно, прицільно не метнути, то лише зблизька вразити може. А тут – два ножі одразу… Як таке могло бути? – не вгамовувався Зимобор.

– Брат же сказав: ми не знаємо як, – не витримав Чеслав. – А ножі це ті, що батько нам із братом на наші посвяти подарував, самі ж знаєте. А батька, видно, уві сні… вбили.

– Хто?

– Знали б, сказали, а то вже й помстилися б, – гарячкував юнак. – Може, чужинці, що в Сокола стрельнули?

Чеслав відчував, що всередині нього киплять злість і роздратування, але й сам не міг зрозуміти, від чого й на кого. Напевно, усе-таки більше на самого себе і свою неспроможність розгадати загадку загибелі батька. Бо ж і сам він не міг відповісти, хто і за що це зробив.

Старі почухали бороди. Рада знову завирувала.

– Пропоную запитати того, хто першим знайшов Велимира, – заговорив Сбислав. Він був Велимирові двоюрідним братом, а Чеславові й Ратибору – дядьком.

Усі присутні ствердно закивали головами.

– Нехай кличуть коваля Тихомира, – розпорядився Зимобор.

На галявину перед Радою, широко ступаючи, вийшов Тихомир. Від постійного стояння коло вогню шкіра в нього на руках, обличчі й грудях зробилася бронзовою і тільки взимку трохи світлішала. Було видно, що він ніяковіє від загальної уваги.

– Розкажи, Тихомире, що ти бачив, коли знайшов тіло Велимира.

Важко зітхнувши, наче брався за непосильну для себе роботу, коваль промовив:

– Ну, так… – і замовк.

– Говори, Тихомире!

– Та на полюванні ми були… Усі ватаги повернулися. А Велимира… із синами до ранку не було, самі знаєте. Ну так, тоді ж і вирішили… шукати йти… Вони, звичайно, і в лісі могли заночувати, якщо дуже заполювалися, щоб, виходить, по темному не плутати… Однак у лісі хтось бешкетувати почав… Пострілювати… Ну, від лиха подалі щоб… пішли ми пошукати Велимира. А то хтось же стрельнув Сокола, – закінчив Тихомир і важко відсапався.

Було видно, що з молотом йому впоратися набагато легше, ніж вести таку довгу розмову. Від зусиль аж сорочка в нього змокріла.

– Ну, а як ви знайшли їх, Тихомире? – нагадав ковалеві, що це ще не кінець, Сбислав.

– А-а… Ну так… – задумався Тихомир. – Крик почули моторошний. Чи виття… нелюдське. Ну, і налякалися трохи… А раптом Лісовик? Але й на вовка-звіра схоже… Однак у панотця Лісу попросили допомоги й побігли туди… А там Велимир на галявині… і сини біля нього… Тільки вони як не при собі, самі не свої були. Ми їм того… мовимо: що сталося? А вони як… не розуміють… – розвів руками Тихомир.

– І більше нікого не бачили? – знову прошамкав дід Божко.

– Нікого… – простодушно відповів коваль.

Тихомира відпустили з миром, бо нічого нового більше він сказати не зміг.

– Виходить, окрім вас, на галявині нікого не було, – звернув увагу Ради знову на братів Зимобор.

– Чи не хочеш, Зимоборе, сказати, що це ми батька нашого… життя позбавили?! – було видно, що Ратибору важко далися ці слова.

– Я такого не говорив… А то нехай Рада вирішує, що і як, – склав руки на своєму здоровенному пузі Зимобор.

– У кого ж язик повернеться вимовити таке?! Нехай подивиться мені в очі й скаже! – вискочив уперед Чеслав.

– Охолонь, Чеславе, чоловіки гідні для того й зібралися тут, щоб розібратися та вирішити все по совісті, як і велять нам наші боги Великі, – зупинив хлопця волхв Колобор.

Рада затихла. Було видно, що всі присутні думають, але ні в кого з них немає готової відповіді або рішення.

– Ой, замудре! – почувся чийсь стурбований шепіт.

