Текст книги "Ярлик на князівство"
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)
У 1610 році Москву захопили польські інтервенти – вистояла.
І тепер вистоїть.
І Йосип Сталін став Великим Московським князем і очолив Велике Московське князівство. Погодився. Йосип Сталін пам’ятав, що Ленін охоче свого часу співробітничав з німцями, брав мільйони в німецького кайзера і на них робив революцію. І, як кажуть, не злиняв, перекліпав! Не кажучи, що уклав Брестський мир, і заради спасіння своєї влади віддав тоді німцям стільки територій! І було укладено угоду про мир і дружбу з Німеччиною – під її протекторатом.
А що він став усього лише якимось там князем, то…
То дарма аби влада була!
29 грудня 1941 року, в акурат під Новий рік Йосип Сталін двома спец-поїздами (в одному їхав сам із особистою охороною, у другому вождя супроводжували 12453 бійці внутрішніх військ НКВС з кулеметами і легкими гарматами) із Куйбишева прибув до Москви.
Була глибока північ. Обидва спецпоїзди із затіненими вікнами тихо і непомітно підійшли до перону, що був далеко від вокзалу, відразу ж вивантажили броньовий автомобіль для вождя і два автомобілі супроводу. (Перон був оточений подвійним кільцем).
Вулицями, що теж були заздалегідь оточені, кавалькада машин із синіми підфарниками промчала нечутно, наче зграйка кажанів пронеслась, і на Красній площі пірнула під арку Спаської вежі, чия брама відразу ж і зачинилася.
І все стихле разом із шурхотом шин і на Красній площі більше не було помітно аніякого руху. Тільки на зубцях кремлівських мурів погаласувало потривожене вороння і вгамувалося.
Біля замаскованого щитами мавзолею ходила варта – чорними нечутними тінями.
Над Кремлем, що пірнув у нічну пітьму, блищали зорі – вся Москва все ще по законам воєнного часу була затінена…
Вождь неспішно зайшов до свого кабінету, що за довгі роки вже був вивчений до найменших дрібниць, і полегшено зітхнув, як зітхає подорожанин, який нарешті повернувся до рідних пенатів. У кабінеті за час відсутності господаря нічого не змінилося. Наче господар тільки вчора залишив його, а сьогодні вранці як завжди з’явився.
Над робочим столом висів знайомий, теж вивчений до дрібниць фотопортрет Леніна (сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті старший вождь читав якесь число «Правды»).
Сталін постояв перед портретом, запалив люльку і, помахавши рукою, наче щось комусь невидимому заперечуючи, погасив сірник. Якусь мить замислено смоктав свою знамениту, вже й поетами оспівану люльку, а тоді звів на портрет жовті, кошачі очі із злим прищуром.
– Виходить, я теж уклав з німцями своєрідний «Брестський мир», – промовив не так до портрета, як сам до себе. – Через 23 роки після вашого Брестського миру. Ваш Брестський мир здорово вас виручив, дякуючи йому ви – а разом з вами і ми, – тоді вціліли біля керма влади і втримали свій режим. Мудро ви тоді вчинили, дорогий мій учителю. Я взяв з вас приклад і уклав свій «Брестський мир» – гадаю, він теж мене виручить і, врешті-решт, порятує владу. А що довелося чимало втратити з того, що я мав до сорок першого, так і ви, учителю, пішли у вісімнадцятому році на колосальні жертви й поступки перед німцями.
Пахнув димом.
– Що говорити: діло зроблене. Тепер треба думати, як утримати владу і Московське князівство–2 перетворити у щось путнє.
Вранці вождь звелів негайно розчохлити зорі на вежах Кремля. Хай усі москвичі – та й не тільки вони – побачать, що в Кремль повернувся його істинний хазяїн.
І коли брезент було знято і рубінові зорі спалахнули так, як вони сяяли до війни, Сталін підняв бокал «Сапераві» – легкого грузинського вина, яке любив:
– За Московське велике князівство – два, яке колись стане ядром нової російської імперії. За зорі на вежах Кремля, які сяють так же, як і сяяли до війни. І в них я бачу запоруку нашого майбутнього успіху!