– І чого б ото хлопцям здумалося… мня-мня-мням… батька, що народив їх, до пращурів відправляти? От чого я не розумію… мня-мня-мням… Сказ на них який напав, чи що? – зненацька задумався вголос дід Божко, чи то розмовляючи сам із собою, чи то все ж таки ділячись думками з іншими.

– Таки справді недоладно якось виходить… – підхопив Сбислав. – Усі ми знаємо і Ратибора, і Чеслава. На наших очах хлопці виросли, змужніли. І нічого поганого за ними ніколи не водилося. Ну, може, хіба що гарячі занадто часом, особливо Чеслав. То це для мужа не перешкода. І батька свого вони завжди шанували, як і має бути, і покірні йому були. Правильно я говорю?

– Правильно! Правильно! – підтвердили, погоджуючись, члени Ради.

– Правильно то, правильно… Але от хіба що Крива Леда хотіла дещо повідати Раді, – подав зненацька голос Зимобор. – Уже й не знаю, про що, але раптом балаканина баби нам у поміч буде?

Перед Радою з’явилася Крива Леда зі своїм незмінним ціпком-ключкою.

Кривою Леду почали називати давно, ще коли вона й бабою не була. А сталося це після бійки, коли Леда через свою невгамовну душу встромила свого цікавого носа у сімейні справи однієї з родичок. А та, не довго думаючи, вирішила провчити молодицю та відтягати її за коси, що тоді ще в тієї були. Кажуть, бійка вийшла гучна й яскрава. Втручатися довелося навіть голові Роду, щоб розвести жінок, які не на жарт розійшлися. Отож у запалі бійки суперниця Леди так розвоювалася, що схопила горщик, який втрапив під руку, і метнула в кривдницю. Горщик влучив Леді просто в око. Після того вона не тільки окривіла на одне око, а й одержала прізвисько, що увічнило цю нашумілу подію. Тепер, якщо жінки сварилися, то часто можна було почути: «Ох, я тобі зараз так дам, що Кривій Леді позаздриш». І це означало серйозність намірів суперниць.

Тепер Леда була вже бабою, але цікавості до чужих таємниць не втратила, а, здавалося, навпаки, ще більше полюбила совати ніс у чуже життя. І згодом придбала багатющий досвід й уміння в цьому непростому, але такому захопливому для неї занятті…

Вона жваво вийшла на галявину і, з огляду на її спритність, було зовсім незрозуміло, навіщо їй ключка. Але, імовірніше, із ціпком баба почувалася впевненіше – було чим захищатися в разі чергового нападу якоїсь з одноплемінниць, у чийому житті вирішила б узяти участь надміру цікава Леда.

Вона уважно обвела всіх присутніх поглядом, своїм кривим оком ковзнула по Ратибору й Чеславу і вп’ялася в Зимобора.

– Ось вона я.

– М-м-да… – Зимобору зробилося якось ніяково від погляду баби. «Вилупилася, як не на добро, потвора болотна», – подумав він, а вголос сказав:

– Раді стало відомо, Ледо, що ти через свою цікавість… знаєш щось таке, що може допомогти нам розібратися в смерті Велимира.

– Це яку таку цікавість?! – здивувалася Леда своїм цілим оком. Від обурення її скривлений ніс підскочив угору. А вся вона напружилася так, наче збиралася кинутися в нову битву, захищаючи свою підтоптану честь. – Нічого такого не знаю. Наклеп на мене люди зводять. Живу собі билиночкою, нікого не чіпаю, так є ж поганці, брудом мене обливають…

– Кажи, якщо є що сказати. А то ми й змусити можемо… – гримнув на бабу Зимобор, зупинивши потік її балаканини.

– От і роби добро людям, так тебе ж…

Зимоборові уже набридло кривляння баби. Руки так і свербіли дати їй добрячого стусана.

– Ну! – від того, що голос у нього був хрипким, окрик здавався ще страшнішим.

– Випадково, бачать Великі, випадково… – забелькотіла злякано Леда. – Біля річки-водиці якось присіла я перепочити під кущиком у холодку і бачу: Велимир із сином, значить, Чеславом, на берег до човнів прийшли… І так жорстко між собою звелися!.. Просто жах! Я далеченько була, почула тільки, що про дівку йшлося. Велимир синові одне, а Чеслав йому щось поперек, ще гірше. А батько тоді хрясь його по шиї. А він відбіг і прокричав щось Велимирові зопалу. Здавалося, пригрозив йому, а потім утік геть. Сердитий такий! – замовкнувши, Леда уважно оглянула членів Ради, як на них вплинула її розповідь.

– Ну, то й до чого ти все це наплела, сороко? Мало які… мля-мля-млям… розмови поміж батьком і сином, – не втерпів дід Божко.

– А до того, що я одразу зметикувала, про яку дівку сварка, – Леда навіть гикнула від здогаду. – Про ту, що Чеслав у лісі підібрав, а до того в Мари ховав. А я ж випадково прознала й Велимирові як голові Роду та батькові й розповіла про це. А потім, ще як Сокола ото стрельнули, бачила, як біля дому Велимир із Чеславом сиділи й розмовляли. А я там ішла…

– Випадково? – зачепив Леду дід Божко.

– То ж і є, випадково, – Леда навіть не помітила глузування. – І чую, Велимир начебто каже, що дівка – чужачка. А Чеслав йому: моє право й усе. І як скинулися обоє з колоди! І знову Велимир синові прочухана дав. Я ледь не зомліла! А той йому знову поперек і погрожує! Далі не розчула, далеченько було, та й мені не було коли там залишатися. Але вони ще щось про якийсь поганий рід говорили, але я вже не розібрала…

– Так це ти, стара мегеро, підслуховувала нас?! – Чеслав готовий був кинутися на бабу й прибити її на місці.

Леда, незважаючи на роки, жваво відскочила подалі від хлопця й загрозливо виставила свою ключку. Не раз уже бита й навчена гірким досвідом, вона вміла швидко втікати.

– Оце то й так, лютий який! Жах! От так він і з батьком злостився, – Леда почувалася ображеною. – Підслуховувала! А мені що ж, вуха затикати, якщо хто волає на всю околицю?! А я випадково…

Чеслав знову сіпнувся в її бік.

– Охолонь, Чеславе! – утрутився Сбислав. – Перед Радою будь-хто слово мовити може, коли його слухати хочуть. І навіть якщо ці слова зовсім не солодкі. А ти краще повідай Раді, чи правду каже Леда.

Чеслав раніше й сам збирався звернутися до Ради, щоб розповісти про Неждану і просити дозволу взяти її собі за дружину. Чекав тільки Посвяти. Але зараз він розумів, що це не найкращий час розповісти про свої наміри. А після Лединих теревенів і поготів. «Дивися, як усе повернула, болячка-пропасниця!» Але й залишити без відповіді шанованих родичів він тепер не міг.

– Баба розказала вам не про те, що побачила, а про те, що домислила пташиним розумом своїм до побаченого, і правди в її словах – ледь-ледь.

– Як же, як же, я чисту правду кажу, Великі тому свідки! Та щоб у мене язик опух, коли що збрехала! – вигукнула Леда й, одразу злякавшись, прикрила рота долонею.

– Угамуйся, бабо! – осадив її дід Божко. – Такого язика, як у тебе, ніяка зараза не візьме.

– Крива Леда отут дівку пом’янула… Ту, що я з лісу привів… Тільки я не знайшов її в лісі, а умикнув… з іншого племені… далекого городища… – Чеслав вирішив поки не говорити всієї правди Раді про те, з якого роду його бранка. – Умикнув, щоб узяти собі за дружину.

Останні слова Чеслава не залишили байдужим нікого з присутніх чоловіків, спричинивши бурхливе обговорення новини.

– А чи не зарано тобі?

– Та ні, якраз хлопцеві.

– Мужчина вже!