(Московські поети відразу ж почали складати оди: про те, що Великий Сталін у Кремлі, а отже, запанували мир і щастя на землі; про те, що Великий Вождь, керманич, учитель і батько людства на своєму посту і як завжди думає за народ, а над Кремлем велично сяють рубінові зорі – для всього передового людства, і т. д., і т. п. в тому ж і в тому ж дусі! Як писали до війни, так і знову заспівали – пребадьоро – оптимістично).
Вождь залишився задоволеним, адже все було так, як і мало бути: Москва, Кремль, знайомий кабінет з портретом Леніна і, головне, з ним була його влада. Правда, її значно обкарнала німчура на чолі із своїм Адольфішкою, але дещо і йому залишилося. А могло бути й гірше. Він і це, що здобув, міг втратити: Москву, Кремль, владу… Виходить, він ще й добре відбувся. А бункер у Куйбишеві хай стоїть в готовності № 1 – мало, що може трапитись. Як і два спецпоїзди з кількома тисячами бійців внутрішніх військ, з кулеметами і легкими гарматами. Поїзди хай стоять, як кажуть, під парами, готові в будь-яку мить вирушити з ним до Куйбишева, до бункера, що притаївся там на глибині 37 метрів.
З Берліна надійшла телеграма, яку він уже знає напам’ять:
«Москва, Кремль.
Його Превосходительству Йосипу Сталіну.
Прийміть мої найщиріші вітання з нагоди Вашого щасливого повернення до Москви, у свій робочий кабінет у Кремлі.
З твердою надією, що між Великою Німеччиною і Великим Московським князівством–2 почнеться велика ера добросусідства та співробітництва на благо обох держав у нових історичних реаліях.
Адольф Гітлер».
Нечутно (але він все ж почув, здригнувся і насторожився – хоч і не подавав виду: не любив, коли без дозволу заходили до його кабінету) відчинилися двері.
Він полегшено перевів подих (збоку здавалося, що він просто випускає порцію диму з люльки): Молотов і Берія. Цим довіряти можна і тільки вони мають право заходити в його кабінет у будь-який час, не питаючи на те дозволу, хоча… Довіряв він їм умовно, повністю вождь не довіряв нікому. Крім, звичайно, самого себе. Та й то…
– Коба, дозволь тебе привітати з телеграмою Адольфа Гітлера. (Сталін щось невиразно гмикнув, закутуючись хмаркою диму). За нашими даними вона підписана особисто фюрером. І послана з його ініціативи. Тож будемо сподіватися, що вона щира і по-своєму сердечна. Свої вітання тобі також передає Ріббентроп.
– А-а… «дорогий герр Ріббентроп»? – буркнув вождь, пригадавши як він колись вітав цього бонзу третього рейха. – Що він там… бажає?
– Ділових зустрічей у майбутньому. Згадує – майже захоплено, – свої довоєнні візити в Москву, Большой театр, нічний прийом у твоєму кабінеті, Коба. Мріє невдовзі відвідати Москву і знову з тобою зустрітися.
– Мріяти у нас нікому не заборонено – на жаль.
Перевів погляд на Берію.
– З чого будемо починати, товаришу Сталін, – блиснувши склянками пенсне, виструнчився той.
– Так ніби ти не знаєш, з чого починати, Лаврентій! З того, з чого ми й раніше починали. І, до речі, ніколи не уривали наші починання. За війною з німцями ніколи було займатися внутрішніми ворогами. А вони, скориставшись моментом, розплодилися. Пора вже почати проріджувати їхні зловредні ряди. З істинно більшовицьким розмахом, Лаврентій! До нігтя їх, до нігтя! Як тифозну вошу! Треба, не відкладаючи справи в довгий ящик, допомогти їм по швидше потрапити… Куди потрапити нашим ворогам, Лаврентію?
– На той світ, товаришу Сталін! – з готовністю відповів Берія і навіть азартно потер руки.
– А точніше, товаришу Берія?
– У землю, товаришу Сталін!