– Треба ж, дівку умикнув, а ніхто й не знав!

– У-у, що наробив, шибеник!

– Та невже в нас своїх дівок не вистачає, щоб чужинок вести? – перекрив усіх хрипкий голос Зимобора. Від почутого чоловік навіть підскочив, а його велике черево затрусилося, наче там закипіло круте вариво. – Чи наші дівки – виродки які?!

Чеслав, опустивши очі в землю, глухо продовжив:

– Батько, коли прознав про це, теж розгнівався. Сказав, що не бувати тому, бо сам хотів мені пару вишукати.

І знову ґвалт серед чоловіків. Волхв Колобор, який доти стримано спостерігав за тим, що діється, підвівся:

– Предки заповіли нам шанувати батьків своїх і волю їх… А то не буде згоди в родах наших і порядку не буде… – і знову сів.

Галявина затихла. Чеслав готовий був зараз хоч крізь землю провалитися. Зціпивши зуби, він мовчки слухав крики родичів, а коли хвиля ґвалту стихла, продовжив, намагаючись бути переконливим:

– Але я збирався в шановної Ради просити схвалення, до богів за дозволом звернутися… Та не встиг… А дівка… Люба вона мені… Ось чому в нас із батьком незгода була.

Почали чухати мужики голови й бороди, почали перезиратися. І тільки бурмотіння Кривої Леди, що ніяк не могла зупинитися через свою нікчемну вдачу, дробило тишу.

– Бач, паршивець, що надумав!.. – сичала, як тліюча головешка, на яку плюнули, баба. – Проти батька пішов, проти Роду!..

Колобор суворо глянув на невгамовну жінку.

– Можеш іти, Ледо. Далі без тебе розберемося, – велів їй волхв.

– Та я ж іще й про старшого, Ратибора, нічого не сказала, – навіть не подумала зрушити з місця баба. Дочекавшись, щоби до всіх дійшло, що вона сказала, Леда із задоволенням продовжила: – У нього з батьком теж незгода була. Не на жарт сварка!.. І теж, як при вітрі, руками махали, більше, звичайно, Велимир, батько, виходить, але не билися… Чого не було, того не було. Це я вже зовсім здаля бачила, але бачила.

Ратибор, не такий гарячий, як Чеслав, вислухав розповідь Леди зовні спокійно, і тільки блідість на його обличчі виказувала, чого той спокій вартий.

– Що скажеш, Ратиборе? – вивів його із заціпеніння Зимобор.

– А що отут говорити?.. Бреше баба. Не було про що нам із батьком сперечатися. – Ратибор пильно й злісно дивився на свою обвинувачку. – Може, що по господарству й обговорювали, а цій… потворі бульбашки болотні примарилися, як…

– Та як же примарилося, коли я з-за дерева все гарнесенько роздивилася?! – ледь не задихнулася від несправедливого звинувачення Леда.

– З твоїм ото кривим оком здалеку й розгледіла? – огризнувся Ратибор. – Не було в нас із батьком сварки. Не було, та й годі!

– Ну, тепер, сподіваємося, уже все сказала, що хотіла, Ледо? – запитав жінку Колобор.

– Та наче… все… – задумалася баба.

«А чи не забула чого ще?» – крутилось у неї в голові.

Леді дуже подобалося, що члени Ради – найшанованіші люди племені – так уважно слухають її. Ось і стала в пригоді нарешті її любов до всезнайства. Леда почувалася потрібною та важливою. Вона вже смакувала, як розповідатиме про цю подію в городищі, а то й у сусідніх. Які здивовані та захоплені очі будуть у бабів і дівок, та й у цікавих мужиків! І все це, звичайно, тільки щоб допомогти громаді розібратися та винести справедливе рішення.

– Ну, а коли що згадаєш, потім скажеш. А зараз іди, – перервав потік її марень Колобор.

Леда знехотя покинула галявину. Позбувшись баби, члени Ради відчули якесь полегшення, як тоді, коли настирна муха перестане кружляти й дзижчати в тебе перед обличчям і полетить геть. Але передихнути їм не дав Зимобор.

– Ну, що скажете… шановні члени Ради?.. Поважні старійшини? – розтягуючи слова, звернувся він до одноплемінників.

– Важко!.. – задумливо вимовив дід Божко.

– Ой, плутано! – підхопили й інші.

А Зимобор, почекавши трохи, багатозначно продовжив:

– Усім нам тепер зрозуміло, що зі слів Кривої Леди нехай і не явно, але виходить, що в братів були незгоди й суперечки з батьком. Отже…

Закрутилися чоловіки на колодах.

– Дозвольте слово сказати, – озвався зненацька Ратибор.

– Ну, кажи… – невдоволений, що йому не дали договорити, пробурчав Зимобор.

– Може, тут що й складається так, що супроти нас із братом виходить. Тільки неправда це. Ми батька завжди шанували, а якщо й були в нас незгоди, то в якій родині їх не буває? Але про те, щоб ми могли батька… і не думайте. Я камені розпечені з вогню руками тягати готовий, щоб довести – не винен.

Чеслав теж подався вперед.

– Клянуся тілом батька, яке ще не віддане вогню, що ми б собі скоріше руки відрубали, ніж помислили про таке, – гаряче вимовив юнак.

– То слова лише, а Велимир – мертвий, – розважливо зауважив Зимобор.

– А може, то чужинці? – не вгавав Чеслав. – Батько думав, що Сокола хтось зі сторонніх устрелив. А до того в мене цілили, коли я вовка на Посвяту добував. Батько не велів говорити, щоб люд у городищі не полошити. Тож, може, вони й батька… поки ми спали.

– Але ножі ваші були…

Від розпачу й неспроможності довести свою правоту Чеслав обхопив себе руками. Рада мовчала.

І тоді зі свого місця підвівся Колобор.

– Сонечко червоне на спочинок іде… Пропоную Раді й старійшинам нашим ушанувати Даждьбога Великого й закінчити на сьогодні наше мудрування. А завтра віддамо тіло Велимирове вогню, як того вимагають звичаї наші. Проведемо його з почестями до предків, а тоді й вирішувати будемо, хто винен.

На тім і ухвалили.

– Слава Даждьбогу Великому!

Нарешті цей чорний день почав хилитися надвечір. Розтривожене смертю Велимира городище, гублячись у здогадах і припущеннях, запекло сперечаючись, а часом і лаючись, гаряче наполягаючи на своєму, поступово затихало, поснуло.

Після Ради брати знову опинилися в кліті. Вони сиділи один проти одного, підперши спинами дерев’яні стіни. Народжені від одного батька, але від різних матерів, вони таки в чомусь були різні. Але батько був у них один, і горе тепер було одне, спільне.

– Про що думаєш, брате? – відірвав від земляної долівки очі Ратибор, глипнувши на Чеслава.

– Ой, не знаю, братчику, голова вогнем горить, а руки чешуться, – важко зітхнувши, задумливо відповів юнак. – Здається, не вірить нам Рада. Дурницю бабську слухають, маячню всяку. Кому що привиділося, кому що подумалося… А нам віри немає.

– Нічого, розберуться. На те вони й Рада, – сказав якомога переконливіше Ратибор.

Але як же йому самому хотілося вірити своїм словам!

– Та вони поки розбиратимуть, убивця втече, що вже й не знайдеш! Та й хто тепер знайде? От Сокіл би знайшов, та він поранений лежить. А ми тут сидимо, – гарячкував Чеслав. – Я думаю, може, нам утекти та самим вражу душу зловити?

– Утекти?.. – перепитав Ратибор і замислився. А подумавши, похитав головою. – Якщо втечемо, усі одразу подумають, що провину за собою чуємо, – поклав на плече молодшого брата руку, намагаючись заспокоїти його.

Чеслав навіть застогнав від безсилля та безвиході. Стиснувши кулаки, він щосили вдарив по колоді, і та відлунила глухим звуком, схожим на його стогін.