– Попав… пальцем у небо, – вишкірив Сталін жовті од нікотину щербаті зуби. – Ми, Лаврентію, гуманісти, тому будемо відправляти їх не в землю, а – на небесі. Кажуть, що буцімто там є якесь царство. Отож, хай вони там і розкошують. – Погасив посмішку, мовив із злістю: – Нема їм місця на землі, земля нам потрібна під урожаї сільськогосподарських культур. Уцілілих треба годувати. А відправляти їх краще на небо. На небо!.. Пригадується мені такий випадок з життя Івана Грозного, який був вельми винахідливим у боротьбі із зрадниками та в придумуванні їм кари. Якось він велів схопити одного боярина… Пригадується, його прізвище Голохвастов… Посадили, значить, того боярина на бочку з порохом. Іван Васильович звелів підпалити порох. Ну, порох і вибухнув. Цар задоволене потім пояснював: він таким способом допоміг зраднику піднятися на небо.
– Вельми дотепно, товаришу Сталін.
– На жаль, це не я проявив дотепність, а – Іван Васильович, учитель наш! Так ось і ти, Лаврентію, дій з нашими ворогами так же дотепно.
– Радий старатися, тільки…
– Що – «тільки»? – похмуро і чомусь підозріло вождь.
– Тому, що де набрати по бочці пороху на кожного нами заарештованого? Лише в одному тридцять сьомому ми схопили більше мільйона. Тут продукції й кількох порохових заводів не вистачить. Нераціонально.
– Та-ак, – погодився вождь. – Ворогів у нас більше, аніж наші заводи зможуть випускати пороху. Жаль… А втім, будемо відправляти їх на небесі дешевшим способом… Жаль, що Колима і Магадан нині не належать Московському великому князівству.
– Вони тепер належать Магаданському, товаришу Сталін.
– Треба буде з ними зв’язатися і якось умовити їх до нас приєднатися. Щоб нам було куди засилати наших ворогів.
– Бу сполнєно, товаришу Сталін.
Як за помахом чарівної палички (Молотов і Берія на мить відволіклися) на столі великого московського князя як уродилася пляшка «Сапераві», а за нею і три бокали.
Вождь власноручно – а це вказувало на його добрий настрій, – хлюпнув до бокалів свого улюбленого вина, кивнув, щоб соратники взяли свої бокали.
– Капітально посидимо сьогодні у мене на Ближній дачі… До речі, Лаврентію, збери на шосту годину членів Політбюро – посидимо, як колись сиділи ще до війни.
– Слухаю, товаришу Сталін!
– А зараз я хотів би… хотів би повторити один свій довоєнний тост. – На мить задумався: – Він, якщо мене не зраджує пам’ять, звучить так: «Я знаю, як сильно любить німецька нація свого Вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я!»
– І за майбутній Пакт про ненапад і дружбу між нашими народами – великим німецьким і великим московським, – додав Молотов.
– А також пропоную випити за нашого усіма нами любимого і дорогого Йосифа Віссаріоновича Сталіна! – аж верескнув Берія. – За того, під чиїм мудрим керівництвом ми здобули таку вражаючу перемогу і знову знаходимося в Кремлі! Сталін кивнув на знак згоди і вони мовчки випили.
– Молотов, – вертячи в руках порожній бокал, озвався вождь, – не забудь подякувати фюреру за його тепле вітання. І заодно передай моє вітання дорогому герру Ріббентропу. Додай: ми теж сподіваємось невдовзі зустрічати у Москві дорогого герра Ріббентропа… Як кажуть – під вусами у вождя майнула крива посмішка, хоч жовті, котячі очі його залишалися холодними, – з вовками жити… – Як там далі, Лаврентію? Сподіваюся, ти знаєш народну мудрість?
– Так точно, товаришу Сталін! З вовками жити, з вовками й дружити!
– Точніше, точніше, Лаврентію, народну мудрість треба краще знати: з вовками жити – по-вовчому вити.
Так почалася ера Великого Московського князівства–2 – під мудрим керівництвом дорогого і любого… – і т. д., і т. п. – керманича, батька і вчителя всіх народів, геніального стратега і тактика неперевершених перемог товариша Сталіна – Великого Московського князя.
ЯРЛИК НА КНЯЗІВСТВО
або Три дні дзвонити у всі дзвони!