Біля кліті почулися рух і чиїсь жваві голоси. Це чоловіки, що стерегли їх, почали з кимось перемовлятися. Братів не то щоб дуже сторожили, швидше, доглядали за ними, щоб дурості якої молодецької не наробили. Бо правий був Ратибор: варто було їм утекти, як для всіх стало б очевидним – винні вони. І тоді вороття до городища для них не було.

Двері кліті відчинили, і брати побачили Болеславу з вузликом і горщиком у руках. Очі її опухли від сліз, а сама вона, завжди така діяльна, зараз виглядала як дуже втомлена та якось ураз постаріла жінка. Мовчки стояла вона й дивилася на братів. Спочатку пильно на одного, а потім так само уважно на другого.

– Ось, поїсти принесла… – нарешті вимовила вона втомленим голосом.

– Болеславо… – серце Чеслава стислося від жалю.

– Я й на мить не повірила, що це ви могли зробити, синочки. Кому ж вас краще знати, як не мені, – помовчавши, зітхнула й продовжила: – Голуба теж прийти хотіла, та я не пустила. У городищі чого тільки не говорять…

Присівши поруч із братами, вона поставила перед ними горщик із кашею, а розв’язавши вузлик, розклала на рушнику скибки хліба.

– Поїжте…

Ратибор, узявши ложку, почав їсти. А Чеслав…

– Я не можу. Шматок у горло не лізе, – зізнався він Болеславі.

Жінка поклала руку йому на голову, як колись у дитинстві, коли заспокоювала зовсім ще маленького хлопчака після гіркої образи або відчайдушної бійки, коли він, щоб у жодному разі не розревітися при товаришах, прибігав до неї, і почала гладити, примовляючи, немов воркочучи:

– Весь день не ївши… Треба. Вам сили потрібні… – тільки сьогодні в її воркуванні було стільки суму й болю… – Думаєш, тільки тобі тяжко? Я сама, як побачила батька вашого… як його принесли… Сама, як колос підрізаний, впала. Як тоді, коли чоловіка свого втратила. Тільки мій сам потонув, а вашого батька… А коли про вас заговорили, зовсім було збожеволіла… Потім схаменулася: ви ж голодні сидите, Голубі сказала кашу зварити та й ось вам принесла… За що Великі розгнівалися на нас?..

– То не Великі, Болеславо, а чиясь підла рука людська та душа чорна, – утамувавши перший голод, відгукнувся Ратибор. – Ось тільки не розумію, хто міг батькові нашому смерті так люто бажати…

– Не знаю, Ратиборе, але, видно, було кому… Велимир не говорив багато, та й не мого це жіночого розуму діло, тільки гадаю я, що не всім до душі було, що він головою Роду та городища був. – Помовчала, здавалося, вирішуючи, говорити чи ні, але таки продовжила. – Потім прибігла Крива Леда й почала кричати на Неждану, що та – чужачка й що все це через неї сталося.

– А Неждана? – скинувся Чеслав.

– У дім утекла…

– Батько велів нікому не говорити, звідки вона.

– Я так і подумала…

– Болеславо, побережи її. Ні в чому її вини нема, – попросив Чеслав.

– Звичайно, синочку.

Навколо вже згустилися сутінки, і Болеслава почала збиратися.

– Піду… до Велимира, не гоже йому там без мене лежати. Завтра розлучимося ж уже навік…

Брати ще якийсь час дивилися, як вона повільно дибає геть, аж поки вартові не зачинили двері.

Згодом, уже пізно вночі, приходив дядько Сбислав. Він більше слухав, ніж говорив. Та брати нічого нового йому сказати не могли. Тільки незрозуміло хлопцям було, чи вірить він їхнім словам, чи ні. А мав би, адже дядько кревний.

Літня ніч – що іскра з багаття: швидко гасне. Не встигнеш стулити очі, як уже світанок поспішає розтулити їх – прибіг будити весь люд на новий день. А невгамовні птахи йому в поміч щебечуть на весь світ: «Прокидайся! День настав! День настав!» І оживає, вияснюється все довкола.

Цим ранком городище прокидалося важко, немов за ніч надихалося болотного духу. Не було чутно звичайного ранкового гомону, лайок і сміху. Навіть худоба, немов розуміючи, що людям не до неї, не ревла так голосно, як зазвичай, вимагаючи їжі та пійла. Чоловіки, узявши сокири, зрання рушили до лісу за дровами для похоронного кострища, а жінки взялися готувати великий поминальний обід. Дичина, що набили її до свята, тепер згодилася до поминок. Навіть найменші дітлахи притихли, сумирно спостерігаючи за дорослими. Городище готувалося прощатися з Велимиром.

На стрімчаку біля самої річки, де ліс немовби навмисно відступив, звільнивши простір, розклали поховальне багаття. Складений для багаття чотирикутником сухостій бовванів на галявині заввишки з людський зріст. По колу він був обнесений прутами та обкладений соломою. Багато поколінь роду Велимира пішло звідси в небо разом із димом.

Усе городище, від малого до старого, прийшло провести в останню путь голову Роду. Привели навіть зовсім немічних: усі хотіли попрощатися зі славним Велимиром. Були тут і Ратибор із Чеславом, і Болеслава з Голубою. У городищі залишилися тільки сторожа та поранений Сокіл.

Зазвичай такий гомінкий та веселий люд зараз, чекаючи таїнства, стояв тихо.

Та от натовпом пробіг квапливий шепіт, і на галявині з’явилася процесія чоловіків. Вони несли на плечах дерев’яні ноші, на яких спочивало тіло Велимира.

Люди розступилися, даючи змогу пронести тіло до багаття. Чоловіки, не поспішаючи, рушили живим коридором, а під ноги їм посипалися квіти та запашні трави. Величний у своєму спокої, погойдуючись, немов у хиткому човні, пропливав Велимир над головами родичів. Підійшовши до багаття, чоловіки обережно опустили його тіло на ще земне ложе. Для Велимира все тепер було востаннє на цій землі-матінці.

Слідом на галявині з’явився волхв Колобор із тліючою сухою гілочкою в руках. Її п’янкий запах заспокоював, упокорював душі присутніх. Тричі обійшовши з нею навколо багаття, волхв наблизився до краю стрімчака й кинув скіпку вниз, а потім повільно здійняв руки до неба і почав волати до богів Великих. За якийсь час волхв повернувся до людей й урочисто повідомив очікуване:

– Боги й предки наші готові прийняти славного Велимира.

Натовп ожив. Болеслава, що досі стояла спокійна та навіть трохи відчужена, заголосила й заридала. Жінки підхопили її голосіння, рвучи на собі розпущені коси та дряпаючи обличчя. Бо це був час плакати за тим, хто йде. І полилися над лісом і річкою тужні жіночі голоси, перевиті риданнями, наче пісня, тільки така сумна, що аж серце рве.

Напевно, лише тепер Чеслав остаточно зрозумів, що в нього більше немає батька. Він бачив його на багатті: такого рідного й водночас уже такого не схожого на себе живого.

– У нашому племені дружина сходить на багаття разом із чоловіком.

Чеслав різко повернув голову. Поруч стояла Неждана.

– У нашому племені так давно вже не заведено. Та й Болеслава не дружина батькові.

Він не бачив її відтоді, як пішов на полювання. Смерть батька та загадка його загибелі заступили йому все колишнє життя, відсунули кудись далеко. Але Неждану він пам’ятав. І навіть у цей важкий для себе час був радий, що вона поруч.

– Мені шкода, що вбили твого батька. Правда, – вона була щира. – Багато хто, мабуть, думає, що це я принесла нещастя у ваше городище й ваш дім. Тичуть пальцями в мій бік, скоса дивляться, шепочуться за спиною, певно, страшні слова кажуть, – понизивши голос, з гіркотою зашепотіла Неждана.