20 листопада 2020 року до першого перону Білоруського вокзалу урочисто підкотив спецекспрес Берлін – Москва. (Як схвильовано один із журналістів зазначатиме, «з почуттям виконаного обов’язку»)
Вокзал, як і годиться для такої події, було прикрашено червоними полотнищами із зображеннями ведмедя, що стоїть на задніх лапах, тримаючи в передніх щит із стилізованими під слов’янську в’язь літерами «ВМК–2», а також червоними штандартами з чорною свастикою в білому колі – з поваги до Великої Німеччини і на знак «вічної дружби з великим німецьким народом». Ліворуч і праворуч на пероні товпилися численні зустрічаючі – члени клану Джугашвілі, бояри в розкішних соболевих та горностаєвих шубах (незважаючи на ще теплий осінній день), урядовці, яким, як і в будь-якій країні немає числа, радники, фото – тележурналісти і ті, хто носить невизначений статус «приближені».
Як тільки провідниця в давньоруському фірмовому вбранні відкрила двері вагону, з нього наче із шкатулки вигулькнув Йосип ІV Джугашвілі в завеликому кашкеті, напіввійськовому френчі з накладними кишенями, в темно-синіх, з генеральськими лампасами штанях, що їх у націонал – патріотичних виданнях називають «портками», що були заправлені в м’які кавказькі чоботи. В руці він картинно тримав свою традиційну люльку – атрибут чи не всіх Джугашвілі, навіть тих, хто й не палив.
Поруч з великим князем – теж наче бісівкою вигулькнувши із шкатулки, – як уродилася довгонога (преса традиційно потім запевнятиме, що ноги у неї ростуть чи не від вух) білявка в розкішному платті з діадемою в пишній зачісці. З-за неї визирала есесівка Ельза в чорному костюмі (піджак, коротка спідниця, в білій кофті при краватці, вузол якої блищав срібним есесівським значком у вигляді черепа).
Білявка трималася вільно, дещо аж незалежно і навіть було поклала руку на плече великого князя, але все ж прибрала її, як тільки той невдоволено ворухнув плечем.
«Побрикайся, – зловтішно подумала довгонога арійка, – все одне я тебе загнуздаю – не таких укоськувала…»
Ледве князь ступив на перон, як оркестр заграв спершу гімн Великого Московського князівства, що починався словами «Слався наш великий князь, славний – преславний князь – государ», а потім і Великої Німеччини (ще б пак! За спиною Йосипа виднівся протектор у низько насунутому на лоб здоровенному кашкеті, що затінював йому чи не все лице, та й серед зустрічаючих чи не половина були явними або таємними агентами СС та гестапо).
Витримавши ефектну паузу, великий князь голосно звернувся до присутніх (вважалося, що до самої історії):
– Великий народе московський! Московіти! Мої любі піддані! Піклуючись про ваш добробут і спокій у нашому великому князівстві, я привіз вам велику княгиню московську – аж із самого Берліна! – злегка вклонився до білявки, котра ще грайливіше посилала навсібіч повітряні поцілунки. – Як кажуть, прошу любити і жалувати за руським звичаєм: принцеса Марія із всесвітньо відомої історичної німецької династії Гогенцоллернів, з роду самого Фрідріха Вільгельма, короля прусського!
Віднині вона ваша матушка московська!
Оркестр заграв туш.
Принцеса Марія з династії Гогенцоллернів з роду самого Фрідріха Вільгельма, прусського короля, а тепер велика московська княгиня, завертілася, все ще посилаючи повітряні поцілунки та білозубу посмішку великому московському народові. Присутні на вокзалі захоплено вітали свою велику княгиню, стрекотіли теле– і кінокамери, спалахував магній. Протектор бурхливо зааплодував, показуючи усім своїм видом, що й він причетний до такої епохальної події, як одруження великого московського князя з німецькою принцесою.
– Великий народе московський! Московіти! – знову заговорив Йосип ІV Джугашвілі, то соваючи під вуса свою декоративну люльку, то виймаючи її. – Я повернувся з Берліна, могутньої і славетної столиці тисячолітнього рейху. Мій візит у дружню нам країну був зело успішним і продуктивним. Я привіз вам мир і дружбу фатерлянда, нашого друга і захисника на найближчі п’ять років. Це запорука нашого процвітання! Слава арійцям великого Адольфа! Слава великій Московії!
Перон потонув у вигуках схвалення. Оркестр щось грав – то бравурне, то релігійне. Тлусті попи в чорнющих рясах кадили перон. Найбільший піп гудів потужним голосом як в ієрихонську трубу:
– Слава на віки вічні його величності Йосипу ІV Джугашвілі, великому князеві Московському! Довгих літ і князівства його величності, батькові нашому і керманичу! Слава, слава великій княгині Московській, принцесі Марії і нашій віднині матушці!
– Слава великому німецькому народові і його уряду! – лунали здравиці з іншого боку. – Другу і брату великого московського народу!
– Під мудрим керівництвам його величності Йосипа ІV Джугашвілі, під прапором Адольфа Гітлера – вперед до нових перемог! Бог з нами! Наша Русь як ніколи могутня і вона семимильними кроками йде до свого світлого майбуття!!!
Оркестр не вгавав.
Публіка на пероні аж шаліла від вірнопідданих почуттів. Великий Московський князь і його така ж велика московська княгиня розкланювалися й посилали на всі боки свої вітання та посмішки.
«Хай я не імператриця, а всього лише княгиня, але й це немало, адже я нарешті на троні», – гордовито думала принцеса Марія.
Тим більше, рейхсканцлер наостанку їй наказував:
– Будеш слідкувати за Йосипом – це твоє головне завдання, завдання рейху. Слідкувати і слідкувати! Аби він не вдарився, бува, в сепаратизм і не поперся створювати велику російську імперію на одній шостій земного суходолу! Велика Німеччина тебе не забуде! – Далі перейшов на шепіт: – Сподіваюсь, я добре тебе влаштував, моє золотце?
Рейхсканцлер, коли ще ходив у простих міністрах, теж був її коханцем і вона тоді ним вертіла як хотіла. Щедрим він був коханцем, допоміг їй, дочці простого булочника, утвердитися в статусі принцеси, і вона це пам’ятала. Та й нині не без його допомоги утвердилася в статусі великої княгині московської – як не пам’ятати. Правда, і обов’язки на неї покладені великі – бути в Московії очима і вухами рейху. Разом з протектором та іншими наглядачами – явними і таємними, а їм несть числа, від співробітників при канцелярії князя до кухарів та прибиральниць у Кремлі – і вона це виконає. Знайома робота, не вперше.
– Слава тисячолітньому рейху! – від почуттів, що аж переповнювали її, верескнула велика княгиня і високоповажний натовп на пероні в одну горлянку вигукнув:
– Слава великому московському князеві!
– Слава!!!
– Слава!!! Слава!!!
(Що, що, а кричати «слава!» на Русі здавна уміли – та ще своїм правителям).
Тим часом його величність здійняв над головою блискучу срібну цяцьку на такому ж срібному ланцюгові, велику і певно важку, що по формі нагадує перевернутий місяць – молодик.
– Ось він, ярлик! – вигукує Йосип ІV Джугашвілі захоплено, на одному подихові. – Ярли-ик!!! Не фігня якась! За даними штучками колись наші князі їздили в пониззя Волги до ханів Золотої Орди, а мені в Берліні чи не на блюдечку піднесли! Заслужив!
З цими словами, повертівши над головою ярликом, великий князь надіває його через голову і ярлик опиняється у нього на грудях.
– Радуйся, народе московський – ярлик на князівство у нас!
Сонячний промінь дістався ярлика на княжих грудях, срібло спалахнуло мертвим, але блискучим вогнем і всі на знак покори перед всемогутнім ярликом посхиляли покірні голови, які, як відомо, меч не січе…
Вже коли від вокзалу й до Кремля мчав урядовий кортеж, Йосип ІV, погладжуючи в себе на грудях ярлик, міг нарешті розслабитись і перевести подих.
Слава Богу, все скінчилося добре, як клята німчура каже, гут – віднині він під захистом ярлика, що давав йому найвищу владу в князівстві. Віднині ніхто з бажаючих поборотися з великим князем за владу, не зважиться проти нього виступити – ярлик його захищатиме надійно. З ним він у повній безпеці.
Кортеж стрімко мчав вулицями Москви (на час проїзду кортежу вони вже йменувалися спецтрасою) – під безперервне і загрозливе виття сирен. Вів кортеж боярин, начальник особистої охорони великого князя.
Попереду – три автомобілі. Перший вів кортеж, за ним дорожня поліція, а вже за нею джип охорони і лише потім «Мерседес – пульман» його величності з великою княгинею, за ними знову джип охорони, резервна машина, потім реаномобіль з лікарями та медапаратурою, знову дорожня поліція і нарешті резервні автомобілі.
Вздовж усієї спецтраси – від вокзалу й до Кремля, – товпляться московіти – в ранзі зустрічаючих.
На час проїзду кортежу їх силоміць зігнано і кожній групі виділено певне місце – від стовпа номер такий-то до стовпа номер такий-то, де вони мають стояти і прапорцями вітати великого князя.
Зігнані й оточені стражами московіти покірно стояли й радісно, з посиленим ентузіазмом та любов’ю, як потім писатимуть у пресі, махали виданими їм прапорцями.
Великий князь задоволений. Скільки вони їдуть, стільки його й вітають московіти. Гут, як каже клята німчура, гут! На кожному метрі вітають – це ж треба, як вони люблять свого великого князя!
Правда, в одному місці серед зустрічаючих так недоречно спалахнула колотнеча – одна група зустрічаючих кинулась з кулаками на іншу групу таких же зустрічаючих.
І ті, і ті були з прапорами і транспарантами, що ними й лупили одне одного. І в тих, і в тих прапори були одного кольору, червоні, тільки на одних у білому колі свастика, а на других у такому ж колі – серп і молот.
– Що вони не поділили? – невдоволено запитав Йосип ІV начальника своєї особистої охорони, котрий сидів попереду. – І взагалі… взагалі, що це за людішки? Чиї вони холопи? Яких бояр?
– Випадково в одному місці, на одному п’ятачку опинилися члени молодіжного ордена «Адольф Гітлер» та члени теж молодіжного ордена «Йосип Сталін», – пояснив начальник особистої охорони, боярин. – Взагалі, суперництво між ними, хто з них істинний – триває здавна.
– Розберись і наведи лад! І взагалі… Що вони ділять? Скільки разів казати: між Адольфом Гітлером і Йосипом Сталіним немає ніякої різниці – то що вони ділять?
– Розберусь, ваша величносте, проведу з ними виховну бесіду. Справді, між Адольфом Гітлером і Йосипом Сталіним не було і немає ніякої різниці. Тож їм і ділити нічого. І тим більше, лупити один одного транспарантами із зображеннями своїх фюрерів.
Та ось вже Червона площа, стрімкий храм Василія Блаженного, мавзолей з великими білими літерами на фронтоні «СТАЛІН», Спаська вежа, проскочивши яку, Йосип ІV нарешті полегшено зітхнув: вдома! Він у затишному і неприступному Кремлі де можна й розслабитись. В Грановитій палаті, як доповідали йому, вже накриті сотні столів – з напоями й наїдками чи не для тисячі ротів – аби вони могли випити й пережувати ті наїдки, їм буде дано цілих три дні. З нагоди вручення їхньому владиці, і тепер уже вождеві і батькові московського народу, ярлика на князівство.
І три дні у Москві й Московії дзвонитимуть усі дзвони на всіх церквах, храмах, соборах та дзвіницях, чим здавна славиться матінка – Русь…
Під ранок великий князь московським Йосип ІV, стомившись від любові з принцесою Марією (яка невситима бестія, прямо жах! І де воно таке велелюбне взялося?), лежав відпочиваючи як після трудів праведних. (А втім, це й були труди праведні, адже він трудився, аби породити спадкоємця московського престолу в майбутньому). Слава Богам, принцеса, нарешті вгамувавшись, заснула сном безневинного дитяти. Скориставшись передихом, князь в нічній тиші кремлівських палат подумки ще і ще підсумовував свою поїздку до Берліна. Принижувала його клята німчура, інакше вона не може, слов’яни для неї – другий сорт, але хай… Він все стерпів і ще стерпить – якщо треба буде. Не злиняє. Хай його товчуть і в грязь, але він все одне великий князь. І лежить зараз не де-небудь, а в Кремлі, в князівських палатах. І ярлик на князівство таки отримав. І хай на роздрібненій Русі в собаку палицю кинеш, а в князя попадеш, але Московське князівство – єдине, яке має титул Великого, а він серед різних там Ростовських, Суздальських, Тверських та іже з ними має титул Великого. Не кажучи вже про численних ханів з численних карликових ханств. І він ще своє візьме, як взяли його попередники з Московського князівства. Ставши великими і сильними, всіх князів підім’яли під себе, поробивши їх своїми васалами, а землі їхні до Московії поприєднували, створивши спершу царство, а потім і Російську імперію. І він та його наступники неодмінно повторять їхні подвиги. Гуртом і за віки вони ще відновлять Московське князівство і перетворять його спершу на царство, а потім – за новітнього Петра І – і на імперію. І тоді німчура ще в них у служках потанцює!
А чому… Московські великі князі хоч і їздили на поклін до Золотої Орди за ярликами, догоджали ханам, але потім їх – до нігтя! Всіх перетравила Російська імперія, на 9 тисяч кілометрів до океану простяглася чужими володіннями, що їх вона поробила своїми і які звідтоді стали ісконно руськими землями! «Что взято – то свято!» – таким був головний девіз московітів. У ХІІІ ст. Москва мала 216 тисяч квадратних кілометрів, а вже у XX ст. – 23 000 000! Все тих же квадратних кілометрів!
За 234 роки (з 1228 року) Московія провела 160 зовнішніх війн. Це були загарбницькі війни (лише 4 з них – оборонні). Недарма ж ще Ф. Достоєвський зазначав: «Де стала московська нога, там є московська земля». (Він же в своєму «Дневнике списателя» писатиме: «Ми, москвіни, в Європі – гості, а в Азії ми – вдома»).
Про це мріяв і Йосип ІV, вважаючи, що він – на правильному шляху відродження Росії. Бо як би там хто не старався, але великий народ можна лише на якийсь час перемогти, але знищити його – ніколи!
Вранці свіжий і бадьорий, повний планів на майбутнє, випив за руським звичаєм квасу на похмілля. Принцеса Марія, розкидавши свої звабливі, як намальовані тілеса, солодко спала і до когось – до кого, цікаво б дізнатися? – посміхалася уві сні. І посмішка її була прямо дитяча – ах пустунка – штукарка – витворянка! Він прикрив її звабні тілеса простирадлом і, прихопивши стражу, з палат кам’яних спустився у кремлівський двір, де його чекали радники. Гуртом попрямували до прапрадіда «в гості».
Вожді завжди хочуть довго жити. Навіть після смерті своєї неохоче йдуть з цього світу, де вони аж захльобувалися у владі – як мухи на меду. Та і як підеш, коли ти не простий смертний – хоч смерть і тебе чекає – чий недогляд, яких богів? – як чекає вона кожного простолюдина. Так і владаря, який за життя свого ще вчора був всемогутнім богом, живим серед смертних. Батьком і вчителем людства.
От і Йосип Сталін після смерті як заліг у броньовий саркофаг, так і лежить ціленький, ніби вчора і вклався.
Мертвий, а світ живих не покинув.
Досить було Йосипу глянути важким поглядом на радників, як ті відразу ж почали його просвіщати: виявляється, перший мавзолей був створений в середині ІV ст. до н. е. – як усипальниця в Галікарнасі – для правителя Карії, перського сатрапа тієї Карії Мавсола. Гробницю збудував Піфей – грецький архітектор, відомий будівництвом храму Афіни в Пірені – у стародавньому світі гробниця Мавсола вважалася одним із «семи чудес світу».
Складався мавзолей з високого квадратного цоколя і колонади іонійського ордера із стрільчатою пірамідою, що увінчана зображенням Мавсола і його жони Артемізії, які стоять на колісниці, запряженою четвіркою коней. Після цієї споруди Мавсола мавзолеями стали називатися всі монументальні гробниці. Швидко ідею споруджувати собі монументальні гробниці підхопили інші правителі, сатрапи, диктатори, різноманітні «батьки народів». А за ними й новітні «батьки» – некороновані правителі комуністичних режимів.
І хай епоха забальзамованих вождів на планеті Земля вже минула, але деякі з них, навіть ставши муміями, не спішать покидати цей суєтний світ. У Берліні лежить забальзамований Адольф Гітлер, у Москві – Йосип Сталін, у Кореї – Кім Ір Сен, у В’єтнамі ще хтось там… Колись у кремлівському мавзолеї чи не піввіку лежав Володимир Ульянов, знаний по партійному псевдо як Ленін, і спершу це була його усипальниця, але нащадки Сталіна викинули його. І тепер Йосип Сталін лежить у мавзолеї, де колись лежав Володимир Ленін, мумію якого вже закопали на кладовищі біля могили його матері, сам-один. Його мумія стала повноправною у чужому колись мавзолеї.
Зовні все було, як звичайно – на вході завмерла почесна державна варта.
Але мавзолей для відвідувачів тимчасово було зачинено – щороку тіло вождя перебальзамовували.
Йосип ІV спустився сходинками вниз і в супроводі почту увійшов до зали. Саркофаг під броньовим ковпаком був порожнім. Перебальзамування вождя тривало вже щось із місяць. Йосип через потаємні двері зайшов до лабораторії Центра біологічних структур, який хоч формально й належав Інститутові лікарських та ароматичних рослин, насправді був автономним. В центрі лабораторії стояла велика ванна, а в ній у спецрозчині – голе тіло геніального учня Леніна («Що стосується мене, то я тільки учень Леніна і моя мета – бути достойним його учнем» – любив казати наївним Йосип Віссаріонович за свого життя). Вчені у білих халатах і лаборанти, які товпилися навколо ванни з трупом вождя всіх часів і народів, загледівши великого князя, виструнчилися. Старший коротко доповів, що йде чергове планове перебальзамування «об’єкта № 1», що проводиться щороку.
– Гм… – гмикнув Йосип ІV і хоч йому не хотілося дивитися на голого прапрадіда, який помер вісімдесят років тому, але, пересиливши себе, підійшов ближче.
За всі роки з казни князівства на утримання мумії пішло біля ста мільйонів марок, але… Але нічого не вдієш – князівству потрібен символ. Тим паче, що й досі за Йосипом Сталіним багато хто шкодує – отоді, мовляв, був порядок! Тільки що – так і відправляли на Колиму…
«На Колиму, на Колиму», – зітхнув Йосип ІV. Теж мудре рішення, бо інакше що робити з опонентами твоєї влади. На Колиму їх!.. Жаль, що нині Колима не належить Москві, там якесь місцеве – Колимське чи що? – князівство. Але це поки що. Прийде час і Колима знову належатиме Москві і Москва туди ешелонами відправлятиме опонентів – щоб підтримувати порядок, про який ще й досі багато хто мріє.
Дивлячись на голого діда із старечим тілом і вусами, що все ще стовбурчились – і оце все, що лишилося від колишнього вождя, батька всіх народів, геніального керманича і учителя? – Йосип пошкодував, що від вождів, виявляється, так мало залишається. Як і від їхньої влади.
Здалося, ніби вуса ворухнулися.
Йосип здригнувся й позадкував від ванни з мумією свого прапра…
Кивнув спеціалістам, мовляв, продовжуйте своє і вийшов на свіже повітря. Ху-ух, наче на таму світі побував.
Два криваві вожді все ще лежать у цьому світі – один у Берліні з мишачими вусиками, другий – з вусищами, – у Москві. Виходить, вони ще потрібні людству, яке сподівається їх воскресити? І клянеться їхніми муміями – ностальгія за минулим? От бальзамувальники й стараються. А в Москві – найкращі з найкращих. В багатьох країнах вони забальзамовували тамтешніх вождів і «батьків усіх народів» та диктаторів – мають досвід.
Пора, мабуть – якщо вже став великим князем, а отже, й батьком і учителем всіх народів, – розпочати роботу по увічненню власного тіла по смерті. Для початку створити хоча б комісію – хай вибирає архітекторів і починають йому проектувати персональний мавзолей. А чому б і ні, як він тепер батько московського народу. За прикладом єгипетських фараонів мусить мати свою усипальницю. Тож вже пора цим зайнятися.